|
Францішек ПлощанськийПерший Митрополит Антін Ангелович
В часи,
коли до Львова прибув і жив у ньому Франц Ксавер
Моцарт громадське життя міста громадилося головно довкола релігійних структур.
На той час їх очолював Митрополит, Єпископ Української Греко-Католицької Церкви
Антін Ангелович (Antoni Angełłowicz чи Angelowicz). Причиною
того було не лише те, що українська громада міста ще не виплекала свою
інтелігенцію, але й те, що після розбору Речі Посполитої 1772 року, нова
австрійська абсолютистська монархія розпочала під твердою рукою
імператора-вольтер’янця Йосифа ІІ (Joseph II von Habsburg von
Oesterreich,1741-1790) просвітницькі реформи. Він
скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти, яка сприяла
розвитку світської школи.
У 1781 році видав Патент (указ) (Toleranzpatente,Toleranzedikte) про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і
зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство. Патент визнавав за протестантами, євреями, православними та
іншими некактоликами – а греко-католики все таки
католики, хто що б про це не думав – всю повноту громадянських, чи тоді підданчих, прав – права на купування нерухомості, права
брати участь у міському самоуправлінні, вступати в ремісничі цехи, служити у
війську, зокрема на офіцерських посадах, вчитися у вищих навчальних закладах.
Звичайно, при всьому цьому Австрійська імперія зберігала особливі права для
католицизму в обох його відмінах 0 і римо-католицькій, і греко-католицькій. Цей
документ був лише частиною широкої програми реформ, яку назвали, від імені його
ініціатора йозефінізмом. Саме
завдяки йозефінізму галицьке русинство
почало дихати на повні груди. Розпочався процес народження нової української
політичної нації у Галичині, Закарпатті та на Буковині. Провісниками
цього відродження стали перші просвіщені галицькі
клірики. Зокрема Антін Ангелович. Він народився 15 квітня 1757 (в деяких джерелах 13 квітня 1756 чи
1759), у селі Гринів неподалік Львова. А відійшов 8 серпня (або 9 серпня) 1814
у Львові – тобто його пастирські труди припали на перші роки перебування Франца
Ксавера у Галичині. На той час він був значним
українським релігійним діячем як у царині освіти, так
і політики – настільки, наскільки вона була можлива у абсолютистській на той
час Австрійській імперії. Спочатку як
шляхтич, він навчається у Львівській єзуїтській колегії – це був той навчальний
заклад, з якого і виріс Львівський університет. За рекомендацією єпископа Лева
Шептицького (Лев Людовик Шептицький, 1717-1779), як перспективного слухача, його посилають на навчання до
щойно відкритої генеральної духовної семінарії для греко-католиків «Барбареум» у Відні, створення якої Лев Шептицький всіми силами сприяв. Генеральна греко-католицька духовна
семінарія у Відні (також Варвареум, «Барбареум», Barbareum, Офіційна
назва: «Королівська греко-католицька Генеральна Семінарія у Відні при св. Варварі» (Regium generale Seminarium Graeco-Catholicum Viennae ad Sanctam Barbaram).)
- перша греко-католицька духовна семінарія. Була заснована імператрицею Марією
Терезією (Maria
Theresia Walburga Amalia Christina, 1717-1780) 1774 року у конвікті при церкві
святої Варвари у Відні для навчання греко-католицьких священиків імперії
Габсбургів. На момент відкриття для русинів-українців було виділено 14 місць.
За 10 років існування семінарії у ній навчалося 46 греко-католицьких студентів.
З рядів випускників цієї семінарії згодом вийшло 6 єпископів, 10 професорів
університету та єпархіальних семінарій, 8 ректорів семінарій і 8 письменників.
І серед них чи не найбільш обдарований - Антін Ангелович.
Її він закінчує 1781 (або 1780) року зі ступенем доктора теології (богослов’я).
Невдовзі у 1783 його висвячують на священика. Того ж 1783 року канонік він стає
каноніком і перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у
Львові (1783, 1787-1796). Та невдовзі Ангелович стає
професором догматики Львівського університету (1784-1787) а згодом і його
ректором (1796-1797). Від 1796
Антін Ангелович стає єпископом Перемиським,
Самбірським і Сяноцьким. А з 1798 року - єпископом
Львівським. З 1804 року йому приходиться стати - єпископ Холмським. І весь цей
час він дозріває до ідеї відновлення в рамках підавстрійської
Галичини окремої греко-католицької Митрополії. Разом з Михайлом Гарасевичем у 1808 р. він нарешті домагається відновлення
Галицької митрополії УГКЦ. І того ж 1808 р. стає першим митрополитом Галицьким.
Папа Пій VII дав згоду і спеціальною буллою від 24 лютого 1807 року під назвою
«In universalis Ecclesiae regimine» відновив
Галицьку митрополію, затвердив номінанта і визнав за ним усі права, що ними
користувалися київські митрополити. Урочисте сходження Антонія Ангеловича на галицький митрополичий престіл
відбулося 25 вересня 1808 року. Окремо слід
згадати сподвижника Ангеловича Михайла Григоровича
барона де Нойштерн Гарасевича
(1763-1836) - українського історика, редактора, церковного діяча, одного із
перших представників українського національного відродження в Галичині. Він теж
закінчив Барбареум у Відні і у 1789 р. став доктором
богослов’я. На свої часи він був чи не найосвіченішим галицьким українцем. З огляду на
це барон де Нойштерн Гарасевич
з 1787 р. стає викладачем, а у 1790 р. - професором Studium
Ruthenum (Руського інституту), викладає богословські
дисципліни і давньогрецьку мову. Михайло Гарасевич
блискуче володів латинською, німецькою, італійською, польською мовами. Деякий час
він редагував «Lemberger Zeitung»
- перше щоденне видання Львова німецькою мовою. Від 1794 був одним з редакторів
польської газети «Dziennik Patriotycznych
Politykow» у Львові (до 1797). 1795 року
його висвятили на священика. А з 1797 р. став почесним каноніком Перемиської єпархії, від 1800 - генеральним вікарієм
Львівської митрополичої капітули, від 1813 року - архіпресвітером. З огляду на
освіченість, і навіть певного роду світськість, саме барона де Нойштерн Гарасевича було
делеговано греко-католицькими ієрархами до австрійського імператора Франца I (Franz II. Joseph Karl von Habsburg
von Oesterreich, 1768-1835)
у справі відновлення Галицької митрополії (1807). Бо Гарасевич
мав добрі зв’язки як при цісарському дворі, так і у Ватикані – а в справі
відновлення Митрополії це було чи не найголовнішим. Та не
дивлячись на сприятливу для українства внутрішню атмосферу у імперії, ті шість
років (1808-1814), які Ангелович пробув
галицьким митрополитом, а Гарасевич його всіми силами підтримував, були вкрай несприятливими для
будь-якої культурницької діяльності. Австрійська імперія вела тоді виснажливі
війни з Наполеоном І (Napoleone Buonaparte,
Napoléon Bonaparte,
1769-1821), тому не завжди могла вчасно відгукуватися на запити й ініціативи,
що йшли зі львівської Святоюрської гори. З іншого
боку, потужне польське лобі у Відні постійно блокувало позитивні для галицьких
українців рішення австрійської влади. До того ж серед українців було тоді ще
дуже мало освічених і політично грамотних людей, які б могли дієво підтримати їх в їх починаннях і намірах. Спочатку,
не дивлячись на руське походження, Гарасевич був
схильний до полонофільства - в сенсі сентименту до традицій давньої Речі
Посполитої. Та поступово він починає звільнятися від полонофільства, стає
переконаним захисником інтересів русинсько-української
спільноти. За це під час австро-французько-польської
війни 1809 року разом із митрополитом Антоном Ангеловичем
зазнає переслідувань від тимчасової патріотичної польської управи Львова, яка
вже бачить відновлену Річ Посполиту не як державу різних народів - власне
польського, але й литовського, білоруського та українського, а схиляється до
модних на той час народницьких, патріотичних настроїв. За відданість Австрії
його нагороджено орденом Леопольда, надано титул барона. Від 1814
року (після смерті митрополита Ангеловича) до 1818
року барон де Нойштерн Гарасевич
керував Галицькою Греко-Католицькою Митрополією. В останній
період життя він заглиблюється в дослідження історії Галичини та її церкви,
наслідком чого стала ґрунтовна збірка джерел «Історія церковної унії з римською
церквою», яка була згодом видана під редакцією каноніка Михаїла Малиновського.
під назвою Annales Ecclesiae
Ruthenae (1863), вона містить матеріали не лише з
історії церкви, а й з багатьох інших питань історії краю. Ще задовго до виходу
у світ вона поширювалася в рукописних копіях і стала особливо популярною серед
української студентської молоді, сприяючи пробудженню у неї національної
свідомості. Непідробний
пієтет до вченого-патріота Михайла Гарасевича
засвідчив Микола Устиянович у вірші «Сльоза на гробі
Михайла Гарасевича». А художник Долинський
Лука виконав портрет крилошанина (каноніка) Михайла Гарасевича. Це відхилення
від оповіді про Антіна Ангеловича важливе для
розуміння тієї атмосфери , в якій діяв він і молодий тоді Франц Ксавер Моцарт. Та
повернімося до Антіна Ангеловича. Він не обмежував
свою діяльність лише Галичиною. Він став ініціатором заснування греко-католицьких
парафій на Буковині - у Чернівцях, Сучаві та інших містах. Антін Ангелович разом з тим вів активну пропагандистську роботу.
Окрім пастирських листів, як лояліст до Австрійської
імперії він видав польською мовою політичні брошури антинаполеонівського
спрямування «Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція?» (Kto jest zaczenpną stroną, Austrya lub Francya?, 1809), «Роздуми австрійського
патріота з приводу деяких статей у закордонних газетах» (1809). На території
«Тернопільського краю» створив окрему консисторію з підпорядкуванням Львівській
митрополії (проіснувала від 21 серпня 1810 до 21 жовтня 1811). Потім частина
«Тернопільського краю» тимчасово відійшла до Російської імперії. В цей період
синод Російської православної церкви створив «Тернопільський уряд духовний».
«Тернопільський край» - частина Галичини, віддана Росії за Віденським (Шенбруннським) договором від 14 жовтня 1809. Шенбруннська мирна угода була укладена 14 жовтня 1809 року
в Шенбруннському палаці у Відні. Її підписали Франція
та Австрія завершивши, тим самим, існування п’ятої коаліції, що бралася
повалити Наполеона І. Війна п’ятої антинаполеонівської
коаліції (також відома як австрійсько-французька війна) - військовий конфлікт
між Австрійською імперією та Великою Британією з одного боку, та Французькою
імперією Наполеона І та його союзників - з іншого. Тоді Австрія програла.
Поразка австрійців була жахливою не стільки у військовому відношенні, скільки у
моральному та політичному. За
результатами цієї поразки під владою Російської імперії, яка цим скористалася,
опинилася територія частини Тернопільщини - на схід від лінії Залізців, м. Зборова і річки Стрипа. Під Росією вона перебувала від весни 1810 до літа
1815 років. Указом російського імператора 15 червня 1810 р. тут створено
адміністративно-територіальну одиницю - «Тернопільський край» із центром у
місті Тернопіль, який отримав статус окружного міста. Німецьку урядову мову
замінила російська, другою мовою стала польська, якою друкували всі урядові
документи. Цар Алєксандр І (Александр
I Павлович 1777-1825) нехтував інтереси українців краю, українську мову не
вводили навіть у найнижчих інстанціях. Однак на щастя російське правління тут тривало не довго. Під час
франко-польського наступу 1807–1809 та тимчасової окупації Львова у
травні-червні 1809 року польськими військом генерала Александра
Рожнецького (Aleksander Rozniecki, 1774-1849), який воював на боці Наполеона I, Ангелович, як лояліст, відмовився
від присяги французькому імператору, зберіг вірність Габсбургам, і покинув
місто, але був затриманий селянами, заарештований поляками та інтернований до
Стрия. Після відступу польських формувань наприкінці червня 1809 його
звільнили. За відданість Австрії Митрополит Антін Ангелович,
як і Михайло Гарасевич, був нагороджений орденом
Леопольда (Österreichisch-kaiserlichen Leopold-Ordens). Разом з тим
Ангелович був відомим бібліофілом. Свою бібліотеку з
8 тисяч томів, що на ті часи було чимало, Ангелович
передав у дар митрополичій капітулі у Львові. Примітною є
і доля шляхетської родини Ангеловичів. Брат Антіна Ангеловича д-р Андрій Ангелович,
або Андрій де Ангеллович (1766-1820) - український
правник, теоретик церковного права. Рідний брат ректора Львівського
університету та Митрополита Антіна Ангеловича. Син
священика УГКЦ (брат Антін теж народився у селі Гринів. Андрій Ангелович закінчив відділ теолоґії Львівського університету
близько 1790 р. Потім він працював у галузі правничих наук та адвокатом. У 1796
р. Андрій Ангелович захистив ступінь доктора у
Львівськім університеті, у 1797 р. став тут звичайним професором канонічного
права, яке викладав українською мовою. У 1800 р. він переїхав до Тарнова, його наступник д-р Іван Хризостом
Мохнацький вже викладав польською. У 1798 р. Андрій Ангелович став членом Ставропигійського
Інституту. Він є автором праці «Право канонноє» (яке
не було надруковане і так і залишилась в рукописі). З 1799 року він став «дієцезійним екзаменатором». 1814 року Антін Ангелович померає. По його смерті цісар, з огляду на сан достойника і
його подиву гідну вірність престолу, залишив матері призначену йому річну пенсію
400 флоринів. Антін Ангелович похований на Городецькому
цвинтарі Львова. Однак на сьогодні вона втрачена. |
ч
|
 |
|