|
Олександр МотильГудбай, Путін
ЧОМУ ПРЕЗИДЕНТУ ЗАЛИШИЛИСЯ
ЛІЧЕНІ ДНІ Що довше
триває війна Росії проти України, тим більша ймовірність того, що режим
президента Володимира Путіна зазнає краху. Незважаючи
на вихваляння Путіна, збудований ним авторитарний режим є достатньо крихким. В
центрі стоїть Путін, якого оточують владолюбні прихильники, загнані ним у
внутрішнє коло. Одні, названі «силовиками», належать до таких потужних
інституцій, як таємна поліція і армія. Инші,
формально афілійовані з різними державними установами, вірні тільки Путіну.
В такій системі вміння догодити начальству цінується вище доброго
управління, будівництво бюрократичних вертикалей виходить з-під контролю,
політика втрачає свою ефективність, а корупція стає рутиною. Збудована
Путіним неоцаристська ідеологія російського
імперіалізму, відродження православ’я та антизахідного
слов’янофільства, мають обмежену привабливість для циніків, які допомагають
йому керувати Росією. Тому вірність Путіну базується головно на його контролі
за фінансовими ресурсами країни. Завдяки рекордно високим цінам на енергоносії,
які супроводжували його прихід до влади в 1999 році, Путін зміг особисто
присвоїти близько 45 мільярдів доларів і ще мати достатньо грошей, щоб підняти
рівень життя в країні, зміцнити російську армію й ущасливлювати своїх кумплів. Тепер вже ні. Ціни на нафту впали і, здається,
будуть залишатися низькими; західні санкції б’ють відчутно, економіка Росії
переживає спад. Рано чи
пізно Путін муситиме здійснити певні обрізання, але важко зрозуміти, звідки він
забиратиме гроші. Зважаючи на теперішню війну в Україні та його антизахідний ідеологічний хрестовий похід, скорочення
військових ви-датків неможливе. А якщо Путін
скоротить підтримку соціальних низів, то отримає серйозний удар по
популярності. Єдиним, отже, виходом могла би бути заборона своїм кумплям залазити в державну кишеню — навіть якщо це їх віддистанціює від нього. За 15 років
правління Путіна перелік його перемог приніс йому неймовірну підтримку
суспільства. Він розправився з чеченськими ребеліантами,
сконтролював військову реформу, будівництво
інфраструктури, поліпшив життя простих росіян. І він реґулярно
обдурював Захід. Аж ось, відразу після Олімпіади в Сочі, все змарнував. Анексія
Криму була абсолютною економічною катастрофою. Російська війна на сході України
вбила тисячі росіян. Україна, держава, яка під керівництвом колишнього
президента Віктора Януковича впевнено рухалась на шляху до свого перетворення
на васала Росії, виступила проти Кремля. Рубль разом з російською економікою
перейшов — бо західні санкції кусають — у стан вільного падіння. Путіна,
колись, за версією Time, «людину року»,
тепер постійно порівнюють з Адольфом Гітлером. Крім своїх
політичних помилок, Путін має також і проблеми з іміджем. П’ятнадцять років
тому він міг видавати себе за харизматичного лідера, який, попри свій
невеличкий зріст, міг переслідувати, за його власними словами, чеченських
повстанців «навіть в сортирі». Образ крутого фацета
мав суттєве значення для Путіна, що заявляв про відновлення імперської
слави Росії і мусив відповідно виглядати. Тепер, у свої 62 роки, Путін
виглядає втомленим, його обличчя розпливлось, і важко уявити, щоб дві довгоногі
співачки, які колись співали «хочу такого, як Путін», мали б і нині такі
бажання. Путін знає,
що він у дуже важкому становищі. Він почав війну в Україні і тепер мусить
показати якийсь прийнятний результат, навіть якщо його хаотична поведінка
демонструє, що у нього немає стратегії. Він не може знищити Україну без того,
щоб не розв’язати ґлобальний конфлікт. Він не зможе
підірвати економіку України без того, щоб не знищити економіку Росії. За
іронією долі, те, що Путін міг би легко зробити, а саме оголосити перемогу
на Донбасі і вивести свої війська, є поза межами можливого і не з причин
політичних (більшість росіян раді були б вибралися з цього бедламу), а
тому, що його власний культ особи не допускає слабкості. ВІДСТОРОНЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА Все вказує
на евентуальний крах режиму Путіна. Хоч станом
на сьогодні 85% росіян підтримують президента, все ж Помаранчева революція в
Москві — у місті, що останні кілька років було свідком серії масових антипутінських демонстрацій, — не є поза межами можливого.
Щоб бути ефективним, такий рух не мусить охоплювати всю країну. Зміну режиму
можуть спричинити демонстрації у столиці — як прояв «влади народу» в
Каїрі, Києві та Манілі. Иншим варіантом є державний
переворот. Силовики, як і всі представники преторіанської ґвардії,
є неоднозначним благом. Вони можуть тримати при владі, знищуючи політичну опозицію,
але можуть і влаштувати переворот — якщо дійдуть висновку, що політика Путіна
підриває їхню власну безпеку і їхнє багатство. Путін знає, що він замінив
Бориса Єльцина (і що Леонід Брежнєв замінив Микиту Хрущова) саме так. Навіть якщо
режим Путіна не буде повалений народною революцією чи переворотом, його влада
буде уражена заворушеннями в неросійських реґіонах
Росії. Велика частина, наприклад, Північного Кавказу, як показують нещодавні
теракти в Чеченії і постійне насильство в Інгушетії і
Дагестані, вже не контролюється Москвою. Тільки-но занепад режиму проявиться і
Путін втратить свій ореол, неросійські парамілітарні
угруповання можуть змавпувати заклик Путіна до росіян
південно-східної України скористатись правом на самовизначення і піти за
своєю власною сепаратистською аґендою — з масовими
протестами, можливо, і насильством, коли необхідно. Кримські татари, фрустрація
яких стає дедалі нестерпнішою через щораз більший гніт російської влади на
їхній батьківщині, можуть вибухнути першими. Їм у слід легко можуть вступати з
вимогами більшої автономії чи незалежності багаті реґіональними
ресурсами волзькі татари і башкири — як це було в 1990-х роках. РОСІЯ ПІСЛЯ ПУТІНА Чи
стануть Росія і світ кращими без Путіна? Так — але тільки якщо
наступник Путіна закінчить війну і запровадить політику зближення з Заходом. Наступник
Путіна, хай би коли він узяв владу, найпевніше буде прихильником жорсткого
курсу; втім його першим пріоритетом мусить бути завдання прибрати за Путіним.
Тому новий президент буде більш схильний закінчити війну і взяти примирливий
тон у стосунках з рештою світу. Ймовірність
цього зросте, якщо наступник Путіна не буде прихильником жорсткого курсу. Це
незначна, але реальна можливість: якраз у час хаосу і нестабільності російські
демократи могли б взяти владу в країні, надто ж якщо їм вдасться сформувати
коаліцію з тими щораз більше невдоволеними росіянами, чиї сини вмирають в
Україні, і неросійськими меншинами — як в останні дні існування Совєтького Союзу зробив це Борис Єльцин. Крім того, якщо
історія чогось і вчить, то тільки того, що неможливо передбачити, хто буде
наступним російським лідером. Жахливого Леніна змінив страшний Сталін, але на
зміну Сталіну прийшов пристойний Хрущов, якого замінив гірший Брежнєв, на зміну
якому прийшов добрий Горбачов. А Горбачов передав владу в руки цілком незлому
Єльцину, якого відсунув страшний Путін. Водночас
Захід має зробити все можливе, щоб підтримати Україну і заохотити Путіна до
деескалації війни. А економічно, дипломатично і військово
підтримуючи сусідів Росії — насамперед Білорусію, Казахстан і Україну, — Захід
може зменшити небажані наслідки можливого краху режиму. Коли прорве прогнилі
російські дамби, а це неминуче, тільки сильні і стабільні неросійські держави
зможуть стримувати повінь, захищаючи решту
світу від катастрофічної спадщини Путінської
руїни. |
ч
|
 |
|