|
Юрій ОхріменкоЛьвів чи Рулетенбурґ?
Зло азартних ігор у Львові вкоренилося, мабуть, ще на початку існування міста. Шкода, що не маємо
про це писемних згадок. Але археологічні дослідження
показують, що гра у кості була поширена як у Львові, так і на території України
загалом вже в ХІ-ХІІ ст. Знаний львівський археолог Святослав Терський якось
розповів мені, що серед знайдених ним під час розкопок гральних костей дві
третини виявилися шулерськими. Бо тогочасні шулери робили у гранях
костей непомітні канальці, в котрі заливали свинець або ртуть. Відтак гра
неодмінно закінчувалася на користь такого хитруна. Не думаю, що гравці у кості,
та ще й такі пройдисвіти, особливо
толерувалися вже у княжому Львові, тобто в ХІ-ХІІ ст.
Але тогочасних писемних звісток про боротьбу з ними, повторюся, на разі, не
маємо. Першу згадку про заборону гри у кості наводить у своїй
праці «Потрійний Львів» Бартоломей Зіморович під1460
роком. Він твердить, що у місті тоді заборонили грати
у кості на великі, чи малі гроші під загрозою штрафу для обох гравців і
конфіскацією виграшу. Якби у когось у шинку такі ігри
сталися тричі, він втрачав право шинкування. На жаль, оригінал документу, на
котрий посилається Зіморович, у пізніші часи був
втрачений. В оригіналі текст мав би звучати ось так: «Також пани радні
ухвалили, що ніхто не повинен грати в кості в місті за
жоден зиск, ані малий, ані великий. А ті хто грають, і хто виграє, і хто втрачає, повинні дати одну гривну з тим зиском, що
виграється, а хто програє, повинен дати одну гривну за штраф, а хто тричі буде
оштрафований, у того необхідно відняти право пропінації, щоб не міг більше
шинкувати». Негативне суспільне ставлення до азартних
ігор не змінилося й наступними роками. Ось ікона «Страсті Христові» із
Добромиля (1593 р.), яка збереглася у Національному Музеї. Біля підніжжя розп’ятого Христа, бачимо групу катів, яка, за
тогочасним звичаєм, розігрує в кості одяг страченого. У стародавніх іконописців
була добра традиція писати біблійні персонажі, як портрети сучасників. Цим підкреслюється вічна актуальність Святого Письма. Тож можна
не сумніватися, що сцена гри у кості є майже документальною,
замальованою з побуту кінця XVI
століття. Мабуть, автор дуже не любив гравців, бо
зробив другорядний сюжет мало не центральним. Наче намагався сказати, що азартна гра личить лише покидькам. А не виключено, що і сам колись був жертвою
азарту. Хто зна... Заборона львівських райців на азартні ігри тривала від
початку XV ст. і до остаточного розбору Польщі у XVІІІ столітті. Проте, ми би дуже помилилися, якби
подумали, що ставлення до «торговців щастям» змінилося коли Львів відійшов до Австрійської імперії. Наша найясніша цісарева
Марія-Терезія заборонила у Львові не те що азартні ігри, але навіть і цілком
нудні борделі, які були міською власністю. Прибуток від них йшов на утримання
міського шпиталю. Не знаю, хто ходив до тих лупанаріів. Я би не пішов. Укріплювати після трудів
праведних міську медицину? Нема дурних! Львівська поліція, котра почала діяти у
1786 році (себто є старішою від уславлених Скотланд-Ярду та Сюрте), ревно
слідкувала за дотриманням приписів імперії. Найоригінальнішим із них вважаю
«спостереження за турецькими музиками». Легенди про так званні «казино», які так охоче
розповідають роззявам так звані «екскурсоводи» є з вітру взятими, як і вся
ерудиція доморощених гідів. У Львові за австрійських
часів, а потім у час відновленої Польщі, насправді існували «касино», тобто
клуби. Формально різниця невелика – лише одна літера,
а по-суті – небо і земля. Найвідомішими із касино були: «Шляхетське»
(тепер Будинок вчених по вул. Листопадового чину), «Міське» (пр.
Шевченка 13) та «Офіцерське» («Шаховий клуб» по вул. Фредра).
Це були клуби для спілкування певних верств, до послуг яких були
буфети, більярдні, танцювальні зали, читальні, ломбері столики, врешті-решт. Але нічого подібного до рулетки. Стосовно перших
двох касино моя пам’ять затримала пару стародавніх анекдотів. Якось у
«Шляхетському касино» скоробагатько Левенштайн, котрий купив собі титул барона,
запитався у тодішнього губернатора Галичини графа Аґенора
Ґолуховського, який герб краще було би обрати. Згідно із правилами геральдики
кожен герб має свою назву. Граф довго не вагався:
«Візьміть собі «Перділіон». Багатий вихрест відійшов ображеним. А дарма.
Левенштайн перекладається з німецької мови на французьку саме так, і означає
«кам’яний лев». У «Міському касино» часто бували бали, так би мовити, для
трудової інтелігенції – медиків, політехніків і т.п. У
довоєнний львівській газеті якось трапився мені анекдот, можливо, як на нас
час, прісний. «Знаєш, донечко, - каже мама. Твоя сукня
дуже відкрита. Для балу медиків годиться, але для балу політехніків
– то занадто». Коли буваю на вулиці Фредра, несамохіть милуюся
барельєфами на фасаді колишнього офіцерського касино, а нині «Шахового клубу».
Залізний, але втомлений від ратних трудів римський воїн сидить босоніж (нарешті
зняв обридлі чоботи), спираючись ліктем на так само набридлий шолом. Правицею,
наче освіжуюче віяло, тримає заслужену у боях лаврову
гілку. Симетрично розташована жіноча особа (куртизанка, маркітанка, чи навіть
сама Геба), простягає ветеранові дебелу чашу, наповнену із такого ж дебелого глечика, начебто античного. Цей барельєф
повторюється на фасаді аж двічі. Очевидно, задля більшої повчальності.
Атмосферу офіцерського касино знаменито описав у своїй повісті
«Для домашнього огнища» Іван Франко: «Принесли вино, і ціле товариство подалося
до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт
склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, а потім
юмористичні, далі почали співати пісень, грати на
фортеп’яно». Заздрю тодішнім панам офіцерам, виховання яких дозволяло грати на
фортеп’яно навіть напідпитку. Але на Бога! Де тут згадка про якусь рулетку? А
любителям Львова раджу ще раз перечитати згаданий твір
Каменяра. Адже він, один із небагатьох у Франковому доробку, де йдеться про
старий, цісарський Львів. Про часи, коли Полтва ще була річкою,
а моя рідна вулиця Драгоманова (перед тим Блюменштрассе, а перед тим
Мохнацького), називалася просто – Гончарська.
Ситуація з азартними іграми трохи змінилася, коли Львів
потрапив до складу відновленої Польщі. Звісно, азартні ігри переслідувалися у
Львові не менш запопадливо, ніж за часів Австрійської
імперії. Але, згідно з Версальським мирним договором, Польща одержала вихід до
Балтійського моря через так званий Данцінґський (Ґданський) коридор. Проте сам Гданськ мав особливий статус вільного міста, власне законодавство. Так само, як і місто-супутник Гданська – Сопот. Ото власне у Сопоті, з
огляду на його особливий статус, було відкрито єдине у Польщі справжнє казино.
Ось туди і вчащали аматори двобоїв з рулеткою зі всієї Польщі, у тому числі, і зі Львова. Та й то у довоєнних львівських газетах, таких, як наприклад,
«Wiek Nowy», доводилося мені читати нарікання на «окремих осіб, які вивозять тяжко
запрацьований польський гріш до німецької шулерні». Втім, сопотське казино дорого коштувало Польщі не лише у грошах. В приміщенні цього казино влаштував свою ставку
ґеносе Гітлер, коли у 1939 році почав терзати Польщу
на пару із своїм заклятим другом товаришем Сталіним. Короткий і єдиний в історії Львова період, коли ігрові
заклади були дозволені, пам’ятають всі. Почали зникати кав’ярні, недорогі
їдальні, пиріжкові, книгарні, врешті-решт. Їх
витіснили зали ігрових автоматів. Між іншим, у кав’ярнях і пиріжкових працювало
куди більше людей, ніж у казино, які виникли на їх місці. Скромно годувалися
самі, і годували інших. І це було виробництво. Чомусь ніхто не влаштовував пікетів, коли вони залишилися без роботи. На щастя, ракова пухлина ігрового бізнесу видалена
радикально і, сподіваюся безповоротно. Це - єдиний з можливих методів. Правда, не перевелися в Україні й прихильники лікування
злоякісних пухлин шляхом намащування їх медом. |
ч
|
 |
|