Росія готувалася до конфлікту принаймні сім років

Адам Даніель Ротфельд

Росія готувалася до конфлікту принаймні сім років

Розмова з Павлом Вронським

Президент Путін веде війну за душу своєї нації. Таким чином він здобуває собі підтримку, любов мас і ентузіазм. Він холоднокровно втілює план, який був давно оприлюднений у різних офіційних документах, – каже Адам Даніель Ротфельд, колишній міністр закордонних справ Польщі, співголова польсько-російської Комісії для вирішення конфліктних проблем минулого.

Павел Вронський: Росія раптово розв’язала наступну холодну війну з Заходом. Чверть століття тому СРСР програв таку війну. Чим тепер керується президент Путін?

Адам Д. Ротфельд, колишній міністр закордонних справ, співголова польсько-російської Комісії для вирішення конфліктних проблем минулого: Тут мені не пасує ні прислівник «раптово», ні термін «холодна війна». Росія готувалася сама і готувала світ до цього конфлікту щонайменше сім років – від промови президента Путіна в лютому 2007 року на конференції з безпеки в Мюнхені. Попри це, для Заходу такий поворот подій став несподіванкою, для якого не вироблено ефективної відповіді. Маємо великий клопіт. Він зводиться до того, що підірвані основи політичного і міжнародно-правового ладу, на якому базувалися мир і безпека в Европі упродовж 70 післявоєнних років.

Це не «класична війна», а новий тип «спецоперації». Теоретик подібних операцій помер в 1974 році в Аргентині. В Росії він набув значної популярності, попри його вороже ставлення до СРСР. Йдеться про полковника Євгенія Месснера – начальника штабу Лавра Корнілова і барона Петра Врангеля. Він викладав у військовому училищі в Белграді, під час Другої світової війни співпрацював з Третім Рейхом. Полковник Месснер розробив концепцію, згідно з якою майбутні війни будуть точитися не за території та ресурси, а «за душі націй», то будуть бунтівні війни – «мятежные войны». Тобто, це будуть такі конфлікти, в яких вибуховим матеріалом є національні та соціальні чвари й дезінформація, вони, по суті, є війнами передусім психологічними, а спосіб їх ведення передбачає провокування напруженості та пропагандистську діяльність. В подібних «війнах» найбільш корисним є «спецназ», добре навчені підрозділи для неконвенційних дій. Результат подібних воєн не вирішується на полі бою. В таких операціях армія служить не стільки для відлякування противника, як для залякування населення і збройних сил потенційного ворога.

Павел Вронський: І Путін вирішив повоювати за душу української нації?

Адам Ротфельд: Президент Путін веде війну за душу власної нації. Таким чином він здобуває собі підтримку, любов мас і ентузіазм. Конфлікт за Крим був розіграний за рецептом Месснера. Після війни з Грузією в 2008 році, коли армія виявилася не надто ефективною, коли явно підвели системи контролю, зв’язку і управління, в Росії було прийнято велику програму військових реформ і переозброєння. Кошторис передбачає, що упродовж наступного десятиліття на додаткові закупівлі буде витрачено бл. 700 млрд. доларів. Нині Росія витрачає на озброєння 3,7% ВВП. Вона зміцнює водночас і стратегічні ракетно-ядерні сили, і окремі сегменти звичайних збройних сил. Особливий наголос було зроблено на спеціальні сили – спецназ. В сценарії нещодавніх навчань виразно видно, що зав’язком конфлікту стають спроби відокремлення та етнічні конфлікти. Операція «повернення Криму до вітчизни» є практичним тестом і випробуванням ефективності російських збройних сил на прикордонні з Україною.

Павел Вронський: Важко припустити, що момент протистояння був обраний Путіним свідомо. Ніхто ж не передбачав розвитку ситуації в Україні.

Адам Ротфельд: Путін також не передбачав. То була радше реакція на перебіг подій і вияв незгоди з тією частиною українського суспільства, яку представляє Майдан. У Москві панувала певність, що Віктор Янукович рано чи пізно розправиться з протестуючим Майданом. Силу соціального протесту в Кремлі недооцінили. Втім, мабуть, таємні служби мали підготований на випадок подібних обставин інший сценарій заходів, утілення якого на ходу пристосували до «спонтанного» відокремлення Криму. Виразно помітно, що свій план вони узгоджували з політичним календарем. Референдум щодо майбутнього Криму мав спершу відбутися 25 травня, відтак змістився на 30 березня. Зрештою, маріонетковий прем’єр Криму Сергій Аксьонов – у минулому російський офіцер невисокого рангу – отримав наказ прискорити його, і все відбулося 16 березня. Коли російський тележурналіст запитав його, чому Аксьонов не впустив до Криму інспекторів ОБСЄ, які мали право здійснити таку інспекцію на підставі Віденського документу щодо заходів зміцнення довіри – той по-солдафонськи відповів: «Вони тут були не потрібні, бо ставили би незручні запитання». Проста людина дала просту відповідь.

Павел Вронський: То, Путін зовсім не живе в «іншій реальності», як це оцінила пані канцлер Меркель?

Адам Ротфельд: Звісно, що ні. Президент Росії холоднокровно втілює свій план, який був уже давно заявлений у різних офіційних документах. У 2008 році, після війни в Грузії, ми дізналися, що Росія буцім має особливі права в привілейованих зонах на пострадянському просторі. В лютому 2010 року була проголошена нова військова доктрина, а в лютому 2013 року – нова зовнішньополітична доктрина. В ній виразно заявлено, що Росія залишає за собою право захищати російське населення за межами території Російської Федерації.

Павел Вронський: Така політика втішається підтримкою російського суспільства?

Адам Ротфельд: Так. Мільйони росіян відчувають ностальгію за втраченою імперією. Сам Путін у своєму зверненні до парламенту заявив у 2005 році, що найбільшою трагедією ХХ століття став розпад Радянського Союзу. Не Перша чи Друга світові війни, не фашизм у Німеччині і комунізм у Росії, а розвал СРСР. Чимало росіян так думають. Для багатьох із них відрив України від Росії є винятковою травмою. Я багато разів розмовляв про це з Міхаїлом Горбачовим – автором змін, які призвели до краху Радянського Союзу. Він намагався переконати мене, що і його дружина Раїса, і він сам мали родичів в Україні, що Росія та Україна мають спільні корені, що це насправді одна нація. Він переймався тим, що Україна відокремилася від Росії. Врешті-решт, він тепер підтримав відділення Криму...

Павел Вронський: Путін відверто попереджав Захід про свої наміри.

Адам Ротфельд: Попереджав. Джерела радикальної політики Росії різноманітні. Російські лідери не погодилися з тим, що епоха імперій минулася. Усі наддержави – не лише Росія – мали труднощі з тим, щоб погодитися з новою реальністю. Вагомими також були змарновані надії та ілюзії. Концепція Заходу зводилася до того, щоб прилучити Росію до співпраці та до системи взаємозалежності. Натомість, у Росії панувала думка, що новий лад після завершення холодної війни в Европі буде новою редакцією «концерту надержав» – за рецептами Меттерніха, чинними в XIX столітті від часів Віденського конгресу. Цього разу то були би три наддержави: Сполучені Штати, Европейський Союз і Росія, яка постулювала і втілює повернення до концепції сфер впливу. Трапився конфлікт двох різних менталітетів: одного, заснованого на спільній системі вартостей, і другого – на праві сильнішого, праві тримати в страху своїх сусідів. Те, що трапилося сьогодні – відокремлення Криму – з одного боку, на певний час перекреслило шанси побудови «широкої Европи», а з іншого – призвело до втрата довіри і певності Заходу, що з Росією не можна формувати систем безпеки, заснованих на співробітництві.

Павел Вронський: Чи Путін сподівався, що його дії в Криму призведуть до гострого конфлікту із Заходом?

Адам Ротфельд: Припускаю, що сподівався. Проте він вирішив, що постало «вікно можливостей», яка може не повторитися. На думку Кремля, Захід поділений, слабкий і потерпає від внутрішніх криз. Він не здатний на швидку реакцію. Можливо, що рішення про анексію Криму було прийнято неначе «в останній момент, коли це ще було можливо», без усвідомлення усіх наслідків. Тільки в майбутньому росіяни усвідомлять, яку високу ціну доведеться заплатити за це рішення, яке вони сьогодні так радісно святкують.

Загроза для безпеки Росії чигає не на її західному кордоні з НАТО, де за минуло понад 300 років ще не було настільки передбачуваних і добросусідських стосунків. Ризики існують на півдні. Росія має підстави непокоїтися ідеєю створення Великого халіфату, яку проголошують ісламські фанатики. Інша гаряча точка – кордон між Центральною Азією та Афганістаном. До того, як після терористичних актів 11 вересня 2001 року відбулася інтервенція США в Афганістані, на афгано-таджицькому кордоні тривали регулярний бої, в яких гинули тисячі російських солдатів. Ще один виклик – Далекий Схід, Китай і неврегульована з Японією справа Курильських островів.

Проте, найважливіші проблеми є внутрішніми. На засіданні уряду Російської Федерації в лютому – ще до загострення конфлікту в Україні – президент Путін поінформував Раду Міністрів, що потенціал для подальшого економічного зростання з використанням доходів від експорту сировини вичерпався. Це реалістична оцінка, яка стосується суті справи. Зростання ВВП Росії мало сягнути близько 7%, а реально нині становить 1,3%. Китай у момент найбільш динамічного зростання значно перевищив 10%. Фінансові резерви мають ту неприємну рису, що блискавично тануть, особливо, якщо витрачати їх на військові видатки, на інвестиції в імідж, як Олімпійські ігри чи міст поблизу Владивостока, який з’єднує материк із Російським островом, де відбувався саміт великої двадцятки. Цим красивим і довгим мостом тепер мало хто користується. Росія потребує доріг. Ті, що є, в жахливому стані. Існує гостра потреба в значних інвестиціях в інфраструктуру. Гігантські заводи сталінської епохи, навколо яких виростали великі міста, занепадають, а разом із ними безлюдніє російська провінція. Це стосується і міст, і сіл. Найсерйознішою проблемою залишається демографічна криза. Середній вік росіянина – 63 роки.

Павел Вронський: Якою мірою Путін усвідомлює становище російської держави?

Адам Ротфельд: Він усвідомлює ситуацію краще, ніж будь-хто за межами Росії. Анексія Криму, вибух ентузіазму, апелювання до національної гордості та отруєння великоросійським націоналізмом можуть на якийсь час згуртувати й об’єднати російську націю навколо лідера. У довгостроковій перспективі вона, либонь, служитиме поясненням і виправданням погіршення якості життя: адже можна з певністю казати, що то наслідок санкцій і оточення Росії ворогами, що то вияв економічної агресії тощо. Варто пам’ятати, що росіяни здатні терпляче переносити багато незгод в ім’я престижу держави.

Павел Вронський: Якою мірою може зачепити Росію лібералізація торгівлі енергоресурсами, тобто дозвіл на експорт зі США до Европи нафту і сланцевого газу?

Адам Ротфельд: Не думаю, що Сполучені Штати підуть на такий конфлікт. Зниження цін на нафту й газ матиме наслідки в глобальному масштабі. Американці неохоче вдаються до використання економічного тиску.

Павел Вронський: Вони пам’ятають про падіння союзника США, шаха Ірану після зниження цін на нафту в 1979 році?

Адам Ротфельд: Наслідки можуть бути різними. Слід узяти до уваги можливе зростання цін на енергоресурси в США і зниження рентабельності виробництва. Ба, ще важливіше – доведеться шукати відповіді на запитання про те, як зниження цін на паливо вплине на ситуацію союзників США в регіоні Перської затоки. Це ключовий для Сполучених Штатів терен.

Павел Вронський: Правляча в Росії група не має ідей, як реально модернізувати Росію. Країні бракує сучасних технологій. Проте, інвестиції в оборону можуть сприяти технічному прогресу.

Адам Ротфельд: Не виключаю, що такі очікування існують. Проте, я поставив би зустрічне запитання: чи можете Ви пригадати бодай якийсь винахід, продукт або пристрій, яким ми користуємося в цивільному побуті і який би був раніше уживаний російськими вченими в програмах озброєнь? Адже так діялося з багатьма винаходами в США, які спочатку мали військове признання: навігатор GPS, Інтернет, кевлар, тефлон тощо. Росіяни також намагалися йти цим шляхом і рішеннями уряду керувати технологічним прогресом. Неподалік від Москви ціною величезних капіталовкладень постала російська Силіконова долина – Сколково. Поки що результати не надто обнадійливі. Як ілюстрацію можна привести експертизу обсягом у три сторінки і лекцію одного з чиновників, які коштували мільйони. Автор пояснював по телебаченню, що знання дорого коштують.

Павел Вронський: Росія, анексуючи Крим, намагається заслонити свої внутрішні проблеми?

Адам Ротфельд: Значно істотнішим є ще один аспект – вона підірвала підвалини міжнародного ладу. Невелика війна за Крим може породити лавину, наслідки якої ні росіяни, ні лідери Заходу не в змозі передбачити до кінця. Через багато років історики прийдуть до висновку, що цього скочування до катастрофи можна було уникнути.

Адам Даніель Ротфельд