|
Францішек ПлощанськийМитрополит Григорій Яхимович
Однією
з найбільш знакових осіб середини ХІХ сторіччя у Львові та Галичині був Митрополит
Української греко-католицької церкви Григорій Яхимович
(у світі Григорій Яхимович,1792-1863). Саме
в той період відбувалося становлення нової політичної спільноти – українського політичного
народу, політичної нації в Галичині. Процес проходив доволі неоднозначно. Українська
провідна верства, а вона в Галичині значною мірою зводилася до духовенства, металася
між трьома можливостями – або творити відрубну українську, чи русинську, як тоді
було прийнято говорити в Галичині, чи асимілюватися у польському політичному проекті,
який так само, хоча і трохи раніше стартував після катастрофи польських самостійницьких
надій в рамках наполеонівської епопеї, або ж асимілюватися з російським імперським
проектом і розчиняти галицьке русинство у величезному
російському проекті. Митрополит
Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької
церкви, барон їхньої цісарської величності Григорій Яхимович
вибрав москвофільську опцію. З
сьогоднішньої перспективи ми дивимося на москвофілів як на противників українського
самостійного національного проекту. Однак не враховуємо реалій того часу і того
місця. Звісно, що галицька провідна верства могла б бути прозорливішою,
зрештою сучасниками москвофілів і власне старшого за них Яхимовича
були члени Руської трійці - Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866)
та Яків Головацький (1814-1888) - які доволі чітко задали головний напрямок подальшого
розвитку галицького русинства в напрямку модерного українства. На
час, коли кар’єра Яхимовича завершувалася – а вищої для
русина кар’єрної вершини, ніж Митрополит Української греко-католицької церкви, не
було – у всій Европі, не лише в її скромній галицькій
провінції, пришвидшеним темпом формувалися політичні народи – від іспанського та
італійського, до німецького, єврейського та українського. В Галичині, зокрема у
Львові, до політичного життя народжувалися три політичні спільноти – українська,
польська та єврейська. Три етноси ставали політичними націями з своїми політичними
інститутами, партіями, громадськими рухами та організаціями. Інколи цей процес набував
вибухового характеру – як у випадку «Весни народів» 1848 року, яка підірвала Европу – а також і Галичину та Львів. Однак
Григорій Яхимович значною мірою був ще людиною кінця XVIII
сторіччя. Зрештою, не один він. Архаїчна Австрійська імперія так само не усвідомлювала
того, що невдовзі будуть зміни. Тому вона і не була готова до них. Ті ліберальні
зміни, які свого часу пробував ввести цісар Йосиф ІІ () не знайшли продовження у
гіперкатолицькій проте багатонаціональній імперії. Просто
правителя такого формату у Австрії тоді не
було. Ні дріб’язковий Франц I (Franz Joseph Karl von
Österreich, 1804-1835), ні тим більше справді добродушний
Фердинанд I (Ferdinand Karl Leopold Joseph
Franz Marcellin von Österreich, 1835—1848) не
відповідали духу часу. Несамостійність Фердинанда І та
нерозуміння вимог часу були настільки великими, що незадовго до березневої революції,
коли йому доповідали про занедбаний стан фінансів, він сказав: «ну, на мене й Меттерніха
ще вистачить!». І навіть мітологізований та обожнюваний заднім числом галичанами Франц
Йосиф I (Franz Joseph Karl von Österreich,
1848—1916), попри всі його титанічні старання і справді відповідальне ставлення
до місії, яка на нього була покладена, не були великими правителями. Такими
ж людьми вони обставляли і свій двір і свої провінції. У цьому сенсі можна сказати,
що Григорій Яхимович відповідав як дрібничковим гіперполіційним установкам Франца І, так і добродушній безвідповідальності
Фердинанда І, ну і, звісно, на перспективу безсенсовній реакційності молодого Франца Йосифа І. Народився
Григорій Яхимович поблизу Львова в сім'ї Івана та Марії
(в дівоцтві Гарасевич). Як
і всі високі клірики того часу навчався майбутній єпископ і митрополит у Львівській
звичайно ж німецькій гімназії, а богословську освіту здобував у Відні. 1816 року
тогочасний Митрополит Михайло Левицький (1774-1858) висвятив його в сан пресвітера.
У 1818-1819 роках служив у парохії церкви святої Варвари
у Відні, одночасно навчаючись в інституті святого Августина. Авґустинеум був інститутом для католицьких священиків. Він був
заснований 1816 цісарем Францом I для підтримки його постнаполеонівської
реакції. В Авґустинеумі вчилося чимало пізніших відомих
українських церковних діячів, як от єпископи Єпископ Спиридон Литвинович (1810-1869), Митрополит Сильвестр Сембратович (1836-1897), Єпископ Григорій
Хомишин (1867-1945) та ін. В Ауґустинеумі Яхимович здобув ступінь
доктора богослов'я, філософії і вільних мистецтв. Після
повернення до Львова Яхимович очолив кафедру релігії у
Львівському університеті (з 1819), був професором педагогіки (з 1825) та теології
(з 1837). З часом він став крилошанином Львівської капітули
(з 1835), ректором Львівської духовної семінарії (1837-1848), а з 1860-1861 був
ректором Львівської греко-католицької семінарії, каноніком митрополичого капітулу
і «Rector Magnificus» Львівського
університету. У
липні 1841 папа римський Григорій XVI (Bartolomeo Alberto Cappellari, 1765-1846) іменував
його єпископом-суфраганом (єпископом-помічником) митрополита
Михайла Левицького з титулом єпископа Помпеолітанского. А
у 1848 році цісар Фердинанд I іменував його єпископом-ординарієм Перемишльської єпархії, у цьому ж році папа Пій IX
(Giovanni Maria Mastai-Ferretti, 1792-1878)призначив його перемишльським єпископом. А
у 1860 році, вже при Франці Йосифі І Григорій Яхимович
був затверджений на митрополичий престол у Галичі. У
1848 році, під час Весни Народів, що докотилася до Львова, Яхимович
брав активну участь у галицько-руському русі, очолив першу громадсько-політичну
організацію галицьких русинів — Головну Руську Раду. Він був абсолютно лояльним
до Габсбурзької монархії, що, як він і більшість тогочасних українців-русинів,
гадали, дозволяло займатися діяльністю з відстоювання прав свого народу, не зазнаючи
переслідувань з боку австрійського уряду і водночас протистоячи
польському асиміляційному пресу. Так, він брав участь у «азбучній війні» проти заміни
кирилиці латинським алфавітом, був членом «Собору руських вчених», дбав за чистоту
східнокатолицького обряду. Таким чином, попри свої на
сьогодні непопулярні і безсенсовні москвофільські
погляди, він став одним із провідних діячів українського національного відродження
середини ХІХ століття. Єпископ
Григорій Яхимович належав до кола так званих «Святоюрців» — так неофіційно називали провідне у національному
відродженні Галичини того часу суспільно-політичного середовище, яке не орієнтувалося
на проект відродження Речі Посполитої, яку вже на той час польська і
полонізована маґнатерія бачили як польський національний
і політичний проект. «Святоюрці» гуртувалися навколо «Святоюрської гори» (гори на якій стоїть собор Св. Юра – головний храм Української Греко-Католицької Церкви)
у Львові, де у травні 1848 у веремії повстання, яке підняли проти Габсбургської монархії польська шляхта та міщанство, була заснована
Головна Руська Рада. Головна Руська Рада зайняла лояльну, наскільки це було
можливо, щодо офіційних влад позицію. Хоча, звісно, виставила і певні вимоги. Об'єднавши
головно консервативні кола, переважно з-поміж галицького духовенства, і декларувавши
цілковиту лояльність до австрійської імперії, «святоюрці»
домагалися об'єднання Галичини з Буковиною та Закарпаттям і виділення цієї території
в окремий коронний край імперії. Вони боролися за права руської мови у школах та
в адміністрації і за піднесення освіти та прав духовенства, вбачаючи в церковній
організацїі єдину оборону проти польського наступу. Провідними
«святоюрцями» були перемишльський єпископ (пізніше львівський
митрополит) Григорій Яхимович, крилошанин
Михайло Куземський (1868-1871), митрополити Спиридон Литвинович
та Йосип Сембратович (1821-1900). Під
впливом «святоюрців» було ряд галицьких культурно-освітніх
установ: Ставропігійський Інститут, Галицько-Руська Матиця і Народний Дім та пресові
органи «Зоря Галицкая» і на початку «Слово». Після смерті
митрополита Яхимовича «святоюрці»
розкололися на дві групи: клерикальну очолену руським галицьким суддею,
культурним і політичним діячем, а у 1848 - членом
«Руського Собору» та «Собору руських учених» Юліаном Лаврівським (1819-1873), яка
шукала порозуміння з поляками, і москвофільську, керовану письменником,
редактором, журналістом Богданом Дідицьким (1827-1909),
яка проголосила у 1866 національну єдність галицьких українців з російським народом.
На
противагу «святоюрцям» виник народовський
рух. Між ними точилася боротьба не лише за опанування народними масами, але й
за інституції, які формували громадську думку. Найбільш
цікавою була і боротьба українофілів, австрофілів та
москвофілів у рамках Головної Руської Ради - першої української політичної
організації у Галичині. Половинчастісь її вимог,
коливання між бунтом і лоялізмом безпосередньо були
результатом того, що в ній боролися два політичні крила - україноцентричне,
яке на той час було ще не таким впливовим, проте перспективним, і впливовим,
але безперспективним москвофільством. Головна
Руська Рада постала 2 травня 1848 у Львові під час революції в Австрійській
імперії. У
маніфесті від 10 травня 1848 Головна Руська Рада заявила про єдність усього 15-мільйонного
українського народу і підтримала національні права всіх поневолених народів
Австрійської імперії. Головна Руська Рада вимагала поділити Галичину на дві
окремі адміністративні одиниці: східну - українську і західну - польську;
об'єднати в одну провінцію українські землі - Галичину, Буковину і Закарпаття;
викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Головна
Руська Рада складалася з 30 членів — представників греко-католицького
духовенства та інтелігенції. Головою Головної Руської Ради був обраний, хто б
сумнівався, єпископ Григорій Яхимович, пізніше - крилошанин Михайло Куземський. Заступниками Г. Яхимовича обрали М. Куземського, Івана Борисикевича,
секретарями - о. Михаїла Малиновського, Теодора Леонтовича. Рада
поділялася на відділи політичних прав, шкільництва, селянських справ,
фінансовий та ін. ГРР підпорядковувались «менші» ради. До місцевих рад, а їх
було близько п’ятдесяти, входило по троє представників від селян, міщан,
шляхти, дяків і 18 представників від інтелігенції (в тому числі 10 священиків).
Головної Руської Ради створила національну гвардію, а на Закарпатті для
боротьби з угорськими загонами — народну самооборону і навіть батальйон
гірських стрільців. Саме
Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську
матицю» (1850), відкрила Народний Дім у Львові (1850). скликала Собор руських
учених (1848), видавала першу в Галичині українську газету «Зоря Галицка». Але
після придушення всіх революційних рухів у Австрійській імперії у червні 1851
року діяльність Головної Руської Ради була припинена. Та
залишилися громадські та освітні організації, які були нею створені. Однією
з таких важливих інституцій у середині ХІХ ст. був Ставропігійський інститут.
Однак він не без сприяння Григорія Яхимовича та, як
не дивно польських політичних діячів, був опанований москвофілами. Така ж доля
у той час спіткала і Народний Дім у Львові та «Галицько-Руську Матицю»), які не
допускали нових членів з українського національного табору. Очевидно, що польські
політичні діячі радше бачили українство та русинство
в рамках імперського російського проекту, ніж як проект самостійний. Сьогодні
це сприймається як парадокс. Однак ортодоксальний світогляд тодішніх польських
консерваторів аж ніяк не допускав думки про можливість розвитку самостійного
українського національного і політичного проекту. До речі, сучасні польські
націоналістичні кола, вслід за їхнім лідером Романом Дмовським
(Roman Dmowski, 1864-1939),
притримуються точно такої ж думки. Тому
навіть після того як Ставропігійський інститут у 1915-1922 рр
був під українськи-орієнтованим керівництвом, 1922 року польська влада передала
його консервативній групі москвофілів, що навіть тоді були лояльними до Польщі. За
Григорія Яхимовича Ставропігійський інститут був діяльний
на педагогічно-освітній і науково-видавничій нивах, мав музей і архів. Педагогічно-освітня
активність була незначна: Ставропігійський інститут відновив Братську школу існувала
недовгий час - у 1788 р. - і бурсу для учнів
народних і середніх шкіл (ведену з русофільським спрямування, видавав підручники
для народних і середніх шкіл (зокрема буквар 1807, українську граматику) і для «Studium Ruthenum». Коштом
Ставропігійського інституту виходила у 1850-1854 перша українська газета «Зоря Галицкая». Ставропігійським
інститутом керувала рада зі сеньйором (головою) на чолі;
найвідоміший із них часів Яхимовича - І. Шараневич (1885-1901), серед інших: І.Бачинський
(1801-1816), Й.Хоминський (1861-1866) та ін. Такою
ж організацією, за яку йшла боротьба українофілів з москвофілами була
Галицько-Руська Матиця. Основною метою Галицько-Руської матиці була просвітницька
та видавнича діяльність, а також розвиток шкільництва на західноукраїнських землях.
Зразком для його створення були Матиці інших слов'янських народів, насамперед чехів
та словаків. Першим
головою Галицько-Руської матиці став партнер Яхимовича
отець Михайло Куземський. А першою книжкою, виданою ним став - «Буквар руський для
шкіл в Галіції» Адольфа Добрянського (1848). Саме
за часів Яхимовича, з 1860-х років XIX століття керівництво
товариства опинилося в руках москвофілів, які заперечували існування українського
народу, відкидали вживання української мови, а замість неї запроваджували «язичіє» - дивну мішанку церковнослов’янської мови з
тогочасною російською та елементами української мов. Як
і багато діячів тієї епохи в Галичині Яхимович був
непослідовним. Точніше, він політично дозрівав разом з всім галицьким
русин6ством. Попри свої москвофільські погляди, Григорій Яхимович
зробив великий внесок у розвиток шкільної освіти, разом з Михайлом Куземським відкрили
безліч народних шкіл. Він добивався запровадження викладання української мови у
школах Галичини, не переставав вимагати від духовенства вживання української мови
під час проповідей, щоправда, не у літургіях. Крім
церковної і суспільно-політичної діяльності, він, о, диво!,захоплювався
астрономією і технікою. Яхимович написав декілька досліджень,
сконструював механізовану косарку, розробляв план пароплавного сполучення на річці
Сян. Як консерватор і лояліст, він користувався повагою
при цісарському дворі, з огляду на великі заслуги перед цісарським престолом,
особливо під час революції 1848 р., коли він утримав галицьке русинство в рамках лояльності до Габсбургської
монархії – на відміну від польських повстанців, які повставали саме проти
імперії Габсбургів – Григорій Яхимович був нагороджений
Хрестом Леопольда і титулом барона. Як
лідер галицького русинства, він був обраний послом до
Галицького сейму в 1861—1863 роках, і навіть послом до Австрійського Райхсрату (Reichsrat) -
парламенту західної, «австрійської» частини Австро-Угорської монархії (Цислейтанії), до якої і належала Галичина. Відійшов
у засвіти Митрополит Григорій Яхимович на вершині кар’єри
та слави, не прокинувшись у своєму Митрополичому палаці на горі Святого Юра. У
ті світи його супроводило близько двадцяти тисяч осіб. Він був похований на Городецькому
кладовищі, що знаходилося приблизно в районі сучасного приміського вокзалу на вул.
Городоцькій. Розвиваючи місто, цей цвинтар наприкінці XIX ст. ліквідували, а труни
Яхимовича та його суфрагана
і наступника Спиридона Литвиновича з великими почестями
перенесли в гробницю Львівської капітули на Личаківський цвинтар, де він і
покоїться донині. |
ч
|
 |
|