Александр Морозов

Що відбувається з Кремлем? Розгром «лояльного інституціоналізму»

На російській політичній сцені відбулися радикальні зміни: для лояльних інституціоналістів на ній немає місця.

І

Зараз можна часто почути і в Росії, і за кордоном, що режим Путіна «з самого початку був таким» і нічого нового з ним не сталося. І справді, всі негативні риси цього режиму, звичайно, можна легко знайти, рухаючись назад по осі історичних подій 2000-2014 років. Зокрема, оглядаючись назад, ми бачимо, що Дуґін, Проханов, Курґінян і багато инших носіїв особливої концепції «влади» – персоналізованої, надінституціональної, сакралізованої – були публічно активні протягом всього путінського правління. Система пропагандистського тлумачення «вертикалі влади» теж виникла не з Дмітрієм Кісєльовим, а значно раніше. Вона була створена Сурковим вже в 2005-2006 роках. Чиновництво – в масі своїй – стало засвоювати образ державної та народної «єдності» і сприймати її як природний і тому єдиний шлях організації повсякденної практики одразу після виборів в Думу 2003 року. До 2003 року парламентські фракції прямо в будівлі Держдуми ще могли оголосити голодування. Але після 2004 року зміцнилося уявлення про «системну» поведінку всього істеблішменту, і подібні публічні акції стали неможливі. Ця «системність» спонукала наслідувати не інституціональні, а неформальні норми політичної поведінки, яку кремлівські менеджери швидко переформатували, в «корпоративну поведінку».

II

Путін – я маю на увазі «образ Путіна», пу-тінську стилістику – швидко пробуджував у російському політичному класі тягу до старих концепцій «російської окремішності». І головною рисою цієї окремішності вважалася «цілісність» сприйняття всього, у тому числі і суспільства. На противагу мертвій «раціональності» Заходу, російська людина цілісно сприймає і себе, і свій зв᾿язок із землею, і свій зв᾿язок з владою. Історія цього російського «філософського органіцизму» добре вивчена. Лєонтьєв, Данилевський, Шпенґлер, Ґумільов з його «біологізацією історії» – все це активно мандрувало в сучасному російському ідейному просторі вже в 90-і роки. Але в той період це проходило по графі «червоно-коричневий синтез» і піддавалося тиску з боку Кремля. У середині нульових цей дискурс не узято на озброєння Кремлем як домінуючий. Але носіїв цього дискурсу – згідно стратегіям Суркова-Павловского – слід було «включити» всередину простору «керованої демократії» в якості корисного середовища, що працює на її зміцнення. Саме в цей період 2004-2008 рр.. всі ці ідеологи отримали фінансову підтримку Кремля на різні сайти і клуби.

III

При цьому два перших терміни Путіна і період медвєдєвського президентства будувалися не тільки на зміцненні «вертикалі влади», але і на досить тривалому процесі інституційних реформ. Існувало широке коло впливових членів бізнесспільноти, урядових менеджерів, представників академічного середовища, економістів, журналістів, які ігнорували всі ці концепції «цілісності» як неадекватні, маргінальні і непрагматичні. Це середовище полемічно називали «системними лібералами» (сислібами). Це абсолютно неточна ідентифікація, що заважає зрозуміти, що відбувається сьогодні. Строго кажучи, кілька тисяч впливових учасників Красноярського, Петербурзького, Пермського, а потім Ярославського економічних форумів були зовсім не «лібералами». Це були просто «інституціоналісти». Що це означає? Якщо ми візьмемо для прикладу таких людей, як Кудрін або Шохін, Ґреф або Миронюк, то наївно було б думати, що ці – і ще кілька десятків тисяч людей «верхнього ешелону» – працювали в системі Путіна тільки тому, що вони були «корумпованими конформістами».

Ні, ці люди були впевнені в тому, що «президентська республіка» Путіна – можна сказати, «монархія Путіна» – це якась оболонка, парасолька, якась плата за специфіку Росії. За її протяжність, різноукладність і погану соціальну спадщину. Макроекономічні, галузеві, соціальні інститути – все це енергійно створювалося великим колом діяльних людей, які десять років «працювали під Путіним». «Політично» у них могли бути різні погляди. Хтось із них був лібералом, а хтось – консерватором. Їх об᾿єднувала світоглядна прагматика. Вони точно знали, що «треба модернізувати інституції».

IV

У 2003-2011 роках була «політична сцена», і на ній всі ці люди займали чималий політичний центр. Так звана «керована демократія» полягала в тому, щоб за допомогою різних технологій забезпечити «інституціоналістам» домінуючу присутність. Лівих і правих радикалів – носіїв антиінстітуціональних поглядів – відтискали на узбіччя політичної сцени.

Щоб зрозуміти сам тип політичної сцени, створений у вигляді «керованої демократії», треба уявити собі російське суспільство 1900-1914 років. У той час була монархія. Радикали наполягали на її поваленні. При цьому був широкий прогресивний клас різних поглядів, включаючи земців, кадетів, октябристів, аграріїв, представники яких вважали, що монархія – не головне питання. Вона навіть може зберегтися. А може і не зберегтися. А може еволюціонувати в якусь ритуальну форму. А може, в перспективі буде республіка. А може бути, монархія дана нам Богом.

Але їх усіх об᾿єднувало розуміння того, що треба розвивати біржу, страхування, ан-тимонопольне законодавство, банківські ін-ститути, суди, органи представницької демократії і т.д. і т.п. Буквально, як сьогодні, вони вважали, що треба розвивати не тільки економічні і соціальні інститути, а й «інститути повсякденної практики» – тобто, створювати «пішохідні зони», норми дозвілля та відпочинку і т.д. Вони – як і сьогоднішні інституціоналісти – вважали, що тодішні «Холмоґорови» і «Лімонови» – це не релевантні люди, базіки. Маргінали, що не розуміють, які складні інституційні завдання стоять перед Росією.

V

Саме інституціоналізм дозволяв ціле десятиліття перебувати в одному політикумі Усманову з Аузаном, Авену з Полтавченко, Миронюк з Абрамовичем, Чубайсу з Якуніним. З иншого боку, він же і забезпечував благополучну взаємодію із Заходом, світовими інститутами. При всіх дефектах путінської системи, в 2003-2013 рр.., світовий істеблішмент в цілому виходив з думки, що в Росії тривають «інституційні реформи».

«Революція» трапилася ще до Криму. Можна взяти точкою опори відставку Кудріна (вересень 2011 року), можна – розгром Болотної (травень 2012). Важливим моментом була справа Пуссі Райот (Pussy Riot) – оскільки в ній випробувалися нові механізми масової провладної мобілізації. Але суть ситуації в тому, що далі відбулася повна заміна самої конструкції політичної сцени і зміна політичного центру.

Боротьба між інституціональним і по-тестарним розумінням влади закінчилася на третьому терміні повною поразкою «інституціоналістів». Весь центр виявився зайнятий прихильниками «політичної волі». Цілком лояльні інституціоналісти виявилися відкинуті з першої лінії політичного центру. На ній тепер розташувалося широке коло діячів, які орієнтовані на цінності, повністю протилежні інституціоналізму.

Разом з їх приходом, як правильно помітили Алєксандр Ахутін і Міхаїл Ямпольський, почався процес «оприроднення» політики. Якщо придивитися до мови «єдності і політичної волі», то легко побачити, що в ній відбувається «натуралізація» соціального. Політичні ак-тори мисляться як тіла. Кожне тіло має свій «генетичний/цивілізаційний код». Ці тіла переживають афекти. Вони стикаються один з одним, як непримиренні тварини, що обороняють свої ареали проживання. Народ, нація, держава – все це мислиться як особлива цілісність, подібна тілу живого організму. Держави «сердяться», «ображаються», «мстять». Політична історія мислиться як «доля». Це не «теологізація», а швидше якраз «біологізація» політики. Ясно видно за щоденними аргументативними практикам, які киплять в новому «політичному центрі», що щось не може бути інтегровано, просто тому, що воно не може бути частиною нашого «народного тіла» (Пуссі Райот, геї, ліберали). І навпаки – щось належить нам просто тому, що є частиною нашого тіла (Крим). Тут тепер тіла, а не інституції.

Старий інституціоналістський консенсус – уявлення про суспільство як про ансамблі акторів, які безперервно модернізуються, узгоджують свої інтереси в процесі комунікації, користуючись інститутами, оберігаючи старі і створюючи нові – повністю демонтувати. Адже при всіх невдачах і провалах саме він був підкладкою, основою російської постсовєтської політики більше 20 років. І ось тепер він відкинутий.

VI

У Росії переміг не голізм, а холізм. «Українізація» російської політики завершила процес знищення старого «політичного цен-тру». Еволюція підтримки Путіна від «електоральної більшості» на виборах 2012 року до «посткримскої більшості» 2014 року – це процес видавлювання з політичного центру помірних лібералів і помірних консерваторів на користь політиків і спікерів, які раніше були маргіналами. Сталася гомогенізація політичного центру. Тепер з нього остаточно зникла будь-яка різноманітність позицій. Тепер спікерами російського політичного центру в Росії є Мізуліна, Мединський, Роґозін, Проханов, Дуґін та ін. Вхідним квитком в політичний центр є підтримка «кримнашу» і допустимість військової підтримки росіян за кордоном. Таким чином, «українізація» російської внутрішньої політики – це остаточна зміна ландшафту політичного центру.

VII

Недавно в Москву приїжджав Девід Ремнік, і він запитав мене: «Що, лібералізму в Росії – кінець, в найближчій перспективі у нього немає шансів?». А відповідь така: зараз взагалі не стоїть питання про лібералізм. Він був розгромлений набагато раніше. Незабаром після посадки Ходорковського і Беслана, в 2004-2007 роках.

Зараз питання стоїть про розгром «лояльного інституціоналізму». Олексій Кудрін в кожному своєму інтерв᾿ю вже півтора року повторює слова про те, що «політичні інституції відстають від розвитку соціально-економічної сфери». Але, на мій погляд, вже відстає в оцінках і сам Кудрін. Оскільки зараз питання стоїть не про «розвиток політичних інституцій», а про збереження від розгрому економічних і соціальних. Розвалюється не політична машина «керованої демократії» – про що сумує Ґлєб Павловський, – а швидко деградує розуміння цінності інституцій взагалі.

Третій термін Путіна виявився не тільки розгромом «опозиції», а й – що гірше – ви-тісненням з політичного центру «лояльного інституціоналізму». При новому Путіні – «путіні кримської більшості» – вся політична сцена зайнята антиінституціоналістами двох типів: гучні захоплені спікери «політичної волі» і тихі бюрократи-конформісти, позбавлені всякого інтересу до збереження і розвитку інституцій.

У 2012-2103 роках Кремль «віджимав» з політичної сцени учасників акцій протесту – одні йшли під арешти, инші втекли з країни, треті відступали в область приватного життя. У 2013-2014 роках новина в тому, що замовкають, сходять зі сцени або взагалі виїжджають з країни «лояльні інституціоналісти». Старий консенсус добитий Кримом і санкціями.

На мій погляд, головне питання, що стосується майбутнього, укладене в тому, коли, як і на якій основі інституціоналісти, які пішли зараз з публічних майданчиків, знову зможуть утворити широке системне середовище.

ч
и
с
л
о

79

2015