|
Тетяна БиковаКрим у міжвоєнний період 1921-1939 рр.
СТВОРЕННЯ КРИМСЬКОЇ АСРР Після закінчення
громадянської війни і Крим опинився під владою більшовиків. 14 листопада 1920
р. був створений надзвичайний орган влади: Кримський революційний комітет (Кримревком). Провідну роль в цьому органі влади відігравали
Бела Кун та Розалія Самойлова (Землячка) (1). Побудову «нового життя»
більшовицький уряд розпочав з впровадження на півострові жорстокого «червоного
терору». Кримревком встановив на півострові режим
надзвичайного стану, який вражав навіть на тлі жахів громадянської війни.
Сучасні дослідники схиляються до думки, що під час терору 1920 – 1921 рр. в
Криму було вбито майже 100 тис. осіб (2). З весни 1921 р. перед
владою повстало питання подальшої долі півострова. Адже методи, які
застосовувалися більшовиками в соціально-економічній, релігійній та культурній
сферах, невдовзі призвели до зростання протестів мешканців Криму. Влітку та
восени 1921 р. збройний супротив населення проти влади прийняв загрозливий
характер. Для того, щоб
приборкати невдоволення каральних засобів вже було замало, а тому більшовики
вирішили замість батога використати пряник. 18 жовтня 1921 р. в Москві було
ухвалене рішення створити в межах півострова Кримську автономну республіку.
Причинами, які змусила центральний уряд створити тут республіку, можна назвати
курс більшовицької партії на світову революцію, в якому Криму відводилася
позиція «форпосту» для проникнення більшовизму до країн Сходу та намагання
приборкати національний рух кримських татар, які в подіях революції та
громадянської війни показали себе впливовою силою, здатною створити
більшовицькій партії чимало проблем. Окрім того, центральна влада намагалася
приборкати й сепаратистські явища, що могли докотитися до півострова з напівприборканої на той час України. 10 листопада 1921 р. на
І Всекримському установчому з’їзді рад було ухвалено
рішення про створення Кримської АСРР та прийнята її Конституція. Згідно
Основного закону державними мовами республіки проголошувалися російська та
татарська, Всекримський з’їзд рад – вищим органом влади,
а КримЦВК – вищим законодавчим й виконавчим органом,
який висував зі свого складу Раду народних комісарів (РНК), а для керівництва
різними галузями – народні комісаріати. Головою КримРНК
став Ю.Гавен, а головою КримРНК
– С.Саїд-Галієв. Самостійність Кримської
АСРР мала суто номінальний характер. Члени уряду республіки повинні були чітко
виконувати всі інструкції, які надходили з Москви. Місцевий сепаратизм, якій
існував у перші роки існування на півострові радянської влади, завдяки
неустанній «праці» чекістів поступово викорінювався, аж поки майже зовсім не
зник. Тобто ЦК РКП(б) проводив у Криму політику, спрямовану лише на закріплення
свого власного положення. ГОЛОД 1921 – 1923 РР. Першочерговим завданням
нової влади стала боротьба з голодом, який буяв на всієї території півострову.
Голод 1921 – 1923 рр. став насідком комплексу як об’єктивних (посуха), так і
суб’єктивних факторів – методів, за допомогою яких більшовицька влада керувала
Кримом. Політика продрозверстки, нищення селян є центральною причиною голоду.
Жорстоке вилучення продовольчих ресурсів із кримського села прирекло селян на
голод. Досить довго центральна влада не визнавала Крим голодуючим регіоном, і
цей факт мав трагічні наслідки. Ознаки катастрофи
з’явилися в другій половині 1921 р. У листопаді були зафіксовані перші смертні
випадки. В цілому за листопад – грудень 1921 р. голодною смертю загинуло
близько 1,5 тис. осіб (3). Далі стан справ лише погіршувався. У 1922 р.
голодувало понад 60 % населення Криму (4). На першому етапі з
листопаду 1921 – по квітень 1922 рр., допомога голодуючим була зовсім
недостатньою й погано організованою. І лише починаючи з середини 1922 р. Криму
почала надаватися продовольча допомога як Україною й РСФРР, так і низкою
закордонних організацій: Американською адміністрацією допомоги (АРА),
Міжнародним комітетом робітничої допомоги голодуючим в Радянській Росії (Міжробдоп), єврейським «Джойнтом»,
місією Фрітьофа Нансена,
американськими квакерами, німецькими менонітами, закордонними татарськими та
мусульманськими благодійними товариствами тощо. Голод став гуманітарною
катастрофою для всього кримського населення. Загальна кількість тих, хто
загинув в Криму в 1921 – 1923 рр., за різними оцінками, коливається між цифрами
100 – 110 тис. осіб (15 % населення півострову), більшість з яких складали
кримські татари (5). Більший відсоток загиблих татар пояснюється тим, що голод
найбільш сильно торкнувся гірських та передгірських районів Криму, де більшу
частину населення складали татари, які мали мінімальні ділянки землі та не вели
зернового господарства. Наслідки голоду давали про себе знати ще не один рік, і
остаточно були ліквідовані лише наприкінці 20-х років. ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ Російська імперія була
багатонаціональною державою. Ігнорування національного питання призвело як до
загибелі самої імперії, так й до поразки Білого руху в ході громадянської
війни. Натомість більшовики, після остаточного утвердження на півострові у 1920
р., мусили за всяку ціну вирішити національне питання. На порядку денному
новоствореного Кримревкому постало завдання
опанування національно-визвольного руху кримських татар й включення їх у
«розбудову радянської держави». Методом вирішення цього питання стала політика
коренізації. Першим кроком у цьому напрямку стало проголошення в межах Кримського
півострова автономної республіки із найширшим залученням татар до державного
управління. 10 лютого 1922 р. з’явився декрет ЦВК та РНК Кримської АСРР про
коренізацію органів влади та управління. Терміну «коренізація» ще не існувало,
і його назвали «декретом про татаризацію». ХII з’їзд РКП(б) в 1923
р. офіційно проголосив необхідність проведення в національних республіках
політики коренізації, тобто забезпечення в них пріоритету національних мов,
широкого використання їх у діловодстві радянських установ, засобах масової
інформації, культурно-просвітницьких установах, першочергового висування на
керівні посади осіб корінної національності, які вільно володіли своєю мовою
(6). Коренізація розглядалася як ефективний засіб для «перетягування» населення
національних регіонів (передусім це стосувалося селян) на бік радянської влади.
В межах Кримської республіки коренізація набула форму татаризації. Під час голоду реальні
кроки в кампанії коренізації були майже непомітні. Проте після подолання його
наслідків коренізація почала впроваджуватися більш інтенсивно.
Головними напрямками татаризації стали: залучення
татар до рад всіх рівнів, наповнення татарськими кадрами всіх установ та
організацій, створення мережі національних районів, а в них національних
сільських рад, створення мережі національних шкіл І-го та ІІ-го ступеню, на
державному рівні проводилася підготовка національних кадрів (для досягнення
цього вводилися квоти на місця в технічних школах, технікумах, вищих навчальних
закладах до 35 %), поширювалося втягнення представників татарського народу до
великої промисловості та ін. Попри фінансові
ускладнення в Криму протягом 20-х рр. було відкрито 348 татарських національних
шкіл І-го ступеня (43,7 % від їх загальної кількості) та 12 татарських
національних шкіл ІІ-го ступеня (23 %) (7), створено 67 татарських хат-читалень, 8 татарських дитячих будинків (8), почали
виходити татарськомовні газети «Новий світ» («Ені дунья») та «Юна сила» («Яш къуввет») (9). Проте з другій половині
1920-х рр. політика татаризації зазнала корінних
змін. З одного боку з високих трибун керівники республіки висловлювалися за її
посилення, але, з іншого боку, за допомогою каральних органів уряд проводив
планомірне згортання реальної татаризації. Так, якщо
у 1927 р. серед голів сільрад кримські татари складали 45,3 %, то в 1939 р. –
37 % (10). На противагу кримським татарам московський уряд зміцнював позиції
переселенців. 4 червня 1937 р. ІХ
Надзвичайний з’їзд рад Кримської АРСР прийняв нову Конституції автономії, в
якій вже не було згадок про державну мову та інші атрибути коренізації. Більш
того. 20 червня 1938 р. бюро Кримського обкому ВКП(б) прийняло рішення про
використання в татарський мові кирилиці. Таким чином про реальну татаризацію можна було вже забути. ПРОЕКТ ЄВРЕЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ Переселенська кампанія
євреїв до Криму, спрямована на заснування більшої кількості єврейських сіл,
стала одним з найбільш масштабних заходів нової влади на півострові. Кримський
проект мав й міжнародний аспект, адже дозволяв СРСР протистояти Великій
Британії, позбавивши її престижу єдиної захисниці й покровительки євреїв. Для реалізації цього
проекту рішенням політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1924 р. був створений державний
Комітет із земельного облаштування трудящих євреїв (КОМЗЕТ) на чолі з П.Смідовичем (11). Відразу ж після свого заснування КОМЗЕТ
прийняв постанову «Про відведення 40 тис. десятин землі в Криму
переселенцям-євреям». Зі свого боку московський центр «порекомендував»
кримському керівництву розглянути питання щодо переселення євреїв на півострів. Плани московського
центру були неочікуваними для кримських керівників. Проте спочатку керівники
Криму погодилися прийняти до себе еврєєв-імігрантів.
Проте підтримавши московську ініціативу, кримські керівники зазначили, що
переїзд до Криму євреїв є можливим лише після того, як землею буде наділене
кримськотатарське селянство. Тим не менш, центральне
керівництво взагалі не вважало потрібним рахуватися з інтересами безземельного
кримськотатарського селянства. У другий половині 1924 р. кримському керівництву
були «спущені» нові плани з єврейського переселення. Згідно розробленого КОМЗЕТом плану відділенням цієї організації доручалося
розпочати переселення до Криму з «меж осілості» 100 тис. єврейських родин (12) Гострота ситуації
продовжувала наростати, адже заходи зі створення в Криму єврейської автономної
республіки наразилися на запеклий опір керівництва півострова на чолі з В.Ібраїмовим, якій закликав татар самостійно розселюватися
на тих землях, які були вільними. Непоступливість у
питанні єврейської колонізації остаточно вирішила долю Велі
Ібраїмова. Цілеспрямований захист інтересів
кримськотатарського населення не могли не викликати роздратування у вищого
партійного керівництва. «Справою» Ібраїмова зайнялася
Центральна контрольна комісія ЦК ВКП(б), й в січні 1928 р. В.Ібраїмов
був заарештований, а потім, після «показового» судового процесу, страчений. Після повалення голови
кримського уряду переселення євреїв до Криму набуло більшого розмаху. Вже 13
серпня 1928 р. президія ВЦВК ухвалила нову постанову про додаткове надання в
Криму для єврейських переселенців 109 тис. гектарів землі. Проте з 1929 рр.
характер єврейського переселення та його організаційні форми суттєво змінилися.
У зв’язку з Великою депресією, яка вразила світову економіку, були значно
скорочені обсяги фінансування кримського проекту з боку «Агро-Джойнта». До того ж центральна влада переконалася у тому,
що незважаючи на репресії серед кримської партійно-радянської еліти, продовжує
існувати жорсткий спротив будь-якій, навіть потенційній, зміні характеру
Кримської автономії. Цілком можливо, що саме під впливом цього чинника замість
«кримського проекту» народився на світ новий – «біробіджанський проект». Внутрішні й зовнішні
чинники спричинили тиху смерть кримського проекту вже на початку 30-х років.
Остаточним його проявом ще можна вважати організацію в 1932 р. в Кримській АСРР
Фрайдорського єврейського національного району. 1
червня 1938 р. постановою президії КримЦВКу комісія
по землеустрою євреїв була ліквідована, а програма по їх переселенню до Криму
закрита. ТЕРОР ПРОТИ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ (1928 – 1930 РР.) Початок
широкомасштабних репресій в Криму проти кримськотатарської інтелігенції
розпочався у 1928 р., коли був заарештований та репресований Велі Ібраїмов. 23 – 28 квітня 1928 р.
в Сімферополі проходив процес, якій став знаковим в історії Криму. Під суд були
віддані 16 осіб, які були звинувачені в антирадянській контрреволюційній
діяльності. Вирок, який виніс суд, був суворим: 15 підсудних отримали різни
строки позбавлення волі, а колишнього голову КримЦВКу
Велі Ібраїмова засудили до
розстрілу. Страта Велі Ібраїмова
стала відправною точкою репресій у Криму. 1 серпня 1928 р.
Оргбюро ЦК під головуванням В.Молотова розглянуло
питання про роботу і стан Кримської партійної організації. Постанова ЦК ВКП(б)
від 8 серпня 1928 р. «Про роботу Кримської партійної організації» звинуватила
кримський обком у викривленні класової лінії й сприяла розгортанню нової хвилі
політичних репресій у Криму, організації політичних «показових» процесів проти
видатних представників національного руху та колишніх членів партії Міллі Фірка. Поштовх до активної
фази репресій надала телеграма, яка надійшла до Кримського обкому РКП(б) від
голови ОДПУ В.Менжинського 10 грудня 1928 р. В цієї
телеграмі Кримський обком повідомлявся про те, що в Москві розроблялася «велика
справа Міллі Фірка (63 особи) по звинуваченню у
контрреволюції…, боротьбі проти переселення євреїв в Крим, питанні колонізації
тощо» (13). Окремо зазначалося, що всі справи стосовно мілліфірківців,
які знаходилися «у розробці» у кримського ДПУ, треба оформити таким чином, щоб
вони «вкладалися» у загальну концепцію справи, що готувалася в Москві. В грудні 1928 р.
відбувся процес над так званими мілліфірківцями, в
ході якого було засуджено 63 особи (14). За «Справою Міллі Фірка»
було репресовано немало державних діячів, громадських працівників,
представників науки та культури. За даними іноземних дослідників в 1928 – 1930
рр. було репресовано близько 3,5 тис. осіб (15). Активно використовувалася
«чистка» кримських органів влади, які, згідно доповіді Комісії ЦК ВКП(б), були
вщент «засмічені» найрізноманітним «ворожим
елементом». Крім того, з органів влади активно вичищалися «неперевірені»
кримські татари, яких звинувачували у «буржуазному націоналізмі» (16). В 1929
р. були проведені чергові вибори до рад. У результаті цих виборів склад КримЦВКу оновився на 89,5 %, президії ЦВКу
– на 46,7 %. Склад сільрад оновився на 68,3 %, голів сільрад – на 47,8 % (17).
Майже повністю було оновлено керівництво районних і обласного комітетів ВКП(б).
З жовтня 1928 р. по квітень 1929 р. партійна організація Криму поповнилася на 1
388 осіб. Завдяки цьому склад обласного й районних комітетів партії оновився
відповідно на 75 й 62 відсотки (18). Таким чином, на початку
1930-х рр. більшовицька влада рапортувала про те, що в республіці відбувся не
тільки розгром «веліібраїмовщини», «мілліфірковщини» та «буржуазно-націоналістичних відхилень»,
але й «оздоровлення кримської партійної організації». ПОЛІТИКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ У КРИМСЬКІЙ АРСР Кампанія колективізації
в Криму розпочалася після арешту В.Ібраїмова. Вона
розгорталася за вказівками вищих органів влади країни й супроводжувалася
масовими «розкуркуленнями», здійснюваним під егідою ДПУ. Нормативною базою
репресій стала постанова ЦВК й РНК СРСР від 1 лютого 1930 р., згідно з якою
крайовим (обласним) виконавчим комітетам й урядам автономних республік було
надано право застосовувати «всі необхідні засоби боротьби з куркульством аж до
повної конфіскації майна куркулів й виселення їх з-за межи районів й країв
(областей)» (19). Лейтмотивом постанови, була та думка, що колгосп, звичайно,
справа добровільна, але ті, хто не йде до лав колгоспів, є ярими ворогами
радянської влади. Відповідно міркувань
більшовицької влади Крим був «заполонений» куркулями: серед селянських
господарств було виділено 15 % таких, які відносилися до «куркульських» (20).
Всі так звані куркулі були поділені на три категорії. Селяни, яких відносили до
першої категорії, заарештовувалися, їх справи проходили по лінії ДПУ (по цій
графі в 1930 р. в Криму проходили 1 012 особи (21)). Ті, кого залічували до
другої категорії, примусово висилалися у малонаселені райони СРСР (зі різними
підрахунками за межі півострову були виселені від 35 до 40 тис. селян (22)). Решта
селян, котрі підпадали під розкуркулення, переселялися в межах свого району на
гірші землі. Всього в Криму на 1 березня 1930 р. було розкуркулено 2 682
господарства (23). Якщо взяти за середню розмір родини в межах 3 – 4 осіб, це
складає близько 10 тис. осіб. Селяни, як могли,
намагалися боротися з насильницькою колективізацією. На початок лютого стан
справ на селі настільки загострився, що з’явилася потреба у допомозі ОДПУ.
Каральні заходи зломили опір селян колективізації. Якщо на 1 жовтня 1930 р. колгоспи
в Криму об’єднували майже половину господарств, то наприкінці 1932 р. поза
колгоспами залишилося всього 15 % дворів (24). Кримські села втратили тисячі
працьовитих хазяїв, яких було заарештовано, розстріляно або заслано до
віддалених районів країни. Колективізація призвела
до розорення сільського господарства та стрімкого падіння усіх його показників.
Радикальні зміни на селі призвели до занепаду сільськогосподарського
виробництва й перебоїв з постачанням міст. На тлі кризи 1932 – 1933 рр. на
півострові розпочався голод. На відміну від України тут він не досяг того
жахливого розмаху, але все рівно удар його був нищівним. ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ В КРИМСЬКІЙ АСРР На VI Всекримському з’їзді рад у квітні 1929 р. було прийнято
постанову про впровадження до життя на півострові курсу на індустріалізацію та
затверджено перший п’ятирічний план розвитку народного господарства. Найбільшої
уваги приділялося питанням розвитку промислового сектора економіки Кримської
АСРР. Проте з самого початку
індустріалізації проявилися проблеми, які в подальші роки тільки прогресували:
недовиконання промислово-фінінсових планів, зростання
бюрократизму радянського, господарчого й компартійного апаратів, байдужість
керівників підприємств до потреб робітників, що призводило до величезної
плинності кадрів (передовсім татарського населення), відставання у вирішенні
соціальних проблем (перш за все у житловій сфері). Не зважаючи на це
державне та компартійне керівництво республіки продовжувало підтримувати курс
на індустріалізацію. Для цього використовувалися як економічні, так й політичні
тиски, перш за все тиск репресивно-карального
апарату, який активно шукав, а головне, знаходив, «ворогів» радянської
індустріалізації в Керчі, Севастополі та інших промислових центрах Криму. Планування, контроль,
організація соціалістичного змагання та інші фактори дозволили (хоча й далеко
не в повному обсязі) виконати завдання першої п’ятирічки к 1932 р. Питома вага
промислової продукції до кінця цього року склала 70 %, що свідчило про факт
перетворення Криму з аграрного в
індустріально-аграрний (25). Наприкінці 30-х років,
виходячи з нових концепцій прийнятих радянським урядом, економіку країни почали
переводити в режим найбільшого сприяння військовим потребам. На ХХІ Кримській
партійній конференції (лютий 1940 р.), між іншим, зазначалося, що за поточний
період був досягнутий значний підйом економіки. З огляду на зростання загрози
війни центральне значення для півострова набуло питання щодо модернізації та
мобілізації роботи промисловості. На партійні організації тепер покладались
обов’язки задоволення всіх потреб промисловості й транспорту, вимагалося
підвищити кількість вироблених бойових літаків. Особливі засоби приділялися
нарощуванню боєздатності Чорноморського флоту (26). Країна готувалася до
війни… ВЕЛИКИЙ ТЕРОР В КРИМУ (1937 – 1938 РР.) Наприкінці 20-х – на
початку 30-х рр. по півострову прокотилися численні хвилі репресій. Проте
найбільш страшних форм терор держави проти свого народу набув під час «Великого
терору», коли країну захлиснув шквал репресій. Якщо 1937 р. почався з
переслідувань троцькістів, дворушників, тобто за партійною ознакою, то з літа
репресії прийняли характер винищення людей за національною ознакою. В серпні
1937 р. наркомом внутрішніх справ СРСР М.Єжовим було
видано ряд наказів на виявлення ворогів народу серед поляків, німців, латишів,
румун, фінів, болгар, естонців, македонців, греків, іранців, афганців,
китайців. Вказівки з Москви в
Криму були прийняти до виконання: розпочалися масові арешти. На багатьох людей
ніяких матеріалів співробітники НКВС не мали. Тому їх заарештовували на
підставі національності, а вже потім шукали звинувачення. Найчастіше в
документах писались звинувачення у шпигунській діяльності чи шкідництві на
виробництві або сільському господарстві. Хвиля терору в ті роки
винищила чималу частину й кримськотатарського народу. Ще в кінці 1936 р.
органами НКВС було сфабриковано справу «групи Самединова»,
яку по документам провели як національну (в справі проходили переважно кримські
татари) – А.Самединов, Б.Чогар,
І.Тархан, Б.Умеров, М.Бекиров, Т.Бояжиєв та ін. Їх
звинуватили у належності до контрреволюційної пантюркистської
націоналістичної організації, яка буцімто ставила за мету повалення радянської
влади, відокремлення Криму від СРСР і відновлення буржуазно-націоналістичного
ладу (27). Особливо відчутними для
кримськотатарського народу стали репресії щодо інтелігенції. Було розстріляно
багато вчителів, письменників, художників, композиторів. «Організації», які
складалися з «ворогів народу» викривалися в театрах, редакціях газет, музеях,
бібліотеках, закладах освіти (причому в останніх заарештовували як педагогів,
так й студентів). В роки «Великого терору» в Криму не залишилося навіть
дрібного села, де когось би не заарештували. З плином часу жах
репресій набував ще більшого розмаху, захоплюючи все нові и нові жертви.
Невдовзі дійшла черга й до військових. В різних містах півострову «викривалися»
ворожі організації, які звинувачувалися у
антирадянській діяльності. Проте з літа 1938 р.
почали з’являтися нові тенденції. Менш стало арештів, багато слідчих перестали
бути настільки «прискіпливими» у «пошуках» злочинів заарештованих. На другу
половину року приходиться лише 37 % всіх арештів (28). 17 листопада 1938 р.
політбюро ЦК ВКП(б) затвердило постанову РНК та ЦК ВКП(б) «щодо арештів,
прокурорському нагляді та ведінні слідства». Це стало офіційним початком
згортання терору. Прокуратурі було дано доручення більш прискіпливо перевіряти
реальність звинувачень та постанов про арешти. Органам НКВС «нагадали» про необхідність
виконувати карний кодекс. «Великий терор» закінчувався. Бездоганної статистики
щодо кількості жертв цих репресій не існує до цього дня. Арешти 1937 – 1938 рр.
призвели до практично повного оновлення керівництва партією, державою, народним
господарством, армією. По суті створилася інша управлінська еліта. На місце
репресованих прийшло нове покоління. Як правило це були досить молоді люди –
наркомами та директорами ставали по більшої мірі тридцятирічні. Тобто ті, хто
вже був «вірно» вихований радянськими «партією та урядом». В подальші роки
«викриття ворогів народу» в Криму продовжувалося, проте до початку Другої
світової війни воно вже не досягало таких масштабів. 1.Ревкомы Крыма. – Сборник документов и материалов. – Симферополь, 1968. – С. 21. 2.Соколов Д. Очерки по истории политических репресий в Крыму. – Севастополь, 2009. – С. 19; Верстюк
В. Якими були наслідки червоного терору в Криму 1930 – 1921 рр. // Крим: шлях
крізь віки. – К., 2014. – С. 283. 3.ДААРК. – Ф.-Р. 151. –
Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 172. 4.Зарубин В.Г., Зарубин
А.Г. Голод в Крыму (1921 – 1923) // Клио (Симферополь). – 1995. - № 1
- 4. – С. 35. 5.Пащеня В.М. Этнонациональный вопрос в государственном строительстве Крыма в первой половине ХХ в. (1900 – 1945 гг.) // Культура народов Причерноморья. – 2006. -
№ 90. – С. 13. 6.Двенадцатый съезд РКП(б). Стенографический отчёт. – М., 1968. – С. 691 – 697. 7.ДААРК. – Ф.Р.-460. – Оп. 3 – Спр. 10. – Арк. 71. 8.Там само. – Оп. 2. – Спр. 26. – Арк. 90. 9.Надинский П.Н. Борьба крымской парторганизации за восстановление
народного хозяйства (1921 – 1925 гг.) // Борьба большевиков за упрочение советской власти, восстановление и развитие народного хозяйства Крыма. – Симферополь, 1958. – С.
153. 10.Якубова Л. Як
здійснювалася політика коренізації в Криму? // Крим: шлях крізь віки. – К.,
2014. – С. 287. 11.Віктор Даниленко.
Коли і як виникла ідея єврейської автономії в Криму? // Історія Криму у
запитаннях та відповідях. – К., 2015. – С. 356. 12.Пащеня В.Н. Проблемы обустройства и развития еврейского населения в Крыму в 1920-е гг. //
Сборник выступлений на научных конференциях, публикаций в журналах по истории Украины и Крыма. – С. 226. 13.ДААРК. – Ф.-П.1. – Оп. 1. – Спр. 770. – Арк. 84. 14.Хаяли Р. Репрессивна политика советского государства в отношении крымских татар (1921 –
1941 гг.) // З архівів ВЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 2009. - № 1. – С. 75 – 76. 15.Хвіст В.О. Кримські
татари та радянська влада в 1920 – 30-х рр. // Вісник аграрної історії.
Науковий журнал. – Вип. 10. – К., 2015. – С. 95 – 96. 16.Очерки истории Крыма. – Ч. ІІІ. – Симферополь, 1964. – С. 72. 17.Там само. 18.Очерки истории Крымской областной партийной организации. – Симферополь, 1981.
– С. 125. 19.Цит. за кн.: Тепцов В. В дни великого перелома. История коллективизации, раскулачивания и крестьянской ссылки в России (СССР) в письмах и воспоминаниях: 1929 –
1933 гг. – М., 2002. – С. 139. 20.Хазанов Г.И. Партийная организация Крыма в борьбе за победу колхозного строя. // Борьба большевиков за упрочение советской власти, восстановление и развитие народного
хозяйства Крыма. – С. 202. 21.Омельчук Д.В., Акулов М.Р., Вакатова Л.П., Шевцова Н.Н., Юрченко С.В. Политические
репрессии в Крыму (1920 –
1940 годы). – Симферополь,
2003. – С. 38. 22.Крим в етнополітичному вимірі. – С. 199. 23.Змерзлий Б. Деятельность советских административных органов по подрыву экономической базы Русской православной
церкви в Крыму в конце
1920-х годов. // Крымский архив. – 2000. - № 6. – С. 280. 24.Очерки истории Крымской областной партийной организации. – С. 134, 139. 25.ДААРК. – Ф.-Р.652. –
Оп. 10. – Спр. 250. – Арк. 5. 26.Грабовський С.,
Лосєв І. Azat Qirim чи
колонія Москви? Імперський геноцид і кримська революція. – К., 2017. – С. 54. 27.Омельчук Д.В., Акулов М.Р., Вакатова Л.П., Шевцова Н.Н., Юрченко С.В. Политические
репрессии в Крыму (1920 –
1940 годы). – С. 67 – 68. 28.Омельчук Д.В., Акулов М.Р., Вакатова Л.П., Шевцова Н.Н., Юрченко С.В. Политические
репрессии в Крыму (1920 –
1940 годы). – С. 137 |
ч
|
 |
|