|
Оксана ЛинівІнший Моцарт
Є одне
запитання, яке я собі постійно ставлю - ну чому мене не було тоді, коли Він був
у Львові. Мені так би хотілося бути тою людиною, яка переконала б його в тому,
що він не Моцарт - син МОЦАРТА (Johannes Chrysostomus Wolfgangus Theophilus Mozart, 1756-1791), а
Моцарт – але Моцарт ІНШИЙ (Franz Xaver
Wolfgang Mozart,
1791-1844). Я б ходила за ним по слідах на концерти, салони, репетиції та бали,
вмовляла спробувати написати симфонію, і, обов’язково, оперу, просила б не
слухати ніяких критиків чи критиканів, допомагала б складати листи до
видавництв та важливих людей, прохала б заснувати свою школу, була би таємним
посланцем між ним та його коханою Жозефіною, організовувала б їхні побачення у Жовкві, чи Бродах і ще де завгодно і, може навіть, спільні
виїзди на гастролі кудись, у великий світ... Перший раз
Він зустрів мене на початку нашого другого тисячоліття на вулицях Львова, коли
я закінчувала своє навчання на диригентському факультеті музичної академії і
по-змовницьки, з-за плеча відомого віолончеліста Ярослава Мигаля,
крізь його усміхнені глибокі темні очі сказав : «А Я - Син Моцарта, я жив тут у
Львові, у вашому Львові - ти не знала?»... «Як !... син?...що - рідний син?...
Моцарта?...!» - ну щось з ним напевне не так, було, з тим сином, раз його аж
сюди, до Львова занесло, чомусь подумала я тоді. А як по-іншому - Моцарт - він
звично де? В книжках, на портретах на стінах, на конвертах відомих платівок,
але ж - не у Львові посеред Площі Ринок його рідному сину раптом бути - що ж
йому тут робити??? А Він
чекав... Другу нашу зустріч він продумав краще. Заманивши мене - в цей час
вже свіжоспеченого диригента та
музичного асистента у Баварській Державній опері у пастку затишної побіленої
кімнати в Зальцбурзі - останньої в будинку, де народився його дорогий батько
Вольфґанґ Амадеус Моцарт, він, дочекавшись моменту,
коли якраз нікого постороннього поряд не було, виринув
раптом із білої музейної стіни, на якій була написана його - послідовника
великої династії - біографія і сказав: «Нарешті вже ти тут...слухай уважно - я
жив у Львові, чуєш ? - жив, вірив, кохав, мріяв, творив, розвивав... для вас… а
ви - ???» І я зрозуміла
тоді, що він не відпустить, що позбавить спокою і наповнить одержимістю своєї
ідеї - і - заставить нас зрозуміти Його. Для чого ? Напевне тому, що і на тому
світі творчим душам болить - несправедливість, забуття, байдужість... Все таки
не вірю я зараз, що Він здався - ні, Він захотів продовжити ту справу, яку
розпочав. А може - навпаки, це Він захотів врятувати НАС... То ж я
подалася на пошуки його слідів і зараз мені здається, що по-трошки починаю
розуміти, чим був для нього наш Львів і ким насправді був він сам... Чи був у
нього вибір не бути народженим останнім сином в родині Великого Генія - НІ. Чи був у
нього насправді вибір — взагалі не стати музикантом та уникнути гіркої долі
ціле життя вільно та невільно боротися за місце на недосяжному п’єдесталі
батька ? ТАК... Такий вибір
зробив брат - рідний брат Карл (Carl Thomas Mozart,1784-1858). Будучи музично обдарованим, він
володів достатнім аналітичним розумом, щоби прорахувати всі свої шанси у цьому
безнадійному контексті. Він перервав свою вже розпочату музичну освіту, став
посадовцем, заробив навіть невеличкий капітал, придбав будинок, прожив багато
років до старості та бачив своїм життєвим завданням по своїх силах та
можливостях докладатися до поширення слави батька. Цього не
вдалося зробити з своєю долею Францу Ксаверу. Ще в
колисці його благословив чи, може, і прокляв на цю дорогу сам Вольфґанґ Амадеус. Очікуючи народження свого шостого сина від
коханої, з трохи ослабленим здоров’ям, дружини Констанції (Maria
Constanze Cecilia Josepha Johanna Aloysia Mozart (Weber), 1762-1842), втративши попередніх четверо
дітей, він чекав на появу маленького музичного Генія - того хто понесе далі в
майбутнє славу великої музичної родини Моцартів, яку започаткував ще дід Леопольд (Johann Georg Leopold Mozart,
1719-1787). Тож, коли новонароджене дитя вже лежало в колисці і раптом
скрикнуло, наче підспівуючи в тональності саме в той час, коли Вольфґанґ Амадеус догравав на фортепіано якусь музичну фразу - він,
пишаючись, прокоментував це таким чином: «Ось - всі чули? Це - МОЦАРТ!!!» Та не
судилося йому, на жаль, подарувати обдарованому малюкові свою любов, свій
досвід, свою майстерність. Останні
листи Вольфґанґа Амадеуса, які він терпеливо писав,
часом довго очікуючи від дружини відповіді -
повні переповнених ніжністю та турботою фраз до дітей, особливо до
найменшого «Вові». Турбуючись про добробут родини, батько компонував і
компонував, неначе знав, неначе дуже спішив... Шедеври один за одним вилітали
з-під його пера. Останні опуси, повні закодованих містичних послань і формул,
адресованих майбутнім поколінням, з обуренням сприймалися тодішньою публікою та
до сих пір залишаються загадкою для нас.
Він пише-пише - по дві опери нараз, симфонії, концерти, ставить,
виконує, зовсім не звертає уваги на вже майже відкриті любовні стосунки його
дружини з його ж учнем Зюсмаєром (Franz
Xaver Suessmayr,1766-1803), фінансує їхнє помісячне
перебування на кращих європейських курортах, лише запитує - як ти, кохана,
поцілуй дітей, я так скучаю... І залишає в рукописах містичний підпис - наче
штамп його власного Великого Духу - як в першій так і в останній своїх
симфоніях. Я не вірила почувши своїм вухам... Малою дитиною в сім років
Вольфґанґ Амадеус в своїй першій симфонічній спробі
написав в повільній частині ТЕМУ... - мелодію самотньої валторни, яка наче ще
розгублено намагається побачити свій майбутній шлях, навпомацки, тремтливим
акомпанементом струнних робить перші кроки і приймає Ініціацію на початку
Великої дороги... І – «Юпітер» - його
останній опус - блискуча Ґлорія видатного Майстра , і тут... - вона - його
ТЕМА, та ж сама, лише не боязлива, а впевнена, ширяюча понад світом, невловима
в своїй бурхливій енергії щастя від прожитого насиченого творчістю життя... «Я
все вам сказав, я іду...» І, описавши в щемливих звуках свого Реквієму останній
жаль і любов до світу, неосягнутий, пішов, залишивши всіх і Його, можливо
єдиного, кому насправді в житті був необхідним. Дружина
Констанція не дуже перейметься ані похоронами, ані сумом за чоловіком. Не
знайшовши сил провести його труну до цвинтаря в останній шлях, раніше часто
перевтомлена недомаганнями нарікаюча дружина
перетворюється на світську левицю, яка чітко вибудовує новий життєвий
бізнес-план. Через деякий час вона одружується вдруге, і з новим чоловіком -
колишнім датським дипломатом Ніссеном (Georg Nikolaus von Nissen,1761-1826) старанно працюватиме над створенням Міту Моцарта-Генія, Моцарта-Надлюдини. Будуть корегуватися
архіви, старанно ретушуватися всі «непристойні» вислови в листах, з яких би
раптом стали зрозумілими чи їхні справжні стосунки чи справжній, напівдітвацький характер Вольфґанґа Амадея, Генія, що
відійшов. Її другий чоловік стане його першим біографом, а Констанція вміло
намагатиметься купити довіру та аранжувати любов синів до другого батька. А тим
часом, сімейні та фінансові справи потрібно було поправляти і усі ставки вміло
ставляться на Франца Ксавера – який був таким самим
талановитим, як батько, який успадкував і його вдачу, і навіть... ВУХО !
Знамените Вухо Моцарта - не схоже за формою на вуха інших людей тепер
красується на голові її молодшого сина. Отже - всі розрахунки вірні, тепер
потрібно лише план дій. Отже - Ім’я - нехай вже буде те, яке всі знають - те
друге - не Франц Ксавер, а Вольфґанґ Амадеус Моцарт (але-син). Вчителі... Так, кращі вчителі
Відня, які пишуть : «Насправді, у всьому в цьому юному музикантові присутній
геній батька!». Дебют! - перший дебют
перед вибагливою віденською публікою - і
не де-небудь, а в одному з найвідоміших театрів Відня. Гості, критики,
покровителі, впливові особи... Концертна програма присвячена живій легенді,
Патріарху класичної музики Йозефу Гайдну (Franz Joseph Haydn,
1732-1809), який за планом матері мав вивести малого за руку на сцену та
благословити на блискучий успіх. Програма - віртузний
фортепіанний концерт батька та власна написана Кантата для солістів, хору та
оркестру. Кантата - власна - в 11 років ! А ще віртуозні варіації знову ж таки
на тему батька. Гонорар - Гонорар! - концерт приносить небувалий дохід, адже
двері ломилися від бажаючих оцінити юного нащадка
Моцарта. Але чи то
материні дії були для нього занадто прорахованими, сухими та схематичними, чи
обстановка в рідній сім’ї з данським дипломатом Ніссеном
вже зовсім не творчою, позбавленою тепла і справжнього, авторитетного прикладу,
яким міг би бути для Франца Ксавера тільки батько.
Але щось не дуже наш Франц Ксавер ( той що тепер
Вольфґанґ Амадеус Моцарт-син) улягав карколомним
планам матері. Досить рано, в 14 років, він припиняє постійні музичні заняття
зі своїми викладачами, а при першій ліпшій можливості стати самостійним -
приймає екзотичну пропозицію. Дивно зараз читати, як проводжали тоді в його 17
років до Галичини - друзі та родичі писали рядки, прощаючись, наче назавжди. І
справді - розпростав свої крила вільний птах і кинувся в зовсім нове та
невідоме у пошуках себе, свого імені, свого щастя... А галицькі
графи платили справді непогано. Мати Констанція, переїжджаючи до Данії, подарує
безцінний інструмент батька старшому
братові - посадовцю Карлу в Мілан, по-змовницьки попросивши, щоби молодший
Франц Ксавер цього ніколи не дізнався, і думав, що
вона забрала інструмент з собою. А й справді, для чого батькове фортепіано
молодому композитору та піаністу Францу Ксаверу
дарувати, коли він там у Галичині заробляє навіть більше, ніж старший Карл у Мілані
— тож хай собі сам і купить! - писала вона. Та ситий стіл дорого коштував
молодому композитору. Нарікаючи на брак натхнення, абсолютну провінцію, поганий
клімат, часом навіть відсутність нотного паперу Франц Ксавер
майже перестає писати. «Що
стосується мого невеличкого таланту — то справи мої тут ідуть зовсім погано.
Одноманітне, далеке від музики життя, яке я тут веду, впливає на мене так
погано, що навіть при своїх найбільших стараннях — створити навіть щось
найменше я не здатний. Тому я вирішив, і це вже однозначно — у травні 1811 року
змінити моє автоматичне життя на краще та покинути нарешті цю країну. Куди далі
поведуть мене мої шляхи, я ще не знаю, тому прошу у Вас поради...» Підкамінь, 29 грудня 1810 р. «Що я
ніколи в цій країні не залишусь — зрозуміло саме собою. Самопочуття протягом
останніх тижнів мене не тішить, а сумний досвід показав, що тутешній клімат для
мого здоров’я неприпустимий. Отже — це ще одна поважна причина, щоби
реалізувати мої наміри...» Підкамінь, 20 лютого 1811 Та наче
якийсь невловимий інстинкт приваблює молоду амбіційну уяву і вже влітку 1811
року — з нагоди власного 20-ліття він дає сольний концерт з власних композицій
у Львові. Довгоочікуване загальне визнання, захоплення публіки, знавців,
критиків, особливі похвали його глибокому виконанню і віртуозній майстерній
грі... Його авторитет починає стрімко зростати і незабаром він вже не має
відбою від шляхти, яка готова віддати своїх дітей йому на навчання. Серед них
всіх була і Вона. Обдарована, інтелігентна, талановита, яка в наші часи і сама
б стала одною з яскравих творчих особистостей,
мати двох дітей, старша від Франца Ксавера
лише на три роки баронеса Жозефіна Кавалькабо (Josefine von Baroni-Cavalcabо,
1788-1860) стане жінкою, яка буде одночасно найбільшою опорою, але і найбільшим
болем в його житті. П’ять років він чемно ходитиме до її дітей даючи їм уроки музики в будинок на теперішній вулиці Курбаса, п’ять
закоханих років він боротиметься за те, щоб привернути її увагу, прихильність,
здивування, захоплення. Ці роки будуть найбільш плідними в творчому житті
Франца Ксавера. Тут вже і клімат раптом потеплів, і
життя закипіло, і справ так багато стало - музику на бали, які організовували
Потоцькі, написати, в концертах виступити, музичні салони у баронеси
організувати, із видавцями у Відні списатися... І він придумав план ... Не буде
ж її старий чоловік, радник львівського губернатора жити вічно? - План
блискавичного успіху, план про підкорення всієї Европи,
як колись батько - поїхати в концертне турне і повернутися переможцем з
світовим ім’ям, славою, грошима, принести свій тріумф до неї, щоб бути
гідним...ЇЇ...і, він, як Ікар, ставить на це всі ставки. За лічені дні до
запланованого від’їзду Франц Ксавер освідчується
Жозефіні в коханні. «Вчора
ввечері я повинен був взяти себе в руки, щоб не дозволити емоціям переповнити
мене. Я повернувся додому наче п’яний: я не міг сподіватися у такому стані
знайти хоч хвилинку спокою. І не лягаючи в ліжко я писав цю записку, не маючи
поки і найменшого уявлення, як я тобі її передам. Другу частину цієї довгої
ночі, я провів в тихих роздумах про свою сумну долю. Як палко я хотів
захворіти, сильно захворіти - це було б єдиною ймовірністю врятувати мене від
розлуки. Ще до світанку я вийшов надвір, і одразу відчув полегшення, адже тут я
був до тебе, мого єдиного щастя, вже на кілька кроків ближчим. Я став під твоїм
вікном і з тугою подивився на нього, раптом, здалося мені, що ти зітхаєш! А вулиця тим часом все оживала. Я дав тобі
умовний сигнал, і ти з’явилися до мене, щоб ще раз дозволити мені надпити
спокою із твого прекрасного обличчя. Я не міг відірватися від його вигляду, і
здогадався відразу, коли ти відійшла, що ти хочеш написати мені ще кілька слів.
Я присів і думав, яким чином я зможу передати тобі свою записку. На жаль поряд
не було нікого. В будь-якому випадку підіймання листа на нитці до вікна могло б
привернути забагато уваги. Повний смутку через свої невдалі надії, я подивився
на тебе, а ти була вже з твоєю любою, любою запискою біля вікна. Тисячу
спасибі! Кохання моєї душі, я ніколи не відпущу її від себе, завжди шукаючи та
знаходячи в ній заспокоєння. Та врешті я повинен був піти, щоби подивитися, що
діється вдома, пообіцявши тобі ще раз повернутися. Прийшовши назад я перевірив,
чи двері ще замкнені і, слава Богу, вони були вже відкриті. Ще до того я
навмисне взяв згорток з нотами, щоби мати виправдання в разі, якщо мене хтось
побачить. Я зайшов, і ще раз притулив мої губи до твоєї руки та ще раз відчув
твої уста на моїх і був таким щасливим. Тепер - я дійсно пішов. Наскільки складно було здійснити цей шлях.
Безкінечну кількість разів я обертався до тебе, поки нарешті не побачивши тебе,
розлучився з тобою вже надовго. О моя Душе, ніколи, ніколи я тебе не покину.
Занадто сильно вже переплелися наші долі. Вдома вже
все було залагоджено і я виїхав, проїхавши ще раз повз твій будинок, - та тебе
вже не було, і це добре, так як Мц. сидів біля
мене...З зовсім іншими почуттями я приїхав до Жовкви.
Як сильно тут все змінилося від останнього разу мого перебування. Скільки я
страждав тієї ночі, про яку розповідав тобі стільки разів, і яким неначе
пригніченим є я сьогодні, і все одно - наскільки я є щасливіший, ніж тоді. Адже я знаю тепер, що ти мене кохаєш, що ти
живеш для мене ! Яким щасливим робить мене це переконання — я буду тобі за це
вічно вдячний. В Жовкві я залишився на декілька годин
та розпрощався зі своїм компаньйоном, який, здавалося, був дуже схвильований.
Насправді, мені також було не просто,
адже не так скоро з кимось із вас я зможу поговорити. З тутешнього магазину я
знайшов можливість переслати для тебе взуття. Я такий щасливий, коли можу щось
робити для тебе! Як би я хотів робити це все своє життя! Що може бути кращим, ніж піклуватися про
тебе, бути в змозі завжди піклуватися про тебе. Коли ж вона вже нарешті прийде - ця так пристрасно
бажана мить!!!» Любіца, 18 травня 1819 р. «В неділю
ввечері я від’їжджаю, віддаляючись ще далі від моєї єдиної мети. З яким
щасливим серцем я вітатиму ту годину, яка знову наблизить мене до тебе! Як я
буду радіти, коли нарешті зможу рахувати години, коли ми знову з’єднаємося! Як
довго мені прийдеться надолужувати те, що зараз ми втрачаємо! Моє серце каже
мені, що ми будемо щасливими, невимовно щасливими. - Боже, дай мені сил сміливо здати цей складний іспит, щоб я
зміг повернутись гідним тебе назад у
твої обійми!» Люблін, 25 травня р. Три роки —
69 європейських міст, де пройшли виступи нового Моцарта, три роки важких доріг,
труднощів з організацією перебування в чужих містах та три роки постійних
записів в щоденнику, який він вів для тієї, яка чекала на нього у Львові. Та план не
спрацював. Розбещена Европа, очікуючи сенсації, а не
щирого висловлювання молодого митця, зустріла сповненого сподівань музиканта
цинічними коментарями та сухими рецензіями. Накручені реальними і вигаданими мітами про Геніального Моцарта критики бачили лише
порівняння, яке програвало своєю скромністю, стриманістю та вдумливістю,
притаманною ранній романтичній епосі. За десять років перебування в Галичині
старі европейські контакти вже охололи, а
давні батькові знайомі ставилися радше з упередженістю та осторогою. Франц Ксавер повернувся ні з чим. Він програв не тільки тому, що
не зміг доказати чогось як митець, собі та світу, він програв, бо назавжди втратив шанс запропонувати Жозефіні інше майбутнє.
Його крила заламались назавжди. «Подругою
молодого Моцарта в Польщі є одна графиня, яка на жаль, одружена з чоловіком,
який її не кохає. Франц Ксавер настільки з нею
зв’язаний, що я - його матір переживаю, що він ту Польщу без неї на довгий час
ніколи не покине, а, з огляду на її мужа, він її з собою забрати не зможе, що
заставляє мене — Мадам Моцарт сумніватися, що взагалі він будь-коли оселиться у
Відні, чи в якійсь іншій столиці, де він був би більше оціненим та міг би стати відомим.» Констанція Моцарт-Ніссен, 1829 р. Після
повернення до Львова, Жозефіна поселяє коханого у своєму будинку. Він стає її
сімейним музикантом і майже батьком її молодшій доньці. В цю дитину наче
перетечуть його почуття до неї і потім вона оповідатиме про них своєю музикою.
Франц Ксавер полюбить Львів, як рідний, внутрішньо
попрощавшись з амбіціями великого світу. П’ятнадцять років активної діяльності
у місті — тут він і засновник, йдучи за прикладом Бремена та Франкфурта,
музичного «Товариства Св.Цецилії», тут він і оперний
диригент Львівського міського театру, і піаніст, і педагог, і громадський діяч.
«Тут у Львові адреса не потрібна ані для мене, ані для мого імені - я тут
достатньо відома особа». 26 грудня 1926 р. Столичне віденське життя,
батьківська геніальна музика, як тіні, переслідуватимуть його серед львівських
кам’яниць і стануть хіба лише недосяжними богами, які невблаганно вимагатимуть
відданого служіння та постійних жертвоприношень. Завдяки Францу Ксаверу Моцарту у Львові всюди — у Соборі св.Юра, у Домініканському соборі, в Редутній
залі зазвучала музична класика... Та його
власних композицій стає все менше. Рука з пером неначе заніміла, а всі ці живі
та свіжі твори, в яких так сміливо ще фонтанували емоції амбіційного юнака
більше не отримали свого продовження. Більшість европейських
видавництв, втративши інтерес до його імені, закрили двері його рукописам, а
листи зі зверненнями до них залишились без відповіді. Тож коли у 1841 році із
Зальцбургу звернулися до Франца Ксавера з проханням
написати святкову кантату до відкриття монументу батькові, що було чималою
честю, — він відмовився, з поясненням, що ні таланту його, ні вміння не буде
достатньо, щоби це зробити... Це колись, ще в 11 років, у Відні... кантата...
дебют... а зараз… ні... Та все ж - для батька... І він скомпонує твір,
використавши два хорові уривки з останніх опусів Вольфґанґа Амадея. Це
святкування, яке переросло у величезне міжнародне триденне свято слави Генія
Моцарта зламає його до кінця. На цей час Франц Ксавер
вже переїде, супроводжуючи родину баронеси Кавалькабо,
назад до Відня, та поселиться з нею в її будинку, а згодом - на одній з нею
вулиці. Він з боку спостерігатиме за бурхливими почестями, якими вшановували
його батька, ще більше відчуваючи власну безсилість. Я не уявляю взагалі, як
йому було тоді - диригувати сотнями музикантів на центральній площі Зальцбургу,
перед гостями зі всієї Европи, після майже
тридцятирічного перебування в зовсім іншому світі, у Львові, де він був собою,
був потрібен і місту, і людям, і Їй. І він
згорить дуже швидко - за три роки - від раку шлунку, хвороби, яка свідчила про
неабияку внутрішню нервову напругу. Він помре поряд зі своєю єдиною Жозефіною,
яка терміново приїде, дізнавшись про його стан з Відня до Карлсбаду.
Так і не дочекавшись того моменту, коли вона овдовіє, він передасть
їй у спадок все, що мав, в тому числі і найцінніше — рукописи та особисті речі
батька. Жозефіна переживе
його аж на 16 років. Вже через рік її коштом на його могилі буде встановлено
поминальний пам’ятник і у Відні виконано поминальний Реквієм. Пізніше і брат
Карл, знаючи, ким вона насправді була для молодшого брата, згадає її у своєму
заповіті аж три рази, заповідаючи гроші, а також особисті речі, які колись
належали Францу Ксаверу. Жозефіна
покине Відень і переїде до Ґрацу. Її донька і учениця
Франца Ксавера - Юлія - стане відомою піаністкою, а
також одною з перших жінок-композиторів
Австрії. ЇЇ буде дуже цінувати Роберт Шуман (Robert Schumann, 1810-1856), який
буде частим гостем в їх домі, а її онука Вільма фон Вебенау (Vilma (Wilma) von Webenau,1875-1953)
також стане композитором та одною з перших учениць додекафоніста
Шонберґа (Arnold Franz Walter Schoenberg
(Schönberg), 1874-1951). Інший учень Франца Ксавера — Ернст Пауер (Ernst Pauer, 1826-1905) стане
одним з найвідоміших піаністів та почесним професором кращих академій Европи, своєю школою завдячуючи своєму єдиному
вчителю. Ім’я Франца Ксавера
буде внесено до книги «Найвидатніші музиканти першої
половини ХІХ століття» та потім дуже швидко забуте, а деякі фортепіанні твори видадуть під іменем молодого віртуоза Ференца Ліста (Liszt Ferenc, Franz
Liszt, 1811-1886). Є припущення, що ноти його ранніх
«Меланхолійних Полонезів» мусів бачити молодий Шопен,
який потім вміло використав ці ідеї у гламурному Парижі. Через п’ятдесять років після смерті останнього Моцарта критики напишуть, що його
камерні вокальні твори є шедеврами, які не поступаються батьковим та є кращими
зразками у цьому жанрі... Засноване Францом Ксавером
музичне товариство стане основою професійного музичного життя Львова. В 1845
році в новоствореній Спілці «Моцартеум» (Mozarteum) буде зафіксовано сім томів зібрання його творів
— та три з них будуть згодом втраченими. З часу його смерті в музичному світі
вийдуть всього три роботи, завдяки яким судитимуть про його життя... ...Колись
Франц Ксавер зустрівся мені на площі Ринок, а зараз
Жозефіна покликала в Ґрац. Вони хочуть, щоби ми їх
згадали. Напевне, скучили за Львовом, за музикою, за левами, за нами... |
ч
|
 |
|