|
Радко МокрикПутін, Европа і далека країна
«Якби ви
вірили всім цим газетам, звичайно, ви могли б очікувати, що, прокинувшись
одного ранку, побачите німецькі танки у Відні або Празі» Адольф
Гітлер на зустрічі з лордом Ґаліфаксом 19 листопада
1937 В кінці
30-х років ХХ століття в міжнародних відносинах панувала політика
«умиротворення» – прагнення цивілізованих країн втихомирити агресію Німеччини
та Італії. Політика, яка мала одну велику проблему – йшлося про спробу
домовитися з тими, хто домовлятися не хотів. На початку ХХІ століття, коли,
здавалося б, усі помилки минулого вже детально проаналізовано і всі висновки –
зроблено, Европа раптово опинилася на межі нового
«умиротворення». Нове століття принесло з собою і нового агресора – Росію.
Проте нерішучість Старого Континенту, схоже, залишилась незмінною. Історичні
паралелі між сьогоднішньою Росією і нацистською Німеччиною інколи є аж надто
очевидними. Основою підходу обох диктаторів є «мирна» риторика та «повага» до
кордонів сусідніх країн: «Німеччина
має сьогодні з усіх боків задовільні кордони ... (згідна) визнати і прийняти ці
кордони як незмінні та остаточні, щоб цим надати Европі
почуття миру та безпеки» Адольф
Гітлер 12 вересня 1938 «Росія, як
відомо, підтримує територіальну цілісність України.» Владімір Путін, 6
грудня 2014 (півроку після анексії Криму) Схожі
миролюбні виступи легко поєднувалися з фактичною агресією щодо сусідніх держав.
В березні 1938 року відбувся аншлюс Австрії. При тому, що більшість населення
Австрії справді підтримувало приєднання своєї країни до Німеччини, Гітлерові
необхідно було створити враження абсолютної підтримки і тріумфального входження
німецької армії на свою історичну Батьківщину. Тому на оголошення референдуму
канцлером Шушніґом 9 березня фюрер
відповів вторгненням німецьких підрозділів на територію суверенної держави.
Плебісцит відбувся вже в квітні під доглядом підрозділів Вермахту і дав
«правильний» результат. За приєднання до Райху
«проголосувало» 99,73 % австрійців. Подібний
сценарій використала Росія при приєднанні українського півострова Крим в 2014
році. «Референдум» про приєднання півострова до Росії відбувся під пильним
поглядом «зелених чоловічків». Спершу, заперечуючи присутність російської
армії, згодом і сам Путін визнав: «Нашою
метою було безпечне та вільне волевиявлення кримчан на референдумі. Щоб не було
танків, націоналістів з автоматами. Тому за спинами самооборони Криму
знаходились наші військовослужбовці» Владімір Путін, 17
квітня 2014 Результатом
такого «волевиявлення» була очікувана прихильність до Росії – 96,77 % – за
приєднання півострова до РФ. Путін говорив про «виправлення історичної помилки
Хрущова». Гітлер – про «внутрішню справу німецького народу». Наступною
метою нацистського вождя стала Судетська область
Чехословаччини. Росія зосередилась на східних областях України. В наступних
прикладах історичні паралелі також є цілком очевидними. Як колись гітлерівська
Німеччина, так і сьогоднішня Росія втручалася для захисту «меншин, які зазнають
утисків». При цьому в обох випадках утиски мали певний «мітічний»
характер. Англійський
історик Пітер Невіл окреслює такі проблеми німецької
меншини в Судетах: відносини між суспільними групами справді були доволі
напруженими, і чехи часто зводили рахунки. Проблемою також було те, що,
наприклад, офіційні новини парламенту подавалися лише чеською мовою, на
грошових банкнотах німецька мова була лише третьою і т. д. Варто визнати,
що економічна криза 1929 року справді сильно вдарила саме по німецькому
населенню. З иншого боку, партія судетських
німців на чолі з Конрадом Ганляйном була другою
найчисельнішою в чехословацькому парламенті в другій половині 30-х років. Якщо
до цього додати згоду президента Бенеша прийняти
практично всі вимоги німців, ситуація точно не виглядає такою, що її можна
вирішити лише за допомогою військового втручання. Цілком
вигаданою виглядає і ситуація з утисками російськомовного населення в
незалежній Україні. Згідно з офіційними даними в 2013 році лише в чверті
середніх шкіл на Донбасі викладали українською мовою. В 2005 році лише 2% регіональних
ЗМІ були україномовними... Такі
реалії, проте, не завадили як колись Німеччині, так і сьогодні Росії «прийти на
допомогу». Без огляду на те, що в 1939 році Чехословаччина мала союзницькі
договори з Францією та СССР, при подальшій інтервенції вона залишилася сам на
сам з агресором. Україна в 1994 році підписала з союзниками Будапештський
меморандум, згідно з яким США, Великобританія та Росія зобов’язувалися ґарантувати суверенітет і безпеку України. Як при анексії
Криму, так і при агресії на Донбасі союзники лише спостерігали. Паралелі
можна знайти і в менш важливих прикладах: погрози Росії вийти з Ради Европи (так само, як Німеччина вийшла з Ліги Націй у 1934
році), тиск на територіальний устрій країн-жертв власної агресії і т. д.
Проте
найважливішою паралеллю залишається цілковита нездатність Европи
рішуче реагувати і протистояти агресорові. Всі акти агресії були засуджені та
викликали «значне занепокоєння» лідерів Старого Континенту. З практичної ж
сторони фактично нічого не відбувалося. Европа
намагалася домовитись за будь-яку ціну – 75 років тому в Годесберзі
та Мюнхені, сьогодні в Мінську. Застосовувалися і санкції – так карали Італію
за вторгнення в Ефіопію. Але введені санкції не включали в себе постачання
нафти, не говорячи вже про те, що лише мало хто насправді їх дотримувався. При
цьому показовим є, що згодом Муссоліні зізнався Гітлерові: «Якби Ліга
Націй ... господарські санкції ввела і на нафту, я би мусів протягом восьми
днів забратися з Ефіопії, і для Італії це була би катастрофа». Але
тоді Европа пильнувала, передусім, власні економічні
інтереси. В кінці
30-х років британський прем’єр Невіл Чемберлен сказав
про Чехословаччину: «Наскільки
страшним, фантастичним і неймовірним є факт, що ми мали би копати окопи і
приміряти протигазові маски через суперечку в далекій країні між народами, про
які ми нічого не знаємо». Невіл Чемберлен,
27 вересня 1938 Здається,
ніби Великобританія менш ніж за рік до початку Другої світової війни все ще не
вірила, що після Чехословаччини та Польщі прийде її черга. Теза Чемберлена, про
«далеку країну, про яку ми нічого не знаємо», очевидно відповідає тому, як
більшість европейців сьогодні продовжують сприймати
Україну. Різниця лише в тому, що сьогодні Европа ще
має можливість витіснити агресора жорсткими економічними методами. Звичайно,
частково за рахунок власного матеріального добробуту. З огляду на зростання
російського наступу останнім часом, для Европи
скоро настане вирішальний момент для втручання. І цього разу Европа мала б його нарешті використати, щоб потім справді
не довелося копати окопи у Відні або Празі. |
ч
|
 |
|