|
The EconomistВід холодної війни до війни гарячої
АГРЕСІЯ
РОСІЇ В УКРАЇНІ Є ЧАСТИНОЮ ШИРШОЇ, НЕБЕЗПЕЧНІШОЇ КОНФРОНТАЦІЇ З ЗАХОДОМ У Мінську,
столиці Білорусі, для лідерів Франції, Німеччини, Росії та України вже були
приготовані ручки щоб укласти угоду, яка б закінчила війну тривалістю в рік,
яку підживлювала Росія – а вели цю війну її повірені. Проте 12 лютого, після
цілої ночі переговорів, ручки відставили в бік. «Ніяких хороших новин», сказав
Петро Порошенко, президент України. Замість цього буде припинення вогню з 15
лютого. В попередній угоді було досягнуто згоди вивести важке озброєння. Але Росія
наполягає на можливості тримати кордон з Україною відкритим і далі підтримувати
потік своєї зброї і людей. Облога Дебальцевого, стратегічного транспортного
вузла, яку утримували українські сили, завершилась. Росія проводить військові
навчання на своїй стороні кордону. Про Крим навіть не згадується. Тим часом
МВФ заявив, що надасть Україні $ 17,5 млрд., щоб підтримати її економіку. Проте
Путін, здається, покладається на знайому Росії тактику – виснаження колег по
переговорах і зробивши два кроки вперед,
зробити лише один крок назад. Він розраховує на час і витривалість, щоб
добитись краху та розчленування України, а також на перегляд світового порядку
після закінчення холодної війни. Майже
чверть століття після розпаду Совєтського Союзу,
Захід постав перед більшою загрозою зі Сходу, ніж в будь-який инший момент за час всієї холодної війни. Навіть під час
кубинської ракетної кризи 1962, совєтські лідери були
обмежені рішеннями Політбюро і пам’яттю про Другу світову війну. Тепер, за
словами головного пропагандиста Росії Дмітрія Кісєльова, навіть рішення про застосування ядерної зброї
«буде прийнято особисто Путіним, який має безсумнівну підтримку російського
народу». Блеф чи ні, але це відображає сприйняття російською елітою Заходу, як
загрози для самого існування російської держави. З її точки
зору Росія не починала війну в Україні, а відповіла на агресію Заходу.
Повстання Майдану і повалення Віктора Януковича як президента України були
розроблені американськими спецслужбами, щоб перенести сили НАТО ближче до
кордонів Росії. Після того, як пан Янукович пішов, американські посли
запропонували тимчасовому уряду України 25 млрд. дол., щоб розмістити ПРО на
кордоні з Росією, для того, щоб змінити баланс ядерних сил на користь Америки.
Отже, Росії нічого не залишалося, окрім як діяти. Навіть без
України, сказав Путін, Америка знайшла б якийсь инший
привід, щоб стримати Росію. Отже Україна не була причиною конфлікту Росії із
Заходом, а його наслідком. Метою Путіна є не відновлення совєтської
імперії – він знає, що це неможливо, – а
захист російського суверенітету. Під цим він має на увазі російські цінності,
найбільш важливим з яких є монополія на владу у державі. За
конфронтацією Росії з Заходом лежить зіткнення ідеологій. З одного боку, права
людини, відповідальна бюрократія і демократичні вибори; з иншого
всесильна держава, яка може пожертвувати інтересами своїх громадян для сприяння
власній долі або для задоволення жадібності своїх правителів. І при комунізмі і
до нього, Російська держава набула сакральних характеристик. І ця священна
держава перебуває під загрозою. Пан Путін
сидить на вершині цієї сакральної піраміди. «Не буде Путіна – не буде Росії»,
нещодавно заявив заступник начальника штабу. Його колишні колеги з КҐБ –
Комітету державної безпеки – є його охоронцями, слугами і капланами.
Це для них не робота, але елітарне і спадкове покликання. Експропріація майна
ЧФ на користь державного підприємства, в такому випадку не є актом корупції. Коли тисячі
українців вийшли на вулиці обстоюючи свій західний европейський
вибір, Кремль побачив у цьому загрозу своїй моделі управління. Алєксандр Проханов, письменник і
націоналіст, який підтримує війну Росії в Україні, порівнює европейську
цивілізацію з магнітом, який притягує Україну та Росію. Дестабілізації України
не достатньо, щоб протистояти цій сили: нейтралізованим має бути сам магніт. Росія
відчуває загрозу не від окремої европейської держави,
а від Европейського Союзу та НАТО в цілому, яких вона
розглядає як експансіоністів. Вона сприймає їх як таких, які «окуповані»
Америкою, яка намагається використати західні цінності, щоб отримати вплив на
решту світу. Америка «хоче заморозити порядок, встановлений після розпаду Совєтського Союзу і залишитися абсолютним лідером з думкою,
що може робити все що їй заманеться, а инші можуть
робити тільки те, що в інтересах лідера», заявив нещодавно Путін. «Можливо,
хтось і хоче жити в напівокупованій державі, але ми
не хочемо». Росія
стверджує, що вона не бореться з Україною в Україні, а з Америкою. Українська
армія є просто іноземним легіоном НАТО, а американські солдати вбивають
російських протеже на Донбасі. Антиамериканізм – це
не тільки привід для війни і головна опора державної влади, а також ідеологія,
яку Росія намагається експортувати до Европи, як це
було раніше за комуністичної доби. Антизахідництво, яке тоді
було одягнене не в комуністичні шати, тепер маскується шатами імперськими і
навіть клерикальними. «Ми бачимо, як багато країн евроатлантичного
регіону, по суті, відрікаються від своїх коренів, в тому числі від
християнських цінностей», заявив Путін у 2013 році. Росія ж, навпаки, «завжди
була державою цивілізованою, цілісність якої забезпечується російським народом,
російською мовою, російською культурою і російською православною церквою». А
їхні протеже на Донбасі воюють не тільки проти української армії, а й проти
корумпованого західного способу життя для того, щоб захистити якийсь особливий
російський світогляд. МАРНІ НАДІЇ Багато хто
на Заході вважав, що кінець комунізму призвів до закінчення холодної війни.
Насправді, до того часу як Совєтський Союз розпався,
марксизм-ленінізм був вже давно мертвим. Сталін замінив ідеали інтернаціоналізму,
рівності та соціальної справедливості, які проголошували більшовики у 1917
році, на імперіалізм та панування держави над усіма сферами життя. Революція Міхаїла Горбачова полягала не в знищенні марксизму, але у
проголошенні верховенства загальнолюдських цінностей над державою, таким чином
відкриваючи Росію Заходові. Націоналісти,
сталіністи, комуністи і монархісти об’єдналися проти Горбачова. Антиамериканізм все більше зближував сталіністів і
націоналістів всередині комуністичної партії. Коли розвалився комунізм, вони
об’єдналися проти Боріса Єльцина і його спроби
зробити Росію «нормальною», тобто прищепити їй західний стиль демократії та
вільний ринок. До 1993
року, коли прихильники Єльцина викинули членів антидемократичної коаліції з
будівлі парламенту, яку вони окупували у Москві, вони, здавалося, були
переможені. Тим не менш, націоналізм знову виплив на поверхню. Ті, хто боровся
проти Єльцина та його ідей активізувалися під час анексії Криму і беруть участь
у війні на південно-східній Україні. Алєксандр
Бородай, перший «прем’єр-міністр» самопроголошеної Донецької Народної Республіки,
який тоді боровся разом з антиєльцинівськими силами,
називає Путіна лідером націоналістичного руху в сучасній Росії. Тим не
менш, протягом декількох років після того як Путін прийшов до влади, він
побудував тісні відносини з НАТО. Впродовж
його перших двох президентських термінів підвищення рівня життя
допомогло купити визнання його монополії на владу в державі і довіру, як людини
з КҐБ; тепер, коли економіка всихається, загроза війни стала необхідним
інструментом, щоб узаконювати його владу. Він згадав про свій союз з
православними націоналістами тільки під час масових вуличних протестів
прозахідних лібералів у 2012 році, коли він повернувся в Кремль. Замість сльозогінного газу, він використав націоналістичні,
імперіалістичні ідеї, кульмінація яких виразилася у анексії Криму та повільній
анексії південного сходу України. ЖОРСТКА І
М’ЯКА СИЛА Путін надає
перевагу «гібридній війні»: такій собі суміші м’якої і жорсткої сили.
Комбінація інструментарію, одні інструменти військові инші
невійськові, використані так щоб здивувати, збентежити і збити з ніг суперника,
«гібридна війна» неоднозначна як у своєму походженні, так і в своїх намірах –
це ускладнює вироблення адекватної відповіді для таких багатонаціональних
організацій, як НАТО і ЕС. Проте без уміння застосовувати жорстку силу,
російська версія м’якої сили мало чим може допомогти. Росія «інвестувала значні
кошти в оборону», говорить новий генеральний секретар НАТО, колишній
прем’єр-міністр Норвегії, Йенс Столтенберґ.
«Вона показала, що в дуже короткий термін може розгорнути свої сили... і перш
за все, це демонструє готовність застосувати силу». Путін
вивчив два уроки зі своєї короткої війни в Грузії в 2008 році. По-перше,
Росія може розгорнути жорстку силу в країнах, які були в Совєтському
Союзі і були поза НАТО з мінімальним ризиком, що Захід відреагує силою у
відповідь. По-друге,
після наспіх організованої кампанії, було зрозуміло, що збройні сили Росії
потребують реформування. Військова модернізація стала особистою місією Путіна
щоб відплатити за те «приниження», якого Росія зазнала з вини «зарозумілого»
Заходу, коли закінчилася холодна війна. Згідно з
даними експертів з оборони IHS Jane’s, , наступного
року витрати на оборону в Росії потрояться, якщо їх порівнювати з 2007 роком, і
це буде тільки половина шляху з десятирічної програми, яка передбачає витрату 20 трлн рублів ($ 300
млрд.) на модернізацію озброєння Росії. Нові типи ракет, бомбардувальників і
підводних човнів готуються до введення в експлуатацію протягом найближчих
кількох років. Витрати на оборону і безпеку, як очікується, мають піднятися на
30% цього року і з’їдять більше третини федерального бюджету. Так само як
і гроші на бойові літаки, вертольоти, бронетехніку та систем ППО, близько
третини бюджету було виділено на реконструкцію ядерних сил Росії. Переглянута
військова доктрина, підписана Путіним у грудні, визначає, що «зміцнення
наступальних потенціалів НАТО безпосередньо на кордонах Росії, а також вжиті
заходи щодо розгортання глобальної протиракетної оборонної системи» у Центральній
Европі, найбільш серйозна загроза, яка постала перед
Росією. Саме по
собі це не може бути причиною для занепокоєння Заходу. Російська ядерна
доктрина мало чим змінилася з 2010 року, коли заборона першого використання
була дещо послаблена в ситуаціях, в яких «саме існування держави перебуває під
загрозою». Відображення цього можна побачити у
зростаючій впевненості звичайних російських збройних сил. Але Путін
любить говорити, що ніхто не повинен намагатися гратися з Росією, коли вона має
один з найбільших ядерних арсеналів у світі. Натомість Кісєльов
говорить більш прямо: «За роки романтизму (тобто розрядки), Совєтський
Союз зобов’язався не застосовувати ядерну зброю першим. Сучасна російська
доктрина так не вважає. Ілюзії зникли». Путін, як і
раніше, залишається відданий своїй стратегії, яку він задумав у 2000 році:
погрожувати точковим ядерним ударом, щоб змусити противника (тобто, Америку та
її союзників по НАТО), вийти з конфлікту, в якому Росія має важливу ставку,
наприклад в Грузії чи в Україні. Майже всі російські великомасштабні військові
навчання в останнє десятиліття характеризується моделюванням точкових ядерних
ударів, у тому числі один на Варшаву. Путін також
раціоналізує свої збройні сили щороку рекрутуючи 60,000 контрактників до своєї
армії. Професіонали в даний час складають 30% загальної кількості
військовослужбовців. Кількість рекрутів може бути безмежною, але для складних
точкових воєн Путіна, в яких він хоче перемогти, вони досить безпорадні.
Звичайні солдати-контрактники набагато менш підготовлені ніж спеціалізовані
сили, такі як спецназ ҐРУ (Ґлавного разведывательного управления)
(«маленькі зелені чоловічки», які увійшли в Крим без військових ознак) і елітні
повітряно-десантнівійська ВДВ (Воздушно-десантных
войск), але вони їх наздоганяють. САПОҐ НА
ЗЄМЛЄ Південний
схід України показує нову модель російської армії в дії. Підрозділи спецназу
спочатку навчали прокремлівських сепаратистів тактиці та вмінню поводитись з
складною російською зброєю. Проте коли українська армія наприкінці літа почала
робити успіхи, російські регулярні війська були вже біля кордону, щоб
забезпечити кваліфіковану (але все ще відносно приховано) відповідь. Важко
сказати, скільки російських військ бачили на власні очі дії в Україні, так як і
їхні транспортні засоби та уніформа не мали на собі ніяких ідентифікаторів. Але
приблизно 4000 солдат було відправлено для окупації Луганська та Донецька,
одночасно вони почали погрожували прибережному місту Маріуполю – цього було
достатньо, щоб переконати Порошенка відвести свої війська. З листопада
проводиться нове нарощування російських сил. Українська військова розвідка
вважає, що близько 9000 російських солдатів перебуває в їхній країні (НАТО поки
не дає ніяких оцінок). Ще 50000 дислокуються на російській стороні кордону. Незважаючи
на минулорічну заяву Путіна, буцімто він може «взяти Київ протягом двох тижнів», якщо захоче, повномасштабне вторгнення
і подальша окупація є за межами можливостей Росії. Проте контрольовані Росією
міні-держави, Новоросія, подібно до Абхазії і
Придністров’я, можуть бути більш-менш економічно стійкими. І це зруйнує надії
України на відновлення своєї суверенної території не на умовах Росії, які,
безсумнівно, включатимуть в себе вимогу залишатися поза рамками ЕС та НАТО. Не
поганий результат для Путіна –Україна залишається в
межах досяжності, з можливістю впливу жорсткою силою, яку він контролює. Великою
проблемою для НАТО є острах, що Путін розгорне свою «гібридну війну» проти
одного з їхніх країн-членів. Найбільша загроза нависла над країнами Балтії –
Латвії, Литви та Естонії,– дві з яких мають чималі російськомовні меншини. У
січні Андерс Фоґ Расмуссен, попередній генеральний секретар НАТО, сказав, що
є «висока ймовірність» того, що Путін може перевірити дієвість 5Статті НАТО, в якій напад на будь-якого члена союзу
розглядається як напад на всіх – навіть, якщо «він буде переможений». Були
визначені схеми провокацій, які включають в себе значне збільшення числа
близьких зіткнень за участю російських літаків і морських суден, а також позачергові
тренування російських військ поблизу північних і східних кордонів НАТО. Торік
літаки НАТО провели понад 400 перехоплень російських літаків. Більше 150 з них
були літаками альянсу доукомплектованими для Балтійської місії повітряної
поліції – в чотири рази більше ніж у 2013 році. За перші дев’ять місяців 68
«гарячих» ідентифікацій порушень відбулося на одному тільки литовському
кордоні. Латвія зареєструвала більше 150 інцидентів, пов’язаних з вторгненням
російських літаків в її повітряний простір. Також було
зареєстровано принаймні два випадки майже зіткнень між російськими військовими
літаками та шведськими авіалайнерами. Небезпечним є те, що російські пілоти не
реєструють і не записують плани своїх польотів. Вони літають з вимкненими транспондерами – це робить їх невидимими для цивільного
радара. 28 січня двоє російських, можливо озброєних ядерною зброєю, стратегічні
бомбардувальники пролетіли Ла-Маншем, викликаючи тим самим хаос у комерційних
авіаліній. Така поведінка є навмисною, і призначена для перевірки західної
оборони, і в останній раз її спостерігали під час холодної війни. Пан Столтенберґ називає її «ризикованою і невиправданою». З 2013 року
Росія перезавантажила масштабні дострокові військові навчання –принаймні вісім з них було реально проведено. У грудні
Кремль влаштував одне з них в Калінінграді – ексклаві, який межує з Литвою і
Польщею, членами НАТО. Туди було залучено 9000 солдатів, більше 55 військових
кораблів, і всі типи військової авіації. «Така модель поведінки може бути
використана, щоб приховати наміри», говорить генерал Філіп Брідлав,
найвищий командуючий НАТО. «Що вона може маскувати? До чого вона нас готує?» Величезною
проблемою для НАТО є те, що до чого б Росія не готувалася – це буде за межами
можливостей традиційної колективної оборони. За словами пана Столтенберґа, рішення чи мав місце напад за 5 Статтею означає і розуміння того, що відбувається, і
усвідомлення хто за цим стоїть. «Ми потребуємо більше інформації і кращого
розуміння ситуації», говорить він; але додає, що союзники НАТО мають визнати,
що, якщо поява маленьких «зелених чоловічків» можна приписати «нації агресору,
то за 5 Статтею будуть задіяні всі активи НАТО». Незважаючи
на всю риторику холодної війни, Совєтський Союз і
Америка були союзниками і стали переможцями у Другій світовій війні і
відчувають певну повагу один до одного. Політбюро не страждало відчуттям
неповноцінності. На відміну від цього, Путін і його кеґебісти
вийшли з холодної війни невдахами. Пана Столтенберґа
дуже бентежить нова путінська, зла Росія, з якою важче мати справу ніж з
колишнім Совєтським Союзом. Він говорить, що Норвегія
і тоді мала арктичний кордон з Росією і «навіть у найхолодніший період холодної
війни ми були в змозі прагматично розмовляти з ними з багатьох питань безпеки».
Тоді Росія була «зацікавлена в стабільності», «але зараз - ні». ВТРУЧАННЯ І
ПЕРЕКРУЧЕННЯ Але
дестабілізація сусіда в меншій мірі досягається військовим шляхом. Здобуття
влади чи посилення свого впливу за кордоном – з допомогою опозиційних
політичних партій, невдоволених груп національних меншин, засобів масової
інформації, екологічних активістів, прихильників з бізнес сектору, пропагандистів,
так званих «мозкових центрів», та инших – стало
частиною стратегії «гібридної війни» Кремля. Це переакцентування впливу на
«м’яку силу» розглядається Москвою в якості важливого доповнення до військової
сили. Звичайно
Росія не одинока у зловживанні «м’якою силою». Американське урядове агентство з
надання допомоги, US AID, замовило певні твіти,
плітки на Кубі і Близькому Сході, щоб сприяти інакомисленню. І тому Путін дав
зрозуміти, що Росія також може діяти в такий спосіб, тому що Америка та инші вже давно цим займаються через «псевдо-неурядові
організації», CNN та групи, що відстоюють права людини. У домашніх
умовах російські ЗМІ, які в основному контролюються державою, базуючись на
теорії змови, продукують величезний потік брехливої інформації. За кордоном,
головним каналом для світогляду Кремля є RT (Russia Tuday), телеканал створений e 2005 році для формування
позитивного іміджу Росії, а в даний час цей канал зосередився на формування
поганого образу Заходу. Він використовує західні голоси: вкрай лівих
антиглобалістів, вкрай правих націоналістів і просто людей розчарованих. Цей
телеканал працює англійською, арабською та іспанською мовами і планує запустити
німецькомовний та франкомовний канали. Він стверджує, що охоплює 700 млн.
глядачів по всьому світу і 2,7 млн. готельних номерів. Хоча ефір каналу не
можна назвати повним фарсом, проте він транслював ряд неправдивих історій,
таких як надумані спекуляції, що Америка була відповідальна за епідемію
лихоманки Ебола в Західній Африці. Кремль
також є досвідченим гравцем і на полі Інтернету та соціальних мереж. Він наймає
сотні «тролів», їх гарнізони окуповують розділи
коментарів і Twitter-канали на Заході. Справа не стільки в пропагуванні
поглядів Кремля, а більше в паплюженні образу опозиціонерів, іноземних урядів,
організацій, і сіянні страху та розгубленості. Величезні суми були кинуті на
підтримання громадських зв’язків, а також лобіювання фірм для поліпшення іміджу
Росії за кордоном, серед них фірима Ketchum, що базується в Нью-Йорку – вона сприяла публікації
статтей Путіна в New York Times. Росія також може
розраховувати на деяких зі своїх корпоративних партнерів, які б виступали проти
політики, що може зашкодити російському бізнесу. Готовність
Заходу прихистити російські гроші, не дивлячись на те, що деякі з них отримані
корупційним шляхом, деморалізує російську опозицію, і робить Захід більш
залежним від Кремля. Російські гроші також мають отруйний ефект поблизу самої
Росії. Росія користується своєю «м’якою силою» в країнах Балтії частково
завдяки її «політиці співвітчизників», яка тягне за собою фінансову підтримку
російськомовних меншин за кордоном. Однак,
найбільш підступною стратегією Путіна є дестабілізація ЕС з допомогою цілої
мережі різних політичних партій. Російський підхід до ідеології доволі гнучкий:
вона підтримує обидві групи, як ультралівих, так і ультраправих. Пьотр Померанцев і Майкл Вайс говорять про це в «Загрозі нереальності», статті про
«м’яку силу по-російськи»: «Мета полягає в тому, щоб загострити розділеність [на Заході] і створити ехо
підтримки Кремля». РУЙНІВНА
ПОЛІТИКА Крайньоправі
угруповання спокушаються на ідею Москви як противаги ЕС, а також її політикою,
зорієнтованою на закон і порядок. ЇЇ позицією щодо гомосексуалізму та
просування «традиційних» моральних цінностей – які розраховані на релігійних
консерваторів. Ультралівим подобаються розмови про боротьбу з гегемонією
Америки. Однак найнесподіванішими союзниками Росії в Европі
є партії Зелених. Вони виступають проти добування сланцевого газу і атомної
енергетики, так як і Москва, оскільки це може зменшити залежність Европи від російського викопного палива. Пан Расмуссен звинуватив Росію у «вишуканому» маніпулюванні
інформацією без конкретних доказів, яка перешкоджає добуванню сланцевого газу у
Европі. Непрямі
свідчення цього були в Болгарії, яка
після протестів зелених у 2012 році скасувала дозвіл фірмі Chevron
на розвідку сланцевого газу. Дехто бачив там вплив Росії – можливо, щоб
покарати проевропейський уряд того часу, який прагнув
зменшити свою залежність від російських енергоносіїв («Газпрому»,
контрольованого державою газового гіганта Росії, який поставляє в Болгарію 90%
газу). Раніше
очікувалося, що Болгарія буде транспортувати російську нафту через трубо-провід «Південний потік», її парламент схвалив
законопроект, який би звільнив цей проект від незручних правил ЕС. Більша
частина цього проекту була написана «Газпромом», а сам контракт на будівництво
мав дістатися фірмі, власником якої є Геннадій Тимченко, олігарх, який тепер
попав під санкції Заходу. «Газпром» запропонував фінансувати трубопровід і
спонсорувати футбольну команду Болгарії. Тогочасний міністр енергетики пізніше
стверджував, що російський посол пропонував йому хабар, щоб пришвидшити
просування цього проекту. Попри те, що завдяки европейській
опозиції проект не пройшов – цей епізод показує методи, які використовує Москва
для захисту своїх економічних інтересів. З цих фактів
очевидно, що Путін діє не тільки заради Росії, але заради себе самого. Бородай,
ідеолог бунтівників з Донецьку, говорить, що в разі необхідності російські
добровольці, які сьогодні воюють на Донбасі,завтра готові захистити свого
президента на вулицях Москви. Тим не менш, в той час коли Путін вірить, що
використовує націоналістів, націоналісти вважають, що вони використовують його,
щоб зміцнити свою владу. Те, чого вони прагнуть з або без Путіна, це
згрупування росіян навколо націоналістичної держави і її лідера, щоб взяти гору
над західним лібералізмом. А це не той конфлікт, який можна було б вирішити в
Мінську. |
ч
|
 |
|