|
Сергій ДацюкВійна Росії проти України: три складові
Росія веде
проти України масштабну і довготривалу війну, яка лише навесні 2014 перейшла у
відкрите протистояння на Сході України. Війни мають різні класифікації – за
стратегіями і цілями, за способами ведення, за інструментами і т.д. Далі
розглядається війна Росії проти України з погляду саме стратегій, які
традиційно опиняються поза нашою увагою. Стратегія
війни Росії проти України має три складові – знищення української нації як
етносу, знищення специфічної української ідентичності та фізичне знищення українців,
росіян, чеченців та инших народів, що заважають
створенню імперської Росії. Етноцид – це дія модерну,
ідентоцид – це дія постмодерну, а геноцид – це дія премодерну. Три шари, які у війні Росії проти України
проступають одночасно. Далі
пропонуються підготовчі матеріали для правової оцінки війни Росії проти
України. ЕТНОЦИД Етноцид – це політична
стратегія знищення властива модерну унітарної етнічної чи національної
ідентичності. Ця політика завжди проводилася і проводиться Росією стосовно всіх
етносів, крім російського. Етноцид – це, коли стосовно
певного етносу виробляють таке:
територію відбирають, мову переслідують і обмежують, освіти рідною мовою
позбавляють, культуру провінціалізують, господарювання
етносу обмежують, політику маргіналізують. Стосовно
українців це особливо стало помітно недавно, і підтверджується це останнім
переписом населення. Кількість українців у складі населення Росії з 1989 року
постійно зменшувалася. З 1989 року по 2010 рік чисельність українців в
Російській Федерації зменшилася в 2,3 рази (на 55,8%). Особливо
гнітючою виглядає картина між 2002 і 2010 роками, коли за 8 років чисельність
українців зменшилася більш, ніж на 1 млн. (1014973 чол.). Куди ж поділися ці
люди? Навряд чи вони повернулися в Україну. Просто вони перестали записуватися
українцями при проведенні перепису. Давайте для
порівняння подивимося на зміни кількості шостої за чисельністю нації у складі
населення Росії за той же період. З 2002 по 2010 рік кількість чеченців в Росії
виросла на 71 107 осіб. Нагадаємо, що з 2000 по 2009 рік у Росії відбувалася
друга чеченська війна. Що ж це
виходить? У процес війни з Росією воюючі чеченці збільшили населення на 71 тис.
людей. А невоюючі з Росією українці втратили в Росії за той же період більше 1
млн. людей. Відповідь
одна – це асиміляційний етноцид, коли українці під
час цькувань, принижень та ігнорування своїх культурних запитів в Росії змушені
відмовлятися від власної національної ідентичності. Чому це
відбувається? Чому українці в Росії відмовляються від власної етно-національної ідентичності? Давайте
подивимося на офіційні відповіді на питання про становище українців у Росії. Питання:
«На Україні нерідко нарікають на «безправне становище»російських
українців і відсутність у Російській Федерації системи державної освіти
українською мовою. Як би Ви могли прокоментувати такі закиди?» Відповідь:
«...Незважаючи на велику кількість українців, що
проживають на території Російської Федерації, запитів на відкриття
повноформатних шкіл з боку батьків і громадських організацій у федеральні і
регіональні органи управління освітою практично не надходить. Це, очевидно,
пояснюється близькістю східнослов’янських мов і культур, загальною історією
(Київська Русь, Московська держава, Російська імперія, СССР) і єдиною
православною християнською вірою...» Як вам таке
пояснення? Очевидно, що люди добровільно відмовляються від своєї національності
в ситуації безпрецедентного етноциду, сполученого з
більш складними формами ідентоциду. У
російській Вікіпедії ви не знайдете статей «чеченофобія», «білорусофобія» або
«казахофобія». Навіть стаття «антисемітизм» є
загальною і не прив’язана безпосередньо до Росії. Це звичайно не означає, що
цих видів ксенофобії не існує. Однак у російській Вікіпедії
є окрема стаття «укранофобія», і причина її в тому,
що це явище існує, насамперед у Росії, в таких масштабах, що замовчати його
просто неможливо. Ось витяги
з цієї статті в російській Вікіпедії: «...Український політолог Олександр Палій заявив, що
українофобія в більшості випадків – не просто «насмішка»над
українською нацією, а щире бажання їй зла і навіть заперечення права українців
на існування як окремого етносу. Український
філософ і політолог Андрій Окара вважає, що
українофобія проявляється на двох різних рівнях культури, масової та
індивідуальної самосвідомості. З одного боку – це побутова ксенофобія –
доброзичливі (а іноді й не дуже) насмішки над «хохломи-салоїдами»,
над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про
«молодшого брата», який живе за рахунок «старшого», а також неприкрите зловтішання через кризу в українській економіці та з
всіляких проблем. З иншого боку, – це «концептуальна»
ксенофобія –доволі складна система уявлень про
Україну та українську ідею як про вигадку ворогів Росії з метою розчленування
«єдиної російської держави», «єдиного російського народу». За
твердженням Радіо Свобода, українофоби намагаються представити українців в
карикатурному вигляді, приписати цілому народові такі риси поведінки, які
можуть бути притаманні лише конкретній людині...» Українофобія
в Росії має аж ніяк не побутовий характер, якою, наприклад, є ксенофобія
стосовно ряду инших народів – поляків чи китайців.
Українофобія в Росії має не маргінальний характер, як наприклад, юдофобія в Росії, яку сповідують ряд радикальних
профашистських організацій. Українофобія в Росії має офіційний публічний і
масовий характер – вона підтримується російською владою, є офіційною політикою
в російських ЗМІ, а завдяки інформаційній війні проти України стала фактично
основою масової свідомості в ставленні до України, українців і всього
українського. Ольга
Михайлова пропонує розглядати прояв етноциду Росії
стосовно України як складний, але доволі стійкий зв’язок декількох ознак: 1)
Заперечення унікальності, специфічності українства (через спорідненість мов і конфесійної
єдності у православ’ї); 2)
Заперечення самодостатності (здатності осягнути весь світ, всі рівні буття)
українців як нації на рівні політичному та інтелектуальному (самодостатність
допускається тільки на рівні культурному); 3)
Заперечення самостійності (здатності самостійно змінити весь світ і всі рівні
буття) українців і обов’язкові конспірологічні тлумачення
всіх політичних успіхів українства; 4) Виходячи
з усього цього, а також на підставі гіперідентичності
російської етнонації впровадження ідеї про
правомочність, природність і моральність втручання Росії в політичні справи
України; 5) Уявлення
про близьке і природне переважання (перемогу) в цьому втручанні Росії, що,
наштовхуючись на опір українців, повторно, на новому рівні, включає механізми гіперідентичності росіян і штовхає їх на підвищену,
небачену щодо инших народів жорстокість. До 2014
року українофобія в Росії була принципово несиметричною русофобії в Україні.
Соціологічні дослідження взаємного ставлення українців до росіян і росіян до
українців до 2014 року демонструють дисбаланс. Якщо узагальнити різні
дослідження, можна побачити таку картину: 1) Майже
90% українців Східної України і майже 60% українців Західної України добре
ставляться до росіян і це ставлення фактично незмінне протягом багатьох років; 2) Понад
50% росіян погано ставляться до українців, і це ставлення постійно
погіршується. Інакше
кажучи, погане ставлення росіян до українців було не наслідком поганого
ставлення українців до росіян, а як раз навіть навпаки. Правда в тому, що
українофобія була вибором російської еліти, яка через масову її пропаганду в
ЗМІ стала соціологічним фактом всього російського суспільства. З 2014 року
ситуація буде принципово змінена. Русофобія в Україні стане відображенням
українофобії в Росії. А якщо буде поставлено завдання довести ситуацію з
російськими школами в Україні до тієї ж ситуації, яка склалася з українськими
школами у Росії, то російських шкіл в Україні просто не залишиться. Масштабна
публічна офіційна і масова українофобія стала проблемою такого рівня в Росії,
яку вже можна виносити на обговорення в ООН. Невідомо, чому українська держава
досі цього не робить. Права українців у Росії мають стати головною темою в
політичних стосунках України і Росії на довгі роки. Протидія етноциду Росії щодо України має відбуватися на всіх рівнях
– і в особистій комунікації, і у відносинах громадянських суспільств двох
країн, і в конкуренції українських і російських корпорацій, і в міждержавних
відносинах Росії і України, і через міжнародне право на рівні ООН та ОБСЄ. ІДЕНТОЦИД Ідентоцид – це політична
стратегія інформаційних та організаційних заходів, спрямованих на знищення неунітарної ідентичності. Якщо до кінця ХХ століття в світі
існували унітарні ідентичності, які були або ентічними,
або релігійними, то з початку XXI століття відбувається швидке оформлення по
всьому світу політарних (множинних, складних)
ідентичностей, де національно-етнічна чи релігійна ідентичність не є вже ні
єдиною, ні чільною. Така
ідентичність закріплюється в осмисленій позитивно-перспективній оцінці самої
себе як гідності. Існує певний змістовний простір ідентичності – між гіперідентичністю (самовдоволенням і пихою) і гіпоідентічністю (самоприниженням). У цьому сенсі ідентоцид це зрушення політарної
ідентичності від її нормального положення – або в бік унітарної гіперідентичності (як у Росії зараз), або в бік унітарної гіпоідентічності (як в Україні до недавнього часу). Таке
зрушення неминуче змінює саму ідентичність. Руйнування політарної
ідентичності,що відбувається в зв’язку з цим зрушенням, неминуче перетворює її
в національно-ентічну та / або релігійну унітарну
ідентичність. Таке руйнування політарної ідентичності
та актуалізація унітарної етноідентичності в Росії є
архаїзацією ідентичності для того, щоб російська унітарна гіперідентичність
знову підпорядкувала українську унітарну гіпоідентичність.
Завдання Росії – спростити навколишній світ, щоб знову бути однією з впливових
країн. Власне тому
ідентоцид є тим, що Росія виробляє з Україною,
намагаючись блокувати виникнення гідності українців, повертаючи їх до гіпоідентичності. Це можна назвати дігнітоцидом.
У той же час ідентоцид є також тим, що Росія сьогодні
робить з власним населення, виробляючи російське самовдоволення і створюючи
агресію і ненависть стосовно Заходу, Грузії, України, країн Балтії. Це також
можна назвати ідентосублімацією, тобто сублімацією до
гіперідентичності в Росії. Процеси етноциду і ідентоциду українців
Росією, ніби накладені один на одного, але їх потрібно розрізняти. Без
сумніву, Росії потрібна Україна – і Путін, і всі росіяни не втомлюються це
повторювати. Тільки вони дуже рідко говорять, що Росії потрібна несамостійна,
підпорядкована, принижена Україна. Ідентоцид Росії
стосовно України є нічим иншим як дігнітоцидом–
знищенням гідності українців. Завдання дігнітоциду– показати населенню та еліті українців, що їхня
ідентичність безглузда, безперспективна і нікчемна, в той час як пропонована на
противагу ідентичність росіян осмислена, перспективна і тому домінуюча. У
змістовному плані дігнітоцид українців означає
знищення специфічно української ідентичності – неімперської
картини світу, опори на суспільство, а не на державу, демократичних способів
владарювання і працьовитого господарювання на своїй території, толерантної
комунікації та мирної взаємодії з иншими народами. Сьогодні
Росія здійснює проект відтворення сильної і впливової країни. Сама по собі ця
мета вельми цікава. Однак у процесі розвитку ніколи не можна ставити цілі
«стати найкрутішим» або «стати найвпливовішим». Це вдалося б лише тоді, коли
осмисленість і масштабність цілей Росії перевищувала б осмисленість і
масштабність цілей инших впливових країн світу. У статті
«За що воює Росія?» були викладені основні ідеї російської ідентичності
сьогодні –ретроімперіалізація, фундаменталістське
політичне православ’я, великодержавне евразійство,
культуртрегерський «рускій мір» і радикальна
архаїзація. Ці цілі не можуть взагалі мати осмислену перспективу. Саме тому
суть ідентоциду Росії стосовно решти світу, і
особливо стосовно України, полягає в архаїзації мислення, в ізоляції мислення
від дійсно важливих викликів, що стоять перед світом. Інакше кажучи, оскільки
Росія не могла запропонувати українцям нічого більш осмисленого і
перспективного, ніж українці вже мають, вона провела дігнітоцид
на основі ностальгії за минулим. Ідентоцид розшаровується на такі
сфери: концептуальна ідеологія (див. статтю «За що воює Росія?»),
ідеологізовані історична пам’ять і офіційна історія (див. статтю «Травми Росії
в XXI столітті»), інформаційно-психологічний вплив через ЗМІ, кінематограф і
інтерактивні соціальні мережі. Давайте
подивимося на ідентифікаційні маркери, які використовує Росія для дігнітоциду українців. «Російський
гімн» – спроба наслідувати СССР. Розмежування ідентичності росіян і українців
сталося 8 грудня 2000 року, коли був прийнятий гімн з тією ж музикою, з якою
він виконувався в СССР. Цей символічний акт зафіксував кілька важливих
орієнтацій російської еліти: 1)
повернення до орієнтації на СССР, коли Росія домінувала на всій його території;
2) початок
архаїзації масової свідомості – поява публічних реваншистських настроїв в
російській еліті; 3)
пред’явлення республікам колишнього СССР ностальгічного символу для обмеження політарних ідентичностей їх незалежних країн. «Російський
гімн» – ідентифікаційний маркер совєтизації
Росії, що проектує на постсовєтські країни
повинність повернення в СССР. «Виправдання
Сталіна» – спроба виправдання Сталіна і сталінізму, яка проходить напівлегально
в Росії. Визнати виправдання Сталіна і сталінізму означало для українців
визнати правомірність голоду 1933 року. Це питання болюче для української
ідентичності. Росія, встановлюючи спадкоємність з СССР і виправдовуючи
сталінізм, не збиралася відповідати за злочини сталінізму. У цьому коренилися
глибинні суперечності доктрини ретроімперіалізації
Росії. «Виправдання
Сталіна» – ідентифікаційний маркер легітимації масових репресій і культу особи
політичного керівника в ім’я Росії, яка є спадкоємцем СССР, який сам є
спадкоємцем Російської імперії. «Георгіївська
стрічка», яка є ознакою також проросійського сепаратизму в Україні – двічі
архаїчний символ. По-перше, це символ імперської нагороди, заснований Катериною
Другою «Для заохочення вірності, хоробрості і розсудливості на благо Російської
імперії, проявлених в мужніх вчинках або мудрих радах». По-друге, це
символ-плагіат стрічки совєтського ордену «За
перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр..» Це наче
два-в-одному – і символ перемог Російської імперії, і символ перемоги СССР у
Другій світовій війні, і створення ним совєтської
імперії на території східної Европи. У самій назві
ордена є ще й етнічний момент, оскільки це не перемога над націонал-соціалізмом
або над націонал-соціалістичною Німеччиною, а саме над Німеччиною. «Георгіївська
стрічка» – ідентифікаційний маркер войовничих перемог на славу імперії Росії,
під якою б ідеологією вона не була і який би соціальний лад в ній не був. «Публічний
Путін» (образ Путіна неможливий поза запереченнями України, Грузії та країн
Балтії як незалежних). Сама поява Путіна в українських ЗМІ є проблемною,
особливо якщо він при цьому ще й виступає миротворцем. Провайдер імперської
ідеології, кривавий тиран, викритий в організації підривів житлових будинків в
містах Росії в 1999 році, кривавої бійні в Чечні («мочити в сортирах»),
війни в Грузії і сепаратизму в Південній Осетії і Абхазії, організатор окупації
Криму Росією, натхненник і організатор сепаратистського руху на Сході України,
що призвів до кривавого протистояння. Путін окупацією Криму фактично зруйнував
світовий порядок, що встановився в світі після Другої світової війни. Суть дігнітоциду в цьому випадку полягає ось в чому – Росія,
пред’являючи Путіна в публічному просторі, наче говорить: «Ось цей злочинець і
кривавий тиран, він наш лідер, і ви повинні це поважати». Публічний
Путін – загроза для всього людства. Ідентичність українців виключає публічного
Путіна як заперечення самого існування України. Путін і Україна – дві речі
несумісні. Світогляд Путіна зараз є тим, що людство намагається подолати і відкинути.
Витіснення Путіна з публічного простору є обов’язковим і осмисленим крок для
всього людства і, насамперед, для України. «Публічний
Путін» – ідентифікаційний маркер архаїзації, мракобісся і кривавого терору
проти народу Росії і народів инших країн, поява якого
в публічному просторі повинно змушувати до неприємного вибору мати з ним
справу, оскільки він представляє цілу країну. Маркери, що
використовуються в Росії у зв’язку з подіями 2013-2014 року в Україні. «Переворот
2014 р.в Україні» (нібито громадянські протести в
Україні призвели до незаконного перевороту). Це нахабна і цинічна брехня
російської влади і російських ЗМІ про українські протести 2013-2014 років, що
призвели до повалення бандитської корумпованої влади в Україні. Сам факт
можливості такої події в Україні є загрозливим для російської корумпованої
влади. Дії нової української влади на зменшення впливу Росії на Україну, її
орієнтація на Европу, викриття дій злочинної
російської влади відображаються в Росії негативно. У цьому
випадку мова йде про дігнітоцид з боку Росії,
направлений проти українців та української держави, коли в зневажливому вигляді
представляються не тільки етно-національні
особливості України, а й революційні дії українців. Широкому дігнітоциду в Росії піддаються всі події громадянського
протесту 2013-2014 років в Україні, дії нової влади після цього протесту, плани
і надії українців. «Переворот
2014 на Україні» – ідентифікаційний маркер контрреволюції, маркер страху
розплати та відповідальності корумпованої російської влади перед російським
народом. «Крим наш!»
(Ми відібрали нашу територію в України). Вустами Президента Росії Україна була
публічно звинувачена у територіальному пограбуванні Росії. Треба думати,
окупація Росією Криму – це повернення награбованого Україною. 18 березня 2014
Путін у своєму зверненні в Кремлі перед депутатами Державної Думи, членами Ради
Федерації, керівниками регіонів Росії і представниками громадянського
суспільства заявив: «...І коли Крим раптом опинився в иншій
державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а
пограбували». Правова оцінка цього звинувачення досі не зроблена – ні світовим
співтовариством, ні в Україні. «Крим наш!»
– ідентифікаційний маркер реваншизму і фашизації свідомості росіян щодо
територій колишньої імперської Росії і СССР. «Київська
хунта» (нібито злочинна українська влада). Взагалі-то хунта – це група
військових, які прийшли до влади насильницьким шляхом в результаті перевороту і
встановили терористичну диктатуру. Київська влада 2014 не є групою військових.
Вона прийшла до влади в результаті масштабного громадянського протесту, а не
перевороту якихось окремих груп. Терор в Україні проводила якраз повалена
влада, і лише з втечею її представників на територію Росії терор припинився. Якщо йти за
формальним розумінням слова «хунта», то можна говорити скоріше про «московську
хунту»: Путін є представником силових структур, його диктатура в Росії
спирається на поліцію і армію, його прихід до влади в 2012 році стався
внаслідок сфальсифікованих результатів виборів, що призвело до масових
протестів, вельми схожих на переворот. Власне тому «московська хунта» є, а
«київської хунти» просто не існує. «Київська
хунта» – ідентифікаційний маркер проекції власної військової диктатури в Росії,
прийшла до влади незаконним чином, на українську владу, створену в процесі
народного протесту в 2013-2014 роках, тобто проекція образу диктаторської і
російської влади, яка фальсифікує вибори на революційну українську владу. «Карателі»
(нібито дії українських військових проти сепаратизму на Сході України
злочинні). Так називає російська пропаганда українські сили антитерористичної
операції (АТО) в Україні. Термін взятий з совєтської
пропаганди часів Великої Вітчизняної війни. Війна
українських військ з сепаратистами на Сході України за типом дій влади в цьому
сенсі не відрізняється від таких же воєн Росії в Чечні 1994-1996 (перша),
1999-2009 (друга). Однак тоді дії російських збройних формувань теж називалися
в Росії контртерористичною операцією (що розтягнулася
на десятиліття). Військові
злочини, в яких російські мас-медіа звинувачують українську владу, є
результатом постановочних сюжетів новин і відео в Інтернеті. Обстріл артилерією
і системами залпового вогню мирного населення та об’єктів інфраструктури
проводиться терористами спеціально для зйомки цих дій на камеру російських ЗМІ.
Після зйомки організатори таких обстрілів тікають від сил АТО. «Карателі»
– ідентифікаційний маркер, в якому використовується архаїчна риторика совєтської пропаганди стосовно націонал-соціалістичної
(званої фашистської) Німеччини, до українців, що спирається на масову брехню в
російських ЗМІ, вигадану з недостовірних, сфальсифікованих і постановочних
сюжетів новин. «Свідоміти» (зневажливе спотворення української
ідентифікації «свідомі українці»). Насмішка настільки убога, наскільки і
жахлива, тому що тут насміхаються над свідомістю українців. Виявляється,
свідомість українців це те, над чим несвідомо сміються росіяни. Слово «свідоміти» побудовано за фонетичною схемою слова
«содоміти», тобто містить непрямий натяк на инший
зміст (содомський гріх), що не має в цьому випадку особливого значення, але
створює додаткову негативну напругу. «Свідоміти» – ідентифікаційний маркер зневаги росіян до
свідомості українців. «Нацисти»
(українці це фактично нацисти, як націонал-соціалістам у Німеччині 1933-1945).
В Україні не існує партій і рухів, які сповідують ідеологію нацизму. Навіть
горезвісний «Правий Сектор», вплив якого в Україні мізерно малий, не є
нацистської організацією. Незважаючи на брехні в російських ЗМІ під час
президентських виборів в Україні 2014 року, що представник «Правого сектора»
перемагає, Дмитро Ярош (глава «Правого Сектора») набрав менше 1% голосу (0,9%). «Нацисти» –
ідентифікаційний маркер, що проектує власний проблеми в Росії з нацизмом на нібито
українців. «Фашисти»
(дії українців є фашистськими за способом вияву та організацією). Фашизм не є
ідеологією якої-небудь політичної сили в Україні. Україна після повалення
диктатури Януковича не має жодної ознаки фашистської держави, на відміну від
Росії. За сутнісними ознаками, які вже раніше наводилися в моїй статті
«Зомбування в Росії і як з цим жити далі», саме Росія сьогодні є фашистською
державою. «Фашисти» –
ідентифікаційний маркер, який намагається спроектувати суть фашистського режиму
в Росії на режим революційної влади в Україні. Ці маркери
– «карателі», «нацисти» і «фашисти» – є проекцією визначень, які російська
влада цілком могла б застосувати і до себе, тому їх можна розглядати як
проекцію позначень російської дійсності на українську дійсність. «Бандерівці»
(українці є послідовниками Бендери, нібито фашистського помічника). Термін,
який застосовують російські ЗМІ щодо мешканців Західної України і всіх
українців, як нібито схильних до цього впливу. Ця негативна оцінка успадкована
російськими ЗМІ від совєтської пропаганди (тобто
йдеться про використання совєтських штампів масової
свідомості). «Бандерівці»
– ідентифікаційний маркер, який намагається прив’язати українців до суперечливої
персони Степана Бандери. «Ополченці»,
«ополчення» (нібито захисники народу). Ополчення це формування народу для
захисту від ворогів. Це повна нісенітниця стосовно терористів-сепаратистів,
яких більшість народу Сходу України не підтримують. Тут проявляються подвійні
стандарти Росії, яка у Першій чеченській війні (1994-1996) застосувала щодо
чеченських сепаратистів термін «незаконні збройні формування». «Ополченці»
– ідентифікаційний маркер подвійних стандартів Росії щодо
терористів-сепаратистів, що орієнтуються на Росію. Ідентоцид проявляє себе також і
в нових інтерактивних формах. Найбільшу популярність здобули так звані
«кремлівські тролі», опубліковані в Інтернеті фрагменти листування яких стали
надбанням громадськості. Це листування свідчить про широкомасштабну компанії ідентоциду на YouTube і в
соціальних мережах Facebook і Twitter,
спрямованого, по-перше, на створення і підтримку російської гіперідентичності,
а по-друге, на стимулювання гіпоідентічності
українців шляхом дігнітоциду в безпосередній
індивідуальної комунікації. Таким
чином, суть дігнітоциду Росії стосовно України
полягає в проекції власних проблем на Україну для перенесення і створення
ефекту символічного заміщення, в апеляції до минулого в розумінні його через
пропагандистські кліше імперсько-совєтської
пропаганди, в подвійних стандартах, де схожі ситуації інтерпретуються в
зневажливому для українців сенсі. Ідент-сублімований народ
ніколи не зможе скористатися плодами дігнітоциду,
тому що між гіперідентичністю і гіпоідентічністю
завжди буде прірва – ненависть, агресія і війна, що знищить крайні форми
ідентичності, привівши їх через роки соціальної депресії знову до нормативної
ідентичності. Ідентоцид Росії не має ні сенсу, ні
перспективи. Люди, які зазнали ідентоциду в Росії,
приречені на особистісну дезорієнтацію та соціальну депресію. Війна українців
проти Росії дозволяє їм опиратися цьому дігнітоциду. Росія
обкрадає сама себе, замовчуючи суть і справжній зміст подій 2013-2014 років в
Україні, не дозволяючи інтелектуалам обговорювати революційні перспективи в
Росії на рівні картини світу і нового світового порядку, що розробляються
сьогодні в Україні. Дезорієнтація російських інтелектуалів є потужною підмогою
путінського ідентоциду. В Україні
виникає проблема – чи повинні ми зробити щось схоже на ідентоцидстосовно
Росії. Тобто чи повинні ми в публічному просторі ЗМІ використовувати стосовно
Росії ідентифікаційні маркери: «московська хунта», «Путін кривавий тиран»,
«совки», «ватники», «нацисти», «фашисти», «вертухаї»,
«Тайговий Союз»і т.д. Ця проблема постає неминуче. На
мій погляд, утриматися від дзеркальних дій, вдаючись до дій асиметричним, є
мудрістю. Подолати ідентоцид Росії можна лише шляхом концептуальної атаки
інноваційними смислами української революції 2014 року. Таку концептуальну
атаку навряд чи може здійснити держава. Але таку атаку може і повинно зробити
українське суспільство і українські патріотичні корпорації. ГЕНОЦИД Геноцид є
політичною стратегією повного або часткового знищення будь-якої національної,
етнічної, расової чи релігійної групи шляхом вбивства, завданню шкоди здоров’ю,
запобіганню дітонародження чи навмисного створення життєвих умов, розрахованих
на скорочення кількості населення такої групи. До цього потрібно додати,
ґрунтуючись вже на практиці російсько-української війни, – до геноциду
відносять також заклики до насильства і агресії проти будь-якої соціальної
групи, якщо такі дії призводять до справжніх вбивств представників цієї
соціальної групи. У сучасному геноциді використовуються засоби етноциду та ідентоциду як
додаткові, що безпосередньо обумовлюють і стимулюють процес. Тим не менш,
геноцид є засобом найпотужнішої архаїзації світу. До
навмисного створення життєвих умов, розрахованих на скорочення кількості
населення, можна також віднести економічну війну Росії проти України протягом,
щонайменше, 10 років. Економічна війна це скоріше етноцид,
ніж геноцид. Однак економічна війна є дієвою тоді, коли вона відбувається у
зв’язку з геноцидом, тобто в архаїзованому світі. Економічна
війна – обширніша аніж газова війна, яка є окремим
видом торгової війни, і обширніша, ніж просто торгова
війна, яка є окремим видом економічної війни. Така економічна війна Росії проти
України включає масштабну корупцію через встановлення тіньових схем торгівлі
російськими енергоносіями, явне вилучення з України злочинно нажитих грошей через
приховування представників влади, які масштабно обікрали свій народ з
накраденими грошима (після революції 2004 року і після революції 2014),
руйнування секторів промисловості (наприклад, авіаційний), окупацію Криму без
будь-яких компенсацій і руйнування інфраструктури та міст Сходу України. Навіщо
взагалі потрібен геноцид? Адже завжди набагато простіше і дешевше домовлятися,
ніж вбивати, особливо якщо мова йде про масове вбивство. Геноцид є наслідком
неможливості домовитися з онтологічних питань – про загальну картину світу, про
загальну перспективу майбутнього, про загальний соціальний устрій, про загальну
мораль. В принципі, всі ці проблеми можна ігнорувати, поки не наступають
складні часи кризи. Під час
кризи виявляється, що вихід з неї різні соціальні групи бачать по-різному,
причому це різне бачення починає завдавати взаємного збитку. Тобто онтологічні
проблеми стають екзистенційними проблемами. У цьому
випадку геноцид є знищенням тих, з ким неможливо домовитися з
онтологічно-екзистенціальних питань. Геноцид потрібен, щоб припинити взаємний
збиток соціальних груп за рахунок взаємного їх знищення або знищення якоїсь
однієї із соціальних груп. У
нормальній ситуації нормальні люди гидоти не чинять. Щоб гидота почала
відбуватися, необхідно перетворити ситуацію в екстраординарну. За створення
екстраординарної ситуації в Україні цілком відповідальна російська влади, яка
не тільки створила безпрецедентний потік брехні на своєму телебаченні щодо
України, але й постійно провокувала колишній український уряд на криваві засоби
придушення мирного громадянського протесту, прагнучи перевести його в збройну
форму протистояння. Після початку громадянської війни на території Сходу
України Росія продовжила брехати, створювати підробки та фальсифікації в ЗМІ,
при цьому виробляючи масштабні провокації і продовжуючи розпалювати війну і
ненависть між народами. Таким
чином, інформаційна війна, явно і масштабно проведена Росією, призвела до
загострення всіх російсько-українських протиріч до такої міри, що частина
російськомовного населення України, ґрунтуючись на фундаментальній брехні,
тобто на практично паралельній реальності, створеній російськими ЗМІ, стала
ненавидіти україномовне населення України. У цьому сенсі інформаційна війна це ідентоцид, а не геноцид. Але найбільш ефективною
інформаційна війна є тоді, коли вона є зумовлює і стимулює геноцид. Взаємний
геноцид росіян і українців має зрозумілу причину: росіяни в своїй більшості
прийняли путінський проект ретроімперіалізації,
фундаменталістського політичного православ’я, великодержавного евразійства, культуртрегерського «руского
міра» і радикальної архаїзації, але для українців цей проект однозначно
пов’язаний з рабською імперської покірністю, знищенням свободи вибору
християнської віри, поглинанням европейської суті
українського суспільства евразійством, розчиненням в
«русаком мірє» української особливості і блокуванням
власних інновацій стосовно архаїчно видимого Росією майбутнього. Цей
путінський проект був реалізований за останні роки у вигляді масштабного
знищення української державності шляхом агентурної роботи росіян у владних
структурах та створення «п’ятої колони» в Україні, економічної війни з метою
встановити відносини нерівного обміну (лихварські відносини економік двох
країн), розкрадання активів українського суспільства на користь Росії,
безпрецедентного зомбування частини російськомовного населення України до стану
українофобії, і, нарешті, окупації Росією Криму і початком сепаратистської
війни на Сході України. Який
геноцид в Україні відбувається? Хто кого піддає геноциду? Відповідь на це
питання не така проста, як може здатися. Вже точно не росіяни українців і не
українці росіян. Це геноцид тих, хто повірив в путінську архаїчну імперську
ідею – росіян, чеченців, українців та инших етносів,
які проживають на території Росії та України, щодо українців, росіян та инших етносів, що проживають на території України та Росії,
які в цю ідею не повірили. Мета війни
– фрагментація України в інтересах Росії, ініціатор війни – Росія, організатор
війни – Росія, фінансист війни – Росія, основний постачальник
найманців-терористів, військової техніки, зброї та боєприпасів – Росія. Геноцид
– наслідок цієї мети, цієї ініціативи, цієї організації, цього фінансування і
цих поставок. Саме Росія і росіяни-путинці здійснюють
геноцид росіян, українців, чеченців та представників инших
народів у своїх імперських інтересах. Та обставина, що цей геноцид здійснює не
російська армія, а найманці, організовані і профінансовані Росією, нічого не
змінює. Це новий
тип геноциду, ще не класифікований і неописаний в міжнародному праві – геноцид
Росією противників путінського режиму як у своїй, так і в суміжній країні за
допомогою війни-бунту (гібридної, сетецентричної) без
застосування фронтальних воєн і концентраційних таборів. Російська влада
зіштовхує дві етнічно неоднорідні групи проімперських терористів і
антиімперських революціонерів у взаємній кровопролитній війні. Зверніть
увагу, що навіть ті, хто нібито воюють на боці Росії, теж піддаються геноциду,
але винні в цьому не українські збройні сили, що захищають свою територію, а
Росія, різними непрямими засобами створює умови для проникнення людей зі зброєю
з російської території на українську. У цьому випадку мова йде про те, що
путінська влада, створивши мотиваційний тиск шляхом зомбування масової
свідомості через ЗМІ, і організувавши доставку найманців і зброї на Схід
України, «утилізує» тих, хто заважає режиму Путіна в пасіонарних особистостях,
пропускаючи їх через російсько-український кордон з Росії в Україну, закриваючи
очі на поставки для них зброї та боєприпасів з Росії в Україну через той же
кордон і даючи їм можливість повоювати в Україні. У геноциді
Росії проти України беруть участь російські і чеченські добровольці-найманці з
Росії, українці, оболванені російською пропагандою, і
професіонали-найманці инших націй і народів, які
організовані, озброєні і оплачені Росією. Усіх їх варто називати російськими
терористами, оскільки їх метою є знищення громадян з українською ідентичністю і
руйнування Сходу України в ім’я путінської архаїчної ідеї імперської Росії. Иншими словами, геноцид в інтересах путінської російської
імперії є геноцидом з боку росіян-імперців. Тактика
геноциду була публічно сформульована Путіном у його
інтерв’ю 4 березня 2014: «Мене не турбує, тому що ми не збираємося і не будемо
воювати з українським народом... Послухайте уважно. Я хочу, щоб Ви однозначно
мене розуміли, якщо ми приймемо таке рішення – тільки для захисту українських
громадян. І нехай спробує хтось із числа військовослужбовців стріляти у своїх
людей, за якими ми будемо стояти позаду, не попереду, а позаду. Нехай вони
спробують стріляти в жінок і дітей! І я подивлюся на тих, хто віддасть такий
наказ на Україні». Ця
ординська тактика творити гидотні справи прикриваючись жінками та дітьми з
місцевого населення широко використовується російськими терористами в
нинішньому геноциді українського народу на Сході України – терористи,
здійснюючи напади на армійські склади і блокпости українських військових
підрозділів, здійснюючи перевезення бойовиків і боєприпасів, ведучи вогонь по
українських збройних силах з територій дитячих садків, церков, шкіл,
прикриваються жінками та дітьми. 6 травня
2014-го року в інтерв’ю агентству Anna-News професор Московського державного
університету імені М.В.Ломоносова Дуґін Алєксандр Ґелійович, описуючи
нібито звірства українців, закликав їх вбивати. Буквально на 18-ій хвилині
інтерв’ю він заявив, маючи на увазі українців, наступне: «Вбивати, вбивати, вбивати. Більше розмов
ніяких не повинно бути. Як професор я так вважаю». Дуґін,
будучи, як він сам заявляє, звільненим з МДУ, продовжує наполягати на своїй
позиції 28 червня 2014 в ефірі LifeNews. 28 червня
2014 голова громадської організації «Народне ополчення Донбасу» Павєл Ґубарєв на своєму блозі виклав «Методичний посібник для боротьби проти хунти
(поради добровольцям)». Це, по суті, пам’ятка початківця терориста чи
російського фашиста, якщо хочете. Нелюдська і мерзенна методика рясніє такими
рекомендаціями: «... стріляйте не вагаючись, навіть у неповнолітніх та дівчат.
Вони з вами так не поступають тільки тому, що тупі, вони б вас не пошкодували,
пам’ятайте про це...»; у здобутті патронів «всього два таких способи– покупка і силове відбирання, або шляхом грабежу,
або шляхом вбивства того, у кого ці патрони є...»; «...Під’їжджайте
до КПП якого-небудь «спецбатальйону», чекайте, коли звідти що-небудь вийде,
потім наздоженете і розстріляйте...». Тут навіть коментувати нічого. Причому
треба думати фраза «що-небудь вийде» це не описка, це визначення відносини –
адже нелюди це не «хто-небудь», це «щось». Залишається зауважити, що саме з
цими людьми Президент Росії Владімір Путін закликає
укласти перемир’я і вести переговори. Все це
демонструє відповідальність Росії за війну і геноцид на Сході України як
нерозривний зв’язок слів і справ лідерів Росії та лідерів Сходу України. Слова
Президента Росії Путіна про ординську тактику привели до її використання
терористами на території України, оскільки Президент Росії публічно дав добро
на використання цієї відомої мерзенної тактики. Слова професора МДУ по суті
стали основою сепаратистської політики непримирення,
яку терористи продемонстрували під час перемир’я, оголошеного Президентом
України з 20-го по 30-е червня 2014 року. Вони діяли так, як і закликав Дуґін– «вбивати, вбивати, вбивати. Більше розмов ніяких не повинно бути» – тобто
вбивали, відмовляючись від діалогу. Слова Павла Ґубарева
описують тактику дій терористів-сепаратистів на Сході України і спроби
поширення її на инші території України. Геноцид
українського населення російськими терористами відбувається в цинічній і
жорстокій формі, що виходить за межі норм ведення війни. У геноциді на Сході
України російські терористи здійснюють: вбивство українців, запідозрених у
симпатіях до Майдану і просто навіть тих, хто говорить українською мовою або
має будь-яку українську символіку; постановочні сліпі розстріли мирного
українського населення, що фіксується журналістами на відеокамеру; викрадення
та вивезення за кордон українських дітей; примусову мобілізацію місцевого
українського населення, яке відмовляється воювати проти свого народу. Крім того,
хоч це не можна безпосередньо віднести до геноциду, також російськими
терористами використовуються і инші гидотні методи:
терор мирного населення, особливо тих, хто не підтримує їх дії; прояви
ксенофобії до представників инших народів, які
підтримують українців; тортури полонених; знущання над полоненими, що
фіксується на відео з подальшою його публікацією; захоплення заручників;
пограбування і насильство над мирними жителями; мародерство; пограбування
фінансових установ та інкасаторських машин; підриви залізничних шляхів і
знищення об’єктів інфраструктури, які не мають військових цілей. Особливо
слід виділити новий засіб сліпого розстрілу в провокаційних цілях інформаційної
війни. Виглядає це так. Журналісти російських ЗМІ домовляються з терористами
про необхідність постановочної зйомки. Потім вибирають місце для атаки
терористів на мирне населення. Далі терористи сліпо стріляють з великою
вражаючою здатністю (артилерійською установкою НОНА, установкою залпового вогню
«Град», мінометами, артилерією) проти мирного населення. Журналісти все це
знімають на камеру. Після цього терористи разом з журналістами зникають з місця
подій, щоб не потрапити під вогонь українських військ. Відзнятий матеріал з
провокаційними коментарями «ось як українські карателі розстрілюють мирних
жителів» показують по російському телебаченню. Приклад
Едуарда Лімонова, який так само діяв у 1992 році в
гостях у Караджича, сліпий розстріл жителів Сараєво,
виявився заразним для російських журналістів. Тоді це відбувалося з инших причин, але відображений образ в ситуації
аморальності російської журналістики спрацював вже для провокаційних цілей. У цій війні
інформаційна війна стала складовою частиною геноциду українського народу.
Інформаційна війна не є безневинною, не є меншим злом, не є просто словами.
Інформаційна війна, яка виробляє агресію і ненависть до народу, неминуче
закінчується геноцидом цього народу. Інакше кажучи, етноцид,
ідентоцид і геноцид завжди існують разом. За етноцид і ідентоцид в сучасних
умовах і в сучасній війні потрібно відповідати настільки ж строго, як і за
геноцид. Причетність
російських журналістів до участі в геноциді мирних українських громадян
очевидно повинна стати причиною окремого розгляду в Міжнародній федерації журналістів,
а також в ООН. Спосіб,
яким воює Росія проти України, годиться лише для того, щоб перетворити дружній
народ у ворога на багато років. Можна бути обдуреним, розлюченим, приниженим і
ображеним, але ж завжди потрібно пам’ятати, що завтра з воюючим народом
доведеться співпрацювати. Такі дії Росії не залишають жодних шансів ні
російському народові, ні російській еліті змінити відносини між народами в
найближчому майбутньому. Істеричне
виття, підняте в російських ЗМІ з приводу нібито геноциду українськими
збройними силами російських ополченців на українській території, не має ніякої
виразної аргументації. 25 червня недалеко від с. Провалля Свердловського району
Луганської області в безпосередній близькості від лінії кордону російські
прикордонники розстріляли автомобіль «ГАЗель», в
якому бойовики з української території намагалися повернутися на територію
Росії. Українські прикордонники звернулися з офіційним запитом до російської
прикордонної служби по причині розстрілу прикордонниками РФ російських бойовиків.
Україна досі не отримала жодних пояснень. Тепер такі дії російських
прикордонників стали масовими. З цього
можна зробити висновок, що Росія захищає російських терористів лише на
українській території. На своїй же території вона їх розстрілює, навіть не
заарештовуючи. Тобто Росії вони не потрібні живими на своїй території. З чого
раптом таке істеричне виття з приводу розстрілу на Україні цих же терористів?
Адже Україна розстрілює терористів, маючи на це всі права – вона захищає свою
територію. Тут явно проявляються подвійні стандарти Росії – з погляду
російських ЗМІ, російські терористи піддаються геноциду лише на українській
території, але коли на своїй території Росія сама їх знищує, то це вже
правомірний захист її території. Нікого з
росіян безпосередньо не примушують до здійснення геноциду. Навіть якщо Путін і
розпалив українофобію, то вина за створення атмосфери брехні і ненависті
стосовно українців, що призвела до геноциду, цілком лежить на російській еліті.
Путінізм і рашизм не
виникли самі по собі – Росія прийняла це добровільно. Причому
навіть тим з росіян, хто безпосередньо не брав участь у геноциді народів, не
вдасться в майбутньому все звалити на Путіна. Тому,що більшість з них
схвалювали цю політику і підтримували її. Тобто за Путіном
нікому не вдасться сховатися, нікому не вдасться перекласти провину на Путіна.
Поки Путін не повалений і не відкинутий більшістю росіян, вина за війну лежить
на всьому російському народі. Після повалення Путіна Росії доведеться виробляти
депутінізацію і дерашізацію
своєї еліти. Не існує
таких державних цілей, під які можна виправдати геноцид. Масова брехня
державних ЗМІ в Росії не може бути виправданням для росіян. Якщо російський
народ вірив масовій брехні, то це означає, що він був глухий і сліпий до подій
в насправді. Російський народ хотів самообдурюватись
і він самообдурювався. Між
Україною і Росією тепер кров. Це дійсність, в якій нам усім тепер доведеться
жити. Політика
нульової терпимості і політика утилізація української гіперідентичності Відповідь
на етноцид, ідентоцид і
геноцид Росією українського народу повинна бути жорсткою і безкомпромісною.
Практика нульової терпимості до етноциду і ідентоциду повинна стати основою дій українського
громадянського суспільства, яке повинно примушувати державу і українських
політиків до жорстких заходів по припиненню етноциду
і ідентоциду Росії. Мова йде
про введення практики позбавлення основних прав тих українських громадян, хто
публічно висловлює антиукраїнську позицію, виступає за сепаратизм і підтримку
тероризму в інтересах Росії. Чому «чеченофобія» в Росії не має такого масштабу, як
українофобія? З простої причини – всім відомий різкий і агресивний характер
чеченців, які за просту насмішку можуть дуже радикально розібратися з
кривдниками. Чому існує
розгнуздана українофобія в Росії? Через мирний, терплячий і добросердний
характер українців. Нам потрібно перестати бути терплячими і добросердими. Нам
потрібно на будь-яку українофобську дію відповідати жорстко, аж до фізичної
розправи. Українофобія
росіян є прямою і безпосередньою загрозою існуванню України. Нам потрібно
оголосити нульову терпимість до образ, принижень, глузувань над українцями з
боку росіян. Ціна за такі дії повинна стати дуже високою. Політика
«відшкодування збитку» має стати безпосередньою відповіддю на будь-які дії етноциду і ідентоциду проти
українців. Разом з
тим, нам потрібно чітко уявляти собі наслідки і межі нульової терпимості – лише
до моменту усвідомлення Росією того, що вона накоїла. Після цього, ставлення
України до Росії має змінитися. Сьогодні гіперідентичність росіян неминуче перетворює гіпоідентичність українців у їх власну гіперідентичність.
Україна може зіткнутися з проблемою своєї гіперідентичності
після закінчення російсько-української війни точно так, як це зараз
відбувається в Росії. Наслідки гіперідентичності
Росія дуже скоро відчує – з чадом штучної агресії і ненависті завжди приходить
жаль, почуття провини і соціальна депресія. Проте в
історії є приклад успішного вирішення цієї проблеми по концепту Єжи Ґедройца, який він запропонував
для поляків – звернути гіперідентичності поляків на прогрессорство щодо українців і литовців з тим, щоб зробити
їх союзниками в европейській орієнтації. Інакше
кажучи, Ґедройц знайшов спосіб утилізації гіперідентичності через прогрессорство
щодо сусідніх народів. У цьому
сенсі ми вже можемо бачити об’єкт застосування української гіперідентичності,
яка народжується зараз на наших очах. Ми не повинні інвестувати нашу гіперідентичності в русофобію, подібно до того, як це
робили росіяни. Це тупиковий шлях, він робить з народу агресивне тупе стадо,
позбавляє його перспективи. Способом утилізації української гіперідентичності в повоєнний час має стати прогресорство України щодо Росії. Прогресорство
є єдиним способом виходу Росії з процесу архаїзації і фашистського режиму
влади, оскільки сама вона, очевидно, зробити це буде не в змозі. Однак, щоб
отримати позицію прогресорів, Україні потрібно
довести нашу революцію до кінця і виграти війну з Росією. |
ч
|
 |
|