|
Мікеле МараморакоХрам - відображення світу
«Кожне
слово, кожен звук, кожен крок, рух – це віддзеркалення… Храм по своїй суті
наповнює фізичне і духовне бачення братів» [1] – такими словами один із масонів
передав своє інтимне переживання реальності і символізму, пов’язаних з
масонським храмом. Безумовно, для того, щоб підійти до вивчення масонства, дуже
важливо спочатку познайомитись з основним значенням символічного ряду, що
створює храм, з ритуалом ініціації (посвячення). От чому, перш ніж звернутися
до фактичної історії руху, на наш погляд, було б корисно безпосередньо
поглинути в атмосферу масонського храму, звернувши увагу спершу на ті його
елементи, розуміння яких має передувати зануренню в його глибини. Храм має
прямокутну форму, стеля усипана зірками, на підлозі – узор у вигляді шахової
дошки. Одна зі стін не досягає стелі. При вході в храм, символічно звернені на
Захід, підносяться дві колони В і J. На Сході стоїть трон Майстра, головного в
ложі. Біля трону лежить полум’яний меч, инші
символічні предмети. Східна стіна прикрашена зображеннями Сонця і Місяця,
священної дельти (рівностороннього трикутника в променях слави зі всевидячим
оком в центрі), а також ініціалами вислову «На славу Великого Архітектора
Всесвіту»: A.-G.-D.-A.-D.-U.-. (A Gloria del Grande Architetto
dell’ Universo). На Заході
і Півдні розташовані місця 1-го і 2-го Наглядачів, при яких встановлені
канделябри відповідно з однією і двома свічками. В канделябрі Майстра три
свічки. В центрі
храму трикутний вівтар, на якому лежить Біблія, кутник і циркуль. На кожній із
трьох граней вівтаря начертані слова: Свобода – Рівність – Братство. Біля
підніжжя вівтаря один неотесаний і один отесаний камінь, робочі інструменти
каменяра. В храмі
знаходяться також статуї Мінерви, Геракла і Венери. Вздовж стін червоний шнур,
зв’язаний у сім «вузлів любові». Звичайно,
символізм храму набагато складніший. Ми ж обмежуємось описом тих його рис, які
найбільше впадають в око. Вони ж, ймовірно, і привідкрили
нам доступ в духовну атмосферу, яка оточувала роботу вільних каменярів. Правда,
варто спочатку з’ясувати: а чому саме храм? Традиційна
легенда, за якою масони є спадкоємцями і продовжувачами справи будівників, які
воздвигали храм царя Соломона, не дає адекватної відповіді на це запитання.
Більш достовірним здається пояснення, що символіка храму (при всіх ритуалах)
покликана підтримувати справу духовного вдосконалення вільного муляра, який
перебуває у всесвітньому просторі (в храмі співіснують символи юдейського,
християнського та поганського походження) і «освяченому» Космосі (храм в
мініатюрі повторює Всесвіт, так як він побудований на лінії Зеніт-Надир), де
вільний муляр отримує можливість більш плідно
працювати над собою во ім’я самопізнання і відновлення своєї єдності з
«освяченим» виміром. Масонство у
своєму храмі відновлює, мабуть, не стільки «спадок» будівників Храму Соломона
чи (що історично більш обґрунтовано) середньовічних вільних мулярів, але і
спадщину більш древню, набагато древнішу, спадщину людини, яка перебуває в
пошуку правди, «homo religiosus»
в найбільш істинному сенсі цього слова. Як писав
Мірча Еліаде (Mircea Eliade, 1907- 1986), храм, всякий храм, є «не стільки
«відображенням світу» («imagio mundi»),
але також створеною на Землі трансцендентної моделі» [2]. Еліаде
стверджує, що ще до того, як з’явилися відомі нам храми, людина жила досвідом
«священного простору», відділеного від навколишнього середовища. Згадаймо і ми
про кельтські священні ліси чи про саму грецьку етимологію слова «храм», що йде
до поняття «священна огорожа». Отже,
масони збираються в храмі для того, щоб працювати «без відпочинку» над власним
вдосконаленням, про що нагадує і їм, і кожному новоприбулому Майстер. В
масонському лексиконі вдосконалення рівнозначне етиці самобудівництва.
Масон покликаний вічно будувати. Його безумовний обов’язок – можна сказати,
його «дхарма»* – у тому, щоб просувати справу росту,
підйому, пізнання. Це та велика справа, про яку говорить герметична традиція**
і яку кожен масон має здійснювати в самому собі, для того, щоб передати її
зовнішньому світу. Символіка
масонського храму направлена, як ми бачимо, в основному на реалізацію цієї
конструктивної творчої етики (підкреслимо: ціленаправленої
етики, а не позбавленої чіткої мети моралі). Після того,
як масони ввійшли в храм і керівники ложі зайняли свої місця, починається
Робота. Відповідно до ритуалу, вона символічно починається рівно в полудень,
підкреслюючи полярність події. В полудень перпендикулярні промені сонця
освічують і зігрівають землю найбільш інтенсивно. Це
– магічна мить, що благодатно впливає на роботу масонів, які зв’язують свої
надії з поняттям Світла. Майстер
велить присутнім переконатися, що храм «захищений» як треба, і приступає до
ритуального діалогу з двома Наглядачами. Перший знаходиться на Заході. Він
слідкує за рухом сонця і закриває храм лише після того, як впевниться, що
робітники отримали належне. Инший – на Півдні. Він
оголошує братам про кінець Роботи і закликає їх до відпочинку, під час якого
відновлюються сили, відбувається відтворення, а після відпочинку – знову за
роботу. Звичайно,
мова йде про символічні ролі, в яких лише як ехо
відлунює таємниця майстерності вільних каменярів. Психологічне навантаження
таких ролей подвійне: з одного боку, вони включають братів в ініціаційний ланцюжок, який приймає їх як ланки (ритуал
масонів завжди поєднує духовну працю з працею фізичною), – в цьому сенсі
традиції праці середньовічних вільних каменярів (їх братство називає
«оперативним» масонством, тобто практичним мулярством,
яке пов’язане з їхньою професією, в той час як «спекулятивним» вільномулярством , тобто теоретико-символічним масонством,
називають масонство нового часу). З другого боку, вони випереджують
основоположне масонське повчання – духовна праця і творіння, що здійснюються на
принципах совісті і самодисципліни. Обидва Наглядачі зобов’язані знати і скрупульозно виконувати свіої
обов’язки. Відомо, що в храмі має панувати «розум, серйозність, благодіяння і
веселощі». Про це нагадує Майстер, який сидить на Сході, щоб просвіщати братів
своїми знаннями, подібно до того, як сонце піднімаючись на Сході, освічує
землю. Звернення
до «майстра» незмінно супроводжують епітетом «шановний». Звернімо увагу і на це
слово. Вживання
масонами цього слова заходить далеко коренями в «Королівську поему» («Poema Regius»), відомий рукопис
оперативного масонства, який відноситься до 1390 р. Термін «шановний»,
англійською «worshipful», увійшов потім в назву
Лондонського товариства масонів (London Masons Company), яке в 1655 р.
почало називатись Шановние товариством масонів. Цей
термін часто замінювали иншим – «worthy»,
тобто «достойний» [3]. Б. Джонс
(B. Jones) у своїй праці «Путівник і короткий курс
масонства» нагадує, що англійці XV ст. часто користувались цим терміном
взагалі, особливо в переписці з рідними і друзями [4]. Серед
читачів, звичайно, знайдеться чимало таких, кому здасться
безглуздим і старомодним використання настільки пихатих слів у повсякденному
вжитку. Однак у масонстві, особливо в системі ступенів Древнього шотландського
обряду, зустрічаємо їх доволі часто. У масонському вжитку ці слова – не
звичайні архаїзми а не пережиток лицарства, що історично увійшли в слововжиток
масонства. Відомий дослідник масонства А. Амбезі (A. Ambesi) писав, наприклад, що «згідно з найдревнішими
текстами, етапи реалізації ініціації в найбільш чистому і не затуманеному
вигляді пов’язані з наділенням посвяченого певним рангом гідності,
відображеного чи, краще сказати, зовнішньо вираженого в титулах, які різні
езотеричні організації присвоюють кожному із ступенів» [5]. Таким
чином, читачу не варто розглядати масонські титули так, ніби мова йде про аристократичний
декор. Це стимули і символічні відображення росту «важливості» масона в своїй
системі. Удар
молотка Достойного Майстра спонукає братів до «порядку». Вони по-особливому
беруться за руки. В цей момент ритуал початку робіт, судячи з усього, досягає
найбільшої символічної напруженості. Перший Наглядач йде до вівтаря, ритуально
вітає Майстра, відкриває Книгу Священного Закону (Біблію) і возносить на неї
кутник і циркуль. Кутник і
циркуль – знаряддя праці будівельників-каменярів. Вони ж масонські символи
прямизни (правдивості) і міри. Біблія – символ західної традиції і Одкровення. Можливі
різноманітні інтерпретації цього дійства, як, загалом, і всієї масонської
ритуальності і символіки (задуманої, як свого роду криптографія, довірена
творчому розшифруванню кожного з вільних каменярів на власний розсуд).
Розкриття книги і возложення на її сторінки кутника і
циркуля можуть, наприклад, означати, що на основі богоодкровенного
закону масон покликаний трудитись, щоб закріпити його своїм «особистим» вкладом.
Етичний і моральний імператив Закону має поєднуватись з працелюбством,
конкретністю справ і помислів, без яких він може виявитись безплідним. Духовний
досвід має поєднатись з розумом, правдивістю, сенсом і мірою, для того, щоб не
виродитись в даремні емоції чи фантазії, чи – що ще гірше – в святотатство
брехні. Дж. Роккі (J. Rocci), звернувши увагу на цю сторону масонства,
запропонував, що «кутник і циркуль, покладені на Біблію, можливо, означають, що
духовність будь-якого вчення езотерична і ніби покладена поверх букви Закону,
що теж є езотеричною, тобто, инакше кажучи,
Одкровення не варто інтерпретувати буквально, його треба розуміти символічно»
[6]. Однак
залишимо можливі пояснення і глянемо на символи з історичного погляду. Кутник і
циркуль, безумовно, зобов’язані своїм походженням оперативному масонству. Так,
кутник зображено на могильній плиті майстра-масона Ґюго Лібержьє
(Hugo Libergier, 1229-
1263), похованого в Реймсі в 1263 р., на могилі Уільяма
Уормінгтона (William Warmington, 1556- 1627 чи пізніше), майстра-масона абатст-ва Кройланд, побудованого
в XV ст.., також зображено кутник і циркуль [7]. Символічні
значення цих предметів заходять далеко в глибоку давнину, якщо правда те, що
стверджує Б. Джонс (у нас не було можливості перевірити його дані): один
китайський філософ, який жив в IV ст. до н. е. вмовляв людей перевіряти своє
життя кутником і циркулем [8]. Циркуль
зображено і в англосаксонському манускрипті, датованому 1000 р. (його
зберігають в бібліотеці Британського музею). Тримає його в руці Бог – Великий
Архітектор. Повністю очевидний перегук з біблійською книгою Притч Соломонових
(8, 27), де мудрість взиває до синів людських, говорячи про те, що вона була
вже тоді, коли Господь «проводив кругову лінію по обличчю безодні». Стосовно
кутника, циркуля та инших символічних інструментів
масонства, то заслуговує уваги інструкція на здобуття ступеня Учня, в якій
сказано, що «ці інструменти необхідні для створення стійких і правильних
будівель, тому вони стали символами перевірки доблесті і пізнання, які ведуть
до вдосконалення духа: кутник вказує на прямизну шляху, циркуль і лінійка – на
міру, рівень та нахил – на справедливість». В цьому
уривку ми раптом стикаємось з таким незвичним для нинішніх часів словом, як
«доблесть». Зауважмо, що воно надзвичайно активно і з любов’ю використовується
в масонській традиції. Доблесть – «virtù» від
латинського «vis» – сила, мужність, для вільного
каменяра це «сила (мужність) виконати у будь-якому випадку свій обов’язок». В
більш широкому розумінні – це «здатність творити добро тому, що воно є добром»,
йти за критичним імперативом, не думаючи про компенсацію (чи збитки), які
зв’язані з наслідками такого вчинку. Великий
масон Бенжамін Франклін (Benjamin
Franklin, 1706- 1790) поклоніння класичній доблесті
(постійність, наполегливість, помірність, працелюбство і т. д.) перетворив на
свою щоденну практичну роботу, яку він з достойною захоплення і наслідування
ясністю описує в своїй автобіографії [9]. Мова, якою
розмовляє з нами нині наполегливе стремління до доблесті, можливо, не схожа на
мову XVIII століття. Але до особливостей масонства відноситься те, що воно
зберегло в якості свого обов’язку і зобов’язання пробуджувати в людині бажання
бути людиною доблесною, на перекір духу часу, який, здавалося б, давним-давно
не залишив і сліду не те що від цього поняття, але від самого слова. Повернімось,
однак, до Біблії. Зауважмо при цьому, що за ритуальним звичаєм книгу
розкривають на першій сторінці Євангелія від Івана, де надруковано шедевр езотеризму – Пролог. Ім’я самого апостола Івана зв’язане з гносисом, инакше кажучи, з тим
напрямком релігійної думки, який перемагає, чи, якщо завгодно, інтегрує віру з
філософським світоглядом, з особистим пошуком сутнісних істин.
«Запитання Івана» («Interrogatio Johannis»)
– так звучить назва свого роду Євангелія, «єдиного, можливо, апокрифу
натхненного маніхейством, яке зараз нам доступне»
[10] і яке було складене в общині богомілів,
зв’язковій ланці між маніхейством і катарською єрессю
(двох течій думки, на які впливали гностики). У масонів
Івану-євангелісту «поклоняються» на честь зимового сонцестояння. День апостола
Світла (про якого згадаємо пізніше) і день, коли сонце відновлює свій східний
шлях, символічно злиті воєдино. Вартує уваги і те, що масонські ложі дуже часто
йменують себе в честь св. Івана. Нарешті, ритуальний
масонський корпус, який поширювався в низці німецькомовних країн і заснований в
1770 р. Ціннендорфом (Zinzendorf),
відомий під назвою «Обряд Івана» і передбачає наявність ступеня (шостого в
ієрархії) під назвою «Друг св. Івана» [11]. Таким
чином, св. Іван є символом просвітленої релігійності.
Пролог його святого благовісту заснований на символіці Слова і Світла. Що
стосується Слова, то підкреслимо: масони зайняті пошуком «Втраченого Слова»,
яке є не тільки таємницею майстерності, що пішло разом з Майстром Гірамом, але і словом, яке здатне творити, – логосом Івана,
вираженою в слові істиною. Символіка
Світла має в масонстві центральне значення. Вона вперше з’являється під час
ініціації Учня, коли кандидат, відповідно до ритуалу, шукає Світла. В инших варіантах той самий символ можна зустріти в багатьох
різних ситуаціях, пов’язаних з ритуалами наступних ступенів. В Євангелії
від Івана Світло, по суті кажучи, співпадає зі Словом, творчим началом
Божества. Те ж і в книзі Буття, де Світлу належить першість в акті творення: «І
сказав Бог: хай буде світло; і стало світло» (1, 3). Цікава першопричина настільки частої
асоціації Світла і Божества. Безперечно,
тут мова йти повинна про «криптомнезію», тобто про спогади, які виникають в
ході процесу несвідомого і архаїчного (таємного) запам’ятовування,
відтворення образу-архетипу, матеріалізованого в образі сонця чи блискавки, що
корелював з сприйняттям надприродної сили, якою володіли наші далекі предки.
Але, на жаль, сказавши все це, ми тим не менш так і не розкрили суті проблеми.
«Повернення до минулого» ще не пояснення. Правда,
можна було б, з певною долею обережності,
звернутися до того, про що писав у свій час психолог і філософ Вільям
Джеймс (William Ja-mes,
1842-1910) стосовно містичних станів. На його думку, ці стани розкривають правдоподібні горизонти істин якогось иншого порядку, довіра до яких тим більша, чим сильніше вони відкриваються
в глибинах нашого серця» [12]. Якщо допустити, що судження Джеймса
правильне, тоді, можливо, справедлива і кореляція світових образів з Божеством. Як
стверджує Лайонел Вілкінсон
(Lionel Wilkinson) [13],
символ Світла – це не просто поетична метафора, яка вказує на Бога, якого,
втім, можна позначити і якось инакше; цей символ на
людській мові найбільш підходить для того, щоб розповісти про реальність, яка трансцедентує в той же час охоплює, проникає і направляє
будь-яку иншу реальність. Варто, мабуть, задуматись
над тим, як і при яких умовах ми вперше усвідомили присутність світла у своєму
існуванні. Можливо, тоді ми краще зрозуміли б, чому апостол Іван в Першому
посланні (1, 5) стверджує одне: «Бог є світло, і нема в Ньому ніякої тьми».
Світло робить можливими всі форми найвищої діяльності. Воно визначає, оточує
нас і дає можливість бачити. Воно керує нами і розсіює в нас страх перед
темрявою. Після того,
як розкрили Книгу Священного Закону, починається робота во славу Великого
Архітектора Всесвіту. З цього моменту брати не мають права обговорювати жодних
політичних чи релігійних питань. Символічно це означає, що у храмі неприпустимі
розмови, які роз’єднують людей в їх світському середовищі. Запалено три свічки в пам’ять
Знання, Краси і Сили, символічно представлених у храмі статуями
Мінерви, Венери і Геракла. Мається на увазі, що ці символи покликані
просвітлювати, зігрівати світлом і укріплювати тих, хто трудиться в храмі. Використання
свічок має своє коріння в діяльності оперативних масонів. Початку XIV ст.
стосується свідчення, згідно з яким цей звичай – «запалити свічу» – вперше
з’явився в практиці одного з масонських братств у Лінкольні. Не рідко масонські братства йменувалося в побуті за цим
ритуалом «зібранням довкола свічі» [14]. В сучасному
масонському ритуалі, однак, свічки набули значення, яке на співпадає з
значенням першопочатковим. У Середньовіччі свічки
мали значення «дару по клятві». Не варто забувати, що середньовічне масонство
генетично пов’язане з католицизмом. Сьогодні свічки в храмі є звичним
нагадуванням, про культ вогню. Правий, мабуть, був такий дослідник масонства,
як Буше (Jules Boucher),
коли нагадував в своїй «Симвології масонства» про зороастрійське походження звичаю запалення священного вогню
[15]. Особливе
значення має також, на наш погляд, покладання Квадрата (Таблиці) ложі. Зазвичай
мова йде про чотирикутну хоругву, на якій зображені символи храму. В минулому
Квадрат, як правило, зображали крейдою на підлозі храму. Потім, після роботи,
креслення стирали. Сенс цього ритуального жесту, можливо, пов’язаний, з
символічний відтворенням поєднання мікрокосму (Квадрат) з макрокосмом (Храм). В
одному з коротких і загадкових текстів, приписаних Трісмегісту
(Гермес Трисмегіст, Ἑρμῆς ὁ
Τρισμέγιστος), «Смарагдовій таблиці», сказано, наприклад, що «те, що перебуває
вверху і те, що перебуває внизу взаємно відображене і в цьому чудо єдності». Отже,
роботу розпочато. Відомо, що в ложах обговорювали найрізноманітніші питання.
Атмосфера, яка оточувала роботу над культурним будівництвом особистості, що
відбувалась у храмі, на наш погляд, доволі чітко висловлена в кількох словах,
сказаних Великим Майстром Ліно Сальвіні (Lino Salvini, 1925-1982). «Коли
висловлюється хтось з братів, – стверджує Сальвіні, –
робить він це лише для того, щоб запропонувати оточуючим краще з того, що в
нього є… І ніхто не має права переривати його чи смикати якимись зауваженнями, поки він говорить, бо викладені ним думки і
є та істина, яку він віднайшов. Тільки в момент заступлення «вечері любові» иншим братам дозволено виказати в дружньому тоні свої
власні думки…» [16]. Читач,
ймовірно, уже встиг помітити, що ми непомітно перейшли до опису ритуалу. Згідно з Ґеноном (René Guénon, 1886-1951), «ритуал
у первісному своєму значенні – це те, що виконують у певному порядку» [17]. Сам термін, ймовірно, є дериватом з санскритського
«rta» – космічний порядок, впорядкованість. На думку Бенуа (Maurice Benoit, 1906-1987), «в цих
церемоніях немає нічого випадкового». Ритуал наділяє тілесною оболонкою дію,
яку переживають, як священну, рівно, як храм
є втіленням священного простору. Загалом, сучасне людство вже повністю втратило ритуальну самосвідомість, хоча ті
чи инші осколки ритуальності досі присутні в цілому ряді проявів «світського» життя, чи йде мова про політичні маніфестації, а чи про воєнні
паради. В церквах всіх віросповідань здійснюють ритуали, які в більшості
випадків або не зрозумілі, або не викликають повного співпереживання у тих, хто
є їх учасником. Ритуальна самосвідомість, будучи, по суті, здатністю
динамічного включення в священну реальність, давно виродилась в бездумне
відтворення зовнішніх форм. Масонські ритуали, отже, є також специфічним
феноменом, який важко прирівняти до звичайної ритуальності, так як вони
побудовані на філософському осмисленні і активному співпереживанні. Про це,
правда, нам доведеться ще раз поговорити в зв’язку з ініціацією Учня і на подальших
ступенях посвяти. Однак, перш ніж перейти до цього питання, нам здається не
зайвим буде сказати кілька слів про історико-символічне значення основних
елементів храму. В храмі
знаходиться ложа – первинна організаційна ланка масонів. Часто терміном «ложа»
називають розширено весь храм. Починаючи з ХІІІ ст., дійсно, ложа була тим
місцем, де збирались середньовічні масони. Зазвичай ложа (хижа) знаходилась
неподалік будівельного майданчика, на якому працювали брати. Синонім ложі
сьогодні – цех. Думку Рагона (Jean-Marie Ragon de Bettignies, 1781-1862), згідно з якою ложа, в якій символічно відображений
Всесвіт, зводиться до санскритського «loka» (світ),
на наш погляд, не варто вважати доведеною [18]. Масонський
храм у верхній своїй частині не завершений, що покликано символізувати
можливість і необхідність покращення масонської праці і вічне прагнення людини
до бездоганності. Храм має певну орієнтацію – Майстер знаходиться на Сході. Згідно з
Джонсом [19], орієнтація масонського храму різко відрізняє його від юдейської
традиції, з якою низкою зв’язків пов’язана масонська
ритуальність. Так, наприклад, священне місце скинії
юдеїв – на західній стороні, вхід в храм – зі Сходу. Орієнтація масонського
храму керована критерієм універсальності. Справа в тому, що визначаючи своє
місцезнаходження у священному просторі, людина, як правило, уявляє Схід, як
джерело фізичного і духовного світла. Кожен, хто вивчав історію архітектури, не
може не звернути увагу на те, що більшість храмів і святилищ зорієнтовані на
Схід. Великий
інтерес представляє з погляду символічності прямокутна форма самого храму. Не
будемо, однак, затримуватись детально на здогадах Буше, який вважав цю форму
доказом зв’язку масонства з піфагорейством і його
геометрією. Звернемо увагу читача на факт співпадіння
прямокутної форми масонського храму з уявленнями Косми
Індикоплевста (Κόσμας Ἰνδικοπλεύστης, VI ст. р. х.), який сформував релігійну візантійську топографію. З цих уявлень
земля, яку створюють в культовому приміщенні має «прямокутну» форму і обмежена
чотирма стінами [20]. Як підкреслює Бенуа, «рух по
окружності – це лишень продовження розвитку центру в його динамічному аспекті,
тоді як квадрат є його статичним вираженням». З символічного погляду в цьому
ховається причина, чому людина почала використовувати чотирикутні символи для
зображення Землі, яку вважали з древності нерухомою, статичною опорою, навколо
якої рухаються небеса. І справді, Земля представлена в масонському храмі
прямокутною його основою. Стеля – небо, що не має меж. При вході в
храм, як вже було згадано, стоять колони B і J. Вони закликають звернути погляд
того, хто входить до біблійної традиції. Дійсно, в Третій книзі Царств (7, 21)
читаємо: «І поставив (Соломон) стовпи до притвору храму; поставив стовп на
правій стороні і дав йому ім’я Яхін, і поставив стовп
на лівій стороні, і дав ім’я йому Боаз». Яхін (Jachin)
і Боаз (Boaz) на
древньоєврейській приблизно означає відповідно «утверджений Богом» і
«утверджений силою». На думку У. Порчатті (Umberto Gorel Porciatti), колони означають кордон, за яким «помирає людський дух» [21].
Дві колони фасаду готичних соборів, судячи з усього, мають
таке ж значення. Цікаво відзначити, що у австралійських аборигенів арунта – племінну ініціацію здійснюють між двома
символічними колонами (стовпами), побудованими із стовбурів чи гілок дерева і
зорієнтованих на Північ і Південь – так само, як і в масонському храмі [22]. На капітелі
колон (одна з них в доісторичному, инша в
коринфському стилі) лежать відповідно глобус, який символізує всесвітність і універсальність масонства, і три гранати, що
є символом плодючості природи. Підлога
храму у вигляді шахівниці, де чередуються чорні і
білі квадрати, символізує космічний дуалізм. При цьому Амбезі
відмічає, що масон «бачить в універсумі прояв Вищої
єдиної сутності, в ритмах Космосу розрізняє взаємодію двох начал (або
полярність), які вивергає ця Єдина сутність» [23]. Біле і
чорне, світло і тьма… В цьому криється посилання на протистояння і внутрішню
розірваність (розчленованість) буття, а також необхідність відновлення
розірваної духовної єдності. «Тьма і світло переплетені в геометричному узорі
мозаїчної підлоги, – пише Буше, – і сплетені воєдино, якщо кинути погляд на
осьові лінії плит, і в той же час здавалося б, відділяючі їх стики утворюють
прямий шлях, де білий або чорний простір опиняється то справа, то зліва по ходу
руху. Ці лінії і є шляхом, яким іде ініційований» [24]. Відповідно,
символічно масон прокладає свій шлях ніби між полями – чорним і білим. Це і є
той «тернистий шлях», який веде до звільнення. Його символіка присутня в
Євангелії, в писаннях арабських містиків, в середньовічних лицарських легендах,
де герой має подолати, ступаючи босими ногами, і не маючи на руках рукавиць,
шлях, який пролягає по знаменитому «лезу ножа». В розумінні масонів «тернистий
шлях» – це рівновага протилежностей існування. Згадаймо, до речі, що згідно з
аналітичною психологією школи Юнга (Carl Gustav Jung,
1875-1961), головне терапевтичне завдання – «індивідуалізація» або «округлення»
особистості – що досягається лише завдяки акцептації
людиною власної тіні, иншими словами –
матеріально-тілесних і темних сторін своєї психічної структури за допомогою
розуміння одночасної присутності в собі «animus» і «anima» (характерних рис чоловічого і жіночого архетипів),
нарешті, за допомогою інтеграції домінуючої психічної функції (не важливо –
думка вона чи почуття, відчуття чи інтуїція) з протилежною їй і її ж
компенсуючою. В будь-якому разі мова йде про синтез протилежного. Мозаїчна
підлога храму, звичайно, має і класичне декоративне значення. Геометричний
мозаїчний візерунок здавна, нагадує Реґіні (Arturo Reghini, 1878-1946), називався
візерунком муз [25]. Перед
«троном» Майстра, як ми уже згадували, лежить полум’яний меч, який
використовують при посвячені нового масона. Тут, безумовно, відзвони
лицарських часів. Правда, полум’яний меч має у масонів більш глибокий, біблійно-езотеричний сенс. В книзі Буття (3, 24) читаємо,
що після падіння чоловіка Бог «…поставив на сході у саду Едемському Херувима і полум’яний меч, який обертається, щоб охороняти
шлях до дерева життя». Символічне
пояснення цього біблійного уривка є задачею надзвичайної тяжкості і виходить за
рамки нашої роботи. Тому обмежимось тільки розглядом окремих елементів. На думку Еліаде [26], дерево символізує повноту космічного життя і,
за наявності в мітологіях народів світу багатьох
варіантів теми Світового дерева, є константою «життєствердної» універсальної
символіки. Адам і Єва
(можливо, взагалі не окремий чоловік і окрема жінка, а чоловічі і жіночі
функції первинно двостатевої істоти), спробувавши плоди цього дерева, поклали
початок дуалістичному розділенню світу. «А від дерева пізнання добра і зла, не
їж від нього; бо в день, коли ти вкусиш з нього, смертю помреш» (Буття, 2, 17).
Коли ж звершилось передбачення, то для того, щоб відновити свою єдністю з
первинною істотою (тобто отримати доступ до дерева
життя), людина має помірятись силою з херувимами, тобто зі «стражами». Як
нагадує Еліаде, дерево часто асоціюється з героїчними
діяннями. Ми ж згадуємо хоча б Геракла в саду Гесперид
[27]. В
масонській ложі Майстер, як страж-херувим, охороняє дерево життя, инакше кажучи, процес ініціаційного
відродження особистості, і відкриває доступ переможеній людині (мирянину) до
його плодів, звершуючи акт посвяти, в якому використовують той самий
«полум’яний меч». Символіка
меча надзвичайно багата. Поруч зі щитом, прикриваючись яким Бог стає невидимим,
инакше кажучи, «демонструє удаваність світу» (Бенуа) [28], меч обтяжений потужним символічним значенням,
асоціюється, як правило, з поняттям сили і волі. Згідно з психоаналітичними
тезисами фрейдизму, меч – чоловічий статевий орган [29], тоді як за Юнгом, він є образом «animus»,
тобто чоловічого архетипу [30]. В легенді про Грааль,
виходить, є чашею, відповідно, жіночим, а меч – чоловічим архетипом. Полум’яний
меч символізує також творче і руйнівне або очищаюче начало. Це полум’я, що
сходить на апостолів, блискавка (vajra) жахливого Шиви. Сонце і
місяць, зображені на східній стіні, є двома «світилами», про яких говориться в
книзі Буття (1, 16). Відповідно вони зв’язані з символами золота і срібла,
сірки і ртуті, як прийнято в алхімічній традиції. В цих кількох сторінках нема
можливості детально проаналізувати всю цю символіку. Зауважмо тільки, що
оскільки масонство використовує універсальну символіку, то сонце і місяць мають
право громадянства в масонському храмі; будучи явищами уранічного
ряду, вони входять в розряд двох найбільш міцних факторів сприйняття людиною
священного. Це твердження не важко підкріпити феноменологічно-релігійними
та історико-релігійними доказами [31]. Між двох
світил розміщена Священна Дельта, прозорий і сяючий трикутник, в якому
міститься всевидяче око. Це символ Божества, якого стосується і напис,
начертаний ініціалами: «Во Славу Великого Архітектора Всесвіту». Що стосується
Дельти, то цей знак широко представлений в християнській іконографії. Судячи з
усього, його включили в корпус масонської символіки шляхом запозичення з
алхімічної практики. Цю гіпотезу висунув Джонс [32], який стверджує також, що
цей символ вперше зустрічається в емблемі одної з віденських аптек-лабораторій,
коли хімія ще була під впливом алхімії. Не можна виключати, на нашу думку, і
посередність алхіміків, в основному англійських містиків-ерудитів XVII ст., які
захоплювались мистецтвом алхімії. Правда в своєрідній алхімічній символіці
Дельту можна зустріти не так вже й часто. Зауважимо, втім, що одна з ілюстрацій
трактату з алхімії Базіліус Валентінус
(Basilius Valentinus, XIV ст.. р.
х.), який відноситься до XVI ст., має зображення трикутника з вписаним в нього
орлом – символом «летучості» і божественності. В основі трикутника – маленький
хрест. Таким чином, вся композиція є символом алхімічної сірки, иншими словами – духу [33]. А. Реґіні, автор, особливо схильний до пошуку коренів
масонської ініціаційної практики в греко-романському
язичництві, писав, що можна припустити, що Дельта є «християнізованим»
піфагорійським символом, тобто тетрактисом,
сформованим із десяти точок, розкладених в просторі рівностороннього
трикутника, що має єдину точку вверху і кватерну
в основі, який символізує божественно-космічну цілісність [34]. «На Славу
Великого Архітектора Всесвіту» – ще один символічний образ, що стосується
Божества. З одного боку, це символічний перенос по функції характеристики Вищої
істоти як творчого начала. З иншого – в ньому
проглядається відбиття ідей епохи Просвітництва і вплив такого видатного
представника тієї епохи, яким був Ісаак Ньютон (Sir Isaac Newton,
1642-1727). Правда, говорячи про це, ми віддаляємось в сферу здогадів, бо
документального матеріалу, який підтверджує цю ідею, досі не знайдено. Відомо,
однак, що деїзм XVIII ст., безсумнівно маючи глибокий вплив на первинне
масонство нового часу, охоче допускало зображення Бога як Персони, що створила
чудову «небесну архітектуру». Схожі уявлення нерозривно пов’язані з висновками
ньютона про рух і структуру тіл, а також його законів гравітації. Для Локка (John Locke, 1632-1704) і Вольтера (François Marie Arouet, 1694-1778) Бог – Верховний Майстер [35]. Однак
Великий Архітектор Всесвіту не є символом. Це свого роду «ландмарка»
[36], або говорячи словами У. Порчатті, «один з
незмінних опорів, що є непереборним рубежем» («ландмарка» і означає поняття рубежу,
кордону, закону), в межах якого мають утримуватися всі допустимі нововведення. Маккей (Albert Gallatin Mackey, 1807-1881) в своїй роботі, присвяченій реконструкції «ландмарки», вельми визначено говорить про те, що кожний
вільний каменяр «мусить вірити в існування Бога» [37]. По суті, в
цьому якраз і є те «мінімальне кредо», яке необхідно, згідно з сучасним
мислителем Джошуа Гешелю (Abraham Joshua Heschel, 1907-1972),
кожному, хто вступає на шлях справжнього духовного пізнання. Без нього
мистецтво реального ремесла – масонство позбавлене всякого культуротворчого
чи будь-якого сенсу. Підкреслимо,
тим не менш ще раз, що масонство не є релігією. Це школа ініціацій. Різниця
добре підмічена в такій фразі У. Порчатті: «… в той
час, як релігія за визначенням несе в собі Істину, наряджаючи її инколи в окостенілі і високомірні
форми, незмінно пасивні і статичні, бо має метою абсолютне поклоніння і
обожнення, що потребує сліпої віри і відмови від світської суєти, а инколи і відмови від найкращих людських якостей, школа
ініціацій вважає містерію Істини інтимно пов’язаною з
внутрішнім складом кожної окремої особистості, яка цю Істину здатна зрозуміти,
бо вона вже знаходиться в ній, в цій конкретній особистості. Мова, таким чином,
йде про Істину, яку можна і потрібно досягати шляхом пошуку…» Таким чином
масонство вважає себе вмістищем надісторичної і універсальої релігійності, що базується на відчутті єдності
всього життя, на внутрішній впевненості в існування морального закону, на
досвіді, який є водночас і містичним, і раціональним, який пов’язаний з
переживанням «священної» сторони життя, що заходить в наше буденне існування.
Мова йде про релігійність, що є загальним субстратом всіх історичних релігій,
які розвиваючись в догматичному напрямку, поховали під теологічними руїнами
саму релігійність як таку, нівелювавши в наших сучасниках навіть пам’ять про
неї, як про щось колись реальне. Якщо в античній Греції символ (від «symballein, σύμβολον» – з’язувати воєдино) був свого роду «опізнавальним знаком, розділеним на дві частини, при
з’єднанні яких два його співвласники впізнавали одне одного» [39], то в
сучасному масонстві він є засобом для розпізнавання «shekinah»
– божественної присутності, де б вона не проявилося. Тоді справжнім масоном
можна вважати лише того, хто працюючи у храмі, працюючи в закамарках своєї
совісті з тим, щоб вдосконалити самого себе, намагається відновити свою єдність
з тією абсолютною реальністю, що перемагає і страждання, і смерть, яку людство
знає під іменем Бога, бо відчуло давню потребу в моральній і одночасно
раціональній надії – основі кожної віри [40]. Тоді
виходить, що масон-атеїст (принаймні в тому сенсі, як зазвичай сприймають друге
поняття), є кричущим протиріччям. Саме масонського досвіду більше, ніж
будь-якого иншого, стосується знаменитий парадокс,
сформований Вольтером: «Якщо б не було Бога, то його варто було б видумати». Строго кажучи,
масон не може бути і агностиком. В промові, виголошеній на зібранні ложі «Наука
і праця» в Ліворно, Майстер Ліно Сальвіні,
наприклад, стверджував, що «…ми не можемо бути агностиками, чи йти шляхом гносису, звершуючи труд думки. Сам я лікар-радіолог.
Працюючи в галузі ядерних досліджень я маю, як спеціаліст аналізувати
реальність методами фізики. Я знаю, що, якщо розщепити атоми, які існують в
цьому дереві, в цих рукавицях, в цьому молотку, в цьому мармурі, ми обов’язково
побачимо протони й електрони, які притягуються і відштовхуються один від одного
з тією ж силою, що вимірюється в цифровому вираженні, яка ніколи не міняється
ні на йоту. Це закон, брати, закон реальності. Я знаю також, що все починається
з енергії. Але при цьому енергія, щоб щось створювати, має здійснити роботу. Ця
робота відзначена вектором, тобто стрілкою, що вказує напрям, в якому має
розповсюджуватись енергія, щоб стати матерією. Так я спробував відкрити перед
вами малий кут свого внутрішнього храму…» [41] В кожному
відділені екзистенційного і культурного досвіду
людини є місце для пошуку. Масон, за висловом Луї Клода де Сент-Мартена (Louis-Claude de Saint-Martin,
1743-1803), - це «людина бажання», яка до останньої миті шукає знак
божественності в житті людини і природи. Говорячи про
школу масонства, нам варто, мабуть, вчитатися також у слова, які промовляє один
із керівників масонської ложі на ініціації неофіта. Роздумуючи про
першопричини, він стверджує, що «характер підстав має переконання нашого
брата-масона Фрідріха Шіллера (Johann Christoph Friedrich von Schiller,
1759- 1805) в тому, що «über’m Sternenzelt muss ein liberte Vater
wohnen» («над небозводом не може не бути доброго
Отця») – Вищого Розуму і Вищої Волі, якого в нашій ложі ми іменуємо Великим
Архітектором Всесвіту, а люди віруючі – Богом. При цьому ми прекрасно
усвідомлюємо, що ніякого раціонального доказу його існування не може бути, бо
він невидимий, до нього не можна доторкнутися, він проявляє себе напряму, і
якщо правильно, що ніяке раціональне пізнання неможливе, без зустрічі, яка
полягає у чуттєвому досвіді з організуючим і
систематизуючим началом інтелекту, то виходить, Бог – це
Непізнаність… Однак, якщо неможливий ніякий доказ Його існування і тому неможлива ніяка раціональна впевненість в
існуванні Бога, то в такому випадку варто покладатися на моральну
впевненість, яку людина заперечувати не може. Все навколо нас обумовлено
залізними законами, які здатна висловити математика. І регулярний рух світил в
макрокосмосі, і бурхливий рух атомів і мікрочастинок, і життя, і відтворення клітин у тканинах одним словом,
все, що існує в природі, не є хаосом, але відбувається у відповідності з
раціональними законами… І якщо це правда, то чи можливо, що весь цей комплекс рівноваг зобов’язаний своєму походженню чистій випадковості?
Чи не логічніше допустити, що Всесвіт і особливо закони, витягнуті з його
хаосу, є справою Вищого Розуму? Звичайно,
продовжуючи філософствувати, можна було б заперечити, що насправді ми не
можемо бути впевнені в тому, що оточуючий нас світ насправді є абсолютно
раціональним: світ може бути і абсолютно ірраціональним або не бути взагалі.
Тільки структура нашого інтелекту раціональна, і ця структура змушує нас
вважати раціональним те, що таким не є чи взагалі не існує. Але навіть якщо і
сказане є правдою, не дивлячись на всю парадоксальність, тим не менше
залишається незмінним фінальне питання: як у світі, який, можливо, є чистим
хаосом, наш дух, навпаки, заснований на началах порядку і раціональності? Хто побудував
нас саме так, а не инакше?..» [42]. Звичайно,
цей вислів належить масону, який бесідував зі своїми братами, иншими масонами. Тут відсутні вагомі аргументи існування
Бога на основі традиційних «доказів», де використовуються арсенал онтології, космології, теології і т. д. Взагалі,
говорять, що серед вільних мулярів прийнята терпимість стосовно релігійних
думок. Як стверджують, масонство не «є атеїстичним, але при цьому і не нав’язує
якогось особистісного бога, признаючи тільки існування Досконалої Особи,
абсолютного інваріанта, який живе в нас і поза нами, природу якого ми ще не
знаємо, але до якого можна наблизитись шляхом навчання, возвишення
і самовдосконалення». Пошуки
божества, філософськи кажучи, не обов’язково побудовані на чисті
трансцендентності. Згідно з Шрі Ауробіндо (Sri Aurobindo, 1872-1950), точно так
само, як тваринне є живою лабораторією, в якій природа створює людину, так і
людину можна вважати лабораторією, завдяки діяльності якої природа в співпраці
з самою людиною створює світу Бога. Перемога при цьому є за іманентною
інстанцією, але в обстановці напруження, пов’язаного з переборенням перехідних
обмежень реальності. Це підштовхує Ауробіндо
доповнити свою думку: «Якщо існує хоч якийсь промінь осяйної інтуїції або
істини, що відкриває очі людини на оточуючий його світ, але будучи до певного
часу в темряві чи бездіяльності, хай навіть ця істина промайне, як видіння,
приховане напівпрозорою пеленою, хай блисне вона, як зоря над північним нічним
небом, – все рівно ми маємо без страху робити її предметом нашого бажання, бо
ж, поза всяким сумнівом, тільки так можна вознести
свою свідомість, за яким слідом пішов наш розум». Це необхідно для того, щоб
«відкрити шлях нашому поступовому вознесенню до
вищого рівня свідомості, яким би низьким він не був спочатку. Необхідно це і
для того, щоб людство знайшло нарешті своє останнє пристанище» [43]. На сході Ауробіндо, за Заході Тейяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin, 1881-1955) створили
теоретичний сплав, який складався з категорій духовного досвіду і категорій
еволюції. Згідно з тим же Ауробіндо, філософський
дуалізм матерії – дух не може бути вирішений инакше,
як за допомогою включення між двох протиставних начал цілого ряду проміжних
ланок (Життя, Розум. Надрозум), які є ступенями
універсального сходження до Бога. Таким чином, він з чистої абстракції чи
антропоморфної проекції перетворюється на позитивний статус, до досягнення
якого свідомо чи несвідомо прагне кожна істота. Стаття 3
Статуту Великого Сходу Італії, в тому числі, містить твердження, що «італійська
громада дотримується монотеїзму». В ході своєї історії вільномулярство,
судячи з усього, не раз забувало, що у нього є власні ініціаційні
характеристики, тобто, якщо так можна висловитись, принципи свободи релігії.
Така «історична» гілка масонства, як Великий Схід Франції (не визнана сьогодні
Великою об’єднаною ложею Англії і більшістю Великих
об’єднаних лож Англії і більшістю регулярних громад), навіть «скасувало»
поняття «Великий Архітектор Всесвіту», видаливши його зі свого ритуального
багажу. Цю гілку французького масонства переміг раціоналізм в стилі ХІХ ст. і
він відповідав суто політично-соціальним практичним інтересам. Якщо
відволіктись від офіційно задекларованих позицій, то не важко собі уявити, що і
в Італії численні масони ніколи не розуміли (або ще не усвідомили) існування «ландмарки» деїзму, про яку ми згадували вище. Можна тим
не менше стверджувати, що італійське масонство, якщо прослідкувати публікації
на цю тему, все ж намагається повернутись до більш строгих масонських традицій
[44]. ПРИМІТКИ: *Дхарма – в низці індійських релігійно-філософських вченнях – закон, обов’язок, вище призначення **Герметична
традиція ніби бере початок від легендарного мудреця Гермеса Трісмегіста.
Основний комплекс поглядів герметизму відображений в
«герметичних» трактатах, створених в епоху еллінізму і пізньої античності 1.Capruzzi
G. La ritualità. – Rivista Massonica,№ 9 ,nov. 1974 2.Eliade M.
II sacro e il profane, p. 45 3.Див. Jones B. E. Freemasons’ guide and compendium,
p. 252 4.Ibidem. 5.Ambesi A.
C. Storia della Massoneria, p. 29 6.Rocchi G.
Del cosiddentto adogmatismo massonico, ovverossia: del culto dea Ragione.
– Rivista Massonica, № 9, nov. 1974, p. 531 7.Див. Jones B. E. Op. cit., p. 533 8.Ibid., p.
432 9.Див.: Franklin B. Autobiografia, p. 113 10.Vangeli apocrifi (a cura di Marcello Craveri), p. 570 11.Див. Ambesi A. C. Storia della Massoneria, p.143 12.James W.
The Varieties of Religious Experience,
p. 422 13.Див. Wilkinson L. Light, Life and Love.
– Friends Quarterly, jul. 1968 14.Див. Jones B. E. Op. cit., p. 359 15.Див. Boucher J. La simbologia
massonica, p. 117 16.Salvini
L. Massoneria italiana
1970-1975 (S. L. 1976) 17.Benoist
L. M. Segni, simboli e miti, p. 78 18.Див. Boucher J. Op. cit., p. 80 19.Див. Jones B. E. Op. cit., p. 349 20.Див. Eliade M. Op. cit.,
p. 44 21.Porciatti
U. G. Simbologia massonica,
Massoneria Azzurra, p. 78 22.Див. McDonough F. C. The signs and symbols
associated with Original Australians. – The Royal Arch
Mason, № 11, 1975 23.Ambesi
A. C. Op. cit., p. 262 24.Boucher
J. Op. cit., p. 151-152 25.Див. Reghini A. Considerazioni sul ritual dell’apprendista
Libero Muratore, p. 19 26.Див. Eliade M. Op. cit.,
p. 94-97 27.Рівках Шерф (Riwkah Schärf)
у своєму дослідженні уявлень про сатану у Старому Завіті (опублікованому разом
з роботами Юнга в томі під загальною назвою «Символогія
духу») в прим. 221 нагадує, що Гункель ставить в один
ряд херувимів, єгипетських сфінксів і істот гібридної форми, які охороняли вхід
у вавилонські храми, як таких, що мають «охоронну функцію святилища». Згідно з
біблійною книгою Вихід (25, 18), Господь наказав Мойсею «зробити із золота двох
херувимів» і поставитт їх на ляду ковчега. Символічна
функція оберегу очевидна. В світлі цих даних виглядає правдоподібно і наша
ідентифікація херувима з Шановним Майстром масонської
ложі. 28.Benoist
L. Ор. cit., p.74 29.Див. Musatti C. Trattato di psicoanalisi. Libro I, p. 321 30.Див. Jung C. Psicologia analitica, p. 114 31.Див. Eliade M. Op. cit. 32.Див. Jones B. E. Op. cit., p. 121 33.Див. Hutin S. L’Alchimia 34.Див. Reghini A. Op. cit., p. 20 35.Джон Локк,
великий англійський філософ XVII ст., користується словом «Архітектор»,
говорячи про Бога. У другій книзі, присвяченій людському розуму, він, в
основному, відмічає, що на земній кулі нам дано жити по вищому розумінню
Архітектора… Дж. Ґамберіні
припускає, опираючись на дослідження Дж. Газана (G. Hazan), що Локк
належав до вільних каменярів в роки свого повернення до «спекулятивних» занять.
Що стосується Вольтера, безсумнівно масона, достатньо глянути на його
аргументацію на користь деїзму (див.: Abbagnano N. Storia della Filosofia,
vol. II, p. 414) 36.Див.:
основ. фонд: Universale Massoneria
(a cura U. G. Porciatti) 37.Idem, p.
102 38.Porciatti
U. G. Simbologia massonica
– Gradi Scozzesi, p. 321 39.Benoist
L. Ор. cit., p. 5 40.Про
надію як основу релігійного досвіду див.: Pieper J. Spensae storia. В гл. ІІІ цієї книги розроблені ідеї Тейяра
де Шардена про «кінець часів» 41.Rivista Massonica, № 8, oct. 1972, p. 461 42.Ibid., №
5, mag. 1974, p. 273-274 43.Sri Aurobindo. La viva
divina, p. 10-12 44.Див.: Mola
Aldo A. Storia della Massoneria Italiana dall’Unità alla Republica, p. 598-600 |
ч
|
 |
|