|
Олег ЯськівМій Моцарт
Син
батька Дивовижною
і незбагненною є логіка, з якою народжуються генії. Часто
віриш, що такі діти є Божою компенсацією батькам за власну посередність. Але,
зауважимо, справедливою компенсацією за віру, працю, за любов до мистецтва. Бо
ті, хто обділений талантами і не прагнуть більшого, як правило, більшого й не
отримують, навіть у власному життєвому продовженні. Втім,
не можна цілком говорити про батька Моцарта як про невдаху та посередність.
Так, його твори зараз майже не виконуються – але зникли у забуття бібліотек і
твори тисяч інших композиторів, як сучасників, так і попередників і
наступників. А якщо й виконуються, то вкрай рідко, та
й то завдяки тіні великого сина. Леопольд
Моцарт був не лише композитором, головним капельмейтером
зальцбургського архієпископства
– карликової квазі-держави у володіннях Габсбургів. І
не лише скрипалем-віртуозом, відомим у свій час. І навіть не шанованим до сьогодні
педагогом з гри на скрипці, автором фундаментальних «Основ гри на скрипці».
Унікальність Леопольда в тому, що він був геніальним батьком. Таким
по-особливому геніальним – у не найкращому розумінні. Надміру одержимим
амбіціями, надміру експлуатуючим свого сина-вундеркінда. Інша сторона його
геніальності – вже у найкращому розумінні – приходить до нас пізніше, коли
читаємо його листи до Вольферля, як у родині називали
сина. І з них постає надзвичайно близький і сучасний нам образ люблячого
батька, який старається оберегти свого сина від спокус світу, підступів жінок,
підлості людей. Звичайно, він боявся втратити власний вплив на свого улюбленця
як найближчого порадника та авторитета, оскільки той
досить молодим почав жити самостійно, був довірливим і легко міг потрапити під
чужий вплив. Особливо красномовною є переписка між батьком та сином у час, коли
Вольфганг задумав одружуватися і Леопольд намагався оберегти сина від підступів
майбутньої дружини і тещі, та й пізніше, коли говорили про подружнє життя сина. Але
маємо пам’ятати, що це саме Леопольд Моцарт «зробив Моцарта», якого ми знаємо.
Першого у світі музиканта-вундеркінда, першого у світі музики генія. Це саме
Леопольд Моцарт створив перший у світі «промо-тур» –
як би це зараз назвали – юного музиканта і став його справжнім продюсером, який
влаштовував – знову, сьогодення – і турне, і скандали, і гламурні вечірки, і
публікації у пресі. Він же зрештою виховав у своєму синові той дух спротиву, на
який сам не наважувався. Леопольд, на відміну від Вольфанга,
так і не зміг покинути Зальцбург та свого патрона архієпископа Колоредо, який будучи яскравим преставником
доби просвітництва і проводячи прогресивні реформи уряду та двору, що мали
наблизити маленьку країну до передових Франції чи Австрії, втім, вперто не
помічав музики та своїх композиторів, в першу чергу найталановитіших –
Моцартів, а серед них Вольфганга. Але знаючи бунтівливу натуру Вольфганга та
його прагнення подорожувати у пошуках кращого робочого місця для свого таланту,
можемо зрозуміти і позицію Колоредо, який утримуючи
за державний кошт молодого Моцарта, практично ніколи не мав того під рукою. У
цій внутрішній боротьбі між продюсером і батьком, Леопольд Моцарт як композитор
був відсунений на задвірки. Усі амбіції, життєві сили пішли на цю боротьбу. У
результаті програв і батько, і продюсер, бо його підопічний виявився не просто
музикантом, і навіть не просто обдарованим музикантом, а генієм музики. А
генії – вони самі по собі – у світовому океані життя – і у жодні рамки їх не
замкнеш. Чудо-дитина Моцарт
був чудом. Навіть ті, хто розумілися на музиці, мусили визнати те ж саме. Світ
уперше мав справу з феноменом чудо-дитини. Яка читати ноти навчилася раніше,
ніж читати слова, а писати їх на паркеті квартири у Зальцбургу почала перед
буквами. Вже у чотири він писав ноти і грав на скрипці (маленькій, як і сам
хлопчик), у п’ять – опублікував перші музичні твори, які виконуються до
сьогодні. Його перше турне почалося у шість. У сім він сидів на колінах
імператриці Австрійської імперії, у вісім підкорив вередливий і пихатий Париж,
у дев’ять – відомий факт для шанувальників інтриг – по пам’яті переписав ноти
вперше почутої у Ватикані Miserere
композитора Аллегрі – а її чомусь заборонялось
поширювати поза папським двором. І кажуть, що батько, з одного боку
благоговіючи перед даруванням сина, з іншого, від переляку нагримав на нього і
нікому, окрім близьких і потрібних людей – о іронія піару – не розповідав
цього. У тринадцять – був посвячений у рицарі Золотої шпори самим папою
римським. У чотирнадцять вступив і блискуче закінчив Болонську музичну академію
– найпрестижніший музичний заклад тогочасної Європи. Перші
його твори – звичайно епігонські і несамостійні. Але саме вони залишили світу
імена тих прохідних композиторів, на кого спирався малюк, пишучи власні опуси.
Що нам відлунює зараз у їхніх прізвищах, окрім звукових алюзій: Міхаель Шоберт (пізніший Шуберт),
Міхаель Гайдн (звісно, брат
самого Гайдна). Вражає
та зрілість, з якою малий відбирає краще з написаного ними, щоб згодом
переспівати чи оркеструвати. От цієї чудесної риси дитини не вбачали більшість
його аудиторії, яким розходилось його вміння грати з заплющеними очима чи
імпровізувати на задані теми. Окрім хіба що його батька. Голос Бога Моцарт
навдивовижу не відповідав у житті романтичному образу генія. Звісно, чому ж бо
мав – адже романтизм ще не настав, хоча вже підростав його великий передвісник
– Гьоте – сучасник Моцарта, а розуми людей полонило
просвітництво французьких академістів. Отож,
не відповідав. Був пустотливим, безтурботним, веселим. Можна було б сказати –
якби не талант – пустий дурник. Кривлявся і хихотів, дражнився і блазнював. Не
вчився наук – бо не мав часу – гастролі, гастролі. Бігав за служницями у
палацах, де виступав. А згодом, коли виріс, так же безтурботно віддавався більярду
і вину. Але
весь час він писав. Писав і писав. Всюди, де міг. У кареті, під час меси, на
прийомах у королів, на більярдному столі і під ним. Схоже, музика вливалася у
нього через невидимі канали. Знані лише йому. Сам говорив, що музика
складається у нього в голові вже готовою, залишається лише записати ноти.
Навряд чи у всіх випадках це було правдою. Але деякі відомі факти вражають, бо
переконують саме у цьому. Коли писав «Весілля Фігаро», мав дуже мало часу,
поспішав, нервував усіх довкола себе – і директора театру, і диригента, і
музикантів. Ще б пак: квитки вже продані, вінценосні особи запрошені, а
увертюри ще немає. Каже, що давно вже має її в голові, і коли завершить
інструментовку арій, запише і віддасть
у друк… Він написав її в останню ніч перед прем’єрою, без виправлень… І що
написав! Дарма, що Відень та імператор не оцінили музики – ще одне розвінчання
ілюзій доброго смаку вищого світу – але ми слухаємо її до цих пір. Навіть
горе виливалося йому через музику. Одразу після смерті матері під час їхнього з
нею турне Європою, невдалого, бо не вдалося знайти роботу після розриву з
Зальцбургом, він напише одну з найпроникливіших своїх
мелодій у концертній симфонії. Це
парадоксальне розходження двох міфів – генія та пустуна – збуджує творчі
апетити дослідників і до сьогодні. Правда, мабуть, там, де немає міфів. Де
Моцарт – жива і драматична людина, а не геній чи блазень. У випадку нашого
героя, здається, мав місце яскравий прояв конфлікту внутрішньої глибоко
захованої духовності, побудованої на музиці, та світської відповідності своєму
часу рококо – галантності та поверховості. Ззовні Моцарт здавався людиною своєї
епохи, а внутрішньо – значно переріс її ще в молодості. Лише в останні роки
серйозність світобачення Моцарта почала помітно проявлятися і хвилювати навіть
політиків. Так
само нетипово для свого часу, особливо Австрії, достатньо не конформістськи
ставився Моцарт до світської релігійності. Залишаючись відданим католиком, як
композитор, він не дуже радо брався за релігійні твори, а наприкінці життя і
взагалі увійшов у світоглядний конфлікт з церквою чим викликав їхню неприховану
неприязнь та вперте небажання належно відспівати у кафедральному храмі св. Стефана. Блазень
та світ Світ
любить видовища і розваги. Якщо бути правдивим, то Моцарт для більшості своїх
слухачів – а це вершки суспільства – був забавкою. Спочатку крихітним
чудо-хлопчиком, а згодом, коли його самого і його музики стало забагато – а її
ж ще розуміти було потрібно – згодом утвердилася думка про Моцарта, як про
помилку природи. Мовляв, такому блазню, некрасивому коротуну, сину
провінційного музиканта і кухарки, і такий музичний талант. Та він же не
здатний глибоко мислити… Як доказ чи радше слабке виправдання таким поглядам,
можна наводити його листи, як от такий фрагмент, в якому Моцарт жартує у провокаційно пустотливій манері: «Найпренайдорожча сестриця-страшниця!
Я вчасно отримав ваше дороге мені послання і з нього висновував-засновував, що
пан Браток-молоток, пані Сестриця-крільчиця і Ви у
чудовому настрої-отакої. Ми також,
слава Богу, здорові як корови.
Сьогодні я також справно отримав в лапища листа-сургуча від мого татуся-хахаха.
Я сподіваюсь, що ви також отримали-відмочили
мого листа-тягара, якого я вам написав з Мангейму». (З листа до двоюрідної сестри Анни Марії Текли Моцарт). Так
сформувався перший міф про Моцарта як про дитя рококо, галантного часу, коли
музика була безтурботною, а її творці – прислугою на
рівні з конюхами. Згодом
світ філістерства породить ще декілька далеких від правди міфів, які живуть
серед не лише широкого кола міщан, але й, на жаль, музикантів. Моцарт – жертва
заздрості менш талановитих музикантів. Моцарт – трудоголік,
графоман, злиденний митець, зразковий сім’янин. Але
зрештою наша мета не боротися з міфами. Любов, якщо вона прийде, розвіє усі нашарування
та спекуляції і без моїх аргументів. Моцарт і Сальєрі Моцарту
повезло з міфом – він увійшов у нього як монополіст на місце генія. А геніїв,
як відомо, багато не буває і суспільство на кожне покоління, як правило, «призначає»
одного. Взагалі, окремий інтерес представляє дослідження розвитку уявлень про
геніїв. У свій час Моцарт не мав шансів стати генієм – суспільство не було
готовим, романтизм лише підступався рухом «буря і натиск», раціоналізм
академіків просвітництва навпаки – зрівнював людей, а не виділяв, а смаки
слухачів як тоді, так і зараз, змінювались повільно. У генії Моцарта «записали»
вже після його смерті, та й то не одразу. Кому
не повезло з історичною пам’яттю, так це деяким його талановитим
композиторам-сучасникам. Сьогодні належне ставлення до них, завдяки
трансформації суспільства та науковим працям, повертається у бік справедливості
і ми віддаємо належне реформі опери, проведеної Крістофом
Глюком, збагаченню можливостей оркестру та канонізації структури класичної
симфонії у Мангеймській школі під лідерством Яна Стаміца та величезній педагогічній праці головного
конкурента Моцарта Антоніо Сальєрі. Останньому
особливо не пощастило з історичною пам’яттю. Учитель Бетовена,
Шуберта, Ліста, Черні і багатьох інших композиторів та музикантів, автор
кількох десятків опер, у деяких з яких знайшли розвиток реформаторські ідеї
Глюка, спрямовані на поглиблення поетично-музичного драматизму, став жертвою
романтичної версії смерті Моцарта та фігурантом популярного у дев’ятнадцятому
сторіччі протиставлення таланту та посередності. Звичайно, композиторський
талант Сальєрі, слабший, ніж Моцарта, але не настільки, щоб стати посміховищем
для наступних поколінь. Звісно, як особистість він був значно монохромнішим, ніж Моцарт, мав природжене відчуття міри та
дистанції у стосунках з можновладцями, на відміну від молодшого конкурента. Але
імператору в якості головного музиканта імперії потрібен був саме прогнозований
і правильний Сальєрі, який був до того ж італійцем, аніж імпульсивний і
необережний на язик та ідеї вундеркінд. З
іншого боку міф про Сальєрі став відображенням метафізичного протистояння
живого людського характеру – бездоганному реміснику, який стимулював творчість
романтиків. Біографії обох композиторів – антагоністичні. Моцарт – з сім’ї
музикантів, у якій панував дух поваги до дітей. Сальєрі – з сім’ї торговців,
які ненавиділи музику і били дітей. Сальєрі – володар неймовірної кількості
титулів – став символом пристосуванства і марнославства, тоді як Моцарт уникав
цього свідомо або несвідомо. Стосунки між ними були назовні спокійні і вони
справді не ворогували між собою, хоча неприязнь, нехай і прихована, була. Сальєрі
не був поганою людиною, швидше – прикладом добропорядного міщанина, який знав
міру у всьому – чи то у підтримуванні світських розмов чи то навіть в
анекдотах. Крім того, Сальєрі був незрівнянним інтриганом. Його біографія не
менш цікава з точки зору літературного потенціалу, ніж у Моцарта, лише герой
вийде трагічним у комплексах своєї підсвідомості. Докорінна
відмінність Моцарта від Сальєрі у тому, що перший не був здатний на підлість, а
другий раціонально міг піти на все. І хоча підозри зі Сальєрі зняті, навіть суд
символічний відбувся, проте доведено наприклад, що саме він добився, щоб
квартети Гайдна і Моцарта не виконувались у Відні за
його каденції керування музичною політикою столиці. Сьогодні
пам’ять та повага до музики Сальєрі, як і до творів Глюка, повертається і це
дозволяє об’єктивніше оцінювати творчість самого Моцарта, розуміючи витоки та
інколи і джерела його музики. Життя
і музика Музика
була настільки його єством – а чи, можливо, голосом Бога – що не міг їй
опиратися навіть у трагічні періоди свого життя. Хіба можна повірити, що один з
його шедеврів – світла й безтурботна маленька нічна серенада – написана тоді ж,
коли втратив дитину. Трагічну концертну симфонію для скрипки та альта написав
одразу по смерті матері. Взагалі
драматичні злами на тлі загалом світлої та розважальної музики почали
проявлятись ще у музиці Гайдна, якого молодший Моцарт
любив і поважав. У того ці романтичні ознаки взагалі логічно
не пов’язувались із загалом спокійним та розміреним життям придворного
композитора князя Естергазі. У житті ж Моцарта
приводів до емоційних зривів та напливів меланхолії чи відчаю було значно
більше, незважаючи на зовнішньо легковажну поведінку. І в цих зривах – а на
мові мистецтва – музичних шедеврах, він пішов значно далі свого вчителя. Його
клавірні фантазії – немов сліди майбутнього, полишені цілком іншою свідомістю у
мандрах крізь час. А деякі концерти – як загублені партитури молодого Бетговена. Після
смерті улюбленого батька, наступні найбільш плідні чотири роки свого життя,
Моцарт часто перебував у пригніченому стані, близькому до відчаю. Проте це
майже зовсім не відчувається в його музиці, за винятком отаких маленьких
шедеврів, стилістичних слабкостей композитора у вияві надто людських почуттів. А
ще він настільки жив у світі музики, що деколи не розрізняв власні музичні теми
від чужих. Він з легкістю вдосконалював чужі мелодії та роздавав власні. Деякі
теми свого найвідомішого твору – «Реквієму», були через десятки років
запозичені у Міхаеля Гайдна,
колеги батька по Зальцбургу, талановитого, але нещасливого молодшого брата
великого Йозефа Гайдна, головного композитора
тогочасної Австрії. Ознайомившись з творами Баха, він одразу ж написав цілий
цикл творів, в основі яких лежала мелодика старого німця. Не
можемо у цьому вбачати плагіату. Адже він завжди ушляхетнював запозичине, освячував оригінальністю, насичував емоційними
контрастами. Коли послухати музику його сучасників – Мартіна-і-Солера, Росетті, Чімарози та інших – то при загалом схожих стилістичних
прийомах та інструментальних складах, їхня музика як плов без приправ, як
недозрілий чай чи фальсифікована кава. Моцарт привносив у звичну форму незвичну
мелодійну свободу та зухвале ставлення до усталених форм, помножену на
геніальну звукову інтуіцію. Він сам був законом у
музиці. Так, у до-мажорному квартеті, шостому з присвячених Гайднові,
він свідомо припускається шкільної помилки, вводячи атональні акорди протягом
30 вступних секунд. На таке не наважився б жодний старанний композитор,
позбавлений печаті геніальності. Наступним бунтарем супроти канонів був уже Бетговен. І
залишається лише здогадуватися як би відбувалося змагання двох велетнів духу,
коли б він дожив до розквіту творчості Бетговена. В
історії музики Моцарт став вертикальним, а не горизонтальним мостом між Гайдном і Бетговеном. Моцарт
не був політиком, революціонером чи ідеологом. Проте йому майже вдалося
провести реформу опери, повернувши їй народність та соціальну гостроту і тим
самим викликати серйозну реакцію з боку можновладців, які сплели мереживо
підніжок на шляху його успішного кар’єрного закономірного росту. Тобто, в
останній період життя він фактично став неблагонадійним, послуговуючись зрозумілим
нам терміном, для реакційної антиреволюційної Австрії. Його
музика, парадоксально, у добу романтизму дещо втратила авторитет, проте прямо
переступила у двадцяте сторіччя. У ньому було стільки музики, що її вистарчає і
до сьогодні. Моцарт-модерніст Коли
подумати, що нового можна відкрити у Моцарті порівняно з його фаховими
дослідниками, то матимемо складне насправді завдання. Велика кількість наукової
і популярної літератури здатна задавити ці наміри в зародку. Рік
за роком, від моїх чотирнадцяти, коли Моцарт відкрився мені незабутньою арією Папагено з «Чарівної флейти», я жив з ним, обрубуючи міфи
та стереотипи, що заважали сприймати голос Бога, що линув через нього. Я
позбувся міфу про генія рококо, коли почув концертну симфонію для скрипки і альта,
яку написав молодий двадцятидворічний хлопець одразу
після смерті матері – жінки, яку він дуже любив, трагічної жінки, яка не
розуміла стихії, в яку затягнув її геній сина і одержимість сином батька і була
роздавлена нею. Я позбувся романтичного міфу про генія – жертву заздрісників,
до якого геніально долучилися Пушкін та Шеффер, коли
зрозумів значення Сальєрі для сучасників і наступників Моцарта. Зрозумів, що
добра половина творів Моцарта – дуже прохідні, схожі на твори його сучасників,
сьогодні забутих. Дізнався, що у стосунках з жінками він був не лише жертвою. Але
одного разу, коли мій внутрішній і зовнішній світ вдалося згармонізувати
серед прекрасних приморських гір, я прозрів. Адже моцартові
каденції до концертів, особливо клавірних, тих, що написані за підпискою – це ж
перші спроби імпровізацій, які за духом передповіли
джаз. Ні, каденції писали всі його сучасники, не він їх увів, але як він
імпровізував… Отож Моцарт – як джазовий імпровізатор. Друге
прозріння – це історія з Чарівною флейтою. Постановка
останньої опери Моцарта відбулась всупереч тогочасним загальноприйнятим
канонам. Шиканедер – директор народного віденського
театру замовив чарівну оперу німецькою мовою на власне (а насправді прихованого
автора) лібрето. Він же керував акторською трупою, а
глядачами театру були далеко не вершки віденської публіки. Тобто, сьогоднішньою
мовою вся реклама прем’єри відбувалася самостійно, без «державної підтримки»,
без вкладань олігархів, в умовах громадського
нерозуміння. Фактично, маємо праву з першим в історії самостійним продюсерським проектом, який було реалізовано за підтримки
Моцарта. Окрім того, але це вже відомо, Чарівна флейта стала також і першою
оперою, у якій відобразилися масонські ідеали тогочасного суспільства. Драматичний
конфлікт Моцарта з архієпископом графом Колоредо
призвів до того, що він став другим після Генделя
композитором-фрілансером. І
хоча витоків його музики багато, хоча Моцарт у своїх творах переосмислив, можна
сказати, переписав наново усю тогочасну музику, основна його відмінність від
сучасників і навіть багатьох наступників була у тому, що він, на відміну від
них, завжди легко йшов на порушення музичних канонів. Генії завжди роблять не
так як потрібно... Чи
була любов? Колись,
у період свого романтичного юнацького захоплення Моцартом, я недолюблював
Констанцію – дружину Моцарта. Занадто боляче було відчувати останні дні
композитора і безпорадність свідому чи несвідому його дружини. Тепер, коли зміг
зіставити різні точки зору, трактую її дещо спокійніше, хоча захоплення і далі
не відчуваю. Хтозна
чи любив її Вольфганг, адже спочатку домагався руки її красуні сестри Алоізії. Але та – будучи оперною примою, найталановитішою з
чотирьох сестер-співачок Вебер, після не зовсім вдалих спільних концертних
турів, прогнозовано обрала міщанську респектабельність і надійність, вийшовши
за освіченого, але значно менше обдарованого графа Йозефа Ланга
і цілком раціонально відмовившись від негарного, нестатного, бідного та
нестабільного щодо престижу композитора. Тоді ще не генія, а майже лакея – десь
так сприймали тоді композиторів. Тож коли її мама – класичне втілення архетипу
тещі – вигадала операцію щодо одруження з молодшою і не настільки ефектною
сестрою, Моцарт – цей геній наївності та порядності, втрапив у вміло
розставлену пастку, проігнорувавши неспокійні застережні листа батька. Хоча з
листів до дружини та й до батька виглядає, що він справді любив її. А от чи
любила його Констанца, то сумнівів менше. У
них народилось шестеро дітей, більшість рано померли. Деякі з них народжувались
навіть під час майже річної відсутності чоловіка, останній, найвідоміший з них
був названий на честь його учня та колеги Зюсмайєра.
Але Моцарт цього не помічав, чи не мав часу. Скоріше, йому, існуючому на вищих
рівнях, було це не зрозуміле. Його й так мучила бідність, інтриги колег та
панські забаганки дружини. І
тому, можливо, й закономірно, що на похороні композитора дружина навіть не
пішла за труною до кладовища – була ж бо сильна злива. Та й грошей на окрему
могилу і поховання за вищим розрядом не знайшла, ані вона, ані його друзі та
аристократи-благодійники. Однак
на тверезий розум, то Констанцію можна почасти зрозуміти. Вона часто хворіла,
на що, до речі, йшла чимала частина заробітків Моцарта. Діти вмирали один за
одним. Її чоловіка часто не було вдома, він помітно виснажувався і сили на
підтримку кохання, мабуть, слабшали. Приклад успішнішої матеріально сестри не
давав спокою. Втім, напередодні смерті Моцарта, матеріальній скруті настав
кінець – «Чарівна флейта» йшла дуже успішно, приносячи гонорари, шляхетні друзі
чоловіка, хоч і розкидані по світу війною з турками, все ж шанували
композитора. А після смерті Моцарта Констанція і взагалі навчилася добряче
заробляти на творчості чоловіка разом зі своїм другом та найближчим учнем
чоловіка Зюсмайєром. З
іншого боку і Моцарт не завжди залишався зразковим католиком сім’янином.
З того як пристрасно він закохувався, можна зробити висновок, що він любив
жінок. Все ж таки був богемною людиною. Тому салони напівсвіту та чоловічі
клуби були іншою стороною його життя. А невдовзі після смерті Моцарта, у Відні
взагалі розгорівся скандал, пов’язаний з сімейною сваркою і наступним
самогубством знаного міського чиновника, який підозрював свою дружину у зв’язку
з Моцартом, в результаті якого, існують версії, у неї народився син. Саме цьому
сину згодом давав уроки зазвичай стриманий у такій
практиці Бетговен, можливо підозрюючи у ньому сина
Моцарта. Тому
інтимно-лірична сторінка життя Моцарта, хоч до
сьогодні і прихована від широкого загалу, однак містить потенціал справжнього
кінематографічного драйву та навіть мелодрами. «Моя улюблена дружинонька. Я користаюсь можливістю, щоб написати тобі,
моя дорога. Як поживаєш? Чи
так само часто думаєш про
мене, як я про тебе? Кожну хвилину
я дивлюсь на твій портрет і плачу від
щастя та смутку. Бережи себе заради мене і будь
здоровою, люба! Бувай, цілую
тебе ніжно-ніжно мільйон разів. Навіки твій,
поки смерть не розлучить
нас» (з листа до дружини). Невдячність Світ
не оцінив свого великого сучасника. Позбавимось ілюзій і полишімо вірити, що
люди справедливі. На достойне поховання Моцарта не знайшлося грошей у його
меценатів, бажання у влади, а сил – у його дружини. Більшість аристократів та
музикантів враз втратили цікавість до маленького трупика, а «любляча» дружина
навіть не виявила бажання дійти за тілом до кладовища. Так і закопали у
загальній ямі, чітко дотримавши едикт імператора на оптимізацію поховань
звичайних віденців. Звичайних, але не Моцарта. Ця непоправна ганьба світової
культурної столиці світу – Відня – є водночас і застереженням для нас. Не
достатньо помічати сліди Бога на землі, треба йти за ними до кінця. Це
неймовірно, але фінансова скрута, яка переслідувала Моцарта, не дозволила йому
опублікувати свої три останні симфонії за життя. Три кращі симфонії сторіччя.
Тільки уявіть, що він, який мріяв про їх виконання гігантськими оркестрами, не
почув жодного звуку. А світ – цей байдужий та сліпий світ, який начебто знався
на музиці преспокійно собі жив не потребуючи цих симфоній. Вони сухим папером
лежали у столі Моцарта, а довкола лунали твори Діттерсдорфа
та Сальєрі. Взагалі,
дуже складно зрозуміти причину постійних нестатків сім’ї Моцарта. Нехай він не
був першим композитором Відня за посадою чи статусом, але вже точно був не
останнім і в деякі роки заробляв більше, ніж високі чиновники імперської
столиці. Скоріш за все, талант у музиці позбавив його здатності до
раціонального планування видатків, або ж гордий композитор волів звертатись за
допомогою до заможних друзів, аніж просто знизити стандарти життя. Підсвідомо,
він відчував, що заслуговує максимального, тому все що отримував, сприймав як
прикрий компроміс. Мав погану звичку жити в борг та закладати майно. Відень
взагалі недолюблював Моцарта, маленького правдоруба,
який писав «надто багато нот», як висловився колись імператор Йосиф ІІ. Все
почалося з Марії-Терезії, яка відзначила ще юнака персональною неприязню. І
далі австрійська влада, яка у першу чергу піклувалася про власні інтереси та
міжнародний престиж держави, уміло маніпулювала статусністю і потенціалом Моцарта.
Коли їй було вигідно – прославляла як символ німецького духу, коли ні –
запускала чутки про нечисте з національної зору походження композитора. Ця
нелюбов імперського двору до Моцарта і до сьогодні залишається до кінця
незрозумілою. Зате
Моцарта любила Прага. У Відні провалився Фігаро, не сприйняли Дон Жуана, на
задвірках пройшли «Так чинять всі жінки» і «Милосердя Тита». У Празі –
амбіційній суперниці столиці, яка у сприйнятті Моцарта вбачала мало не вияв
власних національних амбіцій – все було по-іншому. Успіх, пошана. Щасливі
місяці життя на віллі Бертрамка у чеських магнатів.
Тому парадоксальним чином Моцарт останніх років більше празький композитор, ніж
віденський. І коли я ходив вулицями Відня, то у ньому від Моцарта відчував лише
гламур шоколаду та горняток, епатаж сучасного музею і пихатість від
велетенської неперетравленої культурної спадщини міщан, а у Празі – кожен
камінь, по якому він ступав, кожна будівля відкривається до вас, звертаючись
його музикою. Прага відчуває вдячність Моцарта до цих пір. Геніальна
смерть Смерть
– єдине, чого не омине кожен з нас – не хвилювала зовні безтурботного генія.
Відходили батьки, вмирали діти, але відголоски цих відходів у музиці були
незначними. Їх важко вловити без глибокого аналізу партитур. Здається, що
психологічні надлами у житті Моцарта були викликані не смертю. Вони також
приходили через канали його зв’язку з Богом. Саме ці тріщини у бездоганному
світлі його музики і складають суть справжнього – принаймні для мене – Моцарта.
Саме цей злам у інтонації мелодії, коли світ перевертається і безодня – безодня
страху, болі, відчаю – раптово відкривається просто під ногами. І ми, заціплені
від прозріння, на якусь мить, на лічені секунди інтонаційного перевтілення
опиняємося у полоні іншої реальності. І тоді світ повертається до звичної
реальності, ми переводимо дух, здіймаємо погляд до неба, звідки щойно так
стрімко падали і знову чуємо музику нашого світу, яку грає Моцарт. Уже той,
звичний, міфологізований світлий Моцарт. Відшуковувати такі карколомні злами у
музиці Моцарта – це одна з найкращих інтелектуальних ігор, якої мені доводилося
грати. Смерть
прийшла до Моцарта у формі, яку він недолюблював. Написати реквієм – що є більш
логічним для смерті генія – припускатимуть обивателі. Це ж так красиво.
Погоджуюсь… Комусь достатньо померти і від епідемії, під колесами карети, чи,
як Глюкові – комерційно успішному старшому супернику Моцарта – від переїдання
та викликаного цим загального інсульту. А кесарю кесареве, так би мовити. Але
правда в тім, що Моцарт не полюбляв релігійні жанри, звертався до них мало, в
основному насилу. Хоча й писав добре. Свою велику месу навіть не закінчив –
досить рідкісне явище у тотально католицькому
суспільстві того часу, до речі. Тому ідея написати реквієм його налякала.
Налякала ще й тому, що побачив у постаті таємничого незнайомця посланця смерті,
на яку вже чекав. Причини такого зловісного очікування у молодого ще
композитора були. Насамперед – це тотальна
перевтома. Навіть його геніальний мозок не міг стільки працювати.
Двадцять годин на добу інколи, а грошей все бракувало, а діти вмирали і слава –
на яку заслуговував, не конвертувалася у відповідний статус. Додамо ще атмосферу інтриг, яка панувала у театральному
світі музичної столиці світу не без творчої заслуги Сальєрі, яка дуже
напружувала Моцарта. Додамо неприховану неприязнь
імператорського двору, посилення переслідування з боку поліції друзів та й
контроль за ним самим. Тому реквієм – небажаний психологічно, рятівний
фінансово – знову – о парадокс генія – вийшов незрівнянним. І стійкість, з якою
він сприйняв смерть, у гарячці наспівуючи такти з Diesirae, а також Чарівної
флейти, яка нарешті тріумфально йшла саме в той час відбувалась – і яка була
світлим гімном добру та єднанню на противагу трагізму людського буття у месі,
оця здатність поєднувати непоєднуване перед обличчям смерті стало доказом
геніальної життєствердної і жертовної вітальності
цієї маленької людини, посланця Бога на Землі. На
шляху до світового братерства Сама
природа особистості Моцарта мусила привести його до масонів. Моцарт
належав до масонів не просто номінально, він, мабуть, вірив у гуманістичні
цінності, які вони проголошували. Це вчувається не тільки у його листах до
братів по ордену, але й у музиці, написаній для масонів. Ключові
особи з його оточення також були масонами. Тому долучення 28-річного молодого,
але вже визнаного за талановитого композитора Вольфганга було логічним кроком
людини, яка вірила у світове братерство, яке проголошували масони. Характерно,
що чи не вперше батько Моцарта пішов за сином і майже одразу також долучився до
ложі Милосердя. Узагалі
вісімнадцяте сторіччя стало періодом злету організації каменярів, завершенням
їхньої структуризації та добрим полем для їхніх дій у перебудові світу.
Просвітництво у Європі, створення Сполучених Штатів Америки, французька
революція, перші ознаки усвідомленого гуманізму та глобалізації – усі ці
процеси різною мірою проходили під впливом масонів, а до числа їхніх численних
лож належали видатні представники свого часу у різних царинах життя – політики,
економісти, філософи, письменники, композитори, аристократи, купці. Саме
швидше ідеали просвітництва та гуманізму, пропаговані Руссо та Дідро, а не
теософський історичний містицизм та окультизм, приваблювали Моцарта у масонів.
Моцарт був дружнім з Адамом Вейсгауптом, засновником
ложі ілюмінатів, яка представляла раціоналістичну течію масонства, і одним з
найавторитетніших теоретиків масонства того часу. У той же час, це був також
шлях поєднати безсумнівні християнські погляди композитора з викликами раціоналізму
сучасності. Деякі
погляди масонів, зокрема на рівність незалежно від походження, з’являлись у
творах Моцарта ще до опери «Чарівна флейта». Так, героєм його опери «Весілля
Фігаро» за п’єсою
іншого масона видатного французького реформатора сцени П’єра
Бомарше, була людина низького походження, що не завадило їй бути найдостойнішою
серед інших, в тому числі аристократів. А одна з останніх опер «Милосердя Тита»
стала чи не найгострішим закликом до зміни державного устрою, через що була
практично одразу ж заборонена і так і не вийшла з напівтіні забуття до
сьогодні. Музичні
символи масонства простежуються у багатьох творах Моцарта після його приєднання
до товариства. Хоча, складно об'єктивно відділити автентичність масонського
походження основних музичних ладів, вірогідно, що вони були запозичені зі
світської музики раніше. Безумовно,
найбільш характерною у прояві масонського символізму є «Чарівна флейта», яка
відображала баланс сил у тогочасній Австрії у ставленні до ідей масонства та,
ширше, просвітництва. Сценарій до неї анонімно написав масон Гіцек – близький друг масонів Гьоте
і Шіллера, а постановку продюсував
інший масон Шіканедер. Під виглядом фантастичної
казки вона відображала багато містерій, символів та завдань масонства і навіть
його первинні міфи, які походять ще з часів давнього Єгипту. Особливо
нестерпною ситуація стала після несподіваної смерті Леопольда ІІ і коронування
вкрай реакційного Франца. Австрійська влада, особливо після французької
революції, небезпідставно відчувала в масонських організаціях загрозу і тому
під кінець сторіччя почала поступово репресовувати
цей рух. Додали труднощів і внутрішні протиріччя між ілюмінатами та іншими
масонськими ложами. Франц руками таємної поліції заходився буквально фізично
прибирати авторитетних масонів. Ложі переходили у підпілля, таємна поліція
слідкувала за всіма учасниками. В тому числі і за Моцартом. Останній не міг не
відчути цих негативних тенденцій, що мало б відобразитись на загальному
психологічному стані і так не зовсім здорового фізично композитора. Знаючи
характер Моцарта можна не сумніватися, що такий стан поглибив депресивну
символіку його останнього замовлення на заупокійну месу. Австрійський
німець Досить
часто національну приналежність композитора оцінюють з позицій сучасника. У
випадку Моцарта це робити складно та й некоректно. Хоча
прихильники австрійськості Моцарта апелюють до місця
народження (Зальцбург) та міста праці – Відня, в той же час прихильники німецькості композитора мають інші аргументи. Попри
понадкультурність та понадчасовість
Моцарта він став автором чи не перших німецькомовних опер (зігшпілю
«Викрадення із сералю») і шукав нагоди писати опери на німецькі тексти, що у
час тотального домінування італійської опери було дуже сміливо. У цьому Моцарт
певний час навіть мав підтримку германофіла імператора Йосифа ІІ. Звісно, він
не був єдиним і «лягав» у тенденцію зростаючого німецького патріотизму. Проте
він наполягав на важливості опер німецькою мовою, тобто передвістивши, або ж
вторувавши літературним німецьким романтикам. В
історію світової опери він увійшов як чи не єдиний композитор, який зумів
пробитися на сцени італійських музичних театрів, які ще навіть у 19-ому
сторіччі зневажливо ставились до опер не італійських композиторів. І саме
Моцарт для італійців став уособленням німецької опери, яку «неможливо
виконувати». Батьки
Моцарта походили з баварських земель. Хоча саме нижньонімецькі, австрійські
землі стали основою для літературної німецької мови. Та й австрійська
свідомість у теперішньому стані почала формуватися значно пізніше. Моцарт
і Львів Вольфганг
Амадей Моцарт навряд чи знав про Львів. Хоча наші предки жили з ним в одній
країні. Але
от його син Франц Ксавер Моцарт – доволі середній
композитор – майже половину свого життя провів у Львові. Від останніх звуків
його фортепіанних концертів не минуло і двохсот років. Франц-Ксавер не пам’ятав
свого батька, оскільки він народився у рік смерті батька. Не має остаточної
певності чи він був його сином. Хоча найновіші антропологічні аналізи все ж
таки схиляють до офіційного батьківства, можливим батьком міг бути учень
Моцарта і близький друг його дружини, Франц Ксавер Зюсмайєр. На цьому сходиться частина моцартознавців
та свідчить доволі середнє обдарування «львівського» Моцарта. Як
би там не було, Франц-Ксавер не прохідний персонаж
музичної історії. Він один з рідкісних прикладів справді трагічної постаті,
композиторський хист якої заламався під тягарем
батькової слави та завищених очікувань суспільства. Проте він мав добрий
організаторський талант і саме йому ми завдячуємо створенню першого у Львові
музичного товариства святої Цецилії, першого виконання Реквієму батька у соборі
святого Юра. Саме він, майже тридцять років проживши у Львові, включив
українські мелодії до своїх творів. І Львів, тоді глуха провінція імперії,
повинен бути вдячний цьому подвижнику та композитору за вкарбовування
міста у пунктир музичної світової історії. Так
чи інакше, тема «Львів і Моцарт» має реальне підґрунтя, свою, провінційну,
містику, потребує широкого дослідження і гарно надається до художньої
літератури чи драматичного кіно. Комерція
і гламур – зворотний бік культури Природа
успіху тісно пов'язана з його комерціалізацією. Навряд чи Моцарт став би таким
як є, коли б на ньому не знайшли можливості гарно заробляти. Його авторитет як великого
композитора утвердився декілька десятків років по смерті і протримався у чистій
сфері захоплення недовго. Проте
вже наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя бізнес зрозумів, що на ньому можна
робити гроші. І сьогодні Зальцбург, який виштовхнув Моцарта зі свого лона,
проводить потужний фестиваль, що слугує на вівтар мистецтва, а шоколадні
фабрики та туристична індустрія штурмує гостей Австрії дрібними сувенірами,
наїдками та напоями, у володінні якими часто і зводиться пересічне знайомство
обивателя з цією людиною. Це
ніби й не дивина, бо є сувенірний Відень Клімта,
Барселона Гауді, Прага Мухи, але все одно звикнути
складно. Бетговену, наприклад, повезло з цим більше і
йому не відгризають шоколадну голову зголоднілі туристи. З
іншого боку Моцарт, випередивши і витіснивши у пам’яті наступних поколінь своїх
сучасників, став також і уособленням хорошого смаку та класичної музики – така
собі золота середина між «старим Бахом» та незрозумілим Брукнером.
Найкласичніший з класиків! Достатньо сприйнятливий
без надмірних зусиль, достатньо легкий для створення легенд. |
ч
|
 |
|