|
Волтер Расел МідПовернення геополітики
ПОМСТА РЕВІЗІОНІСТСЬКИХ
СИЛ 2014 рік видався неспокійним -
геополітичне протистояння знову вирвалося на перший план. То російські війська
захоплюють Крим, то Китай здійснює акти агресії в акваторії довкола себе, то Японія не менш напористо відповідає на все це, або ж Іран
намагається використати свої зв’язки з Сирією та Хізбаллою і встановити своє
панування на Близькому Сході - старі силові сценарії повернулися у сферу
міжнародних відносин. І і Сполучені Штати, і ЕС нарешті змушені були визнати ці
тенденції небезпечними. Як правило вони не звертали стільки
уваги на геополітичні територіальні питання та запитання щодо їхньої ж
військової сили, натомість вони любили зосереджуватися на питаннях світового
ладу та глобального управління: лібералізації торгівлі, нерозповсюдження
ядерної зброї, питаннях прав людини, верховенства права, зміни клімату, і так
далі. Дійсно, з кінця Холодної війни, найважливішою ціллю зовнішньої політики
США і ЕС було змінити цілі міжнародних відносин. Втягнення в старомодний
конфлікт, такий який відбувається в Україні, не просто відтягує час і сили від
важливих питань; він також змінює характер самої міжнародної політики. Оскільки
атмосфера стає все напруженішою, зміцнювати і підтримувати
світовий порядок стає все складніше. Але Захід і не повинен був
надіятися, що старомодні методи ведення геополітики відійдуть у минуле. Його
помилка полягає у тому, що він помилково був переконаним у тому, що розпад
Совєтського Союзу автоматично означав і ідеологічний тріумф
ліберальної капіталістичної демократії над комунізмом, та безнадійне старіння
політики грубої сили. Китай, Іран і Росія ніколи не вдавалися до геополітичного
врегулювання конфліктів і це призвело до Холодної Війни, і тепер вони все рішучіше намагаються переграти ситуацію, що склалася, на
свою користь. Цей процес не буде мирним, і чи досягнуть ці ревізіоністи успіху,
чи ні, їх дії вже змістили баланс сил і змінили
динаміку міжнародної політики. ПОМИЛКОВЕ ВІДЧУТТЯ БЕЗПЕКИ Коли закінчилася Холодна Війна,
в основному найнеприємніші геополітичні питання, здавалося б, були вирішені. Коли закінчилася Холодна війна, багато американців і
европейців вважали, що найприкріші геополітичні питання були в певній мірі врегульовані. За винятком жменьки відносно незначних
проблем, таких як питання колишньої Югославії та Ізраїльсько-Палестинський
конфлікт, вони припускали, що найважливіші проблеми у світовій політиці більше
ніколи не будуть стосуватися кордонів, військових баз, національного
самовизначення, або сфери впливу. Ніхто не може звинувачувати людей з огляду на те, що вони
мали певні ілюзії. Після закінчення Холодної війни
завдяки зміні сенсів Захід зафіксував актуальну на сьогодні констеляцію
світових реалій, і тепер важко зрозуміти як можна досягнути світового балансу
не перейшовши від геополітичної конкуренції до створення ліберального світового порядку. Проте, Захід часто забуває, що цей проект спирається на конкретний геополітичний
фундамент, закладений на початку 1990-х. У Европі, врегулюванню ситуації після
закінчення Холодної війни сприяло об’єднання Німеччини, розпад Совєтського
Союзу та інтеграція країн колишнього Варшавського договору і країн Балтії в
НАТО та ЕС. На Близькому Сході, це призвело до зміцнення впливів Сунітських
держав (Саудівської Аравії, та її союзників у Перській
затоці, Єгипту та Туреччини), які були союзниками
Сполучених Штатів, а також подвійне стримування Ірану та Іраку. В Азії, це
означало незаперечне домінування США, закріплене в серії угод у сфері безпеки з
Японією, Південною Корею, Австралією, Індонезією та
іншими союзниками США. Цей порядок відображає їх сьогоднішній реальний вплив, і
він є настільки стабільним, наскільки стабільними є відносини на яких він
тримався. На жаль, багато спостерігачів пов’язували тимчасові геополітичні
обставини миру після Холодної війни з остаточною
перемогою в ідеологічній боротьбі між ліберальною демократією і совєтським
комунізмом. Відоме формулювання політолога Френсіса Фукуями,
що кінець Холодної війни означає «кінець історії» є твердженням, яке стосується
ідеології. Але для багатьох людей, розвал Совєтського Союзу не тільки означав,
що ідеологічна боротьба людства закінчилася назавжди; вони вважали, що
геополітика також себе вичерпала. На перший погляд, цей висновок виглядає як екстраполяція
аргументу Фукуями, а не його деформація. Зрештою, ідея кінця історії трималася
на геополітичних наслідках ідеологічної боротьби з тих пір
як німецький філософ Георґ Вільгельм Фрідріх Геґель вперше дав її дефіеіцію її
на початку XIX століття. Для Геґеля це була битва при Єні,
в 1806 році, яка опустила завісу на війні ідей. В очах Геґеля, повне знищення Наполеоном Бонапартом прусської армії
в цій короткій кампанії було торжеством французької революції над найкращою
армією яка могла тільки бути в дореволюційній Европі. Це, як стверджував Геґель
стало кінцем історії, тому що в майбутньому, тільки держави, які прийняли
принципи і методи революційної Франції, могли конкурувати і вижити. Адаптований до світових реалій
після Холодної війни, цей аргумент означав, що для того щоб не відставати в
майбутньому, держави повинні були прийняти принципи ліберального капіталізму.
Закриті, комуністичні суспільства, такі як Совєтський Союз, в економічному і
військовому плані в порівнянні з ліберальними державами виявилися занадто
нетворчим і неконкурентноздатними. Їх політичні режими також були хиткими,
оскільки жодна громадська форма, окрім ліберальної
демократії, не надає достатньо свобод і гідності для сучасного суспільства. Для успішної боротьби з Заходом вони повинні стати такими як Захід, і якщо це станеться вони стануть
невиразним, пацифістським, сором’язливим суспільством, яке взагалі не захоче
воювати. Небезпека для світового спокою буде загрожувати з боку країн-ізгоїв,
таких, як Північна Корея, і хоча такі країни можуть кинути виклик Заходу, вони
є занадто сковані своїми застарілими політичними і соціальними структурами
(звісно якщо вони не розроблять ядерну зброю). І таким чином колишні
комуністичні держави, такі як Росія, опиняються перед
вибором. Вони могли б вскочити на модернізаційну підніжку
і стати ліберальними, відкритими, пацифістськими країнами, або ж будуть змушені
міцно вчепитися за свою зброю, і світ обійде їх стороною. Спочатку все це здавалося б мало спрацювати. З закінченням історії, фокус змістився від геополітики до
розвитку економіки та нерозповсюдження ядерної зброї, і зовнішня політика сконцентрувалася навколо
таких питань, як зміна клімату і торгівля. Поєднання кінця геополітики і кінця
історії відкрило особливі привабливі перспективи для США: а саме - ідею, що
країна може вкладати менше зусиль і ресурсів у міжнародну світову
систему і більше від неї отримувати. Це могло б призвести до скорочення витрат
на оборону, скорочення витрат на Держдепартамент, зниження потреб бути
присутнім у всіх гарячих точках світу - і світ ставав
би все більш процвітаючим і більш вільним. В США так бачили майбутнє і ліберали, і консерватори.
Адміністрація президента Білла Клінтона, до прикладу,
урізала бюджети Департаменту Оборони і Державного Департаменту, і заледве не
переконала Конгрес не сплачувати внески США до ООН. Водночас, політики
передбачали, що міжнародна світова система ставатиме
все сильнішою і все ширше відповідатиме інтересам США. Республіканські
неоізоляціоністи, такі як колишній представник
Техасу Рон Пол, заявляли, що враховуючи відсутність серйозних
геополітичних викликів, Сполучені Штати могли б значно скоротити як військові
витрати, так і міжнародну допомогу і продовжити отримувати вигоду з світової економічної системи. Після 9/11, Президент Джордж Буш побудував
свою зовнішню політику на переконанні, що близькосхідні терористи є чи не
небезпечним супротивником, і розпочав проти них довготривалу боротьбу. У
певному сенсі, здавалося, що світ таки повернувся в
минуле - у сферу історії. Але адміністрація Буша була переконана, що
демократичні цінності можна швидко привити на Арабському Близькому Сході, в
Іраку - все свідчило про її глибоке переконання, що в цілому ситуація
розвивається на користь Америки. У дуже різні способи Китай, Іран і Росія прагнуть
переглянути статус-кво. Президент США Барак Обама побудував свою зовнішню
політику на переконанні, що «війна з тероризмом» була перебільшена, що історія
дійсно закінчилася, і що, як і в роки правління Клінтона, найважливішими пріоритетами Сполучених Штатів є популяризація ліберального
світового порядку, а не гра в класичну геополітику. Адміністрація
сформулювала вкрай амбітну програму на підтримку цього порядку: блокування
розробки Іраном ядерної зброї, вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту,
переговори щодо договору зі глобальної зміни клімату, вражаючі Тихоокеанські і
Атлантичні торговельні угоди, підписання договорів з Росією щодо контролю над
озброєнням, відновлення добрих відносин США з ісламським світом, допомога в
сфері прав секс-меншин, відновлення довіри европейських союзників, і завершення
війни в Афганістані. У той же час, Обама планував різко
скоротити витрати на оборону і зменшити участь США на ключових світових сценах,
таких як Европа та Близький Схід. AN AXIS OF WEEVILS? Всі ці оптимістичні очікування сьогодні активно реалізуються.
Та ось, через двадцять п’ять років після падіння
Берлінського муру, раптом всі зіштовхнулися з протистоянням ЕС та Росії через
Україну, це призвело до окупації Москвою Криму; з іншого боку дійшло до
посилення конкуренції між Китаєм і Японією в Східній Азії; до загострення
конфліктів між радикальними угрупуваннями і громадянської війни на Близькому
Сході, з огляду на все це світ з кожним днем виглядає
все менш і менш постісторичним. У дуже різний спосіб,
і з дуже різними цілями, Китай, Іран і
Росія все більше противляться тому політичного порядку, який постав після
Холодної війни. Відносини між цими трьома державами-ревізіоністами дуже
складні. У довгостроковій перспективі, Росія побоюється підйому
Китаю. Світогляд Тегерана має мало спільного з тим чого прагнуть чи то Пекін,
чи то Москва. Іран і Росія країни-експортери нафти і
зацікавленні у високій ціні на нафту; Китай є споживачем і хоче знизити ціни.
Політична нестабільність на Близькому Сході може працювати на користь Ірану і Росії, але становить великий ризик для Китаю. Тому не
варто очікувати між ними якогось стратегічного альянсу - з часом, якщо їм
навіть вдасться підірвати вплив США в Євразії,
напруженість між ними, швидше за все, зросте, ніж зменшиться. Те що пов’язує цих гравців разом - це їх
згода в тому, що статус-кво має бути переглянутий. Росія прагне зібрати якомога
більше, як тільки зможе, колишніх територій Совєтського Союзу. Китай не має
жодного наміру змиритися з своєю другорядною роллю на світовій
арені, і не миритиметься з рівнем впливу США в Азії і територіальним
статусом-кво в регіоні. Іран хоче замінити поточний порядок справ на Близькому
Сході – на чолі якого зараз стоїть Саудівська Аравія – на користь одного центру
в Тегерані. Разом з тим лідери всіх трьох країн погоджуються в тому,
що панування США є головною перешкодою на шляху до досягнення їх
ревізіоністських цілей. Їх
ворожість до Вашингтону і до його дій має водночас як наступальний, так і
оборонний характер: вони не лише сподіваються, що зменшення американського
впливу призведе до легшої змінити
статус-кво в їх регіонах, разом з тим вони також побоюються і того, що
Вашингтон може спробувати, добившись розбрату між
ними, їх повалити. Однак на даний момент ревізіоністи хочуть уникнути прямих
зіткнень з США, за винятком рідкісних випадків, коли обставини складаються на
їх користь (як наприклад Росія з вторгненням до Грузії і окупацією частини її
території в 2008 та анексією Криму цього року). Замість того, щоб змиритися з
статусом-кво, вони прагнуть позбутися норм і взаємовідносин, які його підтримують. З того часу як Обама став президентом, кожен з
цих гравців проводить чітку стратегічну політику з огляду на свої сильні і
слабкі сторони. З них трьох Китай, має найбільші
можливості, але парадоксальним чином він був найбільш пасивним. Всі ці зусилля
ревізіоністів самоствердитися у власному регіоні
тільки посилили зв’язки між США та його азіатськими союзниками - і навіть
активізували націоналізм в Японії. Зріст впливів Китаю неминуче буде
супроводжуватися відповідними сплесками рішучості Японії, і тоді зріст
напруженості в Азії, ймовірно, буде мати значні наслідки для всієї світової економіки та політики. Іран за всіма показниками є найслабшим з трьох держав,
але має найбільш успішний досвід
стосунків з США. Одночасне вторгнення Сполучених Штатів в
Ірак, а згодом передчасне виведення військ дало Тегерану можливість
зцементувати глибокі і стійкі зв’язки з потужними центрами за кордонами Іраку,
такий розвиток змінив як баланс радикальних угрупувань, так і політичний баланс
сил в регіоні. Ірану, за допомогою свого давнього союзника Хезболли, вдалося
переломити військову ситуацію в Сирії і, попри сильну опозицію з боку уряду
США, надати відчутної підтримки режиму Башара Асада.
Цей тріумф реальної політики значно підвищив вплив і
престиж Ірану. У всіх країнах регіону Арабська весна
послабила Сунітські режими, перехиляючи чашу терезів на користь Ірану. Таким
чином зріс розкол серед Сунітських урядів
щодо питання що робити з братами-мусульманами та їх відгалуженнями і однодумцями. Росія, тим часом займає посередню ревізіоністську
позицію: вона потужніша, ніж Іран, але слабша, ніж
Китай, успішніша у геополітиці, ніж Китай, але не така успішна, як Іран. Росія
доволі ефективно вбивала клин між Німеччиною і США, але бажання президента Росії Володимира Путіна відновити Совєтський Союз обмежене
економічними можливостями його країни. Для того щоб побудувати справжній
потужний Евразійський блок, про який мріє Путін, Росії доведеться підписати рахунки колишніх совєтських республік – те, чого
він не може собі дозволити. Проте, незважаючи на його слабкий вплив, Путіну вдалося
досягти успіху у підриві західних проектів на
території колишнього СССР. Він зупинив розширення НАТО на цих територіях. Він
розірвав Грузію, він схилив Вірменію на свою сторону, через ситуацію з
Україною, він зміцнив свій вплив у Криму, і таким
чином підсунув Заходу неприємний і доволі принизливий сюрприз. З точки зору Заходу, Путін прирікає свою країну на
безнадійне майбутнє у бідності на маргінесах світу. Але Путін не вважає, що історія закінчилася, і з його точки зору, він зміцнив
свою владу в країні і нагадав ворожим іноземним державам, що російський ведмідь
ще має гострі пазурі. Обама погруз в ситуації геополітичного
суперництва, яку він сподівався подолати. ПОТУГИ Ревізіоністські держави мають доволі різні
плани і різні можливості, але ніхто з них не може підтримувати той рівень
глобального протистояння, який підтримував Совєтський Союз. В результаті,
американці не поспішають усвідомлювати те, що ці держави вже підірвали
основи Евразійського геополітичного
порядку, і таким чином ускладнити завдання США та Европи в їх спробі побудувати
пост-історичний, безпрограшний світ. Таким чином, вже сьогодні можна всюди бачити результати
цієї ревізіоністської активності. У Східній Азії, напориста китайська позиція
дала конкретний геополітичний результат, вона докорінно змінила політичну динаміку в регіоні в порівнянні з швидко зростаючими
економічними темпами загалом. Азіатська політика сьогодні обертається навколо
суперництва різних національних проектів, навколо
суперечливих територіальних претензій, навколо кораблебудування і та інших
схожих історичних питань. Відродження націоналізму в Японії
є прямою відповіддю на порядкування Китаю, запущений механізм коли зростання
націоналізму в одній з країн регіону призводить до такого ж росту націоналізму
і в інших країнах. Китай і Японія підвищують тон
дискусії, збільшують свої військові бюджети, підтягують двосторонню кризу до
вищих тонів – і тим самим фіксують конкуренцію на нульовому результаті. Хоча ЕС і далі залишається в пост-історичному
тренді, республіки колишнього Совєтського Союзу, які не входять до ЕС перебувають на дуже різних історичних стадіях
розвитку. За останні кілька років, надія трансформувати колишні республіки
Совєтського Союзу в пост-історичні суспільства
розвіялася. Російська окупація України є лише останнім у серії кроків, які
перетворили Східну Европу в зону різкого геополітичного конфлікту і зробили
неможливим стабільні та ефективні демократичні відносини між ними, якщо не
брати до уваги країн Балтії та Польщу. На Близькому Сході ситуація є ще більш напруженою. Мрії
про те, що арабський світ наближається до
демократичного переломного моменту - мрії, які були курсом політики США як для
Адміністрації Буша так і для Адміністрації Обами - розвіялися. Замість
створення в регіоні ліберальної системи відносин, американські політики
борються з розвінчанням системи відносин між державами, яка постала після підписання у 1916 році угоди Сайкса-Піко, яка й
розділили близькосхідні провінції Османської імперії, з управлінськими впливами
в Іраку, Лівані і Сирії. Обама зробив все можливе для того, щоб відокремити
геополітичне питання встановлення влади Ірану в регіоні від питання дотримання
Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, але ізраїльські та саудівські
побоювання щодо регіональних амбіцій Ірану роблять це проблематичним. Ще однією
перешкодою для досягнення угоди з Іраном є Росія, яка використовує свою
присутність в Раді Безпеки ООН і підтримує Асада, щоб
ослабити впливи США в Сирії. Росія бачить свій вплив на
Близькому Сході в якості важливого активу в її змаганні з Сполученими Штатами.
Це не означає, що Москва буде рефлекторно опонувати всім прагненням США у всіх
можливих сферах, але це означає, що безпрограшні результати, яких так прагнуть
американці, іноді будуть заручниками геополітичних інтересів Росії. Наприклад,
вирішивши доволі відчутно тиснути на Росію через кризу в Україні, Білий Дім не
може розрахувати підтримку Росії в питанні Сирійської війни або ядерної програми Ірану. Росія не може
зробити себе багатшою країною або значно збільшити власну територію, але вона
може зробити себе вагомим фактором в стратегії США, і може використовувати цей
важіль, щоб домогтися для себе важливих поступок. Якщо ці держави-ревізіоністи належно підготуються,
діючий статус-кво буде підірваним. У Европі, де питання єдиної валюти розділило
громадську думку і змусило ЕС зосередитися на своїх проблемах, зменшення шансів
цього статус-кво є очевидним. ЕС, ймовірно, уникнув можливих найгірших наслідків
пов’язаних з кризою євро, але і бажання
і можливість ефективних дій за межами його кордонів істотно скоротилися. Сполучені Штати, на відміну від Европи, в економічному
аспекті не зазнали нічого подібного, але і ця країна
стикається з зовнішньополітичним похміллям, яке є наслідком воєнної ери Буша, з
все більш нав’язливим станом переслідування, із занадто повільним відновленням
економіки, з непопулярним законодавством у сфері охорони здоров’я, і тому
настрій суспільства стає все більш песимістичним. Американці все більше
ставлять під сумнів переваги існуючого світового
порядку і компетенцію його архітекторів. Крім того, громадськість та еліти
досягли консенсусу, що у світі після закінчення Холодної війни, Сполучені Штати
повинні все менше докладатися до
формування світової системи відносин і, навпаки, старатися отримувати від неї
все більше. Коли цього не відбувається, люди починають звинувачувати своїх
лідерів. У кожному разі, відчувається, що попит громадськості на нові великі ініціативи вдома чи за кордоном все менший -
цинічна громадськість з сумішшю нудьги і презирства відвертається від
поляризованого Вашингтону. Обама вступив на посаду президента, плануючи скоротити
витрати на оборону і зменшити важливість в американській політиці зовнішньої політики через зміцнення
ліберального світопорядку. Трохи пізніше,
ніж з середини свого президентства, він глибоко загруз в точно такій ситуації
геополітичного суперництва, якої він так сподівався уникнути. Китайський,
іранський та російський реваншизм поки-що не зміг змінити устрій, який постав в
Евразії після закінчення Холодної війни, і, можливо,
ніколи цього не зробить, але вони перетворили незаперечний статус-кво в такий,
з яким можна боротися. Президент США більше не має таких широких можливостей
для поширення ліберальної системи, як раніше; і це пов’язане
з скороченням її геополітичного фундаменту. СУТІНКИ ІСТОРІЇ 22 років тому Фукуяма опублікував свою
працю «Кінець історії та остання людина», а сьогодні цікаво спостерігати як
геополітика повертається і спростовує його роботу. Реальність складніша. Кінець історії, про що нагадав читачам Фукуяма, був
ідеєю Геґеля, і незважаючи на те, що революційний устрій назавжди переміг
старий тип режимів, Геґель все ж стверджував, що конкуренція і конфлікти будуть
продовжуватися. Він передбачив, що в провінціях будуть
заворушення, навіть коли основні творці европейської цивілізації перейдуть в
пост-історичний період. Враховуючи, що до провінцій
Геґеля входять і Китай, і Індія, і Японія, і Росія, не здивувало те, що більш
ніж два століття по тому безлади не припинилися. Ми живемо радше в сутінках
історії, а не в її фактичному завершенні. З початку XIX століття точка зору на історичні процеси Геґеля, можна
сказати, не сильно й змінилася Щоб бути впливовими, держави повинні розвивати
ідеї та інститути за допомогою яких вони могли б керувати титанічними потугами промислового та
інформаційного капіталізму. Не залишилося альтернатив; суспільства в кінці-кінців не можуть або не хочуть обирати шлях чи бути
суб’єктом історії, чи творити її. Але шлях до постмодерну
залишається тернистим. Для того, щоб збільшити свою владу, Китай, наприклад,
має пройти процес економічного і політичного розвитку, що змусить країну зіткнутися з проблеми, з якими стикаються сучасні
західні суспільства. Немає ніякої гарантії, що шлях
Китаю до стабільної ліберальної сучасності стане менш бурхливим, ніж той яким
пройшла Німеччина. Сутінки історії це не спокійний
час. Другій частині книги Фукуями приділялося менше уваги,
можливо, тому що вона менш приємна для Заходу. Фукуяма
дослідив те, як буде виглядати пост-історичне
суспільство, і він зробив тривожне відкриття. У світі,
де будуть вирішені основні питання, і геополітика буде підпорядковане
економіці, людство буде виглядати дуже схоже на нігілістичну «останню людину»,
яку описав філософ Фрідріх Ніцше: на самозакоханого споживача без будь-яких
великих очікувань від наступної поїздки в центр. Іншими словами, ці люди будуть дуже схожі на сьогоднішніх
европейських бюрократів і вашингтонських лобістів.
Вони є досить компетентними у вирішенні своїх справ у світі пост-історичних
людей, але розуміння мотивів і протидія стратегії старомодних політиків їм
дається тяжко. На відміну від своїх менш продуктивних і менш стабільних
конкурентів, пост-історичні люди не хочуть йти на
жертви, вони орієнтовані на короткострокові перспективи, вони легко
відволікаються на щось інше, їм не вистачає хоробрості. Реалії особистого та політичного життя в таких пост-історичних суспільствах сильно відрізняються від життя в
таких країнах, як Китай, Іран і Росія, де ще світить сонце історії. Ці доволі
різні між собою суспільства не просто виносять на перший план такі ж відмінні
особистості і цінності; їх установи теж працюють по-різному,
їх громадськість формує такі ж відмінні між собою ідеї. Для суспільств, що складаються з «останніх
людей» Ніцше, характерним є нерозуміння і недооцінка своїх нібито більш примітивних
опонентів у нібито більш відсталих суспільствах – це сліпа пляма, яка могла б тимчасово
збалансувати переваги інших країн. Потік історії невблаганно
рухається в напрямку ліберальної капіталістичної демократії, і сонце історії дійсно
заходить за пагорби. Але, коли тіні видовжуються і сходять перші зорі, на світову
арену виходять такі постаті, як Путін. Вони не поринуть сумирно у ту хорошу ніч,
вони будуть лютувати, і це лють вогнів, що гаснуть. |
ч
|
 |
|