|
Пітер ПомеранцевКремлівські задзеркальні війни
Фальшиві новини.
Відфотошоплені фотографії. Постановочні виступи на
телебаченні. Загони платних тролів. Чи вдалось Росії винайти новий вид
інформаційної війни, яка ведеться в «психосфері» – чи
все це не більше ніж гігантський блеф? * * * Найпростіше Марго
Гонтар працювалося з фотографіями мертвих дітей. Ці фотографії займали всі
екрани її комп’ютера – в новинах і повідомленнях з соцмереж.
Заголовки новин звинувачували в загибелі цих дітей українські банди фашистів,
яких готували до НАТО. На дворі був початок 2014 року, Крим щойно окупували
загони солдат, які виглядали як росіяни й говорили російською. Однак вони не
носили ніяких знаків розпізнавання, а Володимир Путін, посміхаючись, на весь
світ говорив, що вони ніякі не росіяни. А потім сепаратисти почали захоплювати
схід України. Марго намагалася чинити опір. Оригінал
фотографій знайти було доволі легко, простим пошуком в Google.
Якісь були зняті на инших війнах, значно раніше цієї.
Якісь – на місці злочину, який до України не мав жодного відношення. Инші взагалі були кадрами з художніх фільмів. Гонтар
публікувала результати своїх розслідувань на сайті StopFake
(«Ні підробкам»), який у березні запустили ентузіасти на кшталт неї самої,
студенти школи журналістики Києво-Могилянської академії. Їй подобалося відокремлювати
істину від брехні, відчувати хоч якусь чіткість серед повної плутанини. Але далі стало
складніше. По російському телебаченню все частіше почали виступати пухкі
ридаючі жінки та літні чоловіки, які розповідали жахи про українських
націоналістів, які били всіх, хто говорить російською. Начебто вони говорили
цілком щиро. Але потім Гонтар почала помічати, що ті ж самі пухкі жінки і
поранені люди похилого віку з’являються в инших
передачах – вже з иншими підписами. В одному випуску
новин одна і та ж жінка виступала як «мешканка Одеси», в иншому
– як «мати солдата», у третьому – як «мешканка Харкова», і, нарешті, як
«активіст «Антимайдану»». У липні, після
того, як на території східної України був збитий «Боїнг» компанії Malaysian Airlines, що летів рейсом
MH17, Гонтар почала шукати, що пишуть в Інтернеті проросійськи налаштовані конспірології. Вона знайшла твіттер
авіадиспетчера, який бачив, як слідом за лайнером вилетіли винищувачі
українських ВПС – хоча ніяких доказів реального існування цього диспетчера їй
виявити не вдалося. Вона виявила десятки сайтів російською та англійською, які
всі одночасно, ніби по команді, опублікували статтю, де стверджувалося, що рейс
MH17 збили США, але помилково, бо цілилися насправді в літак Путіна. Російські
сепаратисти в Україні навіть запустили версію, що літак ще до зльоту був під
зав’язку набитий трупами – це сюжет, цілком запозичений з однієї з серій
«Шерлока». Всі ці історії були зухвало безглуздими, ніби їх автори зовсім не
турбувалися про викриття, а просто хотіли відвернути всіх від доказів того, що
літак був насправді збитий бойовиками, яким поставляла зброю Росія. Гонтар
почала сумніватися – чи не потрапила вона сама в кремлівську пастку, витративши
стільки часу і сил на спростування завідомо неправдивої інформації. Незабаром і вона
сама, і сайт StopFake, стали частиною історії.
Російські ЗМІ почали активно цитувати StopFake в
своїх статтях і репортажах – але подавали вони це так, ніби сама Гонтар
намагалася видати фальшивку за правду, а не навпаки. Вона ніби подивилася в
дзеркало, перевернуте догори ногами. Їй стало погано. У подібні
моменти вона завжди зверталася до західних ЗМІ, щоб відчути хоч якийсь ґрунт
під ногами, але і той став зрадницьки слизьким. Кожен раз, коли «БіБіСі» або «Таґесшпігель» робили
репортаж, їх власні стандарти виваженої подачі інформації змушували давати
слово і иншій стороні – навіть коли та кричала про
фашистів, підступи Заходу і т. д. Гонтар почала замислюватися, чи не даремно
вона витрачає сили, намагаючись з’ясувати правду: якщо правда щоразу на її очах
змінювалася, а в будь-якій статті має бути як мінімум дві думки, чи залишилася
хоч десь взагалі хоч одна непорушна істина? Витративши
декілька місяців на сайт StopFake, Марго почала
сумніватися у всьому підряд. А що якщо «оригінал» фотографії з убитою дитиною
насправді ніякий не оригінал? Що якщо цю фотографію теж навмисне завантажили
заздалегідь, щоб збити її з пантелику? Реальність почала втрачати обриси,
ставати в’язкою. Чим би росіяни не займалися, це не була просто пропаганда. Адже
мета пропаганди – переконання, її можна викрити. Ні, це було щось зовсім инше: це не тільки не піддавалося спростуванню – воно
перетворювало в пар саме поняття доказу. * * * Торік мені
потрапила до рук випущена в Росії книга «Операції інформаційно-психологічної
війни: короткий енциклопедичний словник-довідник» (видання 2011 під авторством
В.Б.Вепрінцева та инших
авторів можна придбати в Інтернеті за 348 рублів). Книга рекомендована для
«студентів, політологів та політтехнологів, державних службовців та працівників
спеціальних служб» – щось на зразок навчального посібника для молодшого складу
інформаційної армії. Інформаційна зброя, говориться в книзі, «чинить невидимий
вплив, схожий на радіацію» на свої цілі: «Населення навіть не відчуває, що воно
піддається впливу. В результаті держава не застосовує наявні в неї захисні
механізми». Якщо в звичайній війні все зводиться до гармат і ракет, – продовжує
енциклопедія, – арсенал впливу в інформаційній війні «характеризується
достатньою часткою гнучкості та непередбачуваності. У більшості випадків в
інформаційній війні відсутня можливість передбачити напрям і інструментарій
можливого нападу». На 495 сторінках
енциклопедії вмістилися введення в принципи інформаційно-психологічної війни,
словник основних понять і докладні схеми, що описують методи і тактики
оборонних і наступальних операцій: «оперативне маскування»,
«програмно-математичний вплив», «дезінформація», «імітація», а також «теле- і радіомовлення». «У рамках війни звичайної, –
продовжують автори, – діє логіка «так-ні», у разі інформаційної війни є варіант
нечіткої логіки. Більше того, одночасно на людину можуть діяти різні
«супротивники», по суті, захоплюючи різні «тематичні зони» її свідомості». Мені завжди
здавалося, що словосполучення «інформаційна війна» стосується якихось
геополітичних дебатів, де з одного боку російські пропагандисти, з иншого – західні, і обидві сторони намагаються переконати
всіх, хто опинився посередині, в своїй правоті. Але енциклопедія стверджує, що
завдання такої війни насправді набагато ширше: інформаційна війна ведеться не
стільки заради переконання, скільки заради «впливу на соціальні відносини» і
«встановлення контролю над джерелами стратегічних ресурсів». Невидима зброя, що
діє як радіація, і здатна пересилити біологічну реакцію жертви і допомогти
встановити контроль над стратегічними ресурсами? Звучить як кострубато написана
наукова фантастика, а не посібник для студентів і держслужбовців. Та потім я почав
вивчати останні російські публікації з теорії військової справи – в історичних
книгах і наукових журналах – і написані цією дивною мовою статті з енциклопедії
почали ставати зрозумілішими. З самого кінця Холодної війни Росія не полишала
думки зрівнятися можливостями з США і їх союзниками. У 1999 маршал Ігор
Сергєєв, тодішній міністр оборони, зізнався, що у військовому відношенні Росія
не може змагатися із Заходом. Замість цього він запропонував шукати
«революційні напрямки» і «асиметричні заходи». Все минуле десятиліття теоретики
в російських військах і спецслужбах розробляли практичні методи ведення
нефізичної війни – стверджуючи, що проти Росії така війна вже ведеться, силами
західних правозахисних організацій та ЗМІ. В 2013 році
глава Генштабу ЗС РФ Валєрій Ґерасимов
заявив, що тепер у Росії є можливість здобути перемогу над супротивником за
допомогою комбінації «політичної, економічної, інформаційної, технологічної та
екологічної кампаній». Це вкладалося в рамки загального бачення війни, яка
ведеться не в фізичному світі, а в просторі, який російські теоретики називали «психосферою». Війни майбутнього, стверджували вони, будуть
вестися не на полях битви, але в головах людей. Дезінформація і
психологічні війни старі, як сам Троянський кінь. Але новий підхід Кремля
відрізнявся від стратегії його західних противників саме акцентом на «психосферу» як основний театр військових дій. Інформаційна
війна перестала бути лише додатком до фізичного протистояння або військового
вторгнення: вона стала самостійним явищем. Адже, як запевняє російська
енциклопедія своїх читачів, «Інформаційна війна ... подекуди змінить стандартну
війну». Ідея зрозуміла.
Але якою є мета цього «невидимого впливу, схожого на радіацію»? Чи це не спроба
надати більш окреслені контури тому, що американці називають «м’якою силою» –
впливу на розум через культурні програми і публічну дипломатію? Чи це якась
принципово нова форма війни – та, в якій Росія може перехитрити своїх ворогів,
не зробивши жодного пострілу? * * * В кінці минулого
року я поїхав в Естонію, крихітну прибалтійську країну – її населення складає
всього 1,3 мільйона – яка знаходиться в 150 кілометрах на захід від
Санкт-Петербурга. Після анексії Криму Росією в березні 2014 багато говорили про
те, що наступна на черзі саме Естонія. («Сьогодні Крим, завтра Естонія?», питав
заголовок в журналі The Spectator).
За кілька місяців до моєї поїздки в Таллінн прилетів президент Барак Обама і
голосно заявив про готовність Америки охороняти спокій країни. «Оборона
Таллінна, Риги та Вільнюса не менш важлива, ніж оборона Берліна, Парижа і
Лондона», заявив Обама. «Отже, якщо настане момент, коли вам доведеться
запитати – хто ж прийде до нас на допомогу, то ви вже знаєте відповідь: союз
НАТО, в тому числі збройні сили Сполучених Штатів Америки, прямо тут, прямо
зараз». Тоомас Ільвес, президент Естонії,
провів мене довгим коридором його талліннської резиденції, показуючи портрети
керівників країни в короткий період незалежності між розпадом Російської
імперії в 1917 році і окупацією совєтськими військам
і під час Другої світової війни. Доля у всіх була сумна: «Цього розстріляли,
цей пропав безвісти – і напевно був убитий, а цього заслали», говорив Ільвес, зупиняючись біля кожного портрета. Ільвес був одягнений у своєму фірмовому стилі – твідовий костюм
і галстук-метелик, які вдало контрастували з його програмою перетворення
Естонії в найпрогресивнішу в інформаційному плані країну Европи.
Уряд оголосив доступ до інтернету основним правом
людини: через інтернет громадяни можуть голосувати,
отримувати рецепти на ліки і платити податки, а за парковку
платити за допомогою мобільного телефону. Програмування внесено до обов’язкової
шкільної програми, починаючи з першого класу. Ільвес,
який, здається, пише в твіттер частіше, ніж глава
будь-якої иншої країни, в кожній своїй промові та
інтерв’ю при любій зручній нагоді згадує найсвіжіші технологічні новинки. Проект «е-Стонія» вельми практичний – країна шукає свою економічну
нішу – але в той же час глибоко символічний. Це спосіб позбутися сформованого
стереотипу про країну як відсталу провінцію Москви. Розрив з минулим здавався
завершений у 2004 році, коли Естонія стала членом НАТО – тоді здавалося, що на
міжнародній арені нарешті з’явилася нова, цифрова Естонія, назавжди
звільнившись від російського примусу. Ще з часів СССР
кожне 9 травня – ця дата відома як День перемоги у Великій вітчизняній війні –
російські націоналісти і ветерани війни збиралися в центрі Таллінна біля
монументу, відомого як Бронзовий солдат: величезний арійського виду богатир, що
символізує перемогу Совєтського союзу над нацизмом.
Росіяни чи російськомовні громадяни становлять приблизно третину населення
Естонії. Більшість з них приїхали з СССР після Другої світової – а багатьох
естонців, в свою чергу, відправили в табори ГУЛАГу,
розкидані по всьому Союзу. Між 1945 і 1991 роками кількість росіян в Естонії
зросла з 23 до 475 тисяч. Але після розпаду СССР за новими законами про
громадянство росіянам, які прибули в країну після окупації, довелося здавати
іспит з естонської мови. У країні зросла напруга. Багато росіян, як і їхні
батьки, не вважають себе окупантами. Згідно з офіційною кремлівською версією,
Естонія «добровільно» відмовилася від незалежності в 1941 році. Коли російські
націоналісти почали збиратися біля Бронзового солдата на 9 травня, співати совєтські пісні і прикрашати пам’ятник прапорами,
націоналістично налаштовані естонці почали проводити власні марші на тому ж
місці. У 2006 році один естонський націоналіст погрожував підірвати статую. У
2007 році естонський парламент ухвалив перенести монумент на військове
кладовище – за офіційною версією, заради збереження громадського порядку. Але
російські політики та ЗМІ дуже розлютилися. «Керівництво Естонії – спільники
фашизму!» – заявив мер Москви. «Це огидно», підтакував йому міністр закордонних
справ. У російських ЗМІ країну стали називати не инакше
як «еССтонія». Активісти, які назвалися «Нічним
дозором», влаштували навколо Бронзового солдата наметовий табір, не дозволяючи
знести пам’ятник. Вночі 26 квітня,
коли міська влада почала знесення пам’ятника, натовпи росіян закидали
естонських поліцейських пляшками та камінням. Це переросло в масові
заворушення. Були випадки мародерства. Одна людина загинула. У російських ЗМІ,
популярних в Естонії, писали, що її вбили поліцейські (не вбили), що росіян до
смерті били на пристані порома (не били), що росіян катували і накачували
наркотиками під час допитів (цього теж не було). На наступний
день естонські держслужбовці, співробітники газет і банків прибули на свої
робочі місця і виявили, що їхні комп’ютери не працюють: їх вивела з ладу одна з
найбільших на сьогоднішні кібератак. «Е-Стонія» пішла
в оффлайн. Нині багато хто
в Естонії впевнений, що все, що відбувалося тоді було скоординовано з Москви.
Але довести нічого не можна. Після кібератаки російський депутат-націоналіст і
політтехнолог Сєрґєй Марков
заявив журналістам, що його помічник керував атакою за підтримки
«хакерів-патріотів» – але уточнив, що він діяв незалежно від Кремля. Естонські
спецслужби заявляли, що бачили, як члени «Нічного дозору» зустрічалися з
працівниками російського посольства. Але довести, що масовими заворушеннями
керували з Кремля – це зовсім инша справа. Єдине, що
можна було стверджувати напевно – хтось хотів дати уряду Естонії зрозуміти, що
їхнє становище не таке надійне, як вони звикли думати. Але в якому саме сенсі
становище не надійне? «Іноді нам здавалося, що зміст цих атак – змусити нас
стати параноїками і неважливими партнерами для НАТО», говорить Ільвес. «Таким чином, підривається авторитет альянсу
загалом». Основний
тактичний принцип російської інформаційної війни – поняття «рефлексивного управління».
Як пише Тімоті Томас (Timothy
L. Thomas), аналітик Центру з вивчення зарубіжних
збройних сил при армії США і експерт з новітньої російської військової історії
та теорії, рефлексивне управління включає в себе «передачу противнику
спеціально підготовленої інформації для того, щоб переконати його самостійно
прийняти рішення, вигідне ініціатору передачі». Иншими
словами, настільки добре знати поведінку вашого супротивника, щоб спровокувати
його на будь-яку потрібну вам дію. Відомий приклад
подібної тактики – щорічні військові паради на Красній площі під час холодної
війни, коли СССР пред’являв світу свої ядерні балістичні ракети. У Союзі знали,
що це був єдиний момент, коли західні аналітики могли на власні очі побачити їх
арсенал, тому вони викочували на площу макети ракет з боєголовками неймовірного
розміру. Розраховували на те, що при вигляді могутності останніх новинок совєтського озброєння на Заході почнеться паніка. Мета,
пише Томас, «полягала в тому, щоб послати зарубіжних вчених, які бажали скопіювати
останні зразки найпотужнішої зброї, по хибному шляху, витративши даремно час і
кошти». У совєтські часи концепцію «рефлексивного управління»
всебічно досліджували. Очолював наукову групу Владімір
Лефевр, який, за словами Томаса, «описував рефлексивне
управління в контексті і рамках логіки рефлексивної гри». На зорі двотисячних
Інститут психології РАН два рази на рік видавав журнал, присвячений цьому
феномену. Там публікувалися статті по «алгебрі совісті» і «рефлексивних іграх
між людьми і роботами». Стосовно
ландшафту інформаційної війни «рефлексивне управління» означає, що естонцям
залишалося лише гадати про справжні наміри Кремля. Їх охопив параліч від
нездатності адекватно відповісти на провокації, цілі і завдання яких визначити
неможливо – адже мета провокації може бути тільки в тому, щоб викликати у
жертви надмірну реакцію. «Коли російські політики заявляють, що Росія здатна
захопити Естонію, чи означає це, що вони дійсно збираються вторгнутися в нашу
країну?» – До нашої екскурсії по президентській резиденції приєдналася Ііві Массо, радник Ільвеса з питань безпеки. «Чи вони просто намагаються нас
деморалізувати? Чи вони хочуть, щоб їх цитували західні журналісти, щоб послати
сигнал ринку про те, що наше становище нестабільне, і підірвати таким чином наш
інвестиційний клімат?» * * * Через кілька
місяців після мого візиту до Естонії я потрапив на семінар з політики НАТО в
Києві, на якому мали вивчати нові проблеми, що стоять перед Заходом. Семінар
проходив в приміщенні, яке було схоже на бальну залу шикарного готелю, з пишною
ліпниною і дзеркальними стелями. Головував на семінарі уродженець Корнуолла, людина невеликого зросту, який погойдувався на
стільці перед екраном зі слайдами презентації в PowerPoint. Це був Марк Лейті (Mark
Laity), колишній кореспондент «БіБіСі»,
що висвітлював оборонну промисловість, а сьогодні голова відділу стратегічного
зв’язку в НАТО. На великому
екрані за спиною Лейті показували схему основних
елементів розповіді: як конфлікт веде до бажання його вирішити, яке, в свою чергу,
реалізується через «дії, учасників та події». Приблизно те ж саме розповідають
студентам першого курсу кіношколи або на семінарах з
літературознавства. Автори презентації підкреслювали, що світ потрібно
розглядати як «систему історій» всередині «наративного
ландшафту». Для присутніх, в основному військових і держслужбовців, цей погляд
на світ був новим. Вони старанно конспектували. НАТО досі нікому
не вдавалося перемогти на полі бою, але Лейті ясно
давав зрозуміти, що «наративний ландшафт» – абсолютно
нова, незвідана територія, на якій у НАТО більше немає чіткої переваги.
Найбільш очевидно це стало в останні кілька років, коли Кремль почав активно
випробовувати альянс часів Холодної війни на міцність, іноді нишком, а іноді в
лоб. Семантична пастка, в яку потрапив альянс, міститься в статті 5
Північноатлантичного договору. У ній говориться, що напад на одну з країн
альянсу розцінюється як напад на весь альянс загалом. Саме до 5 статті
звертався у своїй Талліннській промові Обама, описуючи її положення як «кришталево
зрозумілі». Але чи можна звести цей принцип нанівець, не зробивши жодного
пострілу? Чи підпадає під дію 5 статті кібератака на Болгарію, вчинена якимись
хакерами, що симпатизують Росії? А якщо в прикордонному місті однієї з
прибалтійських держав відбудеться повстання, влаштоване місцевими жителями, але
з підозрілими зв’язками з російськими спецслужбами? Чи готові всі країни НАТО
розпочати війну, щоб жителі Естонії могли перевірити свій банківський рахунок
через Інтернет? З самого початку
конфлікту в Україні Кремль безперервно провокував своїх західних сусідів і
більш звичними засобами (Росія, зрозуміло, стверджує протилежне). У 2010 році в
латвійських водах було помічено військове судно під російським прапором. У 2014
році таких випадків вже було 40. У 2010 році латвійські винищувачі п’ять разів
піднімалися в повітря по тривозі. У 2014 році – більше сотні разів. У лютому
російських бомбардувальників помітили біля узбережжя Корнуолла. Всі ці маневри
поставили НАТО в глухий кут. Ніяк не відреагувати – означає продемонструвати
безглуздість цієї організації. Тому Обамі і довелося їхати в Таллінн, а
британському міністрові оборони Філіпу Хеммонду в
березні випустити жорстку заяву про те, що «Росія представляє найбільшу загрозу
нашій безпеці». Але, з иншого боку, Кремль чудово
знав, що НАТО не може не відповісти на провокації. А раптом тільки це і
потрібно, щоб показати безсилля альянсу? Якщо битва
перейде в «психосферу», військова могутність НАТО
виявиться марною. Більше того, вона може стати ахіллесовою п’ятою – сама міць
альянсу робить його неповоротким, а демонстрацію її марності – такою помітною.
Минулої зими я зустрічався з Ріком Стенґелом (Rick Stengel), заступником держсекретаря США з питань публічної
дипломатії – саме він повинен сформулювати американську відповідь на загадкові
інформаційні операції Росії. Стенгел, в минулому
редактор журналу Time, працює в тому самому кабінеті
у Вашингтоні, в якому колись Джордж Маршалл розробляв плани для повоєнного
відновлення Европи. У вихідні він їздить додому в
Нью-Йорк, де я з ним і зустрівся в кафе на Верхньому Вест-Сайді. «Коли я працював
в Time, моїм девізом було «ми пояснюємо світ Америці,
а Америку світу»», сказав мені Стенґел. Свою нову
посаду він розглядає як застосування тієї ж філософії, але в глобальнішому
масштабі: будь-якої мети можна досягти, якщо терпляче пояснювати свою позицію,
використовуючи тільки точні, перевірені факти. Після анексії Криму команда Стенґела випустила збірку фактів, яку вона поширює в
соціальних мережах, намагаючись протистояти російській кампанії з дезінформації
– щось на зразок американської урядової версії українського сайту StopFake. За словами Стенґела, це
«твереза оцінка офіційної лінії Кремля». Його активність
не обмежена Росією: Держдепартамент США запустив у твіттері
кампанію проти «Ісламської держави» під гаслом «Подумай ще раз і відвернися».
Мета цієї кампанії – «відкрити очі на правду про тероризм» і відвадити
потенційних новобранців від загонів ІДІЛ (якщо врахувати, з якою швидкістю
«Ісламська держава» набирає нових членів до своїх лав, складно сказати,
наскільки успішною є саме ця кампанія). Цей підхід явно має свої корені в
цінностях ліберальної журналістики: Стенґел вважає,
що якщо його аргументи і докази переконливіші, то і в суперечці він переможе. * * * У листопаді,
коли я зустрічався зі Стенґелом, по всьому Манхеттену були розвішані рекламні плакати RT –
міжнародного телеканалу, що належить російському уряду. Телеканал тільки
запустив масштабну рекламну кампанію, в якій обіцяв американським глядачам
альтернативний погляд на світові проблеми, який не побачиш у звичайних
американських ЗМІ. Роботу телеканалу оплачує Кремль, його річний бюджет –
близько 230 мільйонів доларів, а мовлення ведеться англійською, німецькою,
іспанською та арабською. RT стверджує, що аудиторія каналу по всьому світу –
700 мільйонів людей, а кліпи телеканалу на YouTube
набрали 2 мільярди переглядів, що робить його «головним постачальником новин на
YouTube». Мантра Марґаріти Сімоньян, головного
редактора RT – «Ніякої об’єктивної журналістики не існує». Можливо, так і є,
але місія RT полягає в тому, щоб довести цей трюїзм до логічного межі. У
момент, коли на Заході втратили віру в чесність і авторитет традиційної
журналістики, RT послідовно відстоює свій принцип: якщо самого поняття об’єктивності
більше не існує, значить, всі історії однаково правдиві. В Америці, де, згідно
з усіма опитуваннями громадської думки, ЗМІ так і не вдалося повернутися на
рівень довіри зразка 2003 року до вторгнення в Ірак, RT вішає рекламні портрети
з портретом Джорджа Буша та підписом «Місія виконана» – і внизу дрібнішим
шрифтом: «Ось що буває, коли нікому висловити иншу
думку». Важко не кивнути, погоджуючись з цим твердженням. На плакатах,
однак, не вказано жодної причини вірити саме путінському телеканалу. Їхній головний
меседж – «не вір західним ЗМІ». Не треба бути генієм, щоб довести, що репортажі
RT шиті білими нитками, по зав’язку набиті теоріями змови і явними
фальсифікаціями: в одній передачі показували фальшиві документи, в яких нібито
були плани по винищенню російськомовного населення України під керівництвом
США. В иншому було розслідування: ЦРУ винайшло Ебола як зброю проти націй, що розвиваються. Ведучі рідко
оскаржують позиції «експертів» під час дискусій на теми на зразок конфлікту в
Сирії – в якому Москва підтримує президента Башара аль-Ассада. Один частий гість у студії якось заявив, що
громадянську війну в Сирії «спланував ще в 1997 році Пол Вулфовіц»,
а инший описав численних жертв цієї війни як «спільне
виробництво ЦРУ, МІ-6 і Моссада». Грішки RT добре
відомі і ретельно задокументовані, в тому числі сайтом StopFake,
але достовірність репортажів явно не пріоритетна для цього каналу. Якщо щодня
повторювати, що ніякої об’єктивної журналістики не існує, а будь-який погляд,
навіть найдикіший, не гірший і не кращий за будь-який
инший, то врешті-решт ми приходимо до того – власне,
саме до цього RT нас і веде – що всі ЗМІ однаково не заслуговують довіри. Таким
чином, будь-яка помилка, допущена «БіБіСі» або
«Нью-Йорк Таймс», стає незаперечним доказом того, що
вони не більше ніж пішаки в іграх власних урядів. Це розтікання мислію по конспірологічному древу
нагадує ті самі «активні заходи», тактику КДБ з ведення психологічної війни,
яка, за словами Олега Калугіна, совєтського
перебіжчика, займала «всі фібри душі розвідслужб». Відділи, чиїм обов’язком
були «активні заходи», не займалися збором розвідданих. Їх метою, каже Калугін,
була «диверсія: вбити клин між членами західних спільнот, особливо НАТО, і
послабити Сполучені Штати». Улюбленим прийомом було розміщення фальсифікованих
статей в пресі, «дезінформація»: на зорі 80-х вийшла стаття, в якій з купою
наукових доказів стверджувалося, що СНІД винайшло ЦРУ, щоб винищити
афроамериканців. Але якщо раніше
КДБ доводилося витрачати місяці або навіть роки, ретельно розробляючи фальшивки
і викидаючи їх через своїх агентів на Заході, то нова дезінформація набагато
дешевша у виробництві, груба і миттєва: за кілька секунд зліпив і запустив в
Інтернет. Мета тут полягає не в тому, щоб запустити инші
версії правди, а в тому, щоб розмити поняття правди як таке. У подібному дусі
діють професійні пропутінські тролі, які сиплять
коментарями на новинних сайтах, роблячи будь-яку конструктивну дискусію
неможливою. Як доповідає кореспондент «The Guardian» Шон Уокер
(Shaun Walker), на одній
«фабриці тролів» в Санкт-Петербурзі співробітники отримують по 500 фунтів на
місяць за те, що прикидаються звичайними користувачами Інтернету, які люблять
Путіна, постять образливі карикатури на лідерів инших
країн і множать всяку конспірологію. Наприклад, ці
тролі люблять писати, що українських демонстрантів на Майдані поїли чаєм з
наркотиками, і що саме в цьому наркотичному угарі вони скинули (проросійський)
уряд. З різнорідних
елементів складається єдина картина: це мовний саботаж інфраструктури здорового
глузду. Якщо сама можливість раціонального обговорення в’язне в тумані
невизначеності, сперечатися вже немає про що – і слухачі логічно подумають, що
немає сенсу вирішувати, хто взяв верх в цій суперечці та й слухати
сперечальників вже нема чого. * * * Спосіб мислення,
який Кремль за допомогою своєї інформаційної війни намагається нав’язати европейському глядачеві, саме сьогодні падає на вельми
благодатний ґрунт. Нещодавно вийшла доповідь під назвою «Сприйняття теорій
змови у перехідний період», в якому автори розбирають феномен популярності конспірології у Франції, Угорщині та Словаччині. Група
дослідників з різних европейських дослідницьких
інститутів приходить до висновку, що «нинішній перехідний період в Европі привів до сплеску невизначеності щодо колективних
ідентичностей і відчуття втрати контролю. Це ідеальні умови для поширення
теорії змови». Особливо популярна конспірологія серед
прихильників праворадикальних націоналістичних і
популістських партій типу «Національний фронт» у Франції або «Йоббік» в Угорщині – які підтримують Москву і, в свою
чергу, користуються її підтримкою (Марін ле Пен у листопаді зізналася, що
«Національний фронт» отримав кредит в 9 мільйонів евро
від московського банку, який належить близькому до Кремля підприємцю; вона запевняє,
що ця угода не має ніякого відношення до її підтримки російської анексії
Криму). Десь 20 відсотків місць у Европарламенті
сьогодні займають члени партій – в основному вкрай правих – вони симпатизують
Москві. Значення цих
партій росло одночасно з падінням авторитету національних урядів. Коли зростає
фінансова й геополітична невизначеність, люди в пошуках відповіді на питання
«Чому сталася криза?» звертаються до найфантастичніших теорій. Розмито саме
поняття раціонального дискурсу – і залишається лише спектакль. Той, хто
розповідає захопливіші історії і робить це
агресивніше – тобто не озираючись на їх правдивість – завжди перекричить того,
хто намагається методично «доводити» факти. Що б не говорили
про інформаційну стратегію Кремля, вона безумовно відповідає духу часу: цей дух
відчувається у Британії та в Америці, де підхід, який комік Стівен Колберт назвав «правдогогією», на
два корпуси обійде будь-яку спробу оперувати фактами. «Наявні сьогодні
підходи до інформаційних війн ґрунтовані на двох можливостях», йдеться в
енциклопедії. Перший підхід «визнає первинність об’єкта реального світу» і
намагається виставити його в потрібному світлі: вигідно чи невигідно. Другий,
«стратегічний» підхід, продовжує енциклопедія, «робить первинною інформацію,
визнаючи об’єкт вторинним». Иншими словами, автори
енциклопедії стверджують, що реальність можна ліпити на свій розсуд. Росія навряд чи
самотня в дослідженні подібних методів. Наприклад, в Азії Китай для
обґрунтування своїх претензій на води Південно-Китайського моря користується
потужною сумішшю методів психологічної та звичайної воєн. У 2013 році вийшла
доповідь під назвою «Китай: потрійна війна», підготована в Пентагоні. Група
вчених під керівництвом кембриджського професора Стефана Гальпера
(Stefan Halper) описує
китайську відповідь на сутичку з Філіппінами через спірну мілину, на яку
претендують обидві країни: економічні санкції, акції залякування (кораблі
китайського флоту заходять в філіппінські води) і кампанія в ЗМІ, яка виставляє
керівництво Філіппін «небезпечними радикалами». «Війна ХХІ століття набула
нового, досі невідомого виміру», пише Гальпер. «Тепер
важливо не те, чия армія перемогла, а чия історія звучить переконливіше». «Журналістів
вчать давати слово всім сторонам конфлікту», говорив мені Стенґел
з явним роздратуванням у голосі. «Коли Кремль стверджує, що російських солдатів
в Криму немає, журналісти змушені це повторювати. І як боротися з тим, хто
просто вигадує всяку маячню на ходу?» Можливо, я
просто не виспався після літака, а, може, взимку на Манхеттен
так раптово падає пітьма, але коли я йшов із зустрічі зі Стенґелом,
я не міг позбутися бачення майбутнього, в якому неможливо виграти жодну
суперечку і жоден погляд не є правдивішим, ніж
будь-який инший. Але тут же себе приструнив: а раптом
страхи, схожі на мої, теж частина цього плану? В інформаційно-психологічній
війні немає явних перемог, нікому поставити свій прапор на завойованій
території і немає кордонів, які потрібно перекроювати. А є тільки нескінченні
інтелектуальні ігри в «психосфері», в яких перемога
може виявитися повною протилежністю того, чого ти очікував домогтися на
початку. Наприклад, яке завдання каналу RT – чи тільки передавати новини, конспірологію і думки? Або, насправді, вони проектують
імідж сильної і впевненої в собі Росії – з чого випливає, що самі розмови про
нахабство схожого підходу лише підкреслюють переконливість цього іміджу? Я задумався, а
чи не є сама ідея інформаційно-психологічної війни – і супутня думка про те, що
Росія винайшла якусь таємничу зброю, на яку у Заходу немає відповіді – підвидом
тієї ж інформаційної війни. Можливо, енциклопедія з її міркуваннями про
«невидимий вплив, схожий на радіацію», який здатен подолати «механізми
біологічного захисту» – теж блеф, як макети ядерних ракет на Красній площі, які
мали відправити пере збуджених західних аналітиків блукати по лабіринту з
дзеркал. А якщо це просто оновлена до реалій ХХІ століття версія класичного
прикладу «рефлексивного управління», тобто способу змусити ворога робити те, що
потрібно вам – то можливо, подумав я, сама ця стаття, яку ви зараз читаєте, теж
є частиною плану? |
ч
|
 |
|