|
Юрій ОхріменкоНехай райці будуть пильними
Приблизно такою
була суть присяги, яку складали урядовці Львова з XVI до XVIII
століття. Саме у цей період склалася система міського самоврядування з
балансами і противагами, які унеможливлювали одноосібну диктатуру. Відразу
зауважимо, що брати участь у самоврядуванні могли лише громадяни міста, тобто
такі, що мали посілість у межах міських мурів. Мешканці передмість жодних прав
не мали, а саме місто виступало щодо них у якості колективного феодала. Єдина
перевага передміщан перед селянами полягала у тому, що під час численних облог
вони могли ховатися за міськими укріпленнями. А що облоги Львова, особливо
татарські, траплялися мало не щорічно, то це мала би бути неабияка вигода. Містом з 1378 року
керували райці (радці), а ще їх називали по-латині консулами. Загальне число їх
було 12 і обиралися вони пожиттєво. Проте середньовічні законодавці подбали про
своєрідну ротацію кадрів. Одночасно при владі було 6 райців. Їх називали
дійсними. Наступного року вони відходили, і їх починали називати старими райцями.
Їм на зміну приходили колишні старі райці. Через рік ситуація повторювалася.
Дійсні райці не мали права покидати меж міста без поважної причини і згоди
інших райців. Старі райці могли брати участь у Раді, але лише з правом
дорадчого голосу. Зі свого середовища (але не завжди) міські райці висували аж трьох бургомістрів. Одного
з них затверджував королівський староста, одного – громада міста, і одного –
самі райці. Бургомістри урядували по черзі, кожен 4 тижні. У підпорядкуванні
бургомістра був так званий «нічний бургомістр», тобто начальник міської
сторожі. Нічний бургомістр зберігав ключі від міських брам, слідкував за
порядком і керував міськими охоронцями. Міську охорону називали також
«ціпаками». Їх зброєю були окуті залізом ціпи, зразки яких можна побачити у
музеї «Арсенал». Коли порівнюєш їх із сучасними поліційними кийками, то
мимоволі відзначаєш значне пом’якшення звичаїв за останні 300 літ. Платня міських
райців не була сталою, і це було мудро. Вона залежала від обсягу податків,
головним чином від «штукового» і «чопового». Отже в інтересах райців було
максимальне сприяння торгівлі. Прибутками старі і діючі райці ділилися двічі на
рік – на Різдво та на Зелені свята. Міські райці виконували й судові функції.
Але у значних, а також карних справах вони могли виступати лише у ролі сучасних
присяжних. Покарання визначала лава. Лавників було 12, і їх посади так само були довічними. Голосував у лаві
війт, якого обирали раз на рік. Він
також був головою вірменського суду. На урочистих церемоніях перед війтом несли
церемоніальний меч, на знак того, що він може засуджувати до страти. Цей меч у
сусідстві з катівськими мечами можна тепер побачити в історичному Музеї. Райці
і лавники утворювали магістрат. Вони також делегували по 3 члени до міської
лонгеріїї, яка збирала податки. Перевибори всіх
міських урядовців відбувалися 22 лютого у Ратуші. Їх намагалися проводити з
максимальною урочистістю. На другий день обирали старшин ремісничих цехів. Отже
на початку XVI століття у Львові склалася олігархічна
система самоврядування. Втім, Аристотель міг би назвати її аристократичною.
Адже між райцями і лавниками не було неуків. Більшість із них закінчувала
Краківський або Падуанський університети. А що тодішня університетська освіта,
окрім, юриспруденції, богослов’я та астрології, передбачала й медицину, то
бачимо не одного міського райця на посаді провізора міських шпиталів. Проте, наростало
невдоволення решти міщан. Проти довічності раєцьких і лавницьких посад ніхто не
виступав. Але громаду бентежило втаємничене використання доходів міста.
Виникали й підозри у казнокрадстві. Через це король Стефан Баторій у 1577 році
дарував Львову привілей обирати також «колегію 40 мужів». Без її згоди
магістрат не мав права робити будь-які видатки, і розверстувати податки.
Оскільки більшість коштів міста йшла на оборону, то ці статті старалися
засекретити. Через те й «колегія 40 мужів» складала присягу, що не
розголошуватиме відомі їй цифри. Члени колегії обиралися довічно. Половину з
них складали купці, а половину ремісники. Цікава деталь: ремісники обирали
з-поміж купців, а купці із числа ремісників. Це виключало корпоративність.
Хірурги і цирульники до колегії 40 мужів входити не могли. Раз на рік колегія
40 мужів обирала регента громади, одного року від купців, а другого року – від
ремісників. Серед 40 мужів теж траплялися цікаві особистості. Наприклад, у 1647
році регент громади Петро Павликевич був обраний також гарматним королем, як
найвлучніший стрілець з гармат. Страшенно пишався новим титулом і навіть
відзначив цей факт у своєму щоденнику. А загалом міські
урядовці пильно стежили, аби ніхто не зосереджував у своїх руках забагато
влади. Показовою у цьому плані є історія доктора медицини Мартина Кампіяна. У
1623 році під час епідемії суми всі міські райці повтікали зі Львова. Залишився
лише Мартин Кампіян. Героїчно, наражаючись щохвилини на небезпеку, намагався
дати хоч якийсь лад місту. Відзначився Кампіян й іншими добрими справами.
Наприклад, заснував безпроцентну позичкову касу, аби позбавити місто від
лихварів. Але інші райці помітили, що вся влада міста зосередилася у руках
Мартина Кампіяна. Були й надуживання цією владою. Отож у 1627 році Мартина
Кампіяна позбавили не лише посади, але й громадянства міста. Лише втручання
короля повернуло його до магістрату, але попереднього впливу він вже не мав. З
реалістичного бюсту, який і донині зберігся у каплиці Кампіянів в Кафедральному
Соборі, можемо судити, що Мартин Кампіян був сміливим і життєрадісним
чоловіком, навіть не без молодецтва. Такі люди можуть прикрасити будь-яке
місто, коли не будуть захланними. Своєрідне
антимонопольне законодавство райці виробили і щодо решти міщан. Про це з
насолодою пише Денис Зубрицький. «Кравця Луку Мосціцького покарали за декретом
раєцького уряду за те, що він тримав більше трьох чоловік челяді й одного
хлопця. Цей декрет може здатися несправедливим нашим сучасникам, але цю справу,
за тодішніми засадами, слід розглядати під іншим кутом. Магістрат, як
вказувалося під 1597 роком, був мовби головою міста, батьком усіх городян, він
повинен був дбати й турбуватися про всіх, а обов’язком батька є пам’ятати, щоб
усі діти мали засоби до життя. Засадою було те, що радше всі діти співгромадяни
повинні бути в міру заможними, ніж аби поруч із натовпом злидарів було кілька
багатіїв: тому було запроваджено розпорядження, що випливало з тривалого
досвіду, про обмеження заробітків одного жадібного, аби й іншому щось
залишилося. Однак це не гальмувало ані заповзятливості, ані можливості дійти до
статків, бо порядний, працьовитий, ощадний і заповзятий нагромаджував багатство,
тоді як інший міг заробити лише на існування, але й цей останній не залишався
без засобів до життя. До такого типу розпоряджень можна віднести й інше,
цьогорічне. Між слюсарями і залізниками, тобто торгівцями залізними виробами,
яке видав раєцький уряд, в якому приписувалося, що залізникам не можна купувати
виробів від партачів, а лише від цехових майстрів, що залізні товари,
привезенні з Німеччини, їм можна продавати так довго, доки місцеві ремісники не
будуть в стані виробляти подібних товарів. А як тільки місцеві вироблятимуть ці
вироби, чужих не можна буде привозити.» Місцеве
самоврядування Львова занепало у XVIII столітті не через власну недосконалість, а через
перманентну громадянську війну у Польщі. Львів зубожів настільки, що вже не міг
утримувати ні урядів, ні самого себе. Після 1772 року міську владу починає перебирати
на себе австрійська адміністрація. Ми далекі від того, аби зразки минулого проектувати
на сучасність. Проте система самоврядування, яка діяла у Львові майже 400 років,
а значить, витримала випробування часом, заслуговує бодай на вивчення. Особливо нинішніми райцями. |
ч
|
 |
|