|
Вольфґанґ АкуновОрден Храму барона фон Гунда
REX LUPUS DEUS Мы восстанем Фениксом из пепла. Идольским лже-храмам не спастись. С кличем боевым Christus et Templum! Фениксом повержен будет Сфинкс. Пали знамена земного ада, Их спалит подземный райский огнь. Громом с Небеси: Christ ist erstanden! Тамплиерам возгласит Тевтон. Ієрей
Роман Бичков Відродження тамплієрської ідеології
на території Священної Римської імперії, тобто, насамперед, у Німеччині та Австрії,
в XVIII ст. було пов’язане, зокрема, з іменем імперського барона Карла Ґоттгельфа фон Гунда унд Альтенґротткау, засновника «Суворого
Послуху». Барон фон Гунд (в російській історичній літературі
зустрічається також написання «Хунд» і навіть англізоване
«Хант»!) заявляв про себе як про «посвяченого тамплієра» і законного наступника
глав Ордену лицарів Храму, який продовжував існувати (з 1314 р. – в підпіллі). Згідно з твердженнями барона фон Гунда,
в період свого перебування в 1743 р. в Парижі його посвятив якийсь «Лицар Червоного
Пера» (Еques a penna rubra) в таїнства споконвічного стародавнього, заснованого в
епоху Хрестових походів бургундським лицарем Гуго де Пейном, Ордену бідних супутників Христа і Храму Соломонового
(pauperes commilitones Christi templique Salomonici). Орден продовжував існувати в Шотландії, незважаючи
на всі переслідування, яких він зазнавав з боку духовних і світських властей инших держав. Посвячення відбувалося при дворі вождя якобітів, який жив у вигнанні у Франції – претендента на королівський
престол Англії, Шотландії та Ірландії – принца Карла (Чарльза) Едуарда з династії
Стюартів (що увійшов в історію під прізвиськом «Красень Принц Чарлі» або «Бонні
Чарлі» – Bonnie Prince Charlie) – в присутності найближчих наближених претендента
– лордів Кілмарнока і Кліффорда.
Далі, барон фон Гунд стверджував,
що вище тамплієрське керівництво («Вищі Невідомі») призначило
його Главою Ордену (Орденсобером, Ordensober)
з титулом Великого Магістра в VII орденській провінції (Німеччині), доручивши заснувати
там структури тамплієрського Ордену. Як доказ істинності
свого призначення він демонстрував вручений йому патент Воєнського
(Військового) магістра (Геєресмейстера, Heeresmeister). Після повернення від двору претендента з Франції в Німеччину,
барон фон Гунд відновив там Орден Храму на основі статуту
(статутів), оголошених ним споконвічно тамплієрськими.
Згідно з твердженням (а, цілком можливо, і щирим переконанням) фон Гунда, «Лицар Червоного Пера», як найавторитетніший представник
«Вищих Невідомих», повідав і передав йому всі «секрети Ордену», «таємні Статути»,
«скарби тамплієрів», всі правила тамплієрської «магії
і алхімії» і всю історію Ордену Храму «аж до сьогоднішнього дня, без жодних пропусків
і нічого не приховавши». Точно встановити, хто саме ховався під маскою таємничого
«Лицаря Червоного Пера», не вдалося донині, хоча деякі історики припускають, що
це міг бути видний нібито шотландський кавалер Ендрю Рамзай
(Ремсі, Ramsay – цікаво, що
в 30-40-х рр. XX ст. під псевдонімом «Рамзай» переховувався
і діяв совєтський розвідник у Німеччині та Японії доктор
Ріхард Зорге). У будь-якому
випадку, його справжнє обличчя (як, на думку деяких істориків, і було задумано бароном
фон Гундом) залишилося під покровом таємниці, відкривши
можливість для незліченних фантазій і спекуляцій. Створення фон Гундом тамплієрського Ордену «Суворого Послуху» в 50-х рр. XVIII ст.
стало прямим виконанням отриманого ним завдання. Сам барон фон Гунд керував своїм
Орденом Храму за зразком древнього Ордену тамплієрів, внісши
в практику нового братства деякі важливі поняття і символи, які він запозичив зі
сфери васально-сеньйоріальних відносин епохи пізнього
феодалізму – наприклад, саме поняття «Суворий послух» (нім.: Strikte Observanz, нерідко у відповідній
російськомовній літературі зустрічається неправильний, на наш погляд, переклад
«Суворе спостереження»). Цей німецький Орден тамплієрів XVIII ст. здобув собі популярність
серед «профанів» («непосвячених»), насамперед, завдяки улюбленим бароном фон Гундом зовнішнім ефектам – багатогодинними релігійними і світськими
церемоніями (які нерідко проводилися в підземеллях, занедбаних копальнях і на руїнах
старовинних замків), стилізованими під Середньовіччя трапезами при світлі смолоскипів
і смоляних мисок (чим захоплювалися і масони, які іменували свої гулянки, як в Євангеліях,
«агапами» – «трапезами братської любові»), пишними шатами
та обладунками, а також (запозиченому, ймовірно, у тих же франкомасонів)
звичаєм давати посвяченим у лицарі Ордену Храму новачкам лицарські титули та імена.
Втім, звичай давати неофітові нове ім’я при ініціації (посвяченні) здавна практикувався
християнським чернецтвом як Заходу, так і Сходу (а в Православ’ї монах, приймаючи
«особливий постриг», або «схиму», отримує навіть третє ім’я). Про якісь оригінальні духовні ідеї нового Ордену Храму, висунуті
Геєресмейстером фон Гундом,
інформації до нас не дійшло. Відомо тільки, що, після перших успіхів і припливу
в ряди його Ордену тамплієрів чималого числа «шукачів Світла і Істини» – в 1776
р. в лавах «Суворого Послуху» Військового Магістра фон Гунда
нараховувалось, не багато не мало, 26 можновладних німецьких правителів (в тому
числі герцог Фердинанд Брауншвайґський
– майбутній головнокомандувач об’єднаної австро-прусської армії у війні Першої Коаліції
монархічних держав старої Европи проти революційної Франції,
який несподівано відступив після «канонади при Вальмі»,
що спровокувало звинувачення герцога в зраді справи Коаліції, нібито здійсненої
сановним «тамплієром» в порядку «вільномулярської дисципліни»!),
незабаром настав спад. Після смерті Геєресмейстера барона
фон Гунда його Орден тамплієрів (можливо, не без впливу всюдисущих єзуїтів!)
дуже швидко розколовся на ворогуючі угруповання. При тому ж після успішного початку Французької революції і революційних воєн,
після навали французьких окупаційних військ на німецькі держави і встановлення там
революційних порядків (а також приходу на німецькі землі, разом з окупантами, французьких
масонських лож «республікансько-атеїстичного», а потім – «наполеонівського» зразка)
такий «пережиток Середньовіччя» (доволі детально описаний у романі відомого совєтського письменника і – за сумісництвом – сексота А. К.
Виноградова «Брати Тургенєви») втратив будь-яку опору і виявився точно «не до двору». Повертаючись до загадкової постаті «Лицаря Червоного
Пера», зауважимо, що думка, згідно з якою під його маскою ховався кавалер Рамзай, не є єдиною. Хоча його справжнє ім’я офіційно не було
повідомлено фон Гунду, останній, хто зустрічався з «Eques a penna rubra»
особисто і впевнений, що саме цей таємничий лицар і був верховним Великим Магістром
всього Ордену Храму, поступово почав переконуватись, що ця таємнича постать насправді
була старшим сином претендента (який незабаром сам став претендентом) на престол
Англії і Шотландії Карлом Едуардом Стюартом. Про цього принца абсолютно точно відомо,
що він планував, як Великий магістр тамплієрів, утвердитися в Шотландії, але зазнав поразки. Можливо, останній законний спадкоємець династії Стю |
ч
|
 |
|