|
Андрій ПавлишинРозставання з Росією
Ми майже не відчули,
як Україна втратила
контроль над Кримом. Неначе
була якась міліція. Неначе були якісь військово-морські
сили Збройних сил України. Неначе були якісь Збройні
сили України. Постійний представник президента України у Криму. Тим не менше: Кримінальний авторитет Сергій Аксьонов при відсутності кворуму Верховної ради Автономної республіки Крим під дулами автоматів
«неопізнаних» у формі проголошує себе прем’єр-міністром
Криму. Тим не менше об’єкт за об’єктом так звані «невідомі» на БТРах та військових вантажівках займають об’єкт за об’єктом. Взяті
під контроль всі аеропорти, «Кримаерорух» - тобто все небо автономії. «Неопізнані» вертольоти невідомої країни десятками сідають в аеропорті Бельбек, коло
Севастополя. Ракетні катери
ЧФ РФ заблокують зовнішні рейди бухти. І апофеоз – Путін підписує з громадянином
Російської Федерації ніким не обраним «народним мером Севастополя»
«господином» Чалим і рейдером Аксьоновим акт про входження Криму в склад Російської Федерації. Підписує з громадянином Російської Федерації. І Всі ні-гугу. Апотеоз
«української політики нейтралітету та безблоковості»! А хто б мав обстоювати непорушність українських кордонів – НАТО? Так ми ж не хотіли з ним співпрацювати. Згадайте, як ще при Ющенку «бабушкі» не давали силам
НАТО співпрацювати з Україною.
От і результат. Стиль Путіна. Чергове «мочилово в сортире» Демонстративне гвалтування суверенітету чергової сусідньої країни. На радість своїм холопам, що спостерігають це «мочилово» коло телевізорів. Бо ж «сильны, как
никогда». Бо ж – «империя». З
слиною в роті переказують, як круто «вооружены наши ребята – это вам не
фанерные щиты майданутых». Ще у грудні режим Путіна вищерив пащу на всю Україну. І подавився.
Режим його «шниря»
Януковича розсипався, як карткова
хижка. Януковичу з усіма своїми страусами та стразами в носу прийшлося
втікати з «хази» як якомусь Бокасі. На ганьбу Великому і Ужасному Путіну, «который все может» - таку
пісеньку співають маленькі путенята у теперішній Росії. Тому Путін
тепер демонстративно «відігрується» на маленькій частинці України – у Криму та Донбасі. По дрібному
гадить. З виглядом Великого
і Ужасного. Треба ж підтримати
в очах своїх холопів імідж цього Великого і Ужасного. Бо ж «усомнятся». Хоча насправді вся ця його метушня у Криму та на Донбасі є тільки таким собі ницим западлом. Гадить, бо знає, що Київ
ослаблений. Захід як завжди
«стурбований». А, отже, за це йому, Великому і Ужасному, нічого не буде. А те, що це
можливо остання дія остаточного прощання українців з росіянами неначе й не бачить. Ну добре, кремлівські карлики, від
перестановки яких рябить в очах, не бачать і бачити не хочуть. Але ж є росіяни
(россияне). Є громадяни Росії. Не всі ж є бидлом, яке радісно гигикає від того, що «хохлов мочат в
сортире». Після «хачиков», «кавказцев», «чеченов»,
«гомиков», «нигеров»… Що чекає українців і росіян
у майбутньому? Не росіян
(русских), що живуть в Україні – вони громадяни України, як і всі інші. І у більшості своїй, поза всяким сумнівом, хочуть спокою та миру Україні як своїй Батьківщині. Багато з них доказали це на Майдані. Часто своєю кров’ю. А власне росіян громадян
Росії (россиян). Що отримають українці,
українці всіх національностей? Спадщину Путіна? Як свого
часу спадщину Сталіна? І «ухмилочки» ґебні з автоматами – мовляв все
культурненько, все чудесненько - не допоможе. Можна і так. Але тоді стосунки ґвалтівника
і зґвалтованого будуватимуться
на пам’яті і рані - пам’яті і рані - цієї травми. Над українсько-російськими стосунками
на багато поколінь домінуватиме ця травма після путінського
«мочілова» в Криму та на Донбасі. Розумію, що путіноїдам, тай самому Путіну, це байдуже.
Як і майбутнє України. Зрештою, і Росії також. Але інших голосів з Росії не чути. Якщо
і є. А переконаний, що є, та голос їх слабенький.
Тому ми чуємо тільки голоси
гранатометів. Сьогодні для
нас, для всіх українців це голос Росії. Хоча ні. Ось голос Людини. Не політика. Андрія Макаревича: «Про мерзость…Такой
разнузданной пропаганды и такого количества вранья я не припомню с лучших
брежневских времен. Да и то не сравнить: возможностей тогда было меньше.
Ребята, вы чего добиваетесь? Создания общественного мнения для ввода войск на
территорию суверенного государства? Оттяпать Крым? ЦК
КПСС, вводя войска в Чехословакию, с народом не советовался. И что, кроме того
что обосрались на весь мир? Вот сегодня две страны вместо одной. И что, где
первая, где вторая? Получили мы их любовь? Или что-то еще? Конечно, на Украине
наделали массу глупостей - с русским языком, со сносом памятников. Но
такие глупости неизбежно сопровождают любую революцию - пружина
разгибается в обратную сторону. А потом все встает на места - глупость не
может длиться вечно. Ребята, нам с ними жить. По-прежнему по соседству. И
желательно в дружбе. А как им жить, они решат сами. Или пострелять захотелось?
Говорят, патриотизм укрепляет. Ненадолго.» А якщо
так, то нічого іншого не залишатиметься - майбутні українсько-російські стосунки будуватимуться на фундаменті, який для всіх нас збудує Путін. Зрештою,
таку саму базу російські правителі збудували і у стосунках майже з усіма своїми сусідами
– з естонцями, латвійцями, литовцями, поляками, угорцями,
чехами і т.д.
На жаль. Правда тоді будували
всякі там Сталіни та Берії. Тепер Путін. Дехто і в Україні цьому втішатиметься. Бо ж ескалація протистояння у Криму та його показова окупація,
яка зараз відбувається, неминуче призведе
до емоційного розриву. Розриву між
українцями та росіянами. Це було між Боснією та Сербією. Хорватією та Сербією. Неначе й мови подібні. А інколи навіть і віра, як х Чорногорією. І все таки розрив. Бо далі цього
терпіти вже було годі. Це
було. І нікого нічого не навчило. Бо запустили машину ненависті. Однак вернімось до Криму та Добнасу. Сьогодні путіністи демонструють всю свою «пацановатість»
- всі до одного альфа-самці.
З усіх сил «опускають» все, що хоч якимось своїм
аспектом є українським. Однак
яка політична перспектива цієї
повзучої окупації Криму? Вкотре Путін постане як печерний сталініст, щось
непристойне, брехливе, мстиве до зашпор під нігтями, зрештою,
просто дрібне (мелочное). От стояв на урочистостях з нагоди 70 річниці висадки
союзників на пляжі Омаха
1944 року і ховав брехливі очі. Навіть у статусі ще
однієї Калінінградської області, доля Криму буде
печальна. Замість туристів – військові бази. Переконаний - його чекатиме доля того самого оксюморону,
що й Калінінградську
область, яке нидіє у позачассі
вже сімдесять років. Хоча ні
– періодично там відбуваються
масштабні військові маневри, щоб показати
НАТО, всю міць помираючої Російської імперії. Печальне видовище. Однак з Кримом
ситуація ще гірша. Калінінградська область визнана світовим
співтовариством частиною Росії. Але світове співтовариство ніколи не визнає окупації Криму, не дивлячись на те, що він неначе
й «інституціоналізувався» у складі
Російської Федерації. Для світу його статус такий самий, як і Південної Осетії. Росія, як та курка на помийниці,
остаточно оточує себе сміттєвими купами на кшталт Абхазії, Південної Осетії, Чечні, Придністров’я. Можливо це ще не кінець.
Тих куп добавиться. Куп без жодної історичної перспективи. Гниття старіючої клептократичної імперії продовжиться. Поки житимуть кремлівські тролі. Поки можна
проїдати нафто- та газодолари – майбутнє своїх внуків. Поки можна
«мочить хохлов в сортире». А це ще
довго. Болісно і ганебно. А тому нам робити своє: - зміцнювати економічні основи України; - зміцнювати демократичні засади, на яких будуємо Україну; - зміцнювати систему безпеки України – і тут без співпраці з НАТО у різних
форматах обійтися не можна
– немає іншого гаранта безпеки; - просуватися у напрямку інтеграції з ЕС – спочатку у рамках асоціативного
членства, а у перспективі і у рамках дійсного членства у ЕС. |
ч
|
 |
|