|
Лілія ШевцоваПідсумки року. 2014 рік - кінець ілюзіону?
Світ ще буде сперечатися
про те, яким був для нього 2014 рік. Відповідь, ймовірно, дізнаємось тоді, коли
побачимо висновки, що світове співтовариство – і насамперед Захід – зробить з того
потрясіння, яке воно пережило в цьому році. ЯК ПУТІН РОЗБУДИВ ЗАХІД Поки не варто сумніватися
в одному: саме зараз стала очевидною вичерпаність епохи постмодерну, яка почалася
з падіння СССР і завершення холодної війни. Це був час політичного імпресіонізму
– півтонів, відсутності чіткого вектора, відмови від ідеології і прагнення вирішувати
проблеми через угоди і компроміси. Це був час маніпуляцій, потьомкінських
сіл у світовому масштабі, поєднання несумісного і цинічного виробництва ілюзій.
Це був час прагматиків, для яких стратегія полягала в ледачому обговоренні питання:
а що ми робимо сьогодні ввечері? Саме в цю епоху еліти авторитарних держав навчилися
виживати за рахунок особистої інтеграції в полотно західного суспільства. А Захід
виявився здеморалізований розростанням всередині нього лобістської машини, яка працювала
на інтереси світових корупційних режимів. Ще
побачимо, яку ціну Захід змусять заплатити за м’якотілість, потурання і підміну
принципів сьогочасною вигодою. Альтернатива Заходу, зазнавши поразки в холодній
війні, навчилась існувати, підриваючи Захід зсередини і користуючись його благами.
І, мабуть, найуспішнішим представником цієї альтернативи стала російська правляча
еліта, яка через партнерство з ліберальними демократіями зуміла досягти більшого,
ніж її совєтський попередник, конфронтуючи
із Заходом. Ситуація міжчасся і безцільного дрейфу могла б тривати ще невизначений
час. Ліберальні демократії, здавалося, за останні дві декади втратили не тільки
вектор, але і здатність знайти новий драйв і стимули для свого оновлення. Мабуть,
праві ті, хто вважає, що світові суспільні системи розвиваються як природа: якщо
немає конкуренції і суперництва, вони деградують і занепадають. Відхід зі сцени
СССР, який був потужним джерелом адреналіну для західної демократії, видно, тільки
підштовхнув її до стагнації та втрати життєздатності.
І тут на сцену вийшов Владімір Путін і перевернув шахову
дошку. Ще доведеться роздумувати,
чому Кремль в 2012-2013 роках зважився на зміну моделі виживання і вкинув Росію
у Військовий Час, повернувшись до військово-патріотичної мобілізації сталінського
типу. Невже кремлівська команда дійсно злякалася сердитих громадян, які вийшли на
московську вулицю, бо просто хотіли поліпшити (але не скинути!!) самодержавство?!
Або включився інстинкт старіючого самовладдя, що прагне компенсувати втрату потенції
пошуком ворогів? Як би там не було, до кінця 2013 року Путін повернув Росію до конфронтації
з Заходом, а Україна стала для Кремля полем стримування. Як би не було українського
Майдану, знайшлася б инша причина для кремлівського експерименту
з виживанням «через війну». У 1991 році совєтський правлячий
клас здав поле без бою. У 2014-му Кремль, повернувшись до протиборства з Заходом,
не лише позбавив себе можливості нового маневру. Сам факт звернення російського
самодержавства до військового патріотизму і ідеї «фортеці в облозі» свідчить і про
його агонію, і про готовність зробити її болісною не тільки для Росії, але і для
навколишнього світу. Тим часом, життя в режимі
стримування і протистояння нагадує боб на бобслейній трасі – з нього важко вистрибнути навіть бажаючи
цього. Про це свідчить оновлена російська Воєнна доктрина, яка стала визнанням ціннісного
конфлікту Росії із Заходом і її готовності до військової відповіді навіть на невійськові
загрози існуючій владі. Не виключено, що і нове лідерство не зможе зупинити цей
броньовик, що вже розігнався. Правда, виникає питання:
а що, було б краще (для Росії та світового співтовариства) – продовжувати грати
в ілюзії і будувати імітацію партнерства із Заходом, дискредитуючи його цінності?
Рано чи пізно ця гра закінчилася б. Іронія в тому, що світове політичне шапіто закрив
саме Путін, який вийшов на сцену і заявив: «Більше не тіштеся! Ми будемо грати у
свою гру. Не погоджуєтесь – нарікайте на себе!» Звичайно, це елементарний шантаж.
Але ж до недавнього часу шантаж діяв, змушуючи захоплених зненацька західних лідерів
робити все, щоб не роздражнювати господаря Кремля. «Допоможемо Путіну зберегти лице!
Не будемо його заганяти в кут!» – лунало із західних столиць. І тут сталося те, що
й мало статися: путінське самодержавство, намагаючись вижити, розбудило інстинкт
самозбереження Заходу. Політично в’ялі і цинічно-прагматичні західні еліти раптом
усвідомили: бізнес і вигода від співпраці з Кремлем, звичайно, річ хороша; але ж
якщо не проведеш зараз «червону лінію», доведеться відступати знову. Так, звичайно,
можна ще почути, як инші західні політики та коментатори
продовжують закликати до угоди з Путіном. Але вже не вони
визначатимуть курс західного співтовариства, яке відчуло для себе загрозу і почало
шукати колективну відповідь. Кремль стратегічно програв, коли Захід ввів проти Росії
колективні санкції. І це лише початок. Кремлівський програш поки набуває обрисів,
він буде формалізований і в новій стратегії НАТО, і в нових військових бюджетах
західних держав, і в нових фінансово-економічних обмеженнях, з якими Росія ще зіткнеться.
Так що ось вам один з підсумків 2014 року – пробудження Заходу і пошук ним колективної
відповіді на кремлівський виклик. Це ж треба – такий подарунок зробив ліберальним
демократіям Путін! Так, правильно, ліберальні
демократії повільні і процес прийняття рішень та визначення нового курсу у них йде
неспішно. Але, прийнявши рішення, вони підуть катком, не зупиняючись. Так, Захід
поки завмер в транзитній зоні, формуючи нову політику і розуміння нової реальності.
Але очевидно те, що в старий формат відносин з Росією він вже не повернеться! ЯК ЗУПИНИТИ ЧАС: ЗУСИЛЛЯ СТРАЖІВ-РЕТРОГРАДІВ А поки Захід думає,
давайте звернемо увагу на один важливий елемент політичного пейзажу, який не завжди
оцінюють достойно. Занадто багато уваги ми приділяємо політикам і медіапропагандистам, забуваючи про ще одну категорію працівників
сфери обслуговування нашого самодержавства. Я запрошую поспостерігати за експертами-ретроградами,
які так добре вписалися в колишній контекст, а сьогодні намагаються створити для
себе нову нішу. Причому зауважте: в рамках ретроградної експертизи працюють як російські,
так і західні аналітики, які (можливо, через розгубленість) часто просто повторюють
одкровення своїх російських колег. Коротше, займаються експертним плагіатом. Звичайно,
роль експертного співтовариства в тому, що відбувається з політикою і суспільством
– особлива тема, яка вимагає серйозних роздумів. А поки пунктирно про те, що вийшло
на поверхню. Це «щось» можна без
вагань визнати фіаско аналітичного мейнстріму. Його можна
порівняти тільки з провалом совєтології, яка до самої
загибелі СССР продовжувала стверджувати, що СССР живучий, як ніколи! Нинішнє експертне
співтовариство, тим часом, функціонує в режимі постійних помилок. Все, що говорили
мейнстрімники, починаючи з кінця 90-х, про Росію і Захід,
не співпадало з реальністю: у Росії так і не відбулося ліберальної революції: Єльцин
не був демократичним реформатором; партнерство Росії і Европи
так і не привело ні до російської модернізації, ні до їхнього «союзу»; Мєдвєдєв виявився не тільки не модернізатором, але навіть і
не господарем Кремля; «перезавантаження» не спричинило нового зближення Америки
і Росії; ринкова економіка не стала двигуном демократії; Росія виявилася зовсім
не постімперською державою і т.д. Продовжувати цей список аналітичних провалів можна
до безкінечності. Але наші стражі не збираються
здаватися, як це зробили совєтологи. Вони не готові визнавати
свої помилки і робити собі харакірі. Вони готові до нових звершень на ниві створення
мітів. Правда, сьогодні для них починаються важкі часи:
вчора вони могли мати прозахідну позицію і одночасно виправдовувати Кремль – час
подвійності і аморфності дозволяв грати відразу кілька ролей. Сьогодні доводиться
вибирати одну роль, і зрозуміло, яку обирає більшість ретроградів. Хоча можна припустити,
що експертне чуття і професіоналізм деяких наших колег бунтує проти їхнього вибору
і того, про що вони розказують. Можливо, і без особливого
ентузіазму, але ці стражники-ретрогради намагаються пропонувати варіації кремлівської
теми. Вони прості і невигадливі: Захід проводив версальську політику і нас не поважав;
Захід обмежує сферу «свободи» (!) Росії; США дестабілізують міжнародні відносини;
розширення НАТО – головна причина кризи навколо України; Захід через санкції прагне
скинути Путіна; Росія відстоює свій суверенітет. Щоправда, логіка такого
експертного аналізу провокує незручні питання. Наприклад, якщо Захід весь час тисне
на Росію і її принижує, то як це можна поєднати з иншою
тезою стражів про занепад того самого Заходу і «кінець» його епохи? Якщо деградуючий
Захід, відходячи в минуле, все ж встигає здійснювати експансію і створювати для
нас неприємності, то що тоді можна сказати про Росію, яка стає об’єктом приниження
з боку відмерлої натури? І як поєднати Веймарську політику
Заходу з реальною кризою ЕС, з втратою НАТО своєї місії і спробою США відмовитися
від своїх амбіцій? Що стосується спроб Заходу змістити Путіна, все говорить про
те, що західні лідери протягом року, який минув тільки те й робили, що намагалися
не заганяти його в кут (згадаймо, які зусилля до цього докладала канцлер Меркель!),
явно побоюючись і путінської реакції, і того, що може статися через його падіння. А що за вимога «повного
суверенітету» Росії? Адже це означає її вихід з усіх міжнародних організацій, які
в тій чи иншій мірі обмежують суверенітет своїх членів
самим фактом їхнього членства! Невже експерти намагаються підштовхнути Росію до
ролі світового ізгоя?! Звичайно, стражі розуміють
ущербність своєї логіки – не дурні ж люди. Вони, безсумнівно, усвідомлюють, що почали
працювати як пропагандисти, а це не лише підриває їхню репутацію, а й професію.
Видно, иншої можливості для свого існування вони не бачать.
Ну, а зрештою, в ситуації відсутності критеріїв репутаційного збитку про що турбуватись?! Тим часом, як показує
2014 рік, провал експертного поля є серйозною проблемою – і політичною, і інтелектуальною.
Без відновлення аналітичного ресурсу російське суспільство навряд чи зможе знайти
конструктивний шлях виходу з нинішньої історичної пастки. На жаль, якщо мова йде
про розуміння Росією безвиході, в якій вона опинилася, то і в західному мейнстрімі ситуація з осмисленням все ще плачевна. Так що ось вам ще один
урок 2014: виникла відчайдушна потреба в новому поколінні експертів, не пов’язаних
ні з провалами міжчасся, ні зі спробами легітимізувати
самодержавство Військового Часу. Їм доведеться прийти на випалене поле і створювати
заново і аналітичну репутацію, і довіру до неї. Втім, нам доведеться відтворювати
всю інфраструктуру російського суспільного і політичного життя, яка була дискредитована,
деморалізована або знищена за останнє двадцятиріччя. «Креативне руйнування» – так, можливо, назвав би Шумпетер події минулого року, який зруйнував так багато уявлень,
надій, ілюзій. Швидше за все процес їх руйнування продовжиться і в новому 2015.
Настав час виходити з інтелектуального паралічу і думати про «креативну» сторону
процесу: як нам жити в ситуації агонії політичного режиму і як нам її пережити!
Бо все може розвалитись швидше, ніж ми думали, і ми знову будемо до цього не готові! |
ч
|
 |
|