Мустафа Джемілєв

Крим і кримські татари: вчора і сьогодні

Запропонований до уваги читача випуск журналу присвячений історії Криму та його корінного народу — кримських татар.

Після депортації кримських татар у 1944 році рішеннями компартійних і совєтських органів упродовж короткого часу було здійснено тотальну зміну назв міст, сіл, районів Криму, які вказували на їх взаємозв’язок з історією, культурою або релігією кримських татар. Знесені практично всі пам’ятки історичної культури. Не пожаліли навіть мусульманські цвинтарі.

Окремі пам’ятки, що збереглися дивом, використовувалися або для господарських потреб, або, покинуті без нагляду, вони за десятиріччя перетворилися на руїни. Винятком став тільки Ханський палац, який набув статус музею. Це було зроблено для ведення антикримськотатарської пропаганди та демонстрації «паразитичного характеру Кримського ханства». Вціліла також соборна мечеть «Хан-Джамі» в Євпаторії, перебудована під музей атеїзму.

Тоді ж почалося масштабне переписування історії Криму. Рішенням Кримської філії Академії наук СРСР історикам віднині наказувалося про кримських татар та інших етносах, виселених із Криму, говорити лише в негативному контексті, підкреслювати «прогресивне значення» приєднання Криму до Російської імперії в 1783 році та взагалі підкреслювати, що Крим є «споконвічно російською територією».

Лише після початку повернення кримських татар на свою історичну батьківщину наприкінці 1980-х, яке збіглося з демократизацією країни, у дослідників з’явилася можливість вивчення тих сторінок історії кримських татар, які довгі роки фальсифікувалися або замовчувалися.

Об’єктивне історичне знання необхідно не тільки для розуміння минулого, але й сьогодення. Цю тезу яскраво демонструє історія кримськотатарського народу останніх 240 років…

У перші роки після першої окупації Криму російськими військами кримські татари прагнули домогтися визволення своєї країни шляхом воєнного опору. Але в народу Криму, розореного під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр., зрадженого своїм останнім ханом Шагін Гіреєм, якому Катерина II обіцяла повну незалежність Кримського ханства як від Османської імперії, так і від Росії, уже не було досить сил для успішного спротиву колонізаторам.

На той час Росія, яка встигла анексувати величезні території своїх більш слабких сусідів, мала великий досвід придушення опору поневолених народів. Декілька повстань кримських татар були також жорстоко придушені; десятки тисяч людей знищені російською армією просто для залякування. Для зміцнення свого панування в Криму Росія повторила, але в більш інтенсивній формі, методи, якими вона користувалася після завоювання Казанського та Астраханського ханств.

Через своє географічне розташування та природні умови Кримський півострів мав для Російської імперії набагато більше значення, ніж усі землі, анексовані нею раніше. Головним у стратегії Росії щодо Криму було якомога швидше витіснити корінне населення та заселити переселенцями зі внутрішніх губерній, оскільки державним мужам імперії не доводилося розраховувати на те, що вільні кримці стануть слухняними російськими підданими та швидко примиряться з її кріпосницькими засадами.

Для здійснення цією мети застосовувався широкий арсенал відпрацьованих методів:

терор і систематичні грабежі мирного населення;

захоплення царськими вельможами найбільш родючих земель і витіснення кримських татар на непридатні для господарювання території, тобто позбавлення їх засобів до існування;

груба наруга над релігійними почуттями, що було найбільш чутливим для кримських татар, глибоких вірян.

Використовувались і спеціально підготовлені агенти, які під виглядом мусульманських священнослужителів поширювали начебто від імені турецького султана заклик до кримських татар переселитися на землі єдиновірної Османської імперії.

Почалася масова еміграція, яка тривала довгі роки, то посилюючись, то послабляючись залежно від посилення або намагань лібералізації політики Росії щодо кримських татар. Свого апогею еміграція досягла в роки та після Кримської війни 1856–1861, коли російська адміністрація, намагаючись виправдати свою ганебну поразку «зрадою» кримських татар, різко посилила репресії проти них.

Через сто років після захоплення Криму Росією почалася активна громадська діяльність публіциста та видавця Ісмаїла Гаспринського (Гаспрали). Його реформи та починання не були орієнтовані на територіальне визволення Криму від колонізаторів. Це було в тих історичних реаліях неможливо, а ставило за мету:

радикальне реформування системи освіти кримських татар та інших мусульманських народів імперії;

культурне відродження та об’єднання колоніальних народів;

сприяння інтеграції ісламської культури з західною;

підготовку висококваліфікованих кадрів у всіх сферах життя;

залучення мусульманських народів у ділове, культурне та політичне життя імперії.

Ці ідеї широко пропагувалися в заснованій Ісмаїлом Гаспрали в Бахчисараї в 1883 році та редагованій ним до кінця свого життя (1914 р.) першій та єдиній упродовж понад 20 років у Російській імперії мусульманській газеті «Терджиман», у сотнях організованих і реформованих ним новометодних шкіл.

Навколо газети «Терджиман» та її редактора концентрувалися найкращі сили інтелігенції мусульманських народів імперії, що народжувалася в той час. Саме вони після лютневої революції 1917 р. очолили свої національно-визвольні демократичні рухи, але пізніше, у роки сталінської диктатури, були повністю знищені.

На початку ХХ століття в Криму почала зароджуватися хоча й неопозиційна ідеям Ісмаїла Гаспрали, але більш радикальна та революційна течія національного руху кримських татар, яка концентрувалася навколо депутата Державної думи Росії Решата Медієва та газети «Ватан хадимі» («Слуга вітчизни»), що видавалася ним у Карасубазарі з 1907 р. До того самого періоду треба віднести деяку активізацію кримськотатарської діаспори в Туреччині серед студентів — кримських татар, що там навчалися. Створена ними підпільна організація «Ватан» підтримувала постійний зв’язок зі земляками в Криму, поширювала серед них нелегальну літературу.

Отже, напередодні лютневої революції 1917 р. кримськотатарський національний рух мав досить сильні інтелектуальні та революційно-демократичні кадри, які могли на свої землі організувати та очолити структури влади.

26 листопада 1917 року національний з’їзд представників кримськотатарського народу — Курултай — оголосив Кримську народну республіку. Хоча Конституція республіки гарантувала рівність усіх громадян незалежно від національності та віросповідання, захист майнових і політичних прав усіх людей, що проживають у Криму, у руському друці Криму не припинялися залякування обивателів погрозами татарської «диктатури».

Лише незначна частина російських офіцерів, що усвідомили загрозу більшовицької небезпеки, пішла на тісну співпрацю з обраним Курултаєм урядом та увійшла до організованої ним військової структури — Штабу кримських військ. У цих умовах головними союзниками кримських татар були українські організації в Криму та Україна, яка оголосила свою незалежність у листопаді 1917 р. Молода республіка намагалася об’єднати розпорошені сили національних окраїн перед загрозою реставрації імперії, але була занадто слабкою навіть для оборони власної незалежності.

У підсумку військові формування кримських татар — ескадрони — опинилися єдиною силою в Криму, яка протистояла ордам більшовиків, що насувалися. Сили були занадто нерівними. Під час вирішальної півтораденної битви під м. Бахчисараєм 12–13 січня 1918 р. ескадрони були розбиті військами більшовиків Чорноморського флоту та червоноармійцями, що багаторазово перевищували сили кримськотатарських формувань.

Очільник Кримської демократичної республіки Номан Челебіджихан був заарештований, і 23 лютого 1918 рр. розстріляний у севастопольській тюрмі. Кримські татари відповіли повстаннями проти більшовиків, захопленням і розстрілом у квітні 1918 р. усього складу створеного більшовиками уряду Республіки Тавриди на чолі з головою Раднаркому А. Слуцьким.

Після остаточного утвердження совєтської влади в Криму в жовтні 1921 р. була створена Кримська автономна совєтська республіка, що адміністративно входила до складу Російської Федерації. Офіціоз російського народного комісаріату в справах національностей — газета «Життя національностей», — коментуючи заснування республіки як відновлення національної державності кримських татар як відшкодування за багаторічну злочинну політику царизму проти цього народу, водночас відкрито визнала пропагандистське значення цього акту.

За задумом більшовицьких лідерів заснування національно-територіальної автономії кримських татар мало продемонструвати народам Сходу, якою справедливою є совєтська влада. Цією обставиною і, мабуть, ще й тим, що совєтська влада не відчувала себе такою, що утвердилася досить міцно, пояснюється її порівняно ліберальна політика щодо кримських татар у перші 7–8 років встановлення режиму.

Страшний голод 1921–1923 років забрав життя приблизно 100 тис. мешканців Криму, понад 60 % яких становили кримські татари. Центральний виконавчий комітет Криму на чолі з Велі Ібраїмовим за сприянням колишніх членів національної партії кримських татар «Міллі-Фірка», що посіли деякі посади в цьому уряді, досяг певних успіхів у розвитку економіки та національної культури Криму.

Але скоро послідкували репресії. Після розстрілу в травні 19128 р. Велі Ібраїмова почалося знищення політичних діячів та інтелігенції кримськотатарського народу. Отже, совєтська влада в 30-ті роки продовжила, але в ще більш жорстокій формі, «очищення» Криму від його корінного народу. А Друга світова війна стала лише приводом для повного завершення цієї злочинної політики.

Тотальна депортація 1944 року та початок геноциду кримських татар за місяць після повернення до Криму совєтських військ перевершили найгірші очікування. Можна припустити, що національний рух кримських татар за повернення на батьківщину та поновлення національно-територіальної автономії почався відразу ж після 18 травня 1944 р., фатального дня їх виселення.

Але більш правильно вважати початком руху середину 50-х років, тому що в умовах надзвичайно жорсткого сталінського режиму, масової загибелі людей від голоду, хвороб і заважкої праці в місцях спецпоселень у перше десятиріччя після депортації жодних можливостей для будь-якого організованого політичного руху не було.

Ці можливості, хоча й дуже обмежені, з’явилися лише після засудження на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 р. частини злочинних вчинків сталінського режиму, зокрема, практики депортації цілих народів зі своїх територій. Прийнятий 28 квітня 1956 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР проголосив про звільнення кримських татар з-під гласного адміністративного нагляду органів МВС, але оговорював, що вони не мають права повертатися в місця колишнього проживання.

Відтоді кримські татари з наростаючою інтенсивністю починають надсилати до вищих державних інстанцій колективні та індивідуальні листи та звернення з клопотанням про поновлення справедливості щодо свого народу. Тон звернень кримських татар, особливо в перші роки, був максимально лояльним, витриманим у комуністичному дусі.

Водночас у містах і селах, де мешкали кримські татари, були створені ініціативні групи, завданням яких було:

проведення регулярних зібрань співвітчизників з метою роз’яснення цілей та завдань національного руху;

інформування про події, пов’язані з проблемою кримських татар;

збір підписів під всенародними зверненнями, що направлялися до різних інстанцій;

збір коштів для направлення делегації до Москви;

надання допомоги родинам репресованих;

тощо.

Незабаром у кримськотатарському національному русі почало виокремлюватися за закріплювати за собою провідне становище більш радикальне крило, яке дотримувалося принципово іншої стратегії та поглядів на перспективу поновлення прав народу. Більшість авторитетних фігур національного руху становили ветерани війни та партизанського руху в Криму. Вони виходили з того, що проблема повернення народу та поновлення автономії може вирішуватися лише в тому разі, коли керівництво країни переконається в повній лояльності кримських татар до совєтської влади та до комуністичної партії.

Представники цього більш молодого та радикального спрямування вважали, що на справедливе рішення проблеми можна розраховувати лише за умови трансформації або повної заміни тоталітарної совєтської системи на демократичну форму правління. Тому найбільшого переслідуванням із боку влади зазнавало саме це крило національного руху. Хоча часто зазнавали виключення з партії, звільнення з роботи, адміністративне та кримінальне переслідування й активісти консервативного прокомуністичного крила руху, чия активність перевищувала терпимі режимом межі.

Перші політичні процеси проти активістів національного руху почалися в 1961 р. зі звинувачень в антисовєтській агітації та пропаганді. Але оскільки вони незабаром почали привертати пильну увагу Заходу, то влада частіше за все засуджувала активістів за надуманими та сфабрикованими звинуваченнями. Арешти та суди учасників національного руху різко почастішали після введення в кримінальні кодекси республік СРСР у червні 1966 р. нових статей, що передбачали покарання за «наклеп на совєтський лад», під які можна було легко підвести будь-які документи кримських татар із критикою національної політики держави.

Були встановлені тісні контакти з правозахисними колами в Москві, які з великою симпатією ставилися до руху кримських татар і намагалися надати їм всебічну допомогу, виступали з відкритими протестами проти переслідувань активістів кримськотатарського руху. Їх квартири були так би мовити опорними пунктами активістів кримськотатарського руху, що прибували до Москви.

Тут варто зазначити особливу роль українського правозахисника Петра Григоренка, який мешкав у Москві та згодом став всесвітньо відомим. Уперше він дізнався про проблему кримських татар від свого друга — письменника О. Костеріна, автора численних листів і звернень на захист прав репресованих народів. Григоренко до кінця життя залишався надійним другом і помічником нашого народу, заслужив за це одну зі страшних кар совєтського режиму — п’ятирічне ув’язнення в психіатричній спецлікарні МВС. Він був висланий з СРСР після звільнення та перебував у США, але до останніх днів від себе особисто та очолюваної ним Української Гельсінської групи і далі звертався до Президента США та в міжнародні організації з закликами сприяти звільненню кримськотатарських політв’язнів.

У вересні 1967 р. після багатотисячних демонстрацій у Ташкенті були опубліковані постанови та Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Там серед іншої класичної демагогії щодо безлічі прав, які мають «татари, що раніше проживали в Криму», у місцях, куди вони були вислані, йшлося і про право кримських татар віднині проживати на всій території Совєтського Союзу.

Внаслідок прийняття цих актів сотні кримськотатарських родин почали виїжджати до Криму. Однак влада Криму отримали відповідні «роз’яснення» про те, що Указ опублікований виключно для нейтралізації «імперіалістичної пропаганди» й що право проживати на всій території країни зовсім не означає права переселятися до Криму.

Тому влада почала вживати енергійних заходів із виселення кримських татар, що поверталися. Нормою поведінки щодо кримських татар стали відмови в нотаріальному оформленні придбаних будинків, прописці та працевлаштуванні, а потім після декількох штрафів за проживання без прописки судові процеси зі звинуваченням у порушенні правил паспортного режиму та, нарешті, насильницьке виселення за межі Криму.

Лише впродовж одного 1968 р. за оцінними даними були насильно виселені понад 12 тис. кримських татар, що повернулися. Однак вони і далі  поверталися, хоча чудово знали, з яким беззаконням стикнуться на своїй батьківщині. Деякі родини зазнавали виселення декілька разів, але знову поверталися та продовжували свою боротьбу за право жити на своїй землі.

Дії влади проти національного руху не обмежувалися репресіями. Починаючи із 70-х років почали вживатися все більш активні заходи з його розколу та створення в середині руху маріонеткових течій та угруповань.

Процес демократизації, що розпочався в країні наприкінці 80-х років, сприяв ще більшій активізації та консолідації кримськотатарського національного руху. 11–12 квітня 1987 р. у Ташкенті була скликана перша Всесоюзна нарада представників ініціативних груп національного руху. На цій нараді був прийнятий текст загальнонаціонального звернення на ім’я Горбачова, де були сформульовані основні вимоги кримських татар і зазначені прізвища 16 представників для ведення переговорів.

Оскільки відповіді на звернення не було, на наступній Всесоюзній нараді 13–14 червня 1987 р. було вирішено направити до Москви максимально масову делегацію для проведення мирних акцій з метою привернення уваги керівництва країни та громадськості до проблеми кримських татар.

6 та 23 липня 1987 р. сотні прибулих до Москви кримських татар, незважаючи на загрозу застосування сили, уперше в історії совєтського режиму провели відкриті демонстрації на Красній площі. Про ці демонстрації та їх розгром силами міліції та загонами спеціального призначення повідомляли провідні світові видання, радіо та телебачення. Совєтське керівництво відповіло на це повідомленням ТАРС від 24 липня 1987 р., де містилися грубі вигадки та образи на адресу всього кримськотатарського народу та сповіщалося про створення державної комісії з проблем кримських татар під керівництвом голови Верховної Ради СРСР Громико.

Повідомлення ТАРС спричинило вибух обурення кримських татар і небувалий підйом національного руху. У всіх місцях проживання кримських татар прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій.

Через 11 місяців комісія Громико опублікувала свої висновки, сутність яких зводилася до того, що кримських татар повертати до Криму не будуть. Також наголошувалося на неможливості поновити Кримську АРСР, оскільки внаслідок повоєнних демографічних змін переважну більшість населення Криму складають росіяни та українці.

Відбулися нові мітинги та демонстрації кримських татар, деякі з яких (у Ташкенті, Москві, Тамані) були розгромлені силами міліції. У відповідь на жорстокість влади та на знак протесту проти висновків комісії Громико в Узбекистані та Краснодарському краї були вперше оголошені загальні страйки кримських татар, унаслідок яких понад 1,5 тис. людей були звільнені з роботи.

Для переважної кількості кримських татар стало очевидним, що розраховувати на сприяння держави в поверненні їх на батьківщина не варто. Сотні родин, долаючи різні перепони, які чинила влада в місцях заслання, почали виїжджати до Криму, де натикалися на традиційний спротив влади Кримської області. Щоправда, кримські чиновники вже не могли, як раніше, відкрито заявляти, що кримським татарам не місце в Криму. Не могли зі застосуванням насилля виселяти їх за межі Криму або кидати в тюрми за порушення правил паспортного режиму. Цього не дозволяли паростки гласності та демократії в країні, а також зміцніла сила національного руху.

Тепер більше робився акцент на створення бюрократичних перешкод, «роботу» з російськомовним населенням, щоби вони не продавали будинки кримським татарам, створення міжнаціональної напруги. І знову кримські татари для отримання прописки або нотаріального оформлення придбаних будинків були вимушені проводити мітинги, демонстрації, пікети, вдаватися до голодовок протесту.

Поступово епіцентр національного руху та боротьби кримських татар став переміщуватися з Узбекистану на територію їх батьківщини, куди, попри заборони, вони все ж таки поверталися. Останній великий форум активістів національного руху — п’ята Всесоюзна нарада представників ініціативних груп відбулася 29 квітня — 2 травня в м. Янгіюлі Ташкентської області. На цій нараді переважною більшістю голосів було прийнято рішення заснувати на базі наявних ініціативних груп громадсько-політичну Організацію кримськотатарського національного руху (ОКНР) з фіксованим членством, зі своїм статутом і чіткою програмою.

Усі наступні великі форуми, з’їзди та засідання Центральної Ради ОКНР надалі почали проводитися в Криму. Один за одним переїхали до Криму й більшість членів Центральної Ради ОКНР. Зростаюча чисельність кримськотатарського населення в Криму та посилення протистояння з місцевою владою вимагало більш організованих і цілеспрямованих дій.

Тим часом різке підвищення цін на домоволодіння в Криму через масове повернення кримських татар та відповідне зниження цін на їх будинки в місцях заслання набагато скоротили можливість переїзду кримських татар через придбання домоволодінь. Постало питання про виділення тим, хто повертається, земельних ділянок. Це дало змогу б їм самим будувати собі житло. Але на всі звернення кримських татар влада відповідала, що вільних земель немає. І водночас почали швидко роздавати землі під городи, будівництво житла та дач російськомовному населенню Криму.

Іноді земельні ділянки просто нав’язували росіянам за місцем роботи (заводи «Фотон» і «Фіолент» у м. Сімферополі). Керівництво волало до «патріотичного обов’язку» та роз’яснювало, що в іншому випадку пропоновані землі можуть стати набутком кримських татар, які повертаються, та Крим буде «татарським».

У Бахчисарайському районі були зареєстровані випадки, коли голови колгоспів і сільрад, партійні керівники роз’їжджали по селах та агітували руських брати землі під городи та дачі не тільки для себе, але швидше запрошувати своїх рідних і друзів з поза меж Криму. Їм обіцяли всебічну підтримку в будівництві житла, облаштуванні та отриманні роботи. Аргумент був той самий: інакше Крим може стати «татарським».

З огляду на ці обставини, Центральна Рада ОКНР на своєму засіданні 9–10 червня 1989 р. прийняла рішення «надавати всемірну допомогу та підтримку» землякам, які будуть самовільно займати земельні ділянки для будівництва житла в Криму.

Перше самовільне зайняття порожніх земельних ділянок кримськими татарами відбулося в серпні 1989 року в Бахчисарайському районі, а потім розповсюдилося на всю територію Криму. Влада відповіла розгромами наметових містечок кримських татар, порушенням кримінальних справ, арештами. Місцеві газети були заповнені погромними статтями проти «татарських екстремістів» та ОКНР.

Слухняно підключалися до цієї пропаганди й функціонери з випестуваних органами «течій», угрупувань, а також просто підгодовані та наближені до адміністрації Криму особи кримськотатарської національності. Переважно саме з цих осіб пізніше був сформований так званий «Комітет зі справ депортованих народів», який під проводом адміністрації Криму робив розподілення, а точніше, розбазарювання та розкрадання коштів, який уряд України виділяв на програму повернення кримських татар та інших депортованих із Криму етнічних груп.

Однак, за допомогою відчайдушної наполегливості кримських татар у переважній більшості випадків зайняті ділянки залишалися за ними. Влада за деякий час була вимушена їх «узаконювати», що давало потім владі привід із посиланням на кількість узаконених ділянок, стверджувати про те, як багато земельних ділянок «виділили» кримським татарам. Отже, упродовж 2–3 років мали можливість повернутися на батьківщину та, щонайменше, прописатися «на кілочку», тобто на голих ділянках, ще декілька тисяч родин кримських татар.

Розвиток подій у країні, видимі ознаки розпаду совєтської імперії та перетворення совєтських республік на незалежні держави серйозно стривожили шовіністичні кола в Криму та, насамперед, Кримський обком компартії. Ці сили посилено почали мусувати питання про «незаконність» Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. про передавання Криму зі складу Росії до складу України, начебто, крім цього Указу, усі інші рішення царського та більшовицького режимів щодо Криму були цілком законними та справедливими.

Саме Кримський обком, який раніше одне лише згадування кримськими татарами про необхідність поновлення ліквідованої після їх депортації Кримської АРСР, розглядав хіба що не як закінчений кримінальний злочин, заговорив про «самовизначення народу Криму», організував за підтримки Москви кампанію з проведення референдуму про створення Кримської АРСР, яка би входила до складу СРСР на підставі якогось «союзного договору».

Але мова йшла, звичайно, не про самовизначення корінного народу Криму, основна частина якого перебувала на засланні. Йшлося про «самовизначення» повоєнних переселенців здебільшого з Росії, які складають більшість Криму. Малося на увазі створення на історичній батьківщині кримськотатарського народу за своєю суттю російської автономії із широкими повноваженнями, яка могла би залежно від ситуації приєднатися до історичної батьківщини основної частини повоєнних переселенців — до Росії — чи побути деякий час самостійною республікою.

Організація кримськотатарського національного руху постала проти цієї авантюри, розцінивши її як цинічне попрання законних прав та інтересів корінного народу Криму, та закликала своїх співвітчизників бойкотувати призначений на 20 січня 1991 р. «референдум» із заздалегідь визначеними підсумками.

Були певні надії на те, що влада України вживатиме якісь заходи проти цього «референдуму», якщо не в порядку захисту законних прав кримськотатарського народу, то хоча б із метою захисту свого суверенітету та територіальної цілісності. Тим більше, що проведення суперечило закону України про референдум, який передбачає рішення питань про статус тієї чи іншої частини України тільки на підставі результатів загальноукраїнського, а не обласних референдумів. Але комуністична більшість парламенту України своєю постановою від 12 лютого 1991 р. узаконила підсумки кримського референдуму та створило територіальну Кримську АРСР.

26 червня 1991 р. у Сімферополі відкрився Курултай-з’їзд представників кримськотатарського народу, делегати якого обиралися в усіх місцях проживання кримських татар на території СРСР.

Курултай заявив про незаконність заснованої попри волю кримськотатарського народу територіальну автономію в Криму, прийняв «Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу» та на підставі таємного голосування обрав єдиний вищий представницький орган кримськотатарського народу — Меджліс.

На жаль, упродовж наступних 23 років голос кримських татар не був почутий через політичні амбіції та ігри керівників держави та політичних сил, які розігрували в Криму свої власні політичні інтереси, забувши про громадян та країну. Поки українська еліта жила цілями, відірваними від реалій, вороги України готували плани знищення нашої держави. Тепер, коли Крим де-факто став російським, це очевидно навіть найбільш заангажованим політикам.

Сьогодні кримські татари вже в себе на батьківщині в Криму переживають складні часи — репресії, арешти, викрадання та вбивства людей — така нинішня реальність. Кремль використовує півострів тільки як військову базу. Панівну кремлівську кліку навіть добробут мешканців Росії не дуже турбує, поготів окуповані території. Вони будуть підтримувати там життя: доставляти продукти, якусь електроенергію, та і воду, щоб люди там не померли.

Але гідного життя в Криму не буде, доки продовжується окупація.

ч
и
с
л
о

90

2018