Жак д’Онт

ЕЛЕВСІН

У Вільних мулярів ще збереглися залишки цієї стародавньої церемонії.

Вольтер [1]

До кінця свого перебування в Швейцарії Геґель, так і не проявивши таланту в кількох спробах віршування і не маючи зайвих ілюзій стосовно цього, раптом складає гімн – «Елевсін»! Присвячені Гельдерліну, ці вірші дійшли до нас лише в першому поетичному нарисі, написані в Чуззі і датовані серпнем 1796 р. Автор не розраховує на художній ефект, але вибирає вирази, здатні привернути увагу до образів і ідей.

Біографи, бездумно вважаючи, що той, кому присвячено вірш, – одночасно і є його адресатом, бачать дуже природним бажання Геґеля довіритися другові настільки незвичайним і хитромудрим способом, незважаючи на те, що в цей же час він шле йому довгі листи, які з винятковою чіткістю і прямотою підтверджують давню спільність їхніх думок.

Дехто з біографів, не думаючи про якісь особливі наміри, пояснюють все хвилинним настроєм. Бажання написати вірші прийшло до філософа, «натхненного прекрасними серпневими вечорами» [2]. Хоча береги Б’єнського озера сприяють роздумам про давнє грецьке святилище не більше, ніж берези берлінського цвинтаря спонукають думати про ліванські кедри. Коли питань немає, навіщо мучитися з відповіддю...

Але з Геґелем ніколи і ніщо не відбувається просто й не витіювато. Вірш «Елевсін» – хороший випадок – а таких завжди більше, ніж у нас є можливостей ними скористатися – розібратися з важливими і маловідомими сторонами особистості автора, а заодно культурного середовища, в якому ця особистість склалася.

Текст опирається на грецьку мітологічну традицію, осучаснюючи її. Приховано ідеологічний, він часом здається схожим на розбавлений лірикою теоретичний маніфест. Якщо Гельдерлін колись його читав, він мав би залишитися задоволений: у ньому на всякий лад возвеличено властивий обом молодим людям пантеїстичний світогляд.

Поема зображує вшанування Деметри, грецької богині Землі, що згадується тут під її римським ім’ям Церера. Гельдерлін сам склав поему «Матері – землі» [3], він дуже часто повертався до цієї політичної та релігійної теми, обов’язково у зв’язку з ще одним сюжетом, а саме, «Діти Землі», з якими він ототожнює людей, незмінно пам’ятаючи про те, що Платон, особливо дорогий йому філософ, так би мовити, охрестив цим ім’ям грубих матеріалістів, яким часто докоряв. Геґель мріє про Елевсін, в якому правиться один – єдиний культ – Деметри-Церери. Зміст поеми не позбавлений цікавості сам по собі, незалежно від історії її створення і контексту. Тут можна лише стисло про нього нагадати.

Текст (С1 40-43) починається з «поетичного» заклинання місцевості, що оточує автора, і спогадів про недавні щасливі дні, проведені з другом, Гельдерліном, якого Геґель сподівається незабаром побачити. Поет бачить вдалині світлу смужку води Б’єнського озера, увічненого Жан-Жаком Руссо, – його і справді видно з садиби Штайґерів. Йому, звичайно, пригадується девіз Женевського громадянина, і це воскрешає в його душі клятву «союзу», скріпленого в Тюбінґені: «жити заради однієї тільки істини, ніколи не миритися з догмою, яка сковує думку і почуття (С1 41 mod)», – наполягає поема, і зрозуміло, що саме через ці слова їй не судилося бути опублікованою.

Душа Геґеля відчуває себе віднесеною в нескінченні простори, до нічних зірок; вона забуває про відсталі і обмежені бажання і губиться в спогляданні невимірного і вічного: «Я в ньому, я все, я тільки це!».

Пізніше Геґель чого тільки не зробить, щоб відвести від своєї філософії постійні звинувачення в пантеїзмі. Але в цих віршах він без жодних пересторог відважно декларує пантеїзм. У кожному разі, одразу за цим обіймами світу в його загальності, Геґель використовує певний прийом, сенс якого проясниться пізніше, вдаючись до якоїсь «другої мови»: уява поета «поєднує шлюбом вічне і образ», від цього шлюбу народжуються «піднесені духи», яких читач може уподібнити до грецьких богів, – цілком мітологічна картина.

І тоді Геґель зухвало звертається до самої Церери: так відкриються переді мною двері твого святилища! П’яний від захоплення, я зрозумію сенс твоїх одкровень (Offenbarungen)! Але Елевсінський храм мовчить, боги покинули спаплюжений світ. «Дитя посвяти» (der Sohn der Weihe) занадто шанувало священну науку Елевсіна, щоб наважитися розголошувати її таємниці, і вона залишилася невідомою. Бідні слова не могли її висловити, а у посвячених була печать на вустах. Ті, хто намагався порушити тишу замовкли, підкоряючись мудрому закону. Шанування божества не доля простолюду. І нині шукачі в розкопках знаходять лише попіл, черепки і знаки, зміст яких втрачено.

Однак Церера відкриває Геґелю не тільки це. Багатозначно переходячи від форм минулого часу до теперішнього і, отже, від спогаду про античний культ до сповідання нинішньої віри, він вигукує:

«Ще поки жива ти в їхніх ділах [в ділах твоїх Синів],

Цієї ночі я відчував твою присутність, божественна,

Це ти відкриваєш мені часто, чим живуть твої діти,

В тобі передчуваю я душу їхніх творінь,

Ти – піднесений дух і тверда віра,

Які, подібно Божеству, непохитні, навіть коли все гине».

(С1 43 mod)

Цей уривок набуває зовсім иншого змісту, якщо його перевести неточно, як це робить Рок (Roques): «ті, хто були твоїми дітьми»... «ти була душею»... «ти їх надихнула» і т. д. [4] Цілком очевидно, що Геґель звертається до живих «Синів Елевсіна», до сучасних йому «Дітей посвяти», а не до персонажів, які давно пішли.

Насправді, поема запозичує образи зі скарбниці мітологічного вільномулярського арсеналу, інвентаризація яких була б нудним заняттям. Геґель майже буквально відтворює деякі формули «Масонських бесід» Лессинґа [5]. Загальний зміст поеми схоплюється краще, якщо відставити убік помилкові інтерпретації.

Коментатори, загалом, визнають «пантеїстичний» характер викладеної «доктрини», але часто намагаються пом’якшити його, вводячи християнські мотиви. Немов християнство взагалі сумісне з культом Матері-землі!

Посміхаєшся, читаючи у Розенкранца, загалом, гарного знавця Геґеля, про те, що останній, наслідуючи Шиллера об’єднав в «Елевсіні» «сокровенну глибину християнської віри з духом античності» [6].

Дільтей заплутує ще більше, пропонуючи теорію, що «Геґель у поемі «Елевсін» розхвалював елевсінські таїнства, бо в них почесті божеству віддавалися таємно, і було воно для греків не в догмі, але в житті і діянні» [7]. Так само можна було б уподібнити вільномулярську таємницю до християнської містерії і записати Лессинґа в отці церкви! Справа, однак, у тому, що отці церкви ніколи не поклонялися Матері-землі.

Гайм бачить у поемі Геґеля «гімн богині Елевсіна, елегію на руїнах прекрасної віри, протест проти прози Aufklärung» [8]. Якби Геґель і справді поклонявся грецькій Церері! Геґель зовсім не сумує за архаїчною «Елевсінською вірою», він проголошує її завжди живою, але в дуже особливому значенні. Геґель приписує їй аргументи, наведені Aufklärung проти «догм», вірувань, які вселяються різками, і т. д. Він багато чого запозичає у Лессинґа, знаменитого Aufklärer’a.

Як такий досвідчений германіст і такий проникливий розум як П’єр Берто міг, сказавши про пантеїзм «Елевсіна», додати, що Геґеля і Гельдерліна, мабуть, вразили «збіги між елевсінським культом і християнською містикою перших століть»? [9] Які збіги? В инших творах Геґеля і Гельдерліна можна знайти безліч апологій християнству і, мабуть, сліди містичної екзальтації, але тут, в «Елевсіні», християнські алюзії суть вигадки коментаторів. Навряд чи знайдеться менш християнський текст, написаний в ті часи в тих краях.

Але, можливо, Геґеля надихнув Шиллер? Якщо і так, то, у будь-якому разі, не на те, щоб «з’єднати сокровенну глибину християнської віри з духом античності». Навколо поеми Шиллера «Боги Греції» в 1788 р. вибухнув скандал. Щоб пригасити різку і небезпечну критику, поет погодився внести в текст зміни. Можливо, Розенкранцу був відомий тільки виправлений ​​варіант? Перша версія аж ніяк не могла служити ілюстрацією «потаємної глибини християнства»!

Сміхотворними нині здаються спроби затушувати нехристиянський характер Геґелівської поеми. Безрозсудне звеличення християнським письменником пантеїзму і попутно язичницької релігії під маркою поезії і без помислів про зло, може зійти такому письменнику з рук, хоча і з труднощами. Але теологу, нереалізованому пастору, філософу! Геґель прекрасно знає про гнівне і вкрай різке засудження елевсінських таїнств отцями церкви. Безбожництво пролягає як в поемі, так і в листах зі Швейцарії.

І тим не менше в цьому Геґелівсько-гельдерлінському пантеїзмі, дуже близькому до атеїзму, не можна не бачити деяких релігійних рис, своєрідного релігійного почуття, яке важко визначити: чи то той сором’язливий і боязкий пантеїзм, як у Спінози, чи то той пантеїзм, в якому Лессинґ зізнався лише на порозі смерті.

У великих умів епохи, а ще очевидніше у умів не настільки великих, трапляються часом приступи відвертості. Беруть і офіційно оголошують себе християнами, але коли дозволяють обставини, насамперед, у приватному спілкуванні, не соромляться заглиблюватися в сумніви, демонструвати в певних питаннях незгоду, робити різні застереження. У деяких крайніх випадках, коли це продиктовано якимось приватним практичним інтересом, автори набираючись сміливості, наважуються на винятковий радикалізм, вдаючись, однак, до завуальованих форм висловлювання, в цьому випадку, мітологічних. Дуже ймовірно, що вільними мулярами тих часів, при всьому різноманітті лож, парадоксальним чином поєднували «просвітительство» з мітологічною та обрядовою символікою, а це, в свою чергу, надавало необмежені можливості практикувати такі висловлювання. Французам, на відміну від німців, не дуже подобалися ці чарівні непроглядні складності. Але тому, хто хоче зрозуміти Геґеля, а разом з тим і Гельдерліна, доводиться до них звикати.

* * *

Відволікаючись на час від змісту «Елевсіна», про який, само собою, не варто забувати, необхідно – якщо ми хочемо зрозуміти зміст і значення поеми – розглянути обставини її створення. Тлумачення тексту, яке приймає допомогу ззовні, иноді, призводить до инших результатів.

Насправді адресат поеми – не Гельдерлін, хоча вона присвячена йому, а якась третя особа, з якою Геґель знайомий і хоче, цілком ймовірно, щоб ця особа поему прочитала. Згадка Гельдерліна, живе бажання бути з ним знову разом, повинні сприяти тому, щоб той, у чиїй владі здійснити це бажання, допоміг возз’єднатися друзим. Звичайно, Геґель міг мати на увазі тільки Ґоґеля, свого майбутнього «принципала» у Франкфурті, від якого залежало їхнє возз’єднання.

Це було не легко!

Служба домашнім учителем у Швейцарії, спочатку його, безсумнівно, влаштовувала, але це все ж вимушений вчинок, робота на крайній випадок, чим довше він тягне цю лямку, тим важчим ярмо стає. Перебування у швейцарському засланні обтяжує все сильніше. Він сумує за Німеччиною, за своїми друзями. Угода скоро закінчується. Він мріє про повернення.

З иншого боку, якщо не батьківщині, то друзям його не вистачає. Вони відчувають до Геґеля справжню, засновану на глибокій повазі, прихильність. Гельдерлін переживає розлуку, можливо, гостріше, ніж Шеллінґ. Натура, яка багато пережила, чутлива і слабовільна, він розуміє, що поруч з Геґелем, «людиною спокійного розуміння», як він про нього дружньо відгукується, йому було б легше жити. Геґель повіряє тугу товаришам, і вони підшукують для нього притулок у Німеччині.

Кроки, зроблені Гельдерліном, помножені на зусилля, очевидно більш дієві, їхнього спільного друга Ісаака фон Сінклера, призводять до бажаного результату. Гельдерлін, домашній учитель у Франкфурті в сімействі Ґонтард, повідомляє Геґелю про вакантне місце в сімействі Ґоґелів, що належить до виключно багатого роду великих торговців і фінансистів.

Геґель сприймає новину як надію на звільнення. Гельдерлін всіляко розхвалює йому Ґоґелів, справа була, за їхньою згодою. Претендент вступає в переговори з майбутнім наймачем, Жаном-Ное Ґоґелем (1758-1825), ведучи їх незмінно через Гельдерліна. У зв’язку з цим він у листопаді 1796 р. відправляє йому так званий «показний» лист, тобто призначений для показу Ґоґелю (С1 45-46).

Ця практика для нас незвична, але вона була характерною для того часу. Вона забезпечувала адресату моральну поруку від посередника, якого знають і поважають. У разі провалу переговорів, ні та, ні инша сторона прямо про своє рішення не повідомляла, щоб уникнути прикрощів і приниження. Це дозволяло зберегти обличчя обом.

Отримавши «показний» лист Геґеля, Гельдерлін обіцяє одному: «Я його йому прочитаю». З листа Ґоґель повинен дізнатися, як дивиться Геґель на педагогічні та практичні питання, пов’язані з такою службою.

Коментатори поеми «Елевсін» не помічають прямого зв’язку між нею і «показним» листом. Дійсно, інформації, що підтверджує цей зв’язок, немає: нічого не відомо про відправлення поеми Гельдерліну, немає ні підтвердження її отримання, ні вираження вдячності за присвяту. Як би отримав Гельдерлін, щонайменше, хоч один її список, він неодмінно зберігав би його так само дбайливо, як супровідну записку до «показного» листа. Можливо, Геґель надіслав своє «сповідання віри» безпосередньо Ґоґелю.

Оскільки лист датований листопадом 1796 р., можна було б думати, що поема, написана в серпні, з переговорами за часом не збігається. Але Геґель задовго до цієї дати знав ім’я свого майбутнього патрона і дещо про нього. У листі від 24 жовтня Гельдерлін нагадував йому: «Пам’ятаєш, на початку літа я писав тобі про виключно вигідне місце, і чого я найбільше бажав би для тебе і для себе, то це, щоб ти влаштувався тут у цих добрих людей, про яких йде мова» (С1 43).

Звичайно, вислів «добрі люди», який звучить по-французьки трохи поблажливо, слід було б переводити инакше; brave Leute, пише Гельдерлін про це авторитетне сімейство в листі «початку літа», в якому він, звичайно, мусив згадати ім’я, – єдиному листі, який чомусь зник. До того ж, 24 жовтня він пише так, наче це ім’я Геґелю вже відоме: «Позавчора пан Ґоґель абсолютно несподівано зайшов до нас і сказав мені, що якщо ти ще вільний і умови тобі підходять, він був би дуже радий» (С1 43). А це означає, що переговори вже велися.

Ось що важливо: у жовтні 1796 р., пишучи «Елевсін», Геґель знав про те, що, очевидно, йому доведеться служити в сімействі Ґоґель, і у нього було достатньо часу, щоб дещо про них дізнатися. Зробити це було, по суті, неважко, бо в певних колах Ґоґелів дуже добре знали.

Вони належали до багатої, впливової, шанованої родини великих торговців і фінансистів, як і сімейство Ґонтард, наймачі Гельдерліна, всі вони були типовими представниками вищої буржуазії.

Але відрізнялися вони не тільки цим. Щоб правильно зрозуміти, яке відношення має до сімейства Ґоґелів «Елевсін», потрібно взяти до уваги, що, будучи традиційно вільними мулярами, вони відігравали винятково важливу роль в знаменитому Ордені баварських ілюмінатів, таємному товаристві, заснованому в 1776 р. Вайсгауптом, який, проте  не варто плутати з містичними «ілюмінатськими» асоціаціями.

Майбутній «принципал» Геґеля належав до династії вищих сановників німецького вільномулярства і Ордену ілюмінатів. Одного з Ґоґелів викрито в вільномулярстві публічно під час захоплення та публікації архівів ордену баварською поліцією у 1784 р. Його ім’я фігурувало в цих архівах [10].

Він підтримував тісні стосунки з Кніґґе і з Цваком, expositus ордену. Спогади про цих неординарних персонажів зберігалися у Франкфурті, і зокрема, в будинку Ґоґеля.

У Німеччині не було иншого будинку, в якому б настільки безроздільно панувала атмосфера вільномулярства, зберігалося б більше книг, присвячених ілюмінатству, документів, свідчень.

ЗУСТРІЧІ

Так от, ілюмінати охрестили у своєму таємному мітологічному коді Елевсіном місто Інгольштадт, батьківщину Вайсгаупта, засновника Ордену! Елевсін-Інгольштадт був чимось на зразок столиці ілюмінатства [11]. Там, судячи з усього, отримували настанови ілюмінати, а після 1784 р. инша досвідчена публіка, особливо «високочолі» інтелектуали.

Даючи назву «Елевсін», Геґель не міг не знати нового значення слова. Вайсгаупт і ілюмінати, розповсюджувачі сучасних і випереджуючих свій час ідей, по-дитячому прив’язані, однак, до мітологічних фантазій і конспірації, не випадково вибрали це ім’я. Вільномулярство зловживало древніми культами, і особливо елевсінським. Безліч лож носило це ім’я!

Баварська, швейцарська, чи инша, німецька поліція, якби поема попала їм на очі, повинна була відразу впізнати в «Елевсіні» Геґеля «Елевсін» Вайсгаупта. Зміст гімну аж надто очевидно підтверджував це.

Як анекдотичний випадок, який проте добре роз’яснює ситуацію, відзначають, що Хейнз, друг Гельдерліна, дав під впливом вільного мулярства своїй книзі таку назву: «Laidion, oder die Eleusinischen Geheimnissen» («Лаідіон, або Елевсінські містерії» – 1774 р.). Одержимість Елевсіном на цьому не вичерпується: «Листи Константу», езотерична вільномулярська філософія Фіхте, збірка його лекцій, прочитаних в 1800 р. у Великій ложі Royal York, з’являться в «Eleusinien des 19. Jahrhunderts» («Елевсінії XIX століття)» [12]. Адаптація вільномулярством Елевсіна – процес довгий і широко поширений.

У певному сенсі Геґель завдання зближення з сімейством розділив на частини: про практичні питання він говорив в «показному» листі, «Елевсін» був ідеологічним посланням. Важко собі уявити, щоб поема, настільки відповідна, включаючи всі деталі, була написана з иншими намірами, ніж справити на Ґоґеля правильне враження. Тоді це і справді була б містерія.

І навіть, якщо поема і не була задумана в масонсько-ілюмінатському дусі, Ґоґелі все одно, як би потрапила вона їм «випадково» в руки, сприйняли б її саме так. Жоден вільний муляр, жоден ілюмінат не обманувся б, зіткнувшись з близькими йому темами і термінами, настільки дієво впровадженими Лессинґом.

Чим тоді пояснювалася б настільки полум’яна декларація пантеїзму, така повага до таємниці в поемі, яку якраз тоді і писали, якщо не думками про сімейство Ґоґелів? Адже инших очевидних мотивів і стимулюючих натхнення обставин не було. Так чи инакше, Геґель, найменше страждаючи наївністю, знав, що робить, коли вибирав назву.

ІЛЮМІНАТИ

Можливо, ніколи вільномулярство не здійснювало свою глибинну соціальну функцію, про яку його прихильники, зачаровані приголомшливим архаїчним інсценуванням, найчастіше не здогадувалися, краще, ніж у часи створення і розповсюдження Таємного ордену баварських ілюмінатів. Тут реальність перевершує вигадку і навіть виставляє її в смішному виді. Не варто забувати про те, що протягом всієї юності Геґеля це гучне товариство порушувало загальний інтерес та володіло увагою всіх, не надто того заслуговуючи.

Незадовго до того, як вибухнула Французька революція, політичні та інтелектуальні кола Німеччини схвильовані витівкою, яка так і залишилася маловідомою у Франції, а саме: баварським ілюмінізмом, викритим у 1784 р. і з того часу переслідуваним.

Орден баварських ілюмінатів, таємна організація вільномулярського типу, був заснований в 1778 р. Адамом Вайсгауптом, професором в Інгольштадті (Елевсіні). Діяльність ордену, як і сучасних йому инших подібних спільнот, була оточена таємницею, і врешті-решт він став якоюсь надсекретною вільномулярською організацією всередині масонства, яке і без того було досить закритим: почерпнуті у древніх перетворені імена, (наприклад, Вайсгаупт це Спартак!), зашифрована мова, неймовірні ініціації, різні ізольовані один від одного щаблі, сувора ієрархія, – зі звичайного багажу таємних товариств нічого не упустили, все пішло в діло.

Орден цікавий не стільки тим, що він довше за инших зберігав свої таємниці, скільки тим, що головним його завданням було поширення сміливих соціальних і політичних, «космополітичних», ідей та сприяння їхньому здійсненню. Не без наміру засновник і глава таємної організації назвав себе Спартаком! Ідеологія, яку Вайсгаупт спробував поширювати дивовижними засобами, – саме через свою таємничість вони погано відповідали сміливим визвольним ідеям – ідеологія, до якої примкнули його соратники, переважно помітні люди, була помітно радикальною hic et nunc.

Творець ордену не здається, однак, дуже сміливою ​​людиною. Визначаючи підстави і програму товариства, спочатку названого Орденом бджіл, потім Орденом тих, хто удосконалюється, і тільки потім ілюмінатами, він підхоплює прісні думки про моральне самовдосконалення, яким повинні займатися посвячені, про благодійну діяльність і т. п. Звичайні кліше Aufklärung.

При цьому, однак, включаються і деякі екстремістські ідеї, типу ворожості до деспотизму, прагнення до соціальної рівності, космополітизму. Очевидно, Вайсгаупт терпляче привчав до них тих людей, яких вважав найбільш шанованими і діяльними, здатними в якийсь день і годину запустити, насамперед у Баварії, революцію «зверху» – сенаторів, вищих чиновників, керівників великих політичних організацій, академіків, релігійних діячів.

Цілі і засоби ордену уточнювалися в ході діяльності, до того часу, коли Вайсгаупту вдалося залучити до співпраці людину чудову в усіх сенсах, барона Кніґґе, він знайшов численних і важливих прихильників. Дуже діяльний вільний муляр, відданий новим ідеям, революціонер у своєму роді, Кніґґе зміг своєрідно прищепити дичку створеного ордену на старе древо вільномулярства, збудувавши цим розплідник, в якому пестували нових прихильників, яких використовувало керівництво ордену одночасно як маневрену масу.

Кніґґе показав себе прекрасним пропагандистом, спритним вербувальником. Він привернув до ордену вільних мулярів, які розчарувалися в вільномулярстві, до якого колись звернулися, зневірившись у релігії. Чи задовольнить орден їхні сподівання, які не змогли задовольнити ні позитивна релігія, ні офіційне вільне мулярство? Сподівання демократичного відтінку, почасти егалітаристські, безумовно індивідуалістичні, що живляться німецькою буржуазією і все більш захоплено втілюються інтелектуалами в їхніх творах.

Вайсгаупт і Кніґґе спробували завоювати ложі, залучаючи на свою сторону їхнє керівництво – випадок з Ґоґелем, а також «звертаючи» найбільш шанованих членів, з чиєю допомогою неорганізована маса вільних мулярів гуртувалася в слухняний загін. Захід був небезуспішним. Вважають, що в кращі часи орден налічував до двох тисяч прихильників, і яких прихильників! Серед найвідоміших найбільш точно ідентифікуються – пізніше всі вони стали більш-менш близькими знайомими Геґеля – Ґьоте, Гарденберґ, Міґ, Райнгольд, Кернер, Беттіґер, Якобі, Віланд, Кампе, Песталоцці, Ніколаї... Але і ті, хто залишився в тіні не поступалися перерахованим членам ордену ні в тому, що стосувалося їхнього суспільного становища, ні в тому, що стосувалося впливу на уми.

Зрозуміло, не обов’язково було належати ордену, щоб сповідувати нові сміливі ідеї в політиці і соціальній сфері, які дух часу заніс навіть до Німеччини. Пантеїзм, мітологізм, космополітизм, анархізм однаково опановували душами, ордену непідзвітними.

Можливо, це не більше, ніж збіг, але зухвалі пропозиції, що отримали назву «Першої програми німецького ідеалізму», перетинаються з деякими проектами Вайсгаупта, і перетинаються вони саме в пункті, який став предметом найбільш непримиренної полеміки і запеклих нападок, – у пункті про скасування держави, скасування, яке манівцями витікало з космополітичної ідеї.

Зрозуміло, що така програма – абсолютно нездійсненна – заходить набагато далі утопій Канта, Лессинґа, Фіхте. Вона вражає читача категоричністю формулювань, досить рідкісних в пізнішій політичній літературі. Навіть Маркс, пропонуючи по суті ту ж ідею, ідею зникнення держави, представить її в більш завуальованій формі і тим не менш, вразивши несподіванкою, вона буде сприйматися иноді з натхненням, але часто з обуренням.

У 1784 р. (Геґелю тоді було чотирнадцять років) баварська влада, юстиція та поліція країни помітили, що ордену ілюмінатів вдалося переконати і залучити до своїх лав міністрів, сановників, представників знаті, і вирішили, що орден є загрозою для баварської держави. Звичайно, переляк не відповідав реальній небезпеці, але влада вдалася до виключних попереджувальних і репресивних заходів: орден заборонили, його членів усунули з посад, які ті займали, архіви ордену захопили і віддали на поталу газетярам. Вайсгаупт, викритий, змішаний із брудом, обмовлений, мусив тікати з країни, ховатися, і, врешті-решт, відректися від своїх поглядів, принаймні публічно, в той час як його друзів заарештовували або відправляли у вигнання.

Справа схвилювала всю Німеччину, вона спровокувала розкол, хоча протидія ордену в инших землях часто обходилася без баварських крайнощів. У багатьох країнах кермо влади було якраз в руках ілюмінатів, втім, доволі мирних. Так йшли справи в Заксен-Ваймарі і в Заксен-Гота. Хоча орден в принципі було розпущено, ілюмінати підспудно вижили всюди, і не було у них ніяких причин не зберігати, щонайменше, in petto [13] і в більш-менш незмінному вигляді думки та переконання, які давно сформувалися. Зовсім по-иншому все це почало виглядати, коли хлинула Французька революція. Друзі та вороги ордену негайно вловили спорідненість орденських ідей і революційних діянь. При бажанні можна було уявити, що Революція, сама про те не відаючи, здійснює програму баварських ілюмінатів. Дехто із зачинателів Революції, достатньо видатних – Мірабо! – і справді були членами ордену. Не дивно, що в атмосфері плутанини і таємничості, серед розбурханих в протиборстві пристрастей деякі шалені уми готові були оголосити Французьку революцію справою рук баварських ілюмінатів і вільних мулярів [14].

У цієї екстравагантної тези було чимало прихильників у Німеччині, пізніше її програмно викладав, якийсь час з дуже великим успіхом у контрреволюційної публіки, – абат Баррюель. Навіть у наш час у нього є адепти, які перевидають твори цього публіциста, включаючи його біографію Вайсгаупта, більше схожу на обвинувальну промову в суді [15].

Все це цілком чітко показує, що приблизно з 1784 по 1805 рр. інтелектуальна, салонна, журналістська, університетська атмосфера була насичена отруйними парами, просто просякнута розмовами про справу ілюмінатів, які безсумнівно, не заслуговують тих надлишкових почестей та зневаги, які випали на їхню долю. Письменник, просто обізнана людина, не міг тоді вживати відомі вислови, не розуміючи в той же час, що вони наштовхують на думку про ілюмінатів: Елевсін, космополітизм, скасування держави, всі ці слова не могли зберегти невинність в очах читачів, навіть будучи написаними – у що не віриться – невинною рукою.

ЗВ’ЯЗКИ

Геґель, судячи з усього, як і всі инші, знав, що відбувається і, можливо, більше  знав, ніж багато инших. Він упродовж всього життя не переривав спілкування з людьми, які були пов’язані з цими колами. Враховуючи неординарність його особистості, освіту, службу після закінчення Штифту в різних місцях, аж до Берлінського університету, він не міг не привернути уваги членів ордену. Але, як правило, особливості стосунків Геґеля з деякими його друзями залишаються поза увагою. Цікаво, наприклад, що Нітхаммер, в той час найближчий соратник Фіхте, виявився найближчим, найвідданішим, і головне, найвірнішим другом Геґеля. Цей богослов-філософ-педагог був трохи старшим і викладав в Єні. Після навчання в Штифті він часто просто бував у Ґьоте і Шіллера і в 1795 р. заснував знаменитий «Філософський журнал товариства німецьких учених», іменитим і більш відомим співвидавцем якого став з 1796 р. Фіхте. Ніхто, мабуть, не був настільки безпосередньо і точно обізнаний у справі про атеїзм, яка почалася через публікацію в «Журналі» єретичних промов Фіхте укупі із занадто сміливою статтею Форберґа. Нітхаммер не міг не бути так чи инакше втягнутим в цю трагікомічну історію. Друг Гельдерліна, Шеллінґа, і, насамперед, Геґеля, він потім продовжив і завершив кар’єру в Баварії, завідуючи шкільними та університетськими справами.

В юності і на початку Французької революції Нітхаммер був не менш активний, ніж Геґель та инші штифтівці. Отримавши за рекомендацією Райнгольда місце вчителя в Клагенфурті, він утримався на ньому дуже недовго: в 1792 р. з за «опір правоохоронцю» він був змушений втікати від судового переслідування, яке загрожувало йому [16].

Певні ознаки говорять про те, що він був вільним муляром і, більше того, деякий час був членом ордену Баварських ілюмінатів. У будь-якому випадку, його публічно звинуватили у приналежності до останнього в той самий час, що й инших друзів Геґеля: Тірша і Якобі, а також Гарденберґа. Що стосується Якобі і Гарденберґа, сумнівів не було. У випадку Тірша і Нітгаммера звинувачення, щонайменше, відобразило загальне переконання в їх членстві [17].

Нітхаммер переклав для історичної серії Шиллера «Історію лицарів Св. Іоанна Єрусалимського» (Єна, 1792-1793) абата Верту (1655-1735) і «Гучні та цікаві справи і винесені за ними вироки» (Єна, 1792-1795) Гійо де Пітаваля, твори, удостоїлися передмови Шиллера.

Публікуючи «Історію храмовників», Нітхаммер діяв за порадою Лессинґа, яку той  дав в «Ернст і Фальке, масонських діалогах». Автор, висуваючи припущення про походження вільного мулярства, багаторазово згадував статут і роль ордену тамплієрів і закликав: «Читай уважно історію ххх. Ти впізнаєш це місце» (твердження, що тамплієри були вільними мулярами свого часу), що підтверджує роль, відведену Лессинґом «Храмовнику» в «Натані Мудрому». Лессинґ ратував за відновлення ордену тамплієрів [18].

Твір Верто свідомо чи мимоволі підтримував ідею, за якою древній орден був прообразом вільного мулярства нинішнього. Що стосується твору Пітаваля, він прямо належав вільномулярській продукції: freimaurerische Pitaval (масонський Пітаваль!) ​​[19]. Переклади свідчать, що Нітхаммер добре володів французькою мовою і словником вільних мулярів.

Крім того, Нітхаммер добре знав одного з французів, який був безпосередньо замішаний в тяжбу про ілюмінізм, Жана Жозефа Муньє (1758-1806), відомого політичного діяча, ініціатора зборів станів провінції Дофіне в 1788 р., натхненника Клятви в залі для гри в м’яч. Незадоволений тим, яким шляхом пішла Революція, початку якої він сприяв, прихильник конституційної монархії англійського типу, Муньє спочатку емігрував до Швейцарії, в Берн (з 1790 по жовтень 1795 рр.), потім у Ваймар, де в замку Бельведер на гроші великого герцога (вільного муляра і ілюміната) заснував освітній заклад. Він покинув Ваймар тільки в 1801 р., щоб повернутися в Францію і там померти.

У Заксен-Ваймарі Муньє встановив контакти з усіма важливими Ваймарцями, і особливо з Нітхаммером, Бёттігером, Боде і з видавцем Котта, який був відомий своїми ліберальними [20] і ілюмінатськими поглядами.

Хоча у Франції представлена ними політична течія швидко поступилася місцем більш радикальним тенденціям, у Німеччині він проте вважався одним із зачинателів революції, противником абсолютизму, прихильником конституціоналізму.

Муньє прямо висловився про політичну роль вільномулярства і баварського ілюмінізму у своєму широко відомому творі «Про вплив, що приписується філософам, вільним мулярам і ілюмінатам», опублікованому Котта в 1805 р. в Тюбінґені у відповідь на памфлет маркіза де Люше «Есе про секту ілюмінатів» [21].

У цій роботі він спростовує припущення про змову ілюмінатів на початку революції, намагається об’єктивно визначити природу, розмах, межі руху, заснованого Вайсгауптом.

Геґель, який прибув в Єну в 1801 р., ніяк не міг з ним бачитися. Але не виключено, що він зустрічався з ним у Берні в 1794-1795 рр. і вже у всякому разі Нітхаммер говорив йому про свого важливого знайомого.

Муньє, помірний революціонер, конституціоналіст, «монархіст», зовсім не заперечував революцію загалом, швидше, він хотів захистити її від злісного наклепу: «Звичайно, обізвавши якобінцем, можна порушити ненависть до людини, яка вірить в свободу і справедливість; для цього багато що було зроблено, і хіба не до такого прийому часто вдаються прихильники деспотизму і забобонів. Але тепер у таких людей є новий і більш дієвий спосіб, вони кажуть: це ілюмінат!.. При цьому слові легковірні починають тремтіти» [22].

Муньє писав це в 1801 р. в Заксен-Ваймарі, де викладав Геґель, в особливій інтелектуальній атмосфері, в якій слово «якобінець» мало різко негативне значення, а про ілюмінатів ще пам’ятали всі.

Зауважимо, до речі, що право останнього слова, до якого Геґель зведе королівське втручання в справи держави в останньому проекті конституційної монархії, було своєрідною версією права вето, яким «монархіст» Муньє, хотів обмежити владу короля.

Прагнучи ввести королівський вплив і могутність в певні рамки, Муньє з його захистом ілюмінатів та їхніх політичних наступників фактично виступив проти Барруеля. Чи належав він сам до ордену? Щонайменше, він був непоганим супутником!

Офіційно розпущений у 1784 р., орден продовжував існувати в умах відданих і наполегливих, в основному, в країнах, менш вороже налаштованих до нього, ніж Баварія. І хоча повної впевненості немає, досить ймовірно, що Ґоґелі теж належали до цих відданих і наполегливих. Потрапити до них було все одно, що проникнути в храм нового Елевсіна, в якому збиралися «посвячені». Деякі німці безумовно довели вірність ордену. Наприклад, поет Баґґезен (1764-1826), той самий, який закликав герцога Шлезвіґ-Гольштейнського, вільного муляра і ілюміната, допомогти у важку хвилину Шиллеру.

10 липня 1794 р., ще до «Елевсіна», Гельдерлін повідомляє Геґелю про прибуття до Швейцарії Баггезена, а також пані Берлепш: «Напиши мені детально, коли зможеш, про них» (С1 16). Схоже, він ні секунди не сумнівається в тому, що Геґель зустрінеться в Берні з обома. Безумовно, Геґель ніколи не шкодував зусиль на те, щоб «зав’язати знайомства», представитись яким-небудь знаменитостям. І тим не менше звідки у Гельдерліна така впевненість? Чим пояснюється такий інтерес до Баггезена?

Але що призвело Баггезена в Швейцарію? Неймовірно, але герцог Фрідріх Християн II Шлезвіґ-Гольштейнський, патрон поета, гарячий прихильник, як і сам поет, Французької революції, доручив Баґґезену об’їхати Европу і розшукати залишки ордену ілюмінатів, встановлюючи контакти з тими, кого в нових обставинах хоча і не можна було вважати «колишніми» ілюмінатами, але в кому був «ще живий» дух ордену, контакти з тими, «чия віра не похитнулася». Чи погодився Баггезен на цю оплачену герцогом місію, щоб здійснити прекрасну подорож за чужий рахунок? У кожному разі, він скрупульозно звітує перед Фрідріхом Християном про результати в об’ємних зашифрованих листах, абсолютно незрозуміло навіщо їх шифруючи [23].

Розшукуючи ілюмінатів, він заїхав у Тюбінґен після від’їзду Гельдерліна і Геґеля, зрозуміло, однак, йому хотілося до того ж поговорити про поезію зі штифтівцями. У Берні Баггезен затримався. Якщо, виконуючи бажання Гельдерліна, Геґель з ним зустрівся, орден ілюмінатів, предмет його місії, не міг не стати темою розмови, та й навряд чи хтось инший міг краще і зі знанням справи розповісти йому про Ґоґеля.

Що стосується пані Берлепш, колишньої дружини «німецького Мірабо» [24], то вона також могла при нагоді повідомити корисну та рідкісну інформацію. Ще в 1810 р. в одному з донесень таємної поліції про неї говориться як про «інтриганку, розповсюджувачку вчення ілюмінатів» [25].

Сам Шеллінґ, чи був він ілюмінатом? У листі, написаному в січні 1796 р., він розповідає Геґелю, що «повсюдно всі хочуть знати чи демократ я, Aufklärer, ілюмінат і т. д.» (С1 38). Точно відомо, що в цей час він дійсно був демократом і Aufklärer. Не виключено, що ілюмінатом він теж був.

Шеллінґ пише родичам 27 травня 1796 р. під час подорожі, що привела його в Гейдельберґ: «Ми повернулися пізно в готель. Я збирався зайти до радника консисторії Міґу, до якого у мене було доручення від Гайльбронна, мені сказали, що він вийшов, але що я знайду його у проф. Ведекінда. Тим краще! – Подумав я. Мені було цікаво познайомитися з цією людиною, оскільки він отримав популярність в сфері природного права і у зв’язку з цим його переслідували» [26].

До відома, радник Міґ (1744-1819) [27] після Вайсгаупта і Кніґґе був одним з найважливіших ілюмінатів в Німеччині, провінціалом ордену по Пфальцграфству, діяльним пропагандистом, хто серед инших приводив в орден Песталоцці.

Що стосується Ведекінда (1761-1831), видатного лікаря, то разом з Форстером вони були символами якобінської революції в Майнці.

Міґ підтримував зв’язки з багатьма німецькими революціонерами, Юнгом-Штиллінґом, Кніґґе, Бардтом, Форстером, Ніколаї та иншими. Як бачимо, Шеллінґ своєю поведінкою не побоявся позитивно відповісти на питання, що цікавило публіку.

Цілком зрозуміло, чому батько одразу ж порадив йому бути обережнішим в листах, за що Шеллінґ після здорового роздумування йому подякував.

Чи можливо, щоб простий випадок звів, прямо або побічно, Геґеля з усіма цими «освіченими» вільними мулярами, ілюмінатами, лібералами і демократами? Зрозуміло, ці зв’язки не заважали йому зустрічатися також і з персонами, не так чітко маркованими.

Але єдино значущі зі швейцарських знайомств Геґеля, щонайменше тих, про які нам відомо, це зустрічі з вільними мулярами, ілюмінатами або революціонерами: Зонненшайном, Баггезеном, пані Берлепш, Ольснером...

Чи не ці джерела живили «Елевсін»?

ТАЄМНИЦЯ

На додаток до тем, які цікавили Геґеля і Гельдерліна раніше, у поемі з’явилося багато нового. Иноді нововведення суперечать колишнім установкам. Не зраджуючи спільним для обох друзів поглядам, не забуваючи про них, поема налаштовує на сучасне прочитання: будь-яке з формулювань може бути інтерпретоване як в езотеричному вільномулярському сенсі, так і в загальноприйнятому традиційному мітологічному людьми «необізнаними». Геґель легко зводить разом обидва значення.

Сама поява таких слів, як «профанація», «посвячений» не позбавлена цікавості. Вони не характерні для звичайного мітологічного словника обох шанувальників давньої Греції і вносять новий мотив у їхні літературні праці. «Дитя таїнства» і він же «Син Матері-землі» зберігає в душі особливе знання Елевсіна, зміст якого в поемі не розкривається, і «живе, стуливши уста». Мудрий закон забороняє посвяченому розголошувати «побачене, зрозуміле, почуте в священну ніч» (С1 42).

Створюється враження, що Геґель наслідує і копіює Лессинґа, який після публікації своїх «Вільномулярських діалогів» виправдовувався перед Великим магістром німецького вільного мулярства, герцогом Фердинандом Бруншвіґом (не плутати з Бруншвіґом знаменитого Маніфесту 1792!), стверджуючи, що ніяких заборонених таємниць він не розкрив [28].

Тема таємниці особливо цікава.

Відомо, що в класичні часи посвячені в елевсінські таїнства для виконання релігійного закону давали клятву зберігати мовчання в якісь часові періоди, можливо, під страхом смерті. Але що це було за мовчання і які були його межі, не цілком зрозуміло, оскільки всі афіняни вважалися «посвяченими» в таїнства, і, отже, не могли віроломно повідомити щось таке, чого инший не знав.

Таємниця, яку звеличує Геґель, найбільше схожа на секрети вільних мулярів, зокрема, ілюмінатів, які намагалися зберегти їх різними способами, часто доволі дитячими. У цій захопленості таємничим у керівників ордена зливалися обережність, повага до традицій «таємних» товариств, шахрайство і іронія. Гординя в цьому букеті теж була присутня: ніхто з людей, навіть членів ордену, не здатний цілком осягнути вищі цілі ордену і оцінити їх.

Як вказують словники вільного мулярства, «по закінченні кожного засідання ложі, вільні мулярі повторюють клятву дотримуватися закону Мовчання», «нічого не відкривати непосвяченим» [29].

Така вимога, відтворена в «Елевсіні», аж ніяк не має на увазі кодекс поведінки, прийнятий колись трьома товаришами з Тюбінґену. Навпаки, вони тільки й мріяли про рекламу, про галасливі маніфести, заяви в журналах і газетах. Вони збиралися поширювати істину всюди, вони мали намір всіх познайомити з «наукою» як вони її розуміли. Навпаки, для вільних мулярів принципово важливе «мовчання» [30], і в «Елевсіні» воно знаходить мітологічний сенс.

Без розуміння того, що багато строф «Елевсіна» більш-менш прямі вільномулярські алюзії, поема залишилася б зовсім темною, а окремі рядки – невідомо навіщо вставлені в вірш.

Мова йде про поезію «на випадок», і зміст поеми навмисно приведено у відповідність з передбачуваними поглядами конкретної особи, яка її прочитає. Уявлення про давній Елевсін, яке ця поема дає, з самого початку абсолютно не узгоджується з тим, яким Геґель малює Елевсін в роботах приблизно того ж періоду.

У віршах він зображує найбільше шанування до жерців Церери, в инших роботах їхніх побратимів, жерців Кібели, він презирливо іменує скопцями. Скопці фізичні та духовні, вони уособлюють відсутність життя, духовну порожнечу, нікчемність [31].

Що ж стосується Елевсіна не віршованого, то кількома роками пізніше в «Феноменології духу» він говорить про нього щось протилежне тому, що натужно вселяє в поемі, і робить це красиво: «З цього погляду можна порадити тим, хто стверджує названу істину і достовірність реальності чуттєвих предметів, звернутися в нижчу школу мудрості, а саме до стародавніх елевсінських містерій Церери і Вакха, і спершу вивчити таємницю куштування хліба і пиття вина; бо посвячений в ці таємниці доходить до того, що не тільки сумнівається в бутті чуттєвих речей, а й зневіряється в ньому, і, з одного боку, сам втілює їх нікчемність, а з иншого боку, бачить, як її втілюють инші. Навіть тварини не позбавлені цієї мудрості, а, навпаки, виявляються якнайглибше посвяченими в неї; бо вони не зупиняються перед чуттєвими речами як речами, сущими в собі, а, зневірившись в цій реальності і з повною впевненістю в їх нікчемності, просто хапають їх і пожирають; і вся природа святкує, як вони, ці відверті містерії, які вчать тому, що таке істина чуттєвих речей» [32].

Звучання уривка дещо змінюється залежно від того, як переводити «offenbare Mysterien», – як «mystères on ne peut plus transparents» [33] (Ж. – П. Лефебвр) або як «mystères rélévés» [34] (Іполит), але в кожному разі натяк на Одкровення (Offenbarung) очевидний. У Елевсінських містеріях все відкриває себе, тоді як автор поеми, написаної в Чуззі, скаржиться на те, що більше «не розуміє одкровень» Церери!

Геґель буде дотримуватися цієї думки, повтореної набагато пізніше в «Лекціях з історії філософії»: «В елевсінських містеріях не було нічого прихованого» [35]. У «Лекціях з естетики» він також зовсім инакше, ніж в чуззівскій поемі охарактеризує містерії Елевсіна: «піднесені повчання», «священні» і «таємні» речі потрапляють в розряд «явлених всім таїнств», «вульгарної мудрості», якої не позбавлена ​​і скотина.

Все це змушує відхилити ще одну інтерпретацію «Елевсіна». Деякі коментатори, схиблені на еллінізмі, схильні бачити в Геґелі і Гельдерліні певних пізніх шанувальників давньої Церери, трохи фантазерів, але щирих, які заднім числом долучаються до таїнств Елевсіна! Можливо, в поемі Геґеля є натяки на щось то таке. Але ні Геґель, ні навіть Гельдерлін, не одержимі настільки, щоб їм, християнам за віросповіданням, спало на думку звернутися в античну релігію і почати поклонятися Деметрі – всі їхні зусилля саме в цей час направлені на створення нової релігії, національної та патріотичної за самою своєю суттю!

Якщо Елевсін і має якесь відношення до їхньої «нової церкви», то це Елевсін ілюмінатів, в якому вони або самі є членами, або спілкуються з членами ордену у зовнішньому світі, нарешті, обирають його символом, щоб зробити приємне Ґоґелю.

Поема і справді могла при нагоді відкрити двері в будинок цього виняткового сімейства. Вона свідчить про розум претендента, про такий рівень класичної та сучасної культури, якого не зустрінеш у когось иншого. За віршам видно, наскільки тонко розбирається автор – «ззовні» і «зсередини» – у німецькому вільномулярстві, в тому, що про нього писав Лессинґ, в баварському ілюмінізмі: наймачі можуть розраховувати на розуміння і стриманість. Одночасно Геґель доводить до їхнього відома, що він знає, хто вони, і що він поступає на службу, знаючи і поважаючи хазяйське оточення, все це основа не звичайних відносин працівника і наймача, але більш прозорих, більш довірливих. Як пише йому Гельдерлін: «в його (Ґоґеля) характері і манері висловлюватись ти знайдеш багато чого, що властиво тобі самому» (С1 47).

Таке взаєморозуміння з «церковним наставником», випускником Тюбінґенської семінарії, цілком здатним віддати перевагу «готичним» храмам Елевсінських капищ, важко було з упевненістю передбачити.

Чи був Геґель членом вільномулярського братства? Біографи так старанно обходили це питання, що тепер, щоб відповісти на нього позитивно, доводиться провалюватись в доказах. Багато инших аспектів думки і життя Геґеля такого не вимагають. Але слід визнати, що потрібна особлива обережність: йдеться про таємну організацію, яка культивує містеріальне дійство, діяльність і історія якої оповиті легендами, і стала предметом, як непомірних вихвалянь, так і фанатичних звинувачень. Нелегко розібратися, коли маєш справу з людьми, що жили в кінці XVIII – початку XIX століть!

Незважаючи на те, що їхні таємниці були секретом полішинеля, а знаменитий «закон мовчання» часто порушувався, вільномулярству все ж подекуди вдавалося сховатися від цікавих очей публіки і навіть иноді від пильної уваги влади. Відомо, що воно зібрало значне число прихильників, але чутки зберегли лише кілька імен, найбільш – за дуже хиткими критеріями – видатних. Можливо, Геґель розчинився в безіменній масі.

Необов’язково було належати до вільного мулярства «організаційно», щоб познайомитися з колом ідей, що надихали окремі ложі або їхні об’єднання, виявити сліди його впливу, наслідки організаційної діяльності. За часів Геґеля вільні мулярі відкривали себе публіці, наприклад, у свідомо вільномулярському і ілюмінатському знаменитому «Берлінському щомісячнику», в якому публікував свої головні статті Кант.

Як би там не було, лише мала частина німців, головним чином, інтелектуали, богослови і політики, і справді виявляла інтерес до вільного мулярства.

Поема Геґеля показує досить гарне знайомство з вільномулярськими фантазіями, з тією спрямованістю, яку спробував надати вільному мулярству Лессинґ а також з особливим колоритом баварського ілюмінізму. Геґель черпав з чистих джерел. Слід зазначити, що у своїй ролі заступника за Геґеля перед Ґоґелем Гельдерлін спирався на посередника, чиє сприяння, можливо, було більш вагомим, і чия особа нам далеко не байдужа: на допомогу їх спільного друга Ісаака фон Сінклера, також видатного вільного муляра, бунтівника, замішаного в швабській змові, який певний час залицявся до Христини Геґель. Це не був звичайний вільний муляр; відома легенда, яку багато вільних мулярів вважають правдивою, зводить його рід до передбачуваного предка Вільяма Сінклера Росліна, засновника вільного мулярства! Англійське вільне мулярство незмінно зберігає «St. Clair Charters» [36].

Ісаак фон Сінклер прийняв близько до серця долю нещасного Гельдерліна.

Не так легко з’ясувати, чого ж, врешті-решт, домагався Геґель своїм «Елевсіном». Можна припустити, що цілей у нього, як це нерідко трапляється, було одразу декілька.

Абсолютно зрозуміло, що на першому місці маємо бажання вигоди. Не «прекрасна літня ніч» служить йому джерелом натхнення, але бажання влаштуватися у Ґоґелів. Мова йде про те, щоб забезпечити собі найкращі, по можливості, умови існування. Щире або лицемірне захоплення вільним мулярством, про яке йдеться у віршах, має сприяти відкриттю воріт цього храму багатства і комфорту. Гельдерлін проспівав йому пісеньку, слова якої він запам’ятав: «у тебе буде кімната», «за обідом ти будеш пити прекрасне рейнське або французьке вино»... «Ґоґелі люб’язні і багаті»...

Геґель застосовуватиме трохи незграбну дипломатію зваблювання в різних життєвих обставинах. Зацікавлені особи не вважають її нещирою...

Але в той же час Геґель, безсумнівно, відчуває справжню схильність до вільномулярства своєї епохи в трьох видатних його зразках – Лессинґа, Ґьоте і Фіхте. Загалом воно супроводжує прогресистський інтелектуальний рух, незважаючи на те, що серед вільних мулярів попадаються реакціонери, сумнівні особистості і явні мракобіси. Нові ідеї в такій складній ситуації демонструють себе в мітологічних вбраннях, виражаються в хитромудрих промовах, що звучать несподівано з ворожих рядів.

Єдина експліцитна згадка приналежності Геґеля до вільномулярства є в статті, присвяченій вільним мулярам у «Великому Брокгаузі» за 1954 р. [37]. Цікаво, що ця згадка зникла з наступних видань словника. Членство Геґеля підтверджується тим не менш надгробною промовою Фьорстера і різноманітними непрямими даними.

Чи має цей факт істотне значення, наскільки взагалі він важливий? Навіть якщо мова йде лише про симпатії до таємної організації.

Дехто охоче відповість: ніякого! І при цьому вкаже на величезну кількість і різноманітність ідеологічних орієнтацій численних німецьких лож. Але саме в цьому розмаїтті ідеологічна спрямованість «Елевсіна» вимальовується дуже чітко: Геґель без коливань робить дуже впевнений вибір.

Хтось помітить, що Велика ложа в Берліні, до якої він належав в останні роки життя – якщо так розуміти сказане Ферстером – вважалася «християнською та консервативною». У такому випадку факт приналежності до неї не додасть нічого до того, що нам і так відомо про Геґеля: християнин і консерватор. Фрідріх Вільгельм III був вільним муляром, був ним і Наполеон...

Проте все не так просто. Жодна пруська ложа офіційно не могла кваліфікуватися инакше, ніж «християнська і консервативна». Такого роду кваліфікація, однак, ні про що не говорила.

У Берліні 20-х років це означало лише, що в неї не брали нехрещених євреїв і відкритих атеїстів. Але, між иншим, її члени прекрасно могли відвідувати і поважати євреїв і атеїстів, як це робив Геґель, подекуди надаючи перевагу їхньому товариству перед иншим.

Якщо приналежність Геґеля до вільномулярства не мала ніякого значення, то чому досі біографи уникають говорити про неї, розлого розповідаючи при цьому про якесь юнацьке захоплення або про походження філософа? Потрібно визнати, що питання це стосується всіх великих, хто поступився в ті часи своєму захопленню – Ґьоте, Віланда, Гердера, Форстера, Фіхте, Райнгольда та инших. Звідки у християнина, прибічника позитивної [38] церкви, консерватора в політиці, підданого спадкової монархії, що займає чільне місце в громадянському суспільстві, члена всіляких асоціацій, до того ж видатного і визнаного інтелектуала, виникає бажання приєднатися ще й до вільномулярства, мало не таємної організації, якщо цей його вчинок не має ваги і сенсу?

Але цей вчинок мав якось безперечно характеризувати людину, адже не всі ж християни і консерватори – вільні мулярі, далеко не всі. Вільномулярство, яким би не був його успіх у той чи инший час, завжди об’єднувало лише меншість, що складається – це правда – з ретельно відібраних людей, освіченої знаті, іменитих громадян, багатих буржуа, інтелектуалів і митців.

Як мінімум воно пропонувало своїм адептам затишне місце і середовище для зав’язування стосунків між людьми, які відрізняються за своїм соціальним становищем. У цьому сенсі воно відіграє роль такого собі rotary club. Вільне мулярство передбачає розширення кругозору і різноманітність заняття. Забезпечує взаємодопомогу братів, полегшує негаразди, заохочує меценатство. Так, підтримка вільних мулярів була рятівною для Шиллера. Дуже ймовірно, що Геґель в Єні, перебуваючи в крайній нужді, також отримав таку допомогу, навіть якщо і не був вільним мулярем. Таким постає вільне мулярство в XVIII столітті з найбільш очевидною своєю особливістю: «вони розважаються і займаються благодійністю», – говорить Луї Себастьян Мерсьє, маючи на увазі братів.

Однак цього замало, говорячи про вільне мулярство, щоб стати предметом нападок і критики з багатьох сторін. Можна і без вільного мулярства святкувати, співати, подавати милостиню, зміцнювати людську солідарність, особливо якщо ти – християнин. Неможливо повірити, щоб Ґьоте, Райнгольд, Краузе і стільки инших видатних умів – а фактично в той час майже всі великі уми Німеччини – шукали в ньому всього лише спосіб розважитися або висловити доброту. Вони прекрасно могли зробити це в иншому місці. Не легковажне вільне мулярство вихваляють або піддають критиці Лессинґ і Фіхте і не для нього хочуть відкрити вони нові можливості зростання. Меттерніх, виступаючи проти Гарденберґа на Віденському конгресі, стає заклятим ворогом зовсім не нешкідливого вільного мулярства.

Насправді вільне мулярство або, щонайменше, деякі з його лож, об’єднували в основному прихильників Просвітництва, шанувальників реформ в культурі та суспільстві. Не всі вільні мулярі були інакодумцями, реформаторами і революціонерами, але майже всі інакодумці, реформатори та інтелектуали-маргінали були вільними мулярами. У вільному мулярстві вони знайшли майданчик для організації, для проголошення ідей, їхнього розповсюдження, якого не могли знайти иншому місці: так, він був невеликий, але зате гарантований і захищений. Не виключено, що дехто піддався чарам дивовижних ритуалів і церемоній, розігруючи часом таку собі «Чарівну флейту», не таку веселу, як у Моцарта. А дехто під крилом Богині Ночі шанував блискучі ідеї і зневажав простодушність. Щоб не загубитися в цих нетрях, потрібна нитка Аріадни...

ФРАНКФУРТ

Справи передовсім.

Ґонтар

Залишаючи Швейцарію в липні 1796 р., Геґель, перш ніж зайняти нове місце домашнього вчителя, на цей раз у Франкфурті, заїжджає на доволі тривалий термін до рідного дому в Штутгарті. У нього щось на зразок канікул. Або реабілітаційного періоду. Зі слів його сестри, молодий чоловік хворий, похмурий, пригнічений. Йому потрібно набиратися сил, бадьорості.

Маленький ліричний епізод – він триватиме кілька місяців – допоможе йому в цьому. Єдині листи, відправлені ним з Франкфурта, будуть адресовані подрузі його сестри, Нанетт Ендель (1775-1840), вони трохи продовжать приємне знайомство.

Молода дівчина була католичкою, що робить несподіваною її появу в будинку Геґелів, у яких вона жила. Вона зробиться компаньйонкою баронеси Бобенхаузен, пізніше простою модисткою. Її релігійна приналежність дала привід для всяких припущень про стан духу Геґеля в той час. Нібито він «став ближчим» до католицизму, випробував певну спокусу стати католиком. На ділі ніщо не могло пом’якшити його суворого протестантизму. Листи до Нанетт показують це чітко: набагато більше за католицизм його цікавить католичка.

Ми знаємо про цю любовну історію тільки з листів Геґеля, що не згадуються ні Розенкранцем, ні Куно Фішером в їхніх біографіях і вилучених з листування батька сином Геґеля, Карлом. Карл, звичайно, не міг допустити, щоб у батька була юнацька любов, легковажна, наївна, сором’язлива. Він безжально витирав її з біографії. Так вдова, син, біографи залишають майбутньому Геґеля, для якого не існує нічого, крім мислення, манірного, холодного, далекого від спокус і слабкостей. Але Геґель був не таким.

Листи до Нанетт написані галантним, веселим, дотепним, люб’язним молодим чоловіком. На зміну захопленості поступово приходить щира дружба. Останній лист датовано 25 квітня 1798 р.

Швидко забута і, так і не вийшовши заміж, Нанетт дбайливо зберігала ці свідчення зацікавленості, яку вона зуміла пробудити в людині непересічній, «метрі філософії», за чиєю популярністю вона стежила здалека.

Так і уявляєш собі пожовклі вицвілі листки, перев’язані рожевою стрічкою, на дні таємної шухлядки, у якій їх знайшли через багато років. Геґель, навпаки, листів від Нанетт не зберігав, або ж, можливо, після його смерті їх роздратовано знищив нечутливий син, одного разу пожалуваний дворянством (професор Карл фон Геґель), що не додало йому благородства [39].

* * *

Геґель переїжджає до Франкфурта на початку 1797 р., в місто, яке, можливо, найменше схоже на вигаданий Елевсін. Це вже столиця великої торгівлі і фінансової олігархії. Меркантильний дух править там безмежно, і грецькі боги ховають обличчя. Блиск грошей затьмарює все, старезні ідоли йдуть у тінь. Влада мешкає в храмі нових часів – на біржі. Там, в Берні, Геґель познайомився з плутократією, ще аристократичною і патриціанською. Тут патріархальні умовності зжиті, гроші владичать, обходячись без красивих фраз.

Господарі Геґеля, Ґоґелі, також беруть участь і більше ніж на рівних з усіма в цьому наступі войовничого капіталізму в передчутті всесвітньої перемоги. Проте можна припустити, що в їхньому випадку культ золотого тільця облагороджений гуманними і освіченими почуттями, бо вони живуть і мислять у вільномулярському середовищі, успадкованому з XVIII століття, дихають повітрям баварського ілюмінізму, вищими представниками якого є [40].

«Принципала» Геґеля, Жана-Ное Ґоґеля, оберуть у провінційну ложу 5 грудня 1801 р. [41] Ми не будемо затримуватися на описі повсякденного життя в будинку Ґоґелів і пануючій там інтелектуальній атмосфері. Замість цього перегорнемо сторінки спогадів Шарлотти фон Кальб, у якої за рекомендацією Шиллера служив домашнім учителем з Різдва 1793 р. по січень 1795 р. до свого від’їзду до Франкфурта Гельдерлін.

Шиллер, який сам, можливо, офіційно не входив до ордену, жив в оточенні масонської верхівки. Коли він впав у крайню потребу, йому допомогла вижити лише істотна субсидія (щорічна виплата тисячі талерів), подарована герцогом Шлезвіґ-Гольштейнским Фрідріхом Християном, вільний муляром і переконаним ілюмінатом, за наполяганням поета Баггезена, іменитого і відданого вільного муляра і ілюміната.

Саме для вільномулярських лож на прохання свого друга Кернера Шиллер написав знамениту «Оду до радості», покладену на музику спочатку вільним муляром Зельтером, другом Геґеля, а потім масоном Бетховеном. Цей гімн любили виконувати разом Гельдерлін і його юні друзі.

Спогади Шарлотти фон Кальб, опубліковані в 1879 р. Емілем Паллеске, бентежать непідготованого читача [42]. Будинок баронеси, втім, судячи з усього вкрай набожної, кишить братами-масонами, більшість з яких були також ілюмінатами, вищими посадовими особами таємних орденів. Можна подумати, що там знайшла собі притулок ложа. Ті, хто проживав у ньому довго, кожен день могли зустрітися з усіма знаменитостями цього дуже особливого кола: фон Гундом («храмовник Суворого Послуху»), Гуфеландом, Варнгаґеном, Кнебелем, Райнгольдом, Кернером, Бертучем, Бонштеттеном, Маттісон, Міґом, а також Кніґґе, душею баварського ілюмінізму.

Шарлотта часто зустрічалася з главами вільномулярства і ілюмінізму і поза домом: «У Франкфурті в одній з лож я зустріла знайомих, а також доблесного Магістра, з яким я часто говорила кількома роками раніше у Майнінґу» [43]. Слід уточнити – це Кніґґе, у 1784 р., вирішальному для ілюмінізму, у Франкфурті, місті, в якому один з Ґоґелів – старійшина Головної ложі.

Після прибуття Геґеля в Франкфурт Гельдерлін, що служив не тільки в Шарлотти фон Кальб, але одночасно і у Сінклера, напевно мав його особисто інформувати про стан справ. Часом в коридорах розкішного житла Ґоґелів чути відгомін розмов про Елевсін. Як би там не було, матеріальними благами, якими спокушав його Гельдерлін, Геґель користується. У нього власна кімната поруч з кімнатою його учнів. Геґель, якому тоді було двадцять сім років, здатний оцінити цей привілей. Людині, яка марила свободою, можливість мати особисту кімнату є чи не райським блаженством. Иноді йому, як в Берні, випадає щастя обідати за хазяйським столом і куштувати хорошого хазяйського вина. Сидіти за столом багатіїв – яка удача, і в той же час, яке приниження, якщо вони схожі на Бертіна, над яким сміявся племінник Рамо.

Правду кажучи, ми краще уявляємо собі перебування Геґеля у Франкфурті завдяки деталям, які повідомляв Гельдерлін, ніж зі слів самого філософа. На щастя, існують і деякі инші свідчення... З боку Геґеля простягається епістолярна пустеля. Звичайно, у нього не було вагомих причин писати, та все ж, батьку, сестрі, старим однокласникам і друзям в Штутгарті, Тюбінґені, давнім своїм кореспондентам? Багато Геґелівських документів цього періоду загублено або знищено. Ми майже нічого не знаємо про його внутрішнє життя протягом трьох франкфуртських років.

Однак три зовсім незвичні події, дуже різні, привертають увагу: любовна драма Гельдерліна, публікація Геґелем «Листів» Жан-Жака Карта і його есе про політичне становище в Вюртемберзі.

ДІОТІМА

Приїзду Геґеля у Франкфурт з нетерпінням очікував Гельдерлін, який жив там вже протягом року, що ще більше зміцнило, якщо таке було можливе, гарячу прихильність друзів. Можливо, втручання Сінклера зіграло вирішальну роль, але посередництво Гельдерліна теж сприяло влаштуванню Геґеля у Ґоґелів, і воно було ще очевиднішим і зворушливішим. Відчутна між ними довіра, братерські стосунки і взаємне захоплення настільки ж великі і виняткові, наскільки радикальним виявиться близький розрив. Після від’їзду, вірніше, втечі, Гельдерліна, вони більше нічого не напишуть один одному і більше не зустрінуться.

Дуже красномовне мовчання Геґеля, який відтепер ні словом не обмовиться про Гельдерліна. Пізніше у своєму величезному і знаменитому курсі «Естетики» він жодного разу не згадає імені одного з найбільших німецьких поетів, якого знав краще за всіх із різних сторін, з яким по-братськи ділив прикрості, переживав драматичні події, що сталися, зокрема, у Франкфурті. Тоді як Хайнза, Іффланда, Хіппеля й инших осіб набагато меншого масштабу він згадував...

Немов надгробну плиту навалили на пам’ять про дружбу. Геґель сховав спогади в глибокій німій печалі. Ця мужня манера поведінки не раз супроводжує життя Геґеля: зробити вигляд, ніби подій, які залишили глибоку рану в душі, взагалі не було; заховане, однак, більше мучить.

Автори, яких Геґель не згадує і навіть імені яких воліє не вимовляти, – зовсім не обов’язково мали на нього найменший вплив, позитивний чи негативний.

Мовчання Геґеля – не наслідок забудькуватості неможливої, і не нехтування, немислимого; воно свідчення важкого переживання розриву. Такого, що і говорити про нього він не здатен. Звичайно, він був менш емоційною людиною, ніж його друг, але переживав глибоко. Історія з Гельдерліном, в якій він брав діяльну участь, епізоди і деталі якої були відомі тільки йому, замкнула уста Геґеля, бо він любив бідного поета. Не виключено, втім, що за ці три роки у Франкфурті Геґелю самому трапилося пережити щось подібне. Як дізнатися про це? І чи був Геґель всього лише конфідентом?

Гельдерлін поступив на службу домашнім учителем у сімейство Ґонтарів на початку 1796 р. Йому довірили двох дітей.

Сімейство було родом із Франції, його глава, великий франкфуртський банкір і продавець, цікавився тільки справами і фінансами, не читаючи нічого, крім відомостей про курси акцій, і відволікаючись від роботи виключно для найбільш банальних розваг. Його девіз характеризує його сповна: «Справи передовсім!».

Очевидно, вони з дружиною не дуже підходили один одному. Сюзетт Ґонтар (1769-1802), чутлива особа, мрійлива, сприйнятлива до мистецтва, до поезії, всього піднесеного, з прекрасним обличчям, осяяним світлом розумом, була у багатьох розуміннях різким контрастом із зовнішністю, стилем життя та уподобаннями чоловіка.

Гельдерлін, який був, приблизно, її однолітком, захоплений і приголомшений. Так мало статися: дві благородні душі з спільністю схильністю і антипатіями полюбили один одного. Заздрісна подруга повідомила про все чоловікові, якого часто не було вдома, пробудивши в ньому ревнощі. Чоловік став дратівливий, і його можна зрозуміти, хоча і не схвалити.

Одного вечора (1798) розлютившись, він повівся з Гельдерліном грубіше, ніж зазвичай.

Гельдерлін, не згадуючи про ліричне підґрунтя, вирішальне, однак, в цій історії, і навіть, навпаки, приховуючи його, перераховує в листі до матері приниження, які йому доводиться зазнавати на службі у Ґонтарів, що підштовхнули його, очевидно, до рішення залишити місце. Приблизно те ж міг би написати Геґель про свою службу у Ґоґелів, та й будь-який домашній учитель у Німеччині того часу. При всьому тому слід уточнити, що ні Гельдерлін, ні Геґель не переживали нічого незвичайного, в їхньому становищі важко було чекати чогось кращого, ніж те, що їм пропонували у Ґонтарів або Ґоґелів, як, втім, і раніше у Штайґерів.

Гельдерлін пише матері, вже покинувши Франкфурт, з Гамбурга від Сінклера, який прихистив його: «Прихильність [моїх учнів] та щасливі плоди моїх зусиль часто тішили мене, полегшуючи мені життя. Але зарозуміла грубість, незмінне свідоме презирство до будь-якої науки, культури, переконаність у тому, що вчитель, будучи прислугою, не має права чогось вимагати, якщо йому платять і т. п., а також багато инших зауважень на мою адресу, бо це звичайна манера поведінки у Франкфурті – все це мене ранило, незважаючи на те, що я намагався бути вищим, і наповнювало глухою злобою, такою, що шкодить як тілу, так і душі. [...] Якщо б ви могли бачити, наскільки багаті торговці, зокрема, у Франкфурті, розсерджені нинішніми подіями [підкреслено Гельдерліном], і як вони зганяють свою злість на всіх, хто від них залежить, ви зрозуміли б мене» [44].

Нагадаємо, що менше, ніж за два місяці до того, він запевняв мати після зустрічі з братом: «Нехай мій дорогий брат, зі свого боку, скаже вам, чи легко залишити таких гідних людей, як ті, у кого я живу, і настільки освічене суспільство, щодня мене тішить. Пан і пані Ґонтар розуміють, як і я, як вам хотілося б, щоб я був біля вас... Ми говорили про ваш лист і відчули одне й те ж...» [45]

Тим часом атмосфера в будинку Ґонтарів ставала все важчою. Бути слугою – куди не йшло, але коханим хазяйки, якого принижують перед нею!

Поет залишив місце в инших обставинах та з инших причин, ніж ті, про які він писав матері. Він ще продовжував певний час таємно обмінюватися листами з тією, кого увічнить у своїх творах під ім’ям Діотіма. Важко сказати, чи ця розлука стала причиною розумового розладу поета, чи він почався раніше. Так чи инакше, відтепер для двох і раніше тендітних створінь, а тепер остаточно зламаних, життя стало нестерпним. Сюзетт-Діотіма незабаром померла від тифу, в 1802 р. тридцяти трьох років від народження, в цей час Гельдерлін жив у Бордо. Звістка прийшла в місто, коли після чергового скандалу він виїхав і незабаром впав у безнадійне безумство. У Тюбінґені недалеко від Неккара ще можна побачити скромну вежу, в якій він провів решту життя в потьмареному стані в одного ремісника аж до 1843 р.

Очевидно, що Геґеля ця романтична історія вразила – він був не стільки свідком, скільки братом, иноді порадником – Гельдерлін охоче прислухався до порад того, кого вважав на відміну від себе «людиною розсудливою і спокійною», що також було перебільшенням [46].

Пізніше Геґель буде згадувати «зловісний Франкфурт» (Das unglückselige Frankfurt). Добрих спогадів про перебування там у нього не залишиться. Нещастя Гельдерліна, який просив його про допомогу, затьмарили образ міста. Для нього це також був перший жорстокий досвід розриву відносин. Потім будуть инші: він розлучиться з Шеллінґом. Троїстий союз «Тюбінґенських товаришів» розпадеться. Пізніше його чекає розрив з Єнською співмешканкою, з рідним сином. Незабаром помре Сінклер.

Однак якраз у Франкфурті зустрічає Геґель цього нового друга, який дійсно займався його влаштуванням до Ґоґелів. Ісаак фон Сінклер (1775-1815), особистість виняткова, після бурхливої ​​бунтівної юності – «радник дипломатичної місії» у Франкфурті. Його дружба з Геґелем говорить про ідеологічні та політичні симпатії молодого філософа навіть більше, ніж дружба з Гельдерліном. Спадковий вільний муляр, вслід за батьком, в 1805 р. він рішуче вплутається в змову проти принца-курфюрста Вюртемберґского, за що сяде на п’ять років у в’язницю, навернеться в фіхтеанство і буде черпати поетичне натхнення у Шіллера і Гельдерліна. Велика особистість!

Немає сумніву, Геґель не залишився зовсім чужим бунтівному духу Сінклера і їхніх спільних друзів. До того ж, його ім’я згадується в протоколах допитів злощасних змовників. Більше ми нічого не знаємо [47].

ЛИСТИ ЖАН-ЖАКА КАРТА

Про «зовнішню» діяльність Геґеля у Франкфурті нам насправді нічого не відомо, за винятком одного епізоду, про який нічого не знали майже всі його сучасники, і навіть не всі друзі були про це обізнані. Не знали протягом всього життя Геґеля і ще довгий час після смерті. Але можна припустити, що він не збирався нічого приховувати, принаймні, від Ґоґеля, Гельдерліна і Сінклера.

У 1798 р. Геґель публікує анонімно у Йегера у Франкфурті німецький переклад з власною передмовою і примітками «Листів Жан-Жака Карта Бернару де Мюраль, скарбникові Країни Во, про публічне право і сучасне становище» (Париж, 1793 р. «Серкль сосьяль»). Для цього він трохи змінює назву: «Конфіденційні листи Жан-Жака Карта про недавнє політико-юридичне становище в Країні Во». Дійсно, ситуація тим часом змінилася, репресій з Берна, які мали хлинути на Країну Во, не було, головно, завдяки раптовому наступу армії генерала Брюна. Написане Геґелем постало не як памфлет проти бернців, а як приклад краху тиранії в Швейцарії, урок і наука иншим країнам. Історія все ж навчає.

Отже, Геґель здійснює цю публікацію через два роки після свого від’їзду зі Швейцарії. Не вдалося з’ясувати, коли і за яких обставин було перекладено і проаналізовано ці листи. Дивує час публікації! Згодом він ніколи не хвалився цим подвигом, ніколи, наскільки відомо, не згадував його і примудрився протягом всього життя приховувати свою перекладацьку працю. Правда й те, що анонімна публікація великого шуму в його час не наробила. Можливо, вона спочатку була призначена для дуже вузького кола обраних читачів. Але тоді, беручись за таке обмежене і не обіцяючи значних прибутків видання, чи не розраховувало видавництво на допомогу зацікавленого в ньому мецената? Чи не був ним Ґоґель?

Публіці довелося чекати публікації «Бюхерлексікон» Кайзера в Лейпцигу, в 1834 р., щоб дізнатися – за умови уважного прочитання словника – хто був автором німецького перекладу «Листів Жан-Жака Карта», добре тоді забутих: Геґель! Без цієї, дуже пізньої, згадки (тридцять шість років минуло з виходу у світ!) нікому б і в голову не прийшло таке літературне батьківство, втім, тоді ніхто не звернув на публікацію уваги.

«Листи» написані адвокатом з Во, Жан-Жаком Картьє (1748-1813), патріотом і революціонером, противником Бернської тиранії, шанувальником і прихильником французьких жирондистів, який прагнув звільнення своєї країни. Самі листи – типовий зразок революційної французької «пропаганди».

Виконаний і опублікований Геґелем переклад був підпільною роботою, насамперед у сенсі анонімності (ім’я автора перекладу ретельно приховувалося), він був виданий нібито за кордоном і очевидно ходив по руках, про що говорила і назва. Сьогодні у світі збережено три екземпляри. Нещодавно відбулось перевидання.

Але це підпільна праця ще й тому, що французький оригінал, німецькою версією якого є Геґелівський переклад, теж підпільне видання.

Примітно, що книгу Жан-Жака Карта в 1793 р. надрукувало видавництво «Серкль сосьяль», один з найбільш революційних і екстремістських клубів, судячи, у всякому разі, з поставлених цілей, якщо не зі засобу їх досягнення. Слід згадати судження Маркса. Не відчуваючи ніякої симпатії до Робесп’єра, Марата, більшості якобінців, він робить виняток для «Серкль сосьяль» і Бабефа, попередників, по правді кажучи, далеких, його власних ідей: «Революційний рух, що почався в 1793 р. в «Серкль сосьяль», головними представниками якого в період розквіту були Леклерк та Руйї, і тимчасово зазнавши поразки під час змови Бабефа, що дозволило визріти комуністичні ідеї, яку один Бабефа Буонаротті знову пожвавив у Франції після революції 1830 р. Ця ідея, розвинена послідовно, є ідеєю нового світового стану» [48].

Натхненниками та керівниками «Серкль сосьяль» були абат Фоше і Ніколя де Бонвіль, обидва зі скандальною репутацією революціонерів – вільних мулярів, прихильників зрівняльної ідеології.

Зрозуміло, що Геґелівська публікація мала свідомо чи мимоволі виправдати втручання генерала Брюна у внутрішні справи Берна. Чи варто нагадувати у зв’язку з цим, що Брюн починав свою кар’єру друкарем у Бонвіля і, що він, таким чином, також, хоча й ненадовго, був пов’язаний з «Серкль сосьяль»? Збіг, мабуть, чисто випадковий, але дивовижний.

Фігура видавця книги Карта поглиблювала складність ситуації з ворожим памфлетом, надрукованим за кордоном і ввезеним до Швейцарії з очевидним наміром імпорту революції! Так вважали їхні Величності. Тому бернська влада рішуче вказала на незаконний характер видання, категорично заборонивши його поширення в Швейцарії. Всі друкарі, книготорговці, читальні і читальні товариства мусили перешкодити його поширенню – «не привертаючи, однак, до нього зайвої уваги [...]» [49].

Якщо Геґель читав цей твір під час свого перебування у Швейцарії, він міг це робити тільки потай. І чи не в ті часи він затіяв його перекласти, а, може, тоді ж закінчив переклад за виключенням кількох пояснень, доданих у Франкфурті?

Текст Геґеля виявився ще небезпечнішим, ніж памфлет Карта, якщо взяти до уваги дату його появи і події, що сталися за цей час у країні Во; це застереження, трохи туманне, иншим країнам і людям, які практикують репресії, про уроки, які їм було б не шкідливо винести з подій у Швейцарії. До кого Геґель, власне кажучи, звертається?

У тексті звучить загроза, невпинно повторювана усіма помірними революціонерами тих часів, що чинять тиск на владу і чекають від неї помилки: Discite justitiam moniti [50], і він додає до традиційного попередження напучування власне: «З тими, хто залишився глухий, доля вчинить суворо» (D 248).

Можна лише дивуватися різкості Геґелівських загроз: французька армія тільки що розтрощила бернську деспотію, захопивши скарбницю і чинячи в країні незаконні побори, але в той же час заснувавши більш демократичне правління. Звертаючись до монархічних або аристократичних режимів, Геґель говорить їм: ось що вас чекає, якщо ви негайно не проведете необхідних реформ.

Примітки, якими він скрашує текст, допомагають відчути, наскільки нестерпним і абсурдним був колишній бернський режим, описаний і проаналізований у книзі. Яких тодішніх гнобителів має він на увазі, звертаючись до них з пересторогою?

Геґель міг повсюдно твердити, що філософія «не має на меті вказувати, яким бути світу» [51], що єдине її завдання – «зрозуміти те, що є», не будуючи планів на майбутнє, до якого їй немає діла. Але так це лише для великих періодів, цивілізацій, глобальних соціальних та ідеологічних структур. Часом Геґель схильний допускати те саме і у випадку менш масштабних подій та інституцій. Чи вагався він, визначаючи їхні кордони?

Так чи инакше, але в той же самий час Геґель не пропускає нагоди дати владі пораду щодо того, як їй поводитися, повчаючи її, не допускаючи думки про те, що історія може закінчитися. Більше того, погрожуючи, застерігаючи, він лякає тим єдиним, що може збентежити, – революцією.

Такий кінець його передмови до «Листів» Карта, і таким же буде в 1831 р. закінчення його статті про Reformbill.

Ця публікація говорить, у всякому разі, про міцні революційні настрої Геґеля. Йому двадцять вісім років, у нього багатий життєвий досвід. Він знає, на що йде: це справді був багатий на наслідки крок.

Друзі Геґеля здригнулися б при одній думці про те, що могло статися, якби в Берліні в 1818 р., коли вирішувалося питання про призначення в університет, до багатьох причин для підозр додалася б новина про те, що він постачав в Німеччину отакі підривні ідеї. Дісталося б йому! Або якби в 1825 р. в розпал поліцейських і судових репресій проти таємної підривної діяльності, зокрема, закордонної, і під час суду над Віктором Кузеном раптом в якихось папках виявилася б згадка про цю ризиковану франкфуртську публікацію! Обвинувачені у справі Кузена так далеко не заходили, у всякому разі, вони були достатньо обережні і не залишали настільки явних, настільки легко ідентифікованих свідчень нерозсудливості.

Як це буває з усякою «підпільною», в широкому сенсі, публікацією, її літературне батьківство, очевидно, таємницею було не для всіх. Не віриться, що Геґель не відкрився Гельдерліну і Сінклеру, і що він діяв, не обговоривши з ними згадані пункти памфлету. Ще менше уявляється, щоб «принципала» Геґеля, негоціанта Ґоґеля, не ввели в курс справи. Хто зна, може, Ґоґель все це і задумав? Можливо, він допоміг знайти видавця, напевно, це зробити було нелегко. Правда, цей самий видавець, Йегер, під загальну мірку видавців не підпадає [52]. Але нам ніколи б не вдалося завершити дослідження, якби ми захотіли розвідати всі можливості, що відкриваються завдяки «Листам» Жан-Жака Карта.

Знайомство з Геґелівським демаршем винятково важливе для характеристики його особистості. Як би не склалося далі його життя, в цей період він твердий крок зробив. Чи забуде він коли-небудь зухвалу витівку, це дисидентство, цей заколот? Чи залишить вона слід у його душі? У всякому разі, окрім як у самій публікації, ім’я Жан-Жака Карта він ні до, ні після письмово і усно жодного разу не згадував.

Перші історіографи Геґеля про багато могли не здогадуватися. Ні Розенкранц в 1844 р., ні навіть Куно Фішер в 1901 р., а також Дільтей в 1905 р. про «Листи» Карта не повідомляють. Цей епізод, як і багато инших з життя Геґеля, залишився невідомий Ружу, Марксу, Енгельсу, К’єркегору. Багато часу мало пройти, перш ніж невиразні обриси фігури справжнього Геґеля, почали вимальовуватися...

Наскільки нам відомо, у Франкфурті Геґель на таку зухвалість більше не наважився. Инші його писання цього періоду залишилися лежати в ще глибшому «підпіллі», ніж переклад «Листів»: він навіть не намагається їх публікувати, дбайливо зберігаючи рукописи.

ЛИСТІВКА

У тому ж 1798 р. Геґель складає те, що німці тоді називали Flugblatt, «летючий листок», листівка, памфлет, що стосується його батьківщини, Вюртемберґу. Спочатку він називає його так: «Народ повинен вибирати магістратуру (членів муніципалітету)!». Що, звичайно, було радикальним нововведенням! Потім, поміркувавши, вибирає, принаймні, більш обережний заголовок: «Про нову ситуацію в Вюртемберзі, зокрема, про статус членів муніципалітету» (R 91-94).

У країні тільки що отримав владу герцог Фрідріх, майбутній король. Геґель вважає, що зміна влади сприяє проведенню необхідних реформ. Він натхнений ідеєю глибокого оновлення – тодішнім владикам, а так само тим, з ким йому доведеться мати справу до кінця життя, було чого побоюватися. Геґель, можна сказати, a priori, проголошує необхідність змін в принципі, підтверджуючи цю необхідність на прикладі Вюртемберґа. Як говорить Поль Рок, він розгортає «справжню теорію мирної революції» [53].

У сучасних йому авторів навряд чи можна зустріти схожий протест проти безвілля, терпіння, покори: «Покірне підпорядкування існуючому стану справ, відсутність надій, покірлива віддача себе на милість всемогутньої долі змінилися надією, пристрасним очікуванням чогось иншого. Образ кращих, справедливіших часів жваво закарбувався в душах людей, і прагнення до більш чистого, більш вільного стану, туга за ним схвилювали всі серця, посваривши їх з дійсністю. Бажання змести жалюгідні перепони зробило їх готовими на що завгодно, навіть на злочин».

І ще: «Наскільки сліпі ті, хто хотів би вірити, що інституції, конституції, закони, більше не відповідають звичаям, потребам, людській думці і покинуті духом, проживуть довго, а форми, до яких втратив інтерес розум і охололи почуття, здатні утримати народ в кайданах» [54].

Отже, Геґель вимагає для Вюртемберґа конституції, звичайно, монархічної, але представницької в сучасному розумінні терміну.

Це була велика зухвалість.

Геґель, зрозуміло, збирався надрукувати цю листівку. Однак, добре усвідомлюючи небезпеку і уважно відстежуючи конкретну політичну ситуацію, він волів «заздалегідь порадитися в листах зі своїми друзями з Штутгарту», а по суті, спільниками, людьми, які як і він, тверезо мислячі та поінформовані [55].

За їхньою порадою Геґель відмовився від публікації.

Це полемічне есе було засуджене на підпільне існування: рукопис, призначений для публікації, прочитання і оцінки тими, на кого він міг би вплинути, так і залишився рукописом.

ІСТОРИЧНА ТЕОЛОГІЯ

Геґель ще не зосередився на одному винятковому покликанні. Він займається різними речами і пробує себе в різних галузях. Відомо, що у Франкфурті він написав коментар, на нещастя втрачений, до творів економіста Джеймса Денхема Стюарта. Підготував нарис про політичне становище в Англії. Затіяв велику працю з питання про конституцію в Німеччині, яку продовжить і закінчить вже в иншому – наступному – місці свого перебування, в Єні.

Зрозуміло, його філософські роздуми йшли своїм ходом, і важко повірити, щоб на них якимось чином – дуже опосередковано – не позначалися життєві справи і досвід політичних починань. Пам’ятаючи про сказане, доречно звернутися до одного твору, в якому якраз більше мова йде про життя, ніж про філософську систему.

Франкфуртський період – час найбільшого поширення критичної філософії Канта. У 1797 р. вийшла «Метафізика вдач», і Геґель зробив до твору коментар. Слід взяти до уваги, що Геґель знайомився з філософією Канта в міру видання творів філософа, не маючи можливості охопити систему його поглядів цілісно, розібратися з вихідною точкою в її ставленні до фіналу, не будучи в курсі посмертних публікацій, всього того, що легко зробити у наш час. Це був спосіб вивчення філософії Канта, що сильно відрізняється від нашого.

Геґель розгортає критику кантівського мислення, у міру того як з’являються публікації, які демонструють його позиції. Кожного разу вихід чергового твору приносить певні несподіванки. Геґель на них відгукується приблизно в тому ж дусі, що і Фіхте, і Шеллінґ, хоча останні не в усьому з ним згодні. Він все більше противиться тому, що становить саму основу кантівського вчення, протиставлення пізнання духу і «речі в собі», рішуче відвертаючись від цього протиставлення в сторону якогось різновиду філософського монізму. Поступово він приходить до розробки певного вчення про «я», в якому воно перестає бути місцем перебування порожніх абстрактних форм, але стверджує себе як творча діяльність, що творить власний зміст.

Він перестає довіряти кантіанській моралі, насамперед її ригоризму, і намічає контури етичного універсуму, заснованого вже не на понятті боргу, а на ідеї життя.

У Франкфурті у Геґеля достатньо часу: він багато пише, якщо судити за кількістю збережених або документально зафіксованих рукописів, причому, судячи з усього, ніщо з цієї рясної спадщини не пропало. Як в Тюбінґені і в Швейцарії, він невпинно плодить тексти без розрахунку на публікацію, розкидатися ними, втім, він теж не буде, дбайливо зберігаючи те, що ускладнювало йому життя при довгих частих переїздах.

Ось ще одна проблема. У цьому наполегливому ​​прагненні зберегти писане змолоду, дуже особливого за характером, ймовірно, були не миттєві і минущі причини, але ґрунтовні, з якими було б цікаво розібратися. Якщо смерть наздожене його раптово, для нього вона не могла бути такою вже й несподіваною, адже він не сумнівався у тому, що колись вона прийде, і тоді, враховуючи його популярність, дослідники почнуть ритися у його паперах, виявлять ранні праці, скористаються ними з певними намірами, опублікують. Якби він побоювався непередбачуваної публікації або не розраховував на неї, у нього був радикальний спосіб уникнути її, знищивши пожовклі від часу аркуші.

Він цього не зробив, що наводить на думку про відданість або прихильність до досліджень і відкриттів молодості, до ідей, які пізніше так чи инакше проглядають в зрілій творчості, в якій вони виявляють себе приховано, і найбільш проникливі читачі часом вгадують їх присутність.

Серед франкфуртських творів є один – йому Ноль дасть окрему назву: «Дух християнства і його доля».

Сама назва Геґелівського тексту свідчить в певному сенсі про його не дуже богословський характер, маючи на увазі той сенс, яким зазвичай наділяють прикметник «богословський» у наш час, принаймні у Франції. Геґель бачить у християнстві якусь інституцію, підвладну «Стіксу і Долям» не менше, ніж инші людські установи.

Геґель дає реальний, мало не соціологічний опис історичної еволюції християнства, як він собі її уявляє, еволюції у бік «позитивізації» і виродження, що сталося всупереч намірам засновника християнства, намірам все більш нездійсненним. У самому підході до питання вгадуються сподівання автора, який продовжує пошуки, цілком, втім, безнадійні, підстав для нової релігії, яка виявилася б рятівною для народу. Остання фраза твору припечатує поразку християнства, принаймні у зазначеному сенсі: «Така доля християнської церкви: церква і держава, служіння Богу і життя, побожність і чеснота, дія духовна і тимчасова ніколи не зможуть утворити єдності» [56].

«Християнство і його доля» та инші релігійно-політичні твори цього періоду, викликаючи неослабний інтерес у наших сучасників, часто вводять їх в оману. Праці молодого Геґеля на шкоду працям зрілого філософа, берлінського Геґеля, оцінюються дуже високо. Можливо, недостатньо враховується така відмінна риса Геґелівського мислення, як його безперервність. Як казав Дільтей, в цих текстах молодості проявляється вся геніальність Геґелівського історизму, який щойно народився і ще вільний від пут системи» [57].

У цих текстах Геґель по-новому тлумачить багато речей, і часом вони таять у собі смертельну небезпеку для релігії, що живиться з настільки древніх джерел. Він все рішучіше і рішучіше долає (якщо словом «подолання» переводити Геґелівське Aufhebung, «зняття», яке означає для нього одночасно заперечення, збереження і піднесення) як традиційну релігійну та філософську догматику, так і відкидаюче цю догматику Просвітництво. Просвітництво та його вороги розташовуються, насправді на одній і тій же, як сказали б зараз, епістемологічній площині, або на одному і тому ж рівні розвитку свідомості, – ось цю площину, цей рівень і потрібно покинути в ім’я переходу на инший, більш високий рівень.

Геґель захоплено описує процеси розвитку, типові форми історичної еволюції, їх послідовні етапи, які несхожі один на одного і контрастують між собою, а також зв’язок і взаємозалежність (Zusammenhänge) елементів, або моментів, які здавалися спочатку ніяк один з одним не пов’язаними і навіть протистоять і виключають один одного. Він починає ставати філософом історії.

Його мислення спочатку інтуїтивне, потім обдумано ідеалістичне. Він намагається осягнути те, що називає «духом» досліджених ним історичних сутностей, іудаїзму, Стародавньої Греції, християнства. Геґель визначає дух народу, епохи і намагається перевести своє розуміння на мову понять, ґрунтуючись на численних і найрізноманітніших конкретних свідченнях і документах.

У той же час він відновлює дослідження на тему – насправді суміжну – «Позитивності християнства», працюючи над бернським текстом, для якого пише новий вступ (1800). Це нарощування зусиль і множення рукописів, схоже, говорить про бажання опублікувати їх, бажання таємне і не здійснене.

Отже, у Франкфурті Геґель віддається плідній розумовій діяльності, трохи безладній. Для біографа якраз і є цікавим те, що однозначно філософськими ці досліди не назвеш. Правду кажучи, ті з них, які мають відношення до «Позитивності» і «Долі», взагалі не піддаються хоч якійсь традиційній класифікації.

Але саме до кінця перебування у Франкфурті Геґель починає піклуватися про додання більшої методологічної суворості своїм судженням, і він її демонструє на декількох сторінках, показово названих ним Systemfragment («Фрагмент системи») і завершених 14 вересня 1800 р. незадовго до від’їзду в Єну, куди він прибуде в січні 1801 р. [58]

Він мріє, мабуть, про власну філософську систему. Він пропонує її нарис, в якому виходить з поняття нескінченного життя, зближується з поняттям духу. Прощай, Канте! Геґель часто буде вдаватися до такого більш-менш повного уподібнення одних фундаментальних філософських понять иншим.

Його розуміння духу діалектичне настільки, що дух сам по собі важко відрізнити від духу діалектики. Він вдається до формулювань, логічних і спекулятивних одночасно, від яких не відмовиться в більш пізніх творах: життя – це нескінченна різноманітність, протистояння, нескінченне опосередкування, так само як і дух, «жива єдність розмаїття». Хіба не це проголосив Геракліт: ëv Siacpépou éauxco! [59]

ПРОМІЖНИЙ ПІДСУМОК

Незадовго до того як покинути Франкфурт, Геґель представляє своєму другу Шеллінґу, з яким він незабаром зустрінеться в Єні, щось схоже на путівник по своєму інтелектуальному житті. Це єдиний лист, що залишився з франкфуртського періоду, крім грайливих листів Нанетт Ендель. Він датований 2 листопада 1800 р.

Цікаво, що Геґель малює своє життя таким, яким би йому хотілося показати його другові. Можна порівняти цей автобіографічний нарис з тим curriculum vitae, який він надасть кілька років по тому в розпорядження Ґьоте. Втім, чи не розраховує Геґель на те, що Шеллінґ, вже влаштувавшись в Єні, познайомить з його листом деяких високопоставлених осіб або, щонайменше, доведе до відома цих осіб його зміст: «У моїй науковій освіті, яка почалася з вивчення найбільш нагальних потреб людини, мене потреба привела до занять наукою, і ідеалом моєї юності неминуче мала стати форма рефлексії, що перетвориться в систему; і ось тепер я запитую себе, якщо мене все це ще займає: як знайти засіб, який поверне нам здатність впливати на людське життя. З усіх, кого я бачу навколо себе, ти мені здаєшся єдиним, в кому я хотів би бачити друга як з погляду висловлення ідей, так і в сенсі впливу на світ; бо я бачу, що ти збагнув людину досконало, тобто всією душею і без тіні марнославства».

І він додає, трохи улесливо, трохи благально: «Ось чому я дивлюся в твою сторону з такою довірою, я хочу, щоб ти допоміг моєму безкорисливому зусиллю і зміг оцінити його, навіть якщо воно не досягає висоти твоїх помислів» (С1 60-61 ).

Що має на увазі Геґель, говорячи про «найбільш нагальні потреби людини», з яких він нібито починав? Можливо, він має на увазі не політичні та релігійні питання, а побутові, біологічні, економічні проблеми? Шеллінґ, який його знав, мусив про це здогадатися. Принаймні він визнає – та й як можна було приховати це від товариша з Тюбінґену – що спочатку його інтелектуально займали зовсім не теологія, філософія чи метафізика.

Коли Геґель покидає Франкфурт, завершується та половина його життя, яка припадала на XVIII століття. Все його затягнене формування відбувалося в століття Просвітництва і Революції. З настанням XIX століття він отримує більшу свободу. Полишає учителювання. Стає більш незалежним. Смерть батька і отриманий спадок звільняють його на певний час від фінансової залежності. Прагне робіт і слави, він розуміє, що відстав від инших молодих філософів, і перш за все, від найблискучішого з них, найближчого йому – Шеллінґа.

Рубіж століття стане також кордоном його життя. На якийсь час він зможе повністю присвятити себе філософії. Найману працю, учителювання, пряма залежність від будь-кого, від вихованців, від чужої сім’ї, зміняться залежністю, менш сором’язливою, від громадських установ.

Він їде так, як це, схоже, уже стало його звичкою – не озираючись. Цей теоретик безперервності невпинно практикує розриви. У нього більше не буде відносин, навіть епізодичних, ні з Ґоґелями і його франкфуртськими учнями, ні зі Штайґером та учнями в Берні, ні з Гельдерліном – от же ж! – ні з иншими, не такими близькими друзями, яких він міг знайти у Франкфурті. Він просто припиняє і підтримувати стосунки. Найсильніших висловів недостатньо, щоб охарактеризувати його поведінку. Загалом, він пристосовується до різних мінливих ситуацій нітрохи не краще за Гельдерліна, але скаржиться не так голосно, переживає про себе, знаючи міру в переживаннях, голову зберігає холодною.

Два листи, що стосуються тих часів, коли він вже поїхав з Франкфурта, дають уявлення про те, що пов’язувало Геґеля з цим містом.

В одному – від Віндішманна (С1 277 і 282) – згадується ім’я Йоганна Христіана Ермана (1749-1827), лікаря, прихильника Французької революції, активного, заангажованого вільного муляра і ілюміната, друга сім’ї Ґоґелів. Він брав діяльну участь у засіданні Ложі Союзу в честь Жана-Давида Ґоґеля в 1798 р. Геґель неодноразово дружньо відгукується про нього у своєму листуванні.

В иншому – листі самого Геґеля (С1 67-68), адресованому Вільгельму Фрідріху Хуфнагелю (1754-1830), богослову і педагогу, другу Паулюса, він просить передати привіт друзям. Від такої кількості вільних мулярів в оточенні філософа у біографа вже воістину паморочиться голова: сам Хуфнагель, член колегії (jury des prix) ложі Союзу, комерсант Фольц, банкір Банзая з сімейством, професор Моше, імена, багаторазово згадані в «Анналах ложі Союзу» [60].

ЄНА

Якби все, що я ще можу зробити, додати до того, що Ви заснували і звели!

Ґьоте. Лист Геґелю, 1824 р. (С2 42)

Геґель з полегшенням залишає «Франкфурт, місто печалі» (С1 297). Сказати по правді, не так вже й багато особистих прикростей довелося йому там пережити. Прихильності до цього місця він відчував не більш, ніж до будь-якого иншого з тих,  де йому доводилося певний час проживати, всюди доволі обмежено.

Цього разу невелика спадщина дає йому хоч якусь можливість вибору. Геґель зупиняється на місці, що обіцяє в його становищі найбільшу вигоду, – на Єні. У певному сенсі навряд чи це вибір. Молоді німецькі інтелектуали можуть сперечатися щодо високого духовного призначення людини, але в тому, що стосується нікчемного земного існування, вони одностайні: кращого за Ваймар-Саксонії притулку не знайти.

Це був знаменитий центр культурного життя, славний присутністю таких геніїв, як Ґьоте і Шиллер з їх невичерпною творчою енергією. Великі письменники і художники здебільшого проживали у Ваймарі. У Єні, другому за значенням місті цієї крихітної держави, був університет, в якому розцвітала нова, жива, відважна філософія.

У культурному плані велике герцогство Ваймар-Саксонія перевершувало инші німецькі «держави»: міністром освіти і культів в ній був не хто инший, як Ґьоте, найбільший з поетів і – хоча все в світі відносно – вільний і відкритий розум.

З 1787 р. Райнгольд почав викладати в Єні філософію Канта, з якою йому мало-помалу, дійсно, вдалося познайомити публіку. Фіхте наслідував його в 1794 р., розгорнувши філософську і педагогічну діяльність, галасливу, напружену, гарячкову аж до 1798 р., дати, коли йому довелося звідти терміново їхати.

Слідом за цими двома світилами, рішуче протистоячи їхнім доктринам, блищить яскравіше за инших Шеллінґ, збираючи навколо себе допитливих, всіх, кого більше не влаштовувала застаріла традиція, і хто прагнув, часто наосліп, до оновлення.

Шеллінґ, все ще вірний друг, бачив до того часу в Геґелі більше учня, ніж суперника. Він кликав його прийти і зайняти місце поруч з ним в ідеологічній битві, обіцяв допомогу і пораду, пропонував співпрацю. У Геґеля не було причин для коливань.

За багатьма параметрами перебування в Єні є найбільш творчо активним періодом у житті Геґеля. Не те щоб він не створив нічого великого згодом, і особливо наприкінці свого шляху, – в Берліні. Але саме в Єні знайшли форму ідеї, що відрізняють його від инших мислителів, ідеї, які він всебічно розвине і модифікує, застосовуючи до найрізноманітніших учених сфер: Єна – це вироблення того, що Геґель назвав «незбагненними поняттями» (des concepts inconcevables).

Такий творчий злет спонукав багатьох біографів, особливо під впливом екзистенціалізму XX століття розділити його духовне життя на дві частини, мало не протиставляючи одну одній: до і після Єни. Вони звеличують «молодого» Геґеля, винахідливого і відважного, порівнюючи зі «старим», чий млявий склеротичний розум харчується жуйкою колишніх інтелектуальних завоювань. Спочатку революціонер, а в кінці обиватель, парвеню: яке падіння!

Таке розмежування породжене оцінками, щонайменше, суперечливими. Щоб засумніватися, достатньо полистати пухкі томи берлінських «Лекцій». Вони, безсумнівно, багато чим зобов’язані Єнським відкриттям, але додають до них велику кількість матеріалів, надбаних недавно, нових аспектів і відомостей, уточнень і виправлень. До того ж весь час на світ з’являються нові версії.

Як би там не було, Єна, звичайно, була напрочуд насиченим періодом творчості, зазначеним інтелектуальними успіхами, і також, це правда, періодом життєвих і професійних прикростей, завжди повчальних для Геґеля, так чи инакше на ньому позначених.

Його батько помер у січні 1799 р. Після розділу майна між братами і сестрою Геґель отримав у спадок 3154 флорина. Якийсь час він міг жити абсолютно незалежно, але спочатку він мусив закінчити свої обов’язки у Франкфурті.

У Єну він прибув в січні 1801 р.; там він мав прожити шість років. До нещастя, деякі зі знаменитостей, що складали славу Ваймар-Саксонії, тільки що покинули цю країну або збиралися зробити це: Фіхте, Нітхаммер, Паулюс... Шиллер помре в 1805 р. З їхнім відходом країна втрачала престиж і привабливість. Але немов для відшкодування цих сумних втрат на звільнені місця хлинув потік молодих честолюбців, які шукали посад, творчості і популярності. Як і вони Шеллінґ та Геґель не відрізнялися відсутністю апетиту. Вони були готові поглинути все.

Важко навіть уявити атмосферу суперництва, мало не ворожнечі, створену тодішніми, насамперед, молодими викладачами університету. До кінця свого перебування в Єні Геґель зронив: «звірине царство духу» [61]. Ми б, мабуть, сказали: інтелектуальні та соціальні джунглі.

Спочатку Геґеля вважатимуть «учнем Шеллінґа», як його атестує Швайгхойзер в 1804 р. в першій французькій замітці, де імена обох друзів стоять поруч [62]. Насправді йому дуже потрібні публікації. Крім анонімного перекладу «Листів» Жан-Жака Карта, яким він не дуже і міг хвалитися на публіці, Геґель ще нічого не опублікував. Гельдерлін вже відомий своїми найзначнішими творами, та й Шеллінґ раз за разом громоподібно вибухає філософськими творами.

Більш стерпні умови життя в Єні і приписи, спочатку братські, Шеллінґа, посувають Геґеля на напружену роботу, результатом якої стане ряд статей і пізніше – «Феноменологія».

Щоб його прийняли в університет, він, мало не відразу після прибуття в Єну, подає до захисту «інавгураційний твір», щось типу невеликої дисертації, про «Орбіти планет» (De orbitus planetarum), що налічує 25 сторінок [63]. Безсумнівно, ідеї на цю тему склалися в нього, завдяки великому читанню, вже в Швейцарії [64]. Вони припускають серйозну наукову підготовку та відзначені гострою критичною спрямованістю.

Геґель проголошує в цій дисертації рішуче неприйняття теорій Ньютона, які йому так до кінця і залишаться ворожими. Різко виступаючи проти всякої по суті «механістичної», «математизованої» науки на користь віталізму і звичайних установок «Філософії природи», типу Шеллінґової і деяких инших авторів, він непоправно компрометує свої наукові дослідження і роздуми.

Геґель намагається узгодити свій загальний підхід до законів Кеплера, на щастя, німецького вченого. За відсутності об’єктивних даних, і беручи до уваги тільки дати, можна сказати, що остаточна версія дисертації була зшита на швидку руку, – це частково пояснює і вибачає як зарозумілий тон, так і вражаючі неузгодженості і лакуни.

Захист припав саме на 27 серпня 1801 р., день народження Геґеля. Простий збіг? Він може навести на думку про те, що випробування не було нічим більшим ніж просто формальністю.

Докторська робота Геґеля не стосується того, що ми нині називаємо, власне, філософією. Зрозуміло, філософія в той час не мала своїх суворих рамок і не відокремлювалася від приватних наук, але Геґель береться трактувати специфічні проблеми астрономії! «Філософія» тут зводиться до того, щоб сховатися під крилом Шеллінґіанства і продемонструвати безцеремонність у поводженні з результатами спостережень. Чиста спекуляція, «спекулятивна» наука, – такою була орієнтація «Філософії природи», що якраз входила в моду.

У своєму дослідженні Геґель самовпевнено намагався теоретично заповнити лакуну в ряді відомих тоді планет між Марсом і Юпітером. Але незабаром стане відомо про відкриття за шість місяців до того иншої планети, названої Церера. Так що теоретичного заповнення лакуна не потребувала. Церера, яку Геґель не так давно прославив, підвела філософа...

Якщо автор виявляв незнання і легковажність у дисертації про планети, то куди дивилося журі, яке присудило йому ступінь доктора за недостовірне дослідження? Але журі було доволі тісним колом знайомих, які зібралися навколо кандидата з нагоди його ювілею. І тоді зміст дисертації, – а так це бувало в усі часи – можливо, не такий уже й важливий, до того ж і вигадки «Філософії природи» не здавалися такими шокуючими, якими вони видаються в наші дні.

До захисту дисертації Геґель додав захист «12 тез», також на латині, які мали стати предметом публічної дискусії, тобто, обговорюватися в присутності журі та двадцяти п’яти свідків. Тези говорять дещо про рівень логіко-філософського і етичного мислення Геґеля до 1801 р. (R 156-159).

Перша теза звучить так: «Протиріччя – мірило справжнього, відсутність протиріччя – ознака помилкового».

Друга: «Силогізм – початок ідеалізму».

Помітно, що контури остаточної філософії Геґеля вже проступають тут дуже чітко, щонайменше, контури її основ. Передують їй і деякі инші тези. Шоста: «Ідея – це єдність кінцевого і нескінченного, і вся філософія живе в ідеях». Дев’ята: «Початок науки моральності (Sittlichkeit) – це благоговіння перед долею (Ehrfurcht vor dem Schicksal)». І найбільш скандальна для кантіанців, дванадцята: «Досконала моральність (Sittlichkeit) суперечить чеснотам»!

ПРИМІТКИ

1. Voltaire. Essai sur les mœurs et Pesprit des nations (Éd. René Pomeau. Paris: Gamier, 1963. T. I.). P 135. Схожа оцінка Лаланда в Supplément au Dictionnaire des sciences, des arts et des métiers. III. Paris et Amsterdam, 1777. P 132.

2. Roques P. Op. cit. P. 40.

3. Hölderlin. Op. cit. P. 838–841. Див. також P. 846, 850,853 etc. «Діти землі». Ibid. P. 858, 873 etc. Геґель про Матір-землю: Nah!. Р. 28.

4. Roques P. Op. cit. Р. 40-41.

5. Ср.: D’HondtJ. Hegel secret. Op. cit. P. 227–281, в т.ч., P. 276-279.

6. Rosenkranz K. Aus Hegels Leben // Prutz. Literar‑historisches Taschenbuch. 1843.1. P. 98.

7. Dilthey. Op. cit.

8. Haym R. Hegel und seine Zeit. Berlin, 1857. P. 38.

9. Bertaux P. Hölderlin. Essai de biographie intérieure. Paris: Hachette, 1936. II. P. 73.

10. Die Illuminaten, Quellen und Texte / Publiés par Jan Rachold. Berlin: Akademie‑Verlag, 1984. P. 177.

11. Ibid. P. 30.

12. В Eleusinien des 19. Jahrhuderts. 1802. P. 1-43, et 1803. P. 1-60. Enregistre par August Wolfstieg. Bibliographie der freimaurerischen Literatur. Hildesheim: Olms, 1964. II. P. 194 (№ 24127).

13. В душі (um.). – Прим. пер.

14. BarruelA. Mémoire pour servir à l’histoire du jacobinisme (1798–1799). Texte revu en 1818. Réédition de 1973, à Vouillé.

15. Barruel A. Spartacus‑Weishaupt, fondateur des Illuminés de Bavière. Réédition moderne. Les Royat: Ventabren, 1979.

16. ADB. T. XXIII, 1970. Art. «Niethammer». P. 689–691.

17. Le Forestier R. Les Illuminés de Bavière et la franc‑maçonnerie allemande. Dijon, 1914. P. 711–712.

18. Lessing. Ernst und Falk, Gespräche für Frey-maurer‑Fortsetzung, 1780 // Sämtliche Schriften. T. X. Berlin: Voss, 1839. P. 292–293.

Це Fortsetzung (наступне після «Діалогів») не переклав П’єр Граппен. Op. cit. (див. вище: Гл. VI, прим. 3).

19.Leenhoff et Po? sner. Internationales Freimaurerlexion, Zurich, s. d., colonne 1212.

20. «Муньє зав’язав стосунки з кількома найбільш активними та відомими ілюмінатами: Боде, Бьоттиґер, Котта» (Baldensperger F. Le Mouvement des idées dans Pemigration française (1789–1815). Paris: Plon‑Nourrit, 1925. Tome II. P. 26, note).

21. Jean‑Pierre‑Louis de la Roche du Maine, marquis de buchet. Essai sur la secte des Illuminés. Paris, 1789.127 p. Численні перевидання.

22. Mounier J. – J. De l’influence attribuée aux Philosophes, aux Francsmaçons et aux Illuminés sur la Revolution française. Tübingen: Cotta, 1801 / Éd. de 1822. Paris: Ponthieu. P 169–170.

23. Фрідріха Християна II ілюмінати звали Тімолеоном, Баггезена – Іммануїлом. Їх вражаюча переписка стосовно баварського ілюмінізму опублікована: Фрідріх Християн Шлезвіґ-Гольштейнський, Тімолеон та Іммануїл. Переписка с Йенсом Баггезеном (нім.). Leipzig, 1910.

Баггезен був розповсюджувачем воскреслого ілюмінізму, як і поет Матгассон, який, будучи в Тюбінґенському Штифті, кинувся в обійми Гельдерліна и залишив запис в альбомі Геґеля (В4 52). Маггіссон був наймолодшим із посвячених в німецькому вільномулярстві.

Можна дізнатися в: Schulz H. Friedri-ch‑Christian, Herzog von Schleswig‑Holstein. Stuttgart, 1910; і Engel L.Geschichte des Illu-minaten‑Ordens, ein Beitrag zur Geschichte Bay-erns. Berlin, 1906.

24. Haasis H. G. Op. cit. P. 197.

25. Engel L. Op. cit. P. 459.

26. Aus Schellings Leben in Briefen / Pub. par G. L. Plitt, 1869–1870.1. P. 100: lettre de S. à ses parents, mutilée.

27. Йоганну Фрідріху Міґу (1744–1819) див.: Neue Deutsche Biographie. Berlin: Duncker et Humblot. T. XVII. P. 470.

28. Лессинґ, лист від 26 листопада 1778 р. // Sämtliche Schriften. Op. cit. T. X. P. 458–459.

29. Ligou. Op. cit. P. 1125.

30. Ibid.

31. Nohl. Р, 250, п. а,

32. Hegel. Phénoménologie. Op. cit. I. P. 90–91; voir même ouvrage / Trad. J. – P Lefebvre. Paris: Aubier, 1991. P. 99. (Див.: Геґель Г В. Ф. Феноменологія духу. СПб., 1992. С. 57–58

33.«Найбільш прозорі містерії» (фр.). – Прим. пер.

34. «Явище містерії». Перек Г. Шпета: «одкровення містерії» (фр.). – Прим. пер.

35.Hegel. Histoire de la philosophie. Introduction. (Gibelin). Op. cit. P. 186.

36. Ligou. Op. cit. P. 398.

37. Der Grosse Brockhaus. 16–е ed. Wiesbaden, 1954. T. IV. Art. «Freimaurerei». P. 279. Геґель згаданий тут разом з Фіхте, Краузе, Гумбольдтом, Гарденберґом, Віландом, Фоссом, Гайдном та ин. В инших виданнях словника цієї згадки немає.

38. «Масонські церемонії уже через свій релігійний характер були блюзнірством або ж неортодоксальним культом» (Lanzac de Laborie. Jean‑Joseph Mounier. 1887. P. 319).

39. Листи Нанетт не надруковані в першому виданні «Переписки» Геґеля, яке готував його син Карл (Briefe von und an Hegel. 2 vol. Berlin: Dunker et Humblot, 1887).

40. Про зв’язок з вільними мулярами та ілюмінатами сімейства Ґоґелів: Le Forestier. Op. cit. P. 230, note 1; Illuminaten, Quellen und Texte. Op. cit. P. 177, 400; Wolstieg. Op. cit. III. №. 3641,15900-1-2-3.

41.Annalen der Loge «Zur Einigkeit». Francfort: Horstmann, 1842. 376 p.

42. Gedekblätter von Charlotte von Kalb / Pub. par Émile Palleske. Stuttgart, 1879.259 p.

43. Ibid. P. 113.

44. Hölderlin. Op. cit. P. 673.

45. Ibid. P. 408.

46. Ср.: Hölderlin. Op. cit. P. 411.

47. «Ім’я Геґеля згадується в звітах про допити, що проводились в зв’язку з якобінським рухом в Штутгарті, в той час, як сам Геґель був наставником у Франкфурті» (Haasis H. G. Gebt der Freiheit Flügel. Op. cit. T. II. P. 825).

48. Marx К. et Engels F. La Sainte Famille / Trad, par Edna Cogniot. Paris: Éd. Sociales, 1969. P. 145.

49. Junod L. Mélanges offerts à M. Luis Bosset. Lausanne, 1950. P. 45

50. «Ви, сьогодні попереджені, учіться бути справедливими!». Цей латинський заклик Вергілія повторювали майже всі відважні реформатори епохи (Боннвіль, Фьорстер та ин.).

51. Так: Principes de la philosophie de droit (Derathé). Op. cit. P 57.

52. Йєгер видав переклади різних публікацій «Серкль сосьяль», багатьма із яких скористався Геґель. «Серкль сосьяль» був «одною з перших – провалених – спроб змусити вільномулярство приймати активнішу роль в Революції» (Mossdorf. Allgemeines Handbuch der Freimaurerei. 1901. T. I. P. 181).

53. Roques P. Op. cit. Р. 57.

54. Hegel. Premiers écrits / Trad, par Olivier Depré. Paris: Vrin, 1997. P. 166–167 (trad. mod.).

55. Fischer K. Op. cit. P. 55.

56. Hegel. L’Esprit du christianisme et son destin / Trad, par Frank Fischbach. Paris: Presse‑pocket, 1992. P. 155.

57. Dilthey. Op. cit. P. 3.

58. Nohl. Р. 345.

59. Грецьку формулу знаходимо у Гельдерліна (Op. cit. Р. 203, 205). Геґель, як видається, уникає буквального цитування, але насправді постійно її коментує.

60. Annalen der Loge zur Einigkeit. Op. cit. (note. 3, вище).

61. Phénoménologie de l’esprit. Op. cit. I. P. 324.

62. SchweighaeuserJ. – J. Sur l’état actuel de la philosophie en Allemagne // Archives littéraires de l’Europe. Paris‑Tübingen, 1804. P. 189–207. Cp.:D’Hondt J. Première vue française sur Hegel et Schelling (Hegel-Studien, Beiheft 20, Bonn, 1980. P Al‑SI.

63. Les Orbites des planets / Trad, par François de Gandt. Paris: Vrin, 1979.

64.Bondéli M. Hegels philosophische Entwicklung in der Berner Periode // Hegel in der

ч
и
с
л
о

83

2015