Ґотґольд Єфраїм Лессинґ

Наес omnia inde esse in quibusdam vera,

unde in quibusdam falsa sunt.

(Augustinus) [1]

ВСТУПНЕ СЛОВО ВИДАВЦЯ

З першою половиною цієї роботи я вже познайомив читаючу публіку. Тепер я можу додати до цього инше.

Тут автор піднявся на вершину пагорба, звідки він бачить, як йому здається, дещо більше, ніж шлях, визначений велінням сьогоднішнього дня.

Але подорожнього, який поспішає, щоб скоріше дістатися до місця ночівлі, він не кличе з дороги. Не вимагає, щоб краєвид, що зачарував його, захопив і погляди инших.

Що ж, подумав я, хай він стоїть і захоплюється, там, де він стоїть і захоплюється!

О, якби він приніс з тієї неозорої далі, яку не зовсім приховує від його погляду, але й не цілком відкриває йому м’яка вечірня зоря, хоча б натяк на те, що так часто бентежило мене!

Я маю на увазі таке. Чому б нам не бачити у всіх позитивних релігіях тільки шлях, яким повсюдно лише й міг іти – і надалі буде йти – у своєму розвитку розум людини, замість того, щоб насміхатися або дратуватися, говорячи про якусь з них? Адже такого глузування, такого роздратування не заслужило ніщо в цьому найкращому зі світів; то невже ж їх заслуговують тільки релігії? Чи ми бачимо перст Божий у всьому, окрім наших помилок?

1

Те, що для окремої людини – виховання, для всього людського роду – одкровення.

2

Виховання – це одкровення, дане окремій людині; одкровення – це виховання, яке було дане, і ще дається, людському роду.

3

Я не буду тут зачіпати те, чи корисно розглядати під цим кутом виховання в педагогіці; але в теології вельми корисно показувати одкровення як виховання людського роду і те, що це усуне багато труднощів, не викликає у мене сумніву.

4

Виховання не дає людині нічого понад те, що вона могли б знайти і сама, воно дає їй те, що вона могла б дізнатись сама, але швидше і легше. Отже, і одкровення не дає людському роду нічого понад те, до чого людський розум, полишений сам на себе, не прийшов би і сам, але воно дало і дає йому найважливіші моменти такого усвідомлення раніше.

5

І схоже до того, як в процесі виховання важливо, в якій послідовності розвивати сили людини, схоже до того як не можна відразу навчити людину всього, і Бог мусив у Своєму одкровенні зберігати відому послідовність, відому міру.

6

Якщо перший чоловік і був з самого початку наділений споконвічним розумінням єдиного Бога, то це повідомлене (а не набуте) усвідомлення не могло довго зберігатися в своїй чистоті. Як тільки полишений на себе людський розум приступив до його розробки, він розклав єдине невимірне на ряд вимірних частин і наділив кожну з них якоюсь характерною властивістю.

7

Так природним чином виникло багатобожжя і ідолопоклонство. І хто знає, скільки мільйонів років людський розум блукав би ще цими хибними шляхами (хоча окремі люди всюди і у всі часи розуміли, що це хибні шляхи), якби Богу не було завгодно знову задати йому поштовхом правильний напрямок.

8

Але, зважаючи, що Бог вже не міг, та й не хотів, відкриватися кожній окремій людині, він обрав окремий народ, щоб особливо виховати його; і народ найбільш неотесаний, найбільш дикий, виховання якого можна було почати з самого початку.

9

Це був ізраїльський народ, про богослужіння якого в Єгипті ми взагалі нічого не знаємо. Адже до участі в богослужіннях єгиптяни таких мерзенних рабів не допускали, а Бога батьків своїх вони забули.

10

Можливо, єгиптяни просто заборонили їм мати Бога, мати богів, змусили їх повірити, що у них взагалі немає Бога, взагалі немає богів, що мати Бога, мати богів – пріоритет кращих, єгиптян, – і все це тільки для того, щоб з більшою видимістю права тиранити цей народ. Але хіба тепер ставлення християн до своїх рабів сильно відрізняється від цього?

11

Спочатку Бог сповістив про себе цьому грубому народові тільки як про Бога його батьків, щоб насамперед довести до його свідомості думку, що і у нього є Бог, привчити його до цієї думки.

12

Слідом за тим Він, здійснюючи чудеса, вивів цей народ з Єгипту і поселив його в Ханаані, довівши йому тим самим, що Він могутніший за будь-якого иншого бога.

13

І продовжуючи доводити йому, що Він наймогутніший з усіх богів (а таким може бути тільки один), Він поступово привчив його до поняття Єдиного.

14

Але як далеко ще це поняття Єдиного від істинного трансцендентального поняття Єдиного, яке розум лише так пізно навчився упевнено виводити з поняття безкінечного!

15

Піднестися до істинного поняття Єдиного весь цей народ ще довго не міг, хоча його кращі люди в більш-менш наближалися до нього; це і було єдиною справжньою причиною того, що він так часто відступав від свого Єдиного Бога, сподіваючись знайти Єдиного, тобто найбільш Могутнього, в якомусь иншому бозі иншого народу.

16

Однак цей народ, настільки грубий, настільки нездатний до абстрактного мислення, ще так глибоко знаходиться в дитинстві, – яке моральне виховання міг він сприйняти? Тільки те, яке відповідає дитячому віку: виховання за допомогою безпосередніх, чуттєво сприйнятних покарань і нагород.

17

І тут, отже, виховання і одкровення поєднуються. На цій стадії Бог міг дати своєму народові тільки одну релігію, тільки один закон – той, дотримання або недотримання якого дозволяло тут, на Землі, сподіватися на щастя або загрожувало нещастям. Бо за межі земного життя погляди цих людей ще не проникали. Вони нічого не знали про безсмертя душі, не жадали вічного життя. Відкрити ж їм уже тепер все це, ще настільки мало доступне їхньому розумінню, – хіба це не було б для Бога чимось схожим на помилку марнославного вчителя, що віддає перевагу перевантажувати дитину знаннями і хвалитися нею, замість того, щоб з усією ґрунтовністю навчати її.

18

Але до чого, запитаєте ви, виховувати такий грубий народ, народ, з яким Богу довелося починати з самого початку? Я відповім: для того, щоб тим впевненіше використовувати згодом окремих його представників у вихованні всіх инших народів. Бог виховував у ньому майбутніх вихователів людського роду. Ними стали євреї, могли стати тільки євреї, тільки мужі вихованого так народу.

19

І далі. Коли час побоїв і пестощів минув, дитина виросла і досягла розумного віку, батько раптово виштовхав її на чужину. І тут дитина одразу ж зрозуміла, як добре їй було у рідній домівці і наскільки вона цього не усвідомлювала.

20

Поки Бог проводив свій обраний народ по всіх щаблях дитячого виховання, инші народи земної кулі продовжували йти своїм шляхом, який освітлювало сяйво розуму. Більшість з них сильно відстало від обраного народу, лише деякі випередили його. Це трапляється і з дітьми, які полишені самі на себе: багато з них виростають зовсім неотесаними, деякі якось неймовірно самі себе виховують.

21

Однак схоже до того, як ці щасливі винятки ніяк не спростовують користь і необхідність виховання, так і кілька язичницьких народів, які досі були наче попереду обраного народу навіть в пізнанні Бога, ніяк не спростовують необхідності одкровення. Дитина, яку виховують, починає з повільних, але впевнених кроків; вона не скоро наздожене инше, більш обдароване дитя природи. Але вона обов’язково наздожене його і тоді вже випередить назавжди.

22

Так само і та обставина (залишаючи осторонь вчення про єдиного Бога, яке знаходиться і не знаходиться в книгах Старого завіту), те, що вчення про безсмертя душі (і пов’язане з ним вчення про покарання і відплату в майбутньому житті) зовсім далекі цим книгам, аж ніяк не спростовує їх божественного походження. Адже з усіма чудесами, які містяться в них і пророцтвами вони можуть проте відповідати істині. Припустимо, що ці вчення не тільки відсутні там, але навіть взагалі неістинні. Припустимо, що для людини цим життям справді все завершується. Хіба тоді буття Боже було б менш доведене? Хіба тоді Бог був би менш вільним, Йому б менше годилося проявляти безпосередню турботу про земну долю якого-небудь народу з цього минущого роду людського? Чудеса, створені ним для євреїв, пророцтва, записані ними за його велінням, призначалися ж не тільки для небагатьох смертних євреїв, за життя яких вони були зроблені і записані. Він дав їх всьому єврейському народу, всьому людському роду, який, можливо, буде вічно жити тут, на Землі, – хоча кожний окремий єврей, кожна окрема людина помре навік.

23

Повторюю. Відсутність названих вчень в книгах Старого завіту аж ніяк не спростовує їх божественного походження. Мойсей був посланий Богом, хоча дія його закону і поширювалася тільки на земне життя людей. Та й чому б йому поширюватися на більше? Адже Мойсей був посланий тільки ізраїльському народу. Тодішньому ізраїльському народу, і покладене на нього завдання повністю відповідало знанням, здібностям і схильностям тодішнього ізраїльського народу, а також і призначенню цього народу в майбутньому. Цього достатньо.

24

До цієї межі і мав йти Уорбертон [2], не далі. Але цей вчений муж перегнув палицю, не задовольняючись тим, що відсутність цих вчень не зменшувала божественного характеру того, що Мойсей був посланий Богом; він хотів саме в цьому бачити доказ того, що Мойсей посланець Божий. І хай би він виводив цей доказ з повної відповідності цього закону цьому народу! Ні, йому знадобилося чудо, яке триває безперервно від Мойсея до Христа і полягає в тому, що Бог дарував кожному єврею рівно стільки щастя чи нещастя, скільки він заслужив своєю покорою або непокорою закону. Це диво ніби компенсує відсутність тих вчень, без яких не може існувати жодна держава; і таке відшкодування доводить, на його думку, саме те, що згадана відсутність на перший погляд ніби спростовує.

25

Добре ще, що Уорбертон нічим не міг підтвердити дію цього тривалого чуда, в якому він бачив сутність ізраїльської теократії, не міг зробити його правдоподібним. Бо як би зумів він це, труднощі стали б воістину нездоланними. Принаймні для мене. Адже те, що мало відновити віру в божественне призначення Мойсея, змусило б нас засумніватися в тій самій істині, яку Бог, щоправда, тоді ще не хотів повідомити, але до якої вже, звичайно, не хотів ускладнювати шлях у майбутньому.

26

Поясню мою думку на прикладі того, що служить одкровенням у житті окремої людини. У початковій книзі для дітей можна промовчати стосовно того чи иншого порушеного у ній питання з науки чи мистецтва, якщо педагог вважає, що це ще не відповідає рівню розвитку дітей, для яких він пише. Але в ній не має бути нічого, що могло б згодом помішати або відрізати шлях до розуміння цих важливих, ще не розкритих тут питань. Навпаки, треба ретельно стежити за тим, щоб всі шляхи до них залишалися відкритими; і кожна спроба відвести дітей хоча б від одного з цих шляхів або перешкодити їм згодом вступити на нього перетворила б неповноту книги в серйозний недолік.

27

Тому в книгах Старого завіту, в цих початкових книгах для необтесаного і ще не навченого мислити ізраїльського народу, могло бути відсутнє вчення про безсмертя душі і майбутню відплату, але в них не мало бути нічого, що перешкодило б народу, для якого вони були написані, на його шляху до цієї великої істини. І що б могло більше затримати його на цьому шляху, ніж обіцянка такої чудесної відплати в земному житті, обіцянка, дана Тим, Хто ніколи не обіцяє того, чого не виконає?

28

Бо якщо з нерівного розподілу благ в земному житті, при якому чеснота і порок на які ніби так мало звертають увагу, і нелегко вивести незаперечний доказ безсмертя душі і вічного життя, де цей вузол буде розв’язано, то безсумнівно, що без цього вузла розум людини ще довго – а, може, і ніколи – не знайшов би більш вагомих і переконливих доказів. Та й що могло б спонукати його шукати ці вагомі докази? Проста цікавість?

29

Той чи инший ізраїльтянин міг, звичайно, віднести обітниці і загрози Бога, звернені до держави загалом, до кожного її члена і мати тверду впевненість, що той, хто побожний, має бути щасливий, а той, хто нещасний або стає таким, несе кару за вчинене ним зло, і ця кара відразу ж змінюється благословенням, як тільки людина відступає від свого злодіяння. Така людина, ймовірно, написала книгу Іова, бо її задум цілком в цьому дусі.

30

Однак досвід кожного дня аж ніяк не мав зміцнювати цю віру; в иншому випадку народ, що володіє таким досвідом, навік би усунули від пізнання і сприйняття цієї тоді ще недоступної йому істини. Бо якщо благочестива людина цілком щаслива, а повне щастя припускає, що її спокій не порушують страшні думки про смерть, що вмирає вона старою, переситившись життям, то як може вона бажати иншого життя? І навіщо їй роздумувати про те, чого вона не бажає? Коли ж не благочестива людина, то хто ще буде роздумувати про це? Лиходій? Той, хто відчуває всю тяжкість кари за вчинений ним злочин, і, проклинаючи це життя, ще охочіше відмовиться від всякого иншого?

31

Значно менш важливим було те, що окремі ізраїльтяни повністю і категорично заперечували безсмертя душі і відплату в майбутньому житті, вказуючи на те, що в законі про це не сказано. Заперечення в устах однієї людини – навіть якщо це Соломон – не могло затримати розвиток розуму як такого; до того ж це заперечення саме по собі було вже доказом того, що народ зробив великий крок вперед у своєму наближенні до істини. Бо окремі люди заперечують тільки те, про що міркує багато. А міркувати про те, що раніше взагалі нікого не турбувало, – вже півшляху до пізнання.

32

Не можна не визнати, що дотримуватися законів Божих тільки тому, що це Божі закони, а не тому, що тим, хто їх дотримується, Бог обіцяє нагороду на Землі і на небесах, дотримуватися їх, навіть абсолютно не сподіваючись на подяку і не дуже вірячи в те, що вона буде в земному житті, – це покора, що межує з героїзмом.

33

Хіба народ, вихований у такій героїчній слухняності Богу, не має бути призначений, не має бути більше за инших здатний виконати абсолютно особливі божественні провидіння? Уявіть собі, що солдат, сліпо кориться своєму командирові, переконується в його мудрості, і скажіть, чи є наказ, який такий командир не наважувався б дати цьому солдатові?

34

Ще єврейський народ поклонявся своєму Єгові швидше як наймогутнішому, ніж наймудрішому Богові; ще він не стільки любив, скільки боявся його як Бога-ревнителя; це також доводить, що його поняття про свого вищого єдиного Бога були тими справжніми поняттями, які варто мати про Бога. Але прийшов час, коли його поняття потрібно було розширити, облагородити, виправити; для цього Бог звернувся до найпростішого засобу: він дав єврейському народу краще, більш правильне мірило, щоб цей народ міг шанувати Його як належить.

35

Якщо раніше він шанував свого Бога, тільки протиставляючи Його нікчемним ідолам дрібних і грубих сусідніх народів, з якими він вічно був у стані розбрату, то тепер, в полоні у мудрого перса [3], він почав порівнювати свого Бога з сутністю всього сущого в пізнанні й шануванні вже більш витонченого розуму.

36

У минулому одкровення вело за собою розум, тепер же розум раптово осяяло світло даного йому одкровення.

37

Це було першою взаємною послугою, зробленою ними один одному; а для творця того й иншого такий взаємовплив ніяк не міг бути невідповідним, бо без цього один з них виявився б зайвим.

38

Послана на чужину дитина бачила там инших дітей, які знали більше, ніж вона, жили благопристойніше, і ніяково запитувала себе: «Чому ж я цього не знаю? Чому і я не живу так? Хіба не мала я в будинку батька мого навчитися цього, звикнути до цього?» Вона знову вертається до своїх давно обридлих книг, щоб звалити провину на них. Але тут виявляється, що винні не книги; і якщо вона давно вже не знає того, що знають инші, не живе, як вони, то винна у цьому тільки вона сама.

39

Через те, що тепер під впливом більш чистого віровчення персів євреї пізнали у своєму Єгові не просто найбільшого з усіх національних богів, але Бога Всевишнього, бо вони з більшим підґрунтям змогли виявити Його у своїх знову витягнутих на світ священних книгах і показати иншим, що Він дійсно там був; через те, що вони висловлювали – у кожному разі в їхніх книгах була ця вимога – ту ж огиду до всіх чуттєвих уявлень про Бога, які завжди були притаманні персам, то не дивно, що вони здобули милість Кіра – він ставив їхні богослужіння значно нижче чистого сабеїзму [4], але значно вище грубого ідолопоклонства, що ширилося в полишеній євреями країні.

40

Зрозумівши тепер все значення своїх не пізнаних раніше скарбів, вони повернулися і стали зовсім иншим народом, головна турбота якого полягала в тому, щоб затвердити це розуміння серед своїх. Незабаром тут більше не могло бути й мови про боговідступництво і ідолопоклонство. Бо зрадити можна національному Богу, але не Всевишньому Богу, одного разу пізнавши Його.

41

Богослови намагались по-різному пояснити цю докорінну зміну єврейського народу; і один з них, дуже переконливо показавши невідповідність всіх цих пояснень, оголосив нарешті справжньою причиною цієї зміни «очевидне справдження сказаних і записаних пророцтв про вавилонський полон і повернення з нього». Але ж і ця причина може бути справжньою лише за умови, що облагороджені уявлення про Бога вже склалися. Євреї мусили спочатку осягнути, що творити чудеса і пророкувати майбутнє може тільки Бог, досі вони приписували це ідолам, тому чудеса і пророцтва мали на них раніше такий слабкий, минущий вплив.

42

Немає сумнівів у тому, що, живучи під владою халдеїв і персів, євреї ознайомилися і з вченням про безсмертя душі. Ближче вони ознайомилися з ним в школах грецьких філософів в Єгипті.

43

Оскільки, однак, в їхніх священних книгах з цим вченням справа йшла зовсім не так, як з вченням про єдиного Бога і Його властивості, одне це чуттєво сприймаючий народ грубо не помітив, друге ж треба було шукати, а для цього необхідна була попередня підготовка – в книгах були лише натяки і вказівки, – то віра в безсмертя душі не могла стати вірою всього народу. Вона була і залишилася вірою однієї секти.

44

До попередньої підготовки для сприйняття вчення про безсмертя душі я відношу, наприклад, погрозу Бога карати за провину батьків до третього і четвертого коліна. Це привчало отців подумки жити у своїх далеких нащадках і передчувати те нещастя, яке вони можуть принести цим невинним близьким людям.

45

Натяком я називаю те, що мало лише збуджувати цікавість і бажання ставити запитання. Таким я вважаю зворот, який так часто зустрічаємо – прикластися до батьків своїх – замість померти.

46

Вказівкою я називаю те, в чому вже міститься зародок, з якого можна вивести приховану ще істину. Саме такий висновок робить Христос з того, що Бог названий Богом Авраама, Ісака та Якова. Втім, ця вказівка, ​​можливо, як мені здається, перероблена в переконливий доказ.

47

Така попередня підготовка, натяки і вказівки складають позитивну перевагу початкової книги, подібно до того як згадана вище вимога – не турбувати і не перегороджувати шлях до ще притаєних істин – відображає її негативну сторону.

48

До цього приєднується особливий характер викладу і стиль.

1. Характер викладу. Необхідні абстрактні істини подано у вигляді алегорій і окремих повчальних прикладів, про які розповідається як про дійсні події. Так, акт творіння малюється в образі виникнення дня, джерело морального зла – в образі забороненого дерева пізнання, про походження різних мов розказано в історії про вавилонську вежу і т.д.

49

2. Стиль – то безпосередній і простий, то поетичний, сповнений тавтологій, але таких, які загострюють сприйняття: то вони ніби говорять вже про инше, а по суті – все про те ж; то вони ніби говорять про те ж, насправді ж означають або можуть означати зовсім инше.

50

І перед вами всі якості початкової книги як для дітей, так і для народу в пору його дитинства.

51

Однак кожна початкова книга розрахована на дітей певного віку. Навчати по ній дитину, яка вийшла з того віку далі призначеного терміну, шкідливо. Адже для того, щоб в цьому випадку книга принесла хоч якусь користь, в неї доводиться вкладати більше, ніж в ній є, привносити більше, ніж вона може вмістити, занадто старанно вишукувати в книзі натяки і вказівки, буквально трактувати алегорії, надто детально пояснювати приклади, наполегливо домагатися певного сенсу слів. Все це надає розуму дитини дріб’язковості, підозрілості, спритності, привчає його до скритності, марновірства і презирливого ставлення до всього легко доступного і зрозумілого.

52

Саме так і використовували свої священні книги рабини! Саме такий дух вони й виховали в своєму народові!

53

Настав час, коли мав прийти найкращий учитель і вирвати з рук дитини вже непотрібну їй книгу. І прийшов Христос.

54

Та частина людського роду, яку Бог хотів підпорядкувати єдиному задуму виховання, а хотів Він підкорити цьому єдиному задуму лише тих, хто вже був пов’язаний мовою, діяльністю, правлінням, иншими природними і політичними узами, – ця частина людського роду досягла тепер тієї зрілості, яка дозволяла зробити другий важливий крок у вихованні.

55

Це означає, що згадана частина людського роду досягла у розвитку свого розуму тієї стадії, коли для обґрунтування моральної поведінки вже були необхідні і доступні більш шляхетні й гідні пориви, ніж нагороди або покарання у земному житті, які цією частиною людського роду керували досі. Дитя стало підлітком. Ласощі та іграшки поступаються бажанню стати таким же вільним, шанованим і щасливим, як старші брати і сестри.

56

З давніх часів кращі люди цієї частини людського роду звикли підкорятися тіні схожих благородних мотивів. Для того, щоб і після смерті жити в пам’яті своїх співгромадян, греки і римляни також робили все можливе.

57

Настав час, коли віра в инше справжнє життя, яке можна знайти після життя земного, мала вплинути на поведінку цього народу.

58

І Христос став першим практичним вчителем безсмертя душі, який вселяв довіру.

59

Першим учителем, який вселяв довіру. – Він вселяв довіру своїми пророцтвами, які, здавалося, були здійснені в Ньому, вселяв довіру чудесами, які він творив; своїм воскресінням після смерті, в якому він показав істинність свого вчення. Чи можемо ми і тепер довести, що він воскрес, що він творив чудеса – це я заторкати не буду. Не буду я також заторкати і особистість Христа. Тоді для того, щоб його вчення було прийнято, це могло мати значення, тепер, для того щоб визнати істинність його вчення, це вже не настільки важливо.

60

Першим практичним вчителем. – Адже одна справа припускати можливість безсмертя душі (у вигляді філософського умогляду), бажати його, вірити в нього, і зовсім инша – керуватися ним у своїх внутрішніх спонуканнях і зовнішній діяльності.

61

А цьому, у всякому разі, вперше вчив Христос. Бо якщо у деяких народів вже до нього була поширена віра в те, що злі справи спричинять за собою покарання і в иншому житті, то мова йшла тільки про такі вчинки, які завдавали шкоди громадянському суспільству і тому каралися вже в громадянському суспільстві. До внутрішньої чистоти серця в сподіванні майбутнього життя ніхто до Христа не закликав.

62

Учні Христа, зберігаючи йому вірність, несли в світ його вчення. І навіть якщо б їхньою єдиною заслугою було те, що вони поширили серед багатьох народів істину, яку Христос призначав ніби тільки євреям, то вже це одне дозволяло б прирахувати їх до вихователів і благодійників роду людського.

63

А те, що вони долучили до цього єдиного великого вчення і инші вчення, чия істина менш очевидна, чия користь менш значна, – та чи могло бути инакше? Не будемо засуджувати їх за це, навпаки, досліджуємо з усією ретельністю, чи не послужили ці додані вчення також поштовхом, що задав новий напрямок розвитку людського розуму.

64

З досвіду у всякому випадку зрозуміло, що новозавітні книги, в яких дійшли до нас ці записані через деякий час вчення, служили – і досі ще служать – людському роду другою, кращою, початковою книгою його початкового вчення.

65

Протягом сімнадцяти століть вони хвилювали розум людини більше, ніж всі инші книги і просвітлювали його більше ніж всі инші, хай навіть це було тільки світло, яке приносив у них сам розум людини.

Жодна книга не могла б мати такої популярності серед настільки різних народів; а те, що цією книгою займалися люди найрізноманітнішого типу мислення, безумовно більше сприяло розвитку людського розуму, ніж міг би зробити кожен народ окремо, якби він вивчав свою власну початкову книгу.

67

Абсолютно необхідно було також, щоб кожен народ певний час бачив в цій книзі поп plus ultra [5] своїх знань. Адже і дитина повинна так ставитися до своєї початкової книги, щоб нетерпляче прагнення скоріше дійти до кінця не змусило її перейти до того, для чого ще не закладена основа.

І ще одне, що і тепер дуже важливо. Бережись, обдарований хлопче! Дійшовши до останньої сторінки книги, ти рвешся вперед і гориш нетерпінням, – бережися, не дай помітити иншим, слабшим учням, що ти передчуваєш або вже починаєш розрізняти.

69

Повернись краще ще раз до твоєї книги – поки вони, ці слабші учні, наздоганяють тебе – і спробуй зрозуміти, чи не укладено в тому, що здається тобі методичним прийомом або дидактичним вивертом, щось більше.

70

У пору дитинства людського роду ти дізнався з вчення про єдиного Бога, що Бог безпосередньо відкриває також прості істини розуму або допускає і спонукає, щоб вони повідомлялися протягом певного часу як безпосереднє відкриття істини і тим самим швидше поширилися і міцніше утвердилися у свідомості людей.

71

У пору юності людського роду ти те ж саме дізнаєшся зі вчення про безсмертя душі. У другій, кращій, початковій книзі воно проповідується як одкровення, а не повідомляється як висновок людського розуму.

72

Якщо у вченні про єдиного Бога ми тепер можемо обійтися без Старого завіту, а у вченні про безсмертя душі ми поступово починаємо обходитися і без Нового завіту, то чи не може бути, що в Новому завіті є ще такі істини, які нам варто захоплено сприймати як одкровення до тої пори, поки розум не навчить нас виводити їх з инших незаперечних істин і пов’язувати їх з ними?

73

Візьмемо, наприклад, вчення про триєдність. Що якщо це вчення призведе нарешті людський розум після його постійних відхилень вправо і вліво до розуміння того, що в розумі, в якому кожна кінцева річ є однією, Бог не може бути одним, що і єдність Його має бути єдністю трансцендентальною, яка не виключає свого роду безлічі? Хіба Бог не має мати повного уявлення про себе самого? Иншими словами, усвідомлення, в якому міститься все, що є в Ньому самому; і хіба знаходилося б у цьому усвідомленні все, що міститься в Ньому самому, якби і про Його необхідну дійсність, а також про инші його властивості існувало лише уявлення, лише можливість? Подібна можливість вичерпує сутність його решти властивостей; але чи вичерпує вона і сутність його необхідної дійсності? Не думаю. Отже, Бог або взагалі не може мати повного усвідомлення про себе самого, або це повне усвідомлення має бути дійсне з такою ж необхідністю, з якою дійсний Він сам і т.д. – Правда, моє відображення в дзеркалі не що инше, як просте уявлення про мене, тому що в ньому від мене тільки те, що переноситься променями світла на його поверхню. Але якби в цьому відображенні містилося все, все без винятку, що є в мені, чи було би воно й тоді тільки порожнім уявленням чи, скоріше, справжнім подвоєнням моєї самості? Якщо я вважаю, що пізнаю подібне подвоєння в Бозі, то я, можливо, помиляюся лише в тому, в чому язик не здатен висловити мої уявлення. Одне залишається незаперечним: ті, хто хотіли зробити цю ідею зрозумілою для всіх, навряд чи могли знайти більш доступне і належне висловлення, ніж образ Сина, народження якого вічно звершується Богом.

74

Або вчення про первородний гріх. Що якщо в результаті все переконає нас, що на першій, найнижчій, стадії свого існування людина просто не може настільки панувати над своїми вчинками, щоб дотримуватись законів моралі?

75

Або вчення про задоволення, дане Сином. Що якщо все змусить нас нарешті визнати, що, незважаючи на початкову нездатність людини, Бог все-таки вирішив дати їй закони моралі і пробачити їй всі їхні порушення (заради свого Сина, тобто заради втілення повноти своєї досконалості, перед лицем якої і в якій зникає всяка недосконалість людини), а не позбавити її цих законів і усунути її тим самим від всякого морального блаженства, немислимого без законів моралі?

76

Хай не говорять, що подібне мудрування про таємниці релігії неприпустиме. Слово «таємниця» означало в перші століття християнства зовсім не те, що ми розуміємо під цим словом тепер; що ж стосується перетворення істин, даних одкровенням, в істини розуму, то це абсолютно необхідно, якщо ми хочемо надати допомогу людському роду. Коли ці істини були відкриті, вони, правда, не були ще істинами розуму; але відкриті вони були для того, щоб стати такими. Вони були ніби відповідь на завдання, яку учитель арифметики заздалегідь каже своїм учням, щоб вони якось співвідносили з нею своє розв’язання. Якби учні задовольнялися знанням відповіді, вони ніколи б не навчилися розв’язувати завдання і не виправдали б надію доброго вчителя, який дав їм провідну нитку.

77

І чому б релігії, нехай навіть її історична істинність, якщо завгодно, викликає сумнів, не дати нам кращі і більш точні поняття про божественну суть, про нашу природу, про наше ставлення до Бога, про все те, що людський розум, полишений на себе, ніколи б не збагнув?

78

Неправда, що роздуми над цими питаннями служили коли-небудь причиною лих або приносили шкоду громадянському суспільству. Не роздумам варто адресувати цей докір, а дурницям, тиранії, яка намагалася протидіяти мисленню, і не допустити, щоб люди, здатні до самостійного мислення, дійсно мислили самостійно.

79

Навпаки, схоже мислення – яким би не був у кожному окремому випадку його характер – безперечно є взагалі найбільш доречною вправою для людського розуму, поки людське серце в кращому випадку здатне любити доброчесність за її вічні благотворні наслідки.

80

Адже при корисливості людського серця вправляти розум тільки тим, що пов’язане з нашими фізичними потребами, означало б не загострити, а притупити його. Для того, щоб розум досяг повної ясності і створив ту чистоту серця, що вселяє в нас здатність любити доброчесність заради неї самої, він повинен вправлятися в осягненні духовних предметів.

81

Чи краще, щоб людський рід ніколи не досяг цього вищого ступеня ясності і чистоти? Ніколи?

82

Ніколи? – Не дозволяй мені, Всемилостивий, цю хулу! Виховання завжди має мету, виховання роду – не менше, ніж виховання людини. Той, кого виховують, завжди виховують для чогось.

83

Спокусливі перспективи, які відкриваються перед юнаком, пошана, багатство, які йому обіцяють, – все це не більше ніж засоби виховання в ньому чоловіка, здатного виконувати свій обов’язок і в тому випадку, якщо надії на пошану і багатство не виправдаються.

84

Такою має бути мета людського виховання: то невже божественне виховання не ставить перед собою схожу мету? Те, що мистецтву вдається стосовно окремої людини, природі не вдається стосовно цілого? Хула! Хула!

85

Ні, він прийде, він обов’язково прийде, цей час досконалості, коли людині, у міру того як її розум буде все впевненішим у кращому майбутньому, не доведеться більше шукати в цьому майбутньому мотиви своїх вчинків; тоді вона буде творити добро заради самого добра, а не заради тих довільних нагород, які за це обіцяли і які колись мали лише додати сил і зосередженості її розсіяному погляду, щоб вона могла розпізнати внутрішні, кращі нагороди, які виникають з добра.

86

Він обов’язково прийде, час нового вічного Євангелія [6]: обіцяного нам в книгах Нового завіту.

87

Можливо, деякі мрійники XIII-XIV ст. вже побачили промінь цього нового вічного Євангелія і помилилися лише в тому, що сповістили про нього занадто рано.

Можливо, їхня думка про три світові стани і не була порожньою вигадкою; і вже у будь-якому разі вони не мали поганих намірів, коли вчили, що Новий завіт застаріє так само, як застарів Старий Заповіт. І у них завжди виступає те ж провидіння Бога. Завжди, – якщо перевести їхні думки на мій язик, – той же задум загального виховання людського роду.

89

Вся справа в тому, що вони поквапилися; що вони вважали можливим відразу, без попереднього пояснення, без підготовки, перетворити своїх сучасників, які ледь вийшли з пори дитинства у чоловіків, гідних третього світового стану.

90

Саме це і перетворювало їх на мрійників. Адже мрійник часто безпомилково бачить майбутнє, він тільки не може його дочекатися. Він хоче прискорити настання цього майбутнього, і прискорити його своїми силами. Те, на що природі потрібні тисячоліття, має здійснитися в мить, що дорівнює часу його земного існування. Що йому в тому, якщо те краще, якого він чекає, не настане за його життя! Чи, може, він повернеться? Вірить у те, що повернеться? – Дивно, що ця мрія виходить тепер з моди у мрійників!

91

Прямуй же своїм непримітним кроком, вічне провидіння! Не дай мені тільки зневіритися в тобі через цю непомітність! Не дай мені зневіритись в тобі, навіть якщо мені здасться, що твої кроки ведуть тебе назад! Неправда, що пряма лінія завжди найкоротша.

92

Тобі стільки треба взяти з собою на твоєму вічному шляху! Здійснити стільки кроків убік! А якби можна було вважати доведеним, що велике колесо, яке повільно обертається і наближає людський рід до досконалості, рухається завдяки маленьким коліщаткам, які швидко обертаються і кожне з яких вносить свою лепту в цей процес?

93

Инакше й не може бути! Той шлях, яким людський рід рухається до своєї досконалості, мусить спочатку пройти кожна окрема людина (одна раніше, инша пізніше). «Пройти протягом одного життя? Хіба може людина протягом одного життя бути чуттєво сприймаючим євреєм і духовним християнином? Хіба може вона протягом одного життя вийти за межі того й иншого?»

94

Звичайно, не може! Але чому б кожній людині не перебувати в цьому світі більше одного разу?

95

І чи не тому настільки смішна ця гіпотеза, що вона найбільш древня? Чи не тому, що розум людини відразу ж знайшов її, до того як шкільна софістика внесла в нього неуважність і слабкість?

96

Чому не припустити, що і я вже зробив тут одного разу всі ті кроки до свого вдосконалення, які можуть здійснити люди заради земних покарань і нагород?

97

А иншого разу всі ті кроки, здійснити які так допомагає нам надія на вічну відплату?

98

І чому б мені не повертатися стільки разів, скільки мені призначено для того, щоб здобути нові знання і нові навики? Хіба я відразу ж несу із собою стільки, що повертатися, мабуть, і не варто?

99

Чи тому? Чи тому, що я забуваю про своє колишнє перебування тут? Благо мені, якщо я забуваю. Спогад про моє колишнє життя лише перешкодив би мені правильно користуватися справжнім. І хіба те, що я повинен забути тепер, забуто мною навіки?

100

Чи тому, що тим самим я втратив би надто багато часу? Втратив? Але що ж я можу упустити? Хіба мені не дана вічність?

ПРИМІТКИ:

Переклад роботи Ґотгольда Ефраїма Лессинґа «Виховання людського роду», (1780) виконано за виданням: Lessings Werke in fuenf Banden. Bd. 2. Berlin-Weimar, 1975. S.291-316.

1. Все це з тих же причин до певної міри правильно, з яких в иншому випадку брехливо (Августин) (лат.). – прим. перекладача.

2. Вільям Уорбертон (1698-1799) – єпископ Глостерский, противник деїстів. – Прим. перекладача.

3. Кир II (558-529 до н.е.), який переміг вавилонян і дозволив євреям повернутися на батьківщину (537 до н.е.). – Прим. перекладача.

4. Шанування зірок. – Прим. перекладача.

5. Межа (лат.). – Прим. перекладача.

6. «І побачив я иншого ангела... який мав вічне Євангеліє...» (Одкр. Івана 14, 6).

Переклад Іванки Подольської

ч
и
с
л
о

83

2015