Богдан Короленко
Анексія Криму 1783 року
та її наслідки для кримськотатарського народу
Нещодавно до Держдуми
Російської Федерації надійшло звернення групи сенаторів на чолі з головою Ради
Федерації В. Матвієнко з ініціативою запровадження нового «пам’ятного» дня
‒ 19 квітня як «Дня прийняття Криму, Тамані та Кубані до складу Російської
імперії». Як йдеться у пояснювальній записці, «установление
новой памятной даты России подтверждает
непрерывность пребывания полуострова Крым и города Севастополя в составе Российского
государства. Оно позволит привлечь внимание к судьбоносному для России решению ‒ принятию 19 апреля 1783 года Крыма, Тамани
и Кубани в состав Российской
империи, месту и роли в этом выдающемся событии Великой императрицы Екатерины II и будет свидетельствовать об исторической обоснованности и правомерности референдума о воссоединении Крыма с Россией».
Всі, хто бодай побіжно
знайомий з історією Криму останніх двох з половиною століть, відчувають майже
суцільне дежавю: назва нового «пам’ятного» дня
практично повторює назву маніфесту від 19 (8 за ст. ст.) квітня 1783 року про
першу анексію Криму, якою російські сенатори прагнуть легітимізувати «історичну
обгрунтованість та правомірність» (sic!) анексії другої («воссоединения»)
‒ у березні 2014 року. Зрештою ‒ за класикою жанру ‒ серед
підписантів значаться колишні (?) громадяни України,
а нині члени Ради Федерації від анексованого Криму О. Ковітіді,
С. Цеков, Н. Поклонська та
інші, наштовхуючи до пошуку історичних паралелей та алюзій з чільними
представниками Кримського ханства, які забажали здобути «спокій та
благоденство» під покровительством Російської імперії у 1783 році.
Україна і світ стали
свідками «воссоединения» (а історія засвідчує, що
агресор часто вдається до евфемізмів) Автономної Республіки Крим з Російською
Федерацією, здійсненою «зеленими чоловічками» Владіміра
Путіна.
А як відбувалося і яким
же було «принятие» до Російської імперії Криму 235
років тому?
Зазначимо, що, як і
путінське «воссоединение»‒2014, єкатерининське «принятие»‒1783 не
було спонтанною акцією, його ідея та витоки пройшли тривалу еволюцію, протягом
якої були апробовані шляхи майбутнього входження півострова до складу
Російської імперії, а також закладені основи та принципи політики російської
влади стосовно кримськотатарського населення.
Перемоги у
російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., успіхи сепаратних перемовин з
кримськотатарською верхівкою, проголошення «незалежності» Кримського ханства Кучук-Кайнарджийським договором унаслідок слабкості
Османської Порти, посадження на ханство свого ставленника Шагін-Гірея, постійне
втручання у внутрішні справи та розпалювання внутрішньокримських
суперечностей стали прелюдією до остаточного поглинення знекровленого
Кримського ханства Російською імперією.
На кінець осені 1782 р.
попередні приготування були завершені, а відповідне рішення про майбутню
анексію ханства визріло наприкінці року. В підписаному Єкатериною
ІІ «секретнейшем» рескрипті на ім’я Потьомкіна від 25
грудня 1782 р. вказувалося: «Вследствие того волю
нашу на присвоение (sic!)
того полуострова и на присоединение
его к Российской империи объявляем» (1).
Нетривалі переговори з Шагін-Гіреєм завершилися на початку весни 1783 р.: хан
зрікався влади на користь Росії в обмін на обіцянку щорічного утримання сумою
200 тисяч рублів та здобуття престолу в Персії.
19 квітня 1783 р. Єкатерина ІІ підписала маніфест «О принятии
полуострова Крымского,
острова Тамана и всей Кубанской стороны под Российскую Державу» (2). В
преамбулі вказувалося, що незалежність, «дарована» ханству Російською імперією
в результаті війни 1768-1774 рр., не дала бажаного результату, оскільки «татара, преклоняяся на чужие внушения, тотчас стали действовать вопреки собственному благу, от
нас им дарованному».
Причини ж для
приєднання Криму, йдеться в маніфесті, в російського уряду були такі: аби «исторгнуть все поводы к распрям, за Татар произойти могущие», а також «не меньше же и
в замену и удовлетворение убытков Наших решилися мы взять под
державу Нашу полуостров Крымский,
остров Таман и всю Кубанскую сторону».
Відразу після анексії
перед Петербургом постало завдання форсованої інкорпорації Криму до імперії.
Зокрема, на Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора Г. Потьомкіна
покладалося здійснення заходів безпеки та охорони Криму від можливого
турецького вторгнення, а також «укоренять власть» імперії в завойованому краї.
Крім цього, усі без винятку нові підданці імператриці мали протягом місяця
скласти присягу на вірність; особи, які відмовлялися присягти, повинні були в
примусовому порядку залишити півострів і виїхати «вне
границ» імперії (3).
Хвилювання та
занепокоєння кримськотатарського населення у зв’язку зі зміною підданства
наростало; в різних місцевостях півострова виникали локальні заворушення,
активізувалася агітація протурецьки настроєних татар,
насамперед мулл. У відповідь на це російські власті півострова карали безжально
усіх запідозрених в цьому. Так, у травневому донесенні з Карасубазара
в Петербург повідомлялося: «Экзекуция продолжалась тайно от его сиятельства (Потьомкіна. – Б. К.) и еще
над некоторыми преступниками,
при коей и упомянутые в письме 46 человек наказаны каторгой, битьем плетьми и некоторым урезанием ушей: ныне же по всему Крыму состоит
спокойно» (4).
Присягу вирішено було
прийняти в таборі на скелі Ак-Кая, в трьох кілометрах
від Карасубазара. Це місце було обране невипадково
‒ воно мало стати символом «історичної помсти» Росії кримським татарам за
всі кривди – за легендою, з цієї скелі кримці скидали в прірву руських бранців.
Вранці 21 липня 1783 р. до табору почали прибувати татарська знать та
духовенство, де Потьомкін приймав від нових підданців присягу на вірність
імператорському дому (5). А вже 23 липня він повідомляв фельдмаршалу П.
Румянцеву-Задунайському про те, що присягу від кримської верхівки прийнято, «которая и теперь производится повсеместно в сем полуострове с полною везде тишиною и спокойствием» (6).
У серпні 1783 р. Єкатерина ІІ підписала іменний указ Г. Потьомкіну «О принятии крымских жителей и прочих татарских народов в Российское подданство», хоча
навернення кримських татар у підданство імперії продовжувалося і після указу –
присяга приймалася і восени 1783 р. Архівні матеріали свідчать, що присяжна кампанія проходила досить складно. Населення
багатьох татарських поселень відмовлялося, під різними приводами, присягати на
вірність російській імператриці (7).
Навіть побіжний аналіз
тексту присяги засвідчує її вкрай принизливий характер: кожен татарин, котрий
прагнув залишитися на батьківщині, мусив заприсягтися іменем пророка Мухамеда та цілуванням Корану «...верою
и правдою... Всепресветлеишей и силнеишей
Россииской самовластной моей Государыне и наследникам Ея сколко мочи и сил моих будет служить и повиноватца высочаишим Ея указам и для Ея ползы не буду жалеть ни души ни жизни своей».
Крім того, на півострові фактично впроваджувався інститут шпигунства та
доносительства, функції якого покладалися на кримську громаду: «Ежели о противной для Ея Императорскаго Величества ползе таиным или явным
образом что либо узнаю то тоиже
момент без всякаго отлагателства
времени от Ея Величества доверенным доложить за законной и неминуемой долг имею» (8).
Після анексії
стабільність соціально-політичної ситуації на півострові станом на серпень 1783
р. забезпечували три корпуси російських військ. До середини 1784 р., коли
почало свою діяльність Таврійське обласне правління, в руках військового
командування зосереджувалися повноваження, власне, імперської адміністрації
Криму. Формально ж функції нової влади Криму зосереджувалися в новоствореного
земського правління – так званого «Кримського земського уряду» в складі трьох
членів: Мегметші-бея Ширинського,
Гаджи-Кази-аги та кадіаскера
Муследін-Ефендія (9). Діяльність «уряду»,
контрольованого командуючим російськими військами на півострові, на самому
початку полягала в активній участі його урядовців у підготовці та проведенні присяжної кампанії, а згодом і в нагляді за настроями
населення (10).
Залучена Петербургом до
управління новоприєднаним краєм знать колишнього
Кримського ханства стала соціальною опорою російської влади в її політичних та
соціальних трансформаціях у краї.
Головним фактором
ускладнення внутрішньополітичної ситуації стала присутність на півострові
значного контингенту російських військ. Так, за наказом генерала О. Ігельстрома, на всій території Криму були розміщені
військові пости – для дотримання безпеки та нагляду за настроями татар. Одним з
безпосередніх наслідків цих заходів стали постійні утиски місцевих мешканців з
боку розміщених там військових команд. І в цій ситуації татарське населення
було фактично безправним перед свавіллям військових. За свідченням сучасника, «войска очень дурно обходились с Крымцами, и несмотря на их жалобы, никогда
не давали им должнаго удовлетворения» (11).
Показово, що від
сваволі військ страждали не лише прості татари, а й кримська знать: «Некоторые непотребные от войск, напав на дом Ширинскаго Атай-Мурзы, неприятельски забрали все имеющееся
в его доме имение… В деревне Ембузлу,
напав на дом, принадлежащаго
означенному же мурзе человека именуемаго Булата, самаго его, жену, и дочь разбойнически убили и все имение похитили… Разъезжающие по делам военные, усильственно без всякой платы забирают по области лошадей и подводы... На пашнях хлеб стравлен и помят» (12).
Указом від 13 лютого
1784 р. проголошувалося утворення Таврійської області, яка в
адміністративно-територіальному відношенні охоплювала територію колишнього
Кримського ханства.А указом «О позволении
Князьям и Мурзам Татарским пользоваться всеми преимуществами Российского
дворянства» особи, які нададуть докази «утверждающие благородство», отримували усі права й привілеї
російського дворянства, за винятком «приобретать и иметь крепостных или подданных Христианскаго
исповедания…». Після анексії Криму Росія зберегла status quo у відносинах кримських
феодалів із залежним населенням. Російський уряд не наважився перетворити
татарські маси в кріпосних і вони були зараховані до стану казенних селян.
Невдовзі Крим отримав і
зовнішні ознаки володіння Російської імперії. 19 березня 1784 р. було
затверджено імперську символіку Криму, що мала засвідчити пряму спадковість
належності півострова російському скіпетру. На гербі Таврійської області
розміщувався на золотому полі двоголовий орел, в центрі якого на блакитному
полі було зображено золотий восьмипроменевий хрест,
символ того, «что крещение
во всей России чрез Херсонес произошло» та
історичного правонаступництва Російської імперії від її попередниці, імперії
Візантійської (13).
Анексія Кримського
ханства Російською імперією призвела до значних етнодемографічних
змін. Розвиток деструктивних тенденцій у демографічному становищі Криму був
спричинений передусім процесами еміграції кримських татар до турецьких
володінь, безпосереднім наслідком чого стало різке скорочення кількості
населення півострова.
Напередодні анексії
ханства кількість населення Кримського півострова, виходячи з аналізу
інформації «Камерального описания Крыма»,
свідчень очевидців та інших непрямих даних, а також демографічних обрахунків
дослідників, складала принаймні 200-230 тисяч осіб.
Після придушення
останнього антиханського виступу восени 1782 р.
півострів було окуповано російськими військами. Ця анексія де-факто спричинила
масовий вихід татар з півострова. Зокрема, російський посол Я. Булгаков у
вересні 1782 р. повідомляв, що в Стамбулі «больше всего боятся, чтоб
татары, бегущие из Крыма, толпою
сюда не нахлынули» (14).
Після квітневого
маніфесту процеси кримськотатарської еміграції лише посилилися, адже передумови
для цього були закладені вже в підписаному тоді ж на ім’я Потьомкіна рескрипті Єкатерини ІІ. Так, в додатку до рескрипту вказувалося, що
жителям, котрі «небрежа о собственном
своем и потомства своего
благе» не захочуть присягти на вірність
імператорському дому, «дозволяется добровольный с имуществом ... выезд вне границ»
(15). Тому вже в перші роки після анексії півострів залишила значна кількість
населення. Цьому сприяла й та обставина, що ні уряд, ні російська адміністрація
Криму не перешкоджали виїзду татар з півострова. Зокрема, у липні 1783 р.
Потьомкін наказував генералу де Бальмену «предписать на все посты, чтобы выезжающим из Крымского полуострова
татарам отнюдь не было делаемо препятствий» (16).
Першими емігрували
кримська знать та духовенство і російська влада була зацікавлена в цьому як
джерелі надходження земельних ресурсів та нерухомого майна до казни. З іншого
боку, виходячи з необхідності створення місцевої соціальної опори в своїй
політиці в Криму, російська влада намагалася відвернути татарську знать від
еміграції, заохочуючи її до співпраці у місцевій адміністрації, на що були
скеровані вищезгадувані укази Єкатерини
ІІ. Проте ці заходи російського уряду не зупинили еміграційних процесів на півострові.
У підданстві російської
імператриці переважно лишалися ті мурзи й аги, які
раніше були залучені до орбіти російських інтересів у регіоні. Та ж частина
татарської знаті, котра виступала проти переходу ханства в російське підданство
і була в опозиції до проросійської партії, намагалася емігрувати.
Разом з цим залишали
Крим і широкі татарські маси. Як правило, виемігровували
цілими родинами, чому сприяв офіційний дозвіл російської адміністрації
півострова.
Про масштаби
еміграційних процесів перших років по анексії свідчать хоча б такі архівні
дані. Зокрема, в квітні 1784 р. отримали паспорти на виїзд до Туреччини
двадцять п’ять родин загальною кількістю «двести три
души» з села Карани, причому на місці залишилися лише
«десять семей состоящих из мущин и женска
полу сорок восим душ...». Прості підрахунки
показують, що виемігрувало близько 80 % населення
цього села. Схожа ситуація спостерігалася в більшості місцевостей Криму (17).
Лише згідно донесень генерала Ігельстрома, протягом
1783-1784 рр. емігрувало 4-5 тисяч осіб (18). І це ‒ лише офіційні дані
кількості виїзджаючих, які отримали паспорти.
Значні масштаби
еміграції татарського населення, особливо знаті, змушена була визнати і
російська влада. Про загрозливі для соціально-економічного та демографічного
становища масштаби еміграції свідчили і численні звернення кримських великих
землевласників до адміністрації з проханням не випускати татарських мас з
півострова, оскільки й без того виснажена економіка краю втрачала робочу силу.
Тому періодично вживалися заходи для призупинення еміграційних потоків,
особливо з найбільш знелюднених районів. Зокрема, в
1786 р. весь південний берег, включно до Ялти, охоронявся арнаутами
з метою перешкодити еміграції татар (19).
Проте, це була лише
ситуативна політика кримської адміністрації щодо зменшення масштабів еміграції,
вона ніяк не була спрямована на її припинення. Навпаки, російська влада
прагнула якнайшвидше «звільнити» Крим від татарського населення, особливо з тих
територій, які вважалися важливими у військово-політичному відношенні. Скажімо,
в 1784 р. Потьомкін наказав генералу Ігельстрому
«прискорити» виселення татарського населення, яке мешкало в горах південнобережного Криму: «Из
Бельбека, Качи, Суваша,
Судака, Юскута, Старого Крыма
и генерально из гор выпустить – степных никого не выпускать; мурз кто хочет, а по данному теперь регистру о выезжающих всех в 24 часа выслать» (20).
Свідком процесів
масової еміграції татар у 1786 р. став французький мандрівник Ж. Ромм. Якщо татарська знать емігрувала до Туреччини швидше з
ідеологічних міркувань, то широкі маси населення тікали від спустошення та
приниження: «...После занятия
Крыма русскими несчастных принудили выселиться… Им не позволяют рубить дрова в лесу, опустошают
их сады. Они не могут мирно пользоваться их плодами; естественно, что они уходят искать
покоя и безопасности в другое государство» (21).
Хвиля татарської
еміграції активізувалася й після подорожі» Єкатерини
ІІ до Південного краю імперії в 1787 р., коли вона вперше відвідала Крим.
Незважаючи на вірнопіддані запевнення частини татарської верхівки про
благоденство Криму та нових підданих імперії, татари скористалися фактом
перебування монархині для подання прохань про дозвіл на виїзд до Туреччини. Як
свідчать джерела, «мурзы и татара,
собираясь во многолюдстве, утруждали паки Монархиню лично своими прошениями о выпуске их за границу
к единоверцам, даже не соблюдая все должнаго благоговения ко Освященнейшей особе бросали в карету, где она присудствовать
изволила, бумаги свои». Таке «віроломство» викликало в імператриці крайнє
обурення і «тогда же князю Потемкину
Таврическому повелела выгнать всех таковых
клятвопреступников…». В результаті кілька тисяч татар
були вислані за межі Криму, а їхнє майно та землі конфісковано до казни (22).
Каталізатором чергової
хвилі кримськотатарської еміграції стали й події, пов’язані з
російсько-турецькою війною 1787-1791 рр.: плани відновлення Кримського ханства
з поразкою Османської імперії зазнали фіаско, що посилило масову еміграцію
татар до її володінь.
Щодо кількісних параметрів
кримськотатарської еміграції кінця XVIII ст., проаналізувавши різноманітні дані
про кількість татарського населення протягом 1783-1796 рр. та демографічну
динаміку цього періоду, свідчення очевидців, документи про переселення
кримських татар до Туреччини та історіографію проблеми, можемо дійти висновку,
що лише упродовж цього часу Кримський півострів залишило щонайменше від 90 до
120 тисяч осіб, тобто приблизно половина населення.
Кримськотатарська
еміграція до Туреччини мала вкрай негативні наслідки для демографічної та
соціально-політичної структури, господарства й культури півострова, занепадали
ремесла, традиційні промисли, садівництво та скотарство кримських татар,
знелюдніли міста і села. Фактично, як писав відомий письменник і дослідник Криму
Є. Марков, «Крым погиб после удаления
татар»...
Після анексії
півострова перед російським урядом постала проблема зміцнення тут своїх
позицій, необхідною передумовою подальшого входження Криму до імперії була
необхідність форсованого заселення та колонізації знелюдненого
півострова лояльним населенням. Заселення Криму новими поселенцями розпочалося
практично після його анексії. Уряд заохочував переселення до новоприєднаних територій півдня: указами від 1781 та 1783
рр. підтверджувався дозвіл поміщикам перевозити на нові землі своїх кріпаків і
дозволялося переселення державних та економічних селян. Переселенці отримували
спочатку пільги на півтора року, а з 1783 р. термін податкових пільг був
подовжений до шести і навіть, в «труднообжитых местах», до десяти років.
Соціальна структура
кримських поселян відзначалася строкатістю. В розглядуваний період півострів
заселявся відставними солдатами, казенними поселянами, козаками та міщанами,
церковнослужителями, представниками релігійних сект тощо. Немало було й військового
елемента, здебільшого це були відставні нижні чини, заселення цією категорією
поселян відбувалося в адміністративному порядку.
Досить чисельною
категорією нових переселенців були різноманітні втікачі, які по прибутті до
Таврійської області приписувалися до казенних поселян. Цією можливістю
користалися, насамперед, кріпосні селяни, інколи навіть цілими родинами.
Спочатку вони тікали до польських земель, а вже потім поверталися звідти на
південь і під виглядом “польських” або інших іноземних вихідців, дячків тощо
приписувалися до казенних поселян Таврійської області. За національним складом
це були передовсім українці, росіяни та білоруси (23).
Станом на 1796 р., в
результаті переселення до Криму відставних солдат, рекрутів та їх дружин і
вдів, кількох партій жінок, поміщицьких і різних категорій казенних поселян на
півострові були започатковано 19 «російських» поселень, населення яких складало
близько 1600 осіб. Для порівняння: в материковій частині Таврійської області
(Дніпровський та Мелітопольський повіти) на цей час нараховувалося 39 поселень
з майже 13 тисячами поселенців (24).
Отже, кількість
казенних поселян «російських» поселень півострова складала лише близько 11
відсотків від усієї кількості цієї категорії мешканців Таврійської області.
Задля прискорення заселення практично відразу після анексії російський уряд
запровадив політику заохочення переселення на півострів іноземних колоністів.
При цьому Петербург переслідував дві мети. По-перше, планувалося, що іноземні
колоністи сприятимуть швидкому економічному відродженню занедбаного південного
краю. По-друге, потрібно було заселити Крим конфесійно
спорідненим християнським, отже лояльним, населенням, аби в такий спосіб
закріпити за Росією півострів і нейтралізувати ісламський фактор шляхом постійного
падіння питомої частки мусульман у структурі населення півострова, та, з іншого
боку, задля створення потужної противаги татарському елементу на етноконфісійній основі.
У цьому сенсі значні
сподівання російський уряд покладав на колоністів з Європи, а також, особливо,
на вихідців з європейських володінь Османської імперії: православні греки, а
також албанці поселившись у Криму, мали скласти основу цієї антиісламської
противаги.
Вихідці з островів
Архіпелагу стали одними з перших іноземних переселенців до Криму, вони мали ряд
переваг перед іншими іноземцями. У цьому зв’язку зауважимо, що греки та албанці
складали найбільший відсоток серед усієї маси іноземних переселенців до Криму в
цей період.
Одним з напрямів
колонізаційної політики російського уряду в Криму стала роздача кримських
земель, що розпочалася одразу після анексії і тривала паралельно з процесами
кримськотатарської еміграції та заселення Криму новими поселенцями. Як і власне
вся колонізація півострова, роздача кримських земель російським урядом була
спрямована на досягнення як економічних, так і політичних цілей. Поряд з
перетворенням Тавриди в майбутньому на одне з головних джерел надходжень до
імперського бюджету, надання земельних наділів російським поміщикам мало
забезпечити подальше соціально-політичне входження півострова до імперії.
На час анексії на
півострові діяла складна система кримськотатарського землеволодіння та
землекористування. З анексією ж Кримського ханства ця система була зруйнована. Роздачею земель різним особам російський уряд уніфікував
кримське землеволодіння відповідно із загальноімперськими формами
землеволодіння та землекористування: державною та приватною (дворянською). З
приєднанням Криму усі кримські землі, за винятком землеволодіння лояльної до
нової влади кримськотатарської знаті, були приписані до російської казни.
Будь-якої економічно обгрунтованої державної програми наділення землею на
півострові не існувало. Для отримання наділу, як правило, було достатньо
обіцянки заселити отримані землі людьми або ж «завести» різноманітні фабрики
тощо. Скажімо, херсонський обер-комендант де Вітте в своєму проханні до П.
Зубова про надання земель обіцяв вивести на них «немалое
количество для поселения
людей». Отримували землі в Криму також і іноземці. Скажімо, іспанець принц де
Лінь за указом Єкатерини ІІ отримав у володіння
поселення Партеніт і Нікіту,
за які згодом одержав компенсацію (!) сумою п’ятнадцять тисяч рублів.
Часто під виглядом
«пустопорожніх» новим власникам відходили й землі татарських поселян, які
черезсмужно розміщувалися в часи ханства на землях різних форм власності. І в
такий спосіб інколи відбиралася земля цілих татарських поселень. Приміром, у
1787 р. дружині адмірала Мордвінова і капітану Плещєєву була відведена так звана Саблинська
дача, на території якої знаходилося два татарських поселення. Розгляд же скарг
кримських поселян на дії російських, як і татарських, поміщиків, як правило,
затягувався: до прикладу, справа про захоплення адміралом Мордвіновим
земель татарських поселень Аутки й Айвасиль, розпочата в 1794 р., тяглася з його нащадками
понад століття – останній процес відбувся … за Врангеля у 1920 р. (25).
Сутність колонізаційної
політики російського уряду влучно означив у своїх нотатках французький
сучасник: «Победители (росіяни. – Б.К.) водворились на их место (татар. – Б.К.), но не могут
переносить здешний климат; земля вокруг них бесплодна, торговля в упадке, потому что их руки больше заняты защитою захваченной земли, нежели обработкой ее» (26).
Катастрофічними
наслідками анексії та подальшої інкорпорації Криму Російською імперією стало
насамперед значне падіння частки татарської етнічної групи в структурі
кримського населення в результаті еміграційних процесів та форсованої
колонізації півострова прийшлим елементом, занепад кримських міст і поселень,
традиційного господарства і ремесел, що продовжилися
й у XIX ст.
Чергова велика хвиля
заохочуваної російським урядом кримськотатарської еміграції після поразки Росії
у розв’язаній нею ж Східній (Кримській) війні 1853-1856 років ‒ лише за
офіційними даними Статистичного комітету упродовж 1860-1862 рр. емігрувало 192
360 татар (27) ‒ ще більше ослабила демографію кримськотатарського
народу, посиливши процеси катастрофічного зменшення частки кримських татар у
структурі населення Криму. І якщо станом на 1864 р. вони ще становили абсолютну
чисельну більшість серед етнічних груп півострова (понад 50%), то вже на 1897
р. ‒ лише відносну етнічну більшість (36 % або 186 212 осіб) (28).
Примітно,
що не лише російський уряд був зацікавлений у «звільненні» Криму від його
природнього населення. Імперське ставлення до кримських татар як «небажаних»
підданців знайшло відображення і в суспільно-політичному дискурсі. Наведемо
одну цитату з книги російського автора, який у 1895 р. (із часу анексії
Кримського ханства минуло вже понад 100 р.!), без будь-яких докорів сумління
писав: «До 1783 года Южный
берег, был населен исключительно татарами, которые ничем не занимались, а в свободное время и в моменты пробуждения энергии резали, вместе с турками, своими
сюзеренами, христиан. …Турок мы
выгнали, татары стали выселяться сами, к сожалению, слишком медленно. …Недалеко то время, когда Южный берег, совершенно очищенный от татар, превратится в сплошной благоустроенный парк и бесценный
виноградник» (29) …
1.Бумаги императрицы Екатерины ІІ...– С.
223-224.
2.ПСЗРИ. – СПб., 1830.
– Т. XXІ. С 1781 по 1783. – С. 897-898.
3.Бумаги императрицы Екатерины ІІ...– С.
240-241, 244-246.
4.Цит. за: Вольфсон Б. Присоединение Крыма к России в 1783 году // Исторический журнал. – М., 1941. – № 3. – С. 63.
5.Приятное свидание в земном Элизии (Потемкин и Екатерина ІІ в Крыму) // Легенды и предания Крыма / Ред.-сост. А.Е. Тархов. – Симферополь: ИД «Квадранал», 2003. – С. 302-303.
6.Распоряжения светлейшего князя… ‒ С. 273.
7.ДААРК. – Ф. 535. – Оп. 1. – Спр. 1206. Список деревень Крыма, жители которых отказались от присяги русскому правительству. 1783. – 1 арк.
8.ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 4. О переселении татар из Крыма за границу и об оставшейся после них земле. – Арк. 17.
9.Лашков Ф. Князь Г.А. Потемкин-Таврический, как деятель Крыма (Краткий очерк по архивным данным). – Симферополь: Типография П.Т. Гордиевского, 1890. – С. 6.
10.Распоряжения светлейшего князя… ‒ С. 279.
11.Записки Льва Николаевича Энгельгардта.
1766-1836. – М.: Типография Т. Рис, 1867. – С. 52.
12.Інститут рукопису
НБУ імені В. Вернадського. – Ф. V. – Спр. 852. Материалы касательно Таврической и Екатеринославской губернии, 1783-1809 гг.: Из Решетиловского архива походной канцелярии князя Потемкина. – Арк. 5 зв. ‒
6.
13.ПСЗРИ. – СПб., 1830.
–Т. XXІІ. С 1784 по 1788. – С. 69.
14.Бумаги императрицы Екатерины ІІ...– С.
217.
15.Там само. ‒ С.
245-246.
16.Распоряжения светлейшего князя… ‒ С. 269, 291.
17.ДААРК. – Ф. 802. – Оп. 1. – Спр. 12. О выдаче паспортов и билетов желающим торговать и переселиться за границу.
24.ІІ.1784 – 10.VІ.1784. – Арк. 81.
18.Маркевич А.И. Переселения крымских татар в Турцию в связи с движением населения в Крыму // Известия АН СССР. VІІ серия. Отделение гуманитарных наук. – М., 1928. – № 4-7. – С. 380.
19.Ромм Ж. Путешествие в Крым в 1786 г. /
Пер. с рукописи, вступ. статья и прим. К.И. Раткевич. – Л.: Ленинградский гос. ун-т, 1941. – С. 60.
20.Цит. за: Озенбашлы А. Къырым фаджиасы: Сайлама эсерлер. – Симферополь: б/н,
1997. – С. 89.
21.Ромм Ж. Путешествие… ‒ С. 46.
22.ДААРК. – Ф. 535. – Оп. 1. – Спр. 2355. Прошение депутатов, выбранных крымскими помещиками (русскими) в комиссию по разбору споров о
землях и по определению повинностей с ходатайством о защите их особых прав на землю в Крыму. Б/д. – Арк. 2 зв.; 188. ІР
НБУВ. – Ф. V. – Спр. 852. ‒ Арк.
236.
23.Дружинина Е.И. Северное Причерноморье в
1775-1800 гг. – М.: Изд-во АН СССР, 1959. – С.
131-132.
24.Лашков Ф. Исторический очерк крымско-татарского землевладения
// ИТУАК. – Симферополь, 1896. – № 24. – С. 56.
25.Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. – М.: Мысль,
1992. – С. 278.
26.Ромм Ж. Путешествие… ‒ С. 44.
27.Бикова Т. В.
Кримські татари в імперській Росії: витіснення з Батьківщини // Український
історичний журнал. ‒ 2017. ‒ № 4. ‒ С. 56.
28.Якубова Л. Як і за
рахунок яких факторів населення Криму стало переважно російським? // Крим: шлях
крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях / НАН України... К.: Ін-т історії
України НАН України, 2014. ‒ С. 56
29.Дедлов В. Вокруг России. Польша. – Бессарабия. – Крым. – Урал. – Финляндия. – Нижний. Портреты и пейзажи. –
СПб., 1895. – С. 263
|
