|
Іван КуріллаІсторична мова влади в 2014 році
Академічна версія
еволюції історичної мови В.В. Путіна в 2014 році: «нестримна інструменталізація історії» У 2000-2013 роках
головним фокусом історичних міркувань Владіміра
Путіна була Велика Вітчизняна війна. Це такий собі головний історичний «клей»,
що збирав воєдино російське суспільство. Після 2004 року в його промовах можна
було розрізнити і контрреволюційну риторику, засудження революцій і
революціонерів всіх часів і епох, і ще ряд думок про російську історію, які
постійно повторювались, – але ці думки все одно залишалися в тіні центральної
теми Великої Вітчизняної, що набула через особливу увагу влади «канонічного наративу», який мало відрізняється від совєтського.
Через негнучкість цього канону, а також через те, що саме переосмислення Другої
світової війни стало центром історичної роботи в країнах Східної та Центральної
Европи, у другій половині минулого десятиліття
вибухнули символічні конфлікти Росії з сусідами через інтерпретації цих подій.
Більш рання історія залишалася переважно справою істориків і лише іноді
використовувалася в якості метафори сьогоднішньою політикою [1]. 2014 став не тільки
роком радикальної зміни політики Кремля; за цей рік різко змінилася і мова
влади. Пам’ятаючи про те, що в центрі мови Владіміра
Путіна завжди була історія, варто подивитися на те, як змінилася система
історичних образів, які він часто використовував у своїх промовах. Різкі зміни в
політиці Росії викликали і зміни в способі бесіди про історію, і в переліку
звичайних тем цих бесід. Загалом, можна сказати, що в 2014 році історія в
промовах президента різко інструменталізувалась. Перш за все, слова,
пов’язані з Великою Вітчизняною війною («карателі», «нацисти», «ополченці»),
почали використовувати для опису того, що відбувається на Україні. Протягом 14
років влада використовувала пам’ять про Велику Вітчизняну війну як основний
ресурс для «склеювання» суспільства, для підтримки власної легітимності як
головного хранителя цієї пам’яті. І це працювало. Війна справді залишалася
найважливішою соціалізуючою точкою для росіян. У 2014
році цей ресурс кинули в топку українського конфлікту. Лексика Великої
Вітчизняної, поняття, резонуючі в пам’яті будь-якого росіянина, стали розмінною
монетою пропаганди. «Карателі», «фашисти», «нацисти» – стосовно української
армії. «Ополченці» – до сторони, яку підтримав Кремль. Ювілей Першої
світової війни ввів її в коло актуальних обговорень. Однак у виступі на
відкритті пам’ятника героям Великої війни президент Путін говорив не тільки про
героїзм і пам’ять, але й відтворив легенду про «вкрадену перемогу»,
звинувативши в цій крадіжці тих, «хто закликав до поразки своєї Вітчизни, своєї
армії, сіяв чвари всередині Росії, рвався до влади, зраджуючи національні
інтереси» [2]. Вийшло, що в пам’ять про Першу світову були вплетені актуальні
контексти боротьби з опозицією, що оспорює політику Кремля в Україні. Коли в 2013 році
перед російськими істориками поставили завдання написати «єдиний підручник»
історії Росії, то викликом, на який цей підручник мав відповісти, була
різноманітна історіографія регіонів країни, що по-різному трактує спільну
історію. Тепер же перед істориками держава ставить завдання написати то
«історію Новоросії», то «історію Криму», – завдання, яке якщо не суперечить «єдиному
підручнику», то множить виклики цьому єдиному наративу. Нарешті, до осені в
промовах Путіна з’явилася тематика більш ранньої історії. Фокус історичного
погляду Путіна вирвався за рамки ХХ століття і охопив тисячі років. Це теж
виявилося пов’язаним з політичними рішеннями, прийнятими навесні. Очевидно,
брак аргументів став однією з головних причин цього звернення до Середньовіччя.
Та президент не дуже це і приховував: «Севастополь – місто російської та
військово-морської слави, що теж дуже важливо, – зазначив він на зустрічі з
молодими вченими-істориками. – Але є речі і глибші». Виявилися вони і справді
глибоко: «...саме в Криму, в Херсонесі, хрестився
князь Володимир, а потім хрестив Русь. (...) По суті, російський народ багато
століть бореться за те, щоб твердою ногою стати біля своєї історичної духовної
купелі» [3]. В ході тієї ж
зустрічі президент найбільш чітко визначив і своє ставлення до історії, яке
інакше як інструментальним і не назвеш, – назвавши себе колегою присутніх
істориків, Путін повідомив їм про своє бачення історичного дослідження: «Коли
ми переконаємо наших людей, більшість людей в тому, що наша позиція і
правильна, і об’єктивна, і справедлива, і покажемо, що така позиція йде на
користь суспільству, державі і людям, у нас з’являться мільйони і мільйони
прихильників» [4]. Ймовірність розбіжності між «правильним», «об’єктивним» і
тим, що «йде на користь суспільству, державі і людям» в історичному дослідженні
президент не розглядав, через що залишилося незрозумілим, чи треба, наприклад,
вважати правильним і об’єктивним захист ним пакту Молотова-Ріббентропа
за допомогою совєтської версії його необхідності. Тим
більше очевидно, що в такому розумінні немає місця для множинності історичних наративів і можливості різних історій, написаних з позицій
різних соціальних груп. Така нестримна інструменталізація історії небезпечна як для історичної
професії (яку хтось, не розібравшись, може знову зарахувати до відомства
пропаганди), так і для суспільства в цілому. Зрозуміло,
наприклад, що в результаті бездумного використання в антиукраїнській агітації
резонуючих понять Великої Вітчизняної постраждає саме пам’ять про ту, головну
війну. Розчарування в пропаганді зразка 2014 (а його не уникнути) продовжиться розчаруванням
і в справжній пам᾿яті про Велику Вітчизняну
війну; і це стане серйозним ударом по єдності російського суспільства. 1. Як, наприклад, в
документальному фільмі Т. Шевкунова «Візантійський
урок». 2. Відкриття
пам’ятника героям Першої світової війни. 1 серпня 2014 //
http://kremlin.ru/news/46385 3. Зустріч з молодими вченими та
викладача |
ч
|
 |
|