|
Сергій ДацюкІмперська драма Росії
Сьогодні на наших
очах здійснюється вже друга спроба відновлення імперії в
Росії. Однак те, що в другій половині ХХ століття було
трагедією, сьогодні виглядає як фарс. Спроба відновлення
російської імперії Росією-в-СССР в останні
десятиліття свого існування здійснювалась під знаменами марксизму-ленінізму.
При цьому Росія реалізовувала фактично колоніальний проект – як на території совєтських республік, так і на території Східної Европи. Подальші роздуми
можна вважати епілогом до статті «Концентрація волі: Україна і Росія», прологом
до якої були статті «Подолати «мірозлобіє» Росії»
і «Осмислити миролюбність України». ІМПЕРСЬКА ДРАМА
СССР Імперії були в
історії людства основною формою досягнення могутності і територіальної
експансії державами-цивілізаціями. Однак до кінця ХХ століття всі великі
імперії були зруйновані. Останні з них – Іспанська, Китайська, Османська,
Німецька (і Третій райх), Французька, Британська.
Решта великих цивілізацій можуть використовувати лише деякі елементи
імперіалізму в своїй міжнародній політиці. Але створювати нові імперії ніхто в
світі не намагається, крім, звичайно, Росії і можливо Китаю. У ХХ столітті
Російська імперія зуміла пережити драматичний період руйнування, відновлення,
знову руйнування і знову спроби відновлення. Дивлячись на ці історичні
перипетії, мимоволі починаєш думати – не можуть росіяни без імперії жити, це,
напевно, в них десь глибоко закладено. Незважаючи на те, що імперія є
застарілою формою концентрації влади і могутності, росіяни розглядають її
чомусь як єдину ефективну форму для розвитку своєї держави. Давайте коротко і
схематично розглянемо історичну драму російської імперії за останні 100 років в
ситуації загальносвітової кризи імперії як форми державного устрою. Розпад Російської
імперії на початку ХХ століття відбувається через небажання російської еліти
оновлюватися, йти в ногу з часом. До початку ХХ століття світ пішов вперед, а
Російська імперія залишилась в минулому. Світопроект
більшовиків був відповіддю на невдалі спроби модернізації Росії на початку ХХ
століття. Імперська драма
Росії полягала в нездатності запропонувати адекватну для реального часу
соціальну організацію величезної держави, яка, з одного боку, гарантувала б
свободу народів, які входять до неї, а, з иншого
боку, забезпечувала б їм безпеку. Ця драма відбувалася через ряд
взаємопов’язаних драматичних подій: ганебну поразку в російсько-японській війні
1904-1905, «криваву неділю» і революцію 1905 року, провал реформ Столипіна,
поразку у Першій світовій війні, що призвела до більшовицького перевороту 1917
року. Перша світова війна породила свої драматичні події: публічне зречення
імператором престолу, прихід до влади в країні більшовиків, громадянську війну. Більшовики на чолі
з Леніним задумували СССР як доволі вільну організацію. Союз совєтських республік за ідеєю означав союз вільних,
самоврядних через Ради, республік. Перетворення союзу вільних республік у совєтську імперію провів уже Сталін у 30-ті роки ХХ
століття. Це була воле-владна ревізія теорії і практики марксизму. Презумпція
визначеності як розуміння світоустрою, що постійно осмислюється і
переглядається, а потім реалізується в світі, була підмінена в совєтській політиці презумпцією волі – волі класу, волі
партії, волі партійного лідера. Сталінська політика
передбачала висунення близьких до пролетаріату, вольових, здатних до
маніпуляцій та інтриг, але вельми посередніх в інтелектуальному плані пасіонаріїв. Згодом ні Хрущов, ні Брежнєв, не
інтелектуальні, проте достатньо вольові
партійні лідери, не змогли змінити антиінтелектуального
тренду в партійному керівництві СССР і в адміністративних системах його
управління. Таким чином – бачення
політики Сталіна тільки як культу особи, як це досі продовжують робити в
офіційній історії в Росії, є найбільшою, і насамперед філософською помилкою.
Політику Сталіна потрібно розглядати в контексті збочення
марксистсько-ленінського вчення про державу і ленінської політики совєтського будівництва, спрямованої на рівноправний за
принципом союз народів всередині соціалістичної держави. Політику Сталіна
потрібно розглядати як совєтський імперіалізм або як
імперіалізм соціалістичного спрямування. Якщо в основу
держави закладена філо-софсько-наукова доктрина, то
державні лідери повинні розуміти, розвивати і впроваджувати цю доктрину, яка
постійно розвивається. Партійні лідери СССР в принципі не розуміли, з чим вони
мають справу. Марксизм здавався їм певною сакральною доктриною, яка, розроблена
всередині доволі розвиненої німецької класичної філософії, і відповідає на всі
питання економіко-політичної соціокультурної організації суспільства.
Цивілізаційні зазіхання марксизму так і не були осмислені в СССР з погляду
філософії, оскільки сама філософія в СССР була практично знищена. Саме тому
марксизм фактично не розвивався. Світу в цілому
вдалося нав’язати Совєтському Союзу – через Першу
світову війну, через громадянську війну, через Другу світову війну, через
Холодну війну – безперервний режим мобілізації всіх ресурсів. Тобто домінування
волі над смислом всередині мисленнєвих установок совєтських партійних лідерів постійно підживлювалося
зовнішніми умовами виживання в агресивному середовищі. Цілі мобілізації
змінювалися – відновлення після Першої світової і громадянської воєн,
підготовка до Другої світової війни, відновлення після Другої світової війни,
Холодна війна – проте режим мобілізації для СССР залишався незмінним. Однак цей
режим в СССР стимулював його імперські прагнення. Другий нав’язаний
Заходом Совєтському Союзу процес, який сприяє його імперіалізації, – це споживацтво, що конституювалося з
моменту прийняття рішення 20 липня 1966 ЦК КПСС про будівництво автомобільного
заводу в Тольятті і споживчим бумом – масовими
покупками автомашин совєтськими людьми, – що прийшов
потім. Споживацтво стало до 70-х років ХХ століття основним процесом ревізії
доктринального підходу до громадянського суспільства в марксистській практиці. Саме споживацтво
закріплює втрату описаної в марксизмі структури суспільства, на чолі якого
стоїть пролетаріат, що здійснює свою владу через Ради. По-перше, влада повністю
і безроздільно переходить до ЦК КПСС (рішення Рад стають формальними). А
по-друге, владні відмінності між партійно-державною номенклатурою і основною
масою населення закріплюються на рівні матеріальних відмінностей споживацького
суспільства. Таке розрізнення фактично руйнує пролетаріат – з одного боку,
розширює його до масштабів всього суспільства споживання, а, з иншого – стирає межі між пролетаріатом і не пролетаріатом. Друга світова війна
призвела до створення Соціалістичної Співдружності. У марксизмі це можна було
розглядати як просування до світової соціалістичної революції. Однак на ділі це
була імперська експансія СССР, де марксистська, уже окостеніла до того часу,
теорія використовувалася лише як ідеологічна ширма для імперських стремлінь совєтської партійної еліти. Фіксацією переходу
від марксистського ідеалізму більшовиків до прагматизму демон-стративного
марксизму стає зміна партійних лідерів. КПСС вироджується в імперську партію до
кінця 60-х років ХХ століття при зміні Генерального секретаря ЦК КПСС – на
зміну Хрущову, в результаті імперського перевороту в ЦК КПСС, приходить
Брежнєв. Це можна розглядати як одночасний процес конституалізації
споживацтва та імперських домагань світового панування вузької і закритої для
ротації партійної номенклатури. Імперська влада здійснює новий виток репресій в
СССР і на просторах Східної Европи завдяки зростанню
впливу КҐБ, починаючи з Андропова (з 1967года). СССР формується як
імперія з 30-х по 60-і роки ХХ століття, коли відбувається онтологічний перехід
уявлень совєтської політичної еліти від презумпції
визначеності до презумпції волі. Засудженням політики культу особи і переходом
до колегіального вирішення питань ЦК КПСС просто вуалює імперський режим влади
в 60-і роки ХХ століття. Крім того, також відмовляються від концептуального
оновлення марксизму і починають використовувати марк-систську
доктрину як ідеологічну ширму для реалізації по суті вже імперських цілей в ЦК
КПСС. Таким чином, ЦК КПСС стає імперським по суті. Імперська політика
ЦК КПСС копіює найгірші зразки імперської політики Заходу – йде боротьба за
геополітичний вплив. Війна СССР в Афганістані (1979-1989) взагалі мало чим
відрізнялася від війни США у В’єтнамі (1965-1973). Різниця ідеологій ніяк не
позначилась на різниці імперських зазіхань. СССР в 1991 році
розпався саме як імперія. Відторгнення совєтських
республік сталося не стільки від соціалістичного суспільного ладу, скільки від
імперської Росії, що відмовилася від інтелектуального розвитку в середині 60-х
років ХХ століття і завела инші совєтські
народи в цивілізаційний глухий кут. Що спричинило в
СССР імперське пере-родження? У чому можна побачити першо-причини цієї драми? ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА
ДРАМА СССР У СССР був світовий
проект – марксистська теорія світоустрою. Ця марксистська теорія не належала Росії-СССР, вона була запозичена в европейського
інтелектуального процесу, в якому російські інтелектуали брали тоді участь
(Чернишевський, Бакунін та ін.). Найвизначнішим марксистом став Владімір Ульянов (Лєнін), який
зіграв вирішальну роль у справі здійснення так званої російської революції 1917
року, після якої в новоутвореному СССР поступово припиняється розвиток не
тільки марксизму, але і всякої соціальної філософії. У першій половині
ХХ століття СССР здійснює найбільше з відомих в історії знищення свого інтелектуально-гуманітарного
потенціалу. Якщо представників природничих наук та інженерії в СССР намагаються
наймати за кордоном, вирощуючи поступово свої наукові та інженерні школи, то
представників гуманітарних наук аж до хрущовської відлиги продовжують репресувати
(середина 1950-х – середина 1960-х). У марксизмі немає і
не могло бути тео-ретичного опису ситуації
цивілізаційної конкуренції двох великих частин світу, які дотримуються різних
картин світу, насамперед у контексті соціального світоустрою. Марксизм був
задуманий як інтелектуальна інноваційна соціальна доктрина. Це означало, що
всередині основних гуманітарних наук СССР мав розвивати свої гуманітарні
дослідження, які б випереджали Захід. Однак СССР зосередився виключно на
природно-інженерних науках, повністю ігноруючи гуманітарні. Символічним
вираженням цього процесу була досить незрозуміла й донині дискусія «фізиків і
ліриків» в 60-ті роки ХХ століття. По суті – це була дискусія про те, чи
потрібна в СССР гуманітарна наука, чи можна обійтися лише марксизмом, в якому
все вже є. У цій дискусії тоді перемогли «фізики» – портрети Ейнштейна і Ландау
прикрашали багато квартир совєтських громадян. До
речі Донбас в Україні виявився анклавом «фізиків», які перемогли «ліриків»,
саме тому він став жертвою імперської пропаганди Росії в останні роки.
Гуманітарії програли дискусію, реноме, країну і совєтську
цивілізацію. Вони в цьому винні чи компартія СССР – це вже не важливо. Після Другої
світової війни стає зрозуміло, що існуючі гуманітарні теорії не дозволяють
осмислювати нові соціальні та ідейні процеси, а саме – розкол світу на дві
ідеологічні системи (капіталістичну і соціалістичну) і появу в Західній Европі нових молодіжних та ідейних рухів. Явне теоретичне
відставання марксистської теорії в гуманітарній сфері, породжене Сталіном і сталінізмом, знищили майже всі гуманітарні
наукові школи в СССР, особливо це було помітно в Европі,
де відбувається безпосереднє зіткнення інтерпретацій соціальних процесів – між
Східною та Західною Европою. Відповіддю на нові
соціальні виклики стали нові інтелектуальні рухи –постструктуралістська
філософія у Франції (з 1955 р) і системомиследіяльна
методологія Георгія Петровича Щедровицького (СМДМ) в
СССР (теж з 1955 р). Якщо французька філософія спровокувала створення першої
глобальної філософії – постмодернізму, що виявилась основою свідомості
споживацького суспільства і породила нинішню світову кризу, то методологія не
змогла стати не тільки глобальною філософією, але навіть методологічною
інструкцією у процесі Перебудови в СССР (1986-1991). Пафос СМД-методології полягав у тому, щоб створити теорію і набір
практичних розумових компетенцій для побудови
колективної розумової діяльності – спільно-воління, спільно-мислення і
спільно-чуття. Ця претензія йшла набагато далі марксизму-ленінізму, який
прагнув створити всього лише громадську державу і суспільну власність як умови
для загальнолюдської єдності. Те, що марксизм намагався зробити в матеріальному
сенсі, СМД-методологія намагалася зробити в
ідеальному сенсі – на рівні мислення. Звичайно, всередині
теорії СМД-методології крилася велика кількість суто
методологічних недоліків. Найбільш важливим, що відображено в моїй роботі «Про
онтологію», було спрощене розуміння колективної розумової діяльності всього в
двох проекціях – онтологічній і оргдіяльнісній – при
повному ігноруванні мотиваційної (вольової та емоційної). Саме це ігнорування,
в результаті, спричинило спотворення СМД-методології
в ринковій ситуації, коли методологи були змушені продавати методологію як
товар. Культивовані лише живими адептами (творцями СМД-методології)
колективні цілі (мотивації), як виявилося, не передаються з покоління до
покоління. Методологія також
принципово відмовлялася від цивілізаційно-етичної позиції. Потрібно щось
розвивати? Ось методологія і проект. Потрібно щось зруйнувати? Ось методологія
і проект. Сама по собі методологія не несла ніяких етико-світоглядні аспектів,
виносячи цю проблему за дужки методології. Родова травма методології полягала в
переконанні її творців, що їх колективістські цілі, почерпнуті ними з
марксизму, є очевидними і легко успадковуються наступними поколіннями. Це
виявилось не так. Один з методологів,
Юрій Ґромико, в 1994 році написав статтю «Чому
методологія і методологи програли Перебудову?» Громико
висловлює претензії, що методологи не змогли вгадати «інтуїтивну спрямованість
субстанціонального народного життя» і не змогли зайняти керуючу позицію
стосовно процесів перебудови. У своїй книзі «Момент
філософії» я ставлю проблему фундаментальніше,
ніж Громико: «Після розпаду СССР марксистська
філософія втратила довіру в постсовєтських країнах. А
СМД-методологія так і залишилася, завмерши між
освітньою практикою колективної розумової діяльності і філософією. Методологія
та методологи не вийшли на рівень філософського узагальнення, без якого
неможливо змінити установки мислення і створити нові цивілізаційні перспективи». Також в цій книзі я
демонструю суто методологічні прорахунки методологів стосовно нерозуміння
цивілізаційних функцій кожного прошарку в схемі колективної розумової діяльності
(індивідуальне мислення, комунікація, колективна діяльність) і нерозуміння
зв’язків цих прошарків у процесі створення та розвитку цивілізації. Нерозуміння
зв’язків носіїв функцій прошарків «філософ-філософознавець-політик»
в контексті цієї схеми для створення-розвитку цивілізації виявилося критичним. Марксизм не був
російською філософією. Беручи марксизм за основу наукового соціального вчення і
єдину доктрину світоустрою, Росія-СССР вступала в
цивілізаційну конкуренцію з рештою світу, насамперед зі світом Заходу. При
цьому марксизм так і не був у філософському плані розгорнутий і осмислений,
хоча тільки так можна було його оновити. Розвитку марксизму, який відбувався на
Заході (Лукач, Ґрамші, Горкгаймер, Адорно), в СССР не тільки не було, але і
всілякі спроби зробити щось схоже присікалися. Все це тлумачилося як ревізія
марксизму, чому давалася нещадна відсіч. СССР фактично
знищив філософію, яка намагалася хоч якось вижити – як марксистського
спрямування (Ільєнко), так і немарксистського спрямування (П’ятигорський, Мамардашвілі). Філософія в СССР була знищена настільки
послідовно і глибоко, що вже в постсовєтській Росії
вільна і оригінальна філософія просто не змогла відродитися (вторинних
постмодерністів або епігонів релігійної філософії та евразійства
до уваги брати не можна). Історична доля
подарувала СССР шанс створити людську цивілізацію принципово но-вого типу. Однак це надзавдання
виявилося не під силу совєтській еліті. Причому, СССР був
дуже близький до вирішення цього завдання в 60-70-ті роки ХХ століття, але
розрив між інтелектуалами і політичною елітою поставив жирний хрест на цьому
масштабному цивілізаційному завданню. Космос не став новим концептуальним
простором людської цивілізації і на десятиліття перестав бути пріоритетом
людства. Методологія колективної розумової діяльності, створена для побудови
справді колективістського суспільства, не була доведена до філософського
осмислення та його трансляції в політику, виявилася втрачена на рівні мотивацій
при передачі методологічних розробок від покоління до покоління і в нових
ринкових умовах була розпродана в роздріб. Розпад СССР в 1991
році був неминучим нас-лідком трьох взаємопов’язаних
процесів: 1) світової гонки
озброєнь (Холодної війни), яка безперервно вимагала мобілізації всіх ресурсів
СССР для підтримки величезного ВПК; 2) досить
розвинутого споживацького суспільства, цінності якого принципово суперечили
цінностям марксизму; 3) відмови від
інтелектуального оновлення теорії і практики цивілізаційного будівництва в
СССР. Що більше зумовило
занепад СССР – слабкість інтелектуалів в суспільному середовищі, яке їм
опиралося чи зарозумілість совєтської політичної
еліти пов’язана з перемогою у Другій світовій війні? А може взагалі –
інтелектуальна нездатність колективістського суспільства до філософських
узагальнень? Можливо, філософія є чисто індивідуальним діянням і в принципі не колективізується? Для будь-якого колективістського
суспільства це є цивілізаційним викликом. Тут потрібно розглядати всі
можливості, тому що питання про руйнування Росії сьогодні поставлено дуже
серйозно. ІМПЕРСЬКА ДРАМА
СУЧАСНОЇ РОСІЇ Друге руйнування
імперії відбувається 1991 році в формі розпаду СССР і діяльністі
Єльцина як Президента Росії. У зв’язку з цим також починається розпад Росії,
тобто процес дезінтеграції СССР, що почався у 80-і роки ХХ століття. Починаючи
з Помаранчевої революції в Україні в 2004 році, президент Росії Путін,
намагаючись зупинити її розпад, був змушений вдатися до відновлення архаїчної
форми імперської влади. Якщо розпад СССР
був наслідком відмови совєтської правлячої еліти від
ідей совєтських інтелектуалів 50-70-х років, то
нинішня архаїзація Росії є наслідком інтелектуальної бездіяльності російських
інтелектуалів і російської еліти впродовж всього постсовєтського
періоду з 1991 року. Архаїзація сьогоднішньої Росії це квазіконцептуальний
рух, покидьковий інтелектуалізм, що втратив етичні й естетичні традиції і
періоду «срібного віку», і періоду совєтських
дисидентів. Лише в останні роки
в Росії небагатьом інтелектуалам стало зрозуміло – без відродження філософії не
варто навіть і думати про створення нового світопроекту.
Однак було вже пізно. Сьогодні ж потрібно ставити питання Громико
більш масштабно – чому російські інтелектуали програли Росію? Нинішня архаїзація
Росії – це інтелектуальний відкат, що демонструє
інтелектуальну нездат-ність Росії до створення нового
світопроекту. Звичайно ж в Росії є люди, які
роздумують про такий світопроект. Однак хтось його
бачить як національно-евразійський, тобто
етнічно-територіальний світопроект (Хоружий, Ґиренок, Лепський, Дуґін, Ґромико), а хтось бачить
його як глобальний і навіть мережевий світопроект (Переслєґін, П.Щедровицький, Неклесса). З 2000-го року в
Росії починаються спроби створення нового універсального проекту. Однак це надзавдання спочатку виконувалося старими засобами, старою
мовою, при сьогоднішній картині світу, без яких-небудь виразних спроб перегляду
засобів, мови та концептуальних узагальнень. Мої спроби як-небудь взяти участь
в цьому процесі, пред’являючи конструктивізм в якості можливого шляху
теоретичного розвитку, в тому числі і ідей СМД-методології,
наштовхувалися на той час на неприйняття, а то й на відверте хамство з боку
російських інтелек-туалів. Жоден із
запропонованих в Росії світопроектів не був
універсальним. Цикл книг «Проект Росія» – це православний
фундаменталізм, який не має особливого універсального значення поряд з
концепціями розвиненої католицької теології, протестантськими доктринами
прагматизму, ісламським мережевим концептом релігійного завоювання світу або
китайським мережевим концептом культурно-товарного завоювання світу. Концепція
суспільної безпеки «Мертва вода» – чистої води екстремізм. «Рускій мір» – лінгвоцентрична
концепція мережевого об’єднання росіян по всьому світу (рускій
мір як російський, але не мир) виродилася в російський шовінізм світового
масштабу з домінуючою там сек’юритизацією російської
ідентичності. Евразійство – ресурсно-територіальна архео-модерністська концепція панування Росії на континенті
Евразія, наскільки суперечлива, настільки ж і убога,
особливо на тлі Китаю і його континентальної експансії. Три з цих архаїчних
світопроектів («проект Росія», «рускій
мір» і «евразійство») стали основою архаїзації Росії.
Крім того, в Росії був роздутий до гіпертрофованих розмірів міт
про перемогу Росії у все ще так званій Великій Вітчизняній війні, при тому, що
про жодну перемогу у Другій світовій війні якоїсь однієї держави й мови бути не
може. Точно так само був роздутий міт про великого
державного керівника – Сталіна. Ці два міти служать
підтримкою колективної манії величі Росії на рівні державної політики. Другим компонентом,
крім манії величі, стали дві фобії – фобія стосовно нібито не коректного Світу
в особі узагальненого Заходу і фобія стосовно націоналістичної і нібито
фашистської (з 2014-го року) України. Ці фобії стали підставою «мірозлобія», тобто підозри, що світ завжди не коректний
щодо Росії, що своєю чергою породжує злобу Росії щодо такого Світу. Фобія щодо
України породжена уявленням про нібито її «зраду» – наче Україна колись
присягала на васальну вірність Росії. Відновлення
справедливості, яке нібито здійснюється російською владою, не має ніяких
виразних філософських обґрунтувань. Фундаментальне нерозуміння справедливості
для держави – світового контексту справедливості (справедливість всередині
світу для Світу), загальнолюдської сутності справед-ливості
(справедливість як форма перспективи для всього людства) і форми взаємності
справедливості (справедливість не для Росії, а для всіх) завело Росію в
політичний глухий кут. Міти і фобії стали основою жахливих мотиваційних компресорів,
запущених на державному рівні російською телепропагандою, які перетворили
російських людей в агресивних і істеричних «зомбі». Масштаби такого
перетворення просто дивують – письменники, актори, науковці та журналісти,
покликані за родом діяльності мати хоч яку-небудь рефлексію, виглядають як
люди, позбавлені не те, що рефлексії, але взагалі будь-якого позитивного
мислення. В інтелектуальному
процесі сучасної Росії проявилося особливе явище, помітне як в текстах російських
інтелектуалів, так і в коментарях на Фейсбуці при
обговоренні російсько-українських відносин останнього часу, – імперська
шизофренія. Імперський інтелектуал може рефлексивно і неупереджено
розмірковувати про будь-яку гуманітарну проблему, поки справа не доходить до
доцільності існування імперії чи аналізу актуальних дій імперської влади. У цих
питаннях рефлексивність і критичність дивним чином
зникають, і інтелектуал буквально на очах перетворюється на «ватника». У роботі «Зомбування
в Росії і як з цим жити далі» я показав підстави цього явища як рефлексивну
вибірковість. Тепер же можна стверджувати, що така рефлексивна вибірковість
призводить до особливої імперської шизофренії, тобто подвійності свідомості –
одна частина свідомості може бути теоретичною, науковою, критичною,
рефлексивною, а друга частина свідомості виявляється некритичною і нерефлексивною, випадає з науки і нездатна до теоретичних
узагальнень. Імперії не
створюються постфактум. Імперія – це зазіхання на універсальний світопроект. Такий світо проект
треба зробити до того, як починається війна за створення (відновлення) імперії.
Стратагема «давайте завоюємо територію, а потім придумаємо для неї універсальні
смисли» не працює. Якщо світопроект не створений, а
територіальна експансія для відродження імперії вже почалася, то така експансія
нічого спільного з цивілізаційною дією не має – це всього лише насильство над
народами. Вольові дії пасіонаріїв не можуть замінити
відсутність універсального сенсу. Сучасні дії Росії в
особі Путіна показують, що Росія здійснює не світопроект,
а елементарну територіально-ресурсну крадіжку території з суто реваншистських
спонукань, заснованих на мітах і фобіях. Путін ні
разу так і не показав жодної осмисленої концепції бачення нової Росії, яку
можна було б хоч якось інтерпретувати як універсальну. Те, що демонструє Путін,
це просто проговорювання страхів, типу «нашого
ведмедика хочуть посадити на ланцюг, вирвати зуби і кігті». Ретроспективно на
основі аналізу дій російської влади можна виявити, що сучасна імперія в Росії
створюється з установкою на використання і перерозподіл території і ресурсів,
які на ній знаходяться. Рубль як російська валюта в цій схемі є забезпеченим
виключно енергоносіями, але не науковими і не технологічними інноваціями.
Оскільки імперські потуги російської влади є реакцією на процеси розпаду Росії
та економічний тиск Заходу, то така реакційність принципово не сприймає жодної
перспективи. Росія структурно не
в змозі відтворити імперію в якомусь прийнятному для себе вигляді, оскільки гроші,
зароблені нею на продажі енергоносіїв, вона вкладала не в науку, не в
гуманітарні концепти, не в космос, не в структурні реформи в економіці, а в
прибуток близьких до влади бізнесменів і в резервні фонди на випадок війни. Це
просто якась вселенська дурість Росії – збирати гроші на розкіш і на
експансіоністську війну, плюндруючи і архаїзуючи країну, роблячи її
непривабливою для всього світу. Ніяких виразних
наукових або технологічних інновацій за останній час Росія світові не
запропонувала. Її претензії не те що на світове панування, але навіть на
регіональне лідерство виглядають дуже суперечливо. Ядерна зброя може бути
стримуючою силою для решти світу, але вона абсолютно не працює для посилення
впливу Росії на свої колишні колонії. При цьому залежності від енергоносіїв
колишніх колоній Росії вже недостатньо для диктату їм Росією своєї волі. НЕАРХАЇЧНЕ МИСЛЕННЯ Нинішні російські
інтелектуали у себе в країні сьогодні є або жертовної «п’ятою колоною», або
«імперськими сторожовими псами», або внутрішніми емігрантами, тобто людьми, що
знаходяться в депресії, прострації і дезорієнтації. Причому якщо прострація і
депресія призводить просто до мовчання цих інтелектуалів, то дезорієнтація має
найрізноманітніші форми – від докорів своїй «п’ятій колоні» і невиразних
звинувачень українських інтелектуалів в різних надуманих помилках до
інтерпретації цитат з філософсько-публіцистичної класики минулого. Багато російських
інтелектуалів запитують: а чому українські інтелектуали не беруть участі у
створенні спільного універсального проекту разом з Росією – адже якщо проект
універсальний, то там є місце для всіх. Головною причиною цього є нездатність
російських інтелектуалів будувати відносини з близькими народами як з рівними,
що проявляється у вже нічим не підкріпленому повчальному хамстві російських
інтелектуалів. Инша причина – в приголомшуючій уяву акцентуйованій і агресивній некритичності російських
інтелектуалів щодо «руского міра», імперії,
російської влади. Традиційно
ставлення українських інте-лектуалів до російських
інтелектуалів було залежним. Розпад СССР створив ситуацію інтелектуальної
конкуренції, в якій до початку 2000-х російські інтелектуали явно домінували. З
початку двохтисячних російські інтелектуали починають безпрецедентну
архаїзацію, що призводить до недовіри і настороженості українських
інтелектуалів. З цього часу інтелектуали України змушені робити інтелектуальні зусилля самостійно, що
призводить до створення ними нових онтологічних і транзитологічних
підходів до майбутнього, які скептично сприймаються російськими інтелектуалами. Після подій 2014-го
року ставлення українських інтелектуалів до російських інте-лектуалів
– холодне презирство. Таке ставлення є наслідком втрати російськими
інтелектуалами будь-якої поваги та довіри з боку українських інтелектуалів.
Російські інтелектуали постав-лених проблем не
бачать, заданих питань не чують, пред’явлених викликів не приймають. Замість
цього вони бубонять якісь імперські, антизахідні й
антиукраїнські мантри. Ніякі підкупи російською політичною елітою укра-їнської політичної еліти цю ситуацію не змінять.
Втрачена російськими інтелектуалами концептуальна влада не поновлюється в
політиці чи економіці. Вона може бути відновлена лише інтелектуально. Взагалі, імперська
драма Росії полягає в інтелектуальній імпотенції при наявності
ресурсно-територіального багатства країни. Імперська драма Росії полягає в
тому, що універсальний проект, який тільки і може хоч якось виправдати імперію,
перетворений цією країною в фундаменталістський шовіністичний «мірозлобний» проект. Імперська драма Ро-сії
полягає в поразці цензурно-силового про-екту
організації власного громадянського суспільства. Імперська драма Росії полягає
в соціальній поразці Росії на всіх територіях, які вона так чи инакше намагалася анексувати за роки з моменту розпаду
СССР. Імперська драма Росії – це перетворення гордості великоросів в гордовиту
зарозумілість, а таємниці російської душі – у відкрите «мірозлобіє»,
що межує з ядерною війною зі світом. Імперська драма Росії в символічному плані
полягає в тому, що другий за значенням імперську складову – Україну – Росія
перетворила на свого ворога. Головною таємницею
всякої імперії є використання пасіонарного потенціалу периферії в смислових онтологемах і перспективних транзитологемах
центру. Коли привабливість смислів і перспектив центру вичерпується, периферія
відмовляє імперії в довірі. Левову частку могутності для Росії становили не її малоінтелектуальні глибинки, а міста України – так було в
імперській Росії, так було в СССР, зрештою, так було навіть після розпаду СССР.
Відмова українських інтелектуалів від підтримки смислів і перспектив Москви
робить проект сучасної російської імперії сумнівним. А вже агресія і ненависть
російської політичної еліти до українців ставить жирний хрест на імперському
проекті Росії. У Росії та в
Україні борються дві архаїчні цивілізаційні схеми розвитку – імперська і
націоналістична. Сьогодні російській еліті здається, що якщо Росія не буде
імперією, то Росії не буде взагалі. Частині української еліти здається, що
Україна можлива лише як національна держава. По суті, обидва цих умовиводи
побудовані на відмові від нових форм мережевої самоврядної організації, яка
поволі стає домінуючою по всьому світу. Для російських імперців визнання України окремою державою, визнання воїнів
ОУН-УПА стороною багатостороннього конфлікту, що воювала і проти Німеччини, і
проти СССР, визнання права України на самостійний геополітичний вибір – це
інтелектуальні, а не політичні дії. Инакше кажучи,
якщо російські імперці не готові це визнати, то вони
не інтелектуали. Так само, для
українських націоналістів визнання російської мови яка має право на вивчення і
використання на території України, визнання ворогом путінського режиму, а не
Росії, визнання економічних реалій співпраці з Росією є діями інтелектуального
порядку, а не політичного. У цьому сенсі українські націоналісти, які не готові
це визнати, неінте-лектуали. Так само для
російських націоналістів визнання права инших народів
на свій націоналізм, визнання української держави як політико-правового факту,
в тому числі, і для Росії, визнання права українців на захист своєї території,
а значить на збройну боротьбу проти російського сепаратизму, це все дії
інтелектуального порядку, а не політичного. У цьому сенсі російські
націоналісти, які не готові це визнати, неінтеллектуали. Для інтелектуалів
сьогодні це стало проблемою ідентичнісного вибору –
націоналіст і імперець виявилися однаково нездатні до
інтелектуальної роботи. Якщо націоналіст
нездатний до інтелек-туальної діяльності через
етнічний егоїзм і бажання культурного комфорту всередині нації, то імперець нездатний до інтелектуальної діяльності через
нездатність розглядати инші організаційні моделі
світоустрою, крім імперії. Націоналісти – це
імперіалісти навпаки. Якщо перший мислить націю як всеосяжну універсальність
світу, то другий мислять імперію як всеосяжну універсальність над націями. І
перші, і другі нездатні сприйняти відмову від нації як базової форми
мислимості. Сьогодні ж потрібні форми неімперської і ненаціональної універсальності, тобто инші
форми організаційної мислимості не тільки Світу, але Позасвітності
і навіть Несвіту. Додаткова проблема
імперіалізму Росії в тому, що вона не може здійснити відкат
до націоналізму. Імперіалізм не заміняють конкуруючим з ним націоналізмом.
Націоналісти і імперці варті одні одних – їх війна не
може бути закінчена поразкою когось одного, і в цьому сенсі вона безглузда, але
не вічна, бо зникають самі підстави для їхньої війни. Імперія і нація –
опозиційні форми мис-лимості Світу модерну, що
руйнуються в постмодерні. Мережа – форма мислимості Світу, Позасвітності
і Несвіту виникає в епоху конструктивізму. Щоб мислити,
потрібно відмовитись від всіх обмежень, які сковували мислення. З обмеженими в
мисленні людьми будувати інтелектуальну комунікацію безглуздо. Саме тому
архаїчно мислячі націоналісти і імперці завжди
залишатимуться поза можливістю повноцінного розумового діалогу з ними. Нічого особистого, тільки мислення. |
ч
|
 |
|