|
Тадеуш ЦеґєльскіВільномулярство і світоглядні кризи XVII та XVIII сторіч
«З’явилась новина, що новий плід сатани
прийшов у світ серед католиків. Нова секта «Франк-Масонів», якихось Мулярів, що
хочуть нову браму до пекла заснувати: не мурувати, але руйнувати усталені та
поширювати принципи брехні Диявола […] Наукою, статтями пізнати цю секту –
неможливо […]» Бенедик Хмєльовскі, Nowe Atene (1), с. 793 «КОРОЛІВСЬКЕ МИСТЕЦТВО»: ПОШУК ВИЗНАЧЕННЯ ТА ПОХОДЖЕННЯ Темою цього дослідження є інтелектуальна пригода, пригода у якій були
задіяні теологи, німецькі, чеські та англійські філософи XVII століття, а також
їх наступники та послідовники - масони. Сучасне, так зване спекулятивне
масонство, є складним явищем і не підлягає простій класифікації. Можливо,
власне тому, воно вже понад два століття привертає увагу не лише істориків, але
й духовенства різних конфесій, політиків, та полемістів різних мастей.
Багатозначність та різносторонність- це властивості навіть офіційної назви
масонства, яке називає себе «королівським мистецтвом». Ars regia, The Royal Art, diekönigliche Kunst, l’art royale є
визначеннями аж чотирьох різних наук, або галузей діяльності людини: алхімії,
математики (особливо геометрії), архітектури та спекулятивного масонства. У
свою чергу, архітектура – це дочка математики, що належить до сфери
«королівського мистецтва», котра була введена у масонську традиції вже у XVII
столітті та випливає з трьох перших наук. Усі вони пов’язані між собою
настільки, що отримали спільну назву. Заглиблення у проблеми лише однієї з них
підтверджують враження, що нам найбільш відомий лише історичний зв’язок між
математикою та архітектурою. Предметом нашої рефлексії буде саме останній, історично наймолодший, аспект
«королівського мистецтва» - спекулятивне масонство. Термін «спекулятивне
масонство», загальноприйнятий в історіографії та покликаний відрізнити
інтелектуальний рух сучасної епохи від його гіпотетичного початку, пов’язаного
з мистецтвом архітектури, відділити власне вільне малярство від діяльності цехів середньовічних архітекторів та мулярів.
Відправною точкою аналізу, проведеного автором, стала спроба визначення явища
спекулятивного масонства. З’ясувалося, що навіть початкове визначення
(наприклад, інтелектуальний рух, виражена у символах етико-релігійна система,
нова форма суспільної організації), не має сенсу без визначення часових,
суспільних та ідеологічних рамок явища. Інакше кажучи, кожне визначення a priori радикально обмежує погляд та призводить до
односторонньої інтерпретації. Переконатись у цьому можна вивчаючи різноманітні
роботи, що з’явились протягом останніх двох століть, особливо роботи, що
стосуються питання суспільного багажу вільного мулярства та
його стосунків з домінуючими у XVIII столітті філософськими доктринами. Ми не
заперечуємо важливості бачення масонства як руху англійської буржуазії, що
намагалася перенести принципи лібералізму на соціальну реальність. Однак, нам
здається, що подібний аспект не наближає нас до відповідей на найгостріші запитання:
чим, у ідейному сенсі було (чи є) масонство, які інтелектуальні та суспільні
функції воно виконувало, як пояснити його популярність у різних суспільних та
політичних середовищ, яким чином його принципи однаково потрафляли як
аристократії та міщанству, так і католикам та протестантам? Список таких
запитань ми могли б суттєво продовжити. Ця робота не має на меті дати відповіді на всі ці запитання. Також, вона не
є ще одним роботою з історії масонства. Її мета – набагато скромніша, хоча вона
має й пізнавальне значення: висвітлити такі аспекти та ділянки проблематики вільногомулярства, у світлі яких можна буде розпізнати
особливо багато властивостей та функцій цікавого для нас феномену. Однак,
подібну мету буде важко осягнути якщо ми попередньої не розширимо область наших
досліджень. Інакше кажучи, необхідно буде частково відмовитися від надійного
опертя на джерела і літературу, що створює «канон» історії масонства. Вихідною точкою автор обрав гіпотетичні початки спекулятивного масонства,
що, за версією багатьох істориків, мали місце у Англії та Шотландії у період
від першої половини XVII і до початку XVIII століття. Предметом його роздумів,
результати яких він опублікував раніше, були різноманітні наслідки
«королівського мистецтва»: релігійно-філософські, суспільні та естетичні. Вони
призвели до наступних висновків, важливих з точки зору наступних досліджень: 1. 1.Творці перших
британських лож, а особливо Великої Ложі Лондону, заснованої у 1717 році,
намагались протистояти світоглядній і звичаєвій плутанині та хаосу свого часу. 2. 2.Автори діючих Constitutions of the Free-Masons, що
діють від 1723 та 1728 років, виводили своє походження з одночасно двох, на
їхню думку, «старих як світ», традицій: мистецтва архітектури та таємних наук. Якщо на порозі Епохи Просвітництва «королівське мистецтво» формувало
програму подолання світоглядної кризи (і її проявів у суспільно-звичаєвій
площині), то згідно з тими міркуваннями, ця програма підтримувала традиції
значно старші, ніж саме масонство. Як випливає з різних посилань, розкиданих в
текстах, що супроводжують Конституцію, на ці традиції спиралися різноманітні
принципи: етично-релігійні та естетичні – у тісному зв’язку з елементами
математично-геометричної містики, яка близька до філософії неоплатонізму та неопіфагорійства. Вони створили історичне підґрунтя, на яке
творці Великої Ложі Лондону наклали етичну і чисто практичну програму,
відсуваючи на другий план питання богословські, суспільні і політичні. Ознакою
просвітницького походження програми Великої Ложі було, характерне для
англійської думки межі XVII-XVIII століть поєднання етичних та естетичних
питань а також відмова від спірних релігійних і приватних суб’єктивних поглядів
у питаннях Бога та Церкви. Прийняття цих засновків мало важливі наслідки для подальшого ходу наших
досліджень. Це спонукало автора до часткової ревізії популярної і сьогодні
тези, що ідеї масонства є простим «відображенням», або навіть «авангардом»
англійського, а пізніше – европейського Просвітництва.
Не заперечуючи впливу ранньої просвітницької британської думки на загально
сформульовані програми Premier Grand Lodge, необхідно
звернути увагу на передуючі їм маніфестації Просвітницького світогляду взагалі. Ще з XVIII століття історіографічна традиція пропонувала, на перший погляд,
просте рішення. Згідно з ним, британське, а особливо англійське вільномулярство повинно було бути спадкоємцем так
званих розенкрейцерів – інтелектуального нурту XVII століття у Німеччині та
Англії, яке наполягало на необхідності масштабної духовної, теологічної і
наукової реформи, базуючись на герметично-алхімічній версії християнства. Ця
концепція, від моменту її виникнення, зазнала заочної еволюції. Наскільки старі
роботи прихильників «теорії розенкрейцерів» підкреслювали алхімічний родовід гіпотетичних
попередників масонства, на стільки більш пізні роботи фокусувались на невідомих
раніше аспектах програми розенкрейцерів, таких як постулат об’єднання християн
чи міжнародної спільноти вчених. З огляду на це, сильний супротив великої
кількості істориків теорії, яка приписує масонству герметичне, «ірраціональне»
коріння, був дещо послаблений. Незважаючи на факт, що гіпотеза походження масонства від розенкрейцерів
отримала протягом останніх десятиліть нову серйозну підтримку, автор не зміг
оминути у своїх роздумах і протилежної точки зору. Вона виводить спекулятивне
масонство з ідейних принципів і обрядів організованих структур мулярських цехів, так званих оперативних вільних мулярів, operativefreemasons. Ця концепція прийнята за істину
британським масонством, у історіографії була визнана пізніше, але теж дуже
міцно у ній укорінилася та визнається і донині. Инша справа,
що її актуальність вичерпалася на початку XX століття через відсутність нових
документальних джерел, що засвідчують гіпотетичний момент переходу цехового
«оперативного» масонства до його «спекулятивної» форми. Не відкидаючи a priori ні першої (герметичної), ні другої
(цехової) гіпотези, автор визнав, що незважаючи на відсутність джерел, котрі
описують початки нецехового масонства та змушують дослідників до надмірних, на
його думку, спекуляцій, - необхідно сконцентруватися на першій з них. Дуже
важливою виявилась та обставина, що джерела, котрі стосуються розенкрейцерство, є чисельніші та доступніші, ніж, розсіяні
по британських архівах та бібліотеках, матеріали на тему цехових лож XVII
століття. Стосується це, також, опублікованих джерел, недоступних на
континентальній стороні Ла-Маншу. Здійснені автором пошук джерел, що висвітлюють філософію розенкрейцерства XVII століття, дозволили, у кінцевому
результаті, не лише вдосконалити та скоригувати тези попередників, але, також,
дійти до декількох нових висновків, що стосуються зв’язку між програмою
розенкрейцерів та програмою вільних мулярів XVII століття. Найважливіші з них є
такими: 3. 1.Як інтелектуальний рух,
масонство не було простим продовженням розенкорейцерівського руху
(як вважають майже усі прихильники гіпотези про герметичне коріння
«королівського мистецтва»), бо його програма була суттєво скромнішою від
програми попередників, та була істотно модифікована. Тим не менше, в ідеології
розенкрейцерів основні принципи «королівського мистецтва» вже мали місце. 4. 2.Спрощуючи розенкрейцерівську програму, спекулятивне масонство,
одночасно, надало практичних форм деяким принципам, що були сформульовані
їхніми попередниками. Як організована суспільна сила, масонство виявилося
спроможним перекласти елементи утопії XVII століття на практичну мову яку у
ложах, так і за їх межами. 5. 3.Якщо у центрі розенкрейцерівської програми було питання
універсальної мови, яка є спільною для всіх людей, наукових дисциплін і сфер
людської думки, то з різноманітних пропозицій, що були висунені
розенкрейцерами, масони вибрали одну та створили на її основі фундамент своєї
системи: мову символів та алегорій. Основним джерелом символів
масонства стала сфера духовної алхімії розенкрейцерів. Ці символи стали для
спекулятивного масонства головними інструментами опису світу та народжених ним
моральних засад. На переконання автора, теза про езотеричний, «внутрішній», «таємний»,
прихований у символах характер масонської доктрини і те, що з нею пов’язано –
герметичне коріння, становить єдину конкретну альтернативу для гіпотези про
виключно цеховий родовід «королівського мистецтва», масонства. Набагато
впевненішою дорогою, ніж пошук додаткових аргументів на користь «оперативного»
походження лож, виглядає аналіз ідейних зв’язків між
середовищами розенкрейцерів та спекулятивним масонством. «КОРОЛІВСЬКЕ МИСТЕЦТВО» ЯК ІСТОРІОГРАФІЧНА
ПРОБЛЕМА В історіографічній традиції, що веде свій початок від Спенсера (Herbert Spencer, 1820-1903)
і Тойнбі (Arnold Joseph Toynbee, 1889-1975)
аж до живої і сьогодні історіографічної традиції Поля Газарда (Paul Gustave Marie Camille Hazard), укорінився образ вільного мулярства XVII
століття як «репрезентанта», чи «авангарду» «Просвітництва». На підставі цієї
традиції масонський рух сприймається як вираз інтелектуальноих і
суспільних устремлінь «нового класу» - буржуазії та інтелектуальних пластів
(інтелігенції). У той же час, просвітництво трактується як програма
згаданих вище та инших суспільних груп, що
були зацікавлені у послабленні чи навіть повній ліквідації феодального устрою. Дослідження останніх десятиліть пролили нове світло на походження та
ідейний обличчя як Просвітництва, так і «королівського мистецтва». Однак, до
сучасного синтезу взаємозв’язків між інтелектуальними нуртами XVII століття
(період народження руху) і XVIII століття та масонством, ще далеко. Здається,
що фундаментальною перешкодою були (і у значній мірі є) домінуючі погляди
стосовно ідейного характеру Просвітництва з однієї сторони, та масонського руху
з иншої. Доки домінував погляд про відносну, принаймні, філософську єдність і
цілісність Просвітництва, ознаками якого мали б бути раціоналізм, емпіризм,
оптимізм і т.д., доти історіографія акцентувала
свою увагу на свідченнях, що підтверджують цей погляд. Ми маємо на увазі
бурхливий, у епоху Просвітництва, розвиток неоплатонічної і герметичної
філософії, та, пов’язаних з ними, форм містицизму. Зміщені на маргінес
досліджень, вони довго сприймалися як «пережитки» попередніх епох, або
«противага» чи антитеза Просвітницької думки. Аналогічна ситуація склалася,
якщо мову вести про ідейний характер «королівського мистецтва». Визнаючи
існування різних зв’язків між масонством і
Просвітництвом (спільна позиція у питанні визнання «приватності релігії», секуляризм, егалітаризм, дидактика, оптимізм), проскакувало
твердження, що всявільномулярська доктрина,
незважаючи на деталі, мала езотеричний, у тому числі, парарелігійний характер,
а деякі обряди та ритуали у результаті цього набували навіть форми нової
релігії. Не без впливу актуального становища провідних масонськихобдієнцій,
історики трактували герметично-містичний напрямок у «королівському мистецтві» як
спотворення справжньої ідеї масонства. Инша причина, через яку дослідження
широкими наслідками artis regiae велися надзвичайно вільно, було звуження
поля спостереження до лише однієї з сфер масонства. Постулати міждисциплінарних
досліджень, що теж мали б мати місце, з різних причин, залишалися, переважно,
на папері. Історики sensu stricto боялися занурюватися у сфери, у які
проникли історики літератури, мистецтва, науки чи філософії. Великий прорив, з
цієї точки зору, здійснили дослідження у сфері історії ідеї (historyof ideas у
сенсі визначеним Артуром О. Лавджоєм (Arthur O. Lovejoy)) і,
відповідно, дослідження інтелектуальних структур даного часу і місця.
Відповідно з переконанням цієї сильної, на нинішній день, наукової школи, ці
структури однаково відображені як в учених трактатах, «популярній філософії»,
так і у витворах мистецтва і літератури (особливо у другорядної, котра є
відображенням буденної свідомості), моді, звичаях та last but not least у сфері мови. Подібним, хоч і протилежного
спрямування, був імпульс, що йшов від істориків мистецтва, один з
яких - Ервін Панофскі (Erwin Panofsky) - розвинув
та теоретично обґрунтував дослідження у «іконологічній»
сфері творів мистецтва, і, відповідно, в культурних кодах, «захованих» в
історичних джерелах, яким є об’єкти мистецькі. Проблема езотеричної масонської думки в інтелектуальних структурах
XVII-XVIII століть є предметом зацікавлення багатьох істориків, однак звужувати
огляд лише до однієї групи проблем було б недоцільним. Практично кожен історик,
що вивчає вільне мулярство, повинен
призвичаїтися до цієї проблеми, незважаючи на те, чи головним предметом його
рефлексій є філософський, суспільний, політичний або естетичний аспект
«королівського мистецтва». Як показує приклад багатьох попередніх досліджень
(згадаємо хоча б опубліковані на початку ХХ століття протоколи судового процесу
Вільяма Беґеманна(William Begemann)), наслідком ігнорування герметичних початків
масонства стала відмова від, і без того, скупої бази джерел, котрі стосуються
початків «королівського мистецтва», що прирікає історика на безплідні пошуки
нових переказів на тему цехового походження британського вільного мулярства. Вищезгадані обставини призводять до того, що
література у полі нашої уваги є надзвичайно численною, а для прийомів та
методів досліджень відмінностей найкориснішим критерієм поділу і вибору є
представлені у ній інтерпретації релігійних та філософських початків масонства.
Абстрагуючись від ненаукових та ірраціональних концепцій, пов’язаних з так
званою теорією змови, перелічимо найважливіші з: 6. 1.Концепція про
атеїстичний, або ліберальний характер масонства XVIII століття, особливо
розповсюджена в період реакції на Французьку Революцію (Оґюстін Барруель (Augustin Barruel) та Франсуа Лефранк (Jacques-François Lefranc)).
Останнім часом, вона не знаходить вагомої підтримки, суперечачи відомим фактам
та не заслуговує на особливе обговорення. 7. 2.Домінуюча у старій
історіографії німецька гіпотеза про визначальне значення протестантизму для
виникнення та розвитку масонської догматики. У радикальній версії, вона
пов’язується з тезою про повну відповідність принципів «королівського
мистецтва», зведених до чисто етичних принципів та принципами сентиментального
гуманізму, з лютеранською ортодоксією. Масонство трактується як езотерична
форма протестантизму. На користь цього свідчить позиція «реформованого» етичного прусько-німецького масонства. Однак, ця гіпотеза не має
зв’язку з тим фактом, щорозенкейцерівські середовища,
котрі передували масонству, по своїй суті мали протестантський, хоча й далекий
від ортодоксії характер. Прихильники зазначеної гіпотези «королівського
мистецтва», відкидають тезу про атеїзм чи деїзм перших «спекулятивних»
британських масонів, до етичної системи яких часто апелюють. Перелічимо, для
прикладу, таких авторів якГайнц Браувайлер (Heinz Brauweiler), Ґотвіґ Шенкель
(Gottwig Schenkel),
Август Вольфштейм (August Wolfshteim), Ганс Шик
(Hans Schick), а також
Кароль Серіні (Karol Serini) – польський протестантський священик та
масон в одній особі. 8. 3.Поширена гіпотези,
котра, однак, протягом останніх років втрачає популярність, підкреслює зв’язок
між ідеалами «королівського мистецтва» та раціоналізмом. Окремо тут
виступають зв’язки з різними варіантами деїзму, і, відповідно, поглядами, суть
яких становить відкинення показової релігії, вважаючи всі позитивні
релігії фальшивими. Такої дукидотримуються: Джон Бартьє (John Bartier), П’єр Шевальє (Pierre Chevallier), Вінфрід Дотзауер (Winfried Dotzauer), КлаусЕпштейн (Klaus Epstein), Бернард Фей
(Bernard Fay), Поль Газард (Paul Hazard), Бернард Е. Джонс (Bernard E. Jones), ГельмутРайнальтер (Helmut Reinalter), а у
Польщі - Леон Хайн (Leon Chajn), Марія Осовська (Maria Ossowska), і Юзеф Уєйскі (JózefUjejski).
Перелічені автори вказують на деїстичну основу раннього англійського масонства,
опираючись на ConstitutionsДжеймса
Андерсона (Jamesa Andersona приблизно
1680-1739 рр.), опубліковану з ініціативи Великого Майстра Першої Великої Ложі
Джона Теофіла Дезаґюльє (John Theophilus Desagulier, 1683-1744). При цьому вони наголошують, що
«символічне» триступеневе масонство, котре ще називають Святоіванівським та блакитним, британське масонство
визначало (і визначає) за головну і найважливішу течію розвитку
«королівського мистецтва». У світлі цього, бурхливий, особливо на континенті,
розвиток герметичного і містичного спрямування масонства свідчив про радикальне
відхилення від первинних ідейних принципів. У такому становищі сьогодні
перебувають німецькі, скандинавські французькі та деякі англо-американськіобдієнції. 9. 4.Останнім часом, все
виразніше вимальовується погляд, відмінний від попереднього. Його прихильники
вказують на генетичний зв’язок масонства з герметизмом XVII
століття, особливо алхімією, кабалою, неоплатонівською філософією
та містичними течіями, як християнськими, так і з гностично-теософічними. Це
були альтернативні системи, як до доктрин Церкви (як протестантської так і до
католицької) з однієї сторони, так і до деїзму та атеїзму з иншої. Вони міцно увійшли у відновлену в епоху Ренесансу
платонівську традицію. Такі автори, як Метью Сміт Андерсон (Matthiew Smith Anderson), Поль
Арнольд (Paul Arnold),
Антуан Февр (Antoine Faivre), Майкл У. Фішер (Michael W. Fischer), Карл Р. Г. Фрік (Karl R.H. Frick),
Роберт Ф. Ґулд (Robert F. Gould), Еліс Джолі (Alice Joly), Рене Ле Форестье (René Le Forestier), Освальд Вірт (Oswald Wirth), а у Польщі - Людвік Хасс (Ludwik Hass) та, частково, Емануель Ростворовскі (Emanuel Rostworowski) піддають сумніву тезу про деїстичний характер
Конституції Андерсона, або ж трактують справу Великої Ложі Лондону як симптом
короткочасного відхилення від справжніх містично-герметичних принципів
«королівського мистецтва». На фоні цього, викликає зацікавлення усереднене трактування. Наприклад,
версія Луї Ґюнета (Louis Guinet), яка не заперечуючи деїзм Конституції 1723 року,
стверджує, що поряд Premier Grande Lodge of London існували
старі «якобінські» ложі (котрі об’єднували прихильників Стюартів), ритуали та
символіку яких пов’язують з теософією англійських розенкрейцерів. Саме через
посередництво «якобітів», що підтверджують
дослідження Альберта Лантуана (Albert Lantoine),
містично-герметичний напрямок «королівського мистецтва» був прищеплений на
континенті. Ця версія нещодавно була підтримана Давидом Стевінсоном (David Stevenson), який вбачає початки масонського езотеризму у лояльних до Стюартів шотландських ложах, ідейно сформованих вже у на початку XVII століття. Серед історіографів, що притримуються такої думки слід виділити групу
авторів, котрі отримали голос у особливо цікавому для нас питанні
етично-естетичних наслідків масонської думки. У першу чергу до неї належать
французькі та німецькі історики: Оґюст Віат (Auguste Viatte), Фердинанд Йозеф Шнайдер (Ferdinand Josef Schneider),
Якоб Мінор (Jakob Minor),
а у шістдесятих роках - Луї Ґіне (Louis Guinet) та Рольф Крістіан Ціммерман (Rolf Christian Zimmermann). Наскільки концентрувалися вони на
історико-літературних матеріалах, настільки Артур О. Лавджой (Arthur O. Lovejoy),
Джозеф Рікверт(Joseph Rykwert) і Адрієн фон Бутлар (Adrien von Buttlar) зацікавилися
зв’язком між поглядами масонського середовища у Великій Британії та новаторськи спряманою урбаністичною
архітектурою. Особливо цінними та надихаючими є дослідження німецької
езотеричної традиції XVIII століття, опубліковані Ґіне і Ціммерманом. Їх можна порівняти з дослідженнями АнтуанаФевра (Antoine Faivre), котре відносить питання просвітництва, у тому
числі масонського езотеризму, до мистецького
світогляду двох німецьких митців: Захарії Вернера (Zacharias Werner, 1768-1823) та молодого Йогана Вольфґанґа Ґьоте (JohannWolfgang Goethe,
1749-1832). Подібними дослідженнями у польському середовищі ми завдячуємо Здіславу Кемпінскому(Zdzisław Kępiński),
котрий провів аналіз езотеричної думки у творчості Адама Міцкевича. Згадані автори аналізують версію про езотеричне коріннях та характер
масонської думки, використовуючи різні методики та базуючись на різних точках
зору. Звідси походить багато термінів, котрі визнчають правильний
предмет досліджень: «Окультизм» (Віат), «езотерика» (Ґіне, Февр), «герметизм» (Ціммерманн, Стівенсон, Кемпінскі) поряд з «ілюмінатством»,
«теософією», «платонізмом» та «містикою». Так само, якщо мова іде про
масонство, ми зустрічаємося у літературі з такими визначеннями: «містичне
масонство», «пансофічне» та «герметичне» (Фрік), «езотеричне» (Февр),
«окультне» (Ле Форестье),
«шотландське» (Лантуан). Автор цих роздумів вважає,
що догматика «королівського мистецтва» має езотеричний характер, на відміну від
екзотеричного, бо була «захована» у багатозначних та важких для прочитання
профаном символах і алегоріях. Специфічною рисою «королівського мистецтва» є її
незмінно таємних характер. Прийняття до ордену означало «втаємничення», а отже
впровадження у зміст багатої масонської символіки та мітології.
Таке втаємничення завжди мало містерійних характер, а суттю містерій було
поступове, поетапне «освячення» кандидата. Щойно на загальному фоні масонського езотеризму можемо подетально розрізнити
його зрізи та напрямки, як містичний (пансофічний),
алхімічний (герметичний) з одного, і раціоналістично-гуманістичний з иншого. З поданого історикографічного огляду
випливає, що істотним у дискусії є питання первісного характеру зв’язків«спекулятивного» масонства до періоду Premier Grand Lodge of London, тобто до 1717 року, та і у першій чверті
століття після його створення, тобто, до часу початку домінування континентального
масонства, з псевдолицарськими, містичними та
герметичними середовищами. Актуальна дискусія є продовженням започаткованого ще
у половині XVIII століття суперечки на тему справжнього значення догматики,
ритуалу, масонської символіки, та, особливо, мети, що мала «світити» первісному
масонству. Ці проблеми були темою кількох масонських угод, у тому числі у Вільгемсбаді 1782 року, двох паризьких у 1785 та 1787
років, що були зорганізовані філалетами,- парамасонським союзом, що займався вивченням історії і
догматики «королівського мистецтва». Цікаво, що заледве за чверть століття
після виникнення першої організації «спекулятивного» масонства, історія і,
частково, сама мета масонства були для суспільного ока закритими (це сприяло
найфантастичнішим домислам, з яких особливо популярним був, про зародження
масонства із знищеного Філіпом Красивим (Philippe IV le Bel, 1268-1314) ордена
Тамплієрів). Але ж, як вважає більшість авторів, тоді історія спекулятивного
масонства не нараховувала більше одного століття. Тому доходимо до незаперечних
висновків, що: 1. Глибша мета масонства не могла бути однозначно і остаточно окресленою, з
огляду на езотеричний сенс її доктрини, відображеної у його символіці; 2.«Королівське мистецтво» було фінальним елементом тривалого історичного
процесу, вершиною айсберга, справжня форма і розмір якого занурені у минуле. Висунута ще XVIII столітті гіпотеза німецького історика Ґотліба Буле (Johann Gottlieb Buhle, 1763-1821) про ідейний зв’язок спекулятивного
масонства з розенкрейцеровською доктриною
XVII століття, була імпульсом для інтенсивних історичних досліджень, метою яких
була перевірка тези Буле, а також, доказом певних зв’язків між
ранніми англійськими ложами і, можливо, організаціями з під знаку «Троянди і Хреста». Величезні зусилля дослідників
принесли скромні результати, і не лише тому, що малочисельні згадування у
джерелах про найстарші союзи вільних мулярів не дозволяють впевнено говорити
про їх склад та ідейне обличчя. Особливо це стосується англійських лож, бо
завдяки роботі Девіда Стівенсона (David Stevenson), наше
знання про шотландські ложі є значно більшим. Основна причина наукового фіаско
була пов’язана з фактом, який у 1973 році лаконічно виклав Карл Р. Фрік (Karl R. Frick): «історія так званих «старших» розенкрейцерів є лише
історією їх літератури». Якщо відсутність переконливих доказів існування реальної організації
розенкрейцерів (тобто, такої, котра не була б звичайним колом друзів чи колег)
розчарувала істориків масонства, то цього не можна сказати про істориків ідей.
Дослідження останніх двох десятиліть відкрили важливий, але забутий, розділ европейської думки XVII століття програми генеральної
реформації Йогана Валентіна Андре
(Johann Valentin Andreae, 1586-1638) та її прихильників у деяких країнах
нашого континенту. Одночасно, відомі праці англійської авторки Френсіс Амелії Йейтс (Frances A. Yates), щодо герметичної традиції упізноренесансній та ранньобароковій думці піднімали інтелектуальний рух
розенкрейцерів до рангу «епохи», чи, навіть, «цивілізації». Відкрита автором
цивілізація розенкрейцерів тривала недовго: появилася у перших роках XVII
століття в Англії та Німеччині, а закінчилась з початком Тридцятилітньої війни,
а саме битвою під Білою Горою у 1620-му році та падінням «зимового» короля
Чехії, князя Палатину, Фрідріха V (Friedrich V, 1596-1632). На думку Френсіс Йейтс, до повної
ліквідації руху спричинилися політичні події, через те, що з його джерел
випливали не лише релігійні та наукові плани, але й плани політичні. Саме
твердження, що «епоха» розенкрейцерів мала, також, актуально-політичне коріння,
є одним з найважливішихвідкриттів автора. Аналіз
значної частини літератури кола Троянди та
Хреста дозволили Френсіс Йейтс сформулювати головний висновок, що з «чисто
історичної точки зору вони були окремою фазою розвитку европейської культури
між Ренесансом і так званою Науковою революцією XVII століття». Характер та історичне значення «епохи» розенкрейцерів, на думку Йейтс, можна описати як близьке до «Просвітництва», і не
лише тому, що автори XVII століття користувалися саме тим терміном. Дослідниця
вказує, також, на чисельні випадки схожості постулатів Розенкрейцерів та
програмою раннього Просвітництва у Англії, Німеччині, Франції та инших країнах Заходу. Проблема ця, зрештою,
обмежувалася зацікавленням авторки Просвітництвом розенкрейцерів, і якщо
взагалі його стосується, то лише з метою обґрунтувати назву роботи. Концепцію «просвітництва Розенкрейцерів» висунув 1981 році раніше згаданий
австрійський історик Міхаель У. Фішер (Michael W. Fischer) у
своїй роботі Die Aufklärung und ihr Gegenteil. Масштабні
висновки цього автора спричиняють введення тези про дегенерацію утопічної
програми «старших» розенкрейцерів на підставі доктрини та практичної діяльності
їх послідовників XVIII століття – Ордену золото- та розенкрейцерів.
Дискусійна з багатьох точок зору робота Фішера впорядковує великі об’єми
первісного матеріалу, котрі стосуються «просвітництва» XVII та XVIII століть,
спрощуючи подальші дослідження цієї проблеми. Як Френсіс Йейтс,
так і Мішель У. Фішер, звернули увагу на ідейний зв’язок «просвітництва
розенкрейцерів» та раннього британського масонства. Проте, вони та і не вийшли
за межі тези, запропонованої Йоганом Ґотлібом Буле на межі XVIII-XIX століть, лише
пояснюючи, уточнюючи та виправляючи фактографічні та бібліографічні помилки цього
автора. Фішер, згідно з головною тезою своєї книги, вказав на поступовий відхід
у XVIII столітті «утопії таємного союзу» від його первинних принципів, тобто,
на «помилки та відхилення» масонства доби Просвітництва. У той час, доказовий
матеріал накопичений Фішером дозволяє сформулювати висновки, котрі
фундаментально відрізняються від тих, котрі зробив він сам. З значної частини
цієї роботи випливає, що вплив руху розенкрейцерів на наступні епохи зовсім не
обов’язково зводив «на манівці» чи призводив до антиподу руху Просвітництва.
Навпаки, якщо вважати домінуючими напрямки визначені здобутками таких
мислителів як Ляйбніц (Gottfried Wilhelm von Leibniz, 1646-1716), Ньютон (Sir Isaac Newton, 1642-1726),
Монтеск’є (Charles-Louis de Secondat, Baron de La Brède et de Montesquieu; 1689-1755),
Руссо (Jean-Jacques Rousseau, 1712-1778), Лессінґ (GottholdEphraim Lessing,
1729-1781) та, нарешті, Кант (Immanuel Kant; 1724- 1804) і Ґьоте (Johann Wolfgang von Goethe, 1749-1832), то ми
змушені визнати, що принципи програми XVII століття проіснували, хоча й різною
мірою у різних авторів, аж до закінчення епохи Просвітництва. «КОРОЛІВСЬКЕ МИСТЕЦТВО» НА ФОНІ КРИЗИ XVII-XVIII СТОЛІТЬ Головою темою цієї роботи є перехресні зв’язки між розенкрейцерством та
масонством, у сенсі інтелектуального руху (масонство, також, як «інституція»)
та ідейними межами XVII та XVIII століття. «Королівське мистецтво»
розенкрейцерів і масонства розглядається як різноспрямована світоглядна реакція
на політичну, суспільну, релігійну, кризу, що мала місце у різний час та у
різних місцях Европи, а також на пов’язану з
ними кризу вартості. Така інтерпретація суперечить традиційному підходу до масонства XVIII
століття, як до авангарду чи форпосту Просвітництва, та, що зустрічається
рідше, - ідейного союзника «старого порядку» (аргументу участі у русі монархів,
родової аристократії та сановників Католицької церкви). Натомість, автор
пропонує динамічний, мінливий у часі і просторі, образ масонства. На думку автора, «королівське мистецтво» (у широкому розумінні, як синтез
здобутків як розенкрейцерів, так і їх масонських наступників), виконувало
різноманітні функції, починаючи від релігійних, та закінчуючи політичними,
завдяки створенню практичної альтернативи для даної проблеми чи світоглядної
дилеми. Тому, ми можемо говорити про «масонську альтернативу», як специфічний
феномен сучасної думки. Багатофункціональність вільномулярської доктрини
випливає безпосередньо з його езотеричного характеру. Елективний та, одночасно,
синкретичний характер системи, успадкований від неоплатоніків і герметистів, призвів до того, що на його ґрунтірозвинулися найрізноманітніші, часто
суперечливі, інтелектуальні рухи XVII-XVIII століть. Це пояснює легкість, з
якою він всмоктував новаторські суспільні концепції з однієї сторони, та
здобутки наукового природознавства – з иншої.
Масонство, як відкрита система, було спроможне дати відповіді на багато
запитань, які ставив час, та вирішити багато проблем, і, до того ж, різними
способами. Конкретний розв’язок, і, відповідно, інтерпретація загальних
принципів та основ у масонстві, залежала від самих зацікавлених. Користуючись
єдиною універсальною мовою, мовою символів та алегорій, воно могло промовляти
усіма мовами світу. Також, воно, масонство, могло звертатися до сповідників
різних релігій та представників різних середовищ, а також до людей різного
інтелектуального рівня. Наближаючись через свою універсальність до великих релігій, масонство
відрізнялося від них з точки зору пізнавального індивідуалізму і суб’єктивізму.
На противагу позитивним релігіям, воно ніколи не створювало завершеної системи
та не створювало своїх доктрин. Тісно пов’язаним з цим є той факт, що масонство
ніколи не мало ні свого Папи ні Собору. Ніколи, також, наперекір поширеній
думці, воно не було воно єдиною чи монолітною організацією. Починаючи з моменту
своєї появи у XVII столітті, воно було рухом, розділеним на багато конкуруючих
між собою конфесій, незважаючи на енергійні спроби об’єднання та централізації,
здійснених на чисельних у XVIII столітті конвентах. Після 350-ти років
існування цей рух налічував понад 300 організацій і товариств, що об’єднав біля
8 млн. людей, котрі розмовляють на усіх мовах Світу, сповідують усі великі
релігії, представляють усі політичні погляди, за винятком крайніх лівих та
радикальних правих. Розглянута тут ділянка проблеми масонства, у межах XVII-XVIII століть,
дозволила сформувати наступні, пов’язані з собою, тези: 10. 1.Частину ідейних принципів, усі свої функції,
мову символів та ініціаційний характер
масонство успадкувало безпосередньо чи посередньо від руху розенкрейцерів.
«Королівське мистецтво» масонства становила практичну, hic et nuncреалізацію програми духовного відновлення
християнства, запропонованої розенкрейцерами. Інакше кажучи, спекулятивнемасонство актуалізували (в арістотелівському сенсі цього терміну) і інституціалізувало розенкрейцерівську утопію
про «реформацію цілого широкого Світу». 11. 2.Питання ідейного зв’язку між рухом
розенкрейцерів і масонством може бути легко вирішеним, якщо обидві формації
проаналізувати з точки зору вмісту програм, або теж, можливо у першу чергу, з
точки зору вжитих ними інтелектуальних функції. Останні повинні бути стати
основою рефлексій майбутніх дослідників. 12. 3.Від початку XVIII століття масонський рух був
платформою, яка проявляла суспільні та світоглядні конфлікти «епохи
Просвітництва». На основі «королівського мистецтва» вони, до певної міри
піддавалися послабленню і до певного часу, підлягали розрядці. Тому, можна
говорити про компенсаційну чи психотерапевтичну функцію масонства. 13. 4.Внутрішні ідейні розбіжності масонського руху
XVIII століття були відображенням неспокою та фрустрації, з одного боту, тих
груп, які підіймаючись, переживали складнощі адаптації до нових суспільних, політичних
і инших ролей (наприклад, нової шляхти,
нової буржуазії, так званих джентельменів у
Англії, молодої інтелігенції у країнах Центральної Европи,
митців, що діяли в умовах рівної конкуренції ринку, тощо), та, з иншого боку, середовищ, позиція котрих послаблювалась
(наприклад, різноманітної шляхти, родової аристократії, включаючи буржуазії
старого типу). Автор, у своїй роботі, намагається проілюструвати представлені тут
тези кількома історичними прикладами, що могли б послужити практичними доказами
цієї концепції. Перший, найзначніший доказ стосується створення у першій половині XVII
столітті формації розенкрейцерів. переосмислюючи та, одночасно, синтезуючи в
одну систему різні тренди думки епохи Ренесансу: неоплатнічну та
герметичну філософію, філософії природи і, нарешті, лютеранської реформації,
«старше», тобто, перше покоління розенкрейцерів, могло оголосити свою програму
«генеральної реформації цілого широкого Світу». Анонімні виступи організатора
руху, пастора зТюбінґену Йогана Валентіна Андре мали відбулися у 1614-1616 роках і
були зустріті потужним та широким відгуком, котрий вказував, що програма,
представлена у маніфестах Fama i Confessio і, також, у повісті Chymische Hochzeit,
зачепила важливу проблему суспільства. Вислови, ніби то, таємного братства
вчених, розповсюджені та коментовані не лише у Німеччині, а також у Франції,
Голландії, Польщі і Чехії спричинили широкий інтелектуальний рух, названий його
сучасниками «манієюрозенкрейцерства». Ця швидше
нешкідлива манія, призвела до того, що первинна програма кола друзів з Тюбінґену була значно модифікована: у суто алхімічно-герметичному напрямку та у напрямку, пов’язаному
з проектом створення міжнародної Академії наук. Ці течії, особливо розвинуті на
Британських Островах, дали практичні плоди, інспіруючи масонські ложі нового
типу та діяльність творців лондонського The Royal Society, першої
британської Академії наук. (1660-1662). Иншим прикладом, пов’язаним з
початками спекулятивного масонського руху та його система стало створення у
1717 році Великої Ложі Лондона (т.з. The Premier Grand Lodge), котра
об’єднувала три лондонські ложі та ложі у Вестмінстері.
Організаційною та ідейною основою цієї частини руху становили, опубліковані у
1723 році, The Constitutions of the Free andAccepted Masons,
авторства пресвітерського пастора Джеймса Андерсона. Конституція Великої Ложі
Лондона була доповнена та змінена едиктом з 1738 року, утворюючи канон трьохступеневого Британського масонства, званого
Блакитним, абоСвятоіванівським. Система, котра швидко
розповсюдилася у країнах континентальної Европи стали
альтернативою лож т.з. якобінського масонства,
що гуртував прихильників вигнаного Якова II Стюарта (James II and VII,1633-1701). Уже на початку XVIII століття вона
мала відгалуження у католицьких країнах Европи:
Франції, Італії і навіть у Польщі. Иншим з запропонованих прикладів є ложі нового, т.з.
шотландського типу, що виникли у Франції десь близько 1740 року. Шотландське
масонство (його зв’язок з ложами у Шотландії залишається питанням відкритим,
особливо після появи у 1988 році вже згаданої роботи Стівенсона,
що вказує на новий «шотландський слід») додавало до трьох ступенів
втаємничення, відомих англійському масонству, вищі ступені, пройняті
езотеричним духом містичного християнства. Система вищих ступенів зробила
шалену кар’єру в наступній четверті століття, поширюючи масонство у багатьох країнах Европи. Особливу популярність вони здобули у Франції, де і
зародилися відомій нам формі, а, також у Німеччині і Скандинавії. Там, де вони
не здобули домінуючої позиції, вони конкурували з масонством традиції Великої
Ложі Лондону. Свій спектакулярний, триваючий до
сьогодні, успіх шотландське масонство завдячує, між иншим,
тому, що поглинуло та адаптувало до своїх вимог живу вже у XVIII столітті
легенду, що пов’язує генезис масонства з лицарськими орденами, особливо з
орденом Тамплієрів. Ідейний плюралізм і еклектизм шотландських лож дозволяв їм
надзвичайно успішно виконувати властиві «королівському мистецтву» компенсаційні
функції. Окремою перевіркою запропонованих автором тез, є питання
естетичних наслідків і функцій «королівського мистецтва». Приклад хронологічно
і змістовно є пов’язаний з діяльністю Premier Grand Lodge з 1717
року. У тій же мірі, як і для Великої ложі, проблема стосується і конкуруючих з
нею масонських систем. На основі офіційних і внутрішніх послань масонських лож
можна переконатися, що «королівське мистецтво» першої половини XVIII століття
могло спричинитися і до появи теорій і програм чисто естетичного характеру. Цю
властивість воно завдячує своїй неоплатонічній філософській основі, особливо
креативній силі символічної мови. 1.Перша польська загальна енциклопедія, автором якої є священик Бенедикт Чмєловскі. Вперше була видана у 1745-1746 рр.Друге, розширене, видання вийшло 1754-1764 рр. Переклав Юліан Крет |
ч
|
 |
|