|
Богдан КоломийчукУривок з роману «Тіні Ксавера»
Більшість
віденських газет 20 квітня 1805 року вийшли під схожими заголовками, що
повідомляли про надзвичайно дивну подію, яка от-от мала відбутися у «Theater an der Wien»*. Квитки були розкуплені за один день, а ті, кому вони не
дісталися, писали обурливі й благальні листи директору театру з вимогами й
проханнями про додаткові місця. Таких листів спочатку було кілька десятків, але зовсім скоро їхня
кількість зросла до сотні, і на них більше ніхто не відповідав. Під
велетенською театральною тумбою щовечора збирався чималий натовп людей, які
жваво обговорювали афішу, що власне й спричинила такий ажіотаж: «27 квітня
1805 року В «Театрі
ан дер Він» З єдиним
концертом виступатиме ВОЛЬФГАНГ АМАДЕЙ МОЦАРТ» З одного
боку цього натовпу долинали скарги на те, що театр влаштував тільки один
концерт, знаючи, що охочих послухати такого знаменитого маестро буде значно
більше, аніж може вмістити зал. Ці люди навіть хотіли вдертися всередину,
знайти директора і змусити його почати переговори з Моцартом про додатковий
виступ. Та все ж,
більше було таких, що мовчки, не вірячи власним очам, перечитували афішу, а
потім упівголоса перемовлялися про те, що знаменитий Моцарт помер років
тринадцять тому і спочиває зараз на віденському кладовищі святого Марка… То що ж
насправді задумали ті, хто влаштовує концерт? Невже 27 квітня маестро повстане
з могили? Чи можливо, вони підшукали самозванця? Останнє – це найпевніший шлях
до ганьби й загального презирства. В пам’яті багатьох знавців та
поціновувачів музики, критиків і музикантів ще лишилися спогади про те, як свої
твори виконував сам Моцарт. Обдурити таких не вдасться. З першими
сутінками, натовп довкола афіші поступово розходився. Але тільки для того, щоб
завтра в полудень знову зібратися і продовжити свої дискусії. До концерту
залишалось усе менше часу, а пристрасті довкола цієї події все більше кипіли. В цей самий
час у будинку на Jugengasse в невеликій вітальні панувала тиша, яку порушував тільки
розмірений хід великого годинника. Високі портьєри наполовину закривали вікно, хоча вже був вечір, і яскраве весняне
проміння більше не могло надокучати. За якихось півгодини вже слід було б
запалити люстру, що двома кришталевими ярусами тягнулася згори або принаймні
свічки в канделябрі. Вечірні сумерки впевнено діставалися сюди з міста. У вітальні було двоє: худорлявий високого зросту
чоловік, одягнений у темний фрак та білі паталони. Під
фраком виднівся елегантний світлий жилет. Чоловік стояв,
спершись рукою на креденс і задумливо дивився кудись у присмерове напівзакрите портьєрами вікно. Зліва від нього у широкому
фотелі сиділа жінка в темно-синій шовковій сукні з білим мереживом і короткими
рукавами, які тепер в моді були у Відні. Виглядала
вона немолодою, проте її все ще можна було назвати привабливою. Пробило сьому. Чоловік, мовби чекав цього, нарешті порушив мовчанку: - Вдячний вам, дорога Констанціє, за
рукопис «Чарівної фейти»**, який ви надіслали мені позавчора, - промовив він,
відводячи погляд від вікна, - а також за ті кілька листів написані рукою
вашого… покійного чоловіка. Зізнатися, мені б хотілось отримати більше. Біографи,
знаєте, завжди ненаситні. Особливо, якщо йдеться про таку особистість, як
Моцарт. -
Поверніть, будь ласка, як тільки перечитаєте, - сухо відповіла жінка, - на ці
папери знайшовся покупець. - Покупець?
– раптом сіпнувся той, - ви й це хочете продати? - В мене
зараз не найкращі часи, любий Георгу, - відповіла Констанція, - і ви це також
чудово знаєте. - Знаю,
але… Жінка звела
на нього очі. Він на хвилину замовк, дивлячись у них, і вкотре безнадійно
потонув у їхній сірій глибині. - Данський
посол вчора прийняв від мене, як від свого секретаря, письмове клопотання про
ваше забезпечення, - промовив Георг після нової мовчанки. - Що
далекій Данії до мене? – посміхнулась Констанція. - Хтозна,
дорога пані… Моцарт ніколи не був у моїй країні, а проте музика його там
звучить все частіше і, повірте, підкорює серця не останніх осіб. - Для пам’яті генія
це прекрасно, - відповіла жінка й знову відвела погляд, - але сумніваюся, що
чимось допоможе його вдові. Сказано це
було, втім, без жодної іронії. Голос Констанції прозвучав радше так, як звучить
голос паломниці, що говорить про святі мощі. Здавалось,
вкотре за вечір у цій вітальні зависне мовчанка, проте жінка продовжила: - Уявляєте,
до мене вже доходять нові чутки. Мовляв, я занадто часто буваю на цвинтарі святого
Марка. - Що ж у
цьому дивного? Там похований ваш чоловік, - сказав Георг. - Так, але
тепер мені закидають, що я довше стою біля могили Зюсмайра***, аніж Вольфганга… Констанція
раптом нервово засміялась. - Господи,
невже очі є навіть у могильних каменів?.. – вимовила вона. - Не
переймайтесь, дорога Констанціє, - спробував заспокоїти її Георг, але від того
жінка почала сміятися ще дужче. - Чи це за
мною підглядають покійники, як гадаєте, друже? Їй-богу, ніщо мене вже не
здивує… - Облиште!
Все це дурні міщанські балачки. Вам навіть слухати їх не слід. Він
підійшов до неї і спробував обійняти, проте Констанція м’яко його
відштовхнула і, звівшись на ноги, підійшла до вікна. Тут вона заспокоїлась. - Хоч би
концерт минув успішно, - майже пошепки додала жінка, схрестивши руки на грудях
і при цьому поклавши долоні собі на плечі. Здавалось, що вона обійняла себе
сама. -
Констанціє, власне, мені здається, що тут ми дещо… Тієї ж миті
до передпокою долинув стукіт у двері. Георг з подивом глянув на жінку. - Ви когось
чекаєте о такій порі? – перепитав він. - Ні, але
це може бути хтось із театру, - кинула вона й швидко подалася до передпокою. - Куди ви?
– здивувався чоловік. -
Відчиняти. - А де ваша
служниця? - Я її
звільнила. Найму знову, коли розбагатію… Констанція
мала рацію: на порозі постав розчервонілий захеканий директор «Театру ан дер
Він», Губерт Кумпф. Побачивши, що двері відчинила сама господиня, він з
несподіванки тільки витріщив очі, навіть забувши про привітання. Коли ж вона
привіталася першою і запросила досередини, миттю перепросив і, знімаючи
капелюх, також поцікавився куди зникла служниця. Цього разу, Констанція
сказала, що та відпросилася на тиждень до батьків. У вітальні, директор привітався з секретарем
данського посла, після чого вдячно
прийняв від господині чарку коньяку. -
Насамперед, прошу мені пробачити за пізній візит, - сказав Кумпф, зробивши
перший ковток і дещо послабивши занадто тісний комір, - але, повірте, це стає
нестерпним… Він глибоко
вдихнув і видихнув повітря, мовби всередині його чималого тіла були не легені,
а ковальські міхи. - Це стає
нестерпним, - повторив директор вже дещо спокійніше. - Що саме,
пане Кумпфе? – перепитала Констанція. Той глянув
на неї, і його велетенські густі брови різко підскочили догори. - Ваша
ідея, мадам! – випалив він, - ваша, пробачте, божевільна ідея з цим
концертом... Мені не дають спокою ні вдень, ні вночі! «Ви воскресили Моцарта,
пане директоре? Ви повернули його з того світу? Чи просто нас дурите? Бійтеся
Бога!.. Як можна?» Тут він
знову підніс коньяк до своїх м’ясистих вуст і одним ковтком поглинув його рештки. - Але ж
квитки розкуплені, пане директоре. За ціною вищою, ніж зазвичай, - обережно
нагадала Констанція. - Боюся, це
може мені коштувати значно дорожче. Наприклад, мене розірвуть на шматки ще до
концерту… - Що ж вам
потрібно від мене? - Скажіть,
щось цьому натовпу. Поясніть врешті. - Треба
тримати інтригу, пане директоре. Якщо заспокоїти цікавість зараз, то почнуть
вимагати назад гроші, - впевнено мовила жінка. Губерт
Кумпф важко відкинувся на спинку фотеля, аж той жалібно заскрипів. - Генії не
заспокоюються і не дають спокою іншим навіть після власної смерті - промовив
він після паузи, - налийте ще коньяку, пані Моцарт…
***** У вечір
концерту, публіка, не чекаючи дзвінків, швидко заповнила театральну залу. Та ще
більший натовп залишився ззовні. Ці люди, здавалось, готові були слухати музику
крізь кам’яні стіни. Невдовзі на
сцену вийшов оркестр, і музиканти зайняли свої місця. За якийсь час з’явився
диригент. Щойно стихли оплески, як глядачі побачили на сцені директора театру,
що витримавши паузу, оголосив про початок музичного дійства. - Пані та
панове! – видихнув розчервонілий Купфер, - сьогодні вперше ви почуєте музику
Вольфганга Амадея Моцарта… Це був
останній момент вечора, коли приголомшена публіка затихла. Здавалося, після
слів директора, кожен у залі затримав дихання. В ту мить, тихіше, аніж у «Theater an der Wien», могло бути тільки в
могильному склепі на цвинтарі святого Марка. За
лаштунками Констанція м’яко підштовхнула вперед зовсім малого на зріст, блідого хлопчика
років одинадцяти-дванадцяти. - Ти – Моцарт, - нахилившись, прошепотіла вона йому, - це твій шлях. Іди… Хлопчик
зробив непевний крок уперед, потім ще один, доки не опинився під променями
театрального світла. Тут його кинуло в піт і страшенно пересохло в горлі. Він
зажмурив очі і раптом з жахом відчув, що ледь не втратив рівновагу. Як же
хотілося просто заплакати й побігти назад, але в голові не стихав материн голос:
«Ти – Моцарт… Моцарт… Моцарт…». Треба тільки дійти до клавіра. За цим
інструментом він почувався безпечно, як удома. В залі досі
панувала мертва тиша. Здавалося, навіть там нагорі, на балконах чули його
кроки. Вони чомусь були, як ніколи, гучними. Ти – Моцарт… Назад вороття немає. - Це його
син! – раптом пронизав тишу чийсь голос у залі, - це Вольфганг Амадей Франц
Ксавер Моцарт!!! Син!!! Публіка
вибухнула, як море у шторм. Емоції, що стільки часу накопичувались під афішею
«Театру ан дер Він» в одну мить вирвалися на поверхню. Найбільшу за останній
час інтригу Відня було врешті розкрито. Ці
пристрасті в залі могли б вирувати безкінечно, але раптом диригент одним
різким, як фехтувальний випад, владним жестом наказав мовчати. Всі знову
стихли. Франц
нарешті відірвав очі від клавіш і глянув на диригента. Той також шукав його
погляду… Щойно їхні очі зустрілися, як хлопчику перехопило подих. З батутою в
руках і обличчям повернутим до нього стояв батько. Франц ніколи його не бачив,
бо той помер, коли сину не виповнилось і року, проте Констанція говорила про
легендарного Моцарта й описувала того так часто, що він без труднощів міг
уявити, як той виглядав. Невисокого зросту, худорлявий з характерною поставою…
Вигнуті брови, прямий ніс, продовгувате підборіддя. - Починаємо?
– почув Франц його притишений голос. -
Починаємо… Моцарт
раптом усміхнувся і з несподіваною впевненістю легко торкнувся клавіш. *«Theater an der Wien» - дослівно «Театр над
Віднем». Музичний театр у Відні, збудований у 1801 році над однойменною річкою,
яку тепер заховано під землю. **«Чарівна
флейта» - легендарна опера В. А. Мацарта ***Зюсмайр – йдеться про австрійського композитора Франца
Ксавера Зюсмайра (Franz Xaver Süßmayr) – (1766 – 1803), учня
Моцарта, який похований на тому самому цвинтарі, що і його вчитель. |
ч
|
 |
|