Тадеуш Цеґєльскі

ЛЕГЕНДИ І ТАЄМНИЦІ КОРОЛІВСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Їх налічується на світі майже вісім мільйонів, левова частка з-поміж них – чоловіки. Вони об’єднані в кількасот незалежних об’єднань лож, які називають «обедієнціями» [від франц. obédience – послух. – прим. перекладача]. Найбільша група братів у фартухах працюють у Сполучених Штатах – понад 5 млн. у 1500 ложах. В історичній колисці руху – Великобританії – мешкають близько мільйона ініційованих у вільномулярство, а в самому лиш Лондоні чинні 1700 лож. У Франції, де ложі, починаючи від середини XVIII ст., на стало вписалися в суспільний краєвид, les flis de la Lumière [сини світла] – становлять вже тільки шістдесятитисячну групу. В Федеративній Республіці Німеччині ложі налічують 45 тис. членів, у Італії – 30 тис., а в Норвегії – 20 тис.

Всупереч поширеному де-не-де поглядові, масонські ложі не є таємними організаціями. У країнах, де вони працюють, ложі підлягають загальним нормам, якими керуються громадські або релігійні організації. Однак і тепер – так само, як у часи народження руху приблизно в середині XVII ст., – вільномулярство, його цілі та принципи оточує атмосфера таємничості. Це не дивно, адже вільномулярство відгородилося від профанів доволі щільним муром секретності та обов’язку мовчання. Таємниця поширюється, утім, лише на деякі внутрішні справи лож – на ритуальну частину зборів. Усе решта: особовий склад лож, організаційна структура та принципи діяльності, врешті, філософські засади та програми діяльності належать до явної сфери «королівського мистецтва» – так самі масони назвали свій рух.

Таємний характер вільномулярського ритуалу, супутніх йому символів і формул став не тільки причиною численних спекуляцій, але зумовив серйозні звинувачення на адресу королівського мистецтва. Спочатку, уже в першій половині XVIII ст. з ними виступила Католицька Церква, під час Французької революції, а особливо після реставрації 1815 р., до неї приєдналася частина европейської громадської думки. Остання, інспірована запеклими ворогами вільномулярства у Франції: отцем єпископом Оґюстеном Баррюелем [Augustin Barruel] (до речі, колишнім масоном), Франсуа Лефранком [François Lefranc] і багатьма иншими, приписала ложам не тільки підготовку глобальної змови з метою повалення престолів і знищення Церкви, але й розмаїті незаконні практики, на кшталт чорних мес. Егалітарний, демократичний характер лож було визнано джерелом революції у Франції та инших країнах. Вороги вільних мулярів не забули, що гасло свободи, рівності й братерства народилося в масонських об’єднаннях у період до 1789 р. Водночас той факт, що вільномулярський ритуал багато в чому схожий на релігійний, було затавровано як глузування з релігії та Церкви.

Ці звинувачення історична наука визнала цілком безпідставними, та й ідеологічний вплив лож на політичну атмосферу дореволюційної Франції не варто перебільшувати. Ворожі масонству настрої й оцінки стали причиною поширеної досі чорної легенди. Живильним середовищем для неї стала в останній чверті XIX ст. політична ситуація у Франції, а почасти і в Італії. У Франції в період II Республіки уряд обрав рішучо світський курс у внутрішніх справах, засновуючись на принципі розмежування Церкви та держави. Несприятливий для інтересів Католицької Церкви поворот можна було пояснювати закулісними впливами лож і вільних мулярів. Французька Республіка була – і залишається донині – однією з нечисленних країн, де участь вільних мулярів у публічному житті істотна й вражаюча. У 1879–1931 рр. аж п’ять президентів пишалися приналежністю до королівського мистецтва, а в 1875–1957 рр. до масонства належали двадцять два прем’єр-міністри. Виник звичай, порушений допіру в часи президентства Франсуа Міттерана, що посаду міністра освіти щоразу надавали комусь із синів світла.

Трохи інакшою була ситуація в Італії, де причиною звинувачень на адресу вільних мулярів стала участь масонських середовищ у боротьбі за об’єднання країни та ліквідацію Папської Держави. Італійці, так само як французи, цілковито схвалюють здійснені політичні зміни, але не завжди розуміють, що за неминучий поступ заплатити довелося... вільномулярству.

Особливо примітивна польська версія чорної легенди, яка виникла напередодні II Світової війни, стверджує, буцім масонство плете змову на згубу цілості та суверенітету держави. Невидимим спонсором цього починання мав би бути... єврейський капітал, а в иншій версії легенди – комунізм. Антимасонська кампанія, яка призвела до саморозпуску в 1938 р. Великої Національної Ложі Польщі, походила з ендецько-клерикальних кіл і тривала паралельно з аналогічними кампаніями, які відбувалися в III Райху та країнах, поневолених ним. Дивує той факт, що це ганебне минуле не стало перегорнутою сторінкою історії. «Масонською змовою» нині страшать людей не тільки на сторінках напівлегальних публікацій.

Окрім чорної, вільномулярство має також свою білу або героїчну легенду. Прихильники останньої охоче підкреслюють переможний вплив королівського мистецтва та його адептів на інтелектуальний, політичний і цивілізаційний поступ людства впродовж минулих трьох століть. На ґрунті білої легенди відбулося ототожнення емансипаційних і ліберальних тенденцій Просвітництва та наступного, XIX ст. з вільномулярством. Супутні розвиткові королівського мистецтва звинувачення й наклепи, цькування вільних мулярів деспотичними й тоталітарними режимами створили довкола масонства своєрідний ореол мучеництва. Чорна легенда є живильним середовищем для його противників; обидві є прикладом мітологізації суспільної свідомості.

Не схвалюючи ні чорної, ні білої версії вільномулярської легенди, автор поставив собі за мету висвітлити деякі питання, пов’язані з історичними витоками королівського мистецтва. Власне тут, на ґрунті історії, постали справжні, а не мітічні, таємниці масонства. Горезвісні в ті часи секрети давно вже перестали бути таємницями. Наприкінці XVIII ст. внаслідок стрімкого поширення побут організації та її принципи, раніше пильно приховувані від профанів, себто непосвячених, її ритуали, символи та знаки пізнання стали набутком освіченої публіки, відомою усім таємницею полішинеля. Частину з них було представлено в призначених для адептів, проте легко доступних виданнях, инші були опубліковані ворогами, часто колишніми вільними мулярами, щоб скомпрометувати або висміяти масонів. Обидві категорії публікацій є безцінним джерелом для пізнання філософсько-етичного вчення вільних мулярів. [*1 – цифри з зірочкою відсилають до приміток наприкінці тексту. – перекладач]

Започатковані ще у XVIII ст. дослідження історії та догматики королівського мистецтва пролили чимало світла на давні таємниці. На теми вільномулярства написані десятки тисяч книжок, статей і розвідок. Значна частина цієї літератури – це, на жаль, позбавлена найменшої вартості продукція ворогів масонства або спраглих сенсації авторів брукової чи жовтої преси. Якщо вона й може бодай чимось зацікавити історика, то не з огляду на вільномулярство, а як джерело для вивчення розумової ситуації в даному часі й місці.

Хоча небагато історичних проблем дочекалися таких численних спроб аналізу, проте королівське мистецтво досі приховує в собі не одну загадку. Незрозумілими, а принаймні спірними, залишаються для істориків важливі, часто фундаментальні проблеми, пов’язані з ґенезою та ідейним характером вільномулярського руху. Суперечки між дослідниками точаться довкола питання про місце королівського мистецтва в інтелектуальних течіях і структурах европейського Просвітництва, коли масонські об’єднання набули особливого впливу та значення.

Знаки питання на сторінках історії вільномулярства XVII і XVIII ст. постають загалом з двох причин: бідності джерел щодо його англійських і шотландських витоків і специфічного характеру вільномулярської догматики, організації та церемоніалу. Обмеженість джерельної бази ускладнює дослідникам (а на думку частини з них, взагалі чинить неможливим) визначення того історичного моменту, коли посталі в добу середньовіччя цехові об’єднання архітекторів, мулярів і скульпторів змінили своє призначення і характер. Із суто фахових, оперативних організацій вони перетворилися на спекулятивні спілки шанувальників таємниць мистецтва, природи й самої людини. Історичний момент не означає тут прецінь певної конкретної дати. Йдеться про документування зв’язків і взаємовпливів оперативних і спекулятивних вільних мулярів. Значимість цієї проблеми полягає не тільки в потребі наукової точності. Питання в тому, чи не слід головне джерело вільномулярських ідей та організацій шукати поза цеховими структурами. Може, вони були тільки суто зовнішньою, загалом випадковою формою, прийнятною для осіб, пов’язаних між собою волею до формування нової, шляхетнішої та розумнішої людини?

Тут ми торкаємося иншої категорії інтерпретаційних труднощів – небуденного характеру самої спілки. Вільномулярська догматика, незалежно від конкретної філософської опції, має езотеричний характер – на відміну від екзотеричного, себто явного. Вона була прихована в неоднозначних і складних для прочитання символах і алегоріях, а через них – у мітах і легендах. Творивом для вільномулярських легенд і пов’язаних із ними обрядів був символ; спосіб розуміння і представлення світу, притаманний королівському мистецтву, завжди був символічним. Це мало серйозні наслідки для самого вчення. Нині ця обставина породжує певні труднощі для дослідників. Автор прагне ознайомити читача з обома різновидами вільномулярських таємниць – і тими, які перестали бути таємницями, і тими, які почасти залишаться ними назавжди.

БУДІВНИЧІ КАФЕДРАЛЬНИХ СОБОРІВ

Міркуючи про природу цих таємниць, ми скористаємося вступним, дуже спрощеним визначенням, яке називає вільне мулярство «рухом, мета якого полягала в удосконаленні людини» – формуванні нової, шляхетнішої та розумнішої особистості. Британська вільномулярська традиція пов’язує початки цього руху з діяльністю цехових організацій, які об’єднували осіб, приналежних до мистецтва архітектури. Це знайшло відображення в організаційній структурі руху, а також у термінології та деяких символах, врешті, було увічнено в ????????????????вільномулярських легендах і традиції.

Безсумнівно, цеховим витокам завдячує походження назви спілки та окреслення її членів. Термін «вільний муляр» (а також «масон», «франкмасон»), так само, як і назви иншими мовами, є перекладом англійського терміну free mason. Він означував у середньовічній Англії «каменяра»; а позаяк існувало також означення mason, деякі автори вважають, що free mason – це «каменяр, який працював із м’яким каменем» – вапняком або піщаником. Такий камінь доручали обробляти особливо фаховим і досвідченим майстрам, оскільки в готичній архітектурі він служив для виконання скульптурного декору. Тож не виключено, що середньовічні free masons становили еліту цеху або братства каменярів і мулярів.

Оті спілки будівничих, які в середньовіччі були також у сучасному розумінні архітекторами, позаяк проектували споруджувані ними будівлі, вирізнялися з-поміж инших цехових організацій і рівнем способу діяльності, і інтелектуальним рівнем своїх членів. «Так само, як творіння їхніх рук, скажімо, собор у Реймсі, – писав Людвік Гасс [Ludwik Hass] – тією ж мірою, що античний Парфенон чи сучасні житлові квартали Ле Корбюзьє, були водночас і творами мистецтва, і квінтесенцією технології епохи, так і самі виконавці лише наполовину були ремісникам, а наполовину людьми науки». [*2] Хоча цехи мулярів були пов’язані з конкретними місцевостями, їх члени вели мандрівний спосіб життя, переїжджаючи з місця на місце в пошуках роботи. І тому завдяки особливо високій майстерності, яку вони репрезентували, а також досвідові бувальців у широкому світі, каменярі належали до еліти середньовічного ремесла. Типове для усіх середньовічних цехів прагнення утримати фахову монополію було серед мулярів особливо сильним. Пильніше, ніж деінде, тут дотримувалися збереження професійних таємниць. Унікальні знання, які й сьогодні збуджують цілковитий подив, переказували шляхом індивідуального втаємничення з покоління в покоління. Серед каменярів зобов’язувала заборона записувати формули та рецепти й малювати плани. Саме з цієї причини вони становили особливо замкнуту фахову групу.

Звісно, як і инші цехи, братства мулярів мали власні релігійні обряди та власних святих покровителів; як і деінде, серед будівничих поставали цехові легенди. Вони урочисто святкували День Івана Богослова (27 грудня); це свято було пов’язане зі спільним банкетом і прийняттям до спілки молодих адептів мистецтва. Цехи також мали потужних протекторів – світських і духовних володарів; іноді траплялося, що до братства належали володарі, зацікавлені в підтримці будівничих.

Факт існування таємниць, обрядів і легенд, пов’язаних із мистецтвом спорудження та оздоблення готичних будівель, доводять нечисленні збережені досі цехові статути доби пізнього середньовіччя. Найважливіші з них – це рукописи Regius [Halliwell Manuscript, або Regius Poem] (бл. 1390 р.) і Cooke [Matthew Cooke Manuscript] (бл. 1430–1440). Поруч із нормами, що визначають обов’язки членів спілки та учнів, вони містять короткі виклади легендарної історії братства. Читання цих текстів розчарує усіх тих, хто шукатиме ідеологічну чи організаційну основу для пізніших на два-три століття об’єднань спекулятивних вільних мулярів. Елементів, які б пов’язували цехи з ложами нової доби, в цих джерелах знайдеться небагато.

Джерелом усіх наук середньовічні каменярі вважали геометрію. Основи ????????????????вільномулярської науки були запозичені – це очевидно – з Біблії. ????????????????Першовідкривачем геометрії і будівничим першого великого міста, згаданого в Старому Заповіті (Енох), був Явал [апокриф, або непорозуміння, адже в біблійній Книзі Буття будівничим міста Енох названо Каїна (4.17), а Явала, нащадка Каїна в сьомому поколінні, названо «батьком тих, що сидять по наметах і мають череду» (4. 20). – прим. перекладача]; за иншими переказами – Авраам і Евклід. Тут ми натрапляємо на постать еллінського бога Гермеса, а ще Соломона й Піфагора. Однак у тих найдавніших легендах відсутня притаманна королівському мистецтву символіка, а також бракує постатей, які відіграють центральну роль у легендах і ритуалах масонів XVIII ст., – майстра античної архітектури Гірама і будівничого храму Соломона.

Єдиною серйозною сполучною ланкою з пізнішими концепціями вільномулярства є поняття ?????????????????вільномулярського слова. Воно з’явилося в джерелах допіру в XVI ст. і було пов’язане з таємним, езотеричним релігійно-професійним знанням, яке переказували учням. Всупереч поширеній точці зору, середньовічне масонство не передало сучасному організаційної структури. Братства готичної епохи були егалітарними об’єднаннями; рівні навзаєм каменярі щонайбільше обирали керуючого даною конкретною працею майстра; учні тимчасом не належали до вільномулярства. Зовсім інакше повелося в ранньому британському масонстві: учні були членами спілки, а ступінь майстра виник допіру в 1723 р.

Поняття «ложі» становить, либонь, найважливіший внесок цехових спілок у організацію та поняттєвий апарат королівського мистецтва. «Ложа» (від англійського терміну lodge) – це не що инше, як частина середньовічної мулярської майстерні. То була зазвичай скромна дерев’яна повітка, притулена до стіни споруджуваної будівлі. Вона служила місцем зустрічей і відпочинку будівничих; згодом це поняття поширилося також на групу каменярів, які працювали гуртом і солідарно відповідали за наслідки своєї роботи.

Поняттям «ложі», як «місця зустрічей, а водночас громади вільних мулярів», вичерпується питання документально підтверджених зв’язків між британським чинним, оперативним ????????????????вільномулярством, і пізнішим спекулятивним, званим також філософським або символічним. Багато це, чи мало? Радше мало, зваживши на багатство в XVIII ст. думки, ритуалу й символіки вільних мулярів, а також різноманіття й часто химерність новітніх організаційних форм королівського мистецтва, форм, які апелювали до інституцій Католицької Церкви і спілок середньовічного лицарства.

Відомий, зокрема з польської літератури предмету, образ поступової еволюції цеху каменярів і різьбярів у товариські клуби, які об’єднували представників новітньої британської еліти, є результатом чистої спекуляції. Насправді ж, між XVI і початком XVIII ст. існує величезна джерельна прогалина, яка не дозволяє судити ні про історію мулярських спілок на островах, ні про початки організації нового типу. Брак джерельних матеріалів щодо англійського оперативного масонства – це результат занепаду його значення й престижу на початку нової епохи. Процес деградації об’єднань був іще стрімкішим у країнах континентальної Европи. У 1564 р. в Страсбурзі відбулися останні збори німецьких каменярських лож; ще раніше вони були розпущені в Франції.

Крах цехових організацій був пов’язаний зі світоглядною, економічною та соціальною революцією доби Відродження. Середньовічна релігійність, якій ми завдячуємо шедеври готичного церковного мистецтва, поступилася новій, що ?????????????????характеризувалася раціональним, критичним і суб’єктивним ставленням до релігії та Церкви. Урвався хрестовий похід кафедральних соборів; чимало споруджуваних у XV ст. храмів (як-от Кельнський собор) залишилася незавершеними. Потьмянів блиск численних італійських, німецьких і французьких міст; зміна торговельних шляхів позбавила їх попередніх доходів. У тих містах, які скористалися цією революцією, життя точилося вже інакше, а гроші охочіше інвестували в торгівлю, в землю, в облаштування власного житла, аніж у спорудження храмів. Прихильники учень Лютера, Кальвіна, Цвінґлі домагалися дешевої та демократичної Церкви.

Нові часи принесли нову організацію праці; цехи, які досі мали монополію на певну продукцію, занепадали внаслідок дії дешевої, позацехової конкуренції. З’явилися нові технології та нові естетичні форми; готичне мистецтво було витіснене мистецтвом, яке наслідувало зразки майстрів римської античності. Тріумфальна хода класицизму не тільки призвела до відмови від готики як «варварського» стилю, трапилася також знаменна переміна в інтерпретації фаху архітектора. Під впливом нових вимог і нових філософських течій, архітектор із ремісника, який тиражував визнані та апробовані зразки, перетворився на митця, який створює оригінальні твори, повні краси й гармонії, наслідуючи гармонію, встановлену Творцем. На думку британців, цей новий ідеал архітектурного мистецтва знайшов найбільш повний вираз у роботах італійця Андреа Палладіо (Andrea Palladio, 1508–1580). Стиль Палладіо, писав Н. Певзнер [N. Pevsner] «промовляв до цивілізованого смаку та вишуканості англійського дворянства [...] більше, ніж стиль будь-якого иншого архітектора. Він поєднував у собі серйозність Риму та сонячну атмосферу північної Італії з індивідуальною свободою». [*3]

Хоча в Англії мистецтво старих майстрів також втратило своє значення, проте занепад мулярських цехів не був тут аж таким цілковитим. Англійці, які виробили в добу середньовіччя унікальний архітектурний стиль, зберегли сентимент до готичного мистецтва. Вони знали його і захоплювалися ним так відчутно, що коли під час пожежі Лондона в 1666 р. згоріли старі храми, їх усіх відбудували з великою ретельністю. Знаменно, що проекти реконструкції розробив архітектор нового покоління. Сер Крістофер Рен (Sir Christofer Wren, 1632–1723) був людиною всебічно освіченою, фах архітектора поєднував із науковою роботою в галузі математики, астрономії та фізики. Ще за життя Рена розійшовся поголос, буцім він є членом ложі і великим майстром лондонських вільних мулярів. Якщо цей поголос слушний, то цілком певно, що спілка, до якої вступив видатний художник і вчений, не була лондонським цехом каменярів.

Питання про приналежність Крістофера Рена до оперативного чи спекулятивного вільномулярства пов’язане з ключовою для початків королівського мистецтва проблемою; чи й справді, як стверджує традиція британського вільномулярства і як досі гадають чимало істориків, спекулятивні спілки постали внаслідок поступової еволюції оперативних цехових спілок? Як ми вже казали вище, наявна між XVI і початком XVIII ст. прогалина в джерелах не дозволяє підтвердити цю тезу, водночас нечисленні згадки в збережених різнотипних джерелах XVII ст. свідчать про щось цілком протилежне.

Ці згадки дозволяють констатувати, що в XVII ст. в Англії, а передусім у Шотландії, існувала чимала група (що налічувала принаймні кількасот осіб) вільних мулярів нового, спекулятивного типу. До цієї групи належали землевласники, скажімо, перший відомий нам на ім’я спекулятивний вільний муляр Джон Босвел [John Boswell], який у 1600 р. вступив до ложі в шотландській столиці Единбурзі; тут були представлені відставні офіцери, купці, університетська професора, митці; не бракувало і представників аристократії, серед яких фігурував і позашлюбний син Карла II Стюарта, Чарльз герцог Річмонд. Ми також знаємо, що в XVII ст. існував поділ на ложі цехового, оперативного і спекулятивного типу. Цей поділ знайшов відображення в термінології: ложі чи навіть спілки лож першого типу називалися companies [товариства, компанії] або gildes [гільдії]; ложі, що належали до другого типу, – це societaties [товариства, спілки]. Члени тих других називали себе accepted – прийнятими. Саме вони надали британському вільномулярству такий принадний згодом для континентальної Европи амбівалентний характер ексклюзивних товариських клубів, а водночас езотеричних, зосереджених на внутрішньому вдосконаленні товариств. Двозначність містилася вже в самій назві. Society – це англійською мовою водночас і «товариство», і «вищий світ, обране товариство». Шляхтичі й джентльмени (ті другі, не належачи до дворянства, прийняли його спосіб життя), згуртовані в ложах спекулятивного типу, часто вступали до оперативних спілок, companies. Проте, це не означало, що члени цеху були водночас членами лож нового типу – хоча траплялися й такі випадки. З часом розмежування між цехами та спекулятивними спілками поглиблювалося. Ложі, які складалися з прийнятих вільних каменярів, чинили перепони ремісникам, які прагнули взяти участь у їхніх засіданнях. Серед посадових осіб Великої Ложі Лондона, заснованої в 1717 р., не було жодного каменяра. Тим не менше, пам’ять про зв’язки спекулятивного вільномулярства з цехами зумовила той факт, що аж до початку XIX ст. серед accepted існував звичай вступати до оперативних лож.

Наведені факти доводять, що в XVII ст., в період формування спекулятивного ?????????????????вільномулярського руху, існували незалежні одні від одних спілки ремісників і представників вищих шарів британського суспільства. Ці спілки відрізнялися не тільки майновим цензом і освіченістю членів, але й цілями та характером діяльності. Прийняті, будучи членами оперативних лож, відігравали в них роль покровителів. Але що мали робити прості ремісники серед освічених джентльменів, які поралися тонкими проблемами етики, релігії та науки? Чи прийняті, які мали власні цілі й завдання, потребували цехового камуфляжу?

Порушена тут проблема пов’язана з иншою: хто насправді сформулював ідеологічні зразки спекулятивного вільномулярства? Чи фахова організація, котра послуговувалася простою релігійною символікою та мала скромні знання про власну історію, могла закласти інтелектуальний фундамент для великої та рафінованої етично-філософської системи? Чи до формування лож нового типу існували вже инші організації, які могли би надати вільномулярству зразки ритуалу, символічний поняттєвий апарат, а навіть готові ідеї? Докладніше заглиблення в історію ідей підтверджує цю гіпотезу.

СПАДКОЄМЦІ ГЕРМЕТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ

Сучасна дискусія довкола організаційних та ідейних витоків королівського мистецтва є продовженням окресленої вже в середині XVIII ст. суперечки про властиве значення масонської догматики, ритуалу та символіки. Ці проблеми стали предметом обговорення кількох з’їздів, т.зв. вільномулярських конвентів, у т.ч. в Вільгельмсбаді – на території Священної Римської імперії німецької нації в 1782 р., і двох паризьких конвентів у 1785 і 1787 рр., організованих філалетами, парамасонською спілкою, що займалася вивченням історії та філософії королівського мистецтва. Дивує та обставина, що всього лиш через чверть століття після заснування першої організації спекулятивних вільних мулярів (Великої Ложі Лондона в 1717 році) минуле, а почасти й сама мета вільномулярства були приховані від очей сучасників, що відкривало поле для найбільш фантастичних домислів. А прецінь історія спекулятивного каменярства налічувала тоді не більше, ніж одне століття! Спадають на думку висновки, що глибшу мету вільномулярства годі було – з огляду на виражений засобами езотеричних символів сенс його доктрини – однозначно й остаточно окреслити, а також, що королівське мистецтво становило фінальний елемент тривалого історичного процесу, неначе верхівку айсберга, реальні форми й розміри якого потопають у минулому.

Бідність джерел також і щодо питань філософії й ритуалу перших спілок вільних і прийнятих масонів не дозволяє однозначно розв’язати всі сумніви. Багато фактів, схоже, підтверджують знану вже на початку XIX ст. гіпотезу, яка виводила спекулятивне вільномулярство від давніших доктрин і здогадних організацій британських розенкрейцерів – прихильників неоплатонічної філософії в її алхімічній іпостасі.

В історії науки, а також у думці загалу, утвердилася думка, що алхімія – це тільки лженаука про перетворення посполитих металів у золото. Якби так було насправді, найвищий релігійний авторитет західного світу – папство, не мусило би засуджувати алхіміків, як пізніше масонів. Алхімія, також відома як «спагіричне мистецтво» [від гр. σπάω = розділюю i αγειρο = поєдную, тобто, мистецтво розділяти та поєднувати тіла. – прим. перекладача] або «королівське мистецтво» (від неї вільномулярство прийняло свою офіційну назву), творила водночас, а можливо й передусім, розгалужену релігійну, філософську та етичну систему. В середньовічній Европі її поширили арабські та єврейські вчені, корінням своїм вона сягала через культи гностиків елліністичної епохи до античної давнини. Відправною точкою своєї системи алхімія прийняла песимістичний погляд на світ, створений не самим Богом, а його еманацією – Деміургом, байдужим до створених ним істот. Проте з цього засновку вона висновувала більш оптимістичні висновки; алхімія стала виразом бунту людини проти долі. Алхімік, принаймні, справжній, – це той, хто прагне проникнути в найглибші таємниці творіння з метою запанувати над буттям. Ключем до отих таємниць буття, а водночас есенцією існування, був філософський камінь, кінцевий ефект алхімічного процесу. Той процес відбувався водночас у сфері матерії, а отже в лабораторії алхіміка, і в сфері нематеріальних істот. Релігієзнавці ХХ ст., скажімо Карл Ґустав Юнґ [Carl Gustav Jung], додають, що він відбувався також (а насправді лише там) у психіці алхіміка.

Алхімічний процес, званий «трансмутацією», описували як процес вдосконалення – переходу нижчих форм буття у вищі. Матеріальним, а водночас символічним його виразом було перетворення посполитих металів у золото. Принцип удосконалення стосувався й алхіміка; він мусив спершу очиститися сам, тобто, пережити символічну смерть і народитися – чистим – знову. Алхіміки відзначалися глибокою, щирою, хоча, звичайно, неортодоксальною релігійністю. На збереженому естампі XVII ст. (1609) можна побачити адепта королівського мистецтва: він стоїть навколішки в окремому святилищі, перед ним на передньому плані лабораторія, де все підготовлено, щоб розпочати велику роботу.

Містичний характер середньовічної та новочасної алхімії не повинен затуляти того факту, що вона становила собою поважний виклик, кинутий ладові речей на землі. Релігійний і етичний нонконформізм алхіміків – як і адептів инших окультних наук – був не тільки виразом бунту проти всевладного досі фатуму. Їхня філософія містила передумови постави, характерної для людини нової й новітньої доби: бажання підкорити світ природи, опанувати його для власних цілей. З цієї точки зору зв’язок між алхіміком, який молиться або займається магією, і схиленим над планом ядерного реактора фізиком значно ближчий, ніж ми собі припускаємо.

Алхімія була за визначенням езотеричною системою, прихованою в мові символів і алегорій. Ще до того, як поширитися в Европі, вона становила синкретичний комплекс різних вірувань і релігійних систем, узгоджених та усталених на ґрунті багатої, багатошарової символіки. У колах учених доби еллінізму, а пізніше серед християнських адептів, алхімічні явища охоче представляли за посередництвом алегорій, запозичених у мітології греків і римлян. В католицькій, але сповненій повагою до античності, середньовічній і новочасній Европі то був безпечний, а водночас зрозумілий для освічених осіб спосіб представлення суперечної теології алхімічної доктрини.

З мистецтвом алхімії були пов’язані – будучи її доповненням – такі герметичні дисципліни, як астрологія, магічна медицина, а особливо єврейська «свята Каббала». Каббала, себто наука про таємний сенс і значення тексту Біблії, вважалася єрессю на ґрунті юдаїзму, так само, як і алхімічна доктрина була єретичною з точки зору християнства. Вона творила, подібно як алхімія, розширену й надзвичайно тонку, якщо йдеться про метод, релігійну та філософську систему. У своїй практичній формі Каббала займалася переробкою тексту Старого Заповіту на івриті в цифрові формули (літери івриту також мають числові значення), а завдяки їм – у магічні формули. Фактичною метою цих операцій, які вимагали надзвичайної ерудованості в галузі філології, математики й теології, було слово – ім’я Вічного, Творця Світу. Завдяки словам, так само, як і завдяки філософському каменю, маг-каббаліст здобував творчу силу Всевишнього.

Переконаймося тепер, куди приведуть нас непрямі докази, які вказують на алхімічно-каббалістичні джерела системи вільних і прийнятих каменярів. Якщо вдасться довести, що в період створення лож нового, спекулятивного типу вони мали контакти з особами, або навіть організаціями, що поралися таємними науками, то підтвердиться гіпотеза про те, що філософські принципи та концептуальні основи поняттєвого апарату вільномулярське королівське мистецтво перейняло від герметичної тезки.

У XVII ст., після великого розквіту в епоху Відродження, герметичні доктрини зазнали суттєвих перетворень. Брак виразного поступу в сфері практичної алхімії, каббали й магії зумовив кризу цих дисциплін і зосередження адептів передусім на теоретичних питаннях. Ослабла певна в собі й наївна віра, що завдяки окультним наукам вдасться хутко й легко звільнити людину від дошкульних лих, від невігластва, хвороб, залежності від стихій природи, матеріальної нужди. Раціоналістичний погляд на світ різко контрастував із практичними, але не теоретичними принципами герметики. Що стосується цих останніх, то все свідчило, що вони ближчі до істини, ніж принципи, які проголошували дедалі частіше й дедалі відвертіше критиковані Церкви. Герметичні науки давали переконливішу й точнішу відповідь на фундаментальні питання про місце людини у Всесвіті, її ставлення до світу матерії, з одного боку, і Бога, з иншого. Криза віри породила, отож, поглиблений інтерес до філософсько-релігійного боку алхімії та каббали.

Водночас розширилося коло зацікавлених адептів. Вони почали приділяти більше уваги етичним, психологічним, ба навіть соціальним наслідкам езотеричної доктрини. Алхіміки обговорювали, яким чином можна було би втілити в життя – на міру вже не індивіда, а й цілих суспільств – постулат етичної досконалості. В подібних спекуляціях, які снували в різних інтелектуальних середовищах Европи в XVII ст., виявлялося дедалі зростаюче розчарування цивілізаційною місією Церков. Адже, що з того, міркували любомудри, що народилися нові, досконаліші форми християнства, якщо світ і далі занурений в хаос, сповнений злоби й ненависті. Не вистачить просто вірити в Бога та Його заповіді, слід, щоб міжлюдські стосунки зазнали обнови. Віра більше розділяє, ніж єднає: католики, протестанти, православні християни дивляться один на одного з ненавистю; їх розділяє справа причастя, ставлення до культу святих і соборів. А що вже казати про відносини між християнами та євреями?

Найважливішою в цій ситуації була потреба релігійної терпимості. Уми, звиклі до абстрактного мислення, бачили доволі просте вирішення цієї проблеми на філософському ґрунті. Для вченого герметиста не існувало поняття «нездоланної суперечності». Роки вивчення алхімічних трактатів, творів античних філософів переконували його незаперечно, що позаяк Бог один, то немає великого значення, під яким ім’ям і яким чином ми славимо Його. Кожна часточка буття, навіть наймізерніша, пройнята божественним подихом, є еманацією самого Бога. Все є одним, одне є всім – проголошувало давнє правило, приписуване адептами Гермесові Трисмегістові. Протиріччя людського життя врівноважуються на вищому рівні буття, так само, як в алхімічному процесі вологість поєднується з сухістю, жіночий первень з чоловічим, місяць із сонцем. Слід вказати людям на це глибоке, а водночас просте правило, щоб вони перестати сперечатися про видимість, про тіні або примари, щоб зрозуміли, що живуть у темряві забобонів, невігластва, власних слабкостей.

Вірою в можливість внутрішнього навернення людства керувалася група протестантських інтелектуалів з Тюбінґена, які в другому десятилітті XVII ст. будували амбітні плани створення світової спілки учених, які плекали би ідеали розуму й терпимості. Їм ми завдячуємо три маніфести начебто вже існуючого, а насправді лише постульованого таємного братства вчених-герметистів. Fama Fraternitatis [Слава братства] (1614 р.), Confessio Fraternitatis [Символ віри братства] (1615 р.) і роман Chymische Hochzeit: Christiani Rosencreuiz. Anno 1459 [Алхімічне одруження Крістіана Розенкрайца року 1459] (наступного 1616 р.) радше за все вийшли з-під пера наймолодшого й найталановитішого з-поміж тюбінґенських професорів – Йогана Валентина Андреа [Johann Valentin Andreae] (1586–1654). [*4] Сповнена поетичних метафор, а водночас ядучої критики сатира тюбінґенця проголосила потребу «світової реформи» – радикального вирішення моральної кризи та гармонійного поєднання обох великих інтелектуальних рухів XVI–XVII ст.: Реформації та новочасної натурфілософії. Цією метою керується таємна спілка, створена в середні віки освіченим магом Крістіаном Розенкрейцом (нар. 1378 р.). Засобом її втілення повинен стати – на думку автора маніфесту – науковий поступ досягнутий завдяки співпраці учених та здобутому ними впливові на правителів. Важливу роль у плеканні істинного просвітництва приписується майбутній енциклопедії, яка би кодифікувала суму людських знань.

Втім, раціоналістична програма, яка проголошує ідеали Просвітництва, прихована під християнською, містичною та алхімічною символікою, особливо багатою в випадку Алхімічного одруження. Ключ до її правильної інтерпретації становить апокрифічна фігура засновника братства, чиє ім’я Розенкрейц [трояндовий хрест] є алюзією до основних алхімічних символів: троянда й хреста (св. Андрія). Розенкрейц, адепт єгипетської та арабської науки, ототожнений з Гермесом Трисмегістом, мітічним творцем Смарагдової Скрижалі, кодексу, що містить квінтесенцію еллінських герметичних знань. Герой легенди і його учні, серед яких ми бачимо, зокрема, маляра й архітектора, каббаліста й математика, представлені як адепти духовної алхімії, божественної науки, яку колись культивували грецькі філософи Платон і Піфагор, зашифрованим записом якої є книги Біблії. Автор трьох маніфестів не залишає сумнівів у тому, що майбутній синтез науки та християнства може відбутися лише на підставі герметичної філософії.

Народження віртуального братства супроводжувалося створенням нового напрямку на ґрунті герметичній філософії – духовної алхімії. Андреа, як можна виснувати з лектури Алхімічного одруження й пізніших творів, був знавцем алхімії, однак інтерпретував ідею трансмутації суто символічним чином. На відміну від своїх послідовників він не порвав цілком із принципом класичної алхімії, який передбачав, що процес вдосконалення відбувається водночас у площині фізичній і духовній. Алхімічне одруження є символічним описом алхімічного процесу, але – як відкрила англійська дослідниця цього твору Франсіс Єйтс [Francis Yates] – одруження відбулося насправді! [*5] Фантастичні пригоди Крістіана Розенкрейца, описані Андреа, є алюзією до перебігу весільних урочистостей курфюрста Пфальцу Фрідріха V з англійською принцесою Елізабет, які відбулися в Гайдельберґу в 1613 р. Програма реформи людства показує тут свій актуальний, політично-релігійний підтекст. Подружжя протестантської династії Пфальцу зі Стюартами (Елізабет була дочкою Якова I Стюарта) стало гучною політичною подією в Німеччині. Воно передвіщало створення антигабсбурґської Протестантської Унії та загальну пробу сил між протестантськими й католицькими великодержавами під час Тридцятирічної війни 1618–1648 рр. Віросповідний характер ідеї Андреа та її причетність до проблем европейської й німецької політики, безсумнівно, були слабкою стороною проголошуваної реформи.

Маніфести гаданого братства, яке діє задля освіти й морального зцілення людства, спіткав широкий резонанс і в Німеччині, і в Англії, і у Франції; в останній у зв’язку з протестантським та герметично-каббалістичним походженням утопії Андреа, відгук був рішуче негативний. Популярність у колах алхіміків, які прочитували твори тюбінґенського автора, всупереч його критично-утопічним намірам, як апологію мистецтва трансмутації металів, призвела до того, що той почав згодом дистанціюватися від свого твору, засуджуючи жадобу золота в алхіміків і протиставляючи посполитим «золоторобам» (goldmacher) сповідників духовної алхімії. Свою програму реформ людства він найповніше виклав у Rei publicae Christianopolitanae descriptionae [Опис республіки Крістіанополітанії] в 1619 р. [*6] То був образ ідеального суспільства за зразком Держави сонця Кампанелли (1568–1630). Попри численні паралелі й запозичення, попри спільну для обох творів герметичну символіку, Крістіанополіс протиставляє утопії католицького ченця власне, лютеранське бачення держави, керованої ученими-пастирями, об’єднаної навколо мети, якою є пізнання. В основі всієї системи, розробленої Андреа, лежить властиве герметичній філософії припущення, що спасіння – усвідомлюване тут як колективне спасіння – можливе тільки завдяки пізнанню.

Слід також звернути увагу на присутню в роботах Андреа символіку, яку ми розпізнаємо через сто років у вільномулярських легендах і ритуалах – світло, яке плине ex Oriente [зі Сходу], тотожне тут із божественним знанням, Великого Архітектора, який керує завдяки цифрам і пропорціям досконалим механізмом Universum.

Ідея таємної організації герметистів, яка могла би вплинути на хід історії та призвести до примирення християн на ґрунті езотеричної релігії, знайшла своє відображення в популярних творах, опублікованих упродовж XVII ст. Так само, як Крістіанополіс і Держава сонця, вони репрезентували той утопічний нурт новітньої літератури, що був започаткований Утопією Томаса Мора (Thomas More, 1478–1535). Всі вони спиралися на стару ідею Платона, щоб довірити владу в країні ученим. Проте Андреа і його послідовники мали – як здавалося – конкретний і простий задум, як втілити це на практиці. Непохитну віру в могутність людського знання поділяли також два чільні представники герметичної філософії, німець Міхаель Маєр (Michael Maier, 1568–1622) і його англійський друг і соратник Роберт Флад (Robert Fludd, 1574–1637). Завдання вивести громади християн із мороку неуцтва й злоби вони хотіли довірити «невидимій» (таємній) організації магів і каббалістів. Доктрина, розроблена цими двома філософами, є, на нашу думку, помостом між ідеалами розенкрейцерів і вільних мулярів.

Основна відмінність Андреа від його послідовників на британському ґрунті (Маєр після роботи при дворі покровителя европейських алхіміків імператора Рудольфа II Габсбурґа перебрався до Лондона) зумовлена тим, що Маєр і Флад надали утопії розенкрейцерів надміру алхімічно-каббалістичного характеру. Підхопивши з програми тюбінґенського філософа питання символічної, духовної алхімії як способу визволення людства від дошкульних лих, вони вирвали його із властивого соціального контексту (особливо виразного в Крістіанополісі), відкраяли елементи політичної та релігійної критики. Зосередившись на проблемі духовного вдосконалення індивіда, важкому пошуку отого шляху, який символізує процес трансмутації, вони прецінь надали цій проблемі універсального характеру. Утопії Андреа та його послідовників були надто глибоко включені в актуальні суперечки, зокрема, критику Контрреформації, щоби безпосередньо стати вихідною точкою для понадконфесійної, аполітичної та космополітичної доктрини спекулятивного вільномулярства.

Найцікавіша з нашої точки зору праця Роберта Флада Summum bonum... [Найвище благо...], опублікована в 1629 р., стала відповіддю на нападки французького ченця, Маріна Мерсена (Marine Mersenn, 1588–1648) [*7] Ми знаходимо в ній такий характерний для раннього англійського вільномулярства дух абстрактного гуманітаризму. Замість німецької реформи людства на основі езотеричного протестантизму, з’являється програма релігійної толерантності, спілки представників усіх релігій і всіх суспільних верств.

Етичний стоїцизм й усунення від галасу та конфліктів тих часів Флад і пов’язані з ним англійські автори завдячували своїй теософії та антропології. Знайомим уже нам еклектичним способом вони поєднували елементи каббалістичної екзегези Біблії, алхімії та християнського езотеризму. Доктрина фладистів, найбільш повно викладена в Summum bonum, уміщувала своїх послідовників на узбіччі основних релігійних течій, поза протестантськими, католицькими чи юдейськими громадами. Англійські розенкрейцери, не заперечуючи існування об’явленої істини, відмовляли Церквам у праві проголошувати її. Адже, як спадкоємці герметичної традиції, вони вважали, що ця істина зарезервована для обраних. Вони творили нову Церкву, громаду втаємничених мудреців: теософів, містиків і магів.

Придивімося до невеликого твору Флада, де ми знайдемо мабуть найважливіші елементи вільномулярської догматики, значну частину поняттєвого апарату королівського мистецтва, його символіку, що будить нашу уяву.

Таємне знання, переказане Богом Адамові, дійшло завдяки старо- і новозавітним мудрецям до наших часів. Суть цього знання зводиться до виразного розмежування матеріального та духовного боку буття, людини плотської та людини духовної. Христос навчав, що Його Церква буде побудована на скелі; в цьому місці Флад пояснює, що йдеться про «духовну скелю» [petra spiritualis], частками якої будуть люди, як «живі камені» [lapides vivi]. Обов’язок кожного християнина полягає в прагненні перетворитися з мертвого на живий духовний камінь, з людини плотської на людину духовну. Таким чином постане справді католицька Церква-храм людства (далі її також названо храмом мудрості), наріжним каменем якої та фундаментом буде Христос. Беручись за працю переміни в живе каміння, людство перейде від стану гріха, зумовленого падінням Адама, до стану невинності й досконалості, зі стану посполитих металів до досконалості чистого золота, містичного каменю філософів.

Важливе значення має та обставина, що в процесі духовної алхімії Флада істинний християнин, тобто, брат, адепт виступає в подвійній ролі: живого каменя і муляра, який «вмуровує себе сам» у храм людства. Таким чином ми доходимо до символу муляра, або архітектора, який споруджує храм людства: «у постаті Архітектора працює Брат над своїм досконалим твором», – каже Роберт Флад.

Нагадаймо: твір англійського розенкрейцера було опубліковано в 1629 р., тобто в період формування на Британських островах спекулятивного вільномулярства. Доктрина Флада становила – на наш погляд – посередню ланку між алхімічною містикою розенкрейцерів і масонством, яке ми знаємо з найдавніших джерел, тобто з часу Великої Ложі Лондона (1717 р.). Це момент переходу від «королівського мистецтва», усвідомлюваного в якості духовної алхімії, до «королівського мистецтва» як езотеричної етики спекулятивного вільномулярства. Основна мета обох систем залишається однаковою – це духовне вдосконалення особистості в рамках містерії переходу від мертвого до живого каменю, від масонського неотесаного каменю до каменю кубічного, тобто, від профана до адепта. В обох програмах, які представляють для нас інтерес, панує той самий дух стоїцизму, релігійної та політичної терпимості, як дороги, що веде від темряви до світла. Ба більше, спільною є метафізична постава, виражена в переконанні, що існує глибший сенс реальності. Такий сенс – згідно з цією філософією – наявний у самій структурі всебуття, а також у доцільності його розвитку; це знаходить свій вираз у ідеї Бога як Великого Архітектора.

Тимчасом, коли вплив філософії розенкрейцерів на спекулятивне вільномулярство не викликає сумнівів, то усталення організаційних зв’язків між послідовниками духовної алхімії та вільномулярства справляє значні труднощі. Абсолютно певно лише те, що вже в першій половині XVII ст. в Англії постала організація розенкрейцерів, і що деякі прихильники доктрини Маєра і Флада були членами вільномулярських лож. На жаль, у нас немає певності, що то були ложі прийнятих масонів.

Спілка англійських розенкрейцерів виникла в 1646 р. Її заснував алхімік, колекціонер і дослідник історії науки Елайз Ешмол (Elias Ashmole, 1617-1692), засновник музею в Оксфорді, названого його ім’ям. Серед членів товариства були славетний астролог Вільям Лілей (William Lilly, 1602–1681), лікар Томас Вортон (Thomas Wharton, 1614–1673), математик Вільям Оутред (William Ougthred, 1575–1660), а також менш відомі представники богословської, юридичної та медичної науки. Ешмол був прийнятим вільним муляром; з його щоденника ми дізнаємося, що 16 жовтня 1646 р. його ініціювали в місцевості Ворінґтон у графстві Ланкашир. На жаль, в щоденнику відсутні подальші згадки про діяльність Ешмола в ложі – аж до 1682 р., коли він узяв участь у церемонії прийняття до спілки. Вона відбулася в лондонській садибі оперативних мулярів. Дві лаконічні згадки упродовж кількадесят років либонь свідчать про те, що масонська діяльність не відігравала особливої ролі в житті англійського розенкрейцера.

Існують також непрямі докази того, що вільним муляром був Роберт Флад. Але ми не маємо певності, чи містер Флад [Mr Flood], який фігурує в джерелі, є власне автором Summum bonum – хоча прізвища звучать ідентично. Кілька инших незначних джерельних згадок про відносини між послідовниками духовної алхімії та вільномулярства в XVII ст. не дозволяють остаточно розв’язати сумніви.

ВЕЛИКА ЛОЖА ЛОНДОНА

ТА ЇЇ КОНСТИТУЦІЯ

На межі XVII і XVIII ст. в Англії, Шотландії та Ірландії існувало чимало конкуруючих навзаєм лож, які об’єднували спекулятивних, прийнятих вільних мулярів. Вони відрізнялися суспільним та етнічним складом членів, усталеним ритуалом і, можливо, також ідеологічними принципами. Цей спонтанний розвиток не натрапляв на жодні перешкоди ні з боку держави, ні з боку чинних на Британських островах конфесій і Церков. Нагадаймо, що поруч із державною Англіканською Церквою, в Англії, а також у Ірландії, Валії та Шотландії функціонувала Католицька Церква. Особливо в міських районах також культивувалися різні протестантські деномінації, з пуританством – радикальною формою кальвінізму – на чолі. Єдиною серйозною перешкодою на шляху розвитку спекулятивного вільномулярства було поки що воно саме, тобто існуючі розбіжності між ложами різних конфесій і різних частин сполученого від 1707 р. Королівства Великобританії. Політична уніфікація країни під владою нової, ганноверської династії (1714 р). дала в Лондоні поштовх до об’єднавчої реформи руху. Показово, що ця ідея вийшла не від найвпливовішого, а від найслабшого середовища лондонських вільних мулярів. Представники трьох лондонських лож і ложі в Вестмінстері, який тоді перебував за межами міста, зібралися в день св. Івана Хрестителя (24 червня) 1717 р. в господі «Під гускою й рустом». Вони представляли протестантський, а водночас проганноверський нурт у лондонському русі, який симпатизував насамперед католицизмові та поваленій династії Стюартів.

Створення Великої Ложі Лондона започаткувало процес хуткої уніфікації досі розпорошеного руху. В 1722 р. до складу об’єднання входило вже 20 лож. Організаційний успіх Великої Ложі на чолі з французом за походженням, Джоном Теофілусом Деcаґульє (John Theophilius Desaguliers, 1683–1744), закріпив факт опрацювання в ній та публікації в 1723 р. першого маніфесту англійського вільномулярства, т.зв. Конституції Андерсона.

Автором твору The Constitutions of the Free-Masons... [Масонські Конституції...] був пресвітеріанський пастор (поміркована частина руху пуритан), шотландець Джеймс Андерсон (James Anderson, бл. 1680–1739). Спираючись на давні цехові правила, відомі йому з рукописів XV ст. і зберігаючи стилістичну форму статутів оперативних каменярів, Андерсон створив нову сутність. Відірвані від первісного цехового контексту формулювання Конституції набули цілком символічного, а водночас універсального характеру. Мабуть, ота відкрита форма друкованого статуту прийнятих вільних мулярів зумовила, що він став організаційно-ідеологічною основою руху, який блискавично поширився з Англії на увесь континент Европи та Північну Америку.

Особливу вагу мають дві перші статті Конституції: Про Бога та релігію і Про цивільну владу, вищу й підрядну. Вони становлять основу масонського віровчення; і хоча їх обговорювали та аналізували багато поколінь вільних мулярів і істориків королівського мистецтва, ці статті досі є предметом суперечок.

Статтю першу процитуємо повністю. Вона гласить:

«I. Concerning GOD and RELIGION.

A Mason is oblig’d by his Tenure, to obey the moral Law; and if he rightly understand the Art, he will never be a stupid Atheist, nor an irreligios Libertine. But though in ancient Times Masons were charg’d in every Country to be of the Religion of that Country or Nation, whatever it was, yet ’tis now though more expedient only to oblige them to that Religion in which all Men agree, leaving their particular Opinion to themselves; that is, to be good Men and true, or Men of Honour and Honesty, by whatever Denominations or Persuasions they may by distinguish’d; whereby Masonry becomes the Center of Union, and the Means of conciliation true Friendship among Persons that must else have remain’d at a perpetual Distance».

«I. Про БОГА та РЕЛІГІЮ.

Вільний Муляр за своїм Повноваженням мусить дотримуватися морального Закону; і якщо він правильно розуміє Мистецтво, він ніколи не буде ні тупим Атеїстом, ні нерелігійним Лібертином. Та коли в давні Часи Каменярі кожної Країни були зобов’язані сповідувати релігію саме цієї Країни або Нації, якою б вона не була, нині вважається за доречніше сповідувати Релігію, щодо якої всі Люди згодні, приватні свої Судження зберігши при собі; це означає, що слід бути добрими і правдомовними Людьми, Людьми Честі та Порядності, попри Конфесію та Переконання, які їх розділяють; завдяки цьому Масонство стане Центром Унії і Засобом витворення справжньої Дружби між Особами, які інакше мусили б і далі залишатися далекими одні одним». [*8]

Конституція Андерсона, категорично відкидаючи атеїзм і лібертинство, названі «тупим» і «нерелігійним», велить вільним мулярам сповідувати релігію, «щодо якої всі Люди згодні». Про яку релігію йдеться? Історики найчастіше ідентифікують її з деїзмом, тобто поглядом, суть якого полягає в відмові від об’явленої релігії, а отже трактуванні всіх позитивних релігій (тобто, християнства так само, як ісламу, буддизму, юдаїзму тощо) як фальшивих. Проте, таке тлумачення суперечить прийнятому в XVIII ст. і збереженому досі вільномулярському ритуалові. Від кандидата до спілки вимагають не тільки вірити в Бога, представленого в королівському мистецтві, як Великого Архітектора Світу, але присягнути на якійсь із священних книг: Біблії, Корані, Ведах чи творах Конфуція – залежно від його конфесії. Якщо британське вільномулярство доби Андерсона встало на ґрунті деїзму, а отже відкинуло всі об’явлені істини, тоді присяга на священних книг, які містять об’явлені Господом істини, не мала би обов’язкової сили для адепта.

Більш вмотивовано було б назвати цю релігію «натуральною», позаяк у світлі тогочасного розуміння терміну «натура», згідним із натурою є власне те, «щодо чого всі Люди згодні». У XVIII ст. натуральною релігією вважали свого роду прарелігію, з якої постали значно менш досконалі історичні релігії (юдаїзм, християнство, іслам тощо). Критичне ставлення Просвітництва до існуючих релігійних систем зумовлене засновком, за яким світ до потопу, а отже до появи цивілізації, був набагато кращим, ніж сучасний. Звідси й популярний у XVIII ст. міт про благородного дикуна, себто людину, яка живе у злагоді з природою, людину, яка хоча й не є ні християнином, ні юдеєм, перебуває в злагоді з первісними, не сфальшованими Церквами (а отже, цивілізацією) Божими заповідями.

Крім того, з точки зору англійських вільних мулярів першої половини XVIII ст. натуральна релігія була давнішою (а отже, кращою), ніж юдаїзм і християнство; вона становила спільний корінь для обох (юдейської та християнської) частин Біблії – Старого й Нового Завітів. Такий висновок дозволив запропонувати додаток до другого видання Конституції, в якому йдеться про «три великі статті віри Ноєвої», щодо яких повинні згоджуватися всі вільні мулярі, і які «становлять цемент ложі». [*9] Метафоричним чином тут йдеться про завіт прарелігії; це не завіт з Ізраїлем, чи з Ісусом Христом. Прарелігія спирається на всезагальний, істинно католицький завіт із Ноєм!

У другому виданні Конституції Андерсона з’являється означення вільних мулярів як «добрих Ноахідів», себто послідовників «релігії Ноя». Але якщо творці Великої Ложі згадують про три статті цієї релігії, причому зі змісту не випливає, як саме вони мали би звучати, то в часи Андерсона їх знали аж сім. Згідно з поширеним у Англії поглядом, перші шість статей Бог начебто об’явив уже Адамові. У світлі того «первісного одкровення» не вільно було «1. сповідувати ідолопоклонство і поклонятися статуям і зображенням; 2. хулити Бога; 3. проливати кров инших людей і самому підставляти себе на смертельний удар; 4. практикувати кровозмішення та содомію; 5. красти й грабувати»; врешті належало «жити праведно й справедливо». Сьому статтю отримав від Бога Ной: «Не споживати ні живих, ні задушених власною кров’ю тварин». [*10]

Таким чином, релігія Ноя мала на практиці синкретичний характер. Ми знаходимо в ній релігійні та етичні принципи різного походження: юдео-християнського і модерного, пов’язаного з ранньопросвітницькою, а також протестантською етикою. Тут немає, скажімо, такої характерної для Біблії заборони перелюбу, натомість маємо піднесену протестантизмом до найвищого рангу проблему шанування образів Бога і святих. Принцип «не убий!» був розширений на раціональну, згідну зі знанням про людину вказівку: «і себе не дай убити!». Акцептування останньої максими мало поцілили на практиці не тільки (або не стільки) в християнський ідеал смиренності, як у католицькій ідеал мучеництва за віру. Заборона інцесту та содомії спільна для всіх великих релігійних систем; натомість найбільш таємничо звучить сьома, остання стаття – об’явлена Ноєві. Чи йдеться тут про цілком притомну, природну заборону вживати в їжу м’ясо хворих тварин, чи радше – стосовно живих тварин – заборону певних магічних практик? Це питання залишається відкритим.

Характер постульованої віри, віри, позбавленої врешті-решт Церкви, не узятої в карби жодної догматичної системи, зумовлювали етичні принципи, покладені в основу всіх, першої 1723 р. і наступних (1738, 1756, 1767, 1776, 1784 рр.) Конституцій Великої Ложі. Найважливішим із них, виразно сформульованим у пункті першому цього акту, був принцип релігійної терпимості. Він становив магістральний шлях звільнення особистості від світу негараздів, масонську дорогу, яка провадила «від темряви до світла». Пропагуючи синкретичну, суто етичну релігію Ноя, творці англійського вільномулярства прагнули припинити богословські суперечки між основними напрямками християнства та стишити конфлікт між християнами й послідовниками юдаїзму. Цим зумовлена категорична заборона піднімати під час розмов у ложі релігійні питання.

У другій статті Конституції, яку ми процитуємо лише частково, йшлося про ставлення вільномулярства до держави та політичних питань:

«Вільний муляр, де б він не жив чи працював, є мирним Підданим Цивільної Влади; його ніколи не цікавлять Змови та Конспірації проти Миру й Процвітання Нації [...]. Тому, якщо Брат вчинить Заколот проти Держави, не слід його підтримувати в Бунтарстві, радше можна його пошкодувати, як нещасну Людину; і якщо він не буде визнаний винним у иншому Злочині, лояльне Братство, змушене відмежуватися від його Заколоту, щоб не дати Урядові Приводу чи Підстави до політичної Підозріливості, не може його прецінь виключити з Ложі, а ставлення до нього залишиться незмінним». [*11]

Історичним тлом сформульованого тут принципу політичної толерантності, звісно, є конфлікти доби революції Кромвеля, реставрації та повторного повалення в Англії династії Стюартів. Тут немає потреби заглиблюватися в проблеми, описані в будь-якому підручнику історії. У період створення системи Великої Ложі все ще актуальним залишався глибоко політичний поділ між стюартистами, яким таємно сприяла більшість лондонських лож, а також шотландські ложі, і прихильниками Якова I (1714-1727) з Ганноверської династії. Курфюрст Ганноверу в ролі короля Великобританії та Ірландії мало переймався справами свого нового володіння; його доба – це бурхливий період формування в Англії системи парламентського правління та кабінетів. Політичні пристрасті та соціальні образи, які повсякденно розділяють людей, слід було згідно зі статтею другою Конституції залишити за дверима ложі.

Але, якщо цей принцип ніколи не викликав значних заперечень, то пов’язаний із ним постулат політичної нейтральності лож розуміли й тлумачили по-різному. Британське вільномулярство дотримувалося його і досі дотримується надзвичайно суворо. Велика Ложа Лондона, названа згодом Ложею-Матір’ю Світу, стала наріжним каменем британського престолу. Виник звичай, що посаду великого майстра плекав спадкоємець престолу. Абсолютній лояльності британських вільних мулярів до держави від самого початку сприяла політична система Великобританії, де король панував, а керували чергові кабінети: торі, віги, згодом консерватори й ліберали. По-иншому склалися обставини в континентальних країнах, де абсолютні монархії зосередили в своїх руках всю повноту політичної влади. Там будь-яка опозиція сприймалася як бунт проти монархії та держави. У такій ситуації формулювання другої статті Конституції ставали бічною хвірткою для всіх політичних нонконформістів. У Польщі доби Чотирилітнього Сейму то могли бути прихильники радикальних політичних і соціальних реформ, у Франції напередодні революції – противники абсолютизму. Нейтралізм чи навіть голосно заявлена лояльність лож до держави не вберегла їх пізніше від закиду в підготовці революції у Франції.

Наступні статті Конституції Андерсона стосуються праці в ложах і відносин між вільними мулярами, а також моральної проблематики. Соціальні – так само, як і релігійні, – постулати королівського мистецтва тут прив’язані до вимог етики, або навіть цими вимогами зумовлені. Тому можна вести мову не стільки про соціальну програму британського вільного мулярства, як про соціальні наслідки масонської думки. Це застереження важливе, позаяк цю думку зазвичай розглядають як просте відображення соціальних вимог раннього британського Просвітництва. Подібний підхід ми спіткаємо на сторінках класичних робіт Поля Азара [Paul Hazard] про Просвітництво (Криза европейської свідомості [La Crise de la conscience européenne] та Европейська думка у XVIII ст. від Монтеск’є до Лессінґа [La Pensée européenne au XVIII^e siècle, de Montesquieu à Lessing]) чи масонознавців, як от П’єра Шевальє [Pierre Chevalier], Бернара Фая [Bernard Faÿ], а в Польщі Леона Хайна [Leon Chajn]; мабуть, цей підхід слушний лише частково.

Далебі, вільних мулярів надихала спільна з Айзеком Ньютоном (Isaac Newton, 1642–1727) і Шафтсбері [Shaftesbury] віра в універсальну гармонію, гармонію природи та суспільства, а також спільні з Просвітництвом принципи релігійної та політичної толерантності. Вільномулярська еліта завдячувала свій досконалий особистісний зразок, ідеал віртуоза – митця життя письменникові та мислителеві Ентоні Ешлі Куперові, графові Шафтсбері (Anthony Ashley Cooper, 3rd Earl of Shaftesbury, 1671-1713). У цьому зразку моральні правила переплітаються з правилами хорошого виховання й загальної інтелектуальної та мистецької витонченості. Саме тому Конституція Андерсона постулювала, щоби брат-каменяр був не тільки «доброю і правдомовною людиною, людиною честі та порядності», але й «шляхетного роду чи джентльменом найвищої проби, чи видатним ученим, чудовим архітектором або иншим митцем». Зазначено, крім того, що «особи, допущені до членства в ложі, мусять бути людьми вільнонародженими, розсудливими та зрілого віку, не можуть бути ні рабами, ні жінками, аморальними людьми або особами скандальної поведінки». [*12] З лож виключали людей «понівечених або з дефектами тіла»; видання 1738 р. додає до цієї групи «євнухів». Проте змішання елементів етичного та суспільного цензу (недопущення до ложі жінок, калік і євнухів було пов’язане з їх неповноправним статусом і браком самодіяльності в перелічених осіб) не є тут ані замаскованим, ані безпорадним представленням загальнопросвітницької соціальної програми. Його слід пов’язувати з принциповою рисою традиції, з якої виводилося королівське мистецтво. Програма реформи людства, усвідомлювана як етично-інтелектуальна реформа, а також сам спосіб сприйняття суспільної реальності в етичних категоріях, вільні мулярі успадкували від своїх попередників першої половини XVII ст. – німецьких і англійських розенкрейцерів.

Практика англійського вільномулярства надала цій утопії виразно елітарних рис. Пониженому та злагодженому внаслідок революції XVII ст. суспільному цензові вона протиставила етичний ценз. Лорди, джентльмени, науковці та митці – три суспільно-фахові категорії, згадані в Конституції, – не творять ще постульованого, ідеального політичного суспільства. Суспільство з подібною структурою (йдеться, звісно, про правлячу частину суспільства) далебі існувало за дверима ложі. Тимчасом ідеальну спільноту ложі складають люди шляхетного роду, джентльмени тільки найвищої проби, видатні вчені, лише славні архітектори, і всі вони мусять походити з порядних родин, а водночас бути людьми добрими й праведними. Тільки вони, обрані на підставі етично-інтелектуальних критеріїв, заслуговують на те, щоб бути рівними навзаєм братами-каменярами, тільки вони здатні до того, щоб «відкинути давню хвору мову і не кликати один одного образливими прізвиськами, але називатися навзаєм Братами або Колегами». В ідеальному світі англійського вільномулярства (зауважмо: позбавленого жінок!) ієрархія залежить тільки й винятково від особистих заслуг, тобто – користуючись термінологію Андерсона – від виконаної роботи. Ніхто тут не має права «виказувати ревнощі з приводу успіхів инших Братів, ані відбирати в них роботу, коли ті Брати самі можуть її завершити».

Склад і ієрархія лож, підлеглих Великій Ложі Лондона, не відображали реальні структури й механізми суспільного авансу (чи існує, зрештою, таке суспільство, де просування суспільною драбиною залежало б винятково від інтелектуальних і моральних кваліфікації особистості?), і не були теж поширенням цих структур і засад на ґрунті демократії. Навпаки, новопосталим внаслідок буржуазної революції елітам, які спиралися на змішані критерії походження та багатства, англійське вільномулярство протиставило власну еліту, сформовану за допомогою етично-інтелектуального цензу. Переступивши поріг ложі, ми входимо, отож, у світ, який становить протилежність світові профанів. Тут не ведуть «приватних розмов», «не відгукуються грубо або непристойно», а також «легковажно або по-фіглярському», важливо надто, «щоб жодні приватні заздрощі чи суперечки не могли увійти у двері ложі, тим більше, будь-які суперечки про релігію, національність чи політику держави». [*13]

*

Філософсько-релігійна програма, представлена в Конституції Великої Ложі, не була нічим новим для британців, і мабуть не вона стала визначальним чинником для хуткого зростання популярності спекулятивного вільномулярства. Постулат релігійної терпимості був добре відомий у XVII ст. всім християнським конфесіям, а події періоду революції Кромвеля та наступних років перенесли соціальні конфлікти з релігійної площини в суто політичну. Важко було б уявити розвиток організації, яка ширить світську версію Євангелії в країні, де проблема віри не належала би до суто приватної сфери життя.

Натомість новиною став етичний елітаризм і максималізм доктрини, протиставлений – як ми переконалися вище – егалітарним суспільним принципам, проповідуваним і почасти практикованим у післяреволюційний період. Проте найбільшою принадою англійської системи королівського мистецтва була його символічна, містерійна, запозичена в розенкрейцерів форма. Криза віри, яка спіткала британські еліти наприкінці XVII ст., дедалі більший скептицизм у ставленні до різних версій теології, які проповідували християнські Церкви – дуже виразно віддзеркалений у вільномулярських джерелах – зумовив, здавалося б, парадоксальним чином, зростаючу потребу в ритуалі.

Марія Оссовська [Maria Ossowska], авторка праці про моральну думку англійського Просвітництва, зазначила, що «кожного, хто дізнається про Велику Ложу, читаючи її Статут, неминуче дивує, як мало уваги в ньому присвячено ідеології, на відміну від обсягу, який виділено описові складної ієрархічної організації та не менш складного ритуалу. Це цікавий матеріал для дослідника ігрового елементу в культурі. Цікавим є також факт, що ця організація розширювалася й міцніла саме в період гострих нападок на елемент ритуалу в релігійних культах». [*14] Факт, який зауважила польська дослідниця, мабуть, відносно легко пояснити в світлі психології особистості. Світ, яким бачили його творці спекулятивного вільномулярства, був сповнений не тільки політичного, але й світоглядного сум’яття. Занепадали старі авторитети, передусім авторитет Церкви. Якщо відживали традиційні принципи віри, то в відчутті загалу відживали й пов’язані з ними ритуали. Вони ставали мертвими формами, шкарлупками символів, які вже нічого не виражали. Виниклу пустку могли до певної міри заповнити нові, привабливі таємничістю й екзотикою вільномулярські ритуали.

Ordo ab Chao [Лад з Хаосу] – таким було давнє гасло розенкрейцерів, перейняте в XVIII столітті вільномулярством. Зовнішньому хаосові – і внутрішній пустці людини – вільні мулярі протиставляли не тільки свої практичні принципи, а й те, в чому ці принципи виражалися символічно й фізично, – ритуал. Життя в ложах британських вільних мулярів минало цікаво, вишукано, навіть весело – адже завжди ритуально. Ритуально, тобто, керуючись суворими принципами, каменярі приймали до ложі кандидатів, ритуально підвищували їхній статус, себто збільшували платню, а також радилися, пили та їли. Агапи, як називали учти в ложах, становили одну з найважливіших принад лож першого періоду. Непоміркованості, лихим манерам і розгардіяшеві, який панував на зустрічах за столом профанів, вільні мулярі протиставляли елегантність і ритуальну форму учт у ложах. Королівське мистецтво, амбітна мета якого полягала у впровадженні нового ладу до всіх сфер життя адептів, хутко опрацювало також власний спосіб прощання з покійними братами – тими, хто увійшов у останні ворота. Окремий ритуал супроводжував релігійні чи державні свята; англійські вільні мулярі, а згодом і їхні брати в континентальних країнах, спільно брали участь у церковних службах.

РОЗКВІТ, ЗАНЕПАД І РЕФОРМА

ТОВАРИСТВА ФРАНКМАСОНІВ

Принадні культурні моделі, розроблені британськими ложами, приваблювали також іноземців, які відвідували Лондон й инші міста. Їх приймали до спілки – як от графа Шаумбурґ-Ліппе [Schaumburg-Lippe] чи німецького купця Йогана Петера Ґоґеля [Johann Peter Gogel] (обох у двадцятих роках XVIII ст.); британці не заперечували також, коли ініційовані чужинці переносили принципи королівського мистецтва до себе на батьківщину і створювали там ложі. Однак, всупереч поширеній у давній масонознавчій літературі точці зору, ані Велика Ложа, ані конкуруючі з нею організації британських каменярів не дбали про поширення свого впливу на неанглійські ложі. Британці не втручалися в справи іноземних лож і не нав’язували тісних стосунків з братами на континенті. Свій дедалі зростаючий вплив у Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, врешті, в країнах Леванту та Індії Велика Ложа завдячує осілим у цих країнах англійським купцям і дипломатам, які створювали там власні ложі. Важливу роль у поширенні принципів та організації королівського мистецтва відіграли емігранти з Англії – прихильники Стюартів. Майже певно, що перші ложі на континенті були спілками стюартистів, які сформувалися там ще до 1717 р. Є серйозні підстави припускати, що оті якобітські (прихильників вигнаного Якова II Стюарта) ложі мали инший характер та инші ідеологічні цілі, ніж ложі, підпорядковані Великій Ложі Лондона. Їх ритуал більшою мірою віддзеркалював символіку та філософію англійських розенкрейцерів, і йому судилося відіграти важливу роль у формуванні нових, пройнятих духом містицизму вищих ступенів континентального вільномулярства.

Саме з цим колом вільномулярства була пов’язана перша каменярська організація на терені Центрально-Східної Европи. La Confrérie Rouge [Червоне Братство] постало в Польщі, як стверджує знавець цього питання Людвік Гасс: «не пізніше, ніж наприкінці другого десятиліття XVIII ст. В січні 1721 р. воно вже мало обширну та справну організаційну структуру. Керівництво національного рівня – напевно, водночас і центральне – містилося в Варшаві [...] До [...] відділення [в Торуні] належали представники аристократії та шляхти не тільки польської, а й саксонської та прусської. До Братство приймали чоловіків і жінок». [*15] Остання обставина, а також використання назви «Орден», той факт, що члени Братства приймали імена-псевдоніми, символіка червоного кольору (яка з’явиться згодом у ложах вищих ступенів), – усе це свідчать не тільки про окремий від Великої Ложі родовід польського Братства, але й становить серйозний аргумент на користь тези про важливість якобітських лож у процесі формування в континентальній Европі вільномулярства нового типу.

Та перш ніж королівському мистецтву в якобітській, суто герметичній версії судилося опанувати континент, тріумфувала система Великої Ложі, яка вже в 1726 р. перейменувалася на Велику Ложу Англії. Їй тоді підлягало близько 50 лож; у 1734 р. їх налічувалося вже 125. Водночас із виникненням англійських лож зростає ідейний вплив Великої Ложі у инших країнах. Текст Конституції Андерсона було перекладено французькою, в 1736 р. вона з’явилася в Гаазі, а через рік у Франкфурті-на-Майні. В цьому торгівельному та інтелектуальному центрі Німеччини в 1741 р. були оприлюднені дві незалежні одна від одної німецькомовні версії Конституції.

Приблизно в 1730 р. систему Великої Ложі перейняли французи. Раніше там уже існували якобітські ложі, проте через їх політичний характер (підготовка до реставрації Стюартів), а також вкрай несхвальне ставлення у Франції до неортодоксального, алхімічного ритуалу, вони залишалися глибоко законспірованими. Вільне мулярство в світській і більш ігровій формі, запропоноване лондонцями, мало кращі шанси сподобитися французам. Деякі спілки були створені як філії Великої Ложі, скажімо, ложа, узаконена в 1735 р. в готелі де Бюссі в Парижі, але британські free masons хутко перетворилися у frans-massons або Fri-Maçons. Членство в спілці стало модою, якій слідувала передусім аристократія. Її приваблювала в королівському мистецтві мальовничість ритуалу, а ще печать таємничості. У Франції – як і в инших країнах Заходу – тоді панувала англоманія. Захоплення культурою, політичними та соціальними інституціями цієї країни спонукали зауважити і незвичайне братство з Лондона. Слідом за родовою аристократію пішли нижні верстви; вільномулярство створювало для кожного шанс приєднатися до нового типу еліти – аристократії духу.

І в цьому випадку популярність руху зумовив не стільки сентиментальний гуманізм, як приваблива форма та оригінальний соціальний принцип. Французи також хутко розвинули й вдосконалили символічно-ритуальний бік вільномулярства. Вони запровадили не знані в Англії ордени-нагороди та відзнаки, збагатили впорядження ложі та ритуальне вбрання, примножили кількість урядників і офіцерів, а найголовніше, з нашої точки зору, – розбудували ритуал і, пов’язані з ним легенди.

Джерело XVIII ст. так описує вигляд типової французької ложі:

«Самим місцем ложі для трьох символічних ступенів: Учня, Підмайстра і Майстра є зала у формі тетраедра, подовгувата, розміри якої допасовані до кількості Братів, які мають сидіти вервечкою біля кожної стіни [...]. Стіна, в якій є двері, називається «Захід». Навпроти буде « Схід». Праворуч від дверей «Південь». Ліворуч «Північ» [...].

Вздовж усієї східної стіни на підлозі зроблено трисходинковий поміст [...]. Посередині східної стіни стоїть велике крісло, над ним прибитий балдахін, крила якого прегарно прикрашають тильну частину крісла [...]. Над балдахіном променистий рівносторонній трикутник, у якому єврейськими літерами напис: Єгова [тетраграма יהוה]. Перед кріслом на підвищенні столик, званий «пересувним вівтарем», далі на підлозі стоїть зрізаний стовп, чотирикутний, прикрашений архітектурою, званий «сталим вівтарем». На першому лежать: оголена шпага і дерев’яний молоток, щоб давати команди, на другому – циркуль, Біблія, каменярські статути і впоперек тих книг оголена шпага для присяги [...].

Такий ото лад у місцях для сидіння: Достойний [тобто, майстер] має крісло на Сході під балдахіном. Урядники [тобто, речник, секретар, суддя, канцлер] дещо попереду його і з боків, але також у храмі, цебто в східній частині, де вівтар. Прості брати мають крісла або дивани на південному й північному боці, досконаліші завше в першій [південній лінії] сідають. Доглядачі, крісла і вівтарі з молотками на Заході, неподалік від дверей, до яких ближче два Знавці [тобто, експерти], а найближче [до дверей] Брат Експерт – котрий завше шикує ложу в чотири лінії з Урядників і Братів.

Посередині тих ліній чотирикутний подовгастий майданчик, де на підлозі зображують малюнок або кладуть мальований килимок, инший для кожного ступеня, в якому має бути відкрита ложа [...]. У трьох кутках килимка, себто за вживаним у ложі словником – у трьох кінцях образу: Сходу, Півдня та Заходу, палають на високих дерев’яних свічниках три товсті воскові свічки. На пересувному вівтарі перед Достойним стоїть подібний вінкель [тобто, трисвічник] з невеликими свічками. Доглядачі на малих вівтарях і чотири Урядники на столиках мають по одній свічці; такими є світла в кожній ложі.

У кожній добре обладнаній ложі на стелі зображено великий циркуль [тобто, коло] блакитного кольору, в ньому намальовані золотистою або жовтою фарбою планети і зорі, що означає, що кожен Муляр може сміливо дивитися в небо». [*16]

Організована й обставлена таким чином ложа символічно відображала космічний лад, а в його рамках певний суспільний лад. Подовгасте приміщення ложі, поділене на квадрати – святині і ложі, – це замкнутий чотирма напрямками земний світ; він покритий небесним склепінням, яке символізує коло на стелі зали. З космічним ладом кореспондує суспільний лад; адже місце в вільномулярській спільноті залежить прецінь від ступеня досконалості. Відтак, «досконаліші завжди в першій [південній лінії] сідають».

Серйозна символіка, специфічний настрій ложі та ритуалу, який там відбувається, суперечили у Франції розбудованій ігровій функції спілки. «Французький стиль, – пише Людвік Гасс, – поєднував забаву з повагою, веселість – іноді навіть непристойну – з інтелектуальною глибиною. Тут теж, поруч із здавна уживаними у вільномулярських організаціях Англії доволі посполитими назвами «Братство», «Компанія» чи більш сучасною «Товариство», вже принаймні у другій половині тридцятих років XVIII ст. з’явилося й незабаром утвердилося більш елітарне поняття: «Орден» (франц. Ordre), за допомогою якого висловлювалося відмежування від традицій ремісничого товариства. Новий термін, на відміну від попередніх назв, які стосувалися конкретних товариств, означував вільномулярство як одне ціле в усьому світі». [*17]

Елітарна, а водночас космополітична система французького вільномулярства мала особливий шарм для представників буржуазії, якій обіцяла пишноту та почесті, досі зарезервовані для знаті. Аристократичний характер французьких лож став – як це не парадоксально – причиною їх популярності серед заможних плебеїв. Чи був у Парижі бодай один купець, юрист або годинникар, який не марив би про те, щоб мати змогу звернутися до князя: «Брате»? Люди рівні перед Богом, але навіть у храмі кращі лавки зарезервовані для знаті. В ложі все по-иншому, тут брати відрізняються лише вільномулярським стажем і заслугами перед королівським мистецтвом. Допіру на тлі феодального станового суспільства Франції вільномулярство виявило свою демократичну природу. Те, що було елітарним у Англії, виявилося егалітарним на континенті.

Привабливість французького вільномулярства стала опосередкованою причиною його кризи. Вона проявилася вже в другій половині тридцятих років. Небезпека прийшла ззовні, але хвороба розвинулася і всередині організму королівського мистецтва. Снобізм вищих верств суспільства не міг у довгостроковій перспективі бути головною рушійною силою. Принадність новинки минулася упродовж кількох років, на думку братів, практика почала розходитися з теорією. Брати критикували високі витрати, яких вимагала приналежність до лож, а також надмірну любов до щедрих учт. Стояти на рівній нозі з аристократією виявилося коштовним привілеєм; доводилося наздоганяти її в марнотратстві. Демократичний експеримент на ґрунті спільної любові до забави виявився невдалим. Щоби королівське мистецтво могло розвиватися й надалі, слід було шукати иншої, більш універсальної та дешевшої формули братства в ложі.

Серед еліти, вихованої на класичних естетичних зразках, не міг також вкоренитися архаїчний, псевдосередньовічний дух британського вільномулярства. Пристрасть англійців до готики, похмурих і дивних легенд минулого, поділяли на континенті небагато братів. Мода на готику і середньовіччя прийшла до Франції через кілька десятиліть. Так само і псевдоцехова легенда, концепція вільних мулярів як спадкоємців таємного мистецтва каменярів і архітекторів не могла повною мірою задовольнити французьких снобів: для аристократів вона була занадто рафінованою, а для представників міщанства, які прагнули сходження вгору по суспільній драбині, мало привабливою. Якщо вже останні вступали до спілки, то власне для того, щоб принаймні на кілька годин забути про власне низьке походження.

Свою роль відіграли й удари, яких зазнало королівське мистецтво з боку світської публіки. Таємні церемонії та щедрі учти непокоїли лицемірів. Факт виключення жінок із лож також став причиною різних підозр. Занепокоєння висловлювала не лише громадськість, а й держава та Католицька Церква. Поліція почала переслідувати зустрічі в ложах, а кілька паризьких братів опинилися під вартою. В абсолютистській Франції закриті, оповиті таємницею зібрання підданих (і то різних станів) неминуче вважалися небезпечними для монархії. Пам’ять про змови та бунти часів фронди (1648–1653) все ще була свіжою.

Свою ставлення до королівського мистецтва вперше висловила Католицька Церква. Булла Климента XII від 28 квітня 1738 р. In eminanti apostolatus speculo не залишила сумніву, що Церква ворожо налаштована до ідеї рівності станів і «всіх релігій і всіх сект». Главу Церкви також непокоїла таємниця, дотримуватися якої зобов’язувалися liberi murator (тобто, вільні мулярі), що могло би свідчити про їх лихі наміри. Булла не містила безоглядного засудження масонів, проте забороняла віруючим підтримувати будь-які стосунки з адептами королівського мистецтва.

Вердикт папи, на момент оголошення булли старого хворого чоловіка, перервав на певний період бурхливий розвиток вільномулярства в католицьких країнах Европи. Так було у Франції, в Польщі, і в багатьох італійських країнах, але, наприклад, в Австрії імператор Карла VI не дозволив опублікувати папський документ. Булла Климента XII, так само, як пізніша на тринадцять років антимасонська булла Венедикта XIV, зіграла важливу роль у зростанні популярності вільномулярства в протестантських країнах, поклавши початок легенди про нібито реформований характер королівського мистецтва. Рішення глави Церкви в справі вільномулярства мало й той наслідок, що на рух звернули увагу різні кола вільнодумців, а також прихильники реформ у лоні католицизму. Вже не тільки спраглі розваг і філософських інновацій прекраснодухи, але й дисиденти різного покрою зацікавилися братством вільних і прийнятих каменярів.

Схоже, що дедалі зростаюча неприязнь церковної влади до вільномулярства була зумовлена глибшими та серйознішими причинами, ніж ті, що викладені в офіційних документах. Безпосередньою, хоча завжди приховуваною причиною був факт приналежності до лож численних представників духовенства, в тому числі вищого кліру. У соціально відсталих країнах, як от Річ Посполита, власне вище духовенство складало враз зі світською аристократією осердя інтелектуальної еліти. Тож не дивно, що воно підтримало етичні та соціальні ініціативи, запропоновані адептами королівського мистецтва. Одним із популяризаторів вільномулярства в Польщі був примас Ян Ґабріель Подольський (Jan Gabriel Podoski, 1719–1777), також відомий своїм лібертинським способом життя. Священик Єнджей Кітович (Jędrzej Kitowicz, 1728–1804), літописець часів Саксонської династії та Станіслава, добродушно кепкував з єпископів-масонів, які громили, згідно з папською наказом, «небезпечну» секту фармазонів.

Глибша причина для занепокоєння містилася в філософській верстві королівського мистецтва. Вільномулярський рух задовольняв фундаментальну, універсальну людську потребу – потребу в метафізичному. Незвичайний, сповнений символічних значень ритуал апелював до античних містерій, до засуджуваних у середньовіччі культів і єресей, до єврейської та алхімічної містики. Вільномулярство прагнуло до влади над душами, опонуючи позитивним релігіям, або точніше, перебуваючи поруч із ними, адже – як ми переконалися – не хотіло визначатися в питаннях віри.

Опублікована у Франції ворогами каменярства докладна інформація про сповитий таємницею ритуал додала масонам популярності, а водночас завдала багато клопоту. Публікації поручника поліції Еро [Herault], отця Перо [Perau] та инших втішалися великим інтересом і мали по кілька видань. З’явилися також літературні стилізації; масони стали героями комічних опер, балетів, ба навіть вуличного театру ляльок.

Ґрунтовна реформа спілки стала необхідністю наприкінці тридцятих років XVIII ст. Ініціатива походила від кількох вільномулярських середовищ водночас. Внаслідок реформи постали так звані шотландські, червоні, тобто вищі ступені масонського втаємничення. «Шотландці» надали континентальному вільномулярству отой незвичайний, двоїстий характер спілки, яка практикує герметичну філософію з одного, та раціоналістичну, світську етику, з иншого боку.

*

Серед програм, які мали на меті відновлення престижу та привабливості руху, зруйнованого репресіями та публікаціями ворогів, особливої популярності  набув Discours [Дискурс] шевальє Ендрю Майкла де Ремзі (Andrew Michael de Ramsay, 1686–1743). Він народився в місті Ер, у Шотландії, був шанувальником багатьох релігій і громадянином світу. Неспокійний, а водночас містичний дух шотландського дворянина спонукав його спершу покинути Англіканську Церква задля пуританських сект квакерів, анабаптистів і пресвітеріан; розчарування в протестантизмі зумовило навернення Ремзі на католицтво. Мешкаючи в Шотландії, Англії, Італії, Нідерландах і Франції, цей випускник Оксфордського університету був членом Royal Society [Королівського Наукового Товариства] в Лондоні – але славу здобув завдяки перекладеному багатьма мовами, в тому числі польською, філософському романові Подорожі Кіра. Він виклав у ньому дуже близький світоглядові вільних мулярів погляд на спільне походження всіх релігій і спільний для цих релігій моральний фундамент. З королівським мистецтвом він зустрівся порівняно пізно, в 1730 р., коли його втаємничили у Вестмінстері.

В 1737 р. в меморандумі на ім’я французького міністра, кардинала Андре Еркюля де Флері (Andre Hercule de Fleury, 1653–1743), Ремзі представив власну вільномулярську програму, посилаючись на утопічні плани німецьких та англійських розенкрейцерів щодо реформування людства. [*18] Автор Дискурсу покладав цю історичну місію на вільномулярську спілку – яку в його інтерпретації слід було піднести до ранги ордену і то лицарського ордену! Задля піднесення престижу королівського мистецтва Ремзі виводив його історію від єрусалимських кавалерів святого Івана (Лицарів Єрусалимського Шпиталю Святого Івана Хрестителя). Госпітальєри, так само, як задіяні на Святій Землі вільні мулярі, мали спільну мету: відбудову християнських святинь, зруйнованих сарацинами. Тому будівничі створили таємне товариство з лицарями-ченцями, поклавши таким чином початок символічним (тобто, спекулятивним) вільномулярським ложам, які відтоді називали святоіванівськими. (Ремзі тут зробив історичну помилку. Покровителем госпітальєрів був Іван Хреститель, тимчасом цехом каменярів опікувався св. Іван Богослов. Різниця була поважною: покровителем спекулятивного масонства міг бути тільки євангеліст, учень Христа, втаємничений автор Апокаліпсису, сповненого ґностично-герметичного символізму).

Творець цієї легенді підкреслював той факт, що зразком для перших спекулятивних вільних мулярів були євреї, які відбудували Другий Храм у Єрусалимі, що постав на місці оскверненого та зруйнованого храму Соломона. Тимчасом, коли одні тримали в руках кельню та инші мулярські інструменти, друга захищали їх мечем і щитом. Подібно євреям, вільні мулярі-йоаніти прийняли особливий статут і таємні знаки та символи, які давали їм змогу порозумітися навзаєм. Ремзі натякав, що ритуал і символіка, уживані членами ордену, мали древнє, герметичне походження.

Орденом опікувалися світські володарі – навіть після невдачі, яка спіткала хрестові походи. Частина вільних мулярів залишилися в Святій Землі, инші оселилися в Англії завдяки протекції принца Едварда, сина Генріха III Плантаґенета. Брак інформації про долю королівського мистецтва в нові часи Ремзі пояснював занепадом ордену внаслідок схизми та релігійних воєн. Новим притулком для вільних мулярів стала Франція. Пануючий тут космополітичний і гуманний дух зумовив, що вона перетворилася на батьківщиною всіх людей: Patria gentis humanae [батьківщина роду людського].

Тут не йшлося тільки про ввічливість, мабуть, перебільшено висловлену на адресу нової батьківщини. Автор Дискурсу прагнув довірити вільномулярському орденові серйозні завдання, у втіленні яких поважна роль була приділена французам. Безпосередньою метою королівського мистецтва мав стати «розвиток замилування до корисних наук і красних мистецтв усіх спеціальностей». Ремзі накреслив образ транснаціональної спілки вчених і митців, потужнішої, ніж «усі академії та всі університети», спілки, покликаної опрацювати summae, кодекс усього людського знання – «універсальну бібліотеку», тобто енциклопедію. Автор Дискурсу нагадував, що задум підготувати та опублікувати друком енциклопедію вже втілений у Лондоні (Ремзі мав на увазі знамениту Cyclopaedia Чамберса [Ephraim Chambers] 1728 р.); утім, спільна праця вільних мулярів могла би набагато переважити твір англійського ерудита.

Дискурс, особливо за межами Франції (зокрема, опублікований у 1743 і 1762 рр. разом із другим і третім німецькими виданнями Конституції Андерсона), потужно вплинув на уяву сучасників. Проте, результат виявився цілком відмінним від намірів автора. Мета Дискурсу була етичною, але передусім інтелектуальною, а тимчасом його наслідком стало перетворення вигаданої історії спілки в нову легенду. Від початку сорокових років XVIII ст. ми натрапляємо на численні парафрази й обробки меморіалу Ремзі, але тільки в частині, яка стосується лицарського походження спілки. Дискурс також стимулював творення подібних легенд, зокрема, версії про тамплієрів. Трансформація лож із церемоніально-банкетного об’єднання в европейську академію наук виявилася цілком утопічним наміром. Набагато простіше було перетворити вільномулярство в псевдолицарський орден.

Мітотворчої сили набув також уривок Дискурсу, який стосувався зв’язків між єрусалимськими каменярами та євреями, відновлювачами другого храму, та подібна алюзія до герметичних знань Сходу, запозичених каменярами-йоанітами. Більш практично та реалістично налаштовані шанувальники твору Ремзі використали всі ці сюжети, щоб створити новий тип лож.

ВІЛЬНОМУЛЯРСТВО ВИЩИХ ГРАДУСІВ

Якщо загальна ситуація королівського мистецтва у Франції, ситуація, завдяки якій постали нові інтерпретації ідеї вільного мулярства, вимальовується доволі виразно, то власне початки шотландського вільномулярства, себто лож вищих ступенів, так само важко простежити, як початки спекулятивних лож. Нові ступені з’явилися у Франції близько 1740 р. цілком спонтанно. Надруковані в ті часи про- і антимасонські твори фіксують, скажімо, систему «досконалого вільного муляра», що містить «шість чи сім шотландських градусів» (Perfait Maçon ou les véritables Mystères des Quatre Grades 1744 р.), та ступені « архітектора і шотландського майстра» (Relation Apologique et Histoire de la Société des Francs-Maçons 1738 р.).

Вищі ступені постали водночас на терені Великобританії, що, однак, знаменно, не в спілках, підпорядкованих Великій Ложі Англії. Близько 1744 р. набуває чинності обряд Royal Arch [Королівська Арка], заснований на легенді про знахідку реконструкторами храму Соломона таблиць зі священними текстами. Дуже ймовірно, що й цей ступінь – як і всі вищі градуси – народився у Франції. Легенда ця дуже подібна до опису, що міститься в Дискурсі й має безліч мотивів, спільних із пізнішим французьким ступенем кавалера трояндового хреста. Поширення обряду Королівської Арки серед лож, які не підлягали Лондону, стає зрозумілим, якщо врахувати, що власне ірландські та шотландські ложі, що гуртували прихильників Якова II Стюарта, культивували більш езотеричну версію королівського мистецтва.

Ознайомлення з найстаршими ритуалами вищих ступенів (наприклад, опублікований у 1746 р князем Ларуданом [Larudan] ритуал кандидата на шотландського майстра) показує, що упродовж кількох років філософсько-етична програми вільних мулярів значно збагатилася. Системи вищих градусів мають піднесений християнський характер, а водночас докладно визначають загальну мету спілки. Тимчасом, коли в англійському вільномулярстві мету спілки символізує храм Соломона, у системі французьких вищих ступенів принцип приязні й толерантності, культивований в англійських ложах, набуває конкретики в гаслі: правда, свобода, рівність (франц. Vérité, Liberté, Egalité), або свобода, рівність, справедливість (франц. Liberté, Egalité, Justice). Порівнювати ці принципи із знаменитими Liberté, Egalité, Fraternité доби Французької революції було би значним спрощенням, якщо не інтелектуальним зловживанням. Революційні гасла свободи, рівності й братерства були безпосередньо пов’язані з соціально-політичною сферою, а тимчасом розроблені французькими вільними мулярами бл. 1740 р. принципи мали суто етичний контекст, і їх можна розглядати тільки й винятково на основі енігматичної системи цінностей королівського мистецтва. Минуло не одне десятиліття, перш ніж цей сентиментальний гуманізм, не маючи ефективних культурних і соціальних санкцій, став суто політичним принципом, що його сформулював потужний рух французького третього стану.

Якщо етичні постулати вільномулярства вищих ступенів мали певний соціальний контекст, то цей зв’язок був опосередкований і в жодному разі не стосувався питання емансипації третього стану. Навпаки, соціальне звучання поширеної після 1740 р. легенди про лицарське походження спілки є дуже аристократичним і консервативним. Суспільно консервативним став не тільки дух лицарських градусів, але й літера розроблених для цих ступнів статутів. Вперше в історії вільномулярства формально було порушено принцип досконалості та заслуг як єдиного критерію для вступу й просування в ієрархії спілки. В статутах лицарських градусів з’явилася норма про винятковість родової шляхти у призначенні на найвищі посади в вільномулярському ордені. Саме через це, а також через вкрай релігійний характер лицарських вищих ступнів, до них по-мачушиному ставляться ті історики, які вважають королівське мистецтво тільки й винятково школою свободи та рівності.

Хибно було би вважати, що аристократичні par excellence вищі лицарські градуси вільномулярства виявилися тупиком у його історії. Якщо це навіть може так виглядати з перспективи ХХ ст., то зовсім інакше справа виглядає в історичному контексті. Запровадження лицарських ритуалів із усіма їх соціальними обмеженнями вагомо посприяло популяризації королівського мистецтва в усій Европі. Тут подіяв той сам механізм психолого-соціального характеру, як у випадку французького вільномулярства. Потреба екзотики, гонитва аристократичної еліти за новинками та чимось незвичним з одного боку, і снобізм середнього класу, з иншого, стали джерелом успіху. Ритуали лицарських ступенів потужно експонували елементи середньовічної феодальної культури. Вони запровадили барвисті, багаті ритуальні костюми – ремінісценцію костюмів доби середньовіччя. Легенди, які були покладені в основу цих ритуалів, покликалися на лицарські та християнські чесноти  учасників хрестових походів. Перебуваючи на вершині своєї економічної та політичної могутності, французька, німецька, італійська та польська шляхта з ностальгією згадувала про своє славне минуле. Лицарська легенда, отож, не тільки запевняла потребу в гідній розвазі, але й давала ідеологічну легітимність правлячому в континентальній Европі соціальному класові.

Псевдолицарський церемоніал, фантастичне титулування на кшталт кавалера Сходу, шотландського кавалера, князя Сходу та Заходу, а також герби та орденські імена водночас приваблювали до спілки міщанство, спрагле соціального авансу. Хоча системи лицарських ступенів формально закривали йому шлях до найвищих звань, але насправді чинилися відступи від цього правила. Найвидатніші представники буржуазії досягали в ордені високих градусів – за тим же принципом, за яким посідали високі посади в пізньофеодальній державі. Багато залежало не тільки від особистих якостей нових лицарів-монахів, але й від соціальної географії країни, де ця система функціонувала. У Франції, де становище буржуазії було набагато впливовішим, ніж у Німеччині чи Польщі, а також у Швейцарії, існували територіальні об’єднання лицарських ступенів, у яких переважали багаті представники третього стану. Так було, скажімо, в купецькому Ліоні, у місті, де працював один з найвидатніших промоторів европейського вільномулярства вищих ступенів Жан-Батист Віллермоз (Jean-Baptiste Willermoz, 1730–1824). Завзятий прихильник герметичної філософії, він увесь свій набутий завдяки торгівлі маєток та видатний організаторський талант присвятив королівському мистецтву. В якості вільного муляра він був другом і радником правлячих князів; його знання та гроші чинили вплив на головні обедієнції другої половини XVIII ст. Чи варто дивуватися, що цей представник третього стану досяг найвищих ступенів у зарезервованому для родового дворянства ордені?

Елітарний характер вільномулярства вищих ступенів, зокрема лицарських, був тісно пов’язаний із релігійним духом. Наївна, псевдочена концепція натуральної релігії, прийнята колись лондонськими каменярами, поступилася тепер поглибленому інтелектуальному баченню трансцендентного християнства. Прагнення створити якомога більш універсальну релігійну площину, на якій відбулося би погодження основних напрямків християнства, призвело до відмови від пошуку спільних історичних коренів – на користь нового, витонченішого аналізу християнської доктрини. Методи цієї інтерпретації надали новочасні окультні науки, до яких королівське мистецтво повернулося після короткого, але важливого за наслідками епізоду Лондонської Великої Ложі.

Організаційним рушієм, а водночас привабливим костюмом для цього нурту стали інспіровані Ремзі лицарські градуси. Легенда про орденське походження спілки стимулювала створення аналогічних історичних фікцій, зокрема, у версії тамплієрів. Остання послужила підставою для створення Тамплієрів суворого дотримання [Stricte Observance Templiere, 1751–1779], впливової в Німеччині, Франції, Італії, Польщі та Скандинавії обедієнції. Зредаговані бароном Карлом Ґотгельфом фон Гундом унд Альтенґроткау (Carl Gotthelf von Hund und Altengrotkau, 1722-1776) ритуали й статути ТСД не містили ще безпосередніх алюзій до релігійної езотерики. Творець цієї спілки ставив перед вільномулярством мету високу, але конкретну: відновити ліквідований за часів правління Філіпа Красивого (1285–1314) орден лицарів Храму (убогих лицарів Христових). Традицію езотеричного християнства впровадив до ТСД релігієзнавець, колишній пастор Йоган Авґуст Штарк (Johann August Starck, 1741–1816). Це сталося в 1772 р., під час кризи обедіенції Гунда, у т.ч. через появу конкуруючого обряду Йогана Вільгельма Келнера фон Зінендорфа (Johann Wilhelm Kellner von Zinnendorf, 1753–1782), також заснованого на легенді тамплієрів. Концепція Штарка зводилися до твердження, що творцем королівського мистецтва була – цілковито апокрифічна – жрецька галузь тамплієрів. Вона нібито походила від капітули каноніків храму, які після ліквідації ордену тамплієрів стали єдиними спадкоємцями езотеричного релігійного знання. А втаємничила їх у нього нечисленна група сирійських ченців-відлюдників із християнської секти есеїв. Легенда, обряд і катехізис, опрацьовані Штарком, засновувалися на тому, що сучасне вільномулярство є ширмою, за якою сховався орден тамплієрів. Вони також запроваджували поділ на вище вільномулярство, що є депозитарієм найвищих релігійних таємниць, і нижче вільномулярство, яке – за подобою церковних відправ – пропонувало своїм адептам лише окремі, спрощені та легкі для засвоєння фрагменти справжнього культу.

Цілковите ототожнення вільномулярства з правдивим культом, тобто, езотеричною релігією обраних, яку переказують шляхом посвячення від покоління до покоління, відбулося в сімдесятих роках XVIII ст., в т.ч. завдяки вченню Дона Мартінеса де Паскуаля (Don Martines de Pasqually, 1710–1774) і творам його учнів і послідовників Луї Клода де Сен-Мартена (Louis Claude de Saint-Martin, 1743–1803) і вже відомого нам Жана-Батиста Віллемоза. Характерно, що розроблений Доном Мартінесом у 1767 р. ритуал Elus Corns [Обраних Мудреців], попри свій виразно каббалістичний родовід, набув християнського характеру – як і більш ранній від нього ритуал Royal Arch. З точки зору творців мартинізму, народження і смерть Христа стали поворотним пунктом в історії людства (в Конституції Андерсона Христос виступає як Великий Архітектор Церкви!); проте християнство Обраних Мудреців далеке від католицької ортодоксії. Релігія Христа – як і всі инші релігії – це всього лиш «вироджені» рештки «істинного небесного культу». Цей культ, – писав Віллермоз у інструкції для адептів ритуалу Дона Мартінеса – «був об’явлений Адамові після його падіння ангелом примирення і практикований його сином Авелем [...], відновлений Енохом, який виховав нових учнів [...] нарешті, удосконалений Христом у оточенні його дванадцяти апостолів». [*19] Попри істотні відмінності з Конституцією Андерсона, підхід мартиністів має спільний з нею фундамент: концепцію первісного одкровення, яке супроводжує створення людини.

Схожі на мартиністські інтерпретації ми зустрічаємо на ґрунті містичного й герметичного німецького вільномулярства. Справжнє вільномулярство ототожнює себе – за словами гессенського ландграфа Карла (1744–1836) – із найбільш піднесеною християнською релігією. Німецький покровитель герметистів сподівався, що завдяки королівському мистецтву можна буде проникнути в таємниці природи, які Єгова в своїй нескінченній благості відкрив Адамові через ангела.

Численні спроби примирити каббалістичне тлумачення Біблії з християнською догматикою, які тривають від середини XVIII ст., демонструють філософський еклектизм, істотну особливість усіх герметичних систем. Відкритий, а водночас універсальний характер символу – творива езотеричної думки – чинив герметизм особливо чутливим до впливів різних, часто протилежних йому доктрин. Езотеризм XVIII ст., скажімо, засвоював досягнення природознавства, а його видатні представники часто належали до лідерів у сфері науково-технічного прогресу. Це стосується, приміром, видатного польського вільного муляра, алхіміка, натураліста й архітектора в одній особі, Авґуста Мошинського (August Moszyński, 1731–1786). В адресованому королю Станіславові Авґусту меморіалі Mes observations [Мої спостереження] 1781 р. Мошинський стверджував, що вільномулярство успадкувало частину герметичної традиції Сходу, усвідомлюваної тут як теософія з одного, і практичне природознавство з иншого боку. «Всі мої пошуки, – писав він, – які стосуються герметичної філософії та вільномулярства, переконали мене, що існувало й існує може ще не відоме сучасним вченим знання, яке має своїм об’єктом природничу діяльність, що вважається надприродною, надто традиції оборотів нашої земної кулі, і нарешті, знання менш недосконале, ніж те, яким ми володіємо, про Істоту Божу. Це знання зашифроване, однак, чи то в символах і алегоріях, притаманних королівському мистецтву, чи то в текстах єврейської Каббали, зокрема в книзі халдейській, званій Зогар». Рідкісна здібність слушної інтерпретації герметичних творів дозволяє «чинити певні експерименти чисто фізичні, які однак здаються надприродними». [*20]

У другій половині XVIII ст., після майже столітнього періоду хуткого розвитку, остаточно замкнулося коло історії спекулятивного вільномулярства. На ґрунті вищих ступенів королівське мистецтво еволюціонувало в напрямку чистого герметизму – отож, повернулося до витоків. Утім, завершення однієї глави історії означає початок наступної. Так було і в випадку освіченого вільномулярства. Домінування аристократичних лицарських обрядів, заглиблення в важку для пересічного адепта проблематику езотеричного християнства призвели до бунту серед багатьох радикально або просто більш практично налаштованих братів у фартухах. У останній чверті XVIII ст. вимальовується тенденція – особливо в німецькому вільномулярстві – надати королівському мистецтву суто етичного характеру, повністю нехтуючи не тільки соціально-політичною проблематикою, а й філософсько-релігійною. У Франції та Польщі переважають протилежні тенденції. Втома від вільномулярства в суто релігійній іпостасі супроводжується виразним поворотом до актуальних питань політичного характеру. Старий ідеал свободи, рівності та справедливості набуває тепер реально політичного значення. У французьких ложах дедалі частіше дискутують питання про принципи нового, раціональнішого суспільного ладу, в польських ложах дещо скромніше – про нову форму уряду Речі Посполитої. Хоча не масонство повалило престол Людовіка XVI, і не йому ми завдячуємо ухвалення Конституції 3 травня, проте серед лідерів обох революцій – кривавої французької та лагідної польської – не бракувало представників королівського мистецтва.

РИТУАЛ ПОСВЯТИ

Багатство та розмаїття ритуалів XVIII ст. призвели до того, що зображення цього предмету здається нам спочатку лабіринтом, сповненим пасток і небезпек. Проте, цей лабіринт, так само, як і кожен инший, побудований за певною окресленою системою. Якщо ми оберемо предметом аналізу довільний ритуал, який виник у другій половині XVIII ст., то порівнюючи його з текстами найстаріших ритуалів, уживаних у англійських і французьких ложах у двадцятих-тридцятих роках того ж століття, ми виокремимо в ньому історичний фундамент, спільний для усіх конкуруючих навзаєм систем. Тим фундаментом будуть елементи ритуалу перших трьох ступенів – званих символічними або святоіванівськими. У властивий для королівського мистецтва спосіб вони виражають основні філософські принципи вільномулярства.

Инші, більш пізнього походження шари джерельного тексту, будуть відображенням багатьох (часто майже всіх) інтелектуальних пригод, які пережило вільномулярство з моменту свого заснування. Один із цих шарів покаже нам зв’язок між королівським мистецтвом і герметизмом XVIII ст, зокрема з алхімією і священною каббалою, а инші відобразять вплив езотеричного та містичного християнства. Може трапитися й так – хоча рідше, – що в нашому ритуалі ми знайдемо елементи радикальної в політичному та соціальному плані фразеології Просвітництва. Остання зазвичай з’являлася на ґрунті паракаменярських організацій, скажімо, славетної спілки ілюмінатів, що діяла в Баварії, а згодом у инших німецьких країнах та країнах Центральної Европи (можливо, також і в Польщі).

Посталі в процесі історичного розвитку вільномулярства модифікації, зміни, доповнення і пов’язані з ними нові інтерпретації є визначальними для різниці між різними обрядами. Проте, важко виокремити найбільш типові й цінні з-поміж них. Таким чином, відправною точкою для аналізу ми оберемо систему, яка сформувалася порівняно пізно, наприкінці XVIII ст., особливо багату на контексти та ідеологічні посилання. Йдеться про шотландський давній і визнаний обряд.

Цей обряд зі складною 33-ступінчастою структурою існує досі і вважається осердям усіх історичних вільномулярських обрядів. Навіть побіжний огляд всієї системи значно перевищив би обсяг цього твору. Тому обмежимося представленням першого, учнівського ступеню ритуалу.

*

Шотландська ложа першого ступеня не відрізняється принципово своїм виглядом від описаного вище. Її стіни оббиті блакитним сукном, так само трон і вівтар. Ужита барва, звісно, має своє символічне значення; блакить – це колір неба (повітря) і толерантності. Та остання має становити мету й умову праці вільних мулярів трьох перших ступенів. На ґрунті герметичної традиції, блакитний колір символізує найнижчу, мінеральну сферу буття. Цій сфері відповідає перший етап процесу вдосконалення людини: людини матеріальної, а водночас самотньої як індивід. Оту первісну людську постать, иншими словами, постать профана, також символізує неотесаний камінь, який уміщено на килимку учнівського ступеня.

Позаяк нашу мандрівку ложами шотландського вільномулярства ми закінчимо вже на учнівському ступені, додаймо, що колористичними атрибутами лож вищих градусів будуть по черзі: зелена, як барва світу рослин, і червона, пов’язана з тваринним, а водночас суспільним світом. На цьому етапі вдосконалення, який включає сьомий і наступні ступені, адепт знайомиться з соціальними аспектами масонської догматики. Наступні барви й етапи вдосконалення – це чорна, яка пов’язана зі світом людини, і, нарешті, біла, яка символізує найвищу, божественну сферу буття. Всі ці барви та відповідні їм сфери буття, а водночас етапи вдосконалення, ми легко знайдемо в новочасній алхімії, де вони символізують різні фази процесу трансмутації.

Ложа шотландського обряду відрізняється від ложі французького ритуалу черговістю т.зв. колон, на яких учні та підмайстри отримують символічну плату за виконану працю. Учні та підмайстри сидять згідно з традицією, тобто, перші біля північної стіни, другі біля південної, проте, колона Боаз та перший доглядач уміщені ліворуч, а колона Яхин – праворуч. Позаяк у герметичній традиції Яхин пов’язується з активними, чоловічими силами, які символізує Сонце (і сірка), і Боаз – із пасивними та жіночими, пов’язаними з Місяцем (а також ртуттю), зміни зазнала також черговість обох небесних тіл на килимку в ложі. Здавалося б, незначна різниця, проте вона має глибокий символічний зміст. В давньому та визнаному шотландському обряді колони, на відміну від опису Біблії, містяться всередині храму Соломона; відтак західна частина приміщення ложі називається храмом, а східна – ложею.

Обидві колони – Боаз червона, а Яхин біла, – символізують водночас обмеження створеного світу, межі, визначені народженням і смертю, що становлять антиномію, два нероздільні взаємодоповнюючі аспекти буття.

Брати вбрані в п’ятикутні фартушки білого кольору з червоною облямівкою; верхня трикутна частина відхилена вгору. Брати оперезані блакитними шарфами з червоними облямівками, на руках вони мають білі рукавички, при боці шпаги. Груди майстра та доглядачів прикрашають перехідні регалії; у першого це циркуль, кутник і палаюча зірка з літерою «G» посередині, усе разом оточене гілкою акації.

Характерна, зокрема для двох перших ступнів, символіка знарядь, пов’язаних із вільномулярською працею, а отже, етичним вдосконаленням, зазнала поглиблення в шотландському обряді. Циркуль, який перекриває кутник, символізує рівновагу, що виникає в результаті поєднання активного первня (циркуль) і пасивного (кутник). І в цьому випадку ми залишаємося в колі понять герметичної філософії. Так само і з дерев’яним молотком, ознакою влади майстра та доглядачів. Молоток символізує союз фізичної сили та інтелекту – творчу енергію, необхідну для подолання опору неотесаного каменю, який слід піддати обробці та перевтілити на оброблений камінь – брата вільного муляра. Крім того, дерев’яний наконечник молотка має своє значення; він наочно показує, що ужита сила не може бути ні стихійною, ні брутальною.

Наповнена символічними репрезентаціями та предметами ложа поки що невидима кандидатові до спілки, який перебуває у печері для роздумів. Це окреме, оббите чорним жалобним флером, приміщення, з написаними на стінах моральними максимами та алхімічними символами. З меблів у приміщенні тільки стіл і стілець; на столі уміщені посудини з сіркою та сіллю. Коли кандидат сяде до столу, щоб написати філософський заповіт, його погляд упаде на зображення півня, пісочного годинника і черепа. Годі пояснити присутність цих об’єктів і знаків без чергового покликання на принципи алхімії. Ми вже знаємо, що сірка символізує активні, творчі сили природи; її противагу становить ртуть – пасивна сила, приведення якої в рух потребує зовнішнього імпульсу. Обидві антагоністичні сили знаходять рівновагу в солі – вона представляє принцип кристалізації. У значному образному скороченні показано, таким чином, сенс і мету вільномулярського ритуалу, якому буде піддано кандидата.

Якщо ми підемо цією стежкою далі, то нам неважко буде здогадатися, що пісочний годинник, атрибут Сатурна, символізує час, який перетворює в ніщо всі форми матерії, а це безпосередньо пов’язано з чорною барвою приміщення та черепом на столі. Тут, отже, маємо символічне представлення ніґредо – чорної фази алхімічного процесу, фази розкладу й смерті.

Тим не менш, смерть не означає кінця буття. Вона замикає його матеріальну фазу, відкриваючи нову, вищу й досконалішу. Про цю істину кандидатові має нагадувати зображення півня. Він пробуджує до життя приспані сили, проголошує кінець ночі та народження дня, торжество світла над темрявою.

Про циклічність сил природи, таємницю смерті та наступного відродження наш кандидат дізнаєтеся, виконавши кілька умов. Перша – позбутися усіх металевих предметів. Цей крок означає не тільки те, що багатства й почесті залишилися в минулому. Кандидат також мусить позбутися упереджень, забобонів і звичаїв, які керують життям профанів. А звільнившись від мирських пристрастей, він стає tabula rasa – чистим аркушем, на якому зможе написати нові правила.

Факт, що вступ до Ордену являє собою символічну смерть і повторне народження – задля більш гідного та мудрішого життя – підкреслює потреба написання філософського заповіту. Цей заповіт, який стосується ставлення до Бога, до инших людей і до себе самого, кандидат залишить у цьому, себто профанному світі. Написання заповіту водночас передбачає прийняття певних обов’язків щодо живих. Ідеали, які кандидат представив у заповіті, зобов’язуватимуть його й надалі. Приналежність до Ордену дозволить йому знайти найпрямішу та найкоротшу дорогу до їх реалізації. Філософський заповіт, так само, як і залишені при вході до ложі метали, є сполучною ланкою між обома світами, світом профанів і світом королівського мистецтва. Ініційований одного разу профан стає вільним муляром до кінця свого життя, а отже до миті перетину останніх воріт; як і хрещення, він назавжди змінює природу людини. Після завершення обряду посвячення учневі повернуть його метали; після закриття ложі він змушений буде повернутися у світ профанів. Світ залишиться тим самим, сповненим галасу й пристрастей, але посвячений буде вже зовсім иншою людиною.

Перш ніж експерт, урядник ложі, який опікується кандидатом, звелить йому оголити ліву частину грудей і ліву стопу, а також праву ногу до коліна, щоб той був «ні голий, ні вбраний», і перш ніж зав’яже йому очі чорною пов’язкою, кандидат мабуть зауважить таємничий напис на стіні печери для роздумів: V. I. T. R. I. O. L. Про значення цього давнього гасла розенкрейцерів він дізнається згодом, воно гласить: Visita Interior a Terrae, Rectificandoque, Invenies Occultum Lapidem [Відвідай глибини землі, очистившись, знайдеш камінь таємний]. Це гасло заохочує до вільномулярської праці, до початку процесу духовної алхімії, до пошуку глибшого еґо – в тиші й зосередженні.

Гротескна поява кандидата, ліва стопа якого боса, права нога та ліва частина грудей оголені, а на очах пов’язка, і який у такому вигляді стукає в двері храму, пов’язана з багатоступінчастою астрологічно-алхімічною символікою. Не вдаючись у подробиці герметичних спекуляцій, пов’язаних з окремими органами людини, наведемо лише їх кінцевий ефект. Такими частинами тіла, як ліва частина грудей, ліва стопа, права нога та праве коліно по черзі управляють сім планет, при чому Венера й Сатурн фігурують двічі, натомість Марс відсутній. Венера – символ радості та всезагальної любові, а похмурий Сатурн є покровителем завбачливої мудрості й таємних учень, невидимий Марс символізує насильство й брутальну силу.

Вчені коментатори додають, що відслонене серце означає щирість і відвертість, оголена права нога – покору, оголена ліва ступня – повагу.

Ще важливішу роль відіграє факт зав’язування очей; пов’язку знімуть лише після акту ініціації. А поки що вона символізує отой світ темряви, з якого прагне вийти кандидат. Темрява – це також, на думку герметичних філософів, світ хаосу. Про хаос, із якого прибуває кандидат, нагадують нерівні і непевні кроки, якими той рухається в бік дверей храму. На відміну від инших обрядів, ніхто не спрямовує його дій. Кандидат стукає в двері, удари нерегулярні, випадкові – як і все, що пов’язане з життям профана. На запитання брата експерта він відповідає, що хоче стати вільним муляром, позаяк є « людиною вільною та доброї слави». Тоді двері хутко відчиняються, і брати, які перебувають у храмі, зчиняють «урочистий гармидер» за допомогою брязкоту шпаг.

Коли профан уже переступить поріг храму, брат експерт запитає його про мотиви цього вчинку. Кандидат мусить відповісти, що свої сподівання покладає на Бога; тоді брат блискавичним рухом прикладає йому вістря стилету до оголених грудей і пояснює, що удар у серце є покаранням для тих, хто зраджує присягу.

Далі починається засаднича частина обряду ініціації, звана мандрівкою. Мандрівка, а властиво три символічні подорожі, які відбуде кандидат, фігурують уже в найстарших знаних нам вільномулярських ритуалах і становлять аналогію до обряду містерій античної доби.

У ритуалі варшавської ложі «Храм Ісіди» [*21] остання мандрівка відбувається крізь через чотири елементи: землю, повітря, воду й вогонь. У алхімічній традиції, на відміну від середньовічної фізики, «елементом» називали зовсім не матеріальний первень, а в дусі філософії Платона – його сутність (есенцію), результатом якої він був. Елемент – це чиста ідея, абстракція, один із чотирьох можливих аспектів існування. Новочасна алхімія розробила цілу теорію паритету підпорядкованих навзаєм і антагоністичних елементів (земля–повітря, вода–вогонь), представлених за допомогою складних ієрогліфів. Найпростіший із них, що є основою для наступних, представляє елементи в формі хреста, якого утворює квадрат землі. Кожному елементові відповідає одна зі сторін світу: повітрю – схід, вогневі – південь, воді –захід, врешті-решт, землі – північ. Елементам також відповідають пори року і час доби; позаяк повітря кореспондує зі Сходом, весною та ранком, то земля – з північчю, зимою та опівнічною порою.

Алхімічна доктрина елементів також стверджує, що в якості чотирьох аспектів буття вони панують над чотирма різними світами демонів: вода – над німфами, земля – над гномами, повітря – над сильфідами, вогонь – над саламандрами тощо. Чотири елементи – це також чотири темпераменти або ж характери. Список цих залежностей і кореспондування можна значно розширити.

У світлі різних значень, приписуваних за герметичною традицією чотирьом елементам, мандрівка, яку відбуває кандидат, – це не тільки подорож у просторі й часі. Вона також пов’язана зі зміною якості; випробування, яких зазнає світська особа, очищують її, перетворюючи з профана в ініційованого. Увесь ритуал мандрівки символізує, отож, аскетизм, який провадить до вільномулярського ґнозису – істинного знання, знання втаємничених.

В ритуалі «Храму Ісіди» мандрівка містить додаткові значення; наприклад, перша мандрівка пов’язана з виходом із «нутра Землі» – через символічний лабіринт, мандрівка друга «під сталевим склепінням» означає звільнення від пристрастей, символізованих залізом, – атрибуту войовничого та брутального Марса. Водночас цей ритуал розмиває певний принцип, виражений у оригінальному шотландському обряді. Річ у тому, що перша мандрівка – це та, яку профан відбуває між печерою для роздумів і воротами храму; це подорож через елемент землі. Друга мандрівка провадить через повітря, третя є випробуванням водою, четверта й остання пов’язана з вогнем. Таким чином, кандидат долає чотири ієрархічно наступні фази та щаблі існування: найнижчий, земний щабель, пов’язаний із тілом і матеріальним боком життя, другий – повітряний, з інтелектом і філософією, третій – з душею і релігією, нарешті, четвертий – з духом, втаємниченням і Богом.

Після завершення трьох, а насправді чотирьох мандрівок, кандидата чекає споживання чаші гіркоти. Перший ковток напою приємний на смак, останній –гіркий; таким мінливим є життя, і в цьому полягає істинне знання. Але чашу слід випити до дна.

Тепер кандидат повинен присягнути на Біблії та двох инших великих світилах – циркулі й кутнику, що символізують Великого Архітектора Світу. Формула цієї присяги [*22] сповнена жахливих заклинань безумовно магічного значення.

Майстер, себто вельмидостойний, відтак тричі вдаряє своїм молотком по циркулі, кінчики якого прикладені до оголених грудей кандидата. При цьому він виголошує формулу: «Іменем Всевишнього Будівничого усього світу, іменем найдостойнішої ложі «Храм Ісіди», владою мені довіреною і з дозволу всіх Братів я приймаю тебе учнем вільним мулярем...»

Учня відпроваджують на захід поміж обох доглядачів. Тоді «всі Брати шпаги свої виймають і націлюють їх вістря в бік новоприйнятого... Вельмидостойний запитує: Чого Ти хочеш, вельможний пане? Відповідь: Світла! Вельмидостойний: Достойні Брати Доглядачі! Дайте нещодавно прийнятому велике Світло!» [*23]

Після третього удару майстрового молотка Доглядачі розв’язують учневі очі. Символізм зняття з очей чорної пов’язки легко прочитується, особливо для кандидата, який довго перебував у темряві, брав участь в обряді ініціації, не розуміючи сенсу того, що діється. Тепер, йому дароване світло, і колишній профан «прозрів». Кульмінація ритуалу прийому до ложі апелює до містичного принципу ілюмінації – освітлення внутрішнім, духовним світлом. Коментатори ХХ ст., прихильники глибинної психології, підкреслюють при тому емоційну вагу ініціаційного шоку – ідентичного тому, який супроводжував народження людини.

Щойно тоді посвячений виконує перші сім кроків таким чином, щоб ноги його були розставлені на кшталт кутника. Відтак його ставлять на «циркулі мудрості, на кутнику щирості, на зорі полум’яній». Він отримує фартушок і білі рукавички та довідується, що «в різні часи монархів, князів та инших бачили вбраними в цей учнівський фартух». [*24] Наприкінці цієї частини обряду учень пізнає знаки та пароль для упізнавання инших членів лож свого ступеня. На запитання, ким він є, він мусить відповісти, що він учень, який «не вміє ні читати, ні писати, тільки складати». Після того, як учень стає повноправним членом учнівської ложі, йому повертають гроші, коштовності та инші металеві предмети.

Обряд посвячення завершується промовою майстра або брата речника. Він знайомить учня з характером Ордену, його історією, а також символікою, представленою на килимку учнівської ложі. Позаяк надходить північ, себто мить закриття ложі (насправді, це може бути довільна вечірня година), ця частина засідання ложі закінчується ритуальними ударами молотка, потрійними оплесками та вигуками: «Узе, Узе, Узе!». Дуже часто останнім пунктом обряду є агапа, ритуальна вільномулярська учта.

КОРОЛІВСЬКЕ МИСТЕЦТВО

ТА ПРОСВІТНИЦТВО

Популярна сьогодні теза про численні взаємозв’язки між вільномулярством і Просвітництвом належить до категорії банальних поглядів, які водночас, у зв’язку з надмірним ступенем узагальнення, незгідні з історичною реальністю. Адже, з одного боку, залишається відкритим поставлене ще в XVII ст. питання, що таке справжнє просвітництво, а з иншого боку, не піддається дефініції ідеологічний характер і мета вільномулярства. Упродовж минулих кількох десятиліть тривали дослідження над сприйняттям у XVIII ст. релігійної та метафізичної думки, зокрема неоплатонічної філософії, які по-новому представили ґенезу та ідейне обличчя і Просвітництва, і королівського мистецтва. Нині вже немає сумнівів у тому, що XVIII ст. не створило такої однорідної ідеології, як ми гадали ще навіть кілька десятиліть тому. Під сумнів було поставлене бачення Просвітництва, спопуляризоване французьким дослідником Полем Азаром (Paul Hazard, 1878–1944), котрий надзвичайно красномовно змалював його в своїй книжці Европейська думка у XVIII ст. від Монтеск’є до Лессінґа. На перший план, попереду світських і матеріалістичних тенденцій, у просвітницькій думці було висунуто її містичні та релігійні аспекти; не заперечуючи раціоналістичної постави багатьох мислителів XVIII ст., показано, що раціоналізм цей служив спробі розробити нову метафізику й нову теологію. Иншими словами, не дистанціюючись від релігійного світогляду, епоха світла прагнула надати йому нового змісту й нових функцій.

Адже релігія того часу мусила краще – бо раціонально – відповідати на запитання чи вирішувати дилеми, які ставило перед людьми XVIII ст., що принесло стільки змін.

Аналогічно ця проблема виглядає, якщо поглянути на неї крізь призму вільномулярства XVIII ст. Оптимізм, сентиментальний і загадковий гуманізм, зрештою, доволі нав’язливий дидактизм – такі властиві для тієї епохи, – поєднуються тут зі схильністю до метафізичної спекуляції, з пристрастю до таємниць магії каббали і алхімії. Перебільшена й наївна віра в силу людського розуму веліла братам у фартухах намагатися розгадати найбільші таємниці Бога та Природи. Королівське мистецтво – це ще й спроба наблизити Бога людині, спроба узгодити два великі плани світу: людський і божественний. Верховна Істота, як її бачили вільні мулярі, – це Великий Архітектор Світу – мудрий і завбачливий інженер душ і матерії, який витворює світ за законами математики.

Слід, однак, нагадати, що подібне ставлення до питання про існування не було ні винаходом самих вільних мулярів, ні винаходом XVIII ст. і Просвітництва. Ми вже вказували, що королівське мистецтво спекулятивного вільномулярства було етапом езотеричної традиції, яка сягала античних часів. Ця традиція набувала різних історичних форм, починаючи від містерій елліністичної доби, через середньовічні єресі, і до герметичної філософії нового часу. Вона формувалася в постійній опозиції до релігійної ортодоксії, була її альтернативою. Вільномулярство XVIII ст., будучи спадкоємцем цієї традиції, задовольняло – поруч з иншими, змінними в часі – одну з фундаментальних і універсальних людських потреб: потребу в метафізичному. Воно чинило це, слідуючи зразкові своїх ідеологічних попередників (наприклад, розенкрейцерів XVII ст.) в опозиції до позитивних релігій, або, точніше, поруч із ними, позаяк визначальної постави в питаннях віри ніколи не прагнуло. Це становило практичну, перевірену в різних соціальних і національних системах альтернативу релігії з одного, та атеїзму або релігійної байдужості, з иншого боку. Воно вибудовувало світську, бо ж не пов’язану з будь-якою релігією етику, але етику цю висновувало з певних метафізичних засад. Воно було, отож, рухом світського характеру, але не матеріалістичного.

Королівське мистецтво задовольняло іще одну психологічну потребу індивіда: потребу ритуалу. Ритуал (і пов’язана з ним символіка) запроваджують у людське існування необхідний лад, він є соціальним сполучником. Якщо суспільна, економічна та світоглядна революція XVIII ст. знищила, скомпрометувала, чи просто позбавила сенсу давні ритуали, то королівське мистецтво заповнило посталу таким чином пустку. Воно впроваджувало лад, порядок і етичну та соціальну дисципліну в дедалі тьмяніший світ стосунків і принципів епохи пізнього феодалізму.

Водночас, помиляються ті автори, які пишуть на теми вільномулярства в XVIII ст. і намагаються пов’язати королівське мистецтво з одним конкретним історичним класом – буржуазією. Ми вже кілька разів вказували, що місце в ложі знайшлося і представникам (переможного в одних країнах, але й змушеного зійти з історичної арени в инших) феодального класу на рівних із представниками нового класу – буржуазії. За винятком Великобританії, XVIII ст. було для більшості країн Европи століттям шляхти, так само, як було воно також періодом торжества монархічного абсолютизму. Спекулятивне вільне мулярство народилося в післяреволюційному британському суспільстві, але свого значення та нових ідеологічних обрисів набуло тільки на феодальному ґрунті континентальної Европи. Якщо воно й було школою соціальної рівності, то рівності усвідомлюваної специфічно. Якщо воно на практиці руйнувало міжстанові бар’єри, то завжди в ім’я соціальної, національної, загальнолюдської солідарності. Королівське мистецтво зайняло місце на протилежному від соціальної революції боці, якщо під революцією розуміти раптові зміни стосунків у даному часі й місці.

Свою понадконфесійну, понаднаціональну та понадстанову позицію вільномулярство підтвердило упродовж наступних двох століть. Його універсалізм, а також той факт, що воно поклало на себе завдання етичного вдосконалення індивіда поза межами організацією та доктриною Церкви, завжди були причиною занепокоєння богословів і церковних властей. В XVIII ст. могутність вільномулярських спілок, які перебували під покровом авторитету монархів, перешкоджала Церкві піти в ефективний контрнаступ – принаймні, в широкому масштабі. Особливо сильна реакція – пропорційна попередньому безсиллю – відбулася в епоху революції та реставрації. Вільних мулярів звинуватили в усіх можливих злочинах, у поширенні атеїзму та підривних соціальних ідей. Але ця проблема не є предметом нашого обговорення.

ПРИМІТКИ

[*1] Польські історики в цьому відношенні перебувають в дуже добрій, хоча й досі не використаній ситуації. Адже в Цьонжені неподалік від Познані збереглася одна з найбільших у світі колекція праць про вільне мулярство, що налічує бл. 80 тис. томів (Samodzielna Sekcja Literatury Masońskiej filii Biblioteki Uniwersytetu Adama Mickiewicza).

[*2] L. Hass, Wolnomularstwo w Europie Środkowo-Wschodniej w XVIII i XIX w. Wrocław 1982, s. 38.

[*3] N. Pevsner, Historia architektury europejskiej. Z angielskiego przeł. A. Morawińska i H. Pawlikowska, Warszawa 1976, s. 245.

[*4] Текст перших двох маніфестів у: M.W. Fischer, Die Aufklarung und ihr Gegenteil. Die Rolle der Geheimbünde in Wissenschaft und Politik, Berlin 1982, s. 285-308; критичне видання третього: A. Rosenberg (ed.), Chymische Hochzeit, München 1957.

[*5] F.A. Yates, The Rosicrucian Enlightment, London 1972.

[*6] Критичне видання німецького перекладу: W. Biesterfeld (ed.), Christianopolis, Stuttgart 1975.

[*7] Німецькомовне видання Summum bonum та инших праць Флада: R.Fludd, Schutzschrift fur die Achtheit der Rosenkreutzergesellschaft... übersetzt von Adaman Booz, Leipzig 1783.

[*8] The Constitutions of the Free-Masons Containing the History, Charges, Regulations, etc. of that Most Ancient and Right Worshipful Fraternity. For the Use of the Lodges, в: James Anderson, Livre des Constitutions maçonnigues. Reproduction du texte original anglais de 1723... Publiée par Mgr E. Jouin, Paris 1930, p. 86.

[*9] The New Book of Constitutions, London 1738, p. 6.

[*10] Цит. E. Lennhof, O. Posner, Internationales Freimaurerlexikon, Zurich 1932, шпальта 1122 n.

[*11] Constitutions of the Free-Masons, op. cit., p. 86 n.

[*12] Ibid., p. 88.

[*13] Ibid., p. 94.

[*14] M. Ossowska, Myśl moralna Oświecenia angielskiego, Warszawa 1966, s. 123.

[*15] L. Hass, Sekta farmazonii warszawskiej. Pierwsze stulecie wolnomularstwa w Warszawie (1721-1821), Warszawa 1980, s. 69.

[*16] Franc-Massonia mężczyzn i kobiet symboliczna, czyli niskich stopniów, з твору в XII томах in folio: Ceremonies et coutumes religieuses, a Paris 1809..., b.m.w. ok. 1810, rozdz. I, § 1.

[*17] L. Hass, Sekta farmazonii warszawskiej. Pierwsze stulecie wolnomularstwa w Warszawie (1721–1821), Warszawa 1980, s. 61.

[*18] Текст Discours у: W. Degener (ed.), Andereas Michael Ramsay s Reden über Freimaurerei, Leipzig 1927, s. 29 n.

[*19] Цит. A. Joly, Un mystique lyonnais et secrets de la Franc-Maçonnerie 1730-1824, Maçon 1938, s. 96.

[*20] Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, rkps 700, s. 437-9; факсиміле оригіналу та неповний переклад у: K. M. Morawski, Źródło rozbioru Polski, Warszawa 1935, s. 234 n.

[*21] Цит. S. Załęski, O masonii w Polsce od roku 1738 do 1822, Kraków 1889, s. 293 n.

[*22] Ibid., s. 295.

[*23] Ibid., s. 296.

[*24] Ibid., s. 297.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Читач має змогу ознайомитися з порівняно невеликою кількістю польських наукових праць, присвячених вільномулярству, проте більшість із них – це праці високої вартості. Польська масонознавча література відзначається відсутністю апологетичних робіт і праць, адресованих винятково вільним мулярам. З давнішої літератури предмету слід згадати статті й книжки Ст. Малаховського-Лемпіцького [St. Małachowski-Łempicki]: Dawny obrzęd wolnomularski („Naokoło Świata», 1926, nr 27); Różokrzyżowcy polscy XVIII-ego wieku („Przegląd Powszechny», 1930, nr 1–3); Wolnomularstwo na ziemiach dawnego Wielkiego Księstwa Litewskiego (Вільно 1930); Wykaz polskich lóż wolnomularskich oraz ich członków w latach 1738–1821 poprzedzony zarysem historii wolnomularstwa polskiego... (Краків 1929); Wolnomularstwo polskie za Stanisława Augusta. 1784 do 1795 (без року й місця видання). Досі зберегла наукову вартість незакінчена розвідка К. Серіні [К. Serini] Symbol w wolnomularstwie (Варшава 1933); корисною може також бути колекція, опрацьована Великою Національною Ложею Польщі Wolnomularstwo w świetle encyklopedyj. Wypisy (Варшава 1934). Маловідому інформацію про містично-алхімічний напрямок у польському та европейському вільномулярстві наводить Я. Уєйський [J. Ujejski] в роботі Król Nowego Izraela. Karta z dziejów mistyki wieku oświeconego (Варшава 1924), ця піонерська на польському ґрунті праця присвячена постаті польського розенкрейцера Тадеуша Ґраб’янки [Tadeusz Grabianka]. З антимасонських позицій написана розвідка священика Ст. Заленського [St. Załęski] O masonii w Polsce od roku 1738 do 1822 (Краків 1880, 1889, вид. 2, 1908), проте вона багато документована джерелами (текст ритуалів і катехізисів).

Серед багатої в міжвоєнний період антикаменярської літератури певну вартість у фактографічній верстві має лише праця К.М. Моравського [K. M. Morawski] Źródło rozbioru Polski (Варшава 1935). Инші роботи в цьому жанрі зовсім марні.

Що стосується післявоєнної масонознавчої літератури про період XVII-XVIII ст., то на перший план висуваються ґрунтовні твори Л. Гасса [L. Hass] Sekta farmazonii warszawskiej. Pierwsze stulecie wolnomulartwa w Warszawie 1721-1821 (Варшава 1980), Wolnomularstwo w Europie Środkowo-Wschodniej w XVIII i XIX w. (Вроцлав 1982). Корисними для широкого читача, зацікавленого загальною проблематикою королівського мистецтва, також можуть бути уривки з книги Л. Хайна [L. Chajn] Wolnomularstwo w II Rzeczypospolitej (Варшава 1975, вид. 2, Вроцлав 1985), зокрема доданий словник деяких вільномулярських понять (стор. 587–91). На теми просвітницького вільномулярства статті польською та німецькою мовами публікували Т. Цеґельський [Т. Cegielski] і Я. Войтович [J. Wojtowicz]; перший, зокрема, «Sztuka królewska» a chrześcijaństwo. Ezoteryzm wolnomularski XVII i XVIII w. („Kwartalnik Historyczny», r. XCI: 1984, nr 4); Wolnomularstwo brytyjskie i sztuka architektury od końca XVII do polowy XVIII w. („Przegląd Humanistyczny», 1985, nr 11/12); Sekrety «sztuki królewskiej» w XVIII w. «Mówią wieki», r. XXIX: 1986, nr 2); а другий: Jan Łukasz Toux de Saherte – wolnomularz i okultysta. Z dziejów wolnomularstwa polskiego epoki stanisławowskiej, в: Francja-Polska XVIII-XIX w. Studia z dziejów kultury i polityki poświęcone Profesorowi Andrzejowi Zahorskiemu (Варшава, 1983).

Серед гігантської иншомовної літератури слід згадати лише позиції бібліографічного та енциклопедичного характеру; на жаль, не всі вони доступні. Систематичний збір сучасних праць про вільне мулярство провадить у Польщі лише Самодіяльна секція масонської літератури філії бібліотеки університету ім. Адама Міцкевича в Познані, проте з багатьма книжками читач може ознайомитися в університетській бібліотеці в Варшаві.

Корисний огляд літератури про вільномулярство в XVIII ст. подає: L. Hammermayer, Zur Geschichte der europäischen Freimaurerei und der Geheimgesllschaften im 18. Jh. Genese – Historiographie – Forschungsprobleme, w: Beforder der Aufklärung in Mittel – und Osteuropa. Freimaurer, Gesellssechaften, Clubs, hrsg. von Eva Balacs... (Берлін, 1979). Обрану бібліографію масонства опрацював J.A.F. Benimeli Bibliografia de la Masoneria (Мадрид, 1978). Обговорення джерел та масонознавчої літератури містять праці: M.W. Fischer Die Aufklarung und ihr Gegenteil. Die Rolle der Geheimbande in Wissenschaft und Politik (Берлін 1982); K.R.H. Frick Die Erleuchteten. Gnostichtheosophische und alchemistischrosenkreuzerische Geheimgesellchaften bis zum Ende de 18. Jhs. (Ґрац 1973); F.A. Yates The Rosicrucian Enlightenment (Лондон 1972). Ці позиції є водночас основним джерелом інформації до питання вільномулярського езотеризму.

Характер збірок та енциклопедій мають: B.E. Jones, Freemason’s Guide and Compendium (Лондон 1950, 1963); E. Lennhoff, O. Posner, Internationales Freimaurerlexikon (Цюрих 1932, післявоєнні репринти); A. Mellor, La Franc-Maçonnerie a l’heure du chaix (Париж 1967, 1985); нім. вид.: Logen, Rituale, Hochgrade. Handbuch der Freimaurerei. Ins Deutsche übertregen von O. Jursa (Ґрац 1985); Idem, Dictionnaire de la Francmaçonnerie et des Francmaçonnerie et des Francs-Maçons (Париж 1971); La vie quotidienne de la franc-maçonnerie française du XVIII siècle a nos jours

ч
и
с
л
о

83

2015