Олекса Гайворонський

«На грані двох світів»
Головні тенденції та рушійні сили політичного буття кримського ханату

«Я — Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя». Ця преамбула «Декалогу українського націоналіста» несподівано відкриває двері до виміру історичної пам’яті про відносини українців зі своїми південними сусідами: кримськими татарами. Чому тут згадана саме «татарська потопа» з-поміж тих багатьох, що протягом століть накривали Україну, є зрозумілим, адже в 1929 році, коли Степан Ленкавський оприлюднив свій «Декалог», лише про неї можна було говорити в минулому часі – бо інші «потопи» на той момент ще тривали, а по десяти роках до них мала додатися ще й нова.

Звісно, ця преамбула виглядає кричуще неполіткоректною в наші часи, коли втрата Криму змусила Україну якнайшвидше переусвідомлювати значення кримськотатарської складової своєї історичної спадщини, аби нарешті інтегрувати ту складову до національного історичного дискурсу та виробити власний, а не запозичений з Москви, погляд на неї. Не можна не визнати, що таке переусвідомлення значною мірою вдається, для чого стають у пригоді широко й слушно пропаговані нині позитивні приклади історичної взаємодії українців з кримськими татарами.

Водночас, кожний патріотичний боєць історичного фронту, що з найкращих міркувань береться за створення простої та загальнозрозумілої картини віковічного українсько-кримськотатарського братерства, рано чи пізно стикається з тим, що на будь-який позитивний факт на полотні його картини неодмінно знайдеться певний негативний контрфакт, а то й ціла купа їх, що походитимуть, насамперед, із хроніки подій тієї самої «потопи» (котра недаремно ж закарбувалася в національній свідомості настільки, що потрапила до «Декалогу» аж по півтораста роках по останньому кримському нападу на українські прикордоння). Більш того: йому доведеться переконатися, що такого протиріччя цілком свідомі й його ідейні опоненти, котрі будують на цьому свою пропаганду, і гідно відповісти на неї нашому патріотові буде не так просто без глибинного розуміння сутності українсько-кримських відносин. Між тим, готовність до  відповідей на непрості питання є необхідною в нинішніх умовах, коли історія (надто ж історія кримська) перестала становити виключно теоретичний чи то пак розважально-пізнавальний інтерес, а перетворилася на справжню ідейну зброю в суспільній дискусії сучасності.

Історичні взаємини України з Кримом залишили у спадок багатий досвід – такий барвистий і контрастний, якого українці не мали, певно, з жодним іншим із своїх сусідів. Але цей досвід ризикує й надалі залишатися купою розрізнених фактів, готових до перетасовування й перетлумачування залежно від поточної кон’юнктури, якщо сприймати історію Криму виключно зовні та не розуміти найголовнішого: внутрішніх мотивів кримського партнера у порівнянні з мотивами українського.

З’ясування й урозуміння цих мотивів здатні відкрити значно глибші й міцніші підґрунтя українсько-кримського історичного союзництва, ніж будь-які окремі факти на поверхні (котрі легко заперечуються поверховими ж контрфактами). За такого розуміння стає очевидним, що два сусіди просто таки «приречені» обставинами на союз, попри всі протиріччя в їхніх відносинах. В цьому світлі й «татарська потопа» на українських землях кінця 15 – середини 18 століть, і активна участь українців у «російській потопі» в Криму кінця 18 століття виглядають хоч і яскравими, але, по суті, побіжними явищами, що не зачіпають фундаментальних підвалин українсько-кримського союзництва, об’єктивно обумовленого найголовнішою спільною проблемою обох народів: втратою власної державності через тиск сусідніх великих імперій. Саме цей чинник, на мій погляд, об’єктивно ставив українців і кримських татар по один бік умовних «історичних барикад» – навіть незалежно від того, чи усвідомлювали це вони самі.

Основні тенденції внутрішніх мотивів, що були рушійною силою політичного курсу Кримського ханату, я й спробую дуже стисло окреслити далі.

Відносини України (литовської тоді ще) з Кримським ханатом, що постав у 1441 році, починалися аж ніяк не з «потопи». Навпаки: перший хан незалежного Криму, Хаджи Ґерай, вдостоївся в польського літописця тих часів Длуґоша характеристики «сторожа українських земель». І така репутація була цілком слушною: адже, виборовши незалежність від Золотої Орди, засновник кримськотатарської держави пильно охороняв материкові підступи до своїх володінь від зазіхань колишньої ординської метрополії, котра вважала своїм кочовищем усю степову й лісостепову смугу нинішньої України, аж по південну Київщину. Тож, відбиваючи спроби ординських нападів на Крим, Хаджи Ґерай водночас боронив від них і українські прикордоння.

Не в останню чергу саме заради такої послуги великий князь литовський Казимир і посприяв сходженню Хаджи Ґерая на престол. Хаджи Ґерай, чий родовід сходив до колишніх чингізидських намісників Криму, походив із діаспори кримської знаті, що переховувалася в Литві після розгрому Тохтамиша. За деякими даними, там у Литві (у Троках) Хаджи Ґерай народився. Потім він служив великому князеві Вітовту старостою в білоруському замку Ліда, а до Криму – куди Хаджи Ґерая запросила на престол делегація кримської знати – великий князь Казимир направив його з Києва, у супроводі литовського загону. Якщо Литва й не розглядала Крим як васальну державу, то, в усякому разі, згадка про те, що перші хани служили литовським великим князям, ще багато разів повторювалася польсько-литовською дипломатією в кримській кореспонденції, і наступні правителі ханату не заперечували цього.

Крим політично відокремився від Золотої Орди насамперед завдяки тому, що стрімко розвивався як важливий центр міжнародної торгівлі в той час, як решта Ординської імперії все глибше занурювалася до занепаду й  хаосу. Те, що ринки й порти півострова стали перехрестям караванних шляхів зі Сходу з морськими комунікаціями італійських купецьких республік (насамперед, Ґенуї), дозволило Криму не лише вижити в часи ординської кризи, але й перетворитися на самостійну державу. Саме у використанні цієї переваги, судячи з  усього, й бачив майбутнє своєї країни засновник Кримського ханату. Він почав розбудовувати власний торговельний флот та навіть конкурувати в цьому з італійцями.

Цей курс намагався був продовжити його наступник, Менґлі Ґерай, але «часове вікно», у якому Кримський ханат мріявся його засновникам як одна з левантійських морських торгових держав, закрилося вже по 6 роках його правління, адже 1475 року Туреччина, завершуючи завоювання Чорномор’я, захопила південний Крим, зігнала ґенуезців з кримських берегів та примусила хана (що сам на три роки потрапив до стамбульського ув’язнення за спротив вторгненню) визнати себе османським васалом.

Чорне море перетворилося на «турецьке озеро», і це припинило морське сполучення Криму з європейськими ринками. Ханат фактично опинився у зовнішньоекономічній ізоляції, а внутрішньоосманську морську торгівлю з захоплених ґенуезьких портів на кримському березі турки продовжували самі, без участі кримців. Натомість османи принесли з собою підвищений попит на специфічний товар: невільників. Работоргівля здавна становила звичну статтю чорноморського гендлю, але масштаби її досі були мізерні. Власне, «основою кримської економіки» (як інколи часом можна почути) вона не стала й тепер, але все ж таки прихід турок до Криму обумовив стрибок попиту на подібний «товар», і це мало відчутні наслідки для країн регіону. Крим з його патріархальним господарством не мав потреби в рабській трудовій силі, але таку потребу, і то величезну, мала Туреччина. Цей новий османський попит і викликав явище, що запам’яталося українським сусідам як «татарська потопа», а всередині самого Криму створив «партію війни», тобто прошарок впливової знаті, що мала зиск від людоловства та займалася ним незважаючи ні на зовнішньополітичні інтереси власної держави, ані на мирні договори ханів з сусідами.

За Хаджи Ґерая не було й гадки про добичницькі набіги з Криму на Україну. Перший такий набіг відбувся допіру 1474 року, при Менґлі Ґераї, причому його скоїли ханські брати таємно від хана (і Менґлі Ґераєві за скаргою польського короля довелося потім розшукувати по Криму бранців, аби повернути їх). Рушійною силою тут був саме попит з боку турків, котрі охоче й скупили цей перший український полон.

Менґлі Ґераю на цьому етапі було вже не до економічних реформ, адже під загрозою опинилося саме існування його держави. Наприкінці 15 століття останні хани Орди влаштували кілька руйнівних набігів на Крим. (Погляд на Крим як на жертву степових набігів є дуже незвичним ракурсом, але він цілком підтверджений тогочасними джерелами). У відповідь Менґлі Ґерай зібрав антиординську коаліцію з участю Османської імперії, Казанського ханату, а також Великого князівства Московського, котре теж тоді виборювало власну незалежність від Орди, тож становило природного союзника Криму.

Заключення союзу з Московією різко змінило стосунки Криму з Польсько-Литовською державою й було ознаменоване спаленням Менґлі Ґераєм Києва за погодженням з Москвою восени 1482 року. Приголомшлива переміна, коли Крим блискавично перетворився з литовського сателіта на османського васала й московитського союзника, заскочила Ягеллонів зненацька. Вони спробували були заприязнитися з ординськими противниками кримсько-московського альянсу, але ті вже сходили з історичної сцени, і розгром Менґлі Ґераєм останнього ординського хана Шейх-Ахмеда на Полтавщині влітку 1502 року поклав край історії Золотоординської імперії в Східній Європі.

Падіння Орди стало стартом боротьби за ординську спадщину. Перейнявши на себе титул переможеного Шейх-Ахмеда, Менґлі Ґерай висунув претензії на прерогативи нового хана всієї Орди – «султана двох материків і хакана двох морів» (себто, Європи й Азії, Чорномор’я й Каспію, над котрими колись панувала держава Чингізидів). Не маючи ні сил для реального контролю над цим велетенським простором, ані справжньої потреби в такому контролі, хан домагався верховенства над державами, що виникли в колишніх ординських кордонах, іншим чином: через систему династичних шлюбів і союзних договорів з визнанням його титулярного старшинства. Головним мотивом Криму тут була не територіальна експансія, а забезпечення миру зі сходу, адже саме звідти доти виходила головна (ординська) загроза існуванню Кримської держави.

Менґлі Ґераю й його найближчим наступникам на певний час удалося досягти мети: у першій половині 16 століття два його пасинки, два сини й онук займали престоли Казанського та Астраханського ханатів. Але невдовзі Крим програв боротьбу за ординський спадок Московії, котра в середині того ж століття збройно підкорила всі пост-ординські держави на Волзі: і  Казань, і Астрахань, і Велику Ногайську Орду і, натхнена перемогами, навіть замислилася про підкорення Криму. Спалення Москви Девлетом І Ґераем у 1571 році стало відповіддю на ці плани, але загальної ситуації не змінило: Крим так і не здобув бажаної безпеки зі сходу, бо замість ординського неприятеля там тепер засів московитський. Понад те, захоплення московитами Нижньої Волги перетнуло останню (східну) гілку давнього торговельного шляху в Крим із Центральної Азії, подібно до того, як раніше османи перетнули гілку західну.

Кінець 16 та початок 17 століть стали добою посилення османських впливів у Криму. Початково, попри свій статус сюзерена над Кримом, Стамбул майже не втручався у внутрішні справи ханату. Проте наприкінці 16 століття, вміло скориставшись з усобиці в ханському роді, султани привласнили собі право призначати ханів на кримський трон (до того хани обиралися кримською знаттю з числа представників роду Ґераїв та лише затверджувалися султанами у своєму чині; церемонія «виборів» проводилася й надалі, але стала чистою формальністю). Метою османів тут було гарантувати собі допомогу кримськотатарських військ у своїх численних воєнних кампаніях. І якщо участь у прибуткових та порівняно безпечних європейських походах не викликала в кримських татар заперечень, то примуси з боку Стамбулу до участі в іранських кампаніях (де кримці щоразу зазнавали важких поразок і значних втрат) викликали дедалі більше обурення військ і спротиву ханів.

 У першій чверті 17 століття це невдоволення вилилося в антиосманський бунт з невдалою спробою Криму скинути османську залежність – і знаменно, що саме на ці часи припали перші союзи Криму з українським козацтвом, котре охоче йшло на контакт із ханатом, вбачаючи в цьому міжнародне визнання власної правосуб’єктності. Варто уваги й те, що під час ускладнень з Туреччиною з боку Ґераїв кілька разів лунали таємні пропозиції польським королям щодо входження ханату на правах третього суб’єкта до складу Речі Посполитої, але Варшава ніколи не сприймала такі проекти всерйоз: по-перше, через побоювання війни з Туреччиною, а по-друге, слушно не маючи віри, що кримський суб’єкт надовго залишатиметься лояльним членом Співдружності.

Головний принцип зовнішньої політики ханату на східноєвропейському напрямку сучасники формулювали в так званому «законі Селіма»: тобто, у протистоянні Польщі й Московії Крим не мав сталих «симпатій», допомагаючи натомість найслабшій у даний момент стороні, аби сильніша сторона, остаточно подолавши супротивника, не перетворилася б на регіонального гегемона, здатного  стати загрозою для самого Криму. Тому уявна хаотичність кримських нападів 16-17 століть то на московському, то на польському (власне, українському) напрямку насправді підпорядковувалася чіткій закономірності, і політики тих часів добре розуміли її.

Прославлений союз Ісляма ІІІ Ґерая з Богданом Хмельницьким, як і взагалі кримська участь у козацькій війні, з боку Криму мотивувалися двома головними чинниками. По-перше, це була сильна тривога, викликана в Криму чутками про наміри Польщі й Московії об’єднати сили в першому спільному наступі на Крим. Ці побоювання підсилювалися нещодавнім захопленням донськими козаками османської фортеці Азов, що справило найсильніше враження в Криму. По-друге, це була спроба політичної демонстрації Стамбулу (котрий, по придушенню антиосманських повстань, значно посилив контроль над ханатом), що Крим зберігає право на суверенну зовнішню політику на східноєвропейських теренах, які вважає своєю традиційною зоною впливу на правах спадкоємця Золотої Орди.

За браком доступного обсягу я не викладатиму тут загальновідомого перебігу подій кримсько-козацького союзу середини 17 століття: це окрема велика тема. Радше, зверну увагу на менш очевидні аспекти. Відомо, наприклад, що військовий союз Гетьманщини з Кримом, попри кілька блискучих тактичних перемог, в цілому став розчаруванням для козаків – бо хан, як учать підручники, зрадив гетьмана; і наслідки цієї раптової зміни кримської політики проаналізовані вже кількома поколіннями істориків. Але що нерідко залишається поза аналізом, то це внутрішні мотиви самого Криму. А Крим мав поважні причини змінити свій курс: адже, з точки зору Бахчисарая, і гетьман зрадив хана, розпочавши свою складну гру з вибору покровителя. Сам факт надання ханом військової допомоги іноземному достойнику автоматично передбачав уходження такого достойника разом з усіма його людством до кримського васалітету. Але замість того, аби зробити Козацьку державу васалом ханату, на кшталт підосманської Молдови (і тим самим несамовито підсилити авторитет Бахчисарая в очах Стамбула), гетьман почав паралельні переговори про васалітет безпосередньо зі Стамбулом, а потім і з Москвою, цілком знівелювавши важливий мотив участі Криму в усіх цих подіях. Що ж до іншого мотиву, тобто побоювань спільного наступу Польщі й Московії на Крим, то фантастичність цих чуток стала очевидною ще до того, як козацька війна виключила навіть гіпотетичну можливість польсько-московського альянсу.

І якщо для Гетьманщини союз із ханатом став щонайбільше недостатньо ефективним (що, втім, не заважало сусідам повертатися, за потреби, до поновлення взаємодії – адже кожна сторона переслідувала насамперед власні інтереси й визнавала таке право за іншою, тож жодні «зради» не перекреслювали подальшого партнерства), то для Криму втручання в козацьку війну мало суворіші наслідки. Адже тонкий баланс сил, що його попередні хани ретельно вибудовували на своєму північному кордоні згідно з «законом Селіма», після переходу Гетьманщини під царський протекторат безповоротно похитнувся на користь Московії. Річ Посполита стрімко втрачала позиції (до чого докладалася й «шведська потопа» в Польщі), тож хани спішно вдалися до антимосковських акцій, в тому числі на боці неприхильного до Москви козацтва. Але загальну тенденцію було вже не спинити: Московія, підсилена приєднанням України, повільно але невпинно перетворювалася на того самого гегемона, постанню якого намагалися запобігти попередні хани.

Спроби ханів включити у кримську політичну орбіту недружніх Москві гетьманів (як, наприклад, Дорошенка) призвели до непередбачуваного наслідку: подальшого посилення османського впливу над Кримом. Адже козацькі лідери, усвідомивши, де знаходиться справжній центр сили, переорієнтовувалися з Бахчисарая безпосередньо на Стамбул та ще й вміло використовували кримсько-османські протиріччя, забезпечуючи собі ханське сприяння вже через султанські накази зі Стамбулу. А османська військова допомога протурецьким гетьманам призвела до безпрецедентного збільшення турецької військової присутності на північ від Криму: відтепер війну з Росією на українській території очолювали турки, а хани і в цьому набули підпорядкованого стану.

Українська Руїна завершилася Бахчисарайським миром 1681 року, доповненим російсько-турецькою угодою 1700 року. Згідно з ними, частина Поділля стала османською, а межа між російською й турецькою зонами контролю пролягла по Дніпру. Крим не був навіть стороною цих договорів, котрі, власне, скасували його повноцінну міжнародну суб’єктність: адже ханів позбавили престижного привілею отримувати щорічні дари від царського двору (в Криму цю практику небезпідставно вважали продовженням ординської данини), всі подальші дипломатичні консультації щодо справ регіону Росія відтепер мусила проводити не з Кримом, а з Туреччиною, і навіть зобов’язання утримувати мир на кордоні, покладене на кримських ханів, тепер гарантувалося не самими ханами, а султанами від їхнього імені.

Втім, туркам дуже скоро стало не до України, бо після Віденського розгрому 1683 року Османська імперія почала стрімко втрачати свої колишні завоювання в Європі під тиском загальноєвропейської коаліції, і військова допомога кримських татар знов знадобилась на далеких фронтах.

Тим часом Росія, новий регіональний гегемон, що завдяки приєднанню України просунула свої кордони далеко на південь, не забарилася використати новонабуті переваги на практиці. Наприкінці 1680-х років, в рамках тієї ж загальноєвропейської кампанії, Москва вчинила два масштабні походи на Крим, котрі не закінчилися вторгненням на півострів лише через невдалу організацію комунікацій, а на східному фланзі росіяни в 1696 році знов захопили фортецю Азов. Наміри Росії були очевидні, і це вимагало великої пильності від ханів, тоді як османи наполягали, щоби кримці допомагали їм у Європі. Розриваючись між необхідністю коритися наказам султана та потребою боронити власний край, хан Селім І Ґерай був змушений чатувати з військом на Дунаї – аби вчасно поспіти звідти, залежно від ситуації, чи до Угорщини, куди міг терміново покликати султан, чи до Перекопу, де в будь-який момент міг розгорнутися новий російський наступ.

У 18 століття Крим увійшов державним утворенням із суттєво обмеженою самостійністю, дедалі більше нагадуючи в цьому сусідню Гетьманщину, де росіяни зі свого боку теж поступово звужували козацькі привілеї та вольності. Не дивно тож, що саме на початок 18 століття припадає новий етап кримсько-козацького зближення. Хани тієї доби були вкрай стурбовані нарощуванням російської потуги на півдні, обурювалися примиренською позицією Стамбулу щодо цього і, відповідно, бачили в козаках-мазепинцях цінних союзників.

На цьому етапі ханське порозуміння з козаками мотивувалося вже не міркуваннями престижу чи розширення сфери впливів, як раніше, а екстреною необхідністю боронити свій край. Зближенню сприяло й те, що цього разу становище обох сторін було значно більш схожим, а мета перед ними стояла та ж сама: спільна оборона від російського наступу. Саме тому хан Девлет ІІ Ґерай цілком підтримував ініціативи українських сусідів і гаряче намагався переконати султана в необхідності надати їм допомогу. Але уряд ослабілої Туреччини, боячись нової війни з Росією, суворо заборонив хану втручатися в українські справи, і чим закінчилася, наприклад, Полтавська битва без участі хана, добре відомо. Потім Крим прийняв у своїх володіннях козацьких біженців, вцілілих після петровського погрому Січі, і хоча подальший досвід їхнього проживання на чужині важко назвати вдалим, сам факт готовності ханів прихистити козаків у себе є промовистим.

Вартий уваги трагізм становища Криму в ті часи, коли Османська імперія, доклавши протягом попередніх століть максимум зусиль до цілковитого узалежнення ханату, нарешті досягла своєї мети, але в критичний момент виявилася нездатною захистити Крим. Це наочно проявилося в подіях 1736 року, коли російській армії вперше вдалось пробитися на півострів. Годі було й чекати, аби архаїчна ханська кіннота, навіть за чисельної переваги, могла зупинити військо, модернізоване за європейським зразком та озброєне важкою артилерією. Єдиною силою, здатною заступити росіянам шлях на півострів, могли б стати османські гарматні загони, але Туреччина, заскочена власними проблемами, відмовила хану у допомозі – і тотальні спустошення, спричинені двома російськими вторгненнями 1736 і 1737 років, були такими, що Крим не до кінця оговтався від них навіть по 20 роках після навали.

Встановивши між собою кордони в Причорномор’ї, Російська й Османська імперії надавали перевагу тому, аби контролювати межу за допомогою власних регулярних військ, ніж залежати в цьому від «свавільства» своїх прикордонних «автономій», тому на середину 18 століття саме існування залежних державних утворень на кордоні – будь то кримські чи козацькі – перетворилося для обох імперій з переваги на тягар. Корисні колись як інструмент тиску на супротивника, тепер ці утворення стали фактично не потрібні великим державам, і це відбивалося на становищі як України, так і Криму тих часів.

Ханів середини й другої половини 18 століття вже важко порівняти з їхніми попередниками в стосунку реальної влади, що посідали вони. Небагато кому з них султани дозволяли залишатися на троні довше ніж 5 років, і навіть ті короткі каденції дехто з них змушений був проводити переважно поза Кримом, чекаючи на султанські накази поблизу далеких фронтів. І якщо повноваження цих ханів все ще перевищували повноваження «глухівських гетьманів», цілком контрольованих царатом, в усякому разі схожа тенденція до згортання їхніх повноважень була безсумнівною.

Серед довгої череди ханів цього періоду, звісно, з’являлися талановиті діячі, свідомі свого чину. Яскравим прикладом таких був Кирим Ґерай, що мав справжню стратегічну візію: він попереджав султана про російську небезпеку, намагався стримати російські впливи в Польщі, замислював створення міжнародної антиросійської коаліції, запроваджував економічні реформи, розбудовував столицю (стилістика Бахчисарайського Ханського палацу досі значною мірою залишається спадком саме його правління) тощо. Але й цьому правителеві Стамбул не дав затриматись при владі надовго.

Це падіння реального ханського авторитету певною мірою й пояснює, чому під час нового наступу на Крим в 1770-х роках росіяни (врахувавши досвід своїх походів 1730-х років: спустошливих, але нездатних забезпечити утримання завоювань) зробили ставку не стільки на прямий військовий захват чи спроби переманити під Росію кримських ханів (що безуспішно спробували були здійснити на початку 18 століття), скільки на створення кола російських прибічників серед впливової кримської знаті. Російські емісари переконували кримських аристократів, що цариця зацікавлена в тому, аби звільнити Крим з-під турецької залежності, але заволодівати півостровом наміру не має.

Перспектива відновлення незалежної Кримської держави заставила замислитися в Криму багатьох. На відміну від ханів, кримська знать не одержувала жодних безпосередніх вигід від османського верховенства: ні чинів, ні маєтків, ні жалування. До того ж, нездатність Туреччини захистити Крим була так само очевидною, як і здатність Росії безперешкодно повторити в ще гіршому вигляді жахи 1730-х років. Певним було й те, що подальша участь Криму в завідомо програшній війні з Росією на боці Туреччини призведе лише до нових нищівних втрат серед кримського населення, тоді як російські пропозиції дозволяли уникнути війни взагалі – бо росіяни пропонували ханату союз, але не вимагали спільної боротьби проти турок, домагаючись лише виходу Криму з турецької залежності.

Розрахунок впливових представників кримської знаті використати росіян для досягнення омріяної незалежності дуже полегшив задачу царським військам, котрі в 1771 році за сприяння частини місцевої аристократії (до якої долучилися й окремі члени ханського роду, що не мали інших перспектив зробити собі владну кар’єру) увійшли в Крим, майже не зустрівши опору. Цього разу російські командири свідомо втримували своє військо від плюндрувань, і якщо це «вєжліве» російське вторгнення 1771 року комусь мимоволі нагадає події, значно ближчі до сучасності, то, безсумнівно, не менш близькі паралелі можна розгледіти й у поведінці османських гарнізонів кримських фортець перед наближенням російської армії: не розраховуючи на допомогу від далекого командування, турецькі солдати (інколи без жодного пострілу) складали зброю перед росіянами, безперешкодно всідали на судна й відпливали за море.

Період номінальної незалежності Криму протривав трохи понад 10 років. У 1772 році урочисті збори кримських аристократів під «дружнім наглядом» російських генералів обрали «незалежного» кримського хана: Сахіба ІІ Ґерая. Цього діяча важко назвати проросійською креатурою: радше він був опортуністом, котрий до того ж наївно вірував, що коли він виконає свою частину угоди (заключить союз із Росією), росіяни виконають свою – тобто, виведуть з Криму війська. Але цього він не дочекався, і вже почав був висловлювати невдоволення російською військовою присутністю на півострові, проте скоро був скинутий проосманським суперником: Девлетом IV Ґераєм.

Зазнавши тяжких поразок від росіян на причорноморському фронті, 1774 року Туреччина була вимушена визнати «незалежність» Кримського ханату (а фактично, російський протекторат над ним). Успіх Девлета IV Ґерая став неочікуваним для Стамбулу та навіть стурбував османський уряд перспективою нових ускладнень з Росією. Але росіянам вдалося швидко зігнати Девлета IV Ґерая з престолу та поставити над Кримом вже справжню російську маріонетку: Шагіна Ґерая, брата Сахіба ІІ Ґерая.

Шагін Ґерай запам’ятався, серед іншого, давно вже назрілими, але в даній ситуації вкрай невчасними державними реформами, проте своїх підданих він найбільше вразив не ними, а декоративними, на кшталт «культу карґо», нововведеннями на петербурзький манір у придворному житті й ханському побуті (що викликало в кримських татар підозри у віровідступництві хана). Земельна реформа, що болісно зачепила родове землеволодіння, відштовхнула від хана аристократію, а неприховане спирання правителя на чужинців-окупантів у запроваджені його радикальних перетворень призвело до остаточної втрати підтримки серед широкого людства. Росіяни двічі збройно повертали свого ставленика на кримський престол, придушуючи повстання проти нього, і кожного разу, повернувшись до влади, Шагін Ґерай розгортав такі репресії проти справжніх і уявних противників свого режиму, що кримцям, хоч як дивно, доводилося шукати захисту від ханської люті в російських окупантів.

Нарешті Єкатерині ІІ набридло вже вкотре реанімувати в Криму режим Шагіна Ґерая й вона дослухалася до тих своїх радників, хто ще з самого початку наполягав на прямому захоплені півострова замість створення там проросійського протекторату.

Російські покровителі Шагіна Ґерая змусили його зректися престолу, а імператриця навесні 1783 року підписала маніфест про приєднання Криму та гарантувала кримськотатарським аристократам цілковите збереження їхніх привілеїв. Заспокоєні цим, впливові представники місцевої знаті увійшли до складу тимчасового колоніального уряду краю, і така їхня позиція (а позиція вищої знаті здавна мала вирішальний вплив на настрої в широкому кримськотатарському суспільстві) виключила будь-які помітні народні зворушення під час анексії.

Так завершилася історія Кримського ханату. А наступні події – з гіркими розчаруваннями тих, хто повірив новим володарям, з масовою еміграцією позбавленого своїх земель населення та з усією рештою нових колоніальних реалій – належали вже до наступної, російської глави в історії Криму. Аналізуючи котру, ми побачили б ще більше трагедій, напрочуд схожих на трагедії України тієї ж доби.

Тож, який висновок можна зробити з цього короткого нарису?

Головна думка, котру я, бодай конспективно, хотів би проілюструвати, є та, що Крим має історичний досвід існування в якості окремої держави з власними політичними традиціями й стратегіями, з власними напрямками політичної думки й боротьбою фракцій, з власними мотиваціями й протиріччями, а також із власними інструментами для досягнення власних цілей. Застосовувати до настільки складного суспільства будь-які спрощення й ярлики – будь то «чорні» чи «білі» - є не лише некоректним, але й неможливим. Кримськотатарська держава виникла й існувала аж ніяк не для того, аби виконувати примітивну другорядну роль чийогось «затятого ворога» чи «споконвічного брата»: вона була окремим світом, що мав власні амбіції та інтереси.

А чим вона насправді завжди була для українців – так це сусідом і партнером.

Усвідомлення цього є питанням поваги до історичного досвіду народу, що подолав історичний шлях, багато в чому схожий на історичний шлях українців. Я вважаю, така повага є обов’язковою вихідною точкою для того, аби разом творити справжнє «нове життя на грані двох світів».

ч
и
с
л
о

90

2018