|
Гульнара БекіроваДруга світова війна в Криму (1941-1944)
ВІЙСЬКОВІ ДІЇ ТА ОКУПАЦІЯ ПІВОСТРОВА
(1941-1942) Напад нацистської
Німеччини став несподіванкою для керівництва СРСР. Були договори про ненапад,
дружбу, взаємодопомогу, вітальні телеграми, якими обмінювалися Гітлер і
Сталін... Здавалося, ніщо не віщувало близький кінець «інтимної дружби
братів-розбійників» (1), які незадовго до цього часу вчинили грабіжницький
розділ Східної Європи. Усе було перекреслено 22 червня 1941 року о 4 годині ранку, коли
німецькі війська атакували кордони СРСР і здійснили бомбардування кількох
населених пунктів, зокрема, Севастополя. 30 червня 1941 року рішенням ЦК
ВКП(б), Президії Верховної Ради СРСР і Раднаркому СРСР був створений
надзвичайний вищий орган державного управління – Державний Комітет Оборони
(ДКО), який наділили всією повнотою влади під час війни. Геополітична значущість
Кримського півострова була здавна оцінена його близькими і далекими сусідами.
Захопленню Криму в планах німецького командування відводилося важливе місце.
Півострів був прекрасним плацдармом для базування авіації. Оволодіння Кримом
для Німеччини означало можливість контролювати Чорне та Азовське моря,
наблизитись до нафтоносних районів Кавказу й чинити постійний політичний тиск
на Румунію, Туреччину і Болгарію. Уже з перших днів війни
почалася мобілізація до лав Червоної Армії. За переписом 1939 року в Кримській
АРСР проживало 1 126 429 осіб, з них росіян – 558,5 тис. (49,6%), татар – 218,9
тис. (19,4%) (перепис враховував «татар», а не «кримських татар»), українців –
154,1 тис. (13,7%), євреїв – 65,5 тис. (5,8%) і т.д.
У перші місяці війни було мобілізовано 93 тис. осіб, сформовано чотири кримські
дивізії. 20 серпня 1941 року,
згідно з директивою Ставки Верховного Головнокомандування, на базі 9-го
стрілецького корпусу була сформована 51-а Окрема Армія (на правах фронту) для
оборони Криму. До неї увійшли 106, 156, 271 та 276-а стрілецькі дивізії, 40,
42, 48-а кавалерійські дивізії. В оперативному підпорядкуванні армії перебував
Чорноморський флот. Командувачем армії став генерал-полковник Ф. Кузнецов, його
заступником – генерал П. Батов, корпусним комісаром – член Військової Ради А.
Ніколаєв. Штаб армії розташовувався в Сімферополі. Сформована армія
виконувала завдання захисту Криму – Арабатської стрілки, Чонгарського
перешийка, Ішунських позицій, південного берега
Сивашу. З 18 жовтня вела запеклі оборонні бої з переважаючими силами противника
на Ішунських позиціях, Чонгарському,
потім – Керченському перешийку (2). В Кримській оборонній операції
(18.10-16.11.1941), крім 51-ї армії, брали участь війська Приморської Армії та
Чорноморського флоту. Загальна їхня чисельність склала 235 600 осіб (3). Уже в листопаді 1941
року радянські війська були змушені відступити. Сьогодні очевидно, що такий
стан справ найменше був обумовлений відсутністю особистої мужності солдатів.
Основна причина того, що сталося, – загальна непідготовленість керівництва СРСР
до цієї війни... До знекровлення армії призвели і репресії щодо командного
складу в передвоєнний період. Втрати радянських
військ у Кримській оборонній операції склали 48 438 осіб (4). У листопаді 1941
року німці ввійшли в Крим. Зауважимо, що попри
багатонаціональний склад 51-ї армії, її поразка пізніше стала одним із
офіційних приводів для депортації кримськотатарського народу. В проекті
постанови про виселення кримських татар, підготовленому наркомом внутрішніх
справ Л. Берією, говорилося: «Всі призвані в Червону Армію складали 90 тисяч
осіб, зокрема й 20 тисяч кримських татар... 20 тисяч кримських татар
дезертирували в 1941 році з 51-ї армії при відступленні її з Криму»(5).
Достовірність такого твердження Берії вкрай сумнівна,
особливо якщо враховувати, яке завдання мав виконати цей документ, –
обґрунтувати правомірність депортації кримських татар з території півострова.
На жаль, і сьогодні абсурдний аргумент про 20 тисяч призваних до армії і таку ж
кількість дезертирів реанімується і подається як незаперечний факт захисниками
акції виселення кримських татар із завзятістю, гідною кращого застосування. З 25 грудня 1941 року
до 2 січня 1942 року була проведена десантна операція, що завершилася
захопленням важливого плацдарму. Успіх Керченсько-Феодосійської
десантної операції надихнув Ставку Верховного Головнокомандування і
командування Закавказького фронту. Було вирішено провести повномасштабну
операцію зі звільнення Криму. 2 січня 1942 року Ставка затвердила план такої
операції і дозволила перекинути в Крим ще одну армію. Однак нові сили, які
переправили сюди, не змогли забезпечити підтримкою тилових структур. Постачання
морем здійснювалося повільно. Через це 18 січня під ударами противника 44-а
армія залишила Феодосію і перейшла на Ак-Монайський
перешийок. Командуванню ніяк не
вдавалось налагодити регулярне постачання війська. Почалося розпуття, дороги
стали непрохідними. З великими труднощами продовольство для військ переправлялось
морем з Таманського півострова. Бездоріжжя не дозволяло здійснювати
перегрупування військ. Генеральний штаб пропонував Сталіну евакуювати з Криму
війська, становище яких, з огляду на нерегулярне постачання через Керченську
протоку і повністю вичерпані місцеві ресурси, стало нестерпним. Але Сталін
вимагав наступати. Тільки 13 квітня 1942 року їм було дозволено перейти до
оборони (6). 8 травня 1942 року
раптово для військ Кримського фронту з’єднання 11-ї німецької армії перейшли в
наступ. Головний удар фашисти спрямували проти однієї слабо навченої дивізії.
Авіація противника паралізувала зв’язок. Управління військами Кримського фронту
було унеможливлене. На третій день ворог відрізав шляхи відступу основних сил.
І через 12 днів фронт перестав існувати. Велика поразка
радянських військ на Керченському півострові поставила у безнадійне становище
захисників Севастополя, оскільки ворог отримав можливість значно посилити
блокаду міста. Гарнізон обложеного міста стійко
тримався проти 11-ї німецької армії до кінця червня 1942 року. Коли Ставка
нарешті дозволила евакуювати війська, було вже занадто пізно. На літаках і в
підводних човнах вдалося вибратися лише керівництву, ті ж, хто залишилися, були
віддані на поталу ворогу. Ще тиждень після евакуації командування в місті
тривали запеклі бої (7). Уже 4 червня 1942 року
Ставкою Верховного Головнокомандування були підведені підсумки поразки
Кримського фронту. Причини називалися такі: організація оборони не відповідала
умовам, що склалися; групування військ було наступальним, а не оборонним;
слабка інженерна підготовка головної смуги та Ак-Монайських
позицій; відсутність тилових рубежів. Командування
також недостатньо добре скоординувало взаємодію наземних сил та авіації. Ще
однією причиною, на думку Ставки, було невдале командування Л. Мехліса, а також недисциплінованість Д. Козлова та Л. Мехліса, які не виконали наказ Ставки про швидке відведення
військ на Турецький вал (8). Під час оборони
Севастополя – з 30 жовтня 1941 року до 4 липня 1942 року – загинуло 156 тисяч
його захисників. Це була одна з найбільш
нищівних поразок Червоної армії на першому етапі війни й одночасно одна з
великих перемог Вермахту. Кримський півострів
майже на два роки виявився відрізаним від Великої землі та окупованим
німецькими військами: основна частина півострова – в листопаді 1941 року, а в
травні та липні 1942, після падіння Керчі й Севастополя відповідно, півострів
опинився в окупації повністю. Найважливішим засобом
приборкання окупованих територій СРСР повинно було стати насильство. Прихід
німців на Кримський півострів супроводжувався терором, вбивством мирного
населення, вилученням продуктів харчування, одягу та всього необхідного.
Фактично право розстрілу надавалося кожному німецькому військовослужбовцеві,
оскільки, згідно з розпорядженням Гітлера, підписаним 13 травня 1941 року
начальником штабу верховного головнокомандування, з солдатів і офіцерів
знімалася всяка відповідальність за поведінку по відношенню до населення
захоплених на сході районів. Були створені також загони особливого призначення
– айнзац-групи. Рухаючись безпосередньо за військами,
вони забезпечували захоплення матеріальних цінностей, документів, проводили
акції з ліквідації населення тощо. Крім особливих загонів у тилу війська діяли
оперативні загони і групи з такими ж завданнями (9). 2 грудня 1941 року в Багеровському протитанковому рові
неподалік від Керчі було розстріляно понад 7 тисяч осіб мирного населення (10). Терористичні операції
проти населення проводилися не тільки на самому початку, але і по воцарінню німців
у Криму. Люди, які опинилися «замкненими» в окупованому Криму, стали
заручниками війни. ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ У КРИМУ Партизанський рух у
Криму розгортався в драматичних умовах загальної непідготовленості до війни і
перших поразок осені 1941 року на «Кримській ділянці фронту». 23 жовтня 1941 року,
згідно з рішенням ДКО, Кримський обком ВКП (б) ухвалив створення міських
комітетів оборони в Сімферополі, Севастополі, Керчі. Було затверджено
командування партизанським рухом (командувач – О. Мокроусов,
комісар – С. Мартинов) (11). Історію партизанського
руху Криму можна умовно розділити на три періоди: 1) жовтень 1941–липень
1942 – драматичний початок, 2) серпень 1942-жовтень
1942 – криза руху, 3) листопад
1942–травень 1944 – стабілізація та перехід до більш активних дій. На початок
партизанських дій у Криму було 5 районів. 1-й район мав 4
відділення чисельністю 460 осіб. У нього входили відділення Кіровського, Старокримського, Феодосійського і Судакського
районів. 2-й район, що
розташовувався на кордоні Арталах-Капсихору і
залізниці Сімферополь-Феодосія, включав 11 загонів загальною чисельністю 1 180
осіб, а також комендантський взвод з 11 людьми. До складу 3-го району
(кордон зі сходу Алуштинського шосе і з заходу – Мангуп-Гурзуф) входили 7 загонів загальною чисельністю 1
120 осіб і розвідувальна група при головному штабі приблизно в 40–60 осіб. 4-й район – від Гурзуфа
до шосе (приблизно Коккози) – включав загони в 720
осіб. 5-й район, який
складався з двох загонів (Севастопольський і Балаклавський), був загальною
чисельністю 530 осіб (12). Уже з самого початку
робота йшла не найкращим чином. Багато з тих, хто був записаний у загони, туди
не прийшли – позначився формальний підхід до визначення складу партизанських
угрупувань, до яких були зараховані люди, здебільшого не навчені військовій
справі. Боротьба кримських
партизан проходила у винятково складних умовах. Для партизанського руху був
придатний лише порівняно невеликий гірський район, порізаний численними
дорогами і стежками, – тут дислокувалися основні сили партизан. Серйозні помилки були
допущені при організації партизанських баз. Продовольчі бази окремих загонів
створювались у районах майбутніх бойових дій, при їх закладці був порушений
принцип конспірації – машини відкрито прибували на місця розташування баз і
вивантажувалися на очах у сторонніх. Тому в перші ж тижні вони були виявлені
окупантами, їхній вміст вивезений, а залишки розкрадені місцевими жителями.
Слід зазначити, що в пограбуванні баз брали участь жителі довколишніх поселень,
незалежно від їхньої національності. Якими б не були подальші оцінки таких дій
цивільного населення, очевидно, що самі люди нічого поганого в своїй поведінці
не бачили – бази були розкриті, отже, належне їм майно однаково потрапило б до
німців або просто зіпсувалося. Таким чином, окремі загони вже на самому початку
бойових дій втратили бази з продовольством і медикаментами. Становище склалося
критичне, людей годувати було нічим... Тимчасом як багато баз
були розкрадені, головний штаб Криму анітрохи не потурбувався про збереження
залишків продовольства та його розумне використання. Партизани почали
голодувати. При цьому з 31 жовтня
1941 року до 12 лютого 1942 року ні командувач партизанського руху Мокроусов, ні комісар Мартинов у жодному із загонів 3, 4 та
5-го районів не побували. Слабкими були і зв’язки між загонами. Особисто Попов
у своєму повідомленні в центр писав: «Партизани в листопаді-грудні 1941 року
активних дій не вели, багато керівників відсиджувалися в лісі та пиячили...
Навіть у штабі головного керівництва в цей час всі бойові питання оперативного
характеру вирішувалися на п’яну голову» (13). У грудні 1941 року,
коли почалося масове прочісування лісу німецько-румунськими військами, всі
продукти потрапили до рук окупантів, а головний штаб партизан залишився без продовольства. Голова Кримського уряду
в квітні 1942–травні 1944 року Ісмаїл Сейфулаєв
писав: «У цей самий час командир партизанського руху Мокроусов,
замість організації роз’яснювальної роботи та залучення населення в
партизанські загони, налагодження добрих стосунків із населенням, дає вказівку
командирам загонів добувати продовольство на місці, тобто в прилеглих
татарських селах. Частина партизанських ходоків не
просила продукти у селян, а забирала хліб, овочі, худобу, аж до домашньої
птиці. Своїми діями керівництво партизанського руху (Мокроусов,
Мартинов) налаштувало значну частину місцевого населення проти партизан...
Командир загонів Мокроусов і комісар Мартинов, щоб
виправдати себе та захистити від неминучого покарання за вчинений у татарських
селах грабіж, за незадовільне керівництво партизанським рухом у Криму, почали
давати радіограми в Москву про те, що кримські татари зрадники і запроданці»
(14). З осені 1943 року, коли
внаслідок потужного удару Червоної Армії в пониззі Дніпра 17-а армія німецьких
військ, яка тримала оборону на півострові, виявилася відрізаною від головних
сил, командувачі груп військ в Україні та начальник генерального штабу
сухопутних військ вермахту неодноразово пропонували Гітлеру залишити Крим і
посилити тим самим оборону Правобережної України. Фюрер
відкидав ці пропозиції, вважаючи, що залишення Криму призведе до відходу
Туреччини, Болгарії і Румунії від Німеччини. На його думку, втримання Криму
було одним з важливих факторів стійкості південного крила східного фронту і
збереження союзників на Балканах. Однак утримувати Крим і перебувати там
німецьким військам ставало все важче. 10 листопада 1943 року
в листі Командувача Північно-Кавказького фронту Петрова і Члена Військової Ради
ПКФ Баюкова начальнику Кримського штабу партизанського
руху Булатову партизанам Криму були поставлені
наступні завдання: негайно перейти до активних дій; проводити набіги на
ділянках дороги. У міру послаблення
своїх позицій німці посилювали терор проти мирних жителів, а також спішно
евакуювали населення і майно. Згідно з даними В. Булатова станом на 14 грудня 1943 року налічувалося 6
бригад із 29-ти загонів, а також Штаб Центральної оперативної групи. У них
значилося 3 557 осіб (росіян – 2 100, татар – 406, українців – 331, білорусів –
23, інших національностей – 697). Надалі чисельність партизанських загонів
стала збільшуватись (15). Під час наступальної операції навесні 1944 року вони
виступали разом з радянськими військами, які визволяли Крим. ЗВІЛЬНЕННЯ КРИМУ У середині грудня 1943
року війна в Криму вступила в завершальну стадію. За даними партизан на 23
грудня 1944 року спостерігалось перекидання німецьких військ з Керченської
ділянки фронту в напрямку Джанкоя. Згідно з розвідувальним
донесенням Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) 1-4 січня 1944 року
ворог продовжував прочісування лісів, партизани вели важкі оборонні бої, «з
боку противника діяли частини румунів, до шести батальйонів німців і частини
зрадників». Згідно з розвідувальним оглядом ЦШПР від 12.01.1944 «зрадницькі
формування» включали 147, 148, 149, 151, 152, 154, 156-ий татарські батальйони
(у кожному приблизно по 300 – 350 бійців, тобто від 2 100 до 2 400 тис. осіб),
Кавказьку дивізію (17 тисяч осіб), Грузинський батальйон (700 осіб), а також
Вірменський, Туркестанський батальйони (чисельність не встановлена) Вони
охороняли селища і розташовані в них склади (16). В останні роки в рамках
вивчення проблеми колабораціонізму дослідники неодноразово зверталися до теми
«зрадницьких формувань» вермахту. Так хто ж вони – люди, що опинилися «по інший
бік барикад», – жертви трагічних обставин або військові злочинці? Ми торкнемося
«людського аспекту» цієї теми на прикладі відомостей про «татарські
батальйони», крізь призму історії партизанського руху. Як не дивно,
трактування в цих документах часом менш ригористичні, ніж інтерпретації деяких
сучасних істориків. Цікаво, що в офіційній документації військового періоду
(17) слова «добровольці», «добровольчі формування» часто беруть у лапки – тим
самим дається зрозуміти, що утворення подібних структур було аж ніяк не
добровільним. Ось уривок з документа,
що зберігся в особистому фонді керівника ЦШПР Пантелеймона Пономаренко, – лист
з Кримського штабу партизанського руху, де, крім іншого, зафіксована інформація
і про горезвісні «татарські батальйони»: «Кримські татари, як і
решта населення Криму.., саботують усі заходи німців... Можна навести ряд
фактів поведінки татар у німецькому тилу: а) в одній з підпільних організацій
Сімферополя велику роботу проводить татарська інтелігенція; б) група радянських
патріотів у лікарні постачає партизанам медикаменти; в) у двох добровольчих
батальйонах створені групи радянських патріотів, які ведуть велику роботу по
розкладанню цих батальйонів; г) командир загону добровольців, що охороняє в
Джанкої військовополонених, серед яких багато українських партизан і радянських
полонених, Саранаєв Мустафа допоміг 7 людям утекти з
табору; д) командир 154-го добровольчого батальйону Керімов
Абдулла заарештований як неблагонадійний; е) у 147-му батальйоні 76 осіб
арештовані і розстріляні як прорадянський елемент, ж) у селі Отар
Бахчисарайського району активно діє підпільна організація; з) активно діють
підпільні групи в селах Казантип, Насир
та ін. Таких прикладів активної боротьби татар з окупантами можна навести
безліч» (18) [виділено мною – Г.Б.]. *** 6 лютого 1944 року
маршал Андрій Василевський представив Йосипу Сталіну міркування щодо підготовки
та проведення Кримської операції. Остаточний задум операції полягав у тому, щоб
одночасними ударами військ 4-го Українського фронту з Перекопу і Сивашу та
окремої Приморської армії з Керченського плацдарму в загальному напрямку на
Сімферополь, Севастополь за підтримки сил Чорноморського флоту, авіації
дальньої дії і партизан розгромити 17-у армію й не допустити її евакуації з моря.
Переправа військ через Сиваш стала одним з найскладніших підготовчих заходів
фронту. 8 квітня війська 4-го
Українського фронту приступили до штурму потужних укріплень німців. Зосередивши
важку артилерію саме тут, радянське командування прагнуло створити у
супротивника враження, що головний удар буде завдано в цьому місці (19). Протягом 12 квітня 4-й
Український фронт звільнив 314 населених пунктів. Було прорвано Ішунські позиції на схід від Каркінітської
затоки, Ак-Монайські позиції біля основи Арабатської
стрілки і Біюк-Онларські позиції в центрі Криму.
Наступ пішов розгорнутим фронтом: 2-а гвардійська армія йшла західним берегом
півострова на Євпаторію; 51-а армія – через степи прямо на Сімферополь;
Приморська армія – через Феодосію південним берегом Криму, де в горах відкрито
перейшли до активних дій партизанські з’єднання. Чорноморський флот з морською
авіацією завдавали удари по морських комунікаціях противника та скупченнях його
військ і кораблів у Судаку, Алушті та Балаклаві. 13 квітня були
звільнені Сімферополь, Євпаторія та Феодосія; 14 та 15 квітня – Бахчисарай,
Судак і Алушта. Як наслідок почалося стрімке пересування радянських військ по
всіх напрямках на півдні півострова. У стані німців
зчинилася паніка. Румуни воліли здаватися в полон, німці стягувались до
Севастополя. Щоб оволодіти Севастополем, радянським військам знадобилося кілька
днів. Відступаючи, фашисти підривали і спалювали все, що тільки встигали.
Постраждало багато палаців на південному березі Криму. До 14 квітня бійці 4-го
Українського фронту захопили вже близько 20 тисяч полонених. Кримська наступальна
операція радянських військ тривала 35 днів і завершилася 12 травня 1944 року
розгромом 200-тисячної 17-ї німецької армії. Вся її бойова техніка і припаси
опинились у руках радянських військ (20). 1. Вислів публіциста
Георгія Александрова. 2. Крым
в Великой Отечественной войне 1941-1945 / Сост. В. К. Гарагуля, И. П. Кондранов, Л. П.
Кравцова. Симферополь, 1994. С. 6–7. 3. Книга Памяти Республики Крым. Том 8, с. 173. 4. Под
потерями понимаются убитые и пропавшие без вести.
Книга Памяти, том 8, с. 173. 5. Государственный
архив Российской Федерации, ф. «Особая папка Сталина», д. 65, л. 41–42. 6. Раманичев
М. Н. Невиданное испытание
// Война и общество.
1941-1945. В 2-х книгах. Москва : Наука, 2004. С. 88. 7. Там же. С.90. 8. Крым
в Великой Отечественной войне 1941-1945 / Сост. В. К. Гарагуля, И. П. Кондранов, Л. П.
Кравцова. Симферополь, 1994. С. 39. 9. Князьков
А. С. Оккупационный режим. Партизанское
движение // Война и общество. 1941-1945. В 2-х книгах. Москва : Наука, 2004.
Книга 2. С.265. 10. Российский
государственный архив социально-политической истории (далее – РГАСПИ), ф. 17, оп. 43,
д. 1043, л. 1. 11. Кондранов
И. Хроника событий // Книга
памяти Автономной Республики Крым. Том 8. Обобщающий. С.119. 12. З докладу А. Мокроусова на нараді секретарів Кримського обкому ВКП(б)
від 12.07.1942. РГАСПИ, ф. 69, оп. 1, д. 618, л. 1. 13. Там же, л. 34. 14. Сейфулаев
И. Выселение крымскотатарского
народа на основе огульных обвинений // Голос Крыма,
№ 32. 6.08.1999, с. 5. 15. РГАСПИ, ф. 69, оп. 1, д. 437, л. 35. 16. РГАСПИ, ф. 69, оп. 1, д. 758, л .6. 17. Частково, у фондах
Центрального штабу партизанського руху, Кримського обкому, Кримського штабу
партизанського руху. 18. РГАСПИ, ф. 625, оп. 1, д. 12, л. 88 об. 19. Елисеев
В. Т., Михалев С. Н. Освобождение
Правобережной Украины и Крыма // Великая Отечественная война 1941-1945.
Книга 3. С. 49. 20.
Василевский А. М. Дело всей жизни : В 2-х томах. Книга у
Інтернеті на http: //militera.lib.ru/memo/russian/vasilevsky/22.html |
ч
|
 |
|