Гульнара Бекірова

Депортація і боротьба кримських татар
за повернення на батьківщину (1944-1991)

10 травня 1944 року (незабаром після звільнення Криму Червоною Армією) нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія вніс на розгляд Йосипу Сталіну проект рішення Державного Комітету Оборони (ДКО) «Про виселення всіх татар з території Криму» (1). А вже ввечері 17 травня 1944 року Постанова ДКО №5859-сс «Про кримських татар» була оголошена партійним і радянським керівникам Кримської АРСР. Цієї ж ночі почалася депортація (2).

Перші місяці вигнання супроводжувалися масовою загибеллю депортованих. За даними відділу спецпоселень НКВС СРСР у листопаді 1944 року в місцях виселення опинилися 193 865 кримських татар, з них в Узбекистані – 151 136, у Марійській АРСР – 8 597, у Казахській РСР – 4 286, решта були розподілені «для використання на роботах» у Молотовській (10 555), Кемеровській (6 743), Горьківській (5 095), Свердловській (3 594), Іванівській (2 800) та Ярославській (1 059) областях.

25 червня 1946 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Закон, яким затвердила перетворення Кримської АРСР у Кримську область (згодом передану зі складу РРФСР до складу УРСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки»). У 1944-1948 роках більшість топонімів півострова, що мали кримськотатарське походження, замінили російськими. Знищувалися пам’ятки кримськотатарської історії та культури. У вересні 1948 року на сесії АН СРСР була започаткована кампанія з перегляду історії Криму.

Основну частину кримських татар депортували в Узбекистан. Спецпереселенці перебували на обліку і були зобов’язані реєструватися в комендатурах – адміністративних органах влади в місцях спецпоселень. Багато сімей у процесі депортації були роз’єднані, що значною мірою ускладнило перші роки життя на нових місцях. Постановою Ради Міністрів від 21 листопада 1947 року й Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року було посилено режим заслання. Переїзд в інший, навіть сусідній, район дозволявся тільки при наявності «виклику» від близьких родичів. Несанкціонований виїзд за межі місця поселення в перший раз карали п’ятиденним арештом, а повторне порушення розглядалось як «втеча з місця заслання» і каралося 20-ма роками ув’язнення.

Побут депортованих був тяжким, смертність – високою. За даними Відділу спецпоселень НКВС УзРСР за 6 місяців 1944 року, тобто з моменту прибуття в Узбекистан і до кінця року, померло 16 052 осіб (10,6%), а за 1945 рік – 13 183 (9,8%). Таким чином, в перші півтора року після депортації в Узбекистані померли майже 30 000 кримських татар, що склало приблизно 20% (4).

Біля витоків загальнонаціонального руху за повернення на батьківщину стояли не ті, хто наважувались на майже самогубний у сталінських умовах протест, а люди, що належали до колишньої державної і культурної еліти кримськотатарського народу (партійні працівники, військові, письменники). Ще за життя Сталіна в їхньому середовищі обговорювались різні варіанти дій, які мали спонукати владу змінити долю репресованого народу. Проте масовий рух за повернення до Криму став можливим тільки після початку «відлиги».

У доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС (25.02.1956) вперше прозвучало про допущену стосовно виселених народів несправедливість. А невдовзі з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року «Про зняття обмежень щодо спецпоселень з кримських татар, балкарців, турків – громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни», який скасував режим спецпоселень згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. Проте скасування обмежень не передбачало «повернення майна, конфіскованого при виселенні», а також повернення в місця, звідки люди були виселені. Аналогічні укази ухвалили й щодо інших депортованих народів, найбільш активні представники яких почали звертатися до вищих державних органів із проханням про повернення їхніх народів до місць колишнього проживання (5).

В одному з перших таких звернень – листі п’яти кримськотатарських комуністів, адресованому членам Президії ЦК КПРС і особисто члену Президії Михайлові Суслову, – ставилися питання стосовно повернення кримських татар на батьківщину, відновлення Кримської автономії в складі УРСР, а також щодо повернення майна, яке залишили при виселенні, або його компенсацію. З огляду на цей лист Відділ партійних органів ЦК КПРС доручив ЦК КП Узбекистану «провести додаткову роботу серед кримських татар, наголошуючи, що скасування режиму спецпоселень не дає права на повернення в райони колишнього місця проживання і компенсацію за конфісковане у них майно», а також надав «необхідні роз’яснення» для «колишніх керівних працівників Криму» (6).

Уже наприкінці 1956 року (24 листопада) Політбюро ЦК КПРС ухвалило Постанову «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгушського народів». 1957 року почалася репатріація цих народів. Кримські татари, німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали.

Відмова в праві повернутися на батьківщину для кримських татар була сформульована в шостому пункті Постанови: «Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, які раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР була автономією не лише татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татарське населення становило менш 1/5 частини всього населення, і що в складі РРФСР уже є татарське національне автономне об’єднання – Татарська АРСР, а також те, що наразі територія Криму є областю України та заселена. Водночас, з огляду на прагнення частини татар, які раніше проживали в Криму, до національного об’єднання роз’яснити, що всі охочі мають право оселитись на території Татарської АРСР» (7).

Вже до осені 1957 року рух набув масового характеру – на підприємствах, за місцем проживання виникає мережа «ініціативних груп» кримських татар. Ці групи, які створювались спочатку для збору підписів під петиціями, стали унікальною в радянських умовах формою соціальної мобілізації, що дозволила домогтися легалізації несанкціонованої громадської активності. Така система самоорганізації кримськотатарського народу забезпечила безпрецедентно масову петиційну кампанію: до вищих органів влади були спрямовані петиції, підписані десятками тисяч людей, а також тисячі індивідуальних листів. 1959 року до ЦК КПРС надіслали нове звернення з 10 000 підписів, а в березні 1961 року на адресу Президії ЦК КПРС надійшла петиція, скріплена вже 18 000 підписів (8).

 З 1964 року в Москві діяло неофіційне представництво кримських татар (його склад змінювався), яке займалося систематизацією та передаванням до урядових установ листів і звернень. Ініціативні групи регулярно випускали і розповсюджували «Інформації», в яких повідомлялося про кількість зданих документів і бесіди з посадовими особами.

27 серпня 1965 року понад тисячу кримських татар зібралися біля будівлі міськкому партії в Бекабаді, щоб запитати у першого секретаря ЦК КП Узбекистану Шарафа Рашидова, коли буде оголошено рішення ЦК КПРС стосовно «кримськотатарського питання». Для розгону демонстрації влада застосувала силу (9).

З 8 до 18 жовтня 1966 року на честь 45-річчя з дня утворення Кримської АРСР у багатьох містах Узбекистану пройшли мітинги і збори кримських татар, які не залишились поза «увагою» влади. Тисячі побитих, сотні арештованих на п’ятнадцять діб і 17 засуджених на тривалі терміни – такий був підсумок святкових заходів (10).

Іншою важливою особливістю періоду середини 60-х років стало різке зростання інтересу кримських татар до історії і культури свого народу, що свідчило про піднесення національної самосвідомості. Історичні розвідки для молодих кримських татар багато в чому були пов’язані з пошуком самоідентифікації, а для людей похилого віку – зі спробою позбутися клейма «зрадника» і «ворога». У вересні 1965 року активісти руху почали збирати інформацію про втрати під час депортації і в місцях заслань. Згідно з «народним» переписом загинуло 46,2% кримських татар.

Тим часом ініціативні групи продовжували подавати петиції. За підрахунками Приймальні Президії Верховної Ради за 1965-1967 роки до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР надійшло близько 53 000 листів і телеграм від кримських татар, багато з яких мали десятки, сотні і навіть тисячі підписів.

Однак, попри посилення руху і багаторазові обіцянки влади розв’язати «кримськотатарське питання», 1966 року проблему кримських татар так і не вирішили.

* * *

До початку 1967 року національний рух кримських татар досягає великого розмаху і високого ступеня організованості, являє собою значну суспільну силу. Його активність змусила владу – щоб уникнути серйозних політичних ексцесів у рік святкування 50 річниці Жовтневої революції – запропонувати рішення кримськотатарської проблеми.

21 липня 1967 року відбувся прийом делегації активістів руху представниками політичного керівництва країни. У Москві перебували 415 посланців народу, 20 з них були прийняті в залі засідань Президії Верховної Ради СРСР. Прийом вів кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, голова КДБ СРСР Юрій Андропов, у зустрічі також взяли участь секретар Президії Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе, міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, генеральний прокурор СРСР Роман Руденко. Андропов повідомив делегатам, що незабаром буде виданий Указ про реабілітацію кримськотатарського народу, а питання щодо повернення народу до Криму потребує додаткового вивчення (11).

Виходячи 27 серпня і 2 вересня 1967 року на мітинги в Ташкенті, на яких учасники зустрічі в Кремлі мали розповісти про її результати, кримські татари ще не знали, що на багато років їхнє національне питання вирішилось: 17 серпня 1967 року була ухвалена Постанова Політбюро ЦК КПРС. Основна теза цього документу – кримські татари «вкоренилися... в місцях нинішнього проживання», повернення їх до Криму недоцільне (12).

Партійні рішення зафіксував Указ Президії Верховної Ради СРСР № 493 від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму». Він скасовував рішення державних органів у частині, яка мала огульні звинувачення щодо «громадян татарської національності, які проживали в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік». У Постанові Президії Верховної Ради № 494, яку ухвалили безпосередньо після Указу, говорилося про те, що «громадяни татарської національності... та члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування й паспортний режим »(13).

Застереження щодо паспортного режиму містило в собі підступ, бо передбачало створення адміністративних перешкод на шляху до Криму.

В Узбекистані Указ від 5 вересня 1967 року «роз’яснювався» на відкритих партзборах в організаціях, де працювали кримські татари. Їх попереджали, що люди, які борються за право повернення до Криму, зазнають репресій.

Попри ці загрози, тезу про «вкорінення» та дивне формулювання етноніма – «громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму», кримські татари сприйняли Указ як той, що відкриває шлях на батьківщину. Вже до кінця вересня 1967 року до Криму прибули близько 2 000 татар, однак практично ніхто з них прописаний не був. Потік репатріантів не зменшувався. До початку 1968 року значно збільшилась кількість листів від кримських татар до вищих державних інстанцій. Всі вони містили прохання дати вказівки кримській владі припинити чинити перешкоди в прописці.

Таким чином, Указ від 5 вересня 1967 року так і не вирішив кримськотатарську проблему, а лише імітував її рішення, породив нові надії та розчарування – і тим самим дав потужний імпульс національному рухові, активність якого протягом двох наступних років залишалася високою.

Принципова установка на відкритість, спроби діалогу з владою, апеляція до закону – все це зближувало кримськотатарських активістів з московськими правозахисниками. Навесні 1968 року розпочалася тісна взаємодія цих рухів (окремі контакти відбувались і раніше). На бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського руху на честь письменника Олексія Костеріна – захисника репресованих народів, генерал Петро Григоренко закликав кримських татар не замикатися у «вузько національній шкаралупі», порадив їм звертатися по допомогу до радянської і світової громадськості, до міжнародних організацій. Тоді ж було вирішено провести масову маніфестацію з вимогою повернути кримських татар на батьківщину і відродити Кримську АРСР (14).

Демонстрацію, що відбулася 21 квітня 1968 року в місті Чирчик Ташкентської області, жорстоко розігнали, десять її учасників постали перед судом. 17 травня 1968 року в Москві відбулася демонстрація, приурочена до чергової річниці депортації. Для участі в демонстрації до столиці прибуло близько 800 кримських татар з усіх регіонів. Більшість учасників, зокрема жінок і літніх ветеранів війни, затримали та побили міліціонери і співробітники КДБ, згодом під конвоєм помістили в потяги й відправили до місць проживання. 18 травня в місцях компактного проживання кримських татар пройшли жалобні процесії і мітинги (15).

У 1968-1970 роках відбулись процеси над тими, хто відкрито критикував Указ від 5.09.1967 та дії влади під час акцій протесту в Чирчику та Москві. Попри кампанію з виселень та суди за звинуваченнями у порушенні паспортного режиму в 1967-1970 роках у Криму оселилися 3 026 кримських татар (16). Багато з них пройшли через одне або кілька виселень.

У жовтні 1972 року Політбюро ЦК КПРС, а згодом і ЦК КП УРСР, ЦК КП Узбекистану, Кримський обком ухвалили Постанову «Про окремі категорії громадян, переселених у минулому з місць їхнього проживання в інші райони СРСР». Згідно з цими документами не тільки активісти руху, але фактично всі кримські татари, які намагалися повернутися на батьківщину, підпадали під визначення «націоналістично налаштованих елементів» і автоматично переходили в категорію неблагонадійних громадян.

Ініціативні групи, як і раніше, залишалися формою організації кримськотатарського руху, їхня діяльність так само висвітлювалась у кримськотатарському самвидаві, екземпляри якого прямували до партійних та урядових органів, різних державних установ. Ключові рішення ухвалювались на нарадах ініціативних груп активістів руху. Ініціативні групи займались інформуванням кримськотатарського населення, підготовкою і проведенням зборів, мітингів, збиранням підписів і коштів для відправлення делегатів до Москви, допомоги сім’ям політв’язнів і т.д. Однак масштаби цієї діяльності були вже не настільки великими, як в 60-ті, що дозволило дослідникам характеризувати цей період розвитку руху як «криза» (Л. Алексєєва) або «новий виток розвитку в умовах реакції» (М. Губогло).

У 1970-ті роки активізація роботи каральних органів, які прагнули будь-якими способами роз’єднати національний рух, сприяла відходу від інтенсивної діяльності великого числа його учасників. Невдалі спроби частини кримськотатарської громади влаштуватися в Криму, запеклі репресії проти «ініціативників» породили у багатьох відчуття безглуздості боротьби з державною машиною.

Певні успіхи мала і політика «вкорінення» татар в Узбецькій РСР, яка використовувала такі методи «соціального підкупу» (за визначенням Л. Алексєєвої), як просування по службі, зняття негласних заборон, пов’язаних з отриманням освіти з досі недоступних для кримських татар спеціальностей (юриспруденція, державне управління, дисципліни гуманітарного циклу) та ін.

У 1970-х, завдяки зусиллям правозахисних асоціацій (Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР, Комітету прав людини, Московської Гельсінкської групи тощо), боротьба кримських татар за свої національні права постійно була в центрі уваги світової громадськості. Всі аспекти проблеми детально висвітлював правозахисний бюлетень «Хроніка поточних подій» – початок поклала публікація «Звернення кримськотатарського народу до світової громадськості» в 2-му випуску (червень 1968 року); а його 31-й випуск, приурочений до 30-річчя депортації, був повністю присвячений кримським татарам. Учасників руху кримських татар спіткала сумна доля: генерал Петро Григоренко опинився в психіатричній лікарні, Ілля Габай був засуджений... Довгі роки, аж до свого арешту в 1980 році, найтісніше був пов’язаний з національним рухом Олександр Лавут. Андрій Сахаров у Нобелівській лекції (грудень 1975 року) сказав про дискримінацію «сотень тисяч кримських татар,.. досі позбавлених права повернутися на рідну землю» (17).

У червні 1978 року на знак протесту проти переслідувань кримських татар у Криму піддав себе самоспаленню Муса Мамут, якому погрожували повторним притягненням до суду за статтею «порушення паспортного режиму». А незабаром, 15 серпня 1978 року, Постановою Ради Міністрів СРСР №700 «Про додаткові заходи щодо зміцнення паспортного режиму в Кримській області» узаконили адміністративні виселення з будинків і «видалення» непрописаних сімей з Криму.

У кінці 1970-х–першій половині 1980-х кримськотатарський рух переживав важкі часи. Були заарештовані і засуджені чи не всі найбільш впливові його діячі – Мустафа Джемілєв, Решат Джемілєв, Ролан Кадиєв, Ельдар Шабанов, Юрій Османов і багато інших. Айше Сеїтмуратову під загрозою арешту «випровадили» в еміграцію, де вона доклала чимало зусиль, щоб познайомити закордонну громадськість з національною проблемою кримських татар.

Із проголошенням курсу на перебудову (1985 рік) починається новий підйом в національному русі.

У 1987-1989 роках під тиском безперервних акцій кримських татар, виступів у пресі відомих представників російської інтелігенції (Сергій Баруздін, Євген Євтушенко, Булат Окуджава, Анатолій Приставкін) влади знову були змушені повернутися до кримськотатарської проблеми. У травні-червні 1989 року група кримських татар зустрічалася з народними депутатами, запрошеними на I-й з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатам роздали пакети документів, що засвідчували безправне становище кримськотатарського народу, з викладом його вимог. Після погромів будинків турків-месхетинців і кримських татар 7 червня 1989 року в Ферганській долині сотні сімей кримських татар опинились у положенні біженців. 17 червня 1989 року в Ташкенті організували регіональний штаб середньоазіатської Ради ОКНД з розгляду Ферганських подій і Комітет з проблем біженців у Криму. Після чотириденної демонстрації кримських татар-біженців із Ферганської долини перед Кримським обкомом КПУ в Сімферополі (кінець червня 1989 року) з вимогою забезпечити їх житлом і роботою в Криму їхнє питання вирішили позитивно.

У серпні 1989 року виникло перше наметове містечко на самовільно захопленій кримськими татарами земельній ділянці в Бахчисарайському районі. Надалі «самобуди» і «самозахоплення» відбуваються постійно.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав», а 28 листопада 1989 року схвалила «Висновки і пропозиції» створеної нею комісії. Цей документ передбачав повну політичну реабілітацію кримськотатарського народу, скасування нормативних актів репресивного і дискримінаційного характеру, перегляд справ, порушених за участь у кримськотатарському русі, визнавав законним правом кримськотатарського народу повернення до Криму, відтворення автономії Криму як багатонаціональної адміністративно-територіальної одиниці тощо. Для реалізації схвалених пропозицій була створена нова комісія Верховної Ради, однак її роботу перервав розпад СРСР.

Вже на 1 травня 1990 року в Криму налічувалося 83 116 кримських татар, зокрема 82 283 прописаних (18).

12 лютого 1991 сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Автономія формувалась як територіальне утворення, тимчасом як кримські татари наполягали на національному.

У кінці червня 1991 року був відтворений Курултай (з’їзд) кримськотатарського народу, яким був обраний Меджліс – представницький орган, альтернативний офіційній владі в Криму.

1.Бугай Н. Ф. Иосиф Сталин – Лаврентию Берии: «Их надо депортировать...». Документы, факты, комментарии. М., 1992. С.134.

2.Губогло М. Н., Червонная С. М. Крымскотатарское национальное движение. Том 2.Документы. Материалы. Хроника. М., 1992. С. 44.

3. осударственный архив Российской Федерации (далее ГАРФ), ф. 9 479, оп. 1, д. 187, л. 1.

4.ГАРФ, ф. 9 479, оп. 1, д. 248, л. 28.

5.Ограничения в правовом положении со спецпоселенцев были сняты Указами Президиума Верховного Совета СССР: от 13 декабря 1955 – с немцев, от 17 марта 1956 – с калмыков, от 26 марта 1956 – с греков, армян, болгар, от 16 июля 1956 – с чеченцев, ингушей, карачаевцев.

6.Российский государственный архив новейшей истории (далее РГАНИ), ф. 5, оп. 31, д. 56, л. 156.

7.РГАНИ, ф. 89, перечень 61, д. 13, л. 6.

8.Ташкентский процесс. Суд над десятью представителями крымскотатарского народа (1 июля-5 августа 1969 г.). Амстердам, 1976. С.11.

9.Там же, с. 153.

10.ГАРФ, ф. 7 523, оп. 101, д. 640, л. 7.

11.Хроника текущих событий. № 8. 30.06.1969. С. 166.

12.Российский государственный архив социально-политической истории, ф. 17, оп. 103, д. 1 831, л. 162-163.

13.Ведомости Верховного Совета СССР. 1967. № 36. С. 531-532.

14.Григоренко П. В подполье можно встретить только крыс. М., 1997. С. 472.

15.Там же. С. 475.

16.Расчет «закрепившихся» (сумевших поселиться и прописаться) крымских татар в Крыму произведен автором по данным первого секретаря Крымского обкома Н. Кириченко. Документ хранится в: РГАНИ, ф. 5, оп. 66, д. 107, л. 26.

17.Сахаров А. О стране и мире. Нью-Йорк: Хроника, 1976. С. 13.

18.Губогло М., Червонная С. Крымскотатарское национальное движение. Т. 1. С. 153.

ч
и
с
л
о

90

2018