|
Мішель ЕльчаніновЩо відбувається у голові Володимира Путіна
Чи нейтральними є інструменти західного аналітика? Мішель
Ельчанінов – про безвихідну меланхолію російської
влади. Чи може російська філософія допомогти нам зрозуміти суть
стратегії Владіміра Путіна? У цьому питанні немає
нічого абсурдного, враховуючи, з якою привітністю Кремль приймає різних
пророків консерватизму, «російського шляху» і «евразійської
імперії». У січні цього року глави регіонів, великі державні
чиновники і правлячі члени партії «Єдина Росія» отримали від президентської
адміністрації особливий новорічний подарунок – філософські праці мислителів XIX
і XX століть Івана Ільїна «Наші завдання», Ніколая
Бердяєва «Філософія нерівності», а також «виправдання добра» Владіміра Соловйова. Якби знайшовся новий Гоголь, щоб
описати те, як ці панове, з їх шикарними ресторанами, розкішними машинами та
дорогими годинниками, працюють над сторінками, повними піфійских
пророцтв! Однак сам президент в своїх промовах, іноді із захопленням, а іноді з
тривогою, не раз цитував цих авторів. Так що ж виходить: Путін – філософ? Не
будемо перебільшувати. Але в світлі російських маневрів на Україні і на всій
території колишніх совєтських республік доктрина, про
яку в останні роки ми будували боязкі припущення, починає вимальовуватися все
чіткіше. Незбагненна і непередбачувана, як і сам президент Путін, вона доволі
складна і складається з декількох рівнів. Однак, перечитавши класиків і
поговоривши з інтелектуалами, досвідченими «кремлезнавцями», ми дійшли
висновку, що основну думку Владіміра Владіміровіча можна звести до трьох положень: консервативна
доктрина для внутрішнього користування, теорія особливого «російського шляху»,
успадкована від слов᾿янофілів, і, нарешті,
проект евразійського майбутнього. Що стосується
майбутнього всього иншого світу, то ця тріада
загрожує зробити його доволі бурхливим. СОВЄТСЬКИЙ ЧИ ЛІБЕРАЛЬНИЙ? Аж ніяк не любов до мудрості керувала вчинками Владіміра Путіна в його молоді роки. Путін народився в 1952
році в зголоднілім і стражденним від блокади Ленінграді, де зразками
наслідування для дітвори були хулігани і шпигуни. Середнячкового
учня і забіяку, його полонив образ секретного агента, який совєтська
пропаганда намагалася всіляко прикрасити, щоб згладити в пам᾿яті
людей жахи сталінського режиму. І ось, в 16 років, за його словами, несподівано
для самого себе, Путін йде влаштовуватися на роботу в КҐБ. Але його приймають
не відразу, а тільки після закінчення навчання. Таким чином, путінські погляди
замішані на совєтській ідеології. Звичайно, в період
«відлиги» вже не йшлося про суворий марксизм. Але, тим не менш, ця ідеологія
залишила свої незабутні сліди, а саме: глибоку прихильність до совєтської держави і до її політичної поліції. За словами
відомого журналіста і оглядача Алєксандра Морозова,
головного редактора інтернет-видання «Русский журнал», «ця пізньосовєтська
когнітивна схема проявляється у ворожому ставленні до Заходу, презирстві до
міжнародних організацій, а також у зверхності стосовно «малих народів», що
живуть по сусідству з Росією». Формула, за якою «розпад СССР був найбільшою
геополітичною катастрофою ХХ століття», відома ще з 2005 року. У своїй
знаменитій промові 18 березня 2014, виголошеній з приводу приєднання Криму до
Росії, Путін каже: «Те, що здавалося неймовірним, на жаль, стало реальністю.
СССР розпався» [1]. І сьогодні президент і його оточення починають роздумувати
над питаннями про законність розпаду імперії в 1991 році. Путін, який любить
виставляти себе в ролі мисливця, що ніколи не упустить свою здобич, має намір
виправити цю помилку в ім᾿я історії і своїх
юнацьких ідеалів. До цієї глибоко совєтофільської
закваски Владімір Путін додав дрібку лібералізму, або
зробив вигляд, що додав. Його рідне місто з часів заснування Петром Великим
завжди символізувало відкритість Росії назустріч Европі.
На юридичному – доволі ліберальному – факультеті ЛДУ, згідно з Алєксандром Морозовим, Путін «вивчає Гоббса, Локка і Канта,
яких іноді навіть цитує у своїх промовах». Коротше кажучи, тут він проходить
модернізацію і европеїзацію. Після неприємного і
невдалого досвіду роботи в Східній Німеччині (мріявши
стати Джеймсом Бондом, він змушений зі сторони спостерігати за падінням
Берлінської стіни), Путін стає заступником Анатолія Собчака,
мера Санкт-Петербурга, ліберала і видної політичної фігури 90-х. Але в той час
було модно протиставляти себе комуністам. І той, хто, як Путін, хотів швидко
піднятися на вершину влади, повинен був пристосовуватися. Саме це він і зробив,
ставши, як він сам висловився, «знавцем людських стосунків», тобто професійним
шпигуном. Чи був Путін коли-небудь істинним лібералом? Висунутий в ролі приємника єльцинським кланом в 1999 році і відразу ж після
цього обраний президентом на виборах 2000 року, спочатку він справляв враження
прозахідного керівника, повного рішучості модернізувати країну, що загрузла в постсовєтській плутанині 90-х. За словами Алєксандра Морозова, першу половину терміну свого правління
(а точніше, два перших президентських терміни з 2000-го по 2008 рік) «його
метою було наблизити Росію до світових стандартів в таких галузях, як освіта,
економіка, правова система і система прав власності... Він не проводить ніякої
політики «російського шляху», а тільки цілком европейську
політичну філософію». Він оточує себе ліберальними міністрами і радниками. Ми
звернулися до одного з них, Андрєя Ілларіонова, який
з 2000 року був радником з економічної політики при президенті. Він пішов у
відставку в 2005 році і зараз співпрацює з Інститутом Катона у Вашингтоні,
ліберальним think tank, де
займає посаду senior fellow.
Згідно з Ілларіоновим, Путіна не можна однозначно
назвати лібералом. З економічного погляду, «свого часу він віддав перевагу
нейтральній економічній формі, поширеній на Заході, – ні лівій, ні правій, ні
ліберальній в класичному сенсі слова». А з політичного погляду? Згідно з Ілларіоновим, ще менше: «Його погляди, сформовані під час
служби в КҐБ, не мають нічого спільного з лібералізмом». Як доказ він наводить
дії Путіна в перші тижні після приходу до влади: вибухи, організовані
секретними службами для виправдання введення військ на територію Чечні,
бомбардування Грозного, викрадення незалежного журналіста, встановлення
контролю над телевізійними каналами НТВ, а потім ОРТ... Стосовно символіки, Ілларіонов не втомлюється повторювати: «У перший рік він
затіяв непримиренну боротьбу за відновлення совєтського
гімну. Путін був єдиним прихильником цієї ідеї. Велика частина президентської
адміністрації, включаючи мене, була рішуче проти. Закінчилося тим, що він нав᾿язав свою позицію. Совєтський
гімн повернувся». «КОНСЕРВАТОРИ» У ВЛАДІ Слова совєтського гімну в 1944
році Сталін доручив написати поетові Серґєю
Міхалкову. Та сама людина у 2000 році береться за переробку тексту. А його син Нікіта відкриває перед Путіним нові філософські горизонти.
Режисер фільму «Очі чорні», він дійсно в 90-х роках активно пропагує царську
Росію. І після зіграної в «Сибірському цирульнику» (1998) ролі Алєксандра III, імператора-реакціонера кінця XIX століття,
стає особою, близькою до нового президента. У 2005 році він домагається
фінансування репатріації останків Івана Ільїна (1883-1954) – російського
філософа-містика, який емігрував до Західної Европи
на початку 20-х років XX століття, – щоб урочисто поховати їх на території
одного з московських монастирів. З тих пір Путін не раз цитував Ільїна з різних
урочистих причин. Наприклад, у травні 2006 року він цитує його слова про армію,
яка «символізує єдність всього російського народу, волю, силу і честь
Російської держави». Таким чином, Ільїн втілює найбільш консервативну, проте
надзвичайно плідну, лінію філософії початку ХХ століття. З усієї спадщини цього
тонкого знавця Геґеля і лютого противника толстового непротивлення злу насильством російська еліта
прочитала тільки програмний збірник статей «Наші завдання». Це саме той
двотомник, перевиданий в 1993 році під суворою чорною обкладинкою, що лежить на
нічних столиках у нещасних путінських правлячих чиновників. Що ж ми там
знаходимо? Цей антикомуніст, близький до офіцерського кола Білої армії, зовсім
не прихильник Заходу. Він відмовляється вибирати між «яким-небудь
тоталітаризмом – лівим, правим або центристським» і «шляхом европейської
демократії, «демократії формальної» [2], заснованої
на «арифметиці голосів» [3]. Він мріє про «диктатуру демократії», про
«демократію якості, відповідальності та служіння». Він намагається уявити, що
станеться після падіння совєтської влади, і віщує, що
після «хаосу, який триватиме кілька років» [4], після насильства і
«сепаратистських рухів, які підтримують іноземні власті», буде встановлена
«російська національна диктатура» і вибори більше не гратимуть вирішальної
ролі. Ми легко можемо уявити собі, що відбувалося в головах Міхалкова і Путіна,
які читають ці рядки... І це ще не все, бо Ільїн передрікає появу «Вождя», який
«знає, що треба робити» [5]. І на закінчення додамо наступні уривки: «Вождь
служить, а не робить кар᾿єру; бореться, а не
фігурує; б᾿є ворога, а не марнословить; веде, а
не наймається до іноземців» [6]. Тут прописана путінська програма. Модель
«вертикалі влади», «суверенної демократії» та випливає звідси ворожість до
іноземних держав. А що стосовно України? Ільїн пише, що «европейці
різних держав мріяли (...) відсунути Росію в Азію» [7] і відібрати у неї
території, що прилягають до Европи, особливо Україну.
І потім виносить вердикт: «Україна повинна вибирати між Польщею та Росією». Досить скромні в період двох перших президентських
термінів, погляди Путіна стали більш твердими і широкими після повернення до
влади на президентських виборах в 2012 році. Після грубого усунення опозиції в
ході виборів, кваліфікації громадських організацій, що користуються міжнародною
підтримкою, як «іноземних агентів», обмеження свободи слова, заборони на
усиновлення російських дітей американськими громадянами і на «пропаганду
гомосексуалізму», Путін коротко виклав свою позицію 12 грудня 2013 в день
святкування 20-ї річниці постсовєтської Конституції,
у промові перед представниками нації. Недвозначно натякаючи на закони, що
захищають права гомосексуалістів в усьому світі, він заявив: «Сьогодні в
багатьох країнах переглядаються норми моралі і моральності, стираються національні
традиції та відмінності націй і культур. Від суспільства тепер вимагають не
тільки здорового визнання права кожного на свободу совісті, політичних поглядів
і приватного життя, а й обов᾿язкового визнання
рівноцінності, як би це не виглядало дивно, добра і зла, протилежних за змістом
понять» [8]. Вирішивши стати на боротьбу з цією передбачуваною тенденцією,
Путін закликає до «захисту традиційних цінностей», погоджується, що «це,
звичайно, консервативна позиція», і цитує (некоректно) як обґрунтування ще одного
російського філософа, Ніколая Бердяєва. Хоча Бердяєв
як прихильник політичної і релігійної свободи був одним з натхненників...
панк-групи Pussy Riot (див.
переписку Толоконникова і Жижека
в журналі Philosophie magazine,
No. 74). Як би там не було, російська преса
відзначила «освічений консерватизм Владіміра Путіна,
що забезпечив йому світове лідерство» (агентство РІА «Новости»)
і навела дані рейтингів, згідно з якими (а також на думку журналу Forbes за жовтень 2013 року) Путін входить в список найвпливовіших
людей планети. Що стосується громадян, то, згідно з останніми опитуваннями
громадської думки, 56% населення підтримують ідею, що консервативна політика
допоможе країні зберегти свої традиції і буде сприяти її розвитку. «Місія» Росії чітка – стати полюсом тяжіння для
супротивників модернізму в усьому світі. З цією метою Російська держава
створила в Нью-Йорку і Парижі «Інститути демократії і співпраці», покликані
принести російські цінності замість тих, які вона приписує Заходу: релятивізм,
слабкість, забуття минулого, млява толерантність, панування «політкоректності».
Це бажання створити нову батьківщину консерватизму загрожує встановленням все
більш тісних зв᾿язків з правими популістськими
рухами, такими як французький Національний Фронт. Зустрічаються делегації.
Дипломатичний радник Марін Ле
Пен Емерік Шопрад брав участь в ролі «незалежного спостерігача» при
проведенні референдуму за приєднання Криму до Росії. Під час виступу на
державному російському каналі він запевнив громадян Росії, що Франція схвалює
проведення цього референдуму. Політика впливу набирає обертів. Вона спирається
на організації, що об᾿єднують
«співвітчизників», розкиданих по всьому світу. Російська держава активно
намагається об᾿єднати під своїм началом мовні,
культурні та релігійні (православні парафії) організації, щоб перетворити
російських емігрантів в агентів впливу. Якщо совєтський
соціалізм мав інтернаціональні завдання, то путінська консервативна мобілізація
теж ставить за мету охопити весь світ. За Росією знову стоїть ідея. ПОВЕРНЕННЯ ІДЕЇ ОСОБЛИВОГО РОСІЙСЬКОГО ШЛЯХУ Консерватизм спирається на переконання, що Росія через
свою національну специфіку є носієм загальнолюдської місії. Простіше кажучи, на
початку XIX століття російська думка розділилася на дві великі протиборчі
течії. З одного боку, заходофіли, такі як Чаадаєв і Ґерцен, вважали, що Росія повинна стати частиною Европи, що передбачало усунення імперського свавілля,
кріпосного права, цензури, виключної приналежності до православної
ідентичності. З иншого боку, слов᾿янофіли,
під впливом німецького ідеалізму, проголошували ідею власного російського
генія, заснованого на релігійному світогляді, достоїнствах національного
характеру та оригінальності соціального ладу. Як би не старалися численні
мислителі подолати цей дуалізм, він до цих пір продовжує структурувати
російський інтелектуальний простір. Якщо взяти совєтських
дисидентів, то заходофіла Сахарова можна протиставити
слов᾿янофілові Солженіцину. Ця лінія розлому
проходила навіть через верхівку Політбюро, найвищу владну інстанцію... Що
стосується Путіна, якого вважали скоріше заходофілом,
то він чітко дав зрозуміти, до якого табору належить. Як Ільїн, який стверджує,
з притаманним слов᾿янофілами пафосом, що «Европа нас не знає, не розуміє і не любить», побоюється і боїться
Росію з кінця XVII століття, оскільки заздрить «Російській місії», Путін в
«переможній промові» 18 березня говорить, що «горезвісна політика стримування
Росії, яка проводилася і в XVIII, і в XIX, і в XX століттях, триває і сьогодні.
Нас постійно намагаються загнати в якийсь кут за те, що ми маємо незалежну
позицію» [9]. Ільїн стверджує, що тактика Европи
полягає в «ослабленні» Росії за допомогою провокування «революцій і
громадянських воєн». Згідно з Путіном, кольорові
революції та инші демократичні протести знову
виносять на порядок денний це споконвічне протистояння. Як підкреслює Алєксандр Морозов, починаючи з 2012 року в лексиконі
президента з᾿явилися нові поняття, такі як
«російська цивілізація» або «цивілізаційний код», які припускають, що цивілізація
– це живий організм, наділений власним «генетичним кодом». У той час як Морозов, не без іронії, зауважує, що цей
лексикон запозичений у англійського історика Арнольда Джозефа Тойнбі, у німця Освальда Шпенґлера,
автора «Занепаду Европи», і в американського есеїста Семюеля Гантінгтона з його книги
«Зіткнення цивілізацій», ми звернемося до відомого представника сучасного
національного російського месіанізму Алєександра Проханова, який добре відомий практично всім читачам преси,
телеглядачам та иншій аудиторії. Ліричний і гучний
письменник, журналіст 1938 р. н., в 1990 році створює ультраправу газету
«День». Після її закриття запускає газету «Завтра», яка стає провідником
ультраконсервативної антизахідної ідеології. Хоча він
не розглядає себе як «наставник Путіна», але вважає, що, принаймні, ті ідеї,
які він викладає, наприклад у своїй останній книзі «П᾿ята
Імперія», «починають набувати популярності» у радників президента. Згідно з Прохановим, «російська ідея зародилася в XV столітті разом
з ідеєю «Москви як третього Риму», метрополії, покликаної стати центром
християнського світу після падіння Константинополя. Вона викристалізувалася в
XIX столітті в суперечках слов᾿янофілів і заходофілів. Вона зазнала змін, але не загинула навіть
після падіння Імперії в 1917 році». Згідно з Прохановим,
ця «Ідея» заснована на трьох аксіомах. Перша аксіома свідчить, що Росія – це першопочатково імперія з рухомими межами. І, якщо Путін
поки не вимовляє слово «імперія», то він вже почав її створювати. Початком
цього процесу була війна проти Грузії у 2008 році (яка дозволила відокремити
Південну Осетію і Абхазію від прозахідної Грузії), а його продовженням є події
на Україні і в Криму. Друга аксіома полягає в тому, що «Росія завжди
підпорядковувалася ідеї Божої справедливості. Російський месіанізм дійсно
існує, як і протистояння – не тільки стратегічне, а й духовне – між Сходом і
Заходом». Нарешті, відповідно до третьої аксіоми, «консервативні цінності
індивіда, сім᾿ї, ставлення до природи, висунуті
Путіном, прямо протилежні західному модернізму».
Коротше кажучи, «Путін намагається відновити, повернувши їй колишню імперську
форму, державу, яку зруйнував Боріс Єльцин після
розвалу СССР». Те, що зараз відбувається на Україні, повністю вкладається в цю
логіку. Хоча Проханов не вірить у можливість
російського військового вторгнення на територію України з метою заволодіти
південними та східними територіями, «що спровокувало б міжнародний скандал і
реакцію з боку НАТО і Европи», але він вважає, що
«Росія буде допомагати росіянам і російськомовному населенню України так само,
як Захід допомагав революціонерам Майдану: грошима і всім арсеналом складних
тактичних прийомів. Ми будемо діяти методами Заходу», – пророкує він. А що
потім? «Конфронтація із Заходом буде продовжуватись і наростати. Росія буде все
більше орієнтуватися на Китай та Індію для створення антизахідного
фронту. Зараз формуються два ворогуючі табори, і ми йдемо до Третьої світової
війни. Але все в руках Божих». Так, якщо мова йде про хрестовий похід... ЕВРАЗІЙСЬКА МРІЯ За останні кілька років значно зросла кількість есе та
романів про імперське майбутнє Росії. Один із прикладів такої прози – роман
«Третя Імперія. Росія, яка має бути» Міхаїла Юр᾿єва, написаний у 2006 році, – передбачив
вторгнення Росії в Грузію і навіть поділ України. Слово «імперія» вже у всіх на
вустах. Але яку форму прийме ця імперія? Відповідь, можливо, варто шукати у
філософському чтиві Путіна. Алєксандр Морозов
стверджує, що, згідно з достовірними джерелами, Путін в кінці 1990-х відвідував
товариство, яке займалося вивченням творів мислителя Льва Гумільова
(1912-1992), сина знаменитих петербурзьких поетів Ніколая
Ґумільова та Анни Ахматової. «І отримав досить
глибокі знання», – запевняє Морозов. Втім, у своїй промові 12 грудня 2013 Путін
посилається на Ґумільова і використовує його
центральне поняття «пасіонарність», або «внутрішня енергія», російського
народу. Етнолог та історик Лев Ґумільов розробив
концепцію життєвої енергії, якою наділені народи, що живуть на території евразійського простору – Росії та Центральної Азії. В інтерв᾿ю 1992 він каже, що майбутнє Росії пов᾿язане з наростанням «евразійської
могутності» і залежить від правильного вибору союзників: «турки і монголи
можуть бути щирими друзями, але англійці, французи і німці, і я в цьому
впевнений, – тільки макіавеллівськими експлуататорами». У цьому ж році в
Петербурзі Путін починає своє сходження до вершини влади. Чи читав він тоді Ґумільова? Можливо, тому що заборонені совєтською
владою філософи в той час користувалися великою популярністю. Евразійська течія, одним з останніх представників якої був Лев Ґумільов, являє собою друге філософське джерело натхнення Владіміра Путіна. Ця течія виникла в 20-х роках XX століття
в середовищі філософів, які залишили совєтську
Батьківщину, проте, стали доволі популярними в Росії. Один з її представників Пйотр Савицький (1895-1968) називав штучним поділ Европи та Азії і постулював існування «третього
континенту», «особливого географічного простору», об᾿єднаного,
а не розділеного уральськими горами. У свою чергу, лінгвіст Ніколай
Трубєцкой (1890-1938) намагався довести, що мови, які
існують на цьому просторі, незважаючи на їх відмінності, являють собою єдину
спільність. Ця школа відрізняється від тих, про які ми досі говорили. На
відміну від заходофілів, евразійці
критикують зарозумілий західний «Европоцентризм». На
відміну від слов᾿янофілів, з якими у них значно
більше спільного, евразійці вважають, що татаро-монгольське іго, яке
тривало з XIII по XV століття, має розглядатися не як національна катастрофа, а
як фактор, що сприяв прогресу. Татарські орди внесли величезний внесок в
економічний, фінансовий і політичний розвиток Росії. Нарешті, на відміну від
Ільїна, деякі евразійці не бачили нічого поганого в
революції 1917 року. Вони вважали, що революція зіштовхнула Росію, евразійську державу, зі згубної західної орбіти, що веде
Росію в сторону від її східного, туранського [10]
призначення. У торішній грудневій промові Путін називає розвиток Сибіру і
Далекого Сходу «національним пріоритетом на все XXI століття» [11]. Крім того,
його недавні звернення до Китаю можна тлумачити як переорієнтацію зовнішньої
політики на Схід. Нарешті, і що найголовніше, до 2015 року Путін планує
створити «Евразійський союз». «Ми входимо у
вирішальну стадію підготовки створення Евразійського
економічного союзу», – стверджує він. Згідно з проектом, в союз увійдуть
Білорусь і Казахстан, а також, додає Путін, «ми сподіваємося на приєднання
Киргизстану та Вірменії». Україні також буде запропоновано увійти в цей союз.
Путінська стратегія полягає в тому, щоб використовувати консерватизм для
згуртування навколо вождя і «традиційних цінностей», а ідею «російського шляху»
– для мобілізації мас перед обличчям майбутнього конфлікту з Заходом, який
передуватиме створенню імперії на основі евразійської
ідеології, що прославляє мультиетнічну евразійську «суперкультуру». Щоб докладніше вивчити це питання, ми довго розмовляли з
одним з найвідоміших представників так званого неоевразійського
руху Алєксандром Дуґіним,
колишнім соратником Едуарда Лімонова, разом з яким ним
створив Націонал-більшовицьку партію, що об᾿єднала
евразійських істориків з класиками ідеології фашизму,
такими як Карл Шмітт, Рене Ґенон та Юліус Евола. Тим не
менш, Дуґін відомий в ультраправих колах усього
світу. У своїй книзі «Четверта політична теорія», опублікованій в 2009 році, він
пише: «Зараз пішов відлік часу для того, щоб зірвати анексію України атлантистскою імперією» [12] і ще: «Це загострює ситуацію
навколо України, яка (...) є ключем до самої можливості Росії знову стати
імперією (...) Не виключно, що нам світить битва за Крим і Східну Україну»
[13]. Згідно з Дуґіним, «евразійство – це не просто одна з ідеологій. Воно
успадковує слов᾿янофільські традиції і зачіпає
дуже глибинний нерв російської історії. У цьому сенсі воно з᾿єднує
те, що є спільного між білою і червоною, монархічною і соціалістичною історією
країни. Сьогодні воно стає актуальним у зв᾿язку
зі зростаючою конфронтацією між атлантистским Заходом
[який розглядається як «абсолютне зло»] і Евразією».
Здається, Путін дуже гармонійно поєднав безліч ідеологічних компонентів: чисто совєтський погляд на речі; російський імперський
націоналізм і консерватизм, заснований на ідеях Ільїна, підлаштовані
під інтереси державної машини, як каже Дуґін, на
«банальних і примітивних ідеях для банальних і примітивних людей»; геополітична
евразійська теорія; погляд на континентальну Европу як на «союз християнських держав під стратегічним
контролем Росії», що протистоїть американському впливу, – погляд, згідно з Дуґіним, натхненний утопічними ідеями російського мислителя
Владіміра Соловйова; і, нарешті, помісний реалізм, який
заперечує ідею вищого права держав на суверенітет. Керуючись цим політичним і стратегічним планом, «Путін
хоче побудувати евразійську імперію», здатну
конкурувати з «атлантистскою» імперією. У більш-менш
короткий період часу, пророкує Дуґін, («від трьох
тижнів до трьох років») він реалізує цю програму. Він захопить частину України
– ту, що знаходиться на правому березі Дніпра. Територія иншого
берега, включаючи Київ, стане чимось на зразок парку атракціонів, «зоною
фольклорної української ідентичності, позбавленої будь-якої самостійності». Він
також поширить свій вплив на европейські політичні
рухи, орієнтовані на консервативні цінності і християнську Европу,
наприклад, ставши покровителем Марін Ле Пен у Франції. Путін хоче
«нагадати Европі про її власних греко-романські
цінності». З цього погляду, говорить Дуґін, Росія є
майбутнім Европи. ЯКУ ІМПЕРІЮ СТВОРЮБЄ ПУТІН? Якими будуть наступні кроки російського президента? Всі
наші співрозмовники зійшлися на тому, що він не зупиниться ні на Криму, ні
навіть на Східній Україні. Але далі сценарії розходяться. Чи буде він
керуватися ідеєю панславізму, вираженою неослов᾿янофілом
кінця XIX століття Ніколаєм Данілевським
(1822-1885), який у книзі «Росія і Европа» закликає
російського царя об᾿єднати «братні народи»?
Однозначно ні, тому що Путін не має наміру брататися з болгарами, сербами і
чехами. Чи буде Путін створювати християнську державу, об᾿єднану
навколо православної конфесії? Теж ні – навіть якщо, зігравши на цій струні,
вдасться залучити Вірменію, тому що Росія – це багатоконфесійна країна і не
буде ризикувати своїми мусульманськими територіями. Можливо, основним принципом
буде об᾿єднання всіх росіян і / або
російськомовних? Цей аргумент використовувався для виправдання претензій на Крим
і Східну Україну. Але його не можна пристосувати до всіх ситуацій. Наприклад,
Південна Осетія і Абхазія, «захоплені» у 2008 році, не є російськими землями.
Також, підкреслює Алєксандр Морозов, Путін не піде на
авантюру з Латвією, де чисельність російськомовного населення вельми велика і
де конфлікт громад глибший, ніж деінде. Справа в тому, що країни Балтії є
членами НАТО і Европейського союзу. Навпаки, алібі
захисту російськомовного населення, що знаходиться під загрозою, може бути на
повну котушку використано в инших регіонах: звичайно,
в Білорусії, де місцевий диктатор Алєксандр Лукашенко
виявляє занепокоєння з приводу дій Путіна в Україні; в Північному Казахстані
(де 23% населення – росіяни); в Придністров᾿ї і
в гагаузькому регіоні Молдавії, який хотів би приєднатися до Росії і захопити
Південну Україну... Російський президент не хоче насильно завойовувати народи,
але використовує тактику залякування, погроз та тиску для прискорення процесу.
«Це не означає, що Путіну вдасться здійснити свою програму, – підкреслює
Морозов, – але він прискорює темп створення Евразійського
союзу, щоб залишити його своїм нащадкам. І він вибрав більш прямий і грубий
шлях, ніж довгі переговори, які був змушений досі вести зі своїми сусідами». Морозов, як і Андрєй Ілларіонов, впевнений, що Путін – не учень Проханова чи Дуґіна. Ілларіонов вважає, що «їх грубі прокламації неприйнятні для
путінського розуму» і він їх не сприймає серйозно. Швидше, він хоче побудувати
«ефективну і сучасну імперську систему, засновану на ринковій економіці». У
цьому випадку «національні та релігійні чинники відходять на другий план і
мова, звичайно, не йде про створення Червоної імперії». Морозов вважає, що
Путін хоче «поставити на ноги потужний економічний союз, який прийняв би вид
співдружності держав, що має на меті скласти конкуренцію иншим
світовим економічним силам. Філософія Путіна економікоцентрична.
Він хоче роздобути нові ресурси, щоб з новими силами вийти на світовий
капіталістичний ринок. Але він не пропонує альтернативи світовому фінансовому
капіталізму. Він не хоче ні знищити його, ні запропонувати щось нове». Таким
чином, його імперія заснована на експансії рубля, а не християнства, неокомунізму або російського народу. Але, зрозуміло,
центром і джерелом цієї експансії буде Москва. І тоді ідеологія евразійства стане необхідною для забезпечення мирного
співіснування народів. Таким чином, Путін з усіх філософів своєї країни віддав
перевагу найбільш імперським і антизахідницьким.
Главам европейських держав теж варто було б їх
прочитати на майбутніх канікулах. Просто для того, щоб навчитися розуміти свого
нового ворога. 1. http://www.kremlin.ru/news/20603 2. Ільїн І. Наши задачи. Статьи 1948-1954 гг. У 2
т. Т. 1. М .: Айрис-прес, 2008. с. 466. 3. Там же. с. 467. 4. Там же. с. 355. 5. Там же. с. 60. 6. Там же. с. 60. 7. Там же. с. 147. 8.http://news.kremlin.ru/transcripts/19825 9. http://www.kremlin.ru/news/20603 10. Туранська раса (Південносибірська
раса) – застарілий термін фізичної антропології для позначення південносибірської раси, перехідної і проміжної між европеоїдною і монголоїдною расами. 11.http://news.kremlin.ru/transcripts/19825 12. Дуґін А. Четвертая политическая теория. М .: Амфора, 2009. с. 234. 13. Там же. с. 236. |
ч
|
 |
|