|
Степан ЗаброварнийДруга «азбучна війна» в Галичині
Друга «азбучна війна» в
Галичині відрізнялася від першої своїм характером та обставинами, у яких
розпочалася. Описана раніше перша «азбучна війна» в Галичині велася в колі
українських культурних діячів і публіцистів, натомість друга виникла внаслідок
старань губернатора Галичини Аґенора Ґолуховського ввести латинку до руської мови
адміністративними засобами. Справа стала голосною 1859 р., але не виникла
відразу, вона готувалася довгими роками, під гаслом боротьби з російськими
впливами. До питання були залучені професор Львівського університету, шкільний
інспектор Євсевій Черкавський – до речі,
сполонізований син греко-католицького священика, – а також чеський філолог
Йозеф Їречек. Починаючи з 1848 р.,
тривала закулісна боротьба з вимогами рівних прав для руського населення
Галичини. Як виникає з письмових документів, серед польських діячів побутувала
думка, що руська мова є наріччям польської (у декого – російської), яким
послуговується лише простий люд. На практиці виявилося, що новонароджений у дні
«Весни народів» національний рух русинів не такий уже слабкий, як могло декому
здаватися. Адже засновано тоді ряд громадських організацій та з’явилися пресові
органи, постали наукові й освітні установи. Серед них – Головна Руська Рада та
її друкований орган «Зоря Галицька», Галицько-руська матиця і «Галичо-руський вісник», Народний дім у Львові та «Вісник» у
Відні, публікувалися закони руською мовою (писані кирилицею), створено Кафедру
руської мови і літератури у Львівському університеті, а при віденському
Міністерстві віровизнань і освіти встановлено
референта у справах руської освіти, яким став брат Маркіяна Шашкевича, Григорій
Шашкевич. Проти всіх цих заходів
ставилися різні перепони з боку галицької адміністрації, очолюваної А. Ґолуховським, а до Відня надсилалися різні скарги на нібито
діяльність на користь Росії. Певна частка громадських діячів і справді під
впливом різного роду цькувань і переслідувань наближалася до Росії та
отримувала звідти підтримку, з чого й народилася «москвофільська» течія
русинського руху. Першою помітною жертвою цих переслідувань став завідувач
кафедри русинської мови і літератури Яків Головацький, який насправді змагався
за наближення руської мови до російської. Дослідити цю справу Ґолуховський доручив Є. Черкавському
– і на основі його меморіалу підготовлено звіт для австрійського міністра Туна.
За словами Івана Франка, було це «політичне оскарження» з вимогами: 1) звільнити з посади
управителя руської мови і літератури Я. Головацького і знайти на його місце
кандидата з іншими поглядами; 2) ввести латинську
азбуку до руського письма як важливий засіб забезпечення перед оросійщенням цієї мови; 3) до часу, коли розвинеться руська мова, тільки у вищих класах гімназій
навчати русинів руської мови, а в нижчих класах гімназій – тільки польської
мови; 4) для протиставлення
пропаґанді панславізму, а також для практичної вигоди, зрівняти календарні
релігійні свята, оскільки юліанський календар є причиною роздвоєння між
поляками і русинами. Міністр граф фон Тун Гогенштайн (Leopold Graf von Thun
und Hohenstein, 1811-1888)
загально погоджувався (18 липня 1858 р.) на пропозиції Ґолуховського,
дораджував одначе вести справу обережно, з уваги на обрядову вразливість
русинів, бо австрійський уряд не хотів би допустити помилок, які мали місце за
часів Польщі – стосовно уніатів. І. Франко припускає, що на осторожність
Туна міг вплинути радник о. Г. Шашкевич. Та попри це, міністр був рішучим у
питанні русофільських впливів і доручив шукати наступника на місце Я.
Головацького, а до греко- католицьких єпископів Литвиновича
і Яхимовича вислано з міністерства ви моги не вживати зворотів церковно слов’янської мови в
проповідях та в інших контактах з простолюддям. На початку 1859 р. на
тему введення латинки до руської мови з’явилися відразу дві брошурки. У квітні
була надрукована праця Богдана Дідицького (1827-1909)
«О неудобности латинской
азбуки в письменности русской».
У своїй праці молодий дослідник арґументовано доводить переваги кирилиці для
руської мови. На його думку, введення латинки було б антинародним, бо розривало
б тодішнє життя з минулим. Якщо ж хтось каже, щоб іти за поступом, то не слід
цього розуміти як прагнення бігти за модою, але як змагання до кращого пізнання
правди. Наслідком введення латинки був би не тільки розрив з минулими віками,
але й розрив між частинами народу, навіть у межах Австро- Угорської монархії
(галичан і закарпатців). Друга брошурка вийшла у
травні з під пера чеського філолога Й. Їречека
(1825-1888) «Ueber den Vorschlag das Ruthenische
mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben», написана на замовлення австрійського
Міністерства віровизнань і освіти. На основі досить обширного наукового аналізу, хоч цілий ряд його стверджень
викликає сумніви, автор доходить до висновку, що для розвитку руської мови
необхідно було б реформувати правопис на базі кириличної азбуки, а ще краще –
прийняти латинку з чеським правописом. Чеський варіант був тоді загально
прийнятим у наукових працях європейських авторів для передання звуків
слов’янського письма. Для остаточного
вирішення справи, на основі рескрипту Міністерства віровизнань
і освіти від 8 травня 1859 р., президія намісництва у Львові скликала на 15
травня 1859 р. т.зв. «азбучну комісію» для
обговорення питань щодо можливості введення латинської азбуки до руського
письма. До складу комісії увійшли єп. Спиридон Литвинович, о. Михайло Куземський, о. Михайло Малиновський,
проф. Яків Головацький, шкільний інспектор д р Євсевій Черкавський,
директори гімназій Амвросій Яновський зі Львова і Тома Полянський з Перемишля
та о. Йосиф Лозинський з Яворова. Комісію очолював сам губернатор А. Ґолуховський. З Відня приїхав Й. Їречек
зі своєю бророшуркою і старався весь час підтримувати
власну концепцію введення латинки до руського письменства. М. Куземський
відразу вийшов з комісії й у своєму меморіалі висловив обурення з приводу
втручання уряду у внутрішні справи русинів. Під час дискусії
виявилося, що всі члени комісії, за винятком Є. Черкавського,
були противниками введення латинки до руського письма й обстоювали кирилицю у
вживаному варіанті (кулішівка). У червні Я. Головацький писав до Пантелеймона
Куліша: «Міністерство з напущення ляхів, перекинчиків і недоляшків
сулить нам латинські букви по чеському правописанію, уважаючи, що тільки тим способом можна передохоронити русчину від впливу
московщини, і церковного язика і управляти чисту русчину. Ми боїмося, щоби, відставши в нашій руській
словесності від кореня історичного, не зниділа зовсім наша Русь або не злялася з ляцькою літературою,
боїмося і за віру нашу гречеськую, щоби її не залляло
латинство, боремося, як можем, і готові до посліднього защищати
нашу старовину». Унаслідок майже
одностайного спротиву комісії щодо введення латинки, уряд погодився з таким
станом, але розпорядженням від 25 липня 1859 р. нав’язав новий правопис і
доручив друкувати кирилицею шкільні книжки. Однак руська сторона не прийняла
нав’язаного правопису, називаючи його «какографією».
Митрополит Григорій Яхимович звернувся до цісаря з
листом, заявляючи, що руське населення не бажає послуговуватися таким
правописом і прагне, щоб у всіх школах Східної Галичини з перевагою руських
учнів мовою навчання була руська мова, а в інших школах (у яких учні русинської
національності не були в більшості) руська мова була лише як один з предметів
навчання. Серед інших, висунув також пропозиції надання русинам права писати
свої заяви до урядових установ рідною мовою, а від усіх службовців у Східній
Галичині вимагати знання руської мови і письма. Державний міністр,
відповідаючи листом від 13 березня 1861 р. на пропозиції митрополита, заявив,
що скасовує розпорядження міністерства від 25 липня 1859 р. у справі правопису
і визнає право руського народу самому піклуватися про розвиток своєї мови. Таким чином завершилася
друга «азбучна війна» в Галичині. Подібно, як і перша, вона спричинилася до
прискорення розвитку приспаного вже в 50- х рр. національно культурного руху
галицьких русинів. На жаль, рух цей розколовся на дві течії – москвофільську і
народницьку. Здорову народницьку течію очолили такі діячі, як Данило Танячкевич, Федір Заревич,
Ксенофонт Климкович, Кость Горбаль, Володимир
Шашкевич та інші. Протягом короткого часу з’являються нові періодичні
літературознавчі видавництва: «Вечерниці» (1862), «Мета» (1863), «Нива» (1863)
і врешті «Правда» (1867). До Галичини потрапляють твори Тараса Шевченка і під
їхнім впливом появляються нові поезії місцевих авторів – Миколи Устияновича, Антона Могильницького, Івана Гушалевича. Слід додати, що ще
довго після цього точилася боротьба між прихильниками етимологічного
(історичного) та фонетичного правописів. |
ч
|
 |
|