Гасан Гусейнов
Фашизація антифашизму
або як Російська федерація легітимізує
захоплення України
ФАШИСТСЬКИЙ ДРЕЙФ
МОВИ: ВАБЛИВИЙ І МАНІАКАЛЬНИЙ
В кінці 1970-х років
під час застілля колишніх блокадників-ленінградців я почув таку байку. У Ленінграді,
в їдальні Будинку письменників, взимку 1942/1943 року кілька тижнів висів плакат
з написом «Смерть ворогам фашизму!». Голод і холод були сильнішими за розум і почуття
гумору. Всі розуміли, що рука, яка писала цей текст, мала на увазі. Плакат зняли
без жодних наслідків для того, хто його писав. Набагато важливішою є причина, через
яку колишні блокадники згадали про цю історію саме наприкінці 1970-х. Це були роки,
коли повна, залізобетонна визначеність існувала в Совєтському
Союзі тільки відносно одного відрізка історії країни – перемоги над націонал-соціалізмом
і фашизмом у Великій Вітчизняній війні. Фашизм вважався абсолютним злом, несумісним
з жодним ідеологічним явищем, навіть найнегативнішим,
яке можна було спостерігати в тодішньому СССР. Ні так званий «буржуазний націоналізм»,
ні так званий «великодержавний шовінізм», ні «расизм» не дотягували до абсолютного
ідеологічного зла «фашизму». Єдина складність полягала в тому, що починаючи з другої
половини 1930-х років фашизм перестали вивчати як специфічну ідеологію.
У 1936 році в московському
видавництві «Соцекгіз» вийшла книга під назвою «Проти
фашистське мракобісся і демагогію» [1]. З одного боку, сама ця книга і була продуктом
демагогії. Достатньо сказати, що в передмові до неї агентами фашизму і просто фашистами
названі Троцький, Зінов’єв і инші
совєтські противники Сталіна.
З иншого боку, всередині книги був останній в СССР розгорнутий
аналіз ідеології фашизму. Так, кожен абзац про сутність фашизму супроводжувався
поясненнями, що в Совєтському Союзі все инакше, що товариші Ленін і Сталін – пролетарські гуманісти,
на відміну від товаришів Гітлера і Муссоліні, що Маркс – за народ, а Ніцше і Зомбарт – за буржуазну особистість, за імперіалістичну гієну.
Але, незважаючи на всю демагогію, А. Деборін, автор головної
ідеологічної статті у збірнику, не побоявся побачити в італійському фашизмі, німецькому
націонал-соціалізмі і сталінському соціалізмі деякі загальні основоположні ознаки,
які тоді, в 1936 році, легко було протиставити настільки ж основоположним відмінностям.
Відмінностей, власне
кажучи, виявилося лише дві: стосовно «расового» і «єврейського» питання і стосовно
ставлення до культури і церкви. Всі инші ознаки ідеології
фашизму та офіційного совєтського антифашизмузбігалися.
60 років потому їх перерахує у своїй відомій роботі про ознаки фашизму Умберто Еко [2]. Всі названі ним ознаки
і в совєтський час, з середини 1930-х років, усвідомлювалися
як прикордонна зона між фашистами і офіційними совєтськими
антифашистами.
1. Культ національної
традиції і «наша» містична перевага над «ними»: у них Ніцше, Чемберлен і Розенберґ, у нас Маркс, Ленін і Сталін.
2. Неприйняття космополітичного
модернізму і раціоналізму: для фашистів це вираження занепаду і виродження (Entartete Kunst), яке фашизм покликаний
зупинити; для совєтських антифашистів це поживний ґрунт
для фашизму.
3. Ненависть до ліберальної
інтелігенції, до пацифізму одинаків, культ низинного в масовій людині: для фашистів
ліберальна інтелігенція послаблює націю, для антифашистів – роззброює народ перед
фашизмом.
4. Випереджувальна
лояльність стосовно влади (від готовності до погромів до розгортання пропагандистських
програм, які готували б населення до будь-яких дій влади): антифашисти і фашисти
обмінюються звинуваченнями в демагогії.
5. Расизм: для фашистів
– офіційна ідеологія; для совєтських антифашистів – основний
аргумент неприйнятність фашизму; на практиці – один з інструментів реальної політики
в СССР.
6. Теорія змови:
ті й инші вважають світовий порядок денний продуктом змови
міжнародного єврейства, США і Великобританії і т.п. Практичний внутрішньо і зовнішньополітичний
наслідок теорії змови – безмірне розширення повноважень секретних служб (в СССР
і РФ – від НКВД до ФСБ).
7. Відмова від логіки
– відключення у прихильників ідеології інтроспекції. Приклад: один і той же ворог
одночасно зображується і як нікчемна комаха або навіть рослина, і як надпотужний
і хитромудрий завойовник. Приклад: в ході конфлікту в Україні російські ЗМІ зображують
самих українців то як безпорадних «овочів» («укропів»), то як передову колону НАТО
і США на західних кордонах Росії.
8. Марціальність – дарування цивільним особам військових переваг:
скрізь, де це можливо, створюються умови для військових ігор, воєнізованих організацій
тощо.
9. Інверсивна ієрархія: обожнюваний вождь показує простій людині
ознаки простоти і приземленості; як би високо не підносився вождь, він завжди залишається
одним з нас.
10. Культ героїчної
загибелі.
11. Чоловічий шовінізм,
ненависть до сексуальних меншин.
12. Культ цілісності
та безумовного пріоритету держави в протистоянні особі і групі.
13. Формування власної
версії рідної мови як державної; контроль над знаннями.
14. Презирство до
діючого міжнародного права, до основоположної хартії ООН.
Починаючи з середини
1970-х років, наприкінці існування СССР, в пізній совєтській
культурі з’являлося все більше сигналів, що суспільство розуміє або відчуває це
поступове злиття, ототожнення фашистських ідеологічних установок і соціальних практик
з офіційними совєтськими (від заборонених романів Василя
Ґроссмана до популярних книг братів Стругацьких і телесеріалу «17 миттєвостей
весни» за романом Юліана Семенова). Саме під час перегляду телесеріалу «17 миттєвостей весни», в якому совєтський
глядач вперше відчув ідеологічне захоплення внутрішнім устроєм Третього рейху, деякі
глядачі і згадали епізод з плакатом «Смерть ворогам фашизму!» 1942/43 року в Ленінграді.
Як писав Василь Ґроссман, Совєтський
Союз, перемігши нацистську Німеччину, ухитрився заразитися вірусом фашизму.
Совєтське суспільство і почало розкладатися як таке, що втратило внутрішню
ідеологічну легітимацію, переставши розрізняти політично прийнятне і неприйнятне
(вторгнення в Афганістан, силове утримання захопленого за підсумками Другої світової
війни, переслідування інакомислячих, терор приватних підприємців і ин.). Після розпуску СССР деякі ознаки фашизму проступили при
будівництві нових національних держав (не тільки РФ): дискримінація національних
меншин, переслідування за мовною ознакою, прагнення відтворити або облагородити
«нашу» історію – як ультимативну легітимацію існування «нашої» держави саме в таких
межах.
Найбільш гострий
характер злиття фашистських практик та ідеологічних установок з офіційним, казенним
антифашизмом совєтського штибу
набуло в 2014 році. Політична криза в Україні і повалення президента Януковича викликали
в Росії політичне «коротке замикання». Офіційна російська пропаганда кваліфікувала
події в Києві як «фашистський», «бандерівський» державний переворот. ЗМІ Росії випробували
всі доступні способи дискредитації українського політичного процесу як «фашизації»:
звинувачення нових властей в «антисемітизмі», в «прославлянні націонал-соціалізму»,
що в результаті привели до колишньої совєтської версії
«українців» – «прислужників США і НАТО». Уявлення про події в Києві як про «фашистський»
переворот поширюється по всіх каналах офіційних російських ЗМІ.
Після анексії Криму
офіційна лінія російської пропаганди перейшла межу совєтської
епохи і заглибилася в дореволюційну російську імперську практику повного заперечення
національної самобутності та політичної суверенності України і українців. Політичний
концепт «Новоросії» і військова агресія на Донбасі супроводжується
фашизацією внутрішньополітичного процесу в самій Росії. Риторика Путіна («п’ята
колона») вимагає від громадян «пильності» та виявлення внутрішніх ворогів як більш
небезпечних, ніж будь-який инший явний зовнішній ворог.
І все це парадоксальним чином оголошується «антифашистською політикою Росії». Очевидна
і неприхована війна в Східній Україні ведеться силами бойових загонів, які набираються
в низах російського суспільства. Ідеологічне обґрунтування ліквідації української
державності йде під тими ж гаслами, які освячували «повернення» (heim ins Reich)
Австрії та Чехії до складу Великої Німеччини.
Фашизація російської
політичної мови відбувається з вражаючою швидкістю і стає головною перешкодою до
критичного аналізу стану справ у Росії. Незважаючи на очевидну відповідальність
правлячого в Російській Федерації режиму за військову катастрофу в Східній Україні
і на неминучий економічний занепад у власній країні, вся пропагандистська машина
РФ виробляє віртуальний соціальний продукт – готовність вбивати і вмирати за образи,
нібито нанесені Росії сусідніми державами, Европою та
Сполученими Штатами Америки. У цій війні за віртуальні образи, за «життєвий простір»
і сакральну «цілісність» «руского міра» Володимир Путін
і його оточення нав’язують населенню Російської Федерації презирство до міжнародного
права і комплекси ущемлених носіїв вищих цінностей: громадянам РФ нав’язується думка,
що особисто у них було відібрано їхню політичну власність – колишній Совєтський Союз. Реалізувати програму угамування цих комплексів
пропонується збройним шляхом, і прямий військовий напад на Україну є, мабуть, єдиним
виходом для нинішнього російського режиму.
1. Проти фашистського
мракобісся і демагогії. Зб. ст. / Под ред. І. Дворкіна, А. Деборина, М. Каммарі, М. Мітіна, М. Савельєва.
М.: Соцекгіз, 1936.
2. Eco U. Urfaschismus // Die Zeit. 07.07.1995. S. 47-48.
|
