Олег Яськів

Мій Гемінгвей

Людина і книга

"Усі хороші книги схожі в одному: коли ви дочитаєте до кінця, вам здається, що все це трапилося звами, і так воно назавжди при вас і залишиться"

Розмова про Гемінгвея – ризикована, але й особливо відповідальна. Його живий образ ще не встиг відплисти від нас на відстань історичної пам'яті. Для багатьох він ще майже сучасник, а відтак, не має права на сакралізацію, як це можливо з Шекспіром, Толстим чи Шевченком.

Взагалі, письменника складніше відділити від повсякденності, ніж композитора чи художника. Можливо тому, що він говорить з нами однією мовою, яку за певних духовних зусиль, легше зрозуміти, ніж, наприклад, музику. Тут не йдеться про канонізацію, яка віддаляє творця від його ж людського у ньому. У цьому звична людська психологія однаково сліпа до усіх творців. Письменник, оскільки послуговується словом, ніби наш знайомий, з ним ми у будь-яку мить можемо продовжити розмову, відновити діалог. Тоді як композитор чи художник – таємничий маг, що послуговується таємним знанням.

Насправді межа, яка відділяє нас від творців, позначається не знаками, якими вони послуговуються, а сенсами, які відкладаються у людині як співрозмовнику. Коли ти розумієш і підтримуєш діалог – погоджуєшся чи заперечуєш - тоді митець для тебе близький і зрозумілий. У деяких ситуаціях – справжній друг, подеколи – духовний вчитель.

Гемінгвей якраз таким і є – більше другом, ніж учителем, більше людиною, ніж генієм. Об'єктивно - не найкращий майстер слова свого часу. Але в той же час двадцяте сторіччя не знало іншого настільки досконалого і цілісного прикладу єдності життя і творчості. Мало таких прикладів і в давніші часи.

У музиці найближчим зразком може бути Бетговен, у живописі – Ван-Гог, а, можливо, Караваджо.

Гірко з того, що Гемінгвей зараз почав стрімко забуватися. Разом з ним молоде покоління втрачає не лише якість літератури (яку все ж можна компенсувати іншими авторами), але й – щонайприкріше – яскравий зразок ставлення до життя. Гемінгвей – найближчий до нас приклад життєвої сили людини, підкріпленої директивою служіння правді. Він належав до рідкісного типу по-справжньому непересічних людей, був абсолютно чесним як емоційно, так і естетично. Це, можливо, останній шанс для літератури по-справжньому виховувати в читачеві справжню людину, а не множити симулякри. Адже сучасна література, якою б не була її якість, такої мети не ставить.

Якщо музика – це математична формула світу, яка промовляє до душі людини, то література – голос світу, який слухає наш розум. Кожна – це вірний шлях, який веде до Бога. Пам'ятати про це важливо. Розуміти – необхідно, щоб стати людиною.

На початку було слово

"Немає на світі справи складнішої, ніж писати просту, чесну прозу про людину"

Насправді у Гемінгвея багато читачів. Справжніх. Тих, котрі приходять і залишаються з ним назавжди. Бо він з тих, рідкісних, від яких неможливо піти. З тих, кого можна перечитувати без приїдання.

Бо він зумів знайти такі слова, до яких повертаєшся через роки, звіряючи за ними власні відчуття та вчинки. Дивишся у його книги немов у дзеркало часу, намагаючись впізнати себе у дитинстві, юності, дорослості, старості. Якщо ти не схибив у житті, то завжди побачиш себе, незмінного у головному. Так само як незмінним у головному залишається письменник.

Його слова прості і зрозумілі. Вони виражають емоції – такі ж природні та зрозумілі. Але лише на перший погляд. Насправді у цій простоті слів – магія повернення до справжності.

Проза Гемінгвея вчить бути людиною. Залишатись людиною у найскладніших ситуаціях. Ця майже релігійна місія не усвідомлювалась письменником на початку. Вона проявлялася поступово, разом з усвідомленням сили власного слова: “Холодний, як змій, я вирішив стати письменником і все своє життя писати по змозі найправдивіше. Стати письменником – тобто допомагати”.

Така позиція дозволяє пробачати письменнику деякі літературні слабкості та формальні невдачі.

Гемінгвей викликав повагу у колег по цеху, навіть попри перевагу, невиразну, але морально для творчої людини важку. Ця перевага ховалася за “шляхетним нігілізмом” письменника, як чесно зауважив Альберто Моравіа. Але насправді – полягала у магічній достовірності, яка вкрай важко дається навіть талановитим письменникам.

У Гемінгвея слово набуло достовірності і остаточно відірвалося від мистецтва як форми умовності. Успіх його прози серед інтелектуалів та нонконформістів, усіх, хто був в опозиції до міщанства та сірості, мабуть, пов’язаний саме з тим, що він говорив і писав так, як би хотілося жити іншим. Правда його книг була і залишається переконливішою, ніж правда життя багатьох. У них він зробив за своїх читачів те, на що вони або не наважувались або ж не були спроможні у власному житті.

Фактично, Гемінгвей створив жанр короткого оповідання двадцятого сторіччя. У такому оповіданні нічого не вказано напряму, все пронизано соромом, незручністю за власне існування, за неминучу поразку людини у світі. Героями його оповідань чи не вперше ставали сильні та мужні чоловіки, які були невдахами у координатах обивательства. Він чи не найкраще відобразив як двадцяте сторіччя продовжувало нищити в людині непересічність, обкладаючи її мохом пристойності. Але його герої, на відміну від героїв інших письменників, не здавалися і помирали переможцями. Такими ж сильними та самотніми невдахами були і його справжні читачі.

Свідомо не отримавши вищої освіти, все життя пишучи з помилками, він упродовж життя був закоханий у літературу. Стверджував, що навчився писати читаючи Біблію, а улюбленими письменниками вважав не Діккенса, Купера чи Скотта, а Шекспіра та Марка Твена і класичну російську літературу, під великим враженням від якої перебував від свого раннього паризького періоду. У кожному домі він мав величезну бібліотеку, а читав весь вільний від творчості, жінок, війни, полювань, рибалки та алкоголю час. На людях не виступав – на щастя, мав пейрафобію – страх публічного виступу, тож багато читав, писав, кохав, стріляв, рибалив, випивав.

Бути всім

"Мені ніколи не доводилось вибирати героїв, скоріше, герої вибирали мене. Як і багато моїх попередників, я захоплювався людьми сильними, які підкоряють собі обставини"

Гемінгвей свідомо формував у собі цілісну особистість. Такими не народжуються, такими стають. Безумовно, з усіх його талантів – різною мірою розкритих – найбільшим був талант до життя – як особлива жага повноти та різноманіття, яка притаманна лише окремим людям. Але, як відомо, талант – ще не гарантія успіху. Тож Ернест розвивав у собі цю здатність – жити по-справжньому протягом всього життя. Схоже, що навіть найважливіші рішення він приймав, ніби звіряючись зі сценарієм власного життя.

Він належав до того типу чоловіків, яких жінки поблажливо називають “вічними дітьми”, але й люблять і пробачають найбільше. Недаремно, перші його коханка та дружина були на сім років старші за нього і, мабуть, розрізняли у ньому деяку інфантильність. Навіть остання дружина Мері Велш також розуміла, що цей з вигляду мужній мужчина насправді чекає від жінки лише турботи. Йому здавалося, що не ставши кимось, не зігравши якусь роль, він втрачає щось дуже важливе. І хоча він не став великим боксером, удалим матадором, добрим шкіпером, досвідченим військовим, професійним мисливцем, найкращим рибалкою, досконалим коханцем, проте він старався ними стати, і що головне – від цих сценарних розділів він отримував матеріал, з якого ліпив себе і покращував свою творчість.

Гемінгвей був з тих, яким потрібно все спробувати: не просто пити, але й напиватися, не просто любити, але й змінювати жінок і хизуватися їх достойним списком, не просто цілитися, але й стріляти, не просто засуджувати, але й воювати проти зла.

Така цілісність, можна було б сказати, що надмірна як для письменника, який зобов'язаний просто добре писати, виділяла його з-поміж сучасників. Виокремлює і зараз, коли можемо віддалитись від постаті та оцінити її масштаб. Таких і справді було мало!

Слід сказати, що оточення помічало вітальну силу особистості письменника: люди бачили у ньому друга, побратима, коханця, просто надійного сусіду. А у свою чергу, Гемінгвей ніколи не формував власні стосунки з людьми виходячи з соціальних, егалітарних чи інших міркувань. Серед його товаришів були як бідні рибалки, так і багатії. З першими він провів останні щасливі роки на Кубі. З останніми він рибалив на Карибах у 30-і роки. Тоді ж вони ж подарували йому яхту “Пілар” для рибалки. Можливо, він був таким  через те, що сам він, вирісши у заможній родині, в молодості пізнав страшенну матеріальну скруту і в той же час найвище кохання.

Розуміючи рідкісну цілісність творчої особистості письменника, усвідомлюємо також, що правдивого і настільки цілісного мистецтва і не буває багато. Ніколи не було багато. Навіть у древній Греції чи у період Відродження, коли концентрація геніїв в окремих регіонах була неймовірною і навіть надмірною, їх оточували переважно посередності. Цілісних в одному людино-творців, яким можна повірити у житті і творчості, було і тоді мало. Ще менше їх тепер (навряд чи кількісно, проте відсотково).

Гемінгвей, Бетговен, Караваджо були насамперед відповідальними перед собою. Таких ще називають “внутрішньо порядними”. Їхні вчинки були продиктовані не так зовнішнім етикетом поведінки, скільки внутрішніми моральними вимогами. Тож якщо ти пишеш про війну, то не можеш робити цього в ідилії приморського спокою за тисячі кілометрів, вигадуючи чужі враження. Якщо ти пишеш про кохання, то не можеш дозволити любити блякло і з розрахунком. Якщо пишеш про богему, то повинен принаймні пожити як вони – у злиднях та скандалах, з ризиком передчасно деградувати, а то й загинути.

Дитина і світ

"Більшість людей ніколи не чують один одного"

Яскраве життя Гемінгвея привабливе для стереотипів. Деякі з них яскравими маркерами вели його життя, часом у хибний бік і продовжують відводити читачів до сьогодні. Тому небезпечно думати про Гемінгвея як про такого собі мачо з великим літературним хистом. Це зовсім не так. Усі атрибути його чоловічості були лише декорацією чи гарно припасованим одягом до бездоганної статури художника, мислителя та гуманіста.

Наприклад, він завжди говорив, що любить живопис більше, аніж бій биків чи полювання. Недаремно, головний герой його останнього роману “Острови в океані”, а в задумі – цілої трилогії, тобто найграндіознішого задуму письменника – Томас Гадсон саме художник.

До літератури Гемінгвей ставився з невластивим для такого типу людей благоговінням, повторюючи, що найбільшою радістю для нього є здмухувати пилюку з книг на полицях бібліотек.

Коли його мати Грей, в молодості непогана співачка та солістка нью-йоркської філармонії, а в їхній сім’ї авторитарна та марнославна, у 52 роки серйозно зайнялася малярством, настільки, що організовувала персональні виставки, а її роботи були придбані та виставлені у деяких серйозних музеях Америки, Ернест, перебуваючи у той час з дружиною та малим Бембі у Парижі дуже зрадів і всіляко підтримував її. У свою чергу матір Грей, тобто бабуся Ернеста, була художницею. Тобто, Гемінгвей мав мало шансів вирости неосвіченим мачо. Швидше, свою чоловічність він наростив вже усвідомивши свій письменницький шлях. Хоча, якщо врахувати, що Грейс Гемінгвей, на старості опанувала живопис, а у 60 років навчилася керувати автомобілем та згодом одна, лише уявіть – без навиків механіка, без кондиціонера і радіозв'язку – здійснила екстремально небезпечну автоподорож пустелями Заходу Америки, малюючи пейзажі та колекціонуючи пригоди, в тому числі для майбутніх творів свого сина, то можна відчути пульс генів у постійному життєвому неспокої Ернеста. “Єдина річ у житті, яка дає справжнє щастя,є творчість, тому що це партнерство з великим Творцем” – це слова не Ернеста Гемінгвейя, це сказала Грейс Гемінгвей.

Малий Ернест ріс у культурній, забезпеченій, але непростій за внутрішнім мікрокліматом родині, де обоє батьків, кожен по-своєму, намагалися спрямувати його інтереси згідно власного бачення та вікторіансько-пуританської культури, до якої обидвоє належали. Батько – лікар за професією й етнограф-аматор за уподобаннями – захоплювався полюванням, брав малого зі собою в ліси, водив в індіанські селища, де самовіддано лікував злиденних тубільців; намагався привчити сина спостерігати природу, звірів, птахів, придивлятися до незвичного життя індіанців. Різнообдарована матір навчала сина грі на віолончелі. Тож любов до мистецтва у ширшому розумінні у Гемінгвея прийшла з дитинства і залишилася на все життя. Трохи пізніше, у підлітковий період авторитет батька заступить дідусь, учасник громадянської війни. І знову – черговий маркер вже дорослого життя. У той же час, сім’я Гемінгвея була консервативною щодо всього що стосувалося поступу прогресу та еволюції моралі. Живучи поруч з Чикаго, найбільш динамічним ліберальним мегаполісом тодішньої Америки, вони свідомо не толерували міського життя. Батько бачив у синові лікаря, тому письменницьку авантюру сина вони довго не сприймали всерйоз. Сестра письменника Марселіна згадувала, що коли батьки отримали примірник першої книги Гемінгвея, видану в Парижі, вдома вибухнув скандал. Батько декілька днів ні з ким не розмовляв, а матір постійно плакала і питала у Бога за що син так карає їх. Особливо роздратувало батька те, що головний герой хворіє на гонорею – хворобу сорому.Можливо, через це Гемінгвей пізніше напише, що “кращим виховним моментом у житті письменника є важке дитинство”.

Мужчина та його жінки

"На світі так багато жінок, з якими можна спати, і так мало жінок, з якими можна розмовляти"

Життя Гемінгвея було насичене жінками, як весняне повітря запахом первоцвіту. Вони, якщо не фізично, то потенційно, були завжди поруч. Він, як і його герої, був оточений жінками, інколи старшими за нього, причому останні не обов'язково йому належали. Жінок було так багато, що цій темі присвячена 500-сторінкова монографія Берніс Керт. У нього було чотири офіційних дружини, кожну з яких він по-справжньому любив і зробив героїнями своїх романів. Сюди не зараховуємо Марлен Дітріх, яку він любив, але стосунки з якою не переросли у роман (хоча кінозірка й цього хотіла), прекрасну молоду італо-хорватську аристократку Андріану Іванчич та першу дорослу любов Агнесу фон Куровскі.

Сам Гемінгвей ріс у досить заможній родинній атмосфері, тож і дружин собі підшуковував заможних, що давало йому певні переваги перед іншими друзями, особливо у період становлення його як письменника, а жінки у свою чергу користали з його слави. Не усіх жінок Гемінгвей полишав першим. Інколи і сам “пропускав у свої ворота” як з Мартою Гелгорн. Але переважно жінки боролись за нього і він рідко встоював перед кожною наступною. Так, навіть якийсь час майже жив водночас із двома жінками – офіційною, першою, Гедлі Річардсон та наступною Полін Пфайфер, віддавши ініціативу вибору в їхні руки. Втомлена побутом та малою дитиною Гедлі відступила, а Гемінгвей – все життя потім про це жалкував.

Це було схоже на творче натхнення – жінка як можливість. Можливість пережити нову історію, почути потрібну фразу, відчути свіжу емоцію. Саме жінка як можливість була для нього життєво важливою. При цьому – згідно виробленого сценарію “справжнього” життя – не закохуватися він при цьому не міг. От щодо тривалості та категорій вірності, тут уже мисливський інстинкт брав гору. Як говорила Гедлі “Його проблема в тому, що він вважає необхідним одружуватися на кожній жінці, в яку закоханий”. Виходило не на кожній: на всі великі твори його надихали жінки, так от на “Фієсту” його надихнула Дафф Твісден, екстравагантна зірка Парижу 20-х років, на “Прощавай, зброє” – Агнес фон Куровскі, на “Недовге щастя Макомбера” Джейн Мейсон, на “За рікою, в сутінку дерев” – Адріана Іванчич – всі вони не стали дружинами Гемінгвея.

Не знаю наскільки можна вірити психологам, які припускають, що таким чином він лікував свою спадково нестабільну психіку, але що такі ситуації завдавали йому багато болю, свідчать його листи. Як от до батька: “Тобі повезло бути закоханим тільки в одну жінку ціле твоє життя. А я цілий рік любив двох жінок, залишаючись при цьому вірним чоловіком. Цей рік був для мене пеклом”.

Агнес, перша фронтова любов Гемінгвея, по смерті письменника говорила, що “в юності він належав до тих мужчин, які люблять лише по одній жінці за раз”. Схоже, це було правдою і до кінця. Остання платонічна любов 54-річного Гемінгвея до 18-річної Андріани Іванчич стала початком його кінця. Далі, окрім нобелівської премії, пішли алкоголізм, хвороби, депресії, параної, електрошоки, втрата пам'яті.

З точки зору стороннього, ставлення Гемінгвея до жінок, як і ставлення його героїв, не завжди виглядає безболісним для останніх. Як правило, у стосунках, явних чи вигаданих, присутній біль, присмак утрати та зумисне причиненого болю.

Причому ми не повинні розрізняти літературний твір та вчинки з життя, бо для Гемінгвея вигадка повинна була бути переконливішою за реальність, а отже, кожний вчинок його літературних героїв проживався самим письменником у вигаданій реальності так, ніби мав бути переконливішим за життя.

Тому Гемінгвей аж ніяк не Дон-Жуан і тим паче не Казанова в образах, які за ними закріпилися. Дон Жуан був просто спортсменом з неглибоким сприйняттям сутності процесу. А Казанова хоча й наполегливо і багатотомно у мемуарах намагався приписати власним пригодам щось більше, ніж еротичні полювання, насправді лише виявляв у собі поганого вигадника, тобто слабкого і геть закомплексованого письменника.

Жінки для Гемінгвея – партнери і героїні, але також тренажери і жертви. Він вмів любити, його герої вміли це ще краще, але для досконалої любові у книгах, для енергії справжності, яка наповнювала їх, необхідно було брати цю енергію із-зовні. Справжність, яка досягалася письменником, часто перевершувала правду і життєву доцільність. Тому, можливо, що жінки письменника, як і жінки його героїв, чулися нещасними у коханні з такими чоловіками, хоча вони проживали завжди справжні кохання.

Таке ставлення до жінок породило у Гемінгвея рідкісну для чоловіків щедрість до інших чоловіків. У “Святі, яке завжди з тобою”, він пригадує як зацікавлено спостерігав за незнайомою гарною дівчиною, яка заховалась від дощу у кафе і очевидно на когось чекала. Сам він у цьому кафе писав і її вигляд надихав його. Коли він підняв голову, то дівчина вже з кимось пішла. І він додає тут дуже характерну для себе фразу: “Сподіваюсь, вона пішла з хорошим хлопцем”. Треба розуміти, що “Свято” – це спогади, написані через щонайменше сорок років, незадовго перед смертю. Тим ціннішим є те, що зберегла пам’ять письменника.

Про своїх жінок (а більшість жінок його героїв – також і його жінки) Гемінгвей ніколи не говорив компроментуючи їх. Те, у чому не стримувалися Міллер чи Буковскі, у Гемінгвея відсутнє –і у в цьому докорінна різниця у ставленні цих письменників до жінки. Усі непотрібні деталі інтимного життя обмежуються у Гемінгвея фразами майже як у казках: “І вночі вони насолоджувались тими новими знаннями, які почерпнули у горах”.

І слово − зброя

"Ті, хто воює на війні, — найкращі люди, і чим ближче до передової, тим більше прекрасних людей там зустрінеш; проте ті, хто починають, розв’язують і ведуть війну, — свині, які думають лише про економічну конкуренцію і про те, що на цьому можна нажитися. Я вважаю, що всіх, хто наживається на війні і хто сприяє її розпаленню, слід розстріляти в перший же день військових дій довіреними представниками чесних громадян своєї країни, яких вони посилають воювати"

Гемінгвей швидко відчув, що слово – це зброя. Причому з притаманною для нього відразою до політичних ідеологій, він розпочав свою боротьбу з тоталітаризмом. На той час, в силу романтичної близькорукості європейських інтелектуалів та географічної віддаленості Радянського Союзу, тоталітаризм ототожнювався лише з фашистськими та нацистськими режимами. Гемінгвей, як справжній син країни демократії, повинен був стати на той бік барикад, де обличчя тоталітаризму було краще приховане. Радянська контррозвідка та ідеологічна машина – слід віддати їй належне – уміла приховувати справжні інтереси та правду реальності. Згодом на той же гачок потраплять і Андре Жід, і Ромен Роллан і Пабло Пікассо і багато інших творців.

Але важливо для нас те, що Гемінгвей зробив свій тисячомильний вибір задовго до офіційного вступу своєї країни у другу світову війну.

Фашизм він зненавидів ще під час своїх подорожей Європою, коли відвідав серед інших країн (Німеччина, Швейцарія, Іспанія, Туреччина) також Італію. Усвідомити ж своє місце в літературі він остаточно зміг під час греко-турецької війни, де працював військовим журналістом: “Писати нещадну правду про життя” – так він тоді це сформулював.

“Нещадна правда” для Гемінгвея означала усвідомлення сили слова у боротьбі. Його твори військового періоду практично не несуть в собі ознак ідеологій – лише чиста людина, з її вільним вибором - перед випробуванням смертю.

У житті Гемінгвея було п'ять воєн. Кожна додавала йому ненависті до розпалювачів війни та робила антимілітаристом. Фактично він перестав сприймати війну як щось романтичне вже після першої світової, але остаточно просякнувся відразою на турецько-грецькій війні 1922 року. Під час Другої світової війни Хемінгуей, дещо наївно, створює на Кубі приватну агенцію по боротьбі з фашистами і розпочинає особисту війну з Німеччиною. Разом з друзями та за підтримки американської розвідки, начинивши свою яхту "Пілар“ радіозасобами та мінами, він патрулює узбережжя Атлантичного океану в пошуках німецьких підводних човнів. У 1944 році як військовий журналіст бере участь у визволенні Парижа і навіть воює зі зброєю в руках, порушуючи кодекс журналіста. Активна боротьба з фашизмом поєднується з журналістською діяльністю. Нариси та репортажі воєнних часів увійшли в окрему книгу "Люди на війні" (1942), а емоції участі у громадянській війні в Іспанії – найпрекраснішого періоду його життя – за власними ж зізнаннями – у документальний фільм 1938 року “Іспанська земля”, співсценаристом, співрежисером та дикторським голосом якого виступив особисто. Фільм і досі вражає стриманою енергетикою емоцій – адже знімався про людей, яких письменник знав особисто, з якими разом воював, хто гинув або поруч з ним або ж декілька днів по зйомках. Війна присутня майже у всіх великих творах письменника. Вона як рани, залишилась у ньому на все життя і її відображення важило для нього багато. Найбільший роман про війну “По кому подзвін” вартував йому – за його ж словами – дружини і півтора роки життя.

Разом з тим, незважаючи на певну ангажованість Гемінгвея щодо ідеологій воюючих сторін, несприйняття фальші залишалось для нього абсолютним. Так, Кубу, яка була органічно його місцем, улюбленем місцем, він таки покинув на знак протесту проти щораз більше авторитарної політики Фіделя Кастро, якого він, як симпатик лівих ідей, спочатку підтримував і визнавав за друга.

Кров та пісок

"Час, коли ми в Іспанії вірили у перемогу, був найщасливішим періодом мого життя"

Герої Гемінгвея – це люди, які стоять на краю поразки. Але не пасивно і приречено, а свідомі свого вибору – безумовної поразки.

Пошуки формули мужності стали червоною лінією його життя. Мужність була найважливішою для нього. Важливішою, навіть, ніж етика. Саме її пошуки штовхали його у подорожі, змушували ризикувати, приміряючи різні ролі і граючи їх настільки самовіддано, наскільки можна грати у театрі свого життя. Недаремно його так притягували гравюри пізнього Гойї, на яких людина стоїть перед прірвою або смертю.

А ще він хотів стати письменником “правди” і цим виправдовував свої подорожі та ризики. Він хотів бути чесним письменником, який отримує враження від живого життя, а не від книг чи газетних хронік. Гемінгвей настільки любив життя, що легко приймав нові країни, культури, друзів, жінок.

Разом з тим не полишає відчуття, що він ретельно вибудовував власне життя, створював різні його сценарії. Щось глибоко приховане, можливо з дитинства, штовхало його до цього. Листи Гемінгвея проливають світло на внутрішні стимули до ретельного вибудовування різних історій власного життя, які мали б щось пригасити, компенсувати.  Серед них – андрогінні фантазії дитинства, бажання матері одягати його дівчинкою у перші роки. Можливо, постійне прагнення – ще зі школи – бути у всьому першим і займатись “мужніми” справами, і було спробою перебороти ці та інші приховані комплекси.

Як би там не було, але беззаперечним є факт, що він був різним залежно від кореспондентів у своєму листуванні. З видавцями і редакторами був формальний та прагматичний, з Гертрудою Стайн – іронічним, з Езрою Паундом – непристойним з легким флером етнічної нетолерантності, з батьками – формальним та самовиправдальним. Характерно, що жоден з його епістолярних стилів не відображений у творчості, яка тут стоїть ніби осторонь і не резонує з цією стороною реалій життя письменника.

Уже юні герої його ранніх автобіографічних оповідань про Ніка Адамса жили за моральним кодом (або героїчним кодом), який вимагав їх відповідати лише за себе, відкидаючи зобов'язання перед родиною та обов'язки, породжені жінками. Дуже часто він говорив не про себе чи своїх друзів, а про мужчину загалом. Довгий час його ідеалом було чоловіче братерство, але такого – юнацького, університетського походження. Навіть своєї першої дружини Гедлі він не боявся – у плані втратити чоловічу свободу – тому що вона була “найкращим чоловіком, якого можна було зустріти”. Таким він залишався і до старості. Наприкінці життя, випиваючи у товаристві, він обов'язково переконував свого співбесідника, що не лише сам він сміливіший, але й його жінка була кращою. Про останню, четверту дружину Мері Велш казав так: “Вона також досконала рибалка, хороший стрілець, добра плавчиня, хороший кухар, поціновувач вина, досконалий садівник, любитель астрономії, шанувальник мистецтва, політекономії, може управляти яхтою та вести господарство іспанською мовою” – тобто, йому залишалося лише творити або ж випивати з бандою, як він говорив, вживаючи слово gang до своїх друзів.

Гемінгвей рано розпочав пошуки людей, які, як він писав: “своїм актуальним життям дадуть йому справжнє відчуття захоплення (realfeelingofadmiration)”. Таких він зустрів у Памплоні на кориді, яку вперше відвідав у 1923 році і у яку закохався на все життя. Тому корида стала для нього не просто небезпечним і через це захоплюючим шоу. Він її сприйняв як епічну метафору свого життя, полігон людських пристрастей, де всілякі комплекси та вади можна вигнати танцем зі смертю. Насправді це був наркотик, який притлумлював біль, занурював в ілюзію – де світ вимріяний, ставав світом реальним. Матадори для нього були героями міфу, в якому сам прагнув жити. Через це жінки – героїні його романів та оповідань, полишаючи своїх європейських чи американських чоловіків – заплутаних в екзистенційних лабіринтах підсвідомості і через це слабких і складних для спільного життя – та йдуть від них до матадорів, які їм уявлялися, безумовно хибно, виключно в лінійній парадигмі мужності та спрощеному полі етики. Будучи сам складною, заплутаною у викликах підсвідомості людиною, у дзеркалі навпроти себе Гемінгвей хотів бачити матадора – з його однозначним майже рефлекторним вибором життя перед смертю і смерті перед життям.

Залишатись чоловіком

"Є речі ще гірші за війну: боягузство гірше, зрада гірша, егоїзм гірший"

Уся творчість Гемінгвея – це його розширена автобіографія. Ніби банальна істина у прикладенні до кожного письменника, але у його випадку вона справді працює. Недаремно у салоні Гертруди Стайн якось зауважили, що найкращою книгою Гемінгвея могла б стати та, у якій він напише про себе. Насправді так і сталося. Письменник усе життя писав книгу про себе. Спочатку власним життям. А згодом, фрагментарно, перетворював реальні та можливі епізоди з власного життя на геніальні новели та романи.

Писав пораненням під Фоссальта ді П’яве на італійському фронті, коли відчув як “життя вислизає з його тіла, немов шовкова хустина, що її за край повільно витягуємо з кишені”. Писав в ролі тореадора на аренах Кордови та Мехіко. Писав ризиковим життям репортера на Близькому Сході. Писав полюючи на великих звірів в африканських саванах. Писав, спльовуючи гіркоту поразки республіканської Іспанії та смакуючи перемогу разом з першими загонами макі, що увірвалися у визволений від німців Париж.

Доля не була поблажливою до його романтизму. З перших днів війни його кинуло у саме пекло: додавши собі рік віку, приховавши короткозорість і потрапивши врешті на фронт, де став працювати волонтером-водієм Червоного Хреста, свою ініціацію в чоловіки 18-річний юнак розпочав з пошуку та розвезення частин тіл і трупів вантажівкою. Згодом він писав: “Чи вдасться вам знайти тему більш сильнішу, ніж вигляд жіночих та дитячих частин, заплутаних у колючому дроті?”. Через декілька тижнів – серйозне поранення: і незважаючи на понад 200 уламків у ногах, він продовжує транспортувати інших поранених, які на його думку, були “серйозніше за нього” поранені. За це отримав військовий хрест та срібну медаль від Італійського уряду, а в Америку повернувся в ореолі героя – одним з перших поранених і нагороджених.

Будуючи в собі чоловіка Гемінгвей чесно зізнавався, що “жити в дії для мене набагато легше, ніж писати. В мене для цього більше даних, ніж для роботи за столом”. Або по-іншому: “Мужчина ніколи не повинен втрачати потребу у полюванні”. Оця потреба була рушійною силою багатьох його творів та життєвих вчинків. Він ризикував, часто свідомо і в тих ризиках інколи простежувався, як ми вже згадували, ретельно вибудуваний сценарій та приховані комплекси. В результаті Гемінгвей пережив 5 аварій і 7 катастроф, пошкодив хребет, череп, печінку, селезінку та нирки, пережив малярію, рак шкіри, гепатит, діабет, мав проблеми сексуального характеру, але залишився повносправним і дієздатним. Хоча складається враження, що його життя – з тих, як кажуть у телепередачах для екстремалів, – які «не слід повторювати у житті», завжди були, є і будуть чоловіки, які прагнутимуть до цього ж.

Він не один в легіоні мужніх і органічних творців. З ним поруч Платон, Війон, Караваджо, Сервантес. З тих, хто близький йому за біографією і темпераментом, Джек Лондон лише при поверховому розгляді схожий. Як і Ремарк, що більш компромісний та пригладжений. Орвелу бракує психологічної глибини, а Селінджеру – масштабу.

Так, Гемінгвея не можна назвати інтелектуальним авторитетом і навряд чи бездоганним моральним символом сторіччя. Зате він – неповторний.

Півкроку до раю

"Секрет мого успіху: ніколи не втрачаю духу. Ніколи не втрачаю духу на людях"

Проза Гемінгвея – проста, але дуже ефективна. Густа і дуже насичена. Позбавлена зайвих прикметників та авторського супроводу. Їй притаманний кумулятивний ефект – проникати в саме серце людини, збурювати її мозок. Дуже часто навіть коротке розповідне речення змушує зупинитися і відвести зір від книги щоб продумати все те, про що письменник пропонує додумати читачеві.

Сила прози Гемінгвея в тому, що вона штовхає на роздумування про паралельне життя. Роздумуючи, читач може побачити як марнославство, так і мужність життя. Щось із цього обов’язково є твоєю реальністю. Питання лише, що саме? І найголовніше: навіть якщо ти живеш не так, то завжди маєш шанс це змінити. І повинен цим шансом скористатися, навіть якщо програєш.

Він старанно підшуковував речення. Ніби іконописець, спочатку довго концентрувався, дивлячись на вогонь чи на переливи рому у склянці, перш ніж написати першу фразу. У “Святі, яке завжди з тобою”, так описував цей процес: “Не хвилюйся. Ти писав раніше, напишеш і зараз. Тобі потрібно написати лише одну справжню фразу. Найбільш справжню, яку знаєш”. Він виточував діалоги, відрізаючи зайве. Вчився у інших, швидко наздоганяв та перевершував їх: Шервуда Андерсона у пейзажах, Гертруду Стайн – у діалогах.

Проза, позбавлена інтелектуальної ефектності, справляє медитативний ефект саме продуманою простотою. Не полишає відчуття, що ця простота – результат досягнутої майстерності, а не недозрілого ще вміння. Оця манера – починати оповідання так, ніби воно є продовженням іншого, дозволяє миттєво розгорнути і оцінити непрочитану історію героя. Такий високий тиск скомпресованого у слова змісту трохи пізніше виявляла проза іншого майстра прози Габріеля Маркеса. Одним реченням “Погода змінилася в один день – і літо закінчилось” Гемінгвей розповідає цілу історію стосунків молодої пари, яка відбулася перед початком оповідання. У ній – ставлення до погоди, розчарування за втраченим літом, сповнені надій погляди крізь вікно у свинцеве небо і сум жінки, яка шукає тепла. Усього цього немає в оповіданні, але ми можемо самі легко уявити та розповісти таку історію.

«Добра проза схожа на айсберг, сім восьмих якого заховане під водою» - пояснював письменник. Таким чином ми ніби стаємо паралельним автором, який дописує історії, розпочаті письменником. Майстерність володіння підтекстом у Гемінгвея досягла максимальних висот.

Оті сім восьмих, прихованих від читача – часто як під час археологічних розкопок виявляємо у біографії письменника. На загальний тон роману “Прощавай, зброє”, один з його головних лейтмотивів - утрата всього дорогого й улюбленого - вплинули події особистого життя письменника. У середині 1927 року Гемінгвей удруге одружився з Поліною Пфейфер - паризькою журналісткою, багатою американкою з Сент-Льюїса. Улітку 1928 року (у самий розпал роботи над романом ) вона перенесла важкі пологи. Дитина (їхній Бембі) народилася шляхом кесаревого розтину. На щастя, вижили і мати, і син (але пов'язані з цим переживання відбилися в романі і залишилися незабутніми). Тієї ж осені 1928 року в Оук-Парку зазнавши, як мільйони інших, фінансової кризи наклав на себе руки його батько.

Проза Гемінгвея жива, і тому нерівна, позначена періодами занепаду власного неповторного стилю , які співпадали, а, можливо, й були викликані одночасним зростанням самооцінки письменника після досягнення світового тріумфу.

Острів в океані

"Навіщо писати про те, про що вже було написано, якщо не сподіваєшся написати краще?"

Свій останній роман Гемінгвей назвав “Острови в океані”. Це мала бути завершальна трилогія, яка підсумовувала його життя. Фактично життєвий шлях письменника можна інтерпретувати як пошук власного острова в океані життя, де він би чувся вільним та щасливим. У різні періоди такими островами ставала Італія, Франція, Іспанія, Туреччина, Китай, Африка. Але найбільше і остаточно – Куба.

Куба стала для нього уособленням свободи. Вона з'явилась у його житті у 1932 році і привабила його надзвичайною красою природи, найкращою риболовлею, життєрадісністю місцевого люду, відчуттям безперервного карнавалу життя, спокоєм, який він здобув та можливістю бути повноцінним господарем власних вчинків та думок. Він говорив, що гарніша за Гавану є лише Венеція, але жити і померти хотів би саме у Гавані. Море для нього поступово стало метафорою свободи. Старі рибалки, котрі були його друзями, свідчили, що він буквально розмовляв з морем, коли рибалив.

Він провів там, з 1940 року, майже третину свого життя і половину творчого. Збудував маленький оазис свободи – білу віллу, з якої відкривався гарний вигляд на пагорби, що тяглися аж до лінії океану. Її стіни були прикрашені стелажами книг (понад 9 тисяч) та мисливськими трофеями. Простора вітальна вміщала гостей, які там перебували постійно. Там добре писалося і гарно відпочивалося. Окрім простих рибалок знамениту віллу навідували американські друзі Гемінгвея, серед яких особливо часто Гарі Купер, Роберт Капа та Марлен Дітріх. Там він досягнув значних успіхів у рибальстві і навіть поставив декілька рекордів, виграв кілька боксерських турнірів.

Протягом двох років з Куби починалася війна Гемінгвея, коли він доставляв міни в океан назустріч німецьким підводним човнам (один пошкодив, а один з його допомогою був потоплений). Там же поховані його улюблені коти, залишилася побудована дружиною спеціально для творчості чотириповерхова башта, де він написав “Старого і море”.

Взагалі, ця повість стала узагальненням морального кодексу мужчини. Вона, як соната для соло інструменту, звучить на частоті найкращого людського сприйняття, резонує з очікуваним, розгортає мрії. Ця прекрасна, втім, можливо, не найкраща річ письменника увічнила його в історичній перспективі, хоча й обмежила у філософській. Тому що автор тільки “Старого і моря” ніколи не став би таким Гемінгвейєм, якого ми знаємо.

Все ж таки Гемінгвей умів жити красиво – без пафосу та вульгарності. Це особливо відчувається на Кубі. До сих пір живі гедоністичні традиції, які започаткував письменник у хвилини особливого натхнення місцевим колоритом та алкоголем: бар laFloridita пропонує гостям мохіто за рецептом письменника, а бар laBodegita колекціонує автографи тих, хто щасливо напивався дайкірі, так само як колись знаменитий гість. Там же відбувся перший турнір з рибалки на марлінів, організований Гемом, який, до речі виграв Фідель Кастро – так відбулась перша і остання зустріч двох відомих інтерпретаторів свободи.

“Пиши п'яним, редагуй тверезим” – саме такий ритм життя став домінуючим для останніх десятиліть життя письменника. Але це все ж зовнішні ознаки його розуміння свободи. Значно більше приховано у творах цього періоду, а також у думках, які вже не зможемо прочитати.

“Що заважає письменнику: жінки, випивка, гроші та марнославство. Що допомагає писати: жінки, випивка, гроші, марнославство” – говорив Гемінгвей. На своєму острові він мав усе для того щоб писати добре і стільки ж щоб писати погано.

Ікона стилю

"Для того щоб писати про життя спочатку треба навчитися жити"

Окрім того, що був талановитим, Гемінгвею поталанило з фотогенічністю. А це у час тріумфу фотографії та журналістики, додатково зіграло на користь його канонізації.

Існують різні рівні розуміння Гемінгвея як і різні мотиви використання його імені. Для одних він – романтик Парижу, який закохав у це місто мільйони людей. Для інших – борець з фашизмом і прихований симпатик комуністичних ідей. Для вузького кола – він один з кращих рибалок, шкіперів та мисливців свого часу. Для когось – нерозважний п’яниця і нерівний письменник. Ще хтось побачить безвідповідального батька і непостійного коханця.

Тепер ми можемо собі дозволити творити репліки з образу Гемінгвея. Зрештою, він і сам цьому не опирався – йому це було неважливо.

Ще за життя він став героєм, різновікові портрети якого ставали знаками своїх епох: юний герой війни і Америки у військовому кітелі, молодий красивий романтик з паволокою та іронією в очах, яка так вабить жінок; впевнений чоловік з мужніми вусами, мудрий старий зі світлою бородою. А знаменитий светр під шию, який носили тисячі його читачів, що так гарно резонував з мужністю полярників чи альпіністів – романтизованих ідеалів шестидесятих. А люлька чи сигара і незмінний алкоголь (байдуже який – Гемінгвей пив усе). За такими маркерами виховувались покоління його молодших сучасників і наступників.

Декілька десятиліть Гемінгвей був іконою стилю, зіркою часу. Теоретично він міг би дожити і до ери комп’ютерів та інтернету,  глянцю та селфі, хоча складно уявити як би він до неї адаптувався.

Слава швидко наздогнала письменника. Перші романи принесли йому світове визнання. Після другого з них “Прощавай, зброє” та кількох збірок оповідань він став чи не найпопулярнішим автором Америки, а, можливо, і світу. Разом з славою письменника зростала його популярність як репортера. Вже через три роки після публікації  “І сонце сходить” роман був екранізований. Взагалі майже всі найбільш вдалі твори Гемінгвея були екранізовані ще за його життя. Він ніколи не був ними задоволений, бурчав, насміхався, хоча від щедрих гонорарів не відмовлявся. Лише дещо покращилися справи з екранізаціями після його смерті. Не можна сказати, що всі вони геть невдалі – просто прозу Гемінгвея, насичену внутрішнім психологізмом та підтекстом, і справді складно перекласти на екран. Найчастіше виходили фільми прив'язані до свого часу, з недоречно вирішеною екранною стилістикою, невдало підібраними акторськими типажами. Успішний же фільм за прозою Гемінгвея мав би бути позбавлений ознак часу, а значить минущості, повинен стати універсальним гештальтом, тобто тим, що ми вкладаємо у розуміння класичного твору. На щастя і такі твори вже є, а можливо, і ще з'являться.

Гемінгвей не міг не відчувати тиску слави на своє життя і тому з’являється відчуття, що він був кращий як людина - раніше, на світанку слави; що книги були сильніші – раніше і що з часом він почав мимоволі припасовувати власний життєвий сценарій під стереотипи зірки. Його син Грегорі, з яким у нього були складні стосунки, коли батькові було п’ятдесять, говорив, що той став схожим на сноба і підробку (phony).

Втім, зараз образ старого Гема відійшов у минуле, поступаючись нетлінним образам Че Гевари чи Мерілін Монро. Навряд чи це варто сприймати як щось погане – письменник посів своє місце на мистецькому Олімпі, де його по-справжньому шануватимуть ще довгі роки. А популярність – вона і за його життя небагато для нього важила.

Друзі, які завжди з тобою

"Кращі люди на Землі вміють відчувати красу, мають сміливість ризикувати і сили говорити правду. І саме ці позитивні якості роблять їх дуже вразливими. Саме тому кращі люди часто зруйновані внутрішньо"

У Гемінгвея було рідкісне для творчої людини вміння дружити зі своїми колегами. І ті віддячували йому – хто взаємною дружбою, хто добрими порадами, хто протекцією, а дехто фінансовою допомогою. Саме Шервуд Андерсон дав йому рекомендації і скерував молодого Гемінгвея до Парижа, хоча той, слідуючи ранам минулої війни, планував вирушити до Італії. Його ж прозі він наслідував у перші роки свого життя у Парижі. З Джоном Дон Пасосом вони тривалий період разом рибалили.

А взагалі, якщо з поранення під П'яве почалась його життєва біографія, то літературна – з Парижу.

Місцями, де народжувалася дружба, стали магазин Сільвії Біч “Шекспір” та салон Гертруди Стайн. Салон останньої – знакової фігури французького літературного авангарду, жінки, яка намагалася повчати і володіти молодим американцем – став місцем, де той набував нових літературних вмінь та особистих зв’язків. Езра Паунд допоміг з публікацією першого оповідання, за що Гемінгвей у відповідь навчив того боксувати. З Джойсом вони разом напивалися і дружили ціле життя, хоча жодних взаємних літературних впливів не зазнали. Деякий час був особливо близьким з Фітцджеральдом. Той дещо раніше досяг популярності, також захоплювався боксом, але мав прикру дружину, від якої Ернест часто розраджував друга.

Так, Гемінгвей умів дружити, але і часто йшов на розрив стосунків, оскільки не пробачав зради та підступу чи навіть слабкості. З Фітцджеральдом вони розійшлись назавжди у 1929 році. Поступово розірвалися стосунки і з Шервудом Андерсоном, Джоном Дон Пассосом, Гертрудою Стайн.

Звісно, не всі митці, з ким спілкувався у Парижі, звісно, були його товаришами. Віржінія Вульф, наприклад, намагалася розвінчати темну природу його героїв та й його самого. Те ж згодом робила і Гертруда Стайн.

Гемінгвей мав непогане відчуття живопису, постійно відвідував головні галереї світу і по-справжньому товаришував з деякими талановитими художниками свого бурхливого на стилі часу, як от Жоан Міро, Хуан Кріс чи Андре Массон. Він за першої нагоди купував їхні картини і легко визнавав їхній вплив на свою творчість. Навіть більше, у притаманній собі формі говорив, що у художників він навчився писати не менше, ніж у письменників.

У Гемінгвея взагалі була одна прекрасна риса – він не ранжував людей. Зовсім і ніколи. Він легко виявляв захоплення чужим талантом і у цьому не надавав значення соціальному положенню особи, якою захоплювався. Це міг бути мільйонер-колекціонер хорошого живопису та меценат письменників, як от Джеральд Мерфі (з красунею-дружиною якого Джейн у нього, втім, вірогідно був короткий роман), а міг бути і вмілий бідний рибалка, як Ансельмо Ернандес.

Але найбільшим другом Гемінгвея був Париж, на той час Мекка модернізму. Там під час молодих років у 20-х, письменник досягнув своєї артистичної природи. Нові форми експресії, обмін ідеями між письменниками, художниками, танцюристами і філософами, що приїжджали працювати у місто, нуртували в молодому авторі, залишаючи його з тривалими враженнями для своїх новаторських новел та романів. Цю любов Гемінгвей вдячно проніс упродовж усього життя, звівши Парижу нетліний пам'ятник спогадами і подарувавши місту ще одне – ліричне ім’я міста, яке завжди з тобою.

Жити як померти

"Людину можна знищити, але не можна перемогти"

«Розумні люди дуже рідко бувають щасливими». Неоднозначна, але така характерна для Гемінгвея думка, яка обумовила тональність його життя. «Переможець не отримує нічого» – так він назвав одну з кращих збірок своїх оповідань ніби виголошуючи своє кредо.

Усе життя Гемінгвей грав зі смертю у коротку гру. “Самогубство було закладено у ньому” – з гіркотою скаже по смерті письменника його перша коханка Агнеса фон Куровскі. Родовий фатум притягував смерть до поколінь Гемінгвеїв: добровільно пішов з життя дідо і батько Ернеста, його рідні сестра і брат, а після письменника, це ж зробила і його онука. Смертю закінчували багато його героїв. Переважно – переможцями, але ніхто – добровільно. У цьому одна з таємниць письменника, яку кожен може розгадувати по-своєму. “Мужчина не має права віддавати Богу душу у ліжку. Або в бою, або куля в чоло”. Він так і зробив. І ніхто його не засуджує. Лише намагаються зрозуміти, коли пішло не так.

Якщо зняти з Гемінгвея маску, яку той постійно носив перед читачами та критиками, то постане людина, найглибшим бажанням котрої було відповідати цілковито за себе, не обтяжуючи інших. Коли у 1924 році американський сенатор укоротив собі віку, то ще зовсім молодий Гемінгвей написав, що хотів би, щоб кожен хто хоче, мав право таке зробити. Але пізніше вже до самогубства батька, яке вразило його, Гемінгвей поставився вкрай негативно: «Можливо, він злякався... Хворів... мав борги... І в черговий раз злякався матері – цій стерві завжди потрібно було всім командувати, все робити по-своєму!» – намагався виправдати батька, авторитет і духовна близькість з котрим завжди були для нього важливими, навіть незважаючи на роки відчудження між ними. Він розумів, що батько своєю смертю вибивав страхівку для сім’ї, чим рятував її від банкрутства. Але тим не менше все подальше життя він намагався вбити у собі боягузництво батька.

Останні роки тяжко давалися Гемінгвею: померли друзі Гарі Купер та Джордж Вандербільт, убили улюбленця спаніеля Блекдога, Кастро шахраював на змаганнях з рибалки та руйнував економіку острова і він його покинув, через цироз печінки лікарі не давали йому більше десяти років життя, почав розвиватися гемароматоз, який мав би привести до відмови органів. Небезпідставно підозрюючи себе об'єктом переслідування з боку ФБР, він випустив страх, який притлумлював роками, і який тепер перетворився у справжню манію переслідування. Лікування електрошоком у психіатричній лікарні – до сьогодні медично необгрунтоване – остаточно позбавило його здатності писати. Алкоголь у таких ситуаціях спрощує прийняття непростих рішень.

Мені ж здається, що на такий вчинок Гемінгвей пішов відчувши остаточну втрату письменницького хисту та усвідомивши марність подальшого життя, яке було присвячене творчості і правді. Надиктовуючи тексти, він розумів, що це вже не стрункі ряди слів, а хаотична втеча після поразки. Підозрюю, що письменник зрозумів, що все краще він уже написав та прожив.

Колись, сорок років назад, після першого поранення він писав батькам, що “смерть – дуже проста річ, він дивився їй у лице і тому знає. Безумовно, краще померти у період щасливої юності, пішовши яскравим спалахом, аніж мати старе зношене тіло і зруйновані ілюзії”. Гемінгвей зрозумів, що тіло зрадило його і далі буде гірше. 2-ого липня вранці він здійснив останній хороший вчинок у своєму житті.

Увесь світ відчув у цій смерті велику втрату. Співчуття з приводу його смерті висловили Хрущов, Кеннеді та Папа Римський – лідери двох найбільших ворогуючих політичних систем та найбільшої церкви, що безпрецендентно для того часу та й для нашого також.

Великий Ерні, тато, вчитель, найбільший американський письменник століття програв свій власний бій за життя. Проте він переміг час і причарував людську пам’ять, залишивши їй лише найкращі образи з хроніки власного життя і творчості. Він шукав складні значення серед простих речей, непрості шляхи обабіч прокладених маршрутів. Він майже не переймався наступними поколіннями читачів, всього лиш пишучи про універсальну людину. І таки знайшов свою форму справжності, чим наблизив для нас радість і визнання багатьох життєвих цінностей.

Можливо, через це Ернест Гемінгвей залишається одним з найяскравіших зразків цілісної людини і письменника водночас. І це найкраще, що він залишив по собі.

ч
и
с
л
о

88

2018