|
Рустем ВахітовІмперія і нація в російській історії
ВСТУП Події, що
трапились в Росії протягом останнього часу, винесли на порядок денний тему
російського націоналізму. Схоже, що аналогічно до того, як 1980-1990-ті роки
були роками протистояння лібералів і комуністів, «десяті» стануть роками
протистояння націоналістів та імперців. Все
менше ми чуємо розмов про переваги ринкової чи планової економіки, про СССР і
Захід. Все це залишилось в минулому. Сьогодні, у той час як політичні активісти
на площах скандують «Росія для росіян!», у колах інтелектуалів не вщухають
суперечки, якою бути Росії - російською національною державою або державою поліетнічною, імперською. Безумовно,
це питання породжує рій инших - що таке нація і що
таке імперія? Чи були Російська імперія і СССР російськими державами? Яке було
і повинно бути місце росіян у імперії? Дати
остаточну відповідь на ці запитання, звичайно, неможливо, але висловити свій
погляд - дозволено і навіть потрібно. Це я і зроблю в даній роботі.
Не приховуватиму, що поштовхом для її написання і навіть почасти, так би мовити,
джерелом натхнення для неї послужила відома робота С. Серґєєва
«Нація в російській історії. Ціна імперії» (1) (натяк на це міститься у мене в
назві). В міру того, що я є противником політичної платформи Серґєєва - націонал-демократизму, я не можу не висловити
свого захоплення глибиною його аналізу цієї проблеми. Читачі побачать, що
фактично я здебільшого погоджуюсь з висновками Сергєєва, от тільки пропоную
протилежні інтерпретації цих висновків. ІІ НАРОД І НАЦІЯ Почну з
визначення терміну «нація». Я розумію всю двозначність такої заяви. У науці
досі немає і, мабуть, і не буде єдності в цьому питанні. Існують сотні
визначень нації. Але все ж ми повинні сказати, що ми будемо розуміти під
нацією, коли почнемо міркувати про нації і націоналізм. Моє розуміння
базується на переконанні в тому, що обидві панівні в Росії і на Заході теорії
нації - відповідно, примордіалізм і конструктивізм - несуть в собі
раціональні зерна, та вони не позбавлені недоліків. Примордіалісти,
безумовно, мають рацію стосовно того, що народи і нації - це не уявні
спільноти, а реально існуючі біологічно-культурні та соціально-культурні
феномени. Вважати, що народи і нації існують лише в умах людей - значить,
впадати в такий дрімучий суб’єктивізм і нігілізм, який межує з абсурдом. Адже
якщо слідувати цій логіці, то все загальне є уявним, сконструйованим, так ми
дістанемось і до людської особистості, яка, як дотепно показав Е. Мах в
«Аналізах відчуттів» (2), цілком може бути представлена як конструкт
зі спогадів і уявлень, за якими не стоїть ніяке об’єктивне буття. Але якщо
немає навіть особистості, то немає і факторів, що пробуджують нації, факторів,
що конструюють нації, все перетворюється на безглуздий і безпричинний потік
«комплексів відчуттів» і ні про який конструктивізм мови не йде (адже щоб
конструктивізм був правильний, потрібно, як мінімум, щоб існував хоч один
конструктивіст). Але примордіалісти при цьому не помічають принципової
різниці між народами традиційного світу і націями світу модерністського, для
них це різні стадії розвитку одного і того ж об’єкту, що є очевидною оманою.
Конструктивісти вже давно і ґрунтовно довели, залучаючи великий історичний
матеріал, що нації - приналежність індустріального суспільства капіталістичного
типу. Вони припускають наявність системи секулярної освіти,
загальну грамотність, міст, в яких змішуються залишки традиційних народів і
виварюються в культурно однорідну масу. З крахом індустріального суспільства і відкатом спільноти людей в аграрний стан і
нації зникають, поряд з книгодрукуванням і викладанням квантової фізики. Отже,
народи - феномени світу традиційного, нації - індустріального, модерністського.
Якщо народи складаються з дрібних локальних громад, то нації складаються з атомізованих автономних індивідів, які виходять
завдяки руйнуванню цих громад. Народи мають, зберігають і передають від
покоління до покоління традиції, нації свої «традиції» придумують - із залишків
справжніх, вже померлих народних традицій і постійно їх модифікують. Виходить,
що нації не просто не є продовженнями традиційних народів, нації виникають
завдяки руйнуванню традиційних народів, тісного общинного особистісного зв’язку
між їх представниками, а також зв’язку їх з землею, з «ґрунтом». Говорити, що
нація продовжує історію якогось народу (наприклад, німецька нація - історію
пруссаків) все одно що говорити, що стіл є продовження дерева, з якого зробили
його стільницю і ніжки. Нація запозичує у того чи иншого
народу, члени якого увійшли до її складу, окремі культурні елементи: діалект
мови, історичні перекази, але саму його душу вона вбиває (не кажучи вже про те,
що при створенні нації використовуються як сировина і инші
народи, від яких взагалі майже не залишається пам’яті). Відмінності між
традиційним народом і нацією - це відмінності між живим і мертвим, організмом і
механізмом. Народ в традиційному суспільстві не конструюється елітою, він
відтворюється з покоління в покоління як одна і та ж культурна цілісність,
причому, це робиться несвідомо, адже і людина, коли зростає або дихає, не
ставить перед собою спеціально такої мети. Нація - це соціальна машина, «другий
Левіафан», який виникає так само, як і перший - шляхом суспільного договору між атомізованими індивідами на руїнах
традиційного суспільства. Оскільки нація - машина, її дійсно створюють,
конструюють будівники нації («будителі») і її можна і
зібрати, і розібрати, хоча часто вони самі так її взагалі не сприймають, бачачи
в нації якийсь «сплячий» народ, який потрібно «розбудити» (так німецькі
націоналісти XVIII-XIX століть вважали, що вони лише відроджують древньогерманску громаду). На відміну від традиційного
народу, «машина нації» в обов’язковому порядку створює тандем з иншою соціальною машиною модерністського світу - державою
бюрократично-демократичного типу. На це вказує класичне визначення нації,
висунуте Е. Ґеллнером: нація є політизацією етнічності. Це
розмежування націй і народів дуже важливе для розуміння специфіки національного
питання в Російській імперії, СССР і постсовєтської
Росії. ІІІ НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА ТА ІМПЕРІЯ
Саме такими
були справжні імперії традиційного світу. Необхідно обмовитися, що в сучасній
літературі, особливо, лівій, марк-систській, справжню
імперію помилково ототожнюють з так званими «колоніальними імперіями Заходу»,
що виникли вже в епоху капіталізму і були зовсім не імперіями, а вищим ступенем
розвитку національних держав, тобто національними державами, підкоривши собі
традиційні суспільства за океаном і займаючись їх модернізацією (і одночасно
експлуатацією). Імперія і національна держава - антиподи. Імперія передбачає
існування нерівноправних станів, національна держава - рівність громадян перед
законом, імперія складається з громад, національна держава - з атомізованих громадян, об’єднаних в
громадянське суспільство на основі договору, імперія не втручається у справи
підкорених народів, національна держава прагне підпорядкувати їх одному закону,
в імперії правлячий прошарок - інтернаціональний, імперські чиновники служать
ідеї, а не якому-небудь народу, в національній державі правлячий прошарок
національний, чиновники тут служать народу, який і є джерелом суверенітету,
національна держава одночасно націоналістична і демократична. Вже звідси
зрозуміло, що Британська або Французька імперії зовсім не були справжніми
імперіями, це були національні держави, що розрослись переступили межі місця
проживання «державотворчої нації». Історія продемонструвала, що ці так звані
«імперії» були лише перехідною ланкою між національною державою, заснованою на
етнонаціоналізмі і національною державою, заснованою на громадянському
націоналізмі. Вчорашні пригноблені народи були частково атомізовані і їх
представники почали вливатися - щоправда, не завжди і не скрізь безболісно - в европейські громадянські нації на умовах культурної
асиміляції. Отже, важливо
не плутати справжні традиційні початкові імперії з буржуазними «імперіями». IV МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО -
ТРАДИЦІЙНА ІМПЕРІЯ, А НЕ НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА Типовою
традиційною імперією було Московське царство. Міт про
те, що це була російська держава і навіть прототип російської нації був
створений слов’янофілами, а потім його підхопили пізніші російські
націоналісти. Історична дійсність абсолютно спростовує цей міт.
Московське царство повністю відповідало даному нами визначенню традиційної
справжньої імперії. Воно було поліетнічною евразійською державою, яку населяли не тільки східні
слов’яни, а й татари, башкири, різні фінно-угорські народи. При цьому, не можна
сказати, що правив ним російський народ. Російський народ поряд з иншими народами виконував своє імперське служіння, а еліта
Московського царства була відкрита для всіх, наприклад, величезну роль у ній
відігравали татари (П.М. Савицький узагальнив це у формулі «без татарщини не
було б Русі»). До того ж, ця еліта була
відокремлена від народів різними культурними ширмами, вона навіть розмовляла на
иншій мові. Офіційною мовою Московського царства був
своєрідний середньовічний варіант церковнослов’янської, а церковнослов’янська чи
правильніше сказати, старослов’янська, як відомо, створювалась в давнину для
перекладу Біблії на основі південнослов’янських діалектів і була мовою культури
і Богослужіння всіх слов’янських християнських народів - від Чехії до
Югославії. Таким чином, для східних слов’ян вона була чужою, нерідною мовою.
Вона була мовою культури і в Московському царстві, на ній писали богословські та
філософські трактати, літературні твори. Другою, державною мовою була так звана
«московська наказова мова», на якій писали закони і укази, вели політичну
кореспонденцію, яку використовували в державному управлінні, судочинстві. Її
основою була та сама середньовічна церковнослов’янська, що увібрала в себе
впливи різних мов народів Московського царства, до того ж, не лише російської,
але, наприклад, і татарської. Ці офіційні мови сильно відрізнялись від живої
розмовної мови російського народу, яка навіть не була єдиною мовою, а являла
собою сукупність великої кількості рівноцінних діалектів (наприклад, росіяни в
Новгороді говорили не так, як росіяни в Рязані). Тому татарський мурза, який
перейшов на службу до російського царя і прийняв православ’я, зовсім не ставав
росіянином, він навіть говорив на иншій мові, ніж
представники російського народу (і ці дві мови - старослов’янська і московська
наказова були для нього такими ж нерідними, як і для иншого
дворянина, що походив не з Орди, а з Рязані). Більше того, він стояв на
соціальній драбині на багато сходинок вище російського простолюдина, тому що
росіяни в Московському царстві, як і турки в Османській імперії були переважно селянським етностаном. Цей мурза ставав членом
«інтернаціонального», евразійського служивого стану
імперії, об’єднаного православною вірою і відданістю одному государю. Втім,
іноді не потрібно було навіть переходити у православ’я і все обмежувалось лише
політичною лояльністю, так, служиві татари з Касимівського
царства на Мещері до XVI століття залишались мусульманами. Зрештою,
народи в Московському царстві були наділені автономією, так, башкири, що
увійшли до складу Московської держави при Іванові Грозному лише платили ясак і
виставляли воїнів для московського війська на випадок війни, в усьому иншому вони корились своїм старшинам і жили за своїми
звичаями на своїй землі, приналежність якої башкирським родам московський цар
затвердив спеціальними грамотами. Таким
чином, в Московському царстві не було ніякої атомізації суспільства
(яка вже починалась в династичних державах Заходу). Навпаки, кожна людина
належала до певної громади, стану, або етностану,
еліта була інтернаціональною, туди верстались представники різних народів і
нікому не приходило в голову ототожнювати етнічність і державу. Будування
нації почалось в Росії тільки після вестернізації Петра
і тільки в тих прошарках суспільства, які охопила ця вестернізація. V РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ І
БУДУВАННЯ НАЦІЇ В НІЙ Втім,
Російська імперія також представляла собою не російську національну державу, а
в загальних рисах імперію традиційного типу. Її еліта теж версталась з
середовища найрізноманітніших народів, причому, етнічні росіяни не відігравали
в ній провідної ролі. Вона належала, швидше, німцям. С. Сергєєв дуже
переконливо демонструє не національний характер Російської імперії, наводячи
вельми показові факти. На початку XIX століття німці, які становили 1% населення
імперії, займали третину вищих чиновницьких і військових посад. При Миколі
Першому балтійські німці займали 19 з 134 місць в Державній раді, 9 з 19
російських послів у середині XIX століття були лютеранами за віросповіданням.
Тоді ж поляки займали 48% служивих станів імперії. Нарешті, починаючи з Петра
Першого російські царі незмінно одружувались з німецькими принцесами, що
зробило династію Романових, м’яко кажучи, російсько-німецькою (не згадуючи вже
про те, що на російський престол сходили і чистокровні німці, як, наприклад,
Катерина Друга). Отже, еліта
Російської імперії була не російською, а цілком інтернаціональною, тільки тепер
вже не евразійською, слов’яно-тюркською,
а европейською, слов’яно-німецькою (до
того ж, слов’янська складова поповнювалась не стільки завдяки росіянам,
скільки, принаймні, спочатку, завдяки українцям і полякам). Не дивно, що ця
еліта і політику вела, швидше, в інтересах Европи,
чого варті лише спроби Алєксандра Першого підтримати европейські монархії силою російської зброї, очевидно,
продиктовані династичною солідарністю з монархічними домами Европи,
що призвело до вибуху русофобії на Заході. Рівень усвідомлення не російського,
а европейського характеру держави в еліти був
настільки високий, що міністр фінансів в уряді Миколи Першого Е.Ф. Канкрін пропонував навіть перейменувати державу
- з Росії на «Петровію» або «Романовію». Перед нами
типова традиційна імперія, що зараховує до свого складу безліч народів, і має
інтернаціональну ідеократичну політичну еліту. Найбільш численний,
«корінний» народ виконує тут роль базису. «Етнічні росіяни» в Російській
імперії, як і турки в Османській імперії були здебільшого селянами і ними так
само нехтували як «варварами» та «селюками». Американський дослідник - імперієзнавець Віллард Сандерленд писав
про це: «Европеїзовані росіяни часто вважали
російський плебс таким «відсталим», як і неросійських інородців (На думку
деяких спостерігачів, російські маси були навіть набагато більш відсталими, ніж
деякі «інородці»)». І так само
як і у будь-якій традиційній імперії, в Російській імперії втручання влади у
внутрішні справи підкорених народів було, швидше, винятком, ніж правилом.
Фінляндія мала фактично повну автономію, управлялась парламентом, в якому, до
речі, офіційною мовою була не російська, а шведська, не платила податки в
імперську скарбницю. У Туркестані навіть державне листування велось
азербайджанською. Закони імперії, яким підпорядковувались центральні губернії,
взагалі не поширювались на новопридбані імперські території - Кавказ, Туркестан
(на цих територіях не були введені земські суди, які вводились у «внутрішніх
губерніях» згідно реформи Алєксандра ІІ).
Мусульманським народам дозволяли вести судочинство за своїми звичаями, тобто по
шаріату (власне, це стосувалось і російського селянства, імперська влада
закривали очі на те, що сільські громади вершили самосуди, наприклад, над
конокрадами за принципами свого «звичайного права»). Більш того, багато
інородців, на відміну від російських селян, не були кріпаками. Той самий
американський вчений зазначає, що і колонізація нових земель, наприклад,
Сибіру, проводилась в Російській імперії не так, як у колоніальних імперіях
Заходу. Якщо в Британській імперії суб’єктом колонізації були англійські купці,
підприємці, які відчували себе представниками «вищої нації», несучої
«цивілізацію» «відсталим» народам, то в Російській імперії колонізація була
селянською, суб’єктом її була імперська держава, і «колонізатори» не належали
обов’язково до російського народу, це були і мордва, і чуваші, і татари, і євреї,
і німці. Приходячи на нові землі і зустрічаючись з корінним населенням, вони не
поводили себе як «вища нація» і не займались культуртрегерством, а жили
замкнутими общинами, охоче встановлюючи рівноправні зв’язки з корінними
жителями. Західні
дослідники у зв’язку з цим говорять про якийсь незвичайний навіть патологічний
характер «російського імперіалізму», не по-мічаючи
при цьому, що чинять методологічну помилку, за зразок імперії вони приймають
західні колоніальні «імперії» Нового часу, але ми вже з’ясували, що це - не
справжні імперії, а швидше національні держави, що розрослись в ширину. У
дійсності, Російська імперія цілком відповідала характеристикам імперії
традиційного типу і імперіалізм її був не «російським імперіалізмом» (також як
імперіалізм Блискучої Порти не був «турецьким імперіалізмом»), а імперіалізмом слов’янсько-европейської імперської еліти. Певна
ненормальність Російської імперії полягала в иншому -
в еклектичному поєднанні традиційного укладу і модерністських вкраплень у формі
наявності інтелігенції і своєрідної «неевропейської
буржуазії». Саме
дворянська інтелігенція, що наха-палась «передових»,
освітянських ідей Заходу і стала в Російській імперії носієм першого
націоналістичного проекту, інакше кажучи, будівельником і одночасно матеріалом
російської політичної нації. Націоналістичні аспекти всіх популярних серед
інтелігенції XIX століття навчань - від слов’янофільства до західництва добре
розглянув С. Сергєєв, ми тільки повторимо загальні висновки. Першими
російськими націоналістами були декабристи, ранні слов’янофіли, і водночас їх
опонент-західник В.Г. Бєлінський. Вже до кінця XIX століття в Росії виникли
обидва різновиди націоналізму, які виділяють націєзнавці.
Громадянський націоналізм пропагував консерватор Катков, який мріяв про створення
єдиної російської політичної нації, до якої увійшли б не тільки етнічні
росіяни, а й представники всіх народів імперії, незалежно від походження та
віросповідання. Скріпами, що об’єднували б цей строкатий конгломерат в націю,
повинні були стати, згідно з Катковим, російська літературна мова і та російсько-европейська національна культура, яка була
вироблена в XIX столітті інтелігентами дворянами і різночинцями. Простіше
кажучи, і єврей, і татарин, могли увійти в цю націю, не відмовляючись від своїх
традиційних релігій, якщо тільки вони визнавали російську мову і поезію Пушкіна
як свої, рідні, національні. Инший етнонаціональний проект
пропонували пізні слов’янофіли, зокрема І.С. Аксаков, згідно з цим проектом
російська нація включала в себе лише східних слов’ян (великоросів, малоросів і
білорусів), православних за віросповіданням. Решта народів Росії уявлялись як
національні меншини (здебільшого напівдикі), які росіянам потрібно асимілювати.
На початку ХХ століття традицію громадянського російського націоналізму
продовжив лідер ліберал-консерваторів правий кадет П.Б. Струве, який
відстоював модель Російської імперії за подобою Британської, де була б
демократична російська національна держава в центрі і інородницькі анклави на
периферії, а блага громадянськості і демократизму повинні поступово поширитися
на всіх підданих імперії, незалежно від віросповідання та походження (разом з
прийняттям ними російської мови і культури). Традицію слов’янофільського етнічного
націоналізму продовжили такі видатні філософи і публіцисти правоконсервативного
табору як В. Розанов і М. Меньшиков. Російський
націоналізм в Російській імперії залишався явищем маргінальним, він не знаходив
підтримки ні у влади, ні у народу. Влада бачила в ньому загрозу для себе, так
як еліта імперії, повторимо, зовсім не була російською національною елітою, що
переслідує російські інтереси, навпаки, це була інтернаціональна, слов’яно-европейська еліта, чиї інтереси часто були
діаметрально протилежні інтересам «російської партії» (наприклад, «російська
партія» виступала за фінансову підтримку центральних губерній Росії, а
імперська еліта - за вливання у придбані інородницькі провінції заради
зміцнення геополітичної могутності імперії). Вельми показово, що і
консерваторів на кшталт Каткова, і слов’янофілів на кшталт Аксакова
переслідувала імперська влада (Каткову забороняли писати на тему національних
питань, журнали слов’янофілів піддавали цензурі, а часто і зовсім закривали).
Лише в самому кінці 19-початку 20 століть, при Алєксандрі
Третьому і особливо, при прем’єр-міністрі Столипіну в час царювання останнього
царя, політика імперії почала набувати проросійського характеру, але й ці
спроби були несміливі і непослідовні та були нескінченно далекі від сподівань
російських націоналістів - перетворення імпе-рії в
російську національну державу. Це було легко пояснити: інстинктом державників
імперські чиновники розуміли, що актуалізація російського національного проекту
запустить инші інородницькі національні проекти на
периферії і тоді імперію просто розірве на частини (і вони мали рацію: це,
власне, і сталось під час громадянської війни). Тоді ж сама логіка европеїзації штовхала їх до ідеалу російської національної
держави чи то пак російської колоніальної імперії західного типу. Що ж до
великоросійських простолюдинів, то вони в силу свого повного занурення в
ментальність і життя традиційного суспільства, зовсім не відчували себе
російською нацією. Нагадаємо, що нація - культурно однорідне
секулярне об’єднання громадян, що припускає умови індустріального суспільства
і самовідтворення за допомогою інститутів загальної освіти, ЗМІ, національної
науки та літератури («соціальних машин», які продукують Сучасність, як дотепно
висловлюється М. Ремізов). Усього цього
російські простолюдини були позбавлені, вони були аграрниками, неписьменними,
культурно різнорідними, не мали спільної мови і говорили на різних діалектах,
релігійно розколоті (навіть на початку ХХ століття значна частина
великоросійського простолюду була старообрядцями). Селяни Російської імперії
ідентифікували себе за місцем проживання, за приналежністю до стану, за
релігією, за підданством цареві, але зовсім не за ознакою «російськості».
Дореволюційна російська нація, яка так і не надбала своєї держави була тонким,
поверхневим прошарком між наднаціональною проевропейською
імперською елітою і «недонаціональним» народом, що
живуть засадами традиційного суспільства. До того ж, це стосувалось не тільки
росіян, а й инших народів імперії (наприклад, башкир,
у яких інтелігенція сповідувала пантуранский
націоналізм, а маси залишались вірні традиційному світогляду напівкочівників). Власне,
революція і громадянська війна, як дотепно висловився С. Серґєєв,
і були зіткненням російської нації («білих») та російського народу (низові шари
«червоних»), так само як і більшості инших народів
Імперії. Недонаціоналізм народу зійшовся з постнаціоналізмом,
інтернаціоналізмом більшовиків і їх спільної сили вистачило, щоб поставити
хрест на спробах російської політичної нації початку ХХ століття перейти в етатистську площину, реалізувати свій проект
національної держави. |
ч
|
 |
|