|
Зіґмунд ФройдЕкономічна проблема мазохізму
Існування мазохістської
тенденції в інстинктивному житті людини цілковито можна назвати загадковим з
економічної точки зору. Адже якщо принцип задоволення керує душевними процесами
таким чином, що їх найближчою метою виявляється уникнення незадоволення і
отримання задоволення ˗ то мазохізм незбагненний. Якщо біль і
незадоволення можуть бути не просто якимись попередженнями, але самими цілями,
то принцип задоволення паралізується, вартовий нашого душевного життя
виявляється ніби під наркозом. Таким чином, мазохізм постає перед
нами у світлі певної великої небезпеки, що жодним чином не стосується його
візаві (Widerpart) ˗ садизму. Ми відчуваємо
спокусу назвати принцип задоволення вартовим нашого життя, проте не тільки
нашого душевного життя. Але тоді постає завдання досліджувати відношення
принципу задоволення до обох видів потягу, які ми вирізнили, ˗ потяг
смерті та еротичний потяг життя (лібідним), і ми не
можемо просунутись вперед в оцінюванні проблеми мазохізму перш, ніж послідуємо цьому заклику. Як пам’ятаємо, ми зрозуміли принцип,
що управляє усіма душевними процесами, як окремий випадок фехнерівскої
«тенденції до стабільності» (1) і, таким чином, приписали душевному апарату
мету зводити до нуля або, принаймні, утримувати на можливо більш низькому рівні
сукупність збуджень, що притікають до нього. Барбара Лоу (2) запропонувала для цього передбачуваного прагнення
назву «принципу нірвани», яку ми і прийняли (3). Але ми не вагаючись ототожнили
з цим принципом нірвани принцип задоволення˗незадоволення.
Всяке незадоволення повинне, таким чином, співпадати з певним підвищенням, а
всяке задоволення ˗ з певним зниженням наявної у сфері душевного
дратівливої напруги (Reizspannung), і тоді принцип
нірвани (а також тотожний йому, нібито, принцип задоволення) цілком перебував
би на службі потягів смерті, мета яких ˗ перенесення мінливого життя в
стабільність неорганічного стану, і мав би своєю функцією попереджувати
зазіхання потягів життя, лібідо, які намагаються порушити той хід життя, до
якого [вони] прагнуть. Тільки таке розуміння не може бути вірним. У серії відчуттів, пов’язаних з напругою, ми, як здається,
безпосередньо відчуваємо приріст і спад рівня роздратування, і не можна
сумніватися в тому, що є напруга, що приносить задоволення, і спади напруги, що
приносять незадоволення. Стан сексуального збудження ˗ яскравий приклад
подібного пов’язаного із задоволенням збільшення роздратування, але, звичайно
ж, не єдиний. Як бачимо, задоволення і
незадоволення не можуть бути співвіднесені з приростом або спадом тієї
кількості, яку ми називаємо дратівливою напругою, хоча вони явно тісно
пов’язані з цим чинником. Проте здається, що залежать вони не від цього
кількісного чинника, але від якоїсь його характеристики, яку ми можемо
позначити лише як якісну. Ми досягли б в психології значного прогресу, якби
зуміли вказати, яка ця якісна характеристика. Можливо, це ритм, черга (Ablauf) змін, підвищень і понижень, кількості
роздратування: ми цього не знаємо(4). В усякому разі, ми повинні
зрозуміти, що принцип нірвани, що належить до потягу смерті, зазнав в живій
істоті таку модифікацію, завдяки котрій він перетворився на принцип
задоволення, і відтепер ми уникатимемо рахувати ці два принципи за один.
Неважко здогадатися яка сила відповідальна за цю модифікацію, якщо ми взагалі
побажаємо слідувати цьому міркуванню. Це може бути лише потяг життя, лібідо,
яке домагається, таким чином, своєї участі в регулюванні життєвих процесів
разом з потягом смерті. Так ми отримуємо невеликий, але цікавий ряд
співвідношень: принцип нірвани виражає тенденцію потягу смерті, принцип
задоволення представляє домагання лібідо, а його модифікація, принцип
реальності (5), ˗ вплив зовнішнього світу. Жоден з цих трьох принципів,
власне, не відміняється іншим. Вони уміють, як правило, домовлятися один з
одним, хоча деколи їх співіснування повинне призводити до конфліктів через те,
що, з одного боку, метою ставиться кількісне зменшення навантаження
роздратування, з іншої ˗ якась якісна його характеристика і, нарешті [з
третього] відстрочення зменшення роздратування і тимчасове надання свободи дій
напрузі, що викликає незадоволення. З цих міркувань отримуємо висновок
про те, що позначення принципу задоволення як варта життя не може бути
відхилене (6). Повернемося до мазохізму. Нашому
спостереженню він зустрічається в трьох формах: як умова сексуального
збудження, як вираження жіночої суті і як певна норма поведінки (behaviour). Відповідно, ми можемо розрізнити мазохізм
ерогенний, жіночий і моральний. Перший, ерогенний мазохізм, задоволення, від
болю лежить в основі обох інших форм; його слід обгрунтовувати
біологією і конституцією, і він залишається незрозумілим, якщо ми не наважимося
висунути деякі гіпотези про речі дуже темні. Третій, у відомому сенсі
найважливіша форма прояву мазохізму, тільки нещодавно був розцінений
психоаналізом в якості несвідомого, переважно, відчуття провини, але вже
дозволяє повністю пояснити себе і включити в корпус нашого знання. Жіночий
мазохізм, навпаки, найлегше доступний нашому спостереженню, найменш загадковий
і розглянутий в усіх своїх особливостях. З нього і можна почати наш розгляд. Ми досить добре знаємо цей вид
мазохізму, як він проявляється у чоловіків (я обмежуюся тут чоловіком з огляду
на той матеріал, який маю в розпорядженні), з фантазій мазохістських
(і тому частенько страждають імпотенцією) осіб, які або виливаються в акт
онанізму, або приносять сексуальне задоволення вже самі по собі (7). З
фантазіями повністю узгоджуються реальні процеси мазохістських
збоченців, чи проводяться вони в якості самоцілі, або ж служать для
встановлення потенції і введення до статевого акту. В обох випадках ˗ адже
суть цих процесів лише ігрове виконання, інсценування фантазій ˗ явний
зміст [мазохізму] такий: виявитися із заткнутим ротом (8), зв’язаним, дуже
побитим, відшмаганим, якимсь чином скривдженим, змушеним до безумовної
слухняності, облитим брудом, приниженим. Рідко і лише
зі значними обмеженнями в зміст цей вводиться також якесь каліцтво. Поверхневе
і легко досяжне тлумачення полягає в тому, що мазохіст хоче, щоб з ним
поводилися, як з маленькою, безпорадною і залежною дитиною, і насамперед як з
поганою дитиною. Зайвим буде наводити приклади конкретних випадків ˗
матеріал тут досить однорідний і доступний будь-якому спостерігачеві, у тому
числі і не аналітикові. Якщо ж виникає можливість вивчити ті випадки, в яких мазохістські фантазії втілили особливо багаті реалізації,
тоді легко зробити відкриття, що вони переміщають мазохіста в ситуацію,
характерну для жіночності, тобто його перетворення на істоту кастровану, що
виступає об’єктом статевого акту, яка народжує. Тому я і назвав мазохізм в
цьому його прояві жіночим, як би a potiori, хоча так
багато його елементів відсилають до дитячого періоду життя. Це взаємне
нашарування дитячого і жіночого пізніше знайде собі просте пояснення. Кастрація
або засліплення, що заміщає її, нерідко залишали у фантазіях свій негативний
слід [помітний у висуненій мазохістом] умові, щоб саме геніталіям
або очам не завдавалася шкода. (Втім, мазохістські
катування рідко справляють таке ж серйозне враження,
як ˗ нафантазовані або інсценовані – жорстокості садизму). У чіткому
змісті мазохізму знаходить своє вираження і відчуття провини: мазохіст
припускає, що вчинив якийсь злочин (він залишається невизначеним), який він
повинен спокутувати усіма цими хворобливими і тяжкими процедурами. Це виглядає
як певна поверхнева раціоналізація змісту мазохізму, але [на справді] за цим
ховається зв’язок з дитячою мастурбацією. З іншого боку, цей момент винності
виводить нас до третьої, моральної форми мазохізму. Описаний нами жіночий мазохізм
цілком покоїться на первинному, ерогенному, задоволенні від болю, пояснення
якому без міркувань, що заходять далеко назад, дати не вдається. У «Трьох нарисах по теорії
сексуальності», в частині, присвяченій витокам дитячої сексуальності, я висунув
твердження, що сексуальне збудження виникає як побічний ефект при великому
скупченні внутрішніх процесів, як тільки інтенсивність цих процесів переступила
відомі кількісні межі. Я навіть стверджував, що в організмі не відбувається
нічого хоч трохи значного, щоб не віддавало б своїх компонентів для збудження
сексуального потягу (9). Тому і збудження від болю або незадоволення повинні
були б мати такий самий результат. Це лібідне співзбудження при напрузі, пов’язаній з болем або
незадоволенням, могло б виявитися певним дитячим фізіологічним механізмом, дія
якого пізніше припиняється. Воно могло б зазнати різний по мірі розвиток в
різних сексуальних конституціях, але у будь-якому випадку видало б ту
фізіологічну основу, на якій потім відбувається психічна побудова ерогенного
механізму. Недостатність цього пояснення
проявляється, проте, в тому, що воно не проливає ніякого світла на закономірні
і тісні співвідношення між мазохізмом і його партнером в інстинктивному житті,
садизмом. Якщо ми відступимо назад трохи далі, до своєї гіпотези про наявність
двох видів потягів, які, як ми думаємо, діють в [будь-якій] живій істоті, то ми
прийдемо до іншого, проте не суперечливого висновку. Лібідо зустрічає в
[багатоклітинному] живому організмі пануючий там потяг смерті або руйнування,
який хотів би розкласти цю клітинну істоту і перевести в стан неорганічної
стабільності (хоча остання може бути лише відносною) кожен елементарний
організм окремо. Лібідо має своїм завданням знешкодити цей руйнівний потяг, і
воно справляється з ним, значною мірою відводячи його ˗ звернувшись
незабаром по допомогу особливої органічної системи, мускулатури, ˗ зовні,
направляючи його проти об’єктів зовнішнього світу. Воно отримує тоді ім’я
потягу руйнування, потягу оволодіння, волі до влади. Частина цього потягу
безпосередньо ставиться на службу сексуальної функції, де їй належить зіграти
важливу роль. Це і є власне садизм. Інша частина не бере участь в цій
передислокації на зовні, вона залишається в організмі і лібідно
зв’язується там за допомогою згаданого сексуального співзбудження;
в ній ми і повинні визнати первинний, ерогенний мазохізм (10). Нам бракує фізіологічного розуміння
того, якими шляхами і якими засобами лібідо може здійснювати це приборкування (Bndigung) (11) потягу смерті. Залишаючись в
психоаналітичному колі ідей, ми можемо лише припустити, що тут здійснюється
деяке дуже ефективне змішення і амальгамування двох видів потягів в пропорціях,
що міняються, так що нам взагалі доводиться мати справу не з якимись чистими
потягами смерті і життя, але лише з їх змішаннями, в які вони в різних
кількостях вступають. До змішання потягів у відомих умовах може співвідноситись
їх розшарування (Entmischung). (12) Настільки великі
частини потягу смерті, які вислизають від подібного зв’язування (Bindung) з лібідними домішками, ˗
цього ми нині відгадати не в змозі. Якщо бути готовим залишити осторонь
певну неточність, то можна сказати, що потяг смерті, що діє в організмі, ˗
першосадизм ˗ тотожний мазохізму. Після того, як
головна його частина була перенесена зовні, на об’єкти, усередині, в якості
його залишку, зберігається власне ерогенний мазохізм, який, з одного боку, став
компонентом лібідо, з іншою ж, все ще має своїм об’єктом власне Я. Отже, цей
мазохізм міг би бути свідком і пережитком тієї фази розвитку, в яку сталося таке
важливе для життя легування потягу смерті і Ероса. Ми
не здивуємося, почувши, що при певних обставинах садизм, руйнівний потяг, який
було обернено зовні, спроектовано, може бути знову обернено усередину, регресуючи,
таким чином, на свій більш ранній ступінь. Результатом цього є виникнення
вторинного мазохізму, що додається до первинного. Ерогенний мазохізм бере участь в
усіх фазах розвитку лібідо, запозичуючи у них свої психічні мінливі образи.
Страх бути з’їденим тотемною твариною (батьком) походить від примітивної
оральної організації; бажання бути битим батьком ˗ від садистсько-анальної
фази, що йде за нею; як деякий осад фалічного ступеня організації в зміст мазохістських фантазій вступає кастрація, хоча пізніше вона
і відхиляється (verleugnet)(13); з остаточної ж генітальної організації виводяться, природно, ситуації, в
яких [мазохіст] виступає об’єктом статевого акту і суб’єктом дітородіння, які
характеризують жіночність. Легко можна зрозуміти також і роль сідниць в
мазохізмі (14), незалежно від її явного обгрунтування
в реальності. Сідниці є частиною тіла, якій ерогенно
віддається перевага в садистсько-анальній фазі,
подібно до того як грудям ˗ в оральній, а пенісу
˗ в генітальній фазі. Третя форма мазохізму ˗
моральний мазохізм (15), примітний передусім постільки, поскільки
він ослабив свій зв’язок з тим, що ми визнаємо за сексуальність. До усіх інших мазохістських страждань прив’язана умова, щоб вони виходили
від коханої людини і завдавались по її бажанню. У моральному мазохізмі це
обмеження відпадає. Саме страждання виявляється тим, що має значення; вже не
грає ніякої ролі, чи принесено воно коханою або ж байдужою людиною; воно навіть
може бути викликане якимись безособовими силами або обставинами: справжній
мазохіст завжди підставляє щоку там, де бачить можливість отримати удар. При
поясненні цієї поведінки напрошується думка залишити осторонь лібідо і
обмежитись допущенням того, що тут руйнівний потяг знову був обернений
усередину і лютує тепер проти свого Я; проте, має ж бути сенс в тому, що мовне вживання не відмовилося від співвідношення цієї норми
поведінки з еротикою і називає мазохістом також такого самоїда. Вірні нашій звичній техніці, ми
передусім хочемо зайнятися крайньою, поза сумнівом патологічною формою цього
мазохізму. В іншому місці (16) я описав, як під час аналітичного лікування ми
стикаємося з пацієнтами, поведінка яких відносно його терапевтичного впливу
змушує нас приписати їм певне «несвідоме» відчуття провини. Там само я вказав,
як вирізняють подібних осіб («негативна терапевтична реакція») і не приховав
того, що сила подібного імпульсу складає один з серйозних опорів і найбільшу
небезпеку для успіху наших лікарських або виховних задумів. Задоволення цього
несвідомого відчуття провини є, напевно, найсильніша позиція того виграшу(складового,
як правило), який людина отримує від своєї хвороби, ˗ суми сил, які
повстають проти одужання і не бажають відмовлятися від хвороби. Страждання, які
приносять з собою неврози, є саме тим чинником, завдяки якому вони набувають
цінності для мазохістської тенденції. Повчально також дізнатися, що наперекір всякій теорії і
очікуванню невроз, що чинить опір будь-яким терапевтичним зусиллям, може раптом
зникнути, якщо особа, що страждає ним, виявляється в жалюгідному стані
нещасливого шлюбу, втрачає увесь свій статок або наживає небезпечне органічне
захворювання. У таких випадках одна форма страждання змінила на посту іншу, і
ми бачимо, що єдино важливим було лише зуміти зберегти відому міру страждань. Пацієнти з труднощами погоджуються
з нами в тому, що стосується несвідомого відчуття провини. Вони занадто добре
знають, в яких муках (розкаяннях совісті) виражається свідоме відчуття провини,
свідомість провини, і тому не можуть погодитися з тим, що в них могли знайти
собі притулок абсолютно аналогічні імпульси, про які вони зовсім нічого не
підозрюють. Я думаю, ми певною мірою врахуємо їх заперечення, якщо відмовимося
від і без того некоректного з психологічної точки зору найменування «несвідоме
відчуття провини» (17) і замість цього скажемо «потребу в покаранні», що з
точно таким самим успіхом відбиває спостережуваний стан речей. Проте ми не
можемо утриматися від того, щоб не вивести свого судження відносно цього
несвідомого відчуття провини і не локалізувати його по образу свідомого. Ми приписали функцію совісті Над-Я
і визнали свідомість провини за вираження напруги між Я і Над-Я (18). Почуттям
страху, страхом совісті (Gewissenangst) Я реагує на
сприйняття того, що воно відстало від вимог, пред’явлених його ідеалом, Над-Я.
Тепер ми хочемо з’ясувати, як Над-Я взяло на себе цю вимогливу роль і чому Я
повинно страшитися у разі розбіжності зі своїм ідеалом. Ми сказали, що функція Я полягає в
тому, щоб погоджувати і примиряти домагання трьох інстанцій, яким воно служить;
ми можемо додати, що в цьому воно може брати приклад з Над-Я як свого зразка.
Бо це Над-Я є настільки ж представник (Vertreter)
Воно, як і зовнішнього світу (19). Виникло воно
завдяки інтроекції в Я перших об’єктів лібідних імпульсів Воно, батьківської пари. При цьому
відношення до цих об’єктів десексуалізувалось,
відхилилось від прямих сексуальних цілей. Тільки за рахунок цього і була
забезпечена можливість подолання комплексу Едіпа. Над-Я отримало істотні риси інтроекційованих осіб, їх силу, їх суворість, їх схильність
до нагляду і покарання. Як вже було сказано в іншому місці (20), легко уявити
собі, що в результаті розшарування потягів, супроводжуючого це введення в Я,
суворість зросла. Над-Я ˗ діюча в Я совість ˗ може тепер стати
жорстким, жорстоким, невблаганним по відношенню до опікуваного ним Я. Таким
чином, категоричний імператив Канта ˗ прямий спадкоємець комплексу Едіпа
(21). Але ті ж самі особи, які, переставши бути об’єктами лібідних
імпульсів, продовжують діяти у Над-Я в якості інстанції, відомої нам як
совість, належать також і до реального зовнішнього світу. Це з нього вони були
вилучені; сила їх, за якою ховаються всілякі впливи минулого і традиції, була
однією з найвідчутніших маніфестацій реальності. Завдяки цьому збігу, Над-Я,
замінник комплексу Едіпа, стає також представником реального зовнішнього світу
і таким чином ˗ зразком для спрямувань Я. Отже, комплекс Едіпа виявляє себе,
як це і було вже передбачено в історичному плані, (22) джерелом нашої індивідуальної
моральності (моралі). В ході розвитку дитини, який веде
до його всезростаючого відторгнення від батьків, їх особове значення для Над-Я
відступає на задній план. Тоді до залишених ними imagines
(23) добавляються впливи вчителів, авторитетів, обраних самою людиною зразків
для наслідування і суспільно визнаних героїв, особи яких вже не повинні інтроекціюваться Я, що став більше резистентним. Остання
фігура цього ряду, що розпочинається з батьків, ˗ темна сила долі, яку
лише дуже небагато з них здатні осягнути як безособову. Коли у голландського
поета Мультатулі (24) Μοιρα
греків замінюється божественною парою Λoγος
χαi 'Αναγκη
(25), проти цього мало що можна заперечити; але усі, хто переносить
управління світовим процесом на Провидіння, Бога, або Бога і природу, будять
підозру в тому, що вони все ще міфологічно сприймають ці граничні і віддалені
сили як батьківську пару і вважають себе пов’язаними з ними лібідними
зв’язками. У «Я і Воно» я зробив спробу вивести з подібного батьківського
досягнення долі також і реальний (reale) страх
смерті, що випробовується людьми (26). Звільнитися від нього виявляється дуже
важким завданням. Після цих попередніх зауважень, ми
можемо повернутися до нашого розгляду морального мазохізму. Ми говорили, що
своєю поведінкою в ході лікування і в житті відповідні особи створюють враження
того, що вони надмірно скуті (gehemmt) морально,
знаходяться під владою якоїсь особливо чутливої совісті, хоча свідомість
подібної надморалі у них повністю відсутня. Проте при
найближчому розгляді ми помічаємо відмінність, яка відділяє подібне несвідоме
продовження моралі від морального мазохізму. У першому випадку акцент падає на
підвищений садизм Над-Я, якому Я підкоряється, в другому, навпаки, ˗ на
власний мазохізм Я, яке домагається покарання, чи виходить воно від Над-Я або ж
від батьківських сил [зовні]. Наше первинне змішання двох випадків можна
вибачити, оскільки обидва рази йдеться про відношення між Я і Над-Я (чи рівним
йому силам); у обох випадках справа зводиться до потреби, яка задовольняється
покаранням і стражданням. І тоді навряд чи можна назвати незначною деталлю те,
що садизм Над-Я здебільшого виявляється кричущо свідомим, тоді як мазохістська тенденція Я, як правило, залишається
прихованою від суб’єкту і повинна розкриватися з його поведінки. Несвідомість морального мазохізму
виводить нас на один слід, що впадає у вічі. Ми змогли перекласти поняття
«несвідоме відчуття провини» як потребу в покаранні від рук якоїсь батьківської
сили. Тепер ми знаємо, що бажання бути побитим батьком, що так часто
зустрічається у фантазіях стоїть дуже близько до іншого бажання ˗ вступити
з ним в пасивний (жіночу) сексуальний зв’язок, ˗ і є ні чим іншим, як його
регресивним спотворенням. Якщо вкласти це пояснення в зміст морального
мазохізму, то нам стане ясний його таємний сенс. Совість і мораль виникли через
подолання, десексуалізацію Едіпового
комплексу; через моральний мазохізм мораль знову сексуалізується,
Едіповий комплекс воскрешається, уторовується шлях
регресії від моралі до Едіпового комплексу. Вигоди від цього немає ні моралі,
ні даній особі. Хоча індивід і може, разом зі своїм мазохізмом, зберегти ˗
повністю або певною мірою ˗ свою моральність, проте добра частина його
совісті може і пропасти в мазохізмі. З іншого боку, мазохізм створює спокусу
здійснювати «гріховні» вчинки, які повинні потім спокутуватись докорами
садистської совісті (як це часто буває багатьох руських типів характеру) або
покаранням, витікаючим з великої батьківської сили
долі. Щоб спровокувати кару з боку цього останнього батьківського представника,
мазохіст повинен робити щось недоцільне, працювати проти власної вигоди,
руйнувати ті перспективи, котрі відкриваються йому у реальному світі і, можливо
навіть, покінчити зі своїм реальним існуванням. Повернення (Rckwendung)
садизму проти власного Я закономірно відбувається при культурному пригніченні
потягів, яке утримує велику частину руйнівних інстинктивних компонентів від їх
застосування в житті. Можна собі уявити, що ця доля руйнівного потягу проявляєтся в Я як інтенсифікація мазохізму. Але феномен
совісті дозволяє нам зробити припущення, що деструктивність,
котра повертається із зовнішнього світу, сприймається також, без трансформації
такого роду, і Над-Я, інтенсифікуючи його садизм відносно Я. Садизм Над-Я і
мазохізм Я доповнюють один одного і об’єднуються для твору одних і тих самих
наслідків. Я думаю тільки так можна зрозуміти те, що результатом пригнічення
потягів ˗ часто або в усіх взагалі випадках ˗ являється відчуття
провини і що совість стає тим суворішою і більш чутливою, чим більше людина
утримується від агресії проти інших (27). Можна було б чекати того, що індивід,
котрий знає, що він має звичай уникати небажаних з культурної точки зору
агресивних актів, має з цієї причини хорошу совість і з меншою підозрілістю
приглядається до свого Я. Зазвичай ситуацію репрезентують так, нібито моральні
вимоги були первинні, а відмова від потягів ˗ їх наслідком. Походження
моральності залишається при цьому без пояснення. Насправді, як нам здається,
належить йти зворотним шляхом; перша відмова від потягів нав’язується
зовнішніми силами, і тільки він і створює моральність, яка проявляється в
совісті і вимагає подальшої відмови від потягів (28). Таким чином, моральний мазохізм
стає класичним свідченням на користь існування змішання потягів. Його небезпека
полягає в тому, що він походить від потягу смерті, відповідає тій його частині,
яка уникнула звернення зовні в якості деякого руйнівного потягу. Але оскільки
він, з іншого боку, має значення і якісь еротичні компоненти ˗ то навіть
саморуйнування особи не може відбуватися без лібідного
задоволення. 1 ˗ «По ту сторону принципа
удовольствия» (1920) 3 ˗ «По ту сторону принципа
удовольствия». Там же (выше
по тексту) Фрейд называет этот
же принцип «принципом константности (Konstanzprinzip)». — Пер. 12 ˗ Подробности о «смешении» (Vermischung) и «расслоении» (Entmischung, англ, defusion, фр. dsintrication) см. «Я и Оно» (гл. 3 и 4). — Пер. 20 ˗ «Я и Оно» (1923),
[гл. V]. 21 ˗ О «категорическом
императиве» Фрейд говорит также в «Я и Оно» (гл. III и V). — Пер. 22 ˗ «Тотем и табу», раздел
IV (1912˗13). 24 ˗ Псевдоним Эд. Доувес˗Деккера (1820—87),
одного из самых любимых писателей Фрейда. — Пер. 25 ˗ Начиная со статьи о Леонардо да Винчи (1910, 6. W. 8), Фрейд нередко
говорит об Αναγκη,
Необходимости, тогда как Λoγος впервые появляется именно в настоящей работе. Эта чета,
и в особенности Λoγος,
«наш бог», подробнее обсуждается
в конце работы «Будущее одной иллюзии»
(1927, G. W. 14), где Фрейд опять˗таки
ссылается на Мультатули. —
Пер. 26 ˗ См. завершающие страницы «Я и Оно», где Фрейд, выделяя три вида страха — смерти,
реальный, или объектный, и невротический, или либидинозный, — соответствующие «трем зависимостям»
Я (от Сверх˗Я, реальности
и Оно), — выводит страх смерти из страха
кастрации и страха совести. — Пер. 27 ˗ Ср. «Я и Оно»: «Чем больше человек
ограничивает свою агрессию вовне, тем строже, т. е. агрессивнее, он становится в своем Я˗идеале... чем больше человек
овладевает своей агрессией, тем больше возрастает склонность его идеала к агрессии против его Я» (3. Фрейд. Избранное,
London, 1969, с. 181). К этому
парадоксу Фрейд возвращается в статье
«Несколько добавлений к толкованию
сновидений в целом», раздел В (1925, G. W. 1) и полнее
обсуждает его в VII гл. работы «Нездоровье в культуре» 1930, G. W. 14). — Пер. 28 ˗ См. VII гл. «Нездоровья в культуре». — Пер.1924
г. |
ч
|
 |
|