Юрій Охріменко

Львів часів Наполеона

До початку ХІХ століття Львів перетворився на звичайне місто Австрійської  імперії. Відблиск давньої слави ще падав на нього. Але у реальній політиці, у грі сильних світу цього, королівське столичне місто Львів було навіть не розмінною монетою, а так собі – потертим шелягом. Через це про Львів часів наполеонівських війн історики і краєзнавці згадують неохоче. Славні сторінки минулого писати приємніше. Але мусимо пам’ятати і не дуже славні. Бо це – теж наша історія.

У 1809 році, після битви між австрійською та французькою арміями під Ваґрамом, Наполеон Бонапарт оселився у резиденції австрійських імператорів – Шернбрунському палаці поблизу Відня. Але австрійські війська не склали зброї. Війна тривала. Слід зауважити, що польська аристократія покладала великі надії на Бонапарта, бо він обіцяв відновити польську державу, нехай навіть маріонеткову. Частково ці обіцянки були реалізовані у вигляді Герцогства Варшавського під протекторатом Франції. Командувачем збройних сил Герцогства Варшавського призначено князя Юзефа Понятовського. Військо Юзефа Понятовського послідовно зайняло Краків, Ярослав, Перемишль. Деморалізована австрійська адміністрація і гарнізони опору не чинили, а польське населення приймало кінноту Понятовського з радістю та ентузіазмом.

Ранком 27 травня 1809 року по нинішній вулиці Городоцькій до площі Ринок продзвенів підковами авангард польського війська – 16 кінних стрільців у темно зелених куртках з помаранчевими випушками. Вони й оголосили, що влада змінилася, і Львів віднині знову є польським. Польське населення міста, а особливо шляхту з його околиць, охопила небачена ейфорія. Другого дня процесія львів’ян на чолі з бургомістром Францом Лоренсом вирушила назустріч основним силам Понятовського. Коли голова процесії була вже біля Жовківської рогатки (тобто приблизно біля станції Підзамче), то її хвіст все ще находився на площі Ринок. Дами обнімали і цілували вояків, робили їм подарунки. А графиня Теодора Потоцька, побачивши пораненого коня поручика Сташинського, зняла із себе шаль, і перев’язала нею рану аргамака. Нє, ну хто може бути романтичнішим, ніж польські графині? Хіба що декотрі історики.

28 травня до Львова в’їхали генерали Юзефа Понятовського – Ружницький і Камінський. Само собою зрозуміло, що при ньому били дзвони, а будинки були ілюміновані «урочисто і розкішно». Слід віддати належне адміністративним талантам генерала Ружницького. Вже другого дня на фасадах з’явилася його відозва про організацію влади. Від імені Юзефа Понятовського він підпорядковував Львів польському військовому уряду. Однак новий уряд не розтрощив ретельного австрійського чиновницького апарату, а лише пристосував його до своїх потреб. Австрійські урядовці, які не покинули своїх місць, і були згідні працювати надалі, залишилися, і одержували попередню платню. Але до кожного відомства призначалися спостерігачі (дозорці), як правило, з числа польських аристократів. Остаточне рішення з будь-якого питання залишалося за ними. Бачимо серед дозорців немало фамілій (Дідушицькі, Скарбки, Фредри), які залишили помітний слід в історії Львова  і Галичини. А на чолі реферату охорони здоров’я було поставлено Франца Мазоха – дідуся нашого славетного літератора Леопольда Захер-Мазоха.

Наступні дні минали серед віватів, ілюмінацій, транспарантів та балів. Навіть на синагозі «Золота Роза» з’явився  транспарант, який славив Понятовського і Наполеона. Як завжди, не бракувало й патріотичних поезій, таких, як «Брати поляки», «Пісня поляків-галичан до його світлості князя Юзефа» etc. Але робилися й серйозніші справи. Почав формуватися 11 кінний полк. Його другий ескадрон складався виключно з мешканців Львова. «Львівських дітей», як казали тоді і пізніше. Основні кошти для організації надав граф Адам Потоцький, який і став у ній полковником. Але розкішні мундири уланів вимагали ще більших грошей. Ось тут і дав знати себе справжній патріотизм. Без пафосу. До полку вступила молодь шляхетських родин, готова послужити Вітчизні не лише кров’ю, але й коштами. У числі поручиків полку був і Олександр Фредро, пізніше знаменитий літератор і дідусь митрополита Шептицького.

Забігаючи наперед, зазначимо, що 11 кінний полк 1812 року поніс важкі втрати у бою під Можайськом. Загинув й Адам Потоцький – його натхненник і командир. Пізніше Олександр Фредро напише про себе і про Наполеона з властивим йому гумором

«Wtedy wrocilismy, choc z roznych pobudek,

  Napoleon na Elbe, ja prosto do Rudek.»

«Тоді ми повернулися, хоч з різних побудок

Наполеон на Ельбу, ну а я до Рудок.»

До речі, палац графів Фредро у селі Вишня біля Рудок Городоцького району добре зберігся. І навіть робляться успішні спроби організувати там цілком заслужений Фредрами музей.

Та повернімося у 1809 рік. Недовго на вулицях Львова лунала переможна музика. Великий політичний пасьянс розкладався не тут. Наполеон уклав мирний договір з Габсбургами, за яким Львів залишився у складі Австрії. 19 червня 1809 року польські війська та «Центральний уряд» залишили Львів. Повернулася австрійська влада, яка теж наказала ілюмінувати місто і прикрасити його транспарантами. 27 червня 1809 року австрійські війська змінилися російськими. Військовим губернатором було призначено барона Мєлер-Закомельського. Адже Росія на той час була союзником Наполеона.

Можна лише пошкодувати бургомістра Львова. Мабуть, крутився, як мокра миша, не знаючи, кому нарешті віддати ключі від неіснуючих львівських брам. Російське військо у Львові стояло до 14 грудня 1809 року. Ні добрих, ні поганих спогадів після себе не залишило. Правда, сучасники нарікали, що воно «пило, їло, полювало, і видирало тяжко запрацьовані гроші з рук людності». Але з ким не буває?

Після цього до Львова остаточно повернулася стара, добра австрійська влада. Втім, після ганьби і поразок, була змушена робити реверанси у бік громадськості. У квітні 1811 року почала виходити «Газета Львівська», яка проіснувала аж до вересня 1939 року, тобто 128 років. Це було вірнопіддане, але повноцінне польськомовне видання. З найперших її номерів маємо такі відомості.

30 квітня 1811 року. «Нарешті починає організовуватися гімназія у Галичині, на зразок гімназій, які існують в інших провінціях Монархії. Перша черга настала на Гімназію Львівську. Вона поділена на 6 курсів наук і має п’ять вчителів і одного катехита».

7 червня 1811 року. «Чотири дні тому ввечері ми мали страшенно навальну бурю, яка спричинила велику шкоду... Полтва надзвичайно повноводна, по-перше, вийшла з берегів, а по-друге, позривала шлюзи, а заодно поглинула і теслю, який стояв над нею, і хапав дошки, які несла вода.»

29 червня 1811 року. «У Львові знаходяться: а) загальний шпиталь для хворих на 360 ліжок; б) шпиталь Сестер Милосердя на 140 ліжок; с) Жидівський шпиталь на 60 ліжок і d) шпиталь для карних злочинців. Аптек є 8».

16 серпня 1811 року. «Головне місто Львів зі своїми чотирма передмістями налічувало у 1810 році 2454 будинки, а у тих будинках 10748 помешкань. Постійних мешканців було 41365 осіб (19085 осіб чоловічої, і 22280 осіб жіночої статі). До того долічується інших: а) вихідців з інших країв 1463, б) з-за кордону 694, отже загальна людність складала 43522 особи обох статей. Серед них було: 200 священиків, 774 шляхти, 926 урядовців та інших титулованих осіб, 1053 міщан, ремісників та митців, 14574 жидів, з яких 7113 мужчин і 7491 жінок. Кількість худоби досягала 720 коней, 149 волів і 997 овець.»

19 листопада 1811 року «У Прусах, селі віддаленому звідси на милю (тепер село Ямпіль Пустомитівського району Ю.О.) цими днями помер ткач на прізвище Ян Уршуляк, старенький, який мав 116 років. Був він здоровим і рухливим, і ще за шість годин до смерті працював на верстаті. Мав 6 жінок і з кожною дітей.»

Були й інші «кроки назустріч людям». Наприклад дозволено ставити Патріотичну п’єсу Войцеха Богуславського «Краків’яни і гуралі», перед тим заборонену. Між іншим, Войцех Богуславський – засновник професійного театру у Львові.

Якою була роль українців Львова у тих подіях, ми не довідалися. Думається, що вельми незначною. То були не наші комбінації, і не наш час. Наш час настане пізніше.

ч
и
с
л
о

78

2014