|
Олег ЯськівМій Романтизм
Душа
музики Розмовляти
про Романтизм на перший погляд здається, що легко. Адже ми всі якоюсь мірою
діти такого часу, сила тяжіння котрого тримає нас у координатах почуття-вчинок.
Нам здається, що цілий світ дихає коханням, що повсюди чути запахи пригод, що
історія має сакральний смисл. Тому майже кожен бодай у душі романтик. Насправді
це не так – цинізму та жорстокості стало не набагато менше, ніж у часи Гомера.
Кітч і маскультура продовжують домінувати в інтер’єрах та вулицях. А культура
романтизму, та, з якої починалася сучасна європейська людина, так і залишається
задимленим силуетом далеких здогадів і лиш віддзеркалюється у здеформованих
душах химерами та стереотипами. Насправді,
романтизм – та лінія горизонту, до якої варто йти. Той зразок моральної
конституції душі, на який варто рівнятись. Навіть сьогодні, коли любов стає
мало не комерційним продуктом і частиною шоу, а ідейні вчинки втрачають
вірогідність, бути романтиком в обивательському розумінні – хоч і невигідно,
проте поблажливо зрозуміло. Без
романтизму життя губить кольори, а відчуття – додаткові запахи. Спогади легко
відтворюються мільйонними аналогіями інших людей, а людина втрачає
індивідуальність. Стає гвинтиком бездушної системи. Навіть не обов’язково
ідеологічної. Просто системи правил та обмежень. Романтизм
пережив періоди забуття, конкуренцію з модернізмами
різних штибів. І формально навіть помер у мистецтві.
Проте залишив у людині невитравлюваний жодним
прагматизмом спосіб сприйняття світу. Увійшов до обов'язкового словника навіть
далеких від культури людей. Наблизитись
до романтизму найлегше через музику. Адже музика – найдостовірніший
ключ, який відкриває здатність радіти та святкувати, співпереживати та
страждати, нічого про це не розповідаючи, не звертаючись до жодних форм
матеріального мистецтва. Справді,
поезія романтиків плутана і суб’єктивна.
До того ж до неї стає щораз складніше дотягнутися, адже книги втрачають
популярність, а листи на папері – з їх невичерпними можливостями індивідуальних
відтінків – майже не пишуться. Живопис ще більш недоступний – захований у зали
галерей та дорогі фоліанти альбомів, як правило, залишається відділений
відстанями та закодований шепотом аудіогідів. Кіно
лиш проектує образи, створені уявою, у тому числі музичною, майже ніколи не
наближаючи твір і творця до людини. Залишається музика – безмовна прихована
реальність, у якій людина у найкоротший спосіб торкається Бога. Повернення
до людини Хоча
гуманізм – це всестороннє явище повернення до людини,
яке, за Гердером, є ціллю людства – зародився ще в
епоху Ренесансу, досягнути до людини музично він зміг лише на початку дев’ятнадцятого
сторіччя. Безперечно, перші його прояви мали місце і раніше, не лише у
віденських класиків Гайдна, Моцарта і Бетговена, але й композиторів доби просвітництва Рамо і
Глюка. Та важливою сутністю музики він став лише у романтиків. Шуберт
за швидкістю розвитку свого музичного таланту був співмірний
хіба що з Моцартом. Ані Бах з Генделем, ані Глюк з Гайдном, ані навіть Бетговен ще не
написали своїх кращих творів маючи тридцять один рік. Шуберт же відійшов тоді,
коли його великі попередники лише народжувалися у вічності. Деякі свої “хіти” –
як сказали б сьогодні – пісні “Лісовий цар” та “Маргарита за прялкою” він написав у вісімнадцять років. Отаке
швидке, немов блискавка життя, – тривожна, хоча й характерна ознака романтизму.
Коротке життя стало не те що трендом – медицина ще довго рухатиметься до початку
справжньої революції у продовженні життя – швидше, вага його тривалості
поступилася у цінностях романтиків перед змістовним наповненням. Відтоді і до
сьогодні кредо жити “не скільки”, а “як” – стало не лише прапором підліткового
максималізму, але й прихованим нурдом сильних
особистостей. Зрештою, стрімкість творчого життя мала місце і значно раніше,
упродовж всієї людської історії, але освятити його у своїх творах найбільш
системно змогли саме романтики. Шуберт прожив 31 рік, Шопен – 39, Шуман – 46, Вебер - 39, Мендельсон – 40. Втім,
музика Шуберта – це кордон, де сплітається віденська класика з новою музикою.
Тому це ще, швидше, прото-романтика. Її туманні
обриси ще тільки створюють нові враження, обіцяють незвичні відчуття, навівають
особливий настрій, який ми тепер називаємо романтичним. Та й сам Шуберт навряд
чи хотів би пов'язувати себе з романтизмом. Проте ніщо краще не відповідає
живопису німецьких романтиків, того ж Каспара Давида
Фрідріха, як твори Шуберта. Навіть рідкісні для його творчості меси. У казковий
і тривожний, по-справжньому романтичний світ входиш з музикою Шумана, Ліста чи Вебера, а от наближаєшся до його воріт– з
Шубертом. Саме його музика обіцяє наступну велику подорож тривалістю у шістдесят
років – майже до кінця сторіччя. Великий дух романтизму, який розгорнеться у
наступників, змінить не лише ментальність європейської людини, але й її
політичний портрет. Адже саме романтизм освятить участь митців у революціях – і
вже поет Гюго чи композитор Вагнер відкладатимуть пера щоб взятися за рушниці,
і вже з гімнами Верді Італія здобуватиме незалежність. Франц
Шуберт – трагічна в історії музики постать. Але драма його життя – дуже
камерна, тиха. Можна сказати, що непомітна. Така ж непомітна, як і непоміченість його музики сучасниками. Його біографії не
перепало такої посмертної слави і драйву, як Моцарту, в житті якого також не
бракувало гірких сторінок. Його життя не супроводжувала і мала частина
заслуженої слави, як у Бетговена – фактичного сучасника
і кумира. Його виконавський талант не заіскрився у салонах та філармоніях, як у
Ліста і Шопена, бо просто не мав такого. Його думки не стали авторитетними для
тисяч меломанів та інтелектуалів, як Шумана, бо
музичне просвітництво не було стихією цього скромного домашнього вчителя.
Однак, можливо, через це музика стала для нього справжньою пристрастю. Своєю
любов’ю, відданістю та подиву гідною жертовністю Шуберт ніби виборов у долі
право на майже романтичні почуття та страждання і розширив рамки музичного
світу, що після Бетговена вже, здавалося, було
складно зробити. Він виробив нове ставлення до музики, коли благоговіння
поєднувалося з простотою і безпосередністю. Коли любов ще не вимагала визнання. «Кожного вечора я лягаю спати в надії
не прокинутись і кожен
ранок знову приносить мені сум минулого дня» – у цих зізнаннях
відчаю Шуберта вже з’являються перші молекули музичного романтизму. Самотність
у великому місті Звичайно,
створив дев'ятнадцяте сторіччя Бетговен. З ним першим
головного значення набуло відображення у музиці індивідуального світосприйняття композитора,
його власних почуттів та настроїв. У таких умовах композитор не може творити, не проживаючи глибоко змісту своїх творів. Ні
про яке замовлення на творчість
уже мова не могла йти, хоча залежність від можновладців та аристократії ще довго не буде подолана. У
Шуберта твори максимально похмурі, наповнені скорботою та відчаєм, часто
сусідять з такими, що наповнені вітальною енергією, світлом та радістю. Так,
квартет C-dur
співпадає з першими експромтами, а пісенний цикл «Зимовий шлях» з тріо Es-dur.
Імовірно, що Шуберт просто не справлявся з драматичними протиріччями, які
висувала дійсність, і не міг, як Бетговен, в одному
творі наважитись на протиборство ідей. Адже така боротьба майже завжди проходить
усередині митця і загрожує розірвати слабкі артерії. Такої сміливості не було,
слід визнати і в інших німецьких великих композиторів Моцарта, Вагнера чи
Брамса, не говорячи вже про італійців чи французів. Хоча треба визнати, що саме
німці виявились найпослідовнішими у звільненні людини від усталених форм
творчості та мислення. На тлі домінування італійців практично від початку
становлення музики, саме німці провели всі ключові реформи, особливо в
інструментальній музиці. За винятком хіба що унікальної постаті Шопена. Ключ
до творчості кожного композитора потрібно шукати у його біографії та епосі.
Шуберт виріс в одному з найбільших мегаполісів Європи – Відні, який на той час
був музичною столицею світу. Батько – небагатий шкільний учитель (з 14 дітей
вижили п'ятеро і всі жили на 35 квадратних метрах!), сам вміючи музикувати, до
музики серйозно не ставився, хоча й дав синові ґрунтовну музичну освіту.
Достатню щоб у малого генія зникло бажання вчити щось окрім музики. Він ще
довго боротиметься з батьком, то поступаючись його прагненню зробити зі себе
вчителя, то бунтуючи, що врешті призведе до повного розриву і старту нового
життя у Відні без матеріальної підтримки. Тим
часом до кола його спілкування стали входити представники нового середнього
класу – освічені, з розвинутим естетичним смаком міщани. Саме вони утворювали
середовище для “шубертіад” – камерних музичних
вечорів у його домі, присвячені творам молодого композитора і саме ці люди
остаточно підштовхнули молодого Франца обрати менш стабільну, ніж вчителювання,
долю композитора. І все, здавалось би, починалося добре: публікація пісень,
постановки мелодрам у театрі Ан-де-Він, поступове
визнання його інструментальних творів та зростаюча прихильність аристократії.
Але ранній сифіліс – невиліковний тоді, вимушена і нелюба робота вчителем, до
якої змушений був повертатися, а також майже постійна матеріальна скрута
остаточно підірвали здоров'я композитора і дозволили тифу добити його на 32-ому
році життя. Так і не зустрівшись при житті, він навічно ліг поряд з великим Бетговеном, за гробом якого всього рік тому ніс смолоскип. Шуберта
друзі називали “шпільманом”. У середньовічній німецькій культурі це був тип
мандрівного народного музиканта, який дуже віддалено нагадує нашого кобзаря.
Порівняння це вказує на головну ознаку музики Шуберта, а згодом і справжніх
романтиків, а саме, на зв’язок з народом. Романтики першими віднайшли
невичерпне джерело для натхнення у народній творчості і Шуберт був першим серед
них. Втім,
першою йшла література і ще у вісімнадцятому сторіччя молодий Гьоте знайшов у народних віршах – простих та наївних –
напрямні для своєї поезії. Він же проголосив, що “наївна поезія у кожної нації
первинна, вона основа всього решти”. Тому можна припустити, що в часи Шуберта
“наївність” уже стала програмною для найбільш чутливих творців. Шуберт
“переспівав” багаьох поетів-ранніх романтиків – окрім
Гьоте, також і Шіллера,
Гейне та Вільгельма Мюллера. Дивовижно, але для нього авторство музики не грало
вирішальної ролі, він належав до тієї рідкісної когорти творців, для яких
справжній сенс мав сам акт творення. Він жив лише тоді, коли творив. Як тільки
закінчував твір, він ніби помирав і воскресав знову, коли народжувалася нова
музична ідея. Тобто, був таким собі
самотнім мандрівником у безмежному і чужому світі. Небесна
пісня маленької людини Шуберт вів,
як би зараз сказали, достатньо богемне
життя: постійно без грошей,
але ніколи на самоті.
Корчма, алкоголь, друзі, дискусії
про музику і... жінки на
продаж. Взагалі, Шуберту не везло в коханні. На це було дві головні
причини: бідність та зовнішність.
Зовнішність: маленький ( Не
слід забувати, що його епоха – це перша третина дев’ятнадцятого сторіччя, коли
чванливість аристократії та міжстанові стереотипи продовжували розділяти людей.
Коли Шуберт наважився закохатися у юну доньку могутнього графа Естергазі, то був негайно і брутально відсторонений від
двору як дрібний музикант і нікчемний домашній вчитель музики. Розчарований рішенням
Терезії Гроб – першої коханої – вийти заміж за іншого (а на що він міг
сподіватися, не здатний прогодувати навіть себе?) – він більше ніколи
не закохається у жінку. Своєю
шаленою працездатністю: «Як тільки закінчую одну річ, одразу починаю нову»,
Шуберт ніби намагався забути ці та інші особисті невдачі. Так, чудесний вокальний цикл «Прекрасна мельниківна» був ним написаний у лікарні, де він лікував сифіліс. Він був справжнім
романтиком за складом душі. Якщо
не першим серед митців, то
у музиці – напевно. Він володів магічною
здатністю викликати дружні почуття і бажання допомогти. Шубертіади не були б можливими якби мав інший характер. Прикметно, що Шубертіади
– з вином, ковбасками, дебатами і танцями
- відбувались у більш просторому і гостинному домі
його друга адвоката і меломана Франца Шобера. Під час цих “шубертіад”
відшліфовувались нові жанри музики – вальси, полонези, лендлери,
польки, галопи. Саме довгі вечори, коли тривали палкі суперечки
про мистецтво, філософію, політику, стали передтечею інтелектальної романтичної пасіонарності, згодом такої природньої для Шумана, Ліста, Вагнера. Останній ляпас минулого часу – байдужо-зверхнього до композиторів
– полягав у тому, що Шуберт
– цей новатор у жанрах мініатюр
- лише наприкінці життя став бодай трохи відомим у пересиченій музикою Австрії. Після Шуберта слава вже товаришувала з романтиками. Коли
пробувати провести внутрішні кордони між віденським класицизмом та романтизмом
у творчості Шуберта, то він, безумовно, пройде по його піснях. У цих піснях
мелодія нарешті здобула справжню свободу і через це небачену виразність.
Простота, притаманна всій творчості Шуберта, у піснях набула найбільшої
природності. Переплетення з народним мелосом тут майже непомітні, що лиш
підкреслює наскільки геніальним інтерпретатором народного мелодизму був Шуберт. Попри простоту музики Шуберта
та його незграбність у поліфонії, він володів одним
з кращих дарів мелодиста. Якщо ви запитаєте
перехожих наспівати мелодію «Аве Марії», то більшість відтворять саме музику Шуберта, незважаючи на те, що свої «Аве Марії» написали мало не
всі композитори останніх трьох сторіч. Шуберт за своє швидкоплинне життя створив неймовірно багато. Але
без сумніву, що його талант був далекий до вичерпання. Недаремно на його могилі написано: «Тут музика поховала не лише великий скарб, але й незліченні надії». Проте ці надії
не були все ж таки остаточно поховані:
цей несміливий, нещасливий, неуспішний, маленький
у зрості та у славі
композитор зробив справу, яку не під силу було навіть великому і недосяжному Бетговену – зародив і виносив у собі перший, найтяжчий і найвідповідальніший, період великої епохи музичного
романтизму. Ангел
часу “Високий,
худорлявий, з блідим обличчям і великими, зеленими, кольору морської води
очима, страждальні, але в той же час вольові риси, невпевнена хода; він більше
ковзав, ніж йшов; розсіяний, неспокійний вираз обличчя, немов у привида, який кожної миті може розчинитися…” – так писала
про нього закохана жінка. Ангел
прийшов у світ ламати правила, визволяти душі з рутини. Закоханий у письменницю
Даніелу Стерн, Ліст вириває її з рук чоловіка, графа д’Агу, і на крилах почуттів відносить у довгі мандри. Це
була вже цілком романтична втеча. Цей період вони згодом назвуть “роками
мандрів”. Спочатку була Швейцарія, потім Італія. Музика стала відзеркаленням прекрасних подорожей у глибину почуттів та
культури. Самі назви творів неприховано відкривали почуття втікачів: “Після
читання Данте”, “Сонети Петрарки”, “Женевські дзвони”, “Пісня Альп”. З
самого дитинства Ліст вражав дорослих незвичністю образу: слаботілий,
крихкої будови вундеркінд, який грав абсолютно неправильно, але з неймовірним
природнім талантом. Він, як і Моцарт вивчив ноти раніше, ніж абетку. Карл
Черні, сам тоді ще молодий тридцятилітній піаніст-віртуоз, відмовився брати
гроші за навчання хлопчика. Як у випадку з Шубертом таке ж зробив і Сальєрі. Не
шукаймо співпадіння у визнанні талантів майбутніх
романтиків, вірмо у дух нового часу, який підказував
їхнім вчителям шляхетні вчинки. Мистецтво композиції ставив йому великий
педагог Сальєрі. Фактично Ліст, як і Мендельсон виростав з іміджем
маленького вундеркінда, таким модним після смерті Моцарта. Той час, передгомін романтизму, був апофеозом віртуозів, досконалих
технічно, проте порожніх емоційно, та постійно
потребував вундеркіндів. Таке собі викликання чуда. Один з паризьких
журналістів писав про його дитячі концерти: “Я впевнений, що геній Моцарта
переселився в юного Ліста”. Вибагливі музичні центри Відень, Париж, Лондон
стоячи аплодували дванадцятирічному хлопцеві. Романтизм
додав глибинний зв’язок між технікою і глибиною, і таким чином народив
справжніх музикантів-універсалів. Першим серед них був Франц Ліст (або Ференц,
як кликали угорці свого німецькомовного земляка). Але “Король піаністів”, за
висловом Гектора Берліоза, не хотів бути просто королем серед виконавців.
Значно складніше йому було стати першим у музиці. Проблема полягала у
новаторському характері його музичної мови. Його музика повинна була пробиватися
через поверхову віртуозність сучасників і трансцендентний, цілковито відірваний
від реальності, універсум музики старого Бетговена. Рішення прийняла історія – і в 1830 році
19-річний юнак під впливом революційних заворушень вирішує відмовитись від
концертної діяльності і залишитись композитором. Невтомний
пілігрим Європи «Якщо
б не було Ліста на світі, вся доля нової музики була б іншою» – говорив пізніше
видатний критик і організатор музики В. Стасов. Ліст
став першим посланцем музики, який прорізав її споживацький організм променем
світла і високої любові. Він, мабуть, найбільше зумів виразити на мові музики і
самою власною біографією бунтарський дух романтизму. Часті подорожі композиторів не були дивиною і раніше. У бароковій чи класицистичній
Європі, коли національні кордони ще не були
прописані не лише на папері, але й в головах людей,
музиканти вільно і легко змінювали своїх господарів, а відтак, місце праці. Але ніхто з них не приносив зі собою місію, яка далеко виходила за межі ремесла і при цьому не зважала на смаки більшості. Так, дійсно, Гайдна запрошували, але як метра, за Глюка змагалися
столиці заради престижу, проте Ліста чекали
як посланця з іншого світу. Світу, в якому поезія, живопис і архітектура влилися у музику і огранилися філософією. Нова музична мова і небачена виконавча майстерність, уособлені в одній людині, вперше тріумфально рухалися Європою – від Відня до Лондона і в другий бік через Львів і Київ до Петербурга і Москви. Вперше композитор своєю творчістю підіймає
патріотизм не провідних народів. Благодійні концерти для допомоги постраждалим від повені угорцям і наступні концерти у Пешті завершились небаченим тріумфом і коронуванням на
народного героя. Навряд чи свідомо, але Ліст підштовхував угорців до національно-визвольного руху за автономію в Австрійській імперії. Адже «Угорські пісні», «Угорські рапсодії» та кантата «Угорщина» стали для них у музиці тим, що й поезія
Шандора Петефі. “Хіба
життя – це не прелюдія до невідомої п'єси, перша шляхетна нота якої звучить у
виконанні смерті? Любов – це світла ранкова зоря кожного серця. Але чиї перші
миті щастя не розбивалися об ревучу бурю, яка холодним подихом розвіває всі
ілюзії серця і смертельним громом знищує вівтар його надій? Але людина
непостійна. Їй набридає спокій і при першому ж поклику вона кидається туди, де
її чекають нові проблиски щастя і нові розчарування” – писав Ліст у вступі до
«Прелюдів». Роман
з музикою Попри
життєву і творчу скромність Роберт Шуман одним з
перших романтиків “згорів” у полум'ї
чуттєвих переживань. Саморуйнування було одним з невід'ємних наслідків тієї
епохи. Відголоски такої безкомпромісної гри з власним життям ми знаходимо і
сьогодні у стереотипах, які супроводжують уявлення про романтичні почуття. Тоді
ж це було серйозно і можна лише уявляти наскільки відважно байдужими до
власного життя були найбільш послідовні з романтиків. Серед
своїх колег Шуман був найбільш цілісним прикладом
органічного поєднання різних покликань. Однаково обдарований музично і
літературно, максимально занурений у світи музики, літератури, журналістики він
став літописцем та адвокатом нового покоління композиторів. Будучи композитором
він, в силу природженої щиросердності, став також і по-романтичному полум’яним
популяризатором творчості романтиків. Ця рідкісна і сьогодні здатність щиро
любити своїх фактично конкурентів у славі та праці викликала природне
нерозуміння у сучасників та й зараз навряд чи знайшла б численних
послідовників. Шуман
був одним з перших композиторів-романтиків, які до свого покликання йшли
непрямим шляхом. Так, у дев'ять він мріяв стати композитором, але вже у
шістнадцять – письменником. Зрештою, піддавшись батькам, почав вчитись на
юриста. Проте і далі студент-правознавець, який формувався під впливом
письменників-романтиків Жан-Поля та містика Гофмана, щораз більше часу приділяв
літературним та музичним заняттям. Аж поки не відчув – і досить пізно, у 20
років – справжнього покликання до музики. Схильності
до містифікацій, до інтелектуальної гри, розмиванню границь дійсності і уяви,
запозичені з літератури романтиків, стали згодом характерними ознаками його
творчості. Внутрішня полярність музики, коли з одного боку чуємо глибоку
душевність, а з іншого – нервову імпульсивність, складно піддавалася
приборканню і поступово руйнувала цілісність особистості. Про серйозність
такого внутрішнього роздвоєння, а не показну легковажність, свідчать вигадані
ним же літературні альтер-его двох сторін творчості,
які він сам увів у літературно-музичну критику: лірично
інтимний Евсебіо та пристрасний Флорестан.
Ці два персонажі, два темпераменти, дві світоглядні системи, як правило,
складали внутрішню драматургію багатьох творів композитора. Музичним втіленнями цих героїв у сприйнятті Шумана
стали, відповідно, Шопен і Паганіні, які навіть були введені у його
фортепіанний цикл “Карнавал” під власними іменами. Щоб зрозуміти всю
серйозність та небезпеку зміщення реальності у вигадку, треба нагадати імена
їхніх літературних “партнерів” по циклу та дальшій музичній творчості: П’єро, Арлекін, Коломбіна, Панталоне. Окрім цих традиційних карнавальних народних
масок та двох справжніх композиторів, персонажами “Карнавалу” стали дві
панночки з іменами Естрелла та К’яріна.
У житті це були, відповідно, Ернестіна фон Фрікен та Клара Вік. А всі разом – вигадані та реальні –
вони утворили Давідсбунд – Давидове братство (за
іменем біблійного царя, благодійника мистецтв), яке мало протистояти
філістерським поглядам на мистецтво. Фантастичний
світ справжності Напевно,
ніхто серед музичних романтиків, не був настільки схильний до фантазування як Шуман. Цим обумовлений практично цілковито програмний
характер творчості композитора. Фортепіанні цикли “Метелики”, “Дитячі сцени”, “Крейслеріана”, “Віденський карнавал”, “Танці Давидового
братства”, “Фантастичні п'єси” – неповний перелік об'єднаних задумом, героями
та формою творів. У
такому змішуванні фантастичного – а насправді ідеалістичного, та реального – і
насправді далекого від досконалості – світів, ключ до розуміння величі творчого
і драми особистого життя Шумана. “Крейслеріана”
видає літературну передтечу ризикованого роздвоєння –
вона навіяна творчістю Ернста Теодора Гофмана з його вигаданим персонажем капельмейтером Йоганнесом Крейлером – таким же палким та неврівноваженим водночас, як
і сам Гофман, а згодом і Шуман. Композитор, будучи
скромною і несміливою людиною, досягав справжньої свободи думки і духу у світі
вигаданих образів, де він міг ігнорувати міщанські цінності та дріб'язкову суєтність
людини. Чиста любов, безкорисливе служіння мистецтву вільно розвивались у світі
його фантазії і, на щастя, залишили свої нетлінні сліди у вигляді музичних
творів композитора. Парадоксально
і трагічно, що поступове згасання фантастичного горіння ранньої творчості
композитора і вихід на нові горизонти – відхід від фортепіанної музики,
симфонічна творчість, викладацька робота у Лейпцігській консерваторії,
диригентська діяльність – супроводжувались поступовим згасанням творчих та
життєвих сил Шумана. Періоди тривалих депресій щораз
рідше переривались короткими проявами світла. І навіть тоді композитор зазнавав
серйозних невдач і як оперний композитор і як автор симфонічних поем. Вже не
заряджали енергією навіть твори Гьоте і Байрона. Сутінки
богів «Я точно не мислитель: я ніколи не можу зробити логічне заключення. А чи народжений поетом (адже стати ним неможливо), вирішувати нащадкам». Шуман був надзвичайно
скромною людиною. Він настільки боявся
спілкування, наскільки ж вільним був у фантастичному світі своїх
вигаданих персонажів. Його невпевненість була майже патологічною.
Хоча гострий розум дозволяв йому
привертати увагу слухачів навіть нечастими фразами. Мізантропія в ньому співуживалась з безмежною любов’ю до рідних і друзів,
яку він не завжди міг виразити. Тільки
найближчі друзі і дружина розуміли цю особливу
рису Роберта. Світські раути його обтяжували
і лише в артистичних колах він міг сміливо
висловлювати власні думки. Він навіть пересувався
по кімнаті у фетрових тапках і деколи на пальцях, щоб не зчиняти шуму. «Адже ж у
мене незле серце, і я безмежно люблю все добре і прекрасне.
Я xoтів би, щоб наші серця
були відкриті, як серця дітей, які
нічого не приховують одне від одного». Проте у професійній сфері його природжена
м’якість поступово
змінилася і він перетворився у суворого музичного критика. Так, він
перестав терпіти сучасну драматичну французьку музику на чолі з Мейєрбером та італійську оперу. Безпідставно почав критикувати
Гайдна і Моцарта. Конфліктував з оркестрантами, так і
не зумівши донести їм своє бачення
реформи оркестру. Ці сутінки таланту співпали з сутінками розуму, які почали проявлялись щораз частіше і сильніше. Усвідомлюючи
прогресуючу душевну хворобу, той контраст, який він, замкнутий і похмурий,
складає на тлі привітної і фантастично популярної дружини-піаністки, Шуман здійснює останній стрибок у фантастичне і вслід за капельмейтером Крейлером, вирішує
піти з життя, стрибнувши у Рейн. На щастя, спроба була невдалою, але після
цього деградація розуму стала незворотною. Так,
чуйність душі та залюбленість у світ ідеальних
образів не витримала боротьби з дійсністю. Можливо, певну роль зіграла і
спадковість композитора, якої він все життя боявся: сестра його померла
божевільною, матір була схильною до надмірної сентиментальності, а батька не
полишав неконтрольований страх втрати достатку. Однак, вирішальну роль зіграли,
мабуть, непрості життєві випробування та особливе ставлення до життя, властиве
цьому до глибини душі самозгубному романтику. У
періоди просвітлень Шуман усвідомлював, що з ним
відбувалось, і це було найбільш трагічно. Він
не міг контролювати
себе. Світ поступово втрачав великого
композитора і популяризатора музики. Останні два роки він, тяжко хворий, провів
у лікарні, з якої не вийшов. Голос
далекої батьківщини Фредерік
Шопен був, безсумнівно, генієм, якщо ми вже послуговуємося цим терміном. Він
володів унікальним талантом мелодиста, можливо,
навіть більшим, ніж великі віденські класики. Його місце серед романтиків
незаперечне, але водночас і найбільш відособлене. Його музика, вільна від
інтелектуалізму інших великих колег, проникала відразу у серце, оминаючи розум.
Звідси стрімка популярність цього екзотичного, молодого композитора, вже не
цілком француза з далекої і незрозумілої Польщі. Талант
хлопчика був настільки потужним, що ніхто не сумнівався, що з нього виросте
геній музики. Фредерик змалку полюбив фортепіано і ціле життя залишився йому
вірним. Але в його випадку це не обмеження, а форма викликання божественного.
Якщо Ліст показав максимальні технічні можливості цього інструменту, то Шопен
пропустив через нього струни Бога. “Геній Шопена – це найглибше і найбагатше
джерело почуттів та емоцій з усіх, що колись існували. Один інструмент говорить у нього мовою вічності»
– говорила про нього Жорж Санд. Йому
потрібен був універсальний інструмент, який зумів би передати найтонші
переживання, усі відтінки страждань, які випали на нього і на його поневолену
батьківщину. Відрізаний від Польщі російськими репресіями після повстання 1830
року, композитор на довгі роки стане вимушеним вигнанцем, найдовше залишаючись
у Парижі. Небачена
популярність Шопена стала відблиском сконденсованої енергії романтизму на
інтелігенцію та аристократію. Його музика і особиста привабливість були
настільки переконливими, що молодий композитор став ідолом для поклоніння,
найдорожчим серед вчителів та найуспішнішим серед музикантів нової музичної
столиці – Парижу. Проте
слава не звела Шопена на манівці. Навіть більше, він відчував себе посланцем
нещасної і страждаючої батьківщини і тому своєю музикою намагався виразити її
біль та надії. Можливо, тому що відчував себе поляком, частиною народу, який
бореться за свободу, Шопен став найбільш послідовним патріотом серед
композиторів, його романтизм став невід’ємним
від боротьби за свободу. Завдяки йому в Європі вперше зазвучали слов’янські
(польські та українські) мотиви: мазурки, полонези, краков’яки, які в його руках стали новими універсальними
жанрами. Чутливе
серце композитора, врешті не витримало випробування славою, жінками,
революційними поразками та ранніми сухотами і він пішов у вічність молодим і
неперевершеним у славі та вірі. Роберт Шуман так і
говорив про нього: “Найнеповторніший з геніїв”. Щоб
зрозуміти різницю між двома ангелами романтизму та видатними піаністами –
Лістом і Шопеном – можна послухати одного з їхніх сучасників: «Якщо Ліст грає
зі засліпляючою чистотою, підкуповує слухача
нестримною силою і безмежними технічними можливостями, то Шопен переносить вас у світ мрій, де вам хочеться залишитись
назавжди». Виховання
почуттів Нехай
нас не вводить в оману популярність Шопена, як і Ліста в якості виконавців.
Смаки публіки були все ще жахливими. Достатньо глянути на програми концертів
Шопена, щоб переконатися у цьому: розривання фортепіанних концертів на частини
аріями з сьогодні вже давно забутих опер, інструментальні композиції модних
тоді, але невідомих зараз композиторів, між власними творами – це були вимоги
часу, яким мусив коритися молодий геній. Майже не виконувались Гайдн і Моцарт, рідко Бетговен, про Шуберта і не чули. І італійці, італійці… Тому
маємо розуміти, що популярності Шопена і Ліста як композиторів передувала їхня
слава як піаністів, якою вони змушені були змагатися з Тальбергом,
Рісом чи Калькбреннером. Але
для Шопена все було ще складніше. Він, вихований в середовищі народу, який
втратив незалежність, але не гідність, змушений був пробивати оболонку
російської імперської культури і вирватися у відносно вільний світ Європи. Там
він, юнак надзвичайно крихкого душевного настрою, мав навчитися європейським
почуттям, переповненим стратегіями та кастовістю, які були дещо відмінними від
звичних для нього варшавських провінційних і через це значно простіших. Втім,
найголовніше почуття – дружби – він розвинув у собі ще у Польщі, і найкращих
друзів він здобув собі ще там. Як схоже до нашого дитинства виглядають його
довгі прогулянки з друзями чи то у Желязовій волі чи
вже у Варшаві, їхні розмови про мистецтво, розлогі листи (а тоді, не забувайте,
писали довгі листи, які пахли папером і почерком!),
де вони відточували свої відчуття прекрасного. Можна навіть відчути його
стишений і дещо високий голос, хворобливо худорляву
постать, погляд, спрямований у мрії. Можна почути серцебиття, коли грав свої
перші твори друзям і чекав їхньої думки, коли зачитував їм фрагменти лекцій та
книг, коли звірявся про перші закоханості. А
у Парижі, куди так прагнули потрапити всі, хто шукав успіху, – на його ідеалістичні
юнацькі почуття чекали нові виклики. Треба розуміти чим був тоді Париж. Так, фінансова і фактично музична столиця
світу (першість Відня вже похитнулася). Але крім цього, за словами молодого
Шопена “найбільша пишнота, найбільше свинство, найбільша цнота, найбільша
розпуста. Тутешні співачки, ще більше, ніж тірольські, прагнуть дуету”. І карб,
з яким приїхав юнак упокорювати цей Вавилон, був невеликий: два концерти, перші
етюди, десять пальців віртуоза і …впливові друзі. Саме вони, навіть більше, ніж
польські та французькі аристократи, допомогли йому досить швидко стати
найуспішнішим музикантом міста. Валент Радзівіл,
великий магнат і впливовий масон познайомив Шопена з Джеймсом Ротшільдом та іншими багачами, які підтримували його
практично до смерті. Втім, друзі і матеріальна сторона не знімали потреби
виховання почуттів публіки. Тому нас вражає стрімкість, з якою Шопен піднявся
на музичний Олімп. Але
головним з випробувань, як можна здогадатися з романтичного духу епохи, стала
жінка. Звали її Аврора Дюдеван (Дюпен
з народження), а в історію вона увійшла як Жорж Санд. Ця унікальна для своєї
епохи, та й для нашої рідкісна жінка, яка пропустила дух романтизму через своє
життя. Її коханці – а ними переважно були достойні і геніальні люди – слугували
скальпелями, які пожинав романтизм її руками. Вона була, може, більш
бунтівливою натурою, ніж чоловіки-романтики, а що сміливішою, так це точно. Її
почуття не знали обмежень, а рішучість іти проти течії руйнувала разом з нею і
слабших чоловіків, яких вона любила. Тому бути поряд з нею було небезпечно,
навіть смертельно небезпечно. Шопен довго опирався, ніби відчуваючи
фатальність, її наполегливим домаганням кохання і врешті піддався. З нею він
пережив і кращі, і гірші дні свого життя. Невдовзі після розриву з нею,
заплутавшись остаточно у ворожих стосунках Жорж Санд з її донькою і прийнявши
позицію останньої, а фактично, зрадивши почуття першої, він помер, з'їдений
невиліковними тоді сухотами, тугою за батьківщиною і пристрасною нерозділеною
любов’ю. Їхні стосунки – складний клубок, розплутати який не під силу в рамках
нашої короткої розмови, але розібратись в якому, безумовно вартує. Життя
земне, життя небесне Прикметною
ознакою романтиків стало слабке фізичне здоров’я. Можливо, це не просте співпадіння, що і Шуберт, і Ліст, і Шопен і Шуман росли хворобливими дітьми. Можливо, вся їхня енергія
з дитинства сублімувалась у музику. Внутрішній
зв’язок між композиторами проявлявся не так у дружбі, як у музичних
взаємовпливах та здатності вражатись талантом іншого. Ліст один з перших після
смерті Шопена написав про нього книгу. Шуман взагалі
відкрив музичному світу Шопена в оригінальний спосіб – в одній критичній
статті, звично фантазуючи зі своїми вигаданими карнавальними персонажами, він,
почувши ще навіть не цілком типові для поляка “Варіації та тему Діабеллі”, написав знамениту фразу: “Шапки геть, панове –
перед вами геній”. Після цієї статті він був звільнений, що лише підтверджує
вагу цього, здавалось би, звичайного вчинку. Інтуїція та доброзичливість була
справді унікальними, недооцінюваними його сучасниками, рисами Шумана. Невидимі
зв'язки поєднували композиторів між собою. Світ тоді щойно навчився цінувати
геніїв і щиро, навіть попри поверхневе розуміння, цінував таланти. Бути
обдарованим, мати складну долю, руйнувати стереотипи – ставало не те що популярним
(ні, тоді, як і зараз, посередності переважали), але формувало певні життєві
орієнтири. Таланти притягували увагу обивателів, ставали своєрідними
гладіаторами на арені життя, які, як відомо, були приречені на смерть. Великі
розуми знаходили один одного і трималися разом на величезному життєвому
просторі, ще так слабо заповненому ідеями. Це зараз, у час соціальних мереж та
інтернету, приватність спілкування, у тому числі
інтелектуального, практично зникає. А тоді кожне нове знайомство ставало
координатою руху до чогось більшого. Втім,
не варто думати ніби широкий успіх романтиків завжди свідчив про розуміння
їхніх ідей. Швидше навпаки. Люди загалом не люблять занадто складних ідей та
форм. Так було раніше, і так залишається зараз. Підозрюю, що популярність наших
геніїв у публіки мала дещо поверхневий характер – тією мірою, якою було
потрібно середньому обивателю, в міру освіченому, в міру обдарованому. Все що
перевищувало можливості і сподівання – дратувало або ігнорувалося. Інакше чому
б народилися гіркі слова мегауспішного на старості
років Ліста про історію майстра-піротехніка, що її він відшукав у Шопенгауера, який запустив найкращі свої ракети і тільки
після цього дізнався, що його глядачі були сліпими. Сам композитор зізнався: «Я
давно вже вважаю себе таким
піротехніком, однак, вірю, що
прийде час і моя сліпа публіка прозріє». Важко
повірити, що мешканці провінційного Веймара, що
роками жили на доходи від туристів, яких приваблював туди Ліст і його театр, не
могли навіть вказати на будинок, де живе композитор. Хіба не дивним є те, що
поставивши прижиттєву статую композитору у Будапешті, угорська музична еліта
майже демонстративно ігнорувала пристарілого композитора. Наближення
до неможливого Музика
– ця найвища форма діалогу людини зі світом та Богом, для романтиків стала
також засобом розмови з людиною. Вони зруйнували останні границі між світом
творця, який раніше бачився дещо піднесеним над дійсністю і тому опирався на
класичні філософські категорії, і світом пересічної людини з її переживаннями,
стражданнями, помилками. У музику органічно вливалася поезія. Якщо раніше, у
вісімнадцятому сторіччі, поезія у музиці слугувала доповнювальною
формою для передачі релігійних почуттів чи античного простору героїчного і
трагічного, то в романтиків вона стала майже рівноцінним партнером. Вірші Гьоте, Гейне, Шіллера, інших
романтиків напряму задавали програми музичних творів. А для Ліста програмними
ставали еталони епохи Відродження Данте і Петрарка. Його сонети Петрарки були
перекладом поезії на мову музики. Романтики,
відкривши інтимний характер музики, природно зосередились на одному
інструменті. Для них фортепіано стало тим, чим для пізнього Відродження був
хор, для протестантського бароко орган, а для рококо – голос контр-сопрано.
Вони розширили його можливості, навіть у порівнянні з Бетовеном.
Ліст вражав і трохи відлякував слухачів об'ємністю музики, незвичністю
звучання, несподіваним поєднанням віртуозності і глибини. Його фортепіано стало
звучати по-іншому. Він відкинув все, що могло заважати розвитку думки, все, що
стримувало драматизм твору – довгі вступи, каденції, повтори, остаточно
встановив рівноправність соліста і оркестру. Ліста взагалі часто порівнювали з
Паганіні, вони навіть мали зовнішню схожість, лише відрізнялися настроями
образів як негатив і позитив фотографії: один демонічний, другий ангелоподібний. Але навіть якщо відійти від поетичної
образності, то зустріч Ліста з Паганіні справила епохальне враження на юнака і
підштовхнула до переосмислення ролі фортепіано, а відтак максимального
розширення його можливостей, які після нього вже ніхто, здається і не доповнив.
Не
маючи успіхів у оперному жанрі, Ліст став не просто постановником відомих
німецьких опер Моцарта чи Бетована, кращих творів
представників італійського бельканто Белліні та
Доніцетті, але й підтримкою невизнаних сценічних творів Шуберта і Берліоза і,
що головне, натхненним популяризатором революційних за мовою опер Вагнера. Саме
йому можна завдячувати світовій славі “Тангейзера”,
“Лоенгріна”, “Літаючого голандця”. Більше того, саме
роботі Ліста на посту головного диригента Веймарської
опери ми завдячуємо реформі репетиційної системи оркестру. Ліст і
Шуман не володіли талантами мелодистів
такою щедрою мірою як Шуберт чи
Шопен. У цьому їхня музика полярно взаємовіддалена.
Як компенсацію треба сприймати
перевагу перших двох у музичному просвітництві та ідейному зміцненні романтизму. Взагалі, романтикам
було тісно в рамках класичних жанрів. Ліст серед них мав,
мабуть, найбільшу відвагу до експериментів та пошуку нових форм. Програмність музики досягла апогею навіть не у творчості Берліоза, а саме у творах Ліста.
Його підходи
у диригентській справі викликали шалений опір консерваторів, на що він відповів
їм сакраментальним: «Справжнє завдання диригента зробити себе зайвим». У 1839 році Ліст придумав жанр монологу, коли вперше на концерті виконувались твори лише одного
композитора. Практично зовсім не дотримувався
класичних жанрів Шопен, а
Шуману вдавалось, інколи дотримуючись
класичних форм, привносити
у музику не бачений раніше ліризм. Хіба що Гріг
та Чайковський значно пізніше досягнуть такої широти у своїх фортепіанних концертах як
Шопен у своєму ля-мінорному. Гарольди
весни народів Навряд
чи варто сумніватися в тому, що суспільна ситуація впливає на кожну рефлектуючу людину. Романтизм
вперше серйозно зацікавився етнічними субкультурами. Якщо Шуберт заглиблювався
у все ж таки звичну для європейців австрійсько-німецьку народну культуру, Шуман відображав поетику рейнського регіону німецької землі,
то Ліст і Шопен несли зі собою цілком незвичні слов'янські та угорські мотиви.
Більше того, для Ліста невід'ємним став також і циганський мелос, яким він
насолоджувався ще з дитинства, коли через його село проїжджали мандрівні
цигани. Важливо, що ін'єкцію “малих” культур вони вводили в рамках традиційної
музики, збагачуючи її, а не екзотуючи, що й
забезпечило стійку популярність національних культур. Звичайно, що таке
захоплення національним не було унікальним явищем для часу романтизму.
Починаючи від німецької філософії, яка першою звернула увагу на важливість
національних традицій, етнічність поступово втрачала
свою екзотичність і ставала невід'ємною складовою свідомості суспільства.
Взагалі, романтики сміливо зверталися до героїчних сюжетів. Особливе натхнення
вони черпали з античного періоду. Чого вартують назви симфонічних поем Ліста
“Орфей”, “Прометей”. До
середини століття присутність етнічних мотивів у серйозних творах вважалася вже
мало не обов'язковою складовою успіху. Зрештою, нам, українцям, не складно
повірити наскільки велике значення має національна музика для політичного
становлення нації. Творчість наших композиторів, Лисенка, Людкевича, Гулака-Артемовського, звичайно, що йшла у фарватері європейських
течій, започаткованих романтиками, але через це ми могли відчути креативну
енергію, яку додавала їхня національно-патріотична музика нашим визвольним
змаганням. А у середині дев'ятнадцятого сторіччя музика разом з літературою
підіймала і вела за собою цілі народи: італійський – вслід за Верді та Вергою, угорський – вслід за Лістом і Петефі, польський –
вслід за Шопеном та Міцкевичем. Дивовижні збіги співпережиття
трагічних подій у своїх країнах свідчать лише про надтонку інтуїцію великих
романтиків – поетів, композиторів, художників, про їхню співзвучність історії.
Навіть якщо фізично не могли боротись, їхньою зброєю ставала творчість. Шуман говорив про Шопена, що “його музика – це гармати,
заховані у квітах”. Так, варшавське повстання 1831 року Народність
романтиків кидалася в очі. Перший і найбільший учитель Шопена Юзеф Ельснер першим зауважив, що“він
має ту оригінальність і ритм, притаманні рідній землі”. Інший його учитель поет
Казімєж Бродзінський навчав
своїх учнів – а по суті покоління романтиків – що “Позбавленні патріотичних
почуттів творіння геніїв високими бути не можуть”. Роки
юності наших романтиків – це епоха, коли слово народ починало набирати свого
сучасного значення. Музичне велетні лише підхопили ті ідеї, які носились у
повітрі, заповнюючи пресу, салони, ресторани і корчми. І
тихий біль, і тільки звуки З
юності у Лісті боролися дві пристрасті: музика та духовне служіння. Рання
смерть батька та відхід Бетовена, який слугував для
нього ідеалом, народили у ньому бажання покинути концертування
і стати монахом. Тоді червнева революція 1830 року повернула його до життя. І
лише наприкінці життя Ліст дійшов до Бога і став священником. Але шлях до
духовного стану був дуже непростий і став наслідком втечі від набридлого і
лицемірного світського життя. Удари долі падали один за одним. Церква довго не
хотіла шлюбити його з Кароліною фон Вітгенштайн. Донька Козіма,
будучи замужем за Карлом фон Бюловим, видатним
віолончелістом, диригентом, популяризатором музики Вагнера і дуже порядною
людиною, покинула того заради Вагнера, чим надовго змусила закрити батьківське
серце для двох своїх улюбленців. Наступні удари стануть ще страшнішими:
помирають його син та інша донька. Рим,
місто якому Ліст віддав кращі роки свого життя і присвятив немало творів,
місто, в якому він часто працював, так і не довірився композитору навіть
незважаючи на прийняття ним сану. Так, дійсно, його релігійність не була
канонічною, швидше близькою до релігійності Верді, але ним завжди рухала жага
правди і душевних переживань. Тому в оточенні кардиналів та місцевої
аристократії він не знаходив належної відкритості. Він, композитор, який
якнайширше відкрив ворота для двадцятого сторіччя, закінчував життя з відчуттям
гіркоти. Для
Шумана право на кохання стало чи не найбільшою
боротьбою, яка переважила навіть його повстання проти міщанства. Багато років
добивався він руки Клари Вік, своєї учениці і талановитої піаністки, у
непоступливого батька. Перемога через рішення суду, який визнав право дівчини
на заміжжя без батьківської згоди, дорого обійшлася молодому композитору –
поодинокі депресії з часом зруйнують його особистість. Але це буде згодом, а
тоді, протягом року після перемоги, Шуман створив
понад сотню пісень, переважно інтимного характеру, які об'єднав у цикли “Любов
поета” та “Любов та життя жінки”. Велична історія кохання двох великих
музикантів – а Клара стала найвідомішою концертуючою
піаністкою Європи і мала неабиякий композиторський талант – закінчилася не
зовсім красивою, але цілком романтичною за духом історією зв'язку молодого
Брамса, якого Шуман всіляко підтримував і розкручував
у пресі, з його дружиною, що на той час була матір'ю семи дітей, а згодом і ще
одного сина. Втім, на той час Шуман вже був серйозно
душевно хворий. Клара, до її честі, не припиняла опікуватися своїм чоловіком.
Вона пережила його на сорок років і залишилась незмінною платонічною музою для останнього романтика дев'ятнадцятого сторіччя Йоганеса Брамса. Універсальна
мова Писати
про романтиків складніше, ніж про попередників. Вони значно ближчі до нас, ніж
це здається з історичної перспективи. Інтелектуальне насичення музичного життя
в їхній час було надзвичайно складним. Силові лінії різних течій, конфліктів,
творчих об'єднань розривали цілісність культурного простору. Сам романтизм
поступово змінювався. Пізні романтики мислили по-іншому. Молодий Брамс виступив
проти лінії музики Ліста і Вагнера. Сам Вагнер трансформував романтизм під свій
націоналістично-міфологізований світогляд і досить швидко пішов власним шляхом. Хоча
це Бетговен став першим прикладом композитора і
інтелектуального авторитета водночас, але саме для
романтиків притягальна здатність формувати культурні осередки стала невід'ємною
ознакою образу. Шуберт – в силу природженої скромності – не наважився
маніфестувати салонний інтелектуалізм, хоча по суті був лідером думок для
серйозного кола віденського середнього та вищого класу. Ліст – значно
енергійніший і бунтівний – значно розширив горизонт спілкування. До його кола
вже входили Віктор Гюго, Ежен Делакруа, Альфред де Мюссе, Генріх Гейне – тобто,
знакові постаті епохи, які маркували романтизм.
Десь
у той час стала можливою і дружба між композиторами – простір нових ідей був
настільки широкий і нерозвіданий, що нікому не могло бути тісно, якщо ти мав
справжній талант. Ліст товаришував з Шопеном, Шуманом
і Мендельсоном, Шуман піарив,
як би зараз сказали, Берліоза, Шуберта, Шопена. Усі схилялися перед Бетговеном, але ніхто не пішов його шляхом, а шукали
власний. Індивідуальність кожного була по-справжньому неповторною. Ніхто з них,
великих, не писав “під когось, у чиємусь стилі”. Простору вистарчало. Цей
простір називався романтизмом і кожен доповнював його естетику та змістовність. Саме
з романтиками у музику прийшла максимальна інтимність, сповідальність
у вияві почуттів. Так, “Цикл сонети Петрарки” у Ліста – це трактати про
кохання, які не поступаються за глибиною своїм літературним натхненникам. Особливість
світосприйняття романтиків – більш менш очевидна сьогодні – тоді повинна була
долати серйозний опір консервативних сил та міщанських смаків. Через це
біографії романтиків – часто скандалізовані. Слід, втім визнати, що композитори
не пішли настільки далеко у протистоянні з суспільством, як наприклад, деякі
письменники. Вони бунтували, шукали нові форми, але не епатували так як
представники “озерної і цвинтарної” школи Байрон, Шеллі, Кітс у Британії, чи
химерний казкар Гофман у Німеччині. Шуман, наприклад,
пішов шляхом створення альтернативи консервативним культурним інституціям і
заснував “Новий музичний журнал”, у якому проповідував нові течії в музиці та
поезії. Самозреченість,
недоступна іншим генераціям митців, проявлялася не лише у нехтуванні здоров'ям,
але й у тиранічних вимогах до творчості. Шопен, як згадувала Жорж Санд, від
найменшої невідповідності музики і душевного стану впадав у депресію, плакав і
сотні разів переписував одні і ті ж такти поки не повертався до початкової
версії. Він же був найменш типовим романтиком серед наших героїв. Формально
Шопен навіть заперечував свою приналежність до цього напрямку, маючи на увазі
передусім його стихійність, волюнтаризм та деяку містичність світосприйняття.
Ніби протестуючи проти безформності, що витікала з такої інтерпретації
романтизму, він намагався оберегти класичний вміст своєї музики. Але хто зараз послухає композитора – час визначив
для нього місце у вічності Нестримний
дух пристрастей Зараз
складно уявити наскільки бунтівними були романтики. Наскільки вони
скандалізували суспільство своїми вчинками та способом життя. Недаремно їхній інтерес
привертали історичні сюжети, в яких містилися романтичні мотиви. Серед таких
була біографія Івана Мазепи. Напевно, всі головні представники романтизму
зверталися до пригодницької і цілком романтичної історії життя українського
політика. Окрім Пушкіна, це Байрон, Гюго, Делакруа. Не міг оминути своєю увагою
історію кохання гетьмана і Марії Кочубей і Ліст, причому у своїй чи не
найкращій симфонічній поемі вслід за Гюго зайняв позиції позитивного зображення
героя, підкреслюючи його патріотизм і шляхетність. Марі
д’Агу
заради Ліста покинула чоловіка і дітей. А через десять років присилуваний
нестримною творчою свободою та захопленням іншими жінками Ліст полишає її з
трьома вже своїми дітьми. За цей період, окрім романтичних подорожей та життя
заради мистецтва, вони дали початок новому союзу – молодого генія Шопена і
письменниці Аврори Дюпен. А вже через кілька років
Ліст вириває з іншої сім’ї княгиню Кароліну Сайн-Вітгенштайн
(уроджену Івановську). Історія з її розлученням стане однією з найскандальніших
в тогочасній Європі і триватиме майже двадцять років. Існує навіть версія, що
свої великі релігійні твори Ліст написав, щоб підкреслити свою католицькість в очах папської влади, яка не хотіла давати
розлучення. Історія завершилась тим, що коли нарешті помер законний чоловік
графині, то Ліст, заміть одружитися на вірній коханій, прийняв духовний сан. Романтикам
щастило на сильних самодостатніх жінок. Мабуть, вони притягувались один до
одного. Хтось у такому союзі завжди мав бути слабшим і далеко не завжди це були
жінки. Клара Вік мала залізний характер, випрацьований
шаленою працездатністю і ранньою концертною діяльністю під керівництвом батька
і тому коли настав час відстоювати своє право на “жіноче щастя”, а для неї
таким бачився шлюб з бунтівливим і неспокійним, але нерішучим у життєвих
справах Шуманом, вона з властивою їй твердістю і
послідовністю пішла проти волі батька. Вона ж залишалась чи не єдиним
експертом, до порад якого прислуховувався Шуман у
своїй творчості. Взагалі складність позиціонування у родині Шуманів
складно уявити, оскільки сьогодні Шуман-композитор
повністю затінив Клару Вік-піаністку. Тоді ж все було майже навпаки: під час
тріумфальних турів Клари, Роберт залишався в глибокій тіні, подеколи навіть
невідомий публіці як композитор. Треба віддати належне мудрості і терпінню
обох, що вони знайшли внутрішні противаги для такого психологічного дисбалансу.
Попри важку душевну хворобу чоловіка, Вік достойно доносила до громадськості
його твори і значною мірою завдяки їй тим, що романтизм невід’ємно асоціюється
з Шуманом і що вона залишилась в історії як дружина
Роберта Шумана, а не він як чоловік Клари Шуман. Історія
кохання між делікатної душі Шопеном і лідером-бунтаркою Жорж Санд давно
розібрана на рекламні листівки комерційної літератури і кіно. Це було зіткнення
двох стихій, у якому геній поступився таланту. Жорж Санд кілька років змагала
за черговий скальп талановитого коханця, щоб невдовзі відкрити зворотній відлік
його життя. Зробила це несвідомо, з найкращих і щирих романтичних почуттів, захоплена
дикою і непривітною природою зимової Мальорки та напівзакинутим, холодним і вогким монастирем, де їй
хотілося жити разом з Шопеном. Контрольний постріл долі стався з їхнім
розлученням, яке Шопен не зміг достойно пережити. Останні три роки його життя
стали майже втраченими не лише для композитора, але й для світової скарбниці
людства. Важко краще описати
світ пристрастей цих людей, ніж словами Кароліни Вітгенштайн: «Надходить час, коли відчуваєш необхідність кохання, вийняткового кохання! Потрібно, щоб все, що відбувається,
мало стосунок до об’єкта кохання». Душа
епохи Можливо,
це звучатиме трохи сміливо, але з романтизмом закінчився класичний період
розвитку музики і культури загалом. І розпочався період, який тривав до початку
нашого сторіччя Так
склалося, що романтизм вперше заговорив про любов зрозумілою нам мовою. Те ж
саме і з патріотизмом – іншою формою любові. Через це романтизм значно ближчий
і зрозуміліший нам, ніж навіть віденський класицизм, а рококо чи бароко
сприймаються архаїчно. Навіть фізично ми можемо дотягнутися до романтиків:
композитори з'являються на дагеротипах та перших фотографіях, зовсім як наші
прадіди, як ми колись. А Брамса зняли навіть на кіноплівку. Романтизм
просочився практично в усі сфери життя і торкнувся навіть тих людей, які не
чули про романтиків. І хоч почався з літератури, але саме музика стала
найяскравішою його маніфестацією і найбільш стійкою до часу. Романтизм у
живописі чи архітектурі крізь призму сьогодення – це лиш короткий і не
найяскравіший період розвитку, у літературі також лише сходинка до більш
потужного реалізму та авангарду. А в музиці так і не з'явилося потужнішої
течії. Натомість всі новітні жанри просякнуті духом романтизму: від джазу і
року до поп-музики. Романтизм
став логічним наслідком кризи раціонального мислення доби класицизму,
Французької революції та розвитку німецької класичної філософії. Ідеал
романтика вбачали у Манфреді, персонажі поеми Байрона, ідеальному герої, але не
в античній традиції, а такого, що звільнений від суспільних обов'язків.
Шляхетна душа його роз'їдалася скептицизмом та недовірою до людей. Тому у
споживацькому суспільстві кожна мисляча і чуттєва людина, якою був романтичний
герой, була приречена на смерть. Люди
потребували звільнення від рамкових правил не лише у політичному житті, але й
особистому. Зміни торкнулися не лише літератури, живопису чи музики, але навіть
їжі та моди. Осмислені і стихійні бунти стали перепусткою у романтизм.
Натхнення замість розрахунку стало двигуном поведінки. Гра з долею викликала
зростаючу популярність азартних ігор і появу сильних героїв, які грають життям.
Це неминуче вдарило по аристократії як консервативному середовищі і дало більше
шансів середньому класу. У
кожній з провідних країн романтизм мав особливий відтінок. У Німеччині, яка зберігала
лідерство у музиці, він набув містико-пантеїстичного,
меланхолійно-споглядального настрою. В Англії переважала ідеалізація образів
античності і середньовіччя, у Франції, природно, домінували революційна поетика
і соціальні мотиви. Як
дитина стихії, романтизм розвивався і у пізньому періоді вже нагадував
первинний лише у дуже загальних рисах, як стара людина нагадує себе юною.
Можливо тому жива плоть романтизму, його недосяжні безодні пристрастей та
переживань, найяскравіше проявилася саме у його перший період. Ангели
романтизму були обрані стати вісниками нового виміру людських почуттів і
ставлення до життя. У їхньому світі час відступив перед вічністю. Їхні тіла,
розірвані силою пристрастей, давно і тихо зітліли у холодній землі, але у
просторі ще довго з нами і після нас будуть звучати звуки їхніх безсмертних
переживань, викладені найпростішою з можливих мов, у якій всього сім нот.
Невагомий натяк Бога на простоту безконечності створеного… |
ч
|
 |
|
