Влад Кравцов

Конфлікт норм глибший, ніж розрахунок
між реалізмом і конструктивізмом:
Владімір Путін і вибір геополітичної рамки

Цілком можливо, що Путін справді використовує реалізм як чітку інструкцію, для досягнення безпеки країни в грі з нульовою ставкою. Канали індивідуальної соціалізації в реалізмі дійсно відкриті, а президент завжди показував себе добре підготованим лідером. Але якщо його зовнішньополітичні установки сформувалися під дією не лише тиску структури та балансу сил, то було б неправильно припускати, що виключно ідеї Кіссінджера, Макіавеллі і Фукідіда впливали на Путіна зокрема і постсовєтську РФ загалом. Це спрощення слід відкинути. Поки ми не отримаємо прямих свідчень про вплив класиків і епігонів реалізму на Путіна, слід звернутися до конструктивізму. Оскільки про конструктивізм знаємо мало, дозволю собі трохи теорії.

1

При конструктивізмі, цілі, інтереси і переваги не знаходяться за межами акторів та суб᾿єктів цієї політичної дії. Необхідно докопатися до фундаментальних норм та ціннісних обґрунтувань, які держава маркує як сенс власного існування. Ці норми фіксують стандарти належної поведінки і згодом широко застосовуються в соціальній практиці. Неугодні стандарти викорінюються з суспільства. Так виникає внутрішній нормативний порядок. З певними застереженнями цей порядок можна позначити як суспільний договір. Незважаючи на те, що багато держав поділяють зовні подібні цінності (суверенітет, наприклад), тлумачення і застосування цих норм істотно відрізняються. У цьому сенсі фундаментальні норми індивідуалізують конкретні політичні простори, візуально обмежені кордонами на картах світу, і дають державі щось на зразок ідентичності.

Отож, цілком розгорнуте нормативне обґрунтування зовнішньої політики Кремля існує досить давно. Якщо винести за дужки довгостроковий вплив традиційних інтелектуальних течій, основні постулати російського нормативного порядку були висловлені в статті Путіна «Росія на межі тисячоліть», яку він запропонував громадськості в 1999 році [1]. Концепція «суверенної демократії» розвинула ці постулати. Незважаючи на втрату публіцистичного інтересу до «сурковської пропаганди», вона в концентрованій формі викладає ціннісні установки і зобов᾿язання політичної верхівки. Масова дискусія – чи завжди Путін був «таким», як сьогодні, – ігнорує думки про те, що базові норми зводяться до конкретних рішень. Досі посилення норм, які я опишу нижче, не викликає сумнівів. Хоча й зрозуміло, що політичний процес і наслідки цих рішень іноді найрадикальніше впливають на вже вкорінені норми.

2

Нагадаю, що концепція «суверенної демократії» стверджує дві ключові норми (мета-норми). По-перше, це внутрішній суверенітет, який можна описати формулою: сильна влада не може бути нелегітимною, а слабка влада, яка передбачає автономію суспільства від режиму, навпаки нелегітимна за визначенням. Різноспрямованість зовнішньополітичних інте-ресів суспільних груп розриває гомогенність держави і підриває її згуртованість, що є джерелом прямої загрози. У такій інтерпретації будь-яка Фронда, справді автономні інститути, не кооптовані неурядові організації та транснаціональні агенти безпосередньо загрожують державі. «Переважна більшість» же сприяє її онтологічному виживанню, оскільки вона не має права на самостійну зовнішньополітичну поведінку поза державоцентричними рамками.

Тут можна згадати і про те, наскільки Путін в психологічному плані відданий могутності як «сакральній» цінності. Путінська інтерпретація сильної влади і держави відрізняється від визначення, даного Максом Вебером. Президент багато говорив про те, що слабких б᾿ють, про безсилля влади. Це дуже показові міркування і їм необхідно приділити більше уваги. Мабуть, і представники еліти, особливо силовики, поділяють культ сили. Демонстративне випинання могутності, примусу – основа політичного виживання і всередині країни, і зовні.

У більш широкому плані, жодну державу, яка не відповідає критеріям першої мета-норми, російські лідери не вважають повноцінною. Онтологічний статус слабких держав нестабільний, їх легітимність залишається під питанням. Навіть ліберальні демократії, які змушені узгоджувати різноспрямовані інтереси всередині своїх політичних систем, визнані слабкими, незважаючи на технічну перевагу. Як стверджує більшість консервативних коментаторів, Захід не готовий захищати свої цінності зі зброєю в руках на власних цивілізаційних кордонах. Вірним є і протилежне твердження: солідарність з державами, де внутрішній суверенітет непорушний, також потрібна. З ними простіше домовитися, логіка їх зовнішньополітичних дій імпонує.

Друга мета-норма – це «зовнішній суверенітет», «державність» з прагненням до нормативної самодостатності і з неприйняттям політичних рекомендацій та стандартів со-ціальної поведінки, вироблених в инших «цивілізаційних умовах». Дуже показові висловлювання Суркова про онтологічне само-губство Росії, якщо вона буде наслідувати західно-ліберальні моделі [2]. Таким чином А. Чадаев у своїй книжці писав, що «його ідеологія» налаштована на просування внутрішніх норм на міжнародну арену і відторгнення зовнішніх норм, які не відповідають внутрішній культурі [3]. Прихильність до таких ідей висловлює і сам Путін. У прямому ефірі 17 квітня 2014 президент стверджує, що інформаційний та культурний обмін не повинен зачіпати історичні цінності й моральне призначення людини «руского міра» [4].

Свідчень того, що мета-норма державності впливає на найрізноманітніші аспекти внут-рішньої і зовнішньої політики, досить багато. У галузі охорони здоров᾿я, наприклад, неприйняття стратегії зменшення шкоди, імпортозаміщення життєво-важливих ліків і бажання витіснити заокеанську медичну техніку вказують на те, що новий нормативний порядок підпорядковує собі найрізноманітніші сфери діяльності. Невипадково одним з перших рішень після приєднання Криму стало згортання метадонових програм на півострові [5]. Трюк в тому, що поширення навіть зовні нешкідливих «технічних» рекомендацій розмиває мета-норми. Захист же мета-норм від зовнішнього впливу призводить до нормативної автаркії.

Установка Кремля на просування власних норм на глобальній арені не є унікальною. Умовний Захід експортує найрізноманітніші норми, включаючи норми економічного нео-лібералізму, споживання, змінюваності влади, незастосування тортур і т.д. Дифузія норм стала повсякденним каналом транснаціональних відносин, мотором глобалізації, способом адап-тації до складності і неоднорідності сучасного світу. Тим не менш, в тих країнах, де внутрішній нормативний порядок суперечить домінуючому нормативному контексту, відбувається виштовхування режиму і країни з міжнародного співтовариства.

3

Вплив фундаментальних норм на зовнішню політику РФ сьогодні очевидний. Нижче я інтерпретую зовнішньополітичну логіку Кремля з погляду конструктивізму. На від-міну від простого причинно-наслідкового пояс-нення, конструктивісти оперують поняттям constitutional causality, тобто не тим, які конкретні причини провокують дію, а за яких умов дія стає можливою. Иншими словами, норми не є незалежною змінною, єдиною причиною для вторгнення в Україну, а створюють умови, за яких приймають рішення про вторгнення.

Перш за все, питання про онтологічний статус України не раз піднімали провідні політики і лідери громадської думки Росії. Не реалізована за два з гаком десятки років держава не може існувати як незалежний актор на міжнародній арені, а боротьба за контроль над такого роду територією неминуча. Владімір Жириновський відмовляє Україні в праві на існування в ролі самостійного суб᾿єкта світової політики, і пропонує план розчленування України, оскільки всі історичні спроби Києва побудувати сильну державу закінчувалися провалом. Це обґрунтування він пропонує в листі польському МЗС в березні 2014 року. Різнорідність України і відсутність у цієї країни «внутрішнього суверенітету» російські коментатори звикли ототожнювати з соціальним хаосом.

Україна не має стратегічної цінності з погляду балансу сил, оскільки не має значних військових ресурсів, населення, готового стати під кулі, економічного потенціалу, що забезпечує повномасштабну військову мобілізацію. Немає і територіальних переваг: значні землі вже перейшли під руку Москви або висловлюють свою готовність від᾿єднатись від Києва. Тому, з погляду реалізму, Україна не має великого значення в глобальному розкладі сил. Збереження морських баз і розгортання військового угруповання в Криму частково знімає загрози, які виходять від НАТО. Значить, повномасштабна війна стратегічно не так вже й вигідна. Але Україна, слідом за Грузією, подає приклад успішного, повністю або частково, викорінення незахідних норм в реальному часі. Анексія Білорусії, ймовірно, викликала б менші зовнішньополітичні витрати, ніж приєднання Криму, але режим Лукашенка успішно чинить опір проникненню західних норм. Тому Мінськ можна залишити в спокої.

Відрив України, бажано абсолютний, від европейського впливу просто необхідний, бо західні норми, які укоріняються там, послідовно руйнують залишкову нормативну схожість з Москвою і експортують чужі норми всередину РФ. Географічна близькість і до недавнього часу пористість політичних кордонів між двома країнами підсилюють вразливість Кремля. Тим самим змінюється баланс норм на постсовєтському просторі. У сукупності ці фактори кидають виклик російським мета-нормам і загрожують виживанню режиму. Адже режим безпосередньо пов᾿язує свою онтологічну безпеку з нормативною своєрідністю. У найрізноманітніших формах «перекроювання Росії за західними лекалами» викривали різні політики. Слово Юрію Лужкову: «Ми знаємо, що західні народи не розуміють і не терплять російського своєрідності... Їм треба розчленувати Росію, щоб провести її через західне рівняння і розв᾿язання і тим погубити її» [6].

Якщо з погляду реалізму концепція «руского міра» – всього лише віддзеркалення бажаного балансу сил, то за конструктивізмом «рускій мір» – це ареал, де Кремль має право і обов᾿язок поширювати власні стандарти і норми. Задовго до концепції «руского міра», ще в 2005 році, Віталій Третьяков вказував на необхідність перегляду кордонів постсовєтського світу і створення власної міжнародній ієрархії на канонічній території російської цивілізації. А нероздільна України, на його думку, працювала проти нового російського месіанства і сприяла неоімперіалізму Брюсселя [7].

Це була екзистенційна установка якщо не на силове розширення, то, принаймні, на збереження статусу-кво. Створення Евразійського Союзу інституційно закріпить цей ареал. Етнічне ж відсилання, на яке купилися лубочні націоналісти, і яке викривають лібе-рали, вторинне. Як і концепція Великого Китаю, справедливість етнічного аргументу для територіального розширення не проходить перевірку на справжність [8].

Отже, боротьба за Новоросію – всього лише одна з граней не сьогодні розпочатого конфлікту між несумісними нормативними порядками. Дискурс російського істеблішменту про відпадання заходу від своїх традиційних цінностей, підкріплений великим анти-ліберальним законодавством, вказує на те, що еліта глибоко загрузла в цьому конфлікті. На сьогодні немає ознак того, що політичний клас добровільно його зупинить.

4

Наскільки стабільний консенсус з приводу нормативного порядку? Російська еліта не перший рік підтверджує свою прихильність нормативній своєрідності і свій обов᾿язок відстоювати цю своєрідність всіма доступними способами. Той сенс існування держави, який був запропонований Путіним і його оточенням, має широку підтримку в суспільстві. Крім того, орієнтація на нормативний і торговий неоізоляціонізм об᾿єднує політично нейтральних обивателів, різних імперців, націоналістів і неосталіністів всіх мастей. Нинішня дискусія всередині країни з приводу особливого шляху, унікальної цивілізації, російської ідеї, національної самобутності, «руского міра», п᾿ятої імперії і т.д. і т.п. якраз вказує на те, що широка публіка тепер в цілому поділяє запропоновані норми, хоча і сперечається з окремих аспектів. Подібний спір нормальний, адже фундаментальні норми являють собою якийсь діапазон соціально прийнятного, а не жорстко заданого імперативу. Але подібна стабільність ілюзорна.

Тільки сильні соціалізуючі інститути здатні підтримувати консенсус, так як вони соціалізують молодь у ті соціальні ролі, стандарти яких нав᾿язує еліта. У різних країнах ці інститути істотно різняться. У США, наприклад, починаючи зі шкільної лави, учні вже приміряють на себе ролі країн ООН і зазвичай намагаються домовитися про розв᾿язання міжнародних проблем. Це не просто навчальний курс, а серйозна установка на майбутнє. По суті, Лідерів Ліберального Левіафана вирощують зі шкільної лави. Парадокс у тому, що російська норма внутрішнього суверенітету відторгає ідею автономних інститутів. Якщо соціалізуючих інститутів мало, і якщо працюють вони погано, то саме суспільний дискурс має найбільше значення. Але на ідеологічному олімпі безперечним лідерам телевізійної думки (Д. Кисельов, В. Соловйов) немає постійного місця.

5

Російські лідери не керувалися імперативами реалізму. Відмови від розрахунку заради романтики не відбувається. Можливо, «роз-рахунок» попереднього десятиріччя був вимушеною необхідністю, а стратегічна орієнтація вже давно була налаштована на конфлікт цінностей.

Не слід забувати, що до весни 2003 року Путін намагався вбудувати РФ в західну іє-рархію, але вимоги Евросоюзу вступили в протиріччя з посиленою прихильністю до неліберальних норм. Набір зовнішніх друзів незмінно звужується. Що буде, якщо залишаться тільки Вірменія, Білорусь, Болівія, Венесуела, Куба, КНДР, Нікарагуа, Сирія, Судан і Зімбабве? А що далі?

Не «злив», як говорять сьогодні, проекту Новоросії прорве описаний мною нормативний порядок, а поразка в конфлікті цінностей.

1. Путін В. Росія на межі тисячоліть // Независимая Газета, 30 грудня 1999.

2. Сурков В. Російська політична культура. Погляд з утопії // Независимая Газета, 22 июня 2007.

3. Чадаев А. Путін: Його Ідеологія. М.: Европа, 2006. С. 39-47.

4. Пряма лінія з Владіміром Путіним, 17 квітня 2014.

5. У Криму і Севастополі можуть заборонити замісну терапію // Коммерсант, 21 березня 2014.

6. Лужков Ю. Ми і Захід // Російська Газета, 15 червня 2006.

7. Третьяков В. Безхребетна Росія // Політичний клас. 2005. №1, 2.

8. Callahan WA Contingent States: Greater China and Transnational Relations. University of Minnesota Press, 2004.

ч
и
с
л
о

79

2015