Від редакції

Що означає жити в просторі, який можна назвати “простором post“, простором “після“: після Риму, після Візантії, після... Росії?

Україні випало довший час жити в полі великих притягальних і водночас відштовхуючих цивілізаційних центрів – Другого та Третього Риму. Однак тепер постала проблема життя в просторі “після“, де все ще потужно відчуваються їх впливи, в універсумі post-візантійської цивілізації, у світі пост-російської та пост-радянської дійсности і водночас в епоху розкладу та агонії їх фундаментальних вартостей.

Однак найактуальнішим для України зараз є завдання осмислення пост-російського/пост-радянського культурного простору, в умовах якого нам доводиться не лише будувати нову державу, але й нову українську культуру. Відтак стосунки Україна-Росія аж ніяк не відступають на задній план.

Україна – Росія. Проблема їх стосунків для нас, українців, здається одвічною. Однак ця проблема має свою історію. У різних верствах українського суспільства ця проблема вирішувалась по-різному. Розіпнутість України між сходом і заходом европейства не давала змоги українству вирішувати це питання однаково.

Так чи інакше, а вирішити цю проблему нам доведеться. Принаймні в формах, для нас доступних.

Чи можлива Україна без Росії, чи можлива Росія без України? Принаймні “така Україна, яка є“ і “така Росія, яка є“. Чи ми приречені любити Росію, а чи приречені її ненавидіти, щоб бути українцями? Або ж чи можливі Україна та Росія як “чужі“, “відчужені“ одна від одної політичні та культурні організми? Чи може вони є одним культурним простором, що є частиною ще більшого – пост-візантійського? Дійсно, Росія витворила найбільшу, справді грандіозну слов'янську культуру. Ця культура є багатою, виробленою у всіх можливих вимірах, та, на жаль, – імперською.

Успадкувавши від світових імперій – Золотої Орди і (принаймні в ідеологемах) Візантійської імперії їх експансіонізм та захланність Росія є експансивною, аґресивною, багатою та ... цікавою. У такому вигляді вона є тягарем для самих росіян (принаймні для інтелектуальної еліти), але від неї, як і від культури пізньої Візантії чи Риму відмовитись важко, попри всю її старечу вибуялість, а, врешті, і виродженість.

Видається, що сама Росія ще не знає, що має з собою робити. Через те борсається між несприйняттям себе самої, та безоглядною самозакоханістю.

Важко, отже, говорити, що ми сприймаємо в цій Росії, а що ні. На разі ми можемо тільки запитати себе: хочемо бути з Росією “ з любов'ю“, чи ні? І чи можемо бути з Росією“ з любов'ю“, чи ні? А, відтак, виходячи з відповіді на це запитання, будувати своє майбутнє.