|
Александр МусінПутін як релігійний тип
Спроби аналізувати путінські символізації в сучасній
Росії не припиняються, а тільки множаться. Аналіз «політичної теології», втім,
важкий завжди. Коли влада порушує звичний порядок речей,
перед людьми відразу ж постає питання: чи від Бога ця
влада? Втім, коли апостол Павло писав, що немає влади не від Бога, він жив у
правовій державі і наївно вважав, що утримання римських чиновників на гроші
римських громадян не дозволяє їм нехтувати своїми обов᾿язками.
У цьому переконанні – принципова відмінність православної цивілізації від
цивілізації християнської. Представникам першої абсолютно байдуже, як влада
витрачає їхні податки, тоді як в иншій контроль над
використанням власних інвестицій в державу є релігійною чеснотою. Це не єдине свідчення родової травми, що нагадує про
Візантію. Нав᾿язливе прагнення розглядати в
правителі то Христа, то Антихриста теж є її симптомом. Тут не розгледіти ні
язичницької сакралізації влади, ні християнського до неї ставлення. Таке
прагнення – породження общинного синдрому, в якому втілюються індивідуальні
страхи перед завтрашнім днем, оскільки у вічності власних цінностей обиватель
не впевнений. Втім, на Русі кожен правитель вважав своїм обов᾿язком
всіляко спровокувати такі пошуки, демонструючи те чи инше
ставлення до церкви і сакрального, виявляючи тим самим власний релігійний тип. Владімір Путін – не виняток. Його присутність у храмах на
святкових богослужіннях, реставрація церков і вилучення національних реліквій з
музеїв для клерикальних потреб, виготовлення «духовних скреп»
з православних матеріалів, трепетне ставлення до ідеї воскресіння Росії,
суспільної стабільності і спадкоємства влади – все це не проходить непомічено для допитливих очей. І ось вже перші особи
держави бачать у ньому людину, послану Господом у важкий для Росії час, а
первосвященик церкви приписує йому порятунок країни від розпаду. Знизу ці ідеї
стелить «церква матінки Фотинії світлоносної» – «воскрешає Русь», яка
поклоняється Путіну як реінкарнації апостола Павла. Аналітики серйозно
обговорюють, чи може Путін стати патріархом, і не тільки російської політики; і
навіть пропозиція іменувати його «аятола Російської Федерації» не позбавлена
релігійної серйозності. У результаті – «проти нас – орда і тьма! З нами Путін і
Христос!» Однак досвідчене око бачить і инше.
Пропозиція Путіна відтворити в московському Кремлі колись зруйновані монастирі,
але без ченців, розцінюється як диявольська підробка. Він назвав Миколою
Кривавим останнього російського імператора, що став святим, а перших російських
святих-мучеників Бориса і Гліба засудив, бо вони дали себе зарізати. Він
забобонно не промовляє ім᾿я Олексія Навального
на публіці тільки тому, що побоюється поділитися з ним частиною своєї
популярності, що сам Навальний не безпідставно охарактеризував як «адово язичництво». У православному середовищі 1998 рік –
рік початку сходження Путіна у владу через крісло директора ФСБ – осмислюється
як тричі антихристове число 666. Іудейська думка теж
встигла побачити в ньому біблійного Гога, князя Роша-Росії та Магога-Криму,
прийдешнього з півночі, щоб сповістити про кінець світу. Навіть цілком
світський Союз правих сил колись підготував передвиборний ролик, лейтмотивом
якого стала гра слів і букв «волоДЯВОЛодя», що
виникає на тлі згарищ. Закінчувався ролик закликом: «Антихрист ця людина –
вирішуйте самі, але те, що в країні коїться – в межах розуміння кожного». У
підсумку, і це відомо кожному православному, Богородиця двічі не пустила Путіна
на Святу гору Афон. Отже, в масовій свідомості Путін постає чи то Христом, чи
то Антихристом. Його особистість оцінюється в категоріях, які багато громадян
вважали б релігійними. А ось в чому полягає особливість самого Путіна як
релігійного типажу, в чому полягає його парарелігія? Публічно Путін сповідує православ᾿я.
Не збрешемо, коли будемо стверджувати, що навіть приватно він не практикує
культ вуду і не поклоняється ідолу Бахомету, як лицарі-тамплієри. Проте в його політичних
жестах, особливо останнім часом, постійно виникають мотиви, що відсилають нас
до релігійних контекстів, які варто дослідити. У цих позах і перевагах
розкривається самоототожнення, нехай до кінця не
усвідомлене, але без сумніву відчутно співвіднесене з сакральним. Подібні
паралелі можуть здатися штучними, проте їх систематизація здатна стати одним із
засобів упорядкування навколишнього світу, який на очах розвалюється. Події, що відбуваються сьогодні, багатьом здаються
неможливими і нереальними. Протистояння Кремля решті світу супроводжується
взаємними звинуваченнями в відчуженості опонента від реальності. По-своєму
обидві сторони мають рацію. Все, що відбувається для Путіна є актом творення
нової реальності, з якої звичний світ з його новозавітними цінностями
автоматично випадає. Нова реальність виступає відносно до старої християнської
цивілізації як антисвіт, у якому слово не просто звично розходиться з ділом,
але наповнюється протилежними смислами. Путін творить світ на біблійний манер саме словом. Це
слово – не тільки його власні виступи, а й словесна пропаганда, що
супроводжується образами, де «темники» чергового новинного дня стають священним
писанням, а відеоряд – іконою, яка вимагає шанування. Зміст такого слова –
обман і наклеп, які більше не обмежені рамками моральних категорій, оскільки
звернені до иншої реальності, що не потрапляє під
нову етику. Це перетворює творця в «батька брехні», вивертає навиворіт
традиційні поняття. Для затвердження нової реальності передбачено новий
завіт-договір. Ніяке творіння не можливе без укладення або поновлення заповіту
між божеством і його народом. Для цього Путін підписує в Кремлі, «серці
православної Росії», не просто новітній, але інноваційний заповіт зі своїм
новим кримським народом, одночасно оновлюючи договір з більшістю росіян. У процесі творення нового світу і укладення третього
завіту Путін виступає одночасно і божеством, і первосвящеником. Відсутність
патріарха на зборах-синоді-синагозі в Кремлі лише відтіняє релігійну складову
того, що відбувається. Присутність тут первосвященика виглядала б недоречно
поряд з тим, хто, як верховна істота, верховний жрець і верховний правитель одночасно,
завершує своє творіння, задумане ще в предвічній раді. Календарні збіги роблять патріарше місцезбереження
Путіна ще більш очевидним. Його промова припала на річницю послання патріарха Тіхона (Бєлавіна) з приводу Брестського
миру. 18 березня 1918 патріарх засудив цей мир, «за яким відторгаються від нас
цілі області, населені православним народом, і віддаються на волю чужого по
вірі ворога, мир, за яким навіть споконвіку православна Україна відділяється
від братньої Росії, і стольний град Київ, мати міст руських, колиска нашого
хрещення, перестає бути містом держави Російської». Зворотна перспектива подій, відображена в новому
«благовісті», очевидна: області з православним народом повертаються до братньої
Росії, що повинно передбачити повернення Києва. «Центральносиметрична»
відповідь на історію, переосмислює ХХ століття, чітко читається і при
порівнянні сучасного меседжу з патріаршим посланням від 26 жовтня 1918 року.
Тоді Тіхон писав: «Не Росії потрібен був укладений
вами ганебний мир із зовнішнім ворогом, а вам, які задумали остаточно
зруйнувати внутрішній мир». Актом інноваційного завіту колишній ганебний мир із
західною цивілізацією розірвано, а внутрішній мир створено заново. Таке «боговтілення» Путіна в
ролі верховного жерця істинної віри, инакше – «православ᾿я», історично не випадкове. Прийняття на
себе функцій православного патріарха виявилося тим необхіднішим, що Українську
державу, намічену в жертви, в той момент, нехай і на короткий час, очолив
протестантський пастор. В акті творення це заміщення мало стати знаковим у
збереженні релігійної рівноваги на субконтиненті. Тема жертви тут виникає як обов᾿язковий
елемент укладання заповіту між творцем і його творінням. Без жертовної смерті
новий світ не встоїть. Без пролиття жертовної крові заповіт-договір не буде
дійсний. Спільне принесення жертви робить творця і створених співучасниками
кровопролиття, пов᾿язуючи їх навіки, подібно до
того, як в середньовічній свідомості підписувалася угода з дияволом. Принесення України в жертву інноваційному завіту Путіна і
його народу відбувається в повній відповідності з відомою біблійної практикою.
Це не жертва, що припускає повне знищення принесеного. Це жертва за гріх, яка
передбачає, що певна частина туші стає власністю священика, тим самим
присвячується божеству. Крим – певна частина туші-суші. Україні творцем і жерцем
уготована инша доля. З решти тіла, згідно жрецькому
кодексу, потрібно випустити всю кров – так з України через рану Донбасу мають
повільно витекти сили і надії на краще життя того народу, який відкинув
«прекрасний новий рускій мір». Ще страшніше – він
відкинув його творця. Тому, подібно до Христа Нового Завіту, який в богослов᾿ї є «принесений» в жертву і «приносить» її,
і навіть її «приймає», Путін одночасно і жертва, і жрець, і верховна істота,
яка пожирає жертву. Решті уготована можливість участі в общинній трапезі за
залишковим принципом і окроплення жертовною кров᾿ю. Теми жертви і жратви
виявляються особливим чином однокорінними в цій
історії. Сказавши «людина є те, що вона їсть», Людвіґ
Фейєрбах вважав, що висловив найбільш матеріалістичну з можливих ідей. Його
незабаром поправили, вказавши на те, що думка ця дуже християнська, оскільки
християнство організоване навколо ритуальної трапези – причастя Тіла і Крові
Христа. Релігійність нового світу ввібрала в себе і те, і инше.
Верховний жрець затіяв продуктову війну проти «чужої їжі» з тієї частини світу,
яка не перетворилася по слову творця, проігнорувавши його благу звістку.
Гастрономічні санкції покликані позбавити жителів антисвіту можливості
причащатися чужими цінностями. так само гуманітарний конвой з їжею,
відправлений на Донбас, прагне наситити вояків «світу цього», що борються в
пограниччі антисвіту, власною їжею, містично і фізично надаючи їм сили. Немає нічого дивного в тому, що Путін в акті нового
творення відчуває себе не тільки пожирачем і жерцем, але і жертвою. Він,
зраджений «націонал-зрадниками», цими іудами інноваційного завіту, він жертвує
своїми відносинами із західними лідерами заради улюбленого дітища, приносячи в
жертву свій образ цивілізованого правителя і «останнього европейця».
Самотньо стоячи «на бруствері» і прикриваючи собою своє творіння, він подумки
сходить на хрест. Втім, вся ця багатоіпостастність і
всюдисущі жертовні теми – лише віддзеркалення тотального контролю над усіма
проявами життя нового світу. Багато років тому Г. Честертон
сказав про антигероя свого оповідання «Зламана шпага», що той читав Старий
Заповіт охочіше, ніж Новий, і знаходив тут все, що хотів знайти: хіть,
насильство, зраду. Можна було б подумати, що наш релігійний тип відчуває себе
або «богом воїнства» Старого Завіту, або царем ізраїльським, або візантійським
імператором, охоче граючи роль цих царів і зображуючи собою то нового Давида,
то нового Соломона. Однак ні, його віра не простягається так далеко в історію і
простір. Вона зосереджується тут і зараз, під нашими ногами, і
полягає в псевдорелігійному поклонінні перед
державною міццю, основа якої не народи і люди, а землі з їх хтонічною
силою, що переходить до правителя по праву володіння. «Рускій
мір» – це не стільки суперетнос, який складається з
тріумфуючих підданих, але, перш за все, надземлі,
вимірювані квадратними кілометрами, на яких новий режим здатний наказувати.
Людська маса лише засіб утримання та експлуатації цих земель. Але чи точно режимний світ Путіна створений ним самим?
Відомо, що сила пропагандистського слова визначається готовністю людей
погодитися з ним. Воно не переконує, а лише виявляє і актуалізує внутрішній
світ нації і людини. Нинішній глава «руского міра» є
лише ефемерним породженням «темної сторони» російського суспільства, власного
електорату, який створив його «по своєму образу і подобі». Отже, наш релігійний тип – не бог, не цар і не герой. Він
– глава есхатологічної секти, в яку збиваються людські істоти, одночасно налякані
наближенням кінця світу і тривалої життєвої стабільності. Голова та члени секти
необхідні один одному і взаємно наповнюють сенсом власне існування. Наш сектовод, далекий від псевдорелігійної
екзальтації, і його нехаризматична мова виявляється
частиною соціального замовлення, виконуючи психотерапевтичну функцію. Породжена
ними впевненість у власній правильності-праведності провокує суспільну ейфорію,
рекрутуючи в секту нових членів. Як і належить релігійному лідерові, наш тип сходив від
керівництва невеликими громадами до керівництва більшим об᾿єднанням.
У соціальному плані створена ним секта заміщає агентурну мережу з
професіоналів, які заробляють на вірності, і інформаторів, які працюють за
ідею. Розміри секти визначаються лише організаційними можливостями, якими зараз
володіє глава агентури. Характерно, що цей сектансько-агентурний
досвід виявляється успішним лише в каламутній воді надзвичайних ситуацій, що
підкреслює зв᾿язок героя нашого есе і ним
створеної державності з «Надзвичайною комісією». Сьогодні така ситуацією є
відчайдушною спробою неналежних спадкоємців східнохристиянської цивілізації,
пригнічених есхатологічним переляком, побачити в правителі одночасно і Христа,
і Антихриста. Наскільки міцними можуть бути нове творення і
затверджений заповіт-договір, засновані на збочених сенсах: «Війна – це мир.
Свобода – це рабство. Незнання – сила. Брехня – це правда. Любов – це смерть»?
Відомо, що ікона тільки тому і є іконою, що зображує справжню, а не придуману
реальність. Відомо також, зло не онтологічне, воно лише паразитує на нестачі
добра. Тому й антисвіти виникають і існують там, де світ виявляється
недостатньо послідовним у затвердженні своїх цінностей. Закінчити хочу оптимістично та історично.
Розповідають, що главу православної еміграції Антонія (Храповицького),
який колись був митрополитом Київським, якось запитали: «Чи правда, що совєтська влада – це влада Антихриста?». «Багато честі, –
відповів той, – просто розбійники». Майже через сто років митрополит Черкаський
Софроній (Дмитрук), що
належить до Української церкви московського патріархату, назве Путіна просто
«бандитом»... |
ч
|
 |
|