Андрій Іванець
Українсько-кримськотатарське партнерство
у 1917-1918 рр.: у пошуках оптимальної форми
Долі українців і
кримських татар тісно взаємопов’язані, сьогодні вони є акторами творення єдиної
політичної нації та мають спільне майбутнє. Відносини між цими автохтонними
спільнотами України є надзвичайно важливими для суспільно-політичного клімату в
країні. У сучасну добу партнерство двох народів почало закладатися у 1917–1918
рр., коли після Лютневої революції в Росії спалахнули Українська і
Кримськотатарські революції. Тоді кримськотатарсько-українська
взаємодія відбувалася за обставин, які в багатьох моментах принципово
відрізнялися від сучасних. Тим не менше, аналіз подій сторічної давнини може
допомогти уникнути помилок у сучасній політиці.
Стан українців і
кримських татар напередодні 1917 р. мав певну типологічну схожість. Обидва
народи втратили державність у другій половині ХVІІІ ст. У історичній пам’яті
кримських татар 1783–1883 рр. залишились як «Чорне століття». Політика імперії
Романових призвела до 6 хвиль масової міграції корінного народу з Криму до
Туреччини у кін. ХVIII – поч. ХХ ст. та колонізації
його території іноетнічним населенням. У результаті кримські татари
перетворилися на меншість кримського населення. У 1917 р. вони складали із
808,9 тис. кримчан майже 217 тис. або 26,8%, а росіяни та українці – 399,8 тис.
осіб або 49,4 % (частка українців складала приблизно 10%). Іншими кількісно
значними етнічними спільнотами Криму були євреї, німці, греки, вірмени,
болгари, поляки і караїми (від 8,4% до 1,1% кримчан (1)).
Політика Російської
імперії призвела до катастрофічних для кримських татар змін і у
соціально-економічній сфері. Із 600 тис. десятин казенної землі, яка перебувала
у користуванні кримських татар-землевласників на поч.
ХІХ ст., через сто років лишилося 145 тис. (2) Тож не дивно, що на поч. ХХ ст. від 50 до 65 % кримськотатарських селян були
безземельними, тоді як в середньому 40 % землеробів Криму не мали землі. У
соціальному плані кримськотатарський народ складався переважно із селян.
Відносно нечисельними, але впливовими залишалися мурзацтво
та мусульманське духовенство. Обидві ці групи здебільшого служили опорою
царському режиму у кримськотатарському середовищі. Серед кримських татар були
помітні групи дрібної та середньої буржуазії, ремісників-напівпролетарів
і зовсім малочисельною була група робітників (3).
Утиски російської влади,
соціально-економічні та інші проблеми призвели до зменшення народжуваності та
зростання смертності. У офіційних документах на поч.
ХХ ст. говорилося навіть про «вимирання» корінного народу.
Кількість українців у
імперії Романових на межі ХІХ–ХХ ст. зростала, але вони мали не повну соціальну
структуру – верхні соціальні шари русифікувалися або полонізувлися.
Не було й українських конфесійних організацій. Можливість розвивати власні
освіту, культуру та мову царський режим, на відміну від монархії Габсбургів,
українцям жорстко обмежував.
Проблемою для
українського і кримськотатарського народів була слабка представленість у
містах. На Наддніпрянщині більшість великих міст мали переважно неукраїнське
населення. Із 15 кримських міст лише у кількох невеликих містах кримські татари
становили більшість. Для Криму проблема загострювалася тим, що понад половина
кримчан вже була містянами.
У ХІХ ст. українці і
кримські татари розпочали й активно проходили культурницьку фазу творення
модерних націй, а наприк. ХІХ – поч.
ХХ ст. вона переросла вже у політичну. Масовими ці процеси у обох народів в
межах Росії, фактично, стали у 1917 р., а на чолі процесів націєтворення
була, перш за все, інтелігенція. На межі ХІХ–ХХ ст. ще велася боротьба за зміст
модерної національної ідентичності. Українці, наприклад, емансипувалися від
офіційного в Росії проекту «триєдиного російського народу» і від спроб
розглядати їх як частину польського національного проекту. Перед кримськими
татарами стояло питання: були вони окремим народом чи відгалуженням єдиного пантюркського етносу? (4).
Видатний просвітник з
Бахчисараю І.Гаспринський (1851–1914) не дав на нього
чітку відповідь, але сприяв суспільно-політичній модернізації кримських татар і
вихованню нового покоління кримськотатарської інтелігенції. Під час революції
1905–1907 рр. в Росії кримськотатарський рух розділився на дві течії –
ліберально-демократичну та національно-революційну «молодотатарську».
Її неформальним центром у Криму став Карасубазар, а
лідером А.Медієв (1880–1912). Другим центром «молодотатар» став Стамбул, де у 1908 р. виник Кримський
студентський союз, а у 1909 р. підпільна організація «Ватан»
(«Батьківщина»). Обидві організації очолював студент-правник і письменник Н.Челебіджіхан (1885–1918). «Молодотатари»
були радикальнішими за лібералів у критиці політичного режиму в Росії і
соціальних проблем. Щодо питання ідентичності, то Х.Киримли
пише про їх тривимірний кримськотатарський націоналізм, який розглядав концептуалізовану (чітко окреслену етнографічно та
географічно) кримськотатарську націю як інтегральну частину більш широких
ісламських і тюркських світів (5). Цей підхід визначив платформу для подальших
форм національного руху кримських татар.
Лютнева революція 1917
р. у Петрограді каталізувала початок національних революцій.
Кримськотатарська розпочалася з утворення 25 (всі дати за новим стилем) березня
1917 р. у Сімферополі Тимчасового мусульманського ревкому. Вона швидко набула
масовості - вже 7 квітня 1917 р. у Всекримському
мусульманському з’їзді взяло участь орієнтовно 2 тис. учасників, що становило
майже 1% кримських татар. Його делегати вперше в історії Криму і Росії обрали
демократичним шляхом Таврійського муфтія, а замість скомпрометованого
дореволюційного Таврійського магометанського духовного правління – Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (далі – ТимКМВК або Мусвиконком).
Останній став керівним центром кримськотатарського національного руху. До його
складу ввійшли переважно представники «молодотатар».
Вони відтіснили на другі ролі мурзаків і консервативне духовенство й очолили
національну революцію. Вже з весни 1917 р. Мусвиконком
реалізовував на практиці національно-культурну автономію: в його руки перейшли
не тільки релігійні, а й політичні, освітні, фінансові та інші справи кримських
татар.
Разом з тим, форма
мусульманської організації дозволила взяти під контроль передані мусульманами
на релігійно-благодійні цілі майно і кошти – вакуфи,
які в Криму складали 87,6 тис. десятин землі, значні суми, 1,5 тис. будинків і
крамниць (6). Таким чином кримськотатарський національний рух отримав фінансову
базу для своєї діяльності.
Вже влітку 1917 р. його
було структуризовано у 126 комітетів в селах,
волостях, містах та повітах Криму, низку молодіжних, жіночу та інші громадські
організації, національну партію. Кримські татари продовжували дореволюційну
практику активної участі в загальноросійських заходах мусульман. Важливу роль у
формулюванні завдань кримських татар відіграв І Всеросійський мусульманський
з’їзд у травні 1917 р. Його делегати висловили прагнення перетворити Росію на
демократичну федерацію національно-територіальних державних утворень. Це
рішення вплинуло на заміну публічної вимоги кримськотатарського руху
національно-культурної автономії на національно-персональну (політичну) автономію
для кримських татар і автономії для Криму.
Свої політичні ідеали і
бачення майбутнього Криму кримськотатарським лідерам доводилося реалізовувати у
політичній боротьбі з російськими соціалістами і лібералами, які домінували у
радах і ліберально-демократичних органах влади. З організаціями українців Криму
у кримських татар вже у перші місяці революції встановилися партнерські
відносини. Ось лише кілька свідчень цього. У червні 1917 р. українізовані
частини Сімферопольського гарнізону привітали утворення татарського батальйону
(7). У липні 1917 р. на перших демократичних виборах до Сімферопольської
міської думи українсько-мусульманський список набрав 9% (8). Українська діячка
з Сімферополя Х.Пекарчук у спогадах наголошувала, що
у 1917 р. «співпраця з татарами була якнайкраща» (9). Влітку 1917 р. під час
конфлікту з російськими органами влади, викликаного арештом муфтія, українські
активісти підтримали кримських татар. Тоді ж, на початку серпня 1917 р.,
українсько-кримськотатарські відносини виходять на інший рівень – лідерів
національних революцій.
Українська революція
почалася у березні 1917 р. з утворення Української Центральної Ради (далі –
УЦР). У її складі домінували політики демократичного і соціалістичного
спрямування, які прагнули об’єднати федералістські сили постімперського
простору. У червні 1917 р. український рух перейшов до фази державотворення –
І-м Універсалом УЦР оголосила автономію України і створила вищий виконавчий
орган (уряд) Генеральний секретаріат. Постало питання про кордони України. У цьому
контексті актуалізувалося кримське питання. Останнє можна визначити для
1917–1921 рр. як комплекс таких проблем: державна належність і статус Криму;
самовизначення та орієнтації кримськотатарського народу, найбільших етнічних
груп кримчан, кримського населення загалом; ставлення режимів, які виникли або
закріпилися в Криму, до держав Європи й Туреччини.
Адміністративно Крим
входив до складу заселеної переважно українцями Таврійської губернії. Відносно
України Крим мав невеликі розміри та кількість населення. Тим не менше, для
українського державотворення він був ключовою прикордонною територією.
Насамперед через вигідне географічне розташування та розміщення у Севастополі
головної бази Чорноморського флоту. Проте у 1917 р. у діячів Української революції
чіткого бачення майбутнього Криму не було. А загалом при визначенні кордонів
України у 1917 р. домінував етнографічний принцип.
Одразу після
проголошення І Універсалу до Києва прибула делегація Тимчасового уряду для
переговорів. За їх підсумками, у липні 1917 р. УЦР у ІІ Універсалі заявила, що
форма автономії буде остаточно визначена Всеросійськими установчими зборами,
натомість уряд у Петрограді визнавав УЦР після поповнення її національними
меншинами крайовим представницьким органом влади, а утворений ним Генеральний
Секретаріат своїм виконавчим органом на Україні. Кордони автономної України не
були зафіксовані на папері.
Посилаючись на це Таврійській губернський
комісар відмовився у липні 1917 р. взяти участь у нараді в Києві комісарів
губерній з українською більшістю, скликаної Генеральним Секретаріатом. А ось ТимКМВК на початку серпня (за нов.
стилем) 1917 р. направив у Київ своїх членів Д.Сейдамета
і А.Озенбашли. Вони провели переговори з головою УЦР М.Грушевським, головою Генерального Секретаріату В.Винниченком та генеральним секретарем міжнацінальнх
справ О.Шульгиним. Є суперечливі дані про предмет і
результати переговорів лідерів Української та Кримськотатарської революцій. Як
би там не було невдовзі відносини між УЦР, Генеральним Секретаріатом і Мусвиконкомом набули характеру тісного партнерства,
базованого на прагненні перебудови постімперського простору на демократичну
федеративну Російську республіку.
Представницька
делегація кримських татар на чолі з Д.Сейдаметом
взяла участь у вересні 1917 р. в Києві у З’їзді народів-федералістів,
ініційованого УЦР для об’єднання зусиль національних рухів по створенню
федерації. Цей з’їзд відіграв важливу роль у визначенні тактики і стратегії кримськотатарького руху у 1917 р. Учасники форуму, зокрема,
закликали провести національні установчі збори до всеросійської конституанти. Мусвиконком 9 жовтня 1917 р. після звіту кримських
делегатів з’їзду ухвалив попередню постанову про скликання національних
установчих зборів – Курултаю (10). 14–15 жовтня 1917 р. на делегатському з’їзді
кримських татар вибори національної конституанти було призначено на листопад, а
також обрано кандидатів у Всеросійські установчі збори.
Більшість політичних
сил Наддніпрянщини і Криму сприйняли негативно більшовицький переворот у Петрограді
7 листопада 1917 р. Вакуум легітимної влади у центрі призвів до природного
прагнення окраїн колишньої імперії рятуватися самотужки. 20 листопада 1917 р.
УЦР проголосила Українську Народну Республіку, до складу якої мала входити,
зокрема, «Таврія без Криму». Остання формула виникла внаслідок домовленостей
українських і кримськотатарських лідерів на З’їзді народів і під час подальших
контактів. Керівництво УЦР де-факто визнало суб’єктом самовизначення в Криму
кримськотатарський народ.
Згуртуванню демократичних
антибільшовицьких сил Криму і Північної Таврії після перевороту у Петрограді
заважала фігура Таврійського губернського комісара кадета М. Богданова.
Кримськотатарські лідери категорично вимагали його відставки. Українці
підтримали їх, бо, як сказав голова Українського губернського виконавчого
комітету Андрієвський при конфлікті цілого народу з
однією особою вони не можуть не стати на бік народності (11). А 13 листопада
1917 р. представники кримських татар і українців утворили Кримський
революційний штаб. Невдовзі Богданов залишив свій пост, а замість нього
керувати губернією став губернський комісаріат у складі представників
російської, української і кримськотатарської революційної демократії – П.Біанки, П.Близнюка і А.Озенбашли (12).
Мусвиконком
у листопаді 1917 р. висунув гасло «Крим для кримців!»,
яке передбачало об’єднання кримчан всіх національностей заради недопущення
анархії та гегемонії одного народу над іншим. Кримськотатарські лідери
заговорили про створення «кримської Швейцарії» як суб’єкта федерації. Мусвиконком планував провести установчі збори кримських
татар – Курултай, а пізніше – Всекримські, які мали
вирішити питання про владу в Криму. Ідею проведення кримської конституанти
підтримала і Рада народних представників (далі – РНП) Таврійської губернії –
тимчасовий вищий орган управління краєм, утворений на початку грудня 1917 р. в
Сімферополі на з’їзді представників земств, муніципалітетів, рад, профспілок,
політичних і національних організацій. Фактично, виникла коаліція
кримськотатарських органів самоврядування і РНП.
У листопаді 1917 р.
кримськотатарським діячам вдалося провести вибори до Курултаю, а на виборах до
російської конституанти у Таврійській губернії отримати другий результат
(11,9%). 9–26 грудня 1918 р. у Бахчисараї працював Курултай, як національні
установчі збори. До його складу було обрано 79 делегатів, серед яких 5 жінок.
Отримання мандату законодавчого органу представницями «слабкої статі» було
новим явищем для того часу. Безпрецедентним стало обрання одним із 5-ти співголів
установчих зборів кримських татар Ш.Гаспринської.
Найчастіше ж головував Н.Челебіджіхан. Відкриття
роботи Курултаю вітали серед інших представники українських солдат і матросів,
член УЦР Й.Переверзев-Розсуда (13). Д.Сейдамет згадував: «Всім нам… було дуже приємно бачити
делегацію з Києва від Української Ради, від чого наші дружні відносини і повага
до українців, особливо професора Грушевського зросли» (14).
Підсумком 18-денної
роботи Курултаю стало ухвалення Кримськотатарських основних законів, які поєднали
досягнення європейського конституціоналізму, мусульманського і звичаєвого
права. Документ регламентував діяльність органів національного самоврядування,
проголошував поділ влад, рівність чоловіка і жінки, демократичні права і
свободи та Кримську Демократичну Республіку. У ст. 12 національної конституції
йшлося про те, що питання про форму правління в краї може бути вирішене тільки
крайовими (кримськими) установчими зборами, тому Курултай доручив парламенту у
найкоротшій термін вжити заходи для їх скликання. Курултай проголосив себе
національним парламентом терміном на один рік і 26 грудня 1917 р. обрав
Кримськотатарський національний уряд на чолі з Н.Челебіджіханом.
Демократичну
перспективу Криму, яку відстоювали Курултай і РНП Таврійської губернії, перекреслив
третій центр регіональної влади – Севастопольський ВРК. Його утворили у грудні
1917 р. більшовики та їх союзники для насадження ліворадикальної диктатури.
Вони не мали шансів демократичним шляхом досягти монополізації влади в Криму
(на виборах до російської конституанти більшовики отримали у Таврійській
губернії лише 5,5% голосів). Однак ліворадикали
досягли вирішальної переваги у боротьбі за владу завдяки переходу на їх бік
більшості матросів ЧФ. З допомогою зброї вони у січні 1918 р. захопили владу в
Криму, розпустили РНП, Курултай, заарештували Н.Челебіджіхана
(розстріляли без суду у лютому 1918 р. в Севастополі). Помітну роль
Севастопольський ВРК і більшовизований ЧФ зіграли у встановленні
ліворадикальної диктатури (радянської влади) в Україні та півдні Росії.
Агресія більшовицької
Росії проти УНР призвела до проголошення 25 січня 1918 р. ІV-м Універсалом
незалежності УНР і до змін у ставленні української влади до кримського питання.
У січні 1918 р. УЦР ухвалила закон, яким російський військовий і торгівельний
флот на Чорному морі було оголошено українським. І якщо на Брестських
переговорах з Центральними державами УНР лише зондувала можливості контролювати
кримські порти, то вже 14 лютого 1918 р. її уряд серед умов укладання миру з
Росією записав: «Крим остається під впливом України», а весь «флот на Чорному
морі належить… тільки Україні» (15). Українська влада взяла курс на
встановлення контролю над ЧФ, Севастополем та Кримом в цілому, з гарантуванням
прав кримськотатарського народу. Для чого вживала дипломатичні, політичні,
військові та адміністративні заходи. 24 квітня український посол у Стамбулі
офіційно заявив великому візиру про те, що Крим є інтегральною частиною УНР і
що мусульманам має бути забезпечена «національна свобода» (16). 13 березня 1918
р. наказом по Морському відомству було оголошено Тимчасовий закон про флот,
згідно з яким Російський Чорноморський флот проголошувався флотом УНР (17).
Дії українських
державних структур і кримськотатарського національного руху щодо статусу Криму
навесні 1918 р. набували конкурентного характеру. Кримськотатарські лідери
продовжили лінію на пошук союзників і протекторів у тюрко-мусульманському
просторі. У грудні 1917 р. вони звернулися з листом про допомогу до великого
візира Туреччини Талаат паші. Тоді його не дуже
зацікавили проблеми кримських татар. Але зміна геополітичної ситуації на поч. 1918 р. призвела до спроб направити турецькі війська в
Крим, які не були реалізовані через спротив німців. У лютому 1918 р.
представники кількох мусульманських організацій Росії вимагали, на жаль,
безрезультатно звільнити з-під варти Н.Челебіджіхана.
Навесні 1918 р. у Одесі було сформовано Шуро представників мусульманських
громадських організацій із звільнення Криму. Влада УНР не дала дозвіл на
перехід із Румунського фронту через південь України в Крим І Мусульманському
корпусу, а у квітні 1918 р. направила туди частини Окремої Запорізької дивізії
Армії УНР із завданням зайняти Севастополь. Одеське шуро висловило проти цього
протест.
До 1 травня 1918 р.
українські та німецькі війська очистили Крим від ліворадикалів,
проте Кримська група Армії УНР під тиском німецьких вояків була змушена
залишити територію півострова. Командувач кайзерівськими військами в Криму
генерал Р.Кош пояснював тим, що згідно з ІІІ-м Універсалом
Крим не входить до складу УНР. 29 квітня 1918 р. ЧФ підняв українські прапори,
але німецькі війська продовжили наступ. Тому близько 30 кораблів та військових
катерів вийшли у Новоросійськ. Більша частина флоту лишилася в місті під
синьо-жовтими стягами. Проте вже на початку травня 1918 р. моряки змушені були
їх спустити на вимогу окупаційної влади.
У травні 1918 р.
остання визнає право організації крайової влади за Курултаєм, який відновив
свою діяльність. Кримськотатарський парламент призначив на посаду
прем’єр-міністра Криму Д.Сейдамета, але
кримськотатарським лідерам через спротив представників російського політикуму
не вдалося створити крайовий уряд.
Між тим в Києві 29
квітня 1918 р. відбувся державний переворот і замість УНР виникла Українська
держава на чолі з гетьманом П.Скоропадським. Новий
режим взяв твердий курс на приєднання Криму із наданням йому автономії. У
травні-червні 1918 р. сам гетьман та його уряд вживають дипломатичні заходи для
цього, окрім того у кримські повіти були призначені старости Української
держави.
Влади Німецького рейху
ще не вирішили остаточно, що робити з Кримом – колонізувати, утворити
протекторат, віддати під контроль одній з причорноморських держав. Тому вони
намагаються «законсервувати» ситуацію та ініціюють створення крайового уряду на
чолі з генерал-лейтенантом, екс-командиром 1-го Мусульманського корпусу
литовським татарином С.Сулькевичем.
Цей кабінет не мав
міжнародного визнання, проводив авторитарну політику, підтримував засади
ринкової економіки, спирався на вузьку соціальну базу. У своїй декларації 25
червня 1918 р. перший Кримський крайовий уряд заявив про намір зберігати
суворий нейтралітет, що на практиці означало, перш за все, протидію курсу
Української держави на приєднання Криму. Це невдовзі викликало митну війну з
гетьманатом і погіршило життєві умови кримчан.
Серед міністрів
кабінету С.Сулькевича були мусульманська група,
представники росіян і німців Криму. Це був єдиний уряд Криму у постреволюційні
роки, який офіційно визнав національно-культурну автономію кримських татар та
надавав підтримку органам національного самоврядування.
У липні 1918 р. з метою
отримання займу для Криму та офіційного визнання крайового уряду до Берліну
виїхали міністр фінансів В.Татіщєв і міністр
закордонних справ Д.Сейдамет. Останній без санкції
уряду Сулькевича Сейдамет
передав керівництву Німеччини меморандум за підписами керівника національного
уряду А.Хільмі та голови Курултаю А.С.Айвазова
про необхідність перетворення Криму на нейтральне ханство під протекторатом
Німеччини і Туреччини, створення татарського уряду «з метою цілковитого
звільнення Криму від панування і політичного впливу росіян». Документ не
знайшов підтримки у кайзерівському рейху, але викликав кризу в уряді С.Сулькевича і кримськотатарському парламенті.
Цей меморандум лідерів
правого крила національного руху не був схвалений Курултаєм, а тому загострив
протистояння всередині кримськотатарського політикуму – восени 1918 р. із
парламенту вийшла група лівих депутатів, яка вступила до лав більшовиків, пішов
у відставку голова національного уряду А.Хільмі.
Восени 1918 р. Курултай засудив зміст меморандуму про створення ханства,
оскільки він суперечив Кримськотатарським основним законам, і створив слідчу
комісію для з’ясування обставин його появи.
У вересні–жовтні 1918 р
велися переговори між урядами гетьмана Скоропадського і Сулькевича
про умови входження Криму до складу Української Держави. На вимогу України до
переговорів були залучені й кримські татари. Проте позитивного результату
досягнуто не було. Восени 1918 р. Курултай наполягав на скликанні Кримського
парламенту. В листопаді 1918 р. після поразки Німеччини на зміну пронімецькому кабінету С.Сулькевича
прийшов проросійський Кримський крайовий уряд С.Крима.
Тоді ж в Криму з’явилися війська Добровольчої армії А. Денікіна. А на початку
1919 р. з боку білих починаються гоніння на органи кримськотатарського
самоврядування.
1917–1918 рр. були дуже
важливими в історії кримськотатарського і українського народів. Під час
Кримськотатарської революції 1917–1919 рр. кримськотатарська спільнота із
етносу перетворювалася на етнонацію, яка визначала
національні інтереси і прагнула їх реалізувати. Процес націєтворення
кримських татар очолила нова еліта переважно із числа молодої інтелігенції.
Вона шляхом взаємодії з народними масами пришвидшила модернізацію
суспільно-політичного життя свого етносу, створила нові інституції –
національні конституанту, парламент і уряд, а також ініціювала процеси
автономізації Криму. Під час Української революції у 1917–1918 рр. українці
Наддніпрянщини консолідувалися, утворили національні органи влади і автономну
форму державності, пізніше проголосили незалежність УНР. Українці і кримські
татари, як нові суб’єкти суспільно-політичного життя, налагодили у 1917 р.
відносини досить тісного партнерства. Воно базувалося на прагненні до
національної автономії та перетворення постімперського простору на демократичну
Російську федерацію, суб’єктами утворення якої мали бути Україна і Крим.
Кримський півострів тоді опинився у фокусі чотирьох національних і політичних
проектів – кримськотатарського, українського, російського і більшовицького. В
силу, перш за все, демографічних обмежень кримським татарам не вдалося
реалізувати свої політичні плани. Крим перетворився на плацдарм для
розповсюдження ліворадикального режиму. Під час агресії радянської Росії проти
України та проголошення незалежності УНР українським лідерам, ймовірно, стало
очевидним, що гарантувати безпеку та економічні інтереси своєї країни на півдні
без флоту та його бази у Криму загалом неможливо. Відповідно політика
української влади у 1918 р. дрейфує у бік включення до складу УНР і Української
Держави Кримського півострова із наданням йому автономії та забезпеченням прав
кримських татар. Кримськотатарські лідери у 1918 р. продовжили спроби захистити
національні інтереси шляхом взаємодії насамперед із тюркомусульманською
спільнотою – мусульманськими народами колишньої імперії Романових і Туреччиною
та пошуком протекції європейських держав. У результаті виникає
українсько-кримськотатарська конкуренція щодо визначення державної
приналежності й статусу Криму.
Чи була цьому
альтернатива? Можна припустити, що у 1917 р. відносини між національними
структурами могли бути вибудувані на підставах не партнерства, а стратегічного
союзництва. Таврійський муфтій Н.Челебіджіхан
згадував про побоювання у 1917 р. російської влади, що «матір’ю» Криму буде
Україна, а Кронштадту – Фінляндія. Схоже, йшлося про проект державного
будівництва із трирівневою системою федеративної
держави: федеративний центр – суб’єкти федерації (Україна, Фінляндія тощо) –
автономії у складі суб’єктів федерації (Крим, Кронштадт тощо). Пізніше за
подібним принципом у складі УРСР, як формально суб’єкта утворення СРСР,
існувала Молдавська АРСР. Відоме позитивне ставлення українських лідерів до
кримськотатарського національного руху у 1917 р. давало підстави сподіватися на
створення в межах Української автономії/УНР національно-територіальної
автономії чи територіальної автономії із особливим захистом прав кримських
татар в Криму. Що, ймовірно, притягнуло б раніше увагу української влади до
питання Чорноморського флоту. Зрештою, виникає питання: А чи не вдалося б
уникнути багатьох катастроф у ХХ ст. українському і кримськотатарському
народам, якщо б вони реалізували таку модель відносин?
Звісно, минуле вже не
змінити. Але перед нами, українцями і кримськими татарами, сьогодні стоять не
менш драматичні виклики ніж перед нашими предками сто років тому. Можливо,
вивчення досвіду минулого допоможе уникнути помилок у сьогоденні.
1.Бененсон М. Е. Экономические очерки Крыма / М. Бененсон. – Симферополь: Южное кооперативное издательство, 1919.
– С. 6.
2.Балагура О. В.,
Прохоров Д. А., Тур В. Г. Исторические особенности и современные проблемы этнокультурных и этнополитических процессов в Крыму: монография / Под общ. ред. д.и.н.
А. И. Айбабина. – Симферополь:
Антиква, 2012. – С. 36.
3.ГДА СБУ. – Ф. 13. – Оп. 1121. – Спр. 163. – Т.4
(1918–1930). – Арк. 105.
4.Маґочій
П.-Р. Крим : наша благословенна земля / П.-Р. Маґочій.
– Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2014. – С. 81.
5.Kirimli Hakan. The Young
«Tatar» movement in the Crimea,
1905–1909 // Cahiers du monde russe et
soviétique, vol. 34,
n 4, Octobre-Décembre 1993. p. 540.
6.Зарубин А. Г.,
Зарубин В. Г. Без победителей. Из
истории гражданской войны в Крыму. – 2-е изд., испр. и доп.
- Симферополь: АнтиквА,
2008. – С. 127.
7.Южные ведомости. –1917. – 21 июня.
8.Южные ведомости. – 1917. – 19 июля.
9.Пекарчук Х. Моя
служба Україні, як вояка / Харитина Пекарчук //
Дороговказ. Орган національної думки і чину. – 1964. – № 1–2 (19–20). – С. 11.
10.Южные ведомости. – 1917. – 4 октября.
11.Южные ведомости. – 1917. – 4 ноября.
12.Зарубин А. Г.,
Зарубин В. Г. Без победителей. Из
истории гражданской войны в Крыму / А.Г. Зарубин,
В.Г. Зарубин. – 2-е изд., испр.
и доп. – Симферополь: АнтиквА, 2008. – С. 216.
13.Вольный Юг. – 1917. – 3 декабря.
14.Сейдамет Кырымэр Д. Некоторые воспоминания / Д. Сейдамет Кырымэр / Пер. с турец. Ш. Абдурамановой // Полуостров. –
2010. – № 6. – 19–25 февраля. – С.14.
15.Українська
Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах / Упор.: В. Ф. Верстюк (керівник) та ін. – Т. 2. 10 грудня 1917 р. – 29
квітня 1918 р. - К.: Наукова думка, 1997. – С. 167.
16.Сергійчук В. Етнічні
межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доп. – К.:
ПП Сергійчук М., 2008. – С. 261.
17.Вістник
Ради Народних Міністрів УНР. – 1918. – 24 квітня. – № 24.
|
