|
Андрєй ІлларіоновЯк зупинити війну?
Виступ на
слуханнях у Европарламенті, Брюссель,
19 листопада 2014 Пані та
панове, Насамперед
хочу висловити свою вдячність організаторам цієї сесії. Вона є вельми
своєчасною і необхідною. Дякую також за надану мені можливість взяти участь у
цьому обговоренні. Я бхотів запропонувати вашій увазі
десять основних пунктів, сформульованих коротко, майже у телеграфному стилі. Це
міркування про можливі підходидо проблеми, яка
заявлена темою нашого нинішнього засідання. Отже, почнемо. І Тема цієї
сесії «Як мати справу з Росією?». Я б взяв на себе сміливість злегка змінити
ракурс проблеми і переформулювати її. Питання, на мій погляд, полягає не в
тому, як мати справу з Росією. Питання полягає в тому, як мати справу з
путінською Росією, з путінським режимом або, якщо зовсім коротко, з «путінізмом». Це – надзвичайно важливе уточнення, хоча,
зрозуміло, набагато простіше і коротше сказати просто «Росія», ніж уточнювати
кожен раз: «путінська Росія», «путінський режим», або «путінізм».
Проте не допускати змішування цих понять мені здається принципово важним. Не
можна змішувати путінський режим з жителями Росії і громадянами Росії. Так, ми
знаємо, що дуже багато росіян виявилися жертвами доволі ефективної промивки
мізків. Цілком можливо, що сакраментальна цифра «84% підтримки» є
перебільшенням, проте факт залишається фактом. Значна кількість росіян
піддалися путінській пропаганді і опинилися, як зараз кажуть, ефективно зомбовані.
Те, як швидко цього було досягнуто; те, що практично у нас на очах було
радикально змінено світогляд мільйонів і десятків мільйонів людей; може
шокувати. Однак щось
подібне відбувалося, наприклад, у Німеччині в 30-х і 40-х роках минулого
століття. У самому центрі Европи була піддана
ідеологічній обробці і зомбована цивілізована нація. Більш того, вона була не
одна. Ці нації, зомбовані пропагандою ненависті, вели агресивну політику проти
своїх сусідів. Щось подібне, на жаль, відбувається зараз і в Росії. Ми повинні
пам’ятати, що правлячий російський режим веде психологічну війну як проти
власного народу, так і проти народів инших країн,
сусідніх країн, країн Центральної та Західної Европи, багатьох країн світу. Ми зобов’язані розрізняти
народ і режим. Народ може зцілитися від тимчасового помутніння свідомості,
вийти зі свого зомбованого стану. І рано чи пізно це станеться. Після Другої
світової війни таке одужання відбулося з німецьким народом, з иншими народами. ІІ Мій другий
пункт присвячений тій найважливішій події останніх місяців, яку помилково, але
все рідше і рідше називають «українською кризою» або «кризою в Україні».
Зрозуміло, це ніяка не українська криза і не криза в Україні. У цього явища є
щонайменше дві виразні характеристики. По-перше,
якщо це криза, то це російська криза. Це криза у відносинах Росії та України.
Це криза у відносинах Росії та инших суміжних країн.
Нарешті, це криза у відносинах Росії з більшістю навколишнього світу. По-друге,
те, що відбувається, тепер взагалі перестало бути кризою. Це війна. Війна в
прямому і безпосередньому значенні цього слова. І ця сумна
констатація підводить мене до наступного пункту моїх коментарів. ІІІ Нам
необхідно зрозуміти, ?в яку саме війну ??ми виявилися втягнуті. Втягнуті проти
нашої волі. Більшість громадян Росії ??не бажали війни проти України, народ
України ??не хотів війни ?з Росією, громадяни европейських
країн ?і США також ??не хотіли цієї війни. ??Ця війна була всім нам нав’язана
нинішнім російським режимом, ?в тому числі ?і народу Росії. ?І ??ми всі
опинилися ?в неї залучені. ??Що ??це
??за війна? Насамперед,
зрозуміло, ??це російсько-українська війна. ?А, якщо точніше, ??то – ??це
путінська війна проти України. ??Як щойно відзначив Андрєй
Піонтковский, більшість росіян ??цю війну ??не
підтримує. ?У громадян Росії можуть бути дуже різні політичні погляди, але,
повторюю, війну проти України більшість ?з них ??не сприймає. Таким чином, ??це
дійсно ?в більшості особиста війна пана Путіна проти України. Про цю
війну можна сказати багато. Перше, найочевидніше, – це довга війна. У
характеристиці війни, як війни затяжної є три основні складові. По-перше,
це довга війна, тому що ця війна готувалася протягом щонайменше десяти років –
її підготовка почалася не пізніше 2003 р. Деякі аспекти майбутньої війни проти
України обговорювалися в російському керівництві ще влітку 2003 р. У той час
просто неможливо було уявити, що божевільні ідеї, які обговорювалися тоді, з
часом зможуть привести до реальної війни. Проте факт залишається фактом: пролог
цієї війни відноситься щонайшвидше до літа 2003 р. У
наступному, 2004-му році, під час Помаранчевої революції, розглядалася
можливість здійснення того, що насправді було зроблено десять років потому:
окупація і анексія Криму. Тоді, в 2004-му, ця спроба була відкладена через
недостатню підготовленість операції. На початку
квітня 2008-го на саміті НАТО в Бухаресті пан Путін заявив, що Україна – штучна
держава і, що половина її території насправді належить Росії. Ця заява була
зроблена у присутності тодішнього президента США Джорджа Буша і керівників
багатьох инших держав. У тому ж
квітні 2008 р. в публічний простір просочилася одна з версій плану ведення
російської війни проти України. Вона була опублікована в «Русском
журнале», і ті, кому цікаві подробиці, можуть знайти
цю статтю під назвою «Операція «Механічний апельсин»». У ній викладено доволі
детальний план війни з Україною, включаючи виконання бойових завдань, що
вирішуються завдяки діям частин різних родів військ – піхоти, десантників,
бронетанкових військ. У зазначеному тексті описано плани захоплення Криму,
Східної та Центральної України. У ході бойових дій передбачалося нанесення
ядерного удару проти українських військ на південному сході від Києва. Починаючи з
2008 р. в Росії з’являється величезна кількість книг, присвячених «майбутній
війні з Україною». Вражає і їх кількість, і те, наскільки детально в них ця
тема розроблялася. У 2009 р. в
молодіжному таборі на Селігері було вперше піднято
прапор так званої «Донецької Народної республіки», про факт існування якої
більшість громадян дізналося лише кілька місяців тому. Слід зазначити, що це
той самий табір юних пропутінців, який регулярно
відвідує сам пан Путіні бере активну особисту участь у промиванні мізків
російської молоді. Саме
починаючи з 2009 р. Служба безпеки України почала фіксувати активізацію
підготовки підривних дій майбутніх (тобто нинішніх) сепаратистів на Сході
України. Як бачимо,
війна пана Путіна проти України дійсно готувалася довго і ретельно. По-друге,
нинішня війна проти України є довгою, тому що вона ведеться вже майже 16
місяців. Вона була офіційно оголошена 27 липня 2013 р. в Києві в промові, яку
пан Путін виголосив з нагоди 1025-ї річниці хрещення Київської Русі. Ця дата
стала датою оголошення так званої гібридної війни проти України, включаючи
інформаційну війну. Через два дні після цієї промови головний санітарний лікар
Росії пан Онищенко оголосив про початок санітарної
війни проти України. Після цього стартували економічна війна, фінансова війна,
дипломатична війна. 9 листопада
2013 р. до методів гібридної війни проти України додали банальний шантаж. Пан
Янукович, запрошений до Росії і привезений на військову базу, зазнав
безпрецедентного тиску – у разі підписання ним угоди про асоціацію з ЕС Путін
пообіцяв відібрати в України спочатку Севастополь і Крим, а потім – вісім
областей південно-східної України. Два тижні потому психологічно зломлений
Янукович відмовився від підписання угоди про асоціацію України з ЕС. Конвенціональна
війна проти України (з використанням звичайної зброї) почалася в січні 2014
вбивствами майданівських активістів. Офіційно ж вона
стартувала 20 лютого 2014, за чотири дні до того, як пан Янукович втік з
України. Ця дата була оприлюднена Міністерством оборони Росії, яке викарбувало
медаль «За повернення Криму» і помістило на ній дати військової операції проти
України: «20 лютого – 18 березня 2014». Таким чином, конвенціональні військові
дії проти України почалися за два дні до підписання Януковичем угоди з трьома
лідерами опозиції в присутності трьох европейських
міністрів і за чотири дні до того, як Янукович втік з території України на
борту російського військового корабля. Отже, російська військова операція не
могла бути реакцією ні на Революцію на Майдані, ні на втечу українського
президента. Повторюю ще раз: російська конвенціональна військова агресія проти
України почалася тоді, коли Янукович ??ще був законним ?і повноважним
президентом України. ??Це була операція ??не «??за Януковича» ?і навіть ??не
«проти Майдану», ??це була операція ?і проти Януковича, ?і проти Майдану – ??це
була операція проти України. Нарешті,
??це довга війна ?і тому, ??що швидкого ??її закінчення, ??на жаль, ??не
доводиться чекати. Цілей, які переслідував пан Путін ?в Україні, поки ??не
досягнуто. Судячи ?з того, ??що говорить ?і ??як діє пан Путін, судячи ?з
зосередження російських військ ?у Східному Донбасі, немає ознак того, щоб ??ця
війна наближалась ??до завершення. Очевидно, ??ця війна буде довгою. IV Слід
особливо підкреслити, що ця війна – це путінська війна не тільки проти України.
На неї можна і необхідно подивитися і з инших
ракурсів. Ця війна є
прямим продовженням російсько-грузинської війни, про яку говорив Петрас у своєму вступному слові. Гаряча фаза тієї війни
почалася в 2008 р., але вона як і раніше не може вважатися завершеною, оскільки
значні території Грузії все ще окуповані іноземними військами і знаходяться
поза контролем грузинського уряду. У процесах, що відбуваються зараз в
політичному житті Грузії, також неважко побачити сліди російського втручання, в
тому числі і в останні кілька тижнів. Такі сліди
видно, на жаль, не тільки в Грузії. Трохи
більше року тому в результаті жахливого тиску і шантажу з боку пана Путіна
Вірменія була змушена відмовитися від свого наміру підписати угоду про
асоціацію з Евросоюзом. Зараз
російська влада прискореними темпами будує Аваро-Кахетинське
шосе від Махачкали до Тбілісі: роботи ведуться двадцять чотири години на добу,
без перерв. Вартість цього проекту оцінюється в 1,5 мільярди доларів. Шосе
прорізає Головний Кавказький хребет і на його південній стороні виходить в
долини річок Алазани і Кури, в стратегічно важливу
місцевість на стику кордонів Грузії та Азербайджану, яка є безпосередньо
близько до Тбілісі, Вірменії і Нагірного Карабаху. Російські моторизовані і
бронетанкові частини отримають можливість зробити ривок, встановивши, таким
чином, наземний коридор між Росією і Вірменією. У цьому випадку не тільки
Азербайджан, але і весь Каспійський і Середньоазіатський регіон, багатий на
енергоресурси, виявиться відрізаним від виходу на світовий ринок через Грузію і
Туреччину. Закінчення будівництва шосе заплановано на березень 2015 р. Нагадаю,
роботи ведуться двадцять чотири години на добу. Тут уже
говорилося про проблеми Молдови, включаючи її регіон Придністров’я. Також
згадувалися і потенційні ускладнення з Казахстаном. 29 серпня пан Путін заявив
про те, що у Казахстані історично ніколи не було своєї державності, яка
створена лише зусиллями такої унікальної людини, як президент Назарбаєв. Тим
самим він достатньо прозоро натякнув, що свою нинішню державність Казахстан
може втратити після того, як на його чолі не стане пана Назарбаєва. Ще одна
область агресивних стремлінь – Балтійські країни, про що сьогодні вже також
говорилося. В останні тижні було зафіксовано кілька спроб проведення підривних
акцій в Латгалії (східна Латвія). Більшість жителів
цих районів – російськомовні та етнічні росіяни. Згадані провокації і підривні
дії відбуваються за тими ж сценаріями, що і в Криму та на Сході України. Якщо
кілька місяців тому ми говорили про можливість російської агресії в Латгалії і північно-східній Естонії з чисто гіпотетичного
погляду, то зараз ці провокації зробили її реальністю. Це те, що відбувається
прямо на наших очах. Якщо на територіях східної Естонії та східній Латвії
раптом будуть проголошені якісь квазіутворення на кшталт «Народної республіки
Нарви» або «Народної республіки Латгалії», то тоді
питання, що мучило Европу в кінці 1930-х років
минулого століття: «Чи готові европейці вмирати за
Данциг?», може бути відроджене в нових формулюваннях: «Чи готові европейці вмирати за Нарву, Латгалію,
Даугавпілс?» Нарешті, це
війна проти Росії, проти російських громадян. Це російська громадянська війна.
Це організована кремлівським режимом війна російського люмпена і російського криміналітету проти цивілізованої частини російського
суспільства. «Гаряча» фаза цієї громадянської війни йде зараз на українському
Донбасі, «тепла» її фаза – почалася на території Росії. V Виклик, про
який йде мова, – це виклик не тільки державам, які виникли на постсовєтському просторі. Це серйозний виклик і Европейському Союзу, і НАТО. І поки у цих організацій, як
справедливо зазначив пан Андрєй Піонтковскій,
готових відповідей на ці виклики немає. Таким
чином, ми маємо справу з реваншизмом, ревізіонізмом і агресією не тільки на
території постсовєтського простору, як, наприклад, у
випадку України та Росії, як багато хто з нас міг думати лише кілька місяців
тому. Ми маємо справу з небезпекою, перед якою стоїть вся Европа.
Це небезпека, перед якою стоять і Евросоюз, і НАТО.
Очевидно, одна з ідей агресора полягає в тому, щоб, використовуючи території
Естонії та Латвії як важіль дестабілізації, спробувати шантажувати европейські економічні, політичні та військові інститути і
спробувати продемонструвати їх неспроможність, заразом зруйнувавши всю систему
безпеки, яка була збудована в Европі протягом
повоєнних десятиліть, особливо починаючи з Берлінської кризи 1961 і Карибської
кризи 1962 рр. VI Але і це ще
не все. Близько місяця тому пан Путін виступив з промовою на засіданні так
званого Валдайського клубу. Я б назвав його виступ Сочинською промовою,
значення якої важко переоцінити, і з якою слід познайомитися кожному европейському політику, політичному лідерові, політичному
експерту. Цю промову слід уважно прочитати, сприймаючи її і в сучасному, і в
історичному контекстах. Кілька
місяців тому пан Путін привернув увагу громадськості до своїх планів створення
якогось «руского міра», що передбачало об’єднання
співвітчизників та їх нащадків під одним державним російським дахом. Однак
зараз ці плани вже виглядають дещо застарілими. Зараз ставки в конфронтації
були різко підвищені. Зараз Путін пропонує змінити весь світопорядок,
всю світову систему, яка склалася після Другої Світової війни, зафіксована в
Статуті ООН і в численних документах, що спираються на принципи незастосування
сили, непорушності кордонів, суверенітету держав, суверенного права націй
вступати в міжнародні спілки з власної волі. Таким
чином, зараз ми маємо справу вже не з регіональною проблемою, якою б важливою
не була проблема путінської війни проти України. Більше того, сьогодні ми маємо
справу навіть не тільки з потенційною війною Путіна проти безпосередніх
російських сусідів на постсовєтському просторі. І –
як би жахливо це не звучало – справа навіть не в виникненні загрози розв’язання
війни в Европі проти країн-членів Европейського
Союзу чи НАТО. Сьогодні ми стикаємося не просто з реваншизмом. Це політика
ревізії всієї системи міжнародних відносин і світової безпеки. Це спроба
змінити світовий порядок, що склався протягом останніх семи десятиліть.
Кремлівські пропагандисти формулюють суть дій російської влади абсолютно чітко:
це Четверта Світова війна. В їх калькуляціях Холодна війна називається Третьою
Світовою, а нинішні військові дії вони називають Четвертою світовою війною, яка
ведеться з метою змінити існуючі правила міжнародних відносин. VII Тепер ми
приступаємо до обговорення вельми важливого питання – наскільки реалістичною є
поставлена Путіним мета? Чи можна домогтися зміни світових правил гри за умови,
що ресурси, які знаходяться в розпорядженні пана Путіна, незрівнянно менші за
ресурси НАТО зокрема і Заходу в цілому? Яким чином можна домогтися зміни правил
на свою користь за таких обставин? Більшість аналітиків вважає подібні наміри
нереалістичними, необґрунтованими, навіть смішними. Порівняння демографічних,
економічних, військових та инших ресурсів, що є у
розпорядженні двох таборів, цілком очевидно демонструє серйозну перевагу
Заходу. Здавалося б, безглуздо думати, що при такому відставанні в ресурсах
хтось міг би сподіватися на успіх у серйозній конфронтації. Для того,
щоб відповісти на ці питання, слід звернутися до військової теорії та практики.
Війна, яка нині ведеться, називається по-різному: «гібридна війна», «неконвенціональна війна», «нелінійна війна». Однією з
найважливіших характеристик, що використовуються для неї в цей час, є також так
звана «Асиметрична війна». У звичайному військовому конфлікті дві сторони мають
у своєму розпорядженні співмірні обсяги ресурсів і співмірні «сили воль». Однак можна уявити собі ситуацію, в
якій одна зі сторін має набагато більше ресурсів, але слабкішу силу волі, ніж
її супротивник. А опонент володіє меншими ресурсами, але більшою силою волі. У
такому випадку результат конфронтації залишається неясним. Історія демонструє
чимало прикладів того, коли сторона конфлікту, яка виявилася більш агресивною,
більш послідовною і більш рішучою, може домогтися успіху і навіть перемоги,
незважаючи на менший обсяг ресурсів у своєму розпорядженні. Ті, хто стверджує,
що подібна конфронтація неможлива, оскільки ресурси надто нерівні, повинні
пам’ятати про фактор сили волі. Крім того,
в ході цієї конфронтації важливі, як мінімум, ще два елементи, на які необхідно
постійно звертати увагу. Один з цих
елементів тут вже згадувався. Це інформаційна або, точніше, дезінформаційна
війна. Ця війна ведеться на території Росії, а також не лише на її території;
не лише на території постсовєтського простору, а й по
всьому світу. При розповсюдженні інформації та дезінформації немає меж. Дезінформаційна війна ведеться не лише російською мовою, а
й англійською, французькою, німецькою, іспанською та иншими
мовами. У багатьох соціальних мережах в різних країнах діють солдати і офіцери дезінформаційних військ, які перебувають на службі Кремля і
діють координовано на мовах різних народів. Ці дезінформаційні
війська намагаються створювати инший наратив, иншу картину світу, инше уявлення про світ і про світопорядок.
На жаль, слід визнати, що в цьому вони досягли відомого успіху не тільки в
Росії, але і в инших країнах. Про це необхідно
пам’ятати. Суспільство, яке не здатне протистояти дезінформації, рано чи пізно
стає жертвою агресії. Спочатку – інформаційної, а потім – і иншої. Ще один
елемент нової конфронтації вже обговорювався Андрєєм Піонтковським. Це – ядерний шантаж, який є одним з найбільш
небезпечних компонентів нової війни. Будь-який відповідальний політик, будь-які
серйозні політичні сили Европи, Північної Америки,
решти світу готові зробити практично все, що від них залежить, для того, щоб
уникнути ядерного конфлікту. І це прекрасно розуміють і тому цинічно
експлуатують кремлівські реваншисти і ревізіоністи. Саме тому
угода, пропонована Заходу в Сочинській промові, а також і в инших
виступах, формулюється абсолютно виразно: або ви приймаєте нові умови
світоустрою, або маєте справу з «ядерною наддержавою». На такого роду виклик у
цивілізованого світу поки немає готової відповіді. VIII Так що ж
робити? У мене
залишилося небагато часу, і тому я сформулюю свої думки з цього приводу
гранично коротко. Існує три
можливі відповіді на зроблені пропозиції. Перша –
здатися. Тобто прийняти пропозиції пана Путіна. Допустити, що відтепер будуть
встановлені нові правила життя світового співтовариства, буде створений Новий Світопорядок, причому цей новий світопорядок
буде заснований на праві сильного диктувати свою волю слабкому. Існуючі питання
вирішуватимуться з позиції сили. Такий підхід особливо помітять і відчують на
собі слабкі і дрібні держави. Друга
відповідь – спробувати знайти компроміс. Такий сценарій пропонують деякі
російські політики: «Так, можливо, ми (Росія) були не праві, анексувавши Крим і
здійснивши інтервенцію в Східну Україну. Але тут вже нічого змінити не можна,
тому потрібно прийняти ситуацію такою, як вона є, і зафіксувати нові кордони і
новий статус-кво». Цей Новий Порядок назвемо компромісом. Третя
відповідь – чинити агресору опір. Не бачу сенсу обговорювати перші два
сценарії, які за своєю суттю мало чим відрізняються, бо другий сценарій в
результаті зводиться до того ж, що і перший: до капітуляції цивілізованого
світу перед агресором. Третій варіант – варіант опору – заслуговує серйозного обговорення. IX Назву
найбільш важливі елементи третьої відповіді – опору. Вони включають в себе дії
щонайменше в семи сферах діяльності на п’ять театрах. Сім сфер
діяльності. Для початку
необхідно зрозуміти природу проблеми, яка виникла, розібратися в ній з суто
аналітичного / наукового погляду. По-друге,
необхідне інформування та навчання як політичних лідерів, так і широких верств
громадськості щодо отриманих результатів досліджень. По-третє,
необхідно ведення контр-дезінформаційної війни,
оскільки в атмосфері тотальної дезінформації перемога неможлива. Український
приклад показує, що там довелося створити спеціальні організації, які зайнялися
виключно викриттям дезінформації, спрямованої проти України: як така
дезінформація створюється, фабрикується, поширюється. Це серйозна робота не для
дилетантів, вона вимагає умінь, ресурсів, послідовності. Четвертий
пункт стосується сфери міжнародного права. Існуючі визначення агресії,
формулювання принципів ненападу та инших подібних
принципів не відповідають новим реаліям. В умовах гібридної війни агресія
приймає форми, які не підпадають під стандартні визначення. Інформаційна
агресія не підпадає під визначення, сформульоване ГА ООН. Нові види агресії
вимагають адекватного відображення в системі міжнародного права. П’ятою
сферою опору є економіка. Шостою
сферою опору є енергетика. Я хотів би особливо відзначити серйозний крок,
нещодавно зроблений Литвою. У ній побудований новий газовий термінал, і,
починаючи з грудня, Литва буде, можливо, першою европейською
державою, яка повністю звільниться від залежності постачання російського газу.
Це серйозний крок у правильному напрямку. Нарешті,
слід звернути найсерйознішу увагу на необхідність адекватної відповіді в суто
військовій сфері. При всій увазі до нетрадиційних елементів гібридних воєн
танки, які йдуть в наступ, в умовах конвенційного конфлікту важко зупиняти за
допомогою ковдр з гуманітарної допомоги і красиво сформульованих резолюцій. П’ять
театрів дій. По-перше,
це так звана «стара Европа» (головним чином члени
ЕС). По-друге,
це «нова Европа», насамперед т.зв. «Прифронтові
держави», які межують з агресором (країни Балтії та Польща). По-третє,
це Україна, що займає зараз центральну позицію на лінії фронту. Україна
потребує всякої можливої підтримки: політичної, економічної, технічної,
фахівцями, навчанням, і т.п. По-четверте,
инші країни постсовєтського
простору, які уже постраждали, або є потенційними жертвами агресії. І, нарешті,
Росія, російські громадяни, російське суспільство, російський народ. X Це мій останній
пункт. Ми повинні
розуміти, в чому полягає стратегічна мета війни, щоведеться
зараз. Ми не вибирали шлях війни, ми не хотіли воювати, війна була нам
нав’язана. У цій війні
ми повинні перемогти. Ми всі – вільні російські громадяни, громадяни
сусідніх з Росією держав, Европа, весь цивілізований
світ. Стратегічно
– ця війна може бути виграна тільки тоді, коли Росія стане вільною демократичною
країною. До тих пір, поки Росія залишається авторитарною диктатурою, вона
продовжує залишатися джерелом загрози для своїх громадян, для своїх сусідів,
для навколишнього світу. Одним з найбільш популярних гасел Европи є гасло: «Европа повинна бути
вільною, демократичною, єдиною і мирною». Ця благородна мета може бути досягнута
тільки тоді,коли вільною, демократичною стане Росія, якщо вона буде перебувати у
мирі з усіма своїми сусідами в рамках кордонів, визнаних міжнародним співтовариством. |
ч
|
 |
|