Юлія Тищенко

Процес повернення та кримські татари в Україні

ПОЧАТОК ПОВЕРНЕННЯ,

ВИКЛИКИ ТА ТЕНДЕНЦІЇ

Після розпаду СРСР до незалежної України, до Криму з міст депортації повернулося більше 270 тисяч кримських татар, в складі населення автономії частка кримських татар стала більше 13%. Ресурсна підтримка облаштування фактично не забезпечувалося колишніми країнами СРСР, а Бішкекська угода 1992 року, ухвалена для цього не виконувалася (1). Процес повернення кримських татар до Криму проходив на тлі розгортання прокомуністичних та проросійських антикримськотатарських настроїв на півострові та розквіті кримського російського сепаратизму початку 90-х років, становлення інститутів незалежної України в умовах політичної конкуренції та й слабкості управлінського апарату.

Взаємини центру і політичного керівництва АР Крим характеризувалися слабкістю центральної влади в проведенні державної політики в регіоні, що засвідчував й вкрай низький рівень імплементації рішень, ухвалених у Києві, які стосувалися ситуації в автономії. Існує безліч офіційних прикладів фактичного саботування виконання всіляких указів та постанов, приміром неодноразово протягом 2000-х років правоохоронні органи вказували, що невирішеність питання землі для кримських татар «обумовлена, зокрема, небажанням окремих службових осіб надавати земельні ділянки, а також невиконанням нормативно-правових актів з цих питань».

Протягом десятиліть з боку проросійських місцевих еліт на півострові спостерігалася цілеспрямована антикримськотатарска та ісламофобські інформаційно-політичні кампанії. Часто-густо офіційний Київ знаходився під тиском цих обставин та балансував між різними впливами задоволення інтересів місцевих політичних сил, які використовували про радянські слогани, тези про насильницьку українізацію кримського півострова, ісламофобські міфи для мобілізації своїх виборців та необхідністю проводити системну інтегративну політику. Події розвивалися на тлі безперервної діяльності російських політиків, спрямованої на підтримку «суверенізації Криму» та безпосередньої військової присутності РФ у регіоні.

Протягом новітньої української історії, новітньої історії українського Криму, політичне керівництво кримських татар, представницькі органи кримськотатарського національного руху завжди системно підтримували незалежність України та її євроатлантичні прагнення. «Майбутнє нашого народу нерозривно пов’язане з майбутнім української держави і наш обов’язок захищати також інтереси України» вказував М. Джемілєв у виступі на Першому всесвітньому конгресі кримських татар 19 травня 2009 року, таких цитат не бракує. Це відбувалося фактично на противагу кримським політикам, присутнім у всіх власних кримських структурах, які сповідували принципи того, що саме «російська культура й російська мова є потужним стабілізуючим й інтегруючим фактором на півострові». Незважаючи на контрверсивність ситуації кримськотатарському політичному руху, сформованому на основі демократичних та плюральних принципів, вдалося стати одним з вагомих політичних акторів в Криму та в Україні, бути частиною не тільки кримського, але й українського політичного ландшафту.

В цілому протягом багатьох років виділялася низка проблем в країні стосовно повернення та облаштування кримських татар:

 політико-правові (багаторічна відсутність повноцінної політичної реабілітації кримськотатарського народу, роками не ухвалювався Закон України „Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою (2)» і був прийнятий вже після незаконної окупації Криму з боку РФ, не отримало розвитку законодавство про корінні народи, а кримськотатарський народ був визнаний корінним 20 березня 2014 року, не було здійснено правового визнання представницьких органів (Курултай, Меджліс) з боку органів влади, актуальним залишалися питання представництва в органах виконавчої влади, в «силових структурах»);

соціально-економічні (питання земельної приватизації, проблема зайнятості, нерозвиненої інфраструктури в місцях компактного проживання репатріантів);

 культурні, освітні (відкриття шкіл з кримськотатарською мовою навчання, повернення історичних назв, функціонування в АРК кримськотатарської мови, повернення культурних цінностей, відновлення «святих місць» – стародавні мечеті та азізи, тощо)

В офіційних довідках початку 2000-х часто-густо констатувалося, що на території АР Крим «сформувалося близько 300 масивів компактного проживання репатріантів. Місця компактного розселення кримських татар найчастіше віддалені від облаштованих територій, де розташовані підприємства різних форм власності, установи освіти, охорони здоров’я, культури, органи місцевого самоврядування. Положення погіршується недостатньою забезпеченістю їх дорогами з твердим покриттям і телефонним зв’язком».

Значною мірою інформаційно-культурний освітній простір Криму залишався російськомовним. Приміром в 2013 році було тільки 15 шкіл з кримськотатарською мовою навчання (до Другої Світової війни їх було 371); але й у них навчання кримськотатарською проводиться тільки в початковій школі, а в старших класах відбувався перехід на російську. Лише 16 відсотків учнів кримськотатарського походження навчалися кримськотатарською мовою, тоді як 39 відсотків вивчали її як предмет. Існувало тільки 6 шкіл з українською мовами викладання з більше 600 освітніх закладів на півострові. У 2013 році не-російськомовні газети та журнали складали лише 5 відсотків від загальної кількості друкованих видань у Криму. Понад 95 відсотків кримських міст і поселень, що мали раніше кримськотатарскі назви, були перейменовані на російський штиб, і їхні старі назви не було повернуто.

Гострою була земельна проблема, приміром, у 2000 році практично завершилось роздержавлення (розпаювання) земель 240 КСП, членами яких були 192,4 тис. кримчан, у т.ч. 21,9 тисяч кримських татар. Але значна частина кримських татар не були членами КСП або ж не встигли отримати громадянство, відповідно до цього, частка забезпечення земельними паями складала 39 відсотків некримськотатарського населення і 18,5 відсотка кримських татар. Таким чином, дисбаланс стосовно наділення землею був 2,6 рази меншим не на користь кримських татар. В 1999 році 136623 кримських татар працездатного віку не мали постійної роботи понад 60 відсотків. Кількість працюючих кримських татар становила 55 тисяч.

В цілому міжнародні організації вже 2013 році вказували, що «у Криму наявна вибухонебезпечна суміш жорсткого політичного протистояння, соціально-економічної ізоляції, міжконфесійної та внутрішньоконфесійної боротьби, а також загальної атмосфери дедалі більшої нетерпимості» (3). Також це пояснювалося складністю проблем інтеграції та й позицією тоді пануючої Партії регіонів, яка повністю контролювала Крим та інкорпорувала у себе й проросійські структури та рухи та так само використовувала проросійські орієнтовану риторику.

СТАНОВЛЕННЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО

ПОЛІТИЧНОГО РУХУ,

ПОЛІТИЧНІ КОНТЕКСТИ,

СТВОРЕННЯ АР КРИМ

Повернення кримських татар відбулося не завдяки, але всупереч позиції радянського керівництва, наприкінці останніх днів радянської імперії. Проте, саме в цей період прокомуністичними та проросійськими елітами закладалися підводні камені, які вже в подальшому зіграли деструктивну та трагічну роль в новітній український історії. В момент розпаду СРСР кримські проросійські по посткомуністичні еліти фактично створили в Криму Автономну Республіку Крим без жодного врахування інтересів кримських татар, які масово повертаються до своєї історичної батьківщини з міст депортації. Зокрема, 12 лютого 1991 року Верховна Рада України визнала кримський ре¬ферендум чинним, прийнявши закон, за яким було відновлено Кримську АРСР, але у складі України. Автономію було конституйовано за територіальною ознакою, причому місцевими елітами використовувався термін «кримчани», а через деякий час — і «народ Криму» з виразною прорадянською ідентичністю. Ілюстрацією одного з крайніх підходів до сутності кримської автономії можуть бути тогочасне висловлювання голови Російсько¬го товариства Криму А. Лося: «Всі ми — росіяни, українці, татари, євреї і т. ін. — є росіянами», а на півострові «створено новий етнос російських земель» . Відновлення кримської автономії у вигляді територіального проросійського утворення не сприймалося політичними рухом кримських татар, зокрема це фіксувалося в заявах Організація кримсь¬котатарського національного руху (ОКНР). (ОКНР була сформована на П’ятій загальносо¬юзній нараді представників ініціативних груп кримських татар, що відбулася 29 квітня — 2 травня 1989 р. у м. Янгіюлі Ташкентської області. 10—12 червня 1989 року на першому засіданні Центральної ради ОКНР її головою було обрано Мустафу Джемілєва)

Фактично в момент розвалу СРСР було сформовано та конституйовано представницькі органи кримських татар. Зокрема, 26 червня 1991 року в Сімферополі було скликано ІІ Курултай — збори повноважних представників кримськотатарського народу. У роботі ІІ Курултаю взяли участь 240 делегатів від 270 тисяч кримських татар із різних регіонів СРСР. У ході виборів до Меджлісу в 1991 році більшість мандатів одержали прихильники ОКНР. Було обрано Меджліс кримськотатарсьского народу, який складався з 33-х делега¬тів. Меджліс реалізовував рішення Курултаю і представляє спільноту поміж сесіями Курултаю. Існує ще 250 місцевих меджлісів, об’єднаних у 22 регіональних меджліси в різний районах Криму. Головою Меджлісу став М. Джемілєв.

В момент проголошення української незалежності політичний рух кримських татар підтримував ці рішення. Приміром, учасники регіональної конференції делегатів ІІ Курул¬таю кримськотатарського народу, що відбулася 24 листопада 1991 року, звернулися до співвітчизників із закликом підтримати на референдумі Акт про проголошення незалеж¬ності України, а на президентських виборах — проголосувати за кандидата від демокра¬тичного блоку України. Пізніше голова Меджлісу М. Джемілєв стверджував: «...коли Україна оголосила про свій суверенітет, ми підтримали її. Повинен сказати, що Україна багато в чому зобов’язана кримським татарам на території Криму. Невідомо, чим би закінчився референдум, якби не наші голоси» (4).

Комунікація з українським політичним керівництвом на етапі становлення української незалежності відбувалося непросто, але політичний рух кримських татар завжди артикулював підтримку та розвиток української незалежності та мав зв’язки з українськими національно-демократичними політичними силами, зокрема Народним рухом України. Пізніше, в 1998 до виборчих списків НРУ було включено Мустафу Джемілева, в Верховній Раді Криму існувала фракція Рух-Курултай.

Політичний Київ тривало балансував стосовно власної кримської політики, часто- густо реактивно вирішуючи проблеми повернення та інтеграції кримських татар, не міг адекватно реагувати на ситуації з ростом проросійських тенденцій та політичних рухів в Криму. Втім після складної комунікації політичних лідерів кримських татар з президентом України. Л. Кравчуком, яка відбулася після пікетування кримськими татарами Верховної Ради України в березні 1992 року офіційний Київ чітко артикулював позиції стосовно підтримки процесу повернення. В цілому, починаючи з 1991 року, в державному бюджеті окремим рядком передбачалися видатки «стосовно облаштування раніш депортованих народів», але протягом років проблемою стало недофінансування цих програм, нераціональне використання та подекуди й корупція.

Повернення кримських татар в першій половині 90-х супроводжував ряд трагічних подій та протидія місцевої влади. Зокрема - спалення кримськотатарських самобудов в селищі Красний рай в 1992 році з боку кримської влади, блокування участі кримських татар у виборчому процесі в Криму в 1994 році з боку проросійських політиків, конфлікти 1996 року в Судаку, конфліктні ситуації протягом 2000-х. Офіційний Київ комунікував з кримськими татарами, подекуди спирався на цей політичний рух для подолання кримського сепаратизму, але діяв не проактивно.

ПИТАННЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА,

ЦЕНТРАЛЬНА ВЛАДА

ТА ВЗАЄМИНИ З КРИМСЬКИТМИ ТАТАРАМИ

Артикульоване входження представників кримськотатарського політичного руху до кримської та політики відбулося у 1994 році, під час виборів до Верховної Ради Криму, які перший (і останній) раз у тодішній кримській історії відбувалися за квотним принципом для етнічних спільнот у конкурентній боротьбі у парламенті автономії було сформовано фракцію Курултаю (у складі 14 депутатів ВР АРК). Слід зазначити, що обрання 14 депутатів з виборчого списку Курултаю поклало початок якісно новому етапу розвитку не тільки кримськотатарського руху як такого, але й самого процесу репатріації, облаштування й інтеграції кримських татар. Пройшовши шлях мітингової боротьби, здобувши великий досвід роботи, здебільшого напівлегальної (оскільки Меджліс тоді так і не було офіційно визнано державною владою), політична еліта кримських татар у стінах парламенту стала на шлях публічної політики.

Кримські татари тоді виступали проти «виборів президента Криму» в середині 90-х та тодішнього кримського сепаратизму у виконанні проросійських організацій та «команди Мешкова» та політичних дій по відторгненню Криму до РФ за її підтримки.

До речі, після скасування виборчих національних округів під час наступних виборів до ВР АР Крим в 1998 році, що критикували міжнародні організації, до кримського представницького органу не було обрано жодного кримського татарина. Загалом, представництво кримських татар у Верховній Раді АРК поступово знижувалося – з 14,5 відсотка 1994 року (існування квот) до 6 відсотків за результатами виборів 2010 року. 2010 року відсоток кримських татар у виборних органах Криму був таким: 6 відсотків у Верховній Раді, 10 відсотків у міських та районних радах, 15,4 відсотки у сільських та міських радах і 7 відсотків були обрані головами сільських рад, було невисоке представництво, майже 13 відсотків у виконавчий владі Криму, правоохоронних структурах.

Протягом років представницькі органи кримських татар не отримали законодавчо визначеного в Україні статусу. Втім в 1999 році, після виборів президента України та чергової кризи, пов’язаної зі складнощами набуття громадянства України кримськими татарами було ухвалено політичне рішення своєрідної легалізації Меджлісу, після створення при Президентові України Ради представників кримськотатарського народу. Указом від 18 травня 1999 року до складу цієї ради було включено 33 члени Меджлісу кримськотатарського народу (тобто, власне, весь склад Меджлісу). Головою Ради представників було призначено очільника Меджлісу кримськотатарського народу, народного депутата України Мустафу Джемілєва. Рада представників кримськотатарського народу отримала консультативно-дорадчий статус при Президентові України, основними її завданнями було визначено участь у реалізації заходів щодо вирішення політико-правових, соціально-економічних, культурних та інших проблем, пов’язаних з поверненням та облаштуванням кримських татар, підготовку та внесення пропозицій Президентові України. Рада збиралася тоді 4 рази і ухвалювалися відповідні рішення, хоча й складно говорити про повноцінну їхню імплементацію.

За часів президентства Л. Кучми політика у відношенні до кримських татар зводилася переважним чином до формату розв’язання економічних проблем та часткового задоволення культурних потреб, тоді як політико-правові питання в своїй більшості залишалися залишалися, як правило, поза кадром. Доказами на користь такого висновку можуть бути не тільки дискусії з приводу ухвалення закону «Про статус кримськотатарського народу», але й процес ухвалення Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», який мав окреслювати статус таких осіб та встановлювати гарантії держави для відновлення їхніх прав, а також визначати принципи державної політики та повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування щодо відновлення прав цієї категорії громадян. Його було ухвалено Верховною Радою України ще 24 червня 2004 року 310 голосами народних депутатів України. Проте Президент України повернув документ на доопрацювання, до якого тоді у парламенті так і не повернулися.

У 2002 році Меджліс фактично утворив політичний союз із виборчим блоком «Наша Україна», про європейські та євроатлантичні цінності відповідали цінностям та традиціям кримськотатарського національного руху. Проте, під час президентства Віктора Ющенка фактично спостерігалася стагнація діалогу з політичним керівництвом кримських татар. Рада представників кримськотатарського народу при Президентові України в повному складі тоді не зустрічалася з Главою держави з 2004 р. до моменту початку наступної виборчої кампанії, а реалізації Державної програми розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, що повернулися в Україну на проживання, їх адаптації та інтеграції в українське суспільство на період до 2010 р., вирішення місцевих проблем відбувалися надто повільно.

Після перемоги Віктора Януковича піч час президентської кампанії 2010 року відбулася фактична ревізія і цієї політики по відношенню до кримських татар. У серпні 2010 року, коли Указом Президента України № 873/2010 від 26.08.2010 року «Питання Ради представників кримськотатарського народу» були внесені ряд змін до Положення про Раду представників кримськотатарського народу, які виключили принцип делегування кримськими татарами представників, що обираються ними самими за своїми власними процедурами і замінити його принципом призначення на власний розсуд адміністрації. протягом років й кримська влада використовувала різні формати співпраці з кримськими татарами поза Меджлісом, створюючи різноманітні консультативно дорадчі структури з виключно лояльних, приміром Раду аксакалів кримських татар (5).

КРИМСЬКІ КОНТЕКСТИ - 2010-2014,

ВИКЛИКИ, ПОЗИЦІОНУВАННЯ

Варто наголосити, що після російсько-грузинської війни інтерес до Криму з боку ЄС загострився. Можна згадати, приміром, слова міністра іноземних справ Франції Бернара Кушнера, що пролунали в серпні 2008 напередодні поїздки до РФ - «Ви були першим, хто сказав, що наступним потенційним місцем чергової війни може стати Крим, - так, тому, що я, можливо, менш дипломатичний та більш чесний ніж інші. Однак ми всі знаємо, що там роздають російські паспорти. Однак це не рішення» (6). У тому ж 2008 році британське видання The Economist майже впевнено вказувало на можливий конфлікт саме в Криму (7). Крим доклався до перемоги Януковича на президентських виборах 2010 на слоганах подвійного громадянства та російської мови як державної. Півострів був 4 регіоном після Донецьку, Луганську та Севастополя, якій надав найбільше голосів на його підтримку. Одразу після перемоги на президентських виборах було підписано так звані «Харківські угоди» (8), які були оцінені опозицією як зрада національних інтересів України, але підтримані проросійськими силами, які заключили «політичний шлюб» з Партією регіонів ще в 2006 році. Партія регіонів іще після президентських виборів стала провідною політичною силою на півострові. «Янукович завжди повинен пам`ятати, що переміг на президентських виборах не тому, що обіцяв навести лад у сфері економіки, а перш за все, тому, що росіяни, російськокультурні громадяни країни побачили в ньому свого кандидата, який може захистити наші законні права та інтереси», - йшлося в одній з заяв лідера «Русской общины Крыма» Сергія Цекова, але вже набагато пізніше, в 2012. Проте з часом «кримські донецькі», які здобули перемогу й під час виборів в Криму в 2010 році фактично вичавлювала проросійських кримських від процесів ухвалення рішень, при цьому фактично не враховуючи інтереси кримських татар в своїй політиці стимулюючи конфлікти та залишаючи невирішеними проблеми.

У Доповіді ЄКРН (ECRI) щодо України (четвертий цикл моніторингу), що була опублікована у 2012 р., зазначалося: «Антитатарські настрої залишаються відкритими в Україні та, схоже, збільшилися останніми роками через риторику політиків, яка дає цьому видимість респектабельності. Тенденція місцевих політиків до ігнорування чи заперечення конкретних проблем, з якими стикаються кримські татари, також штовхає останніх шукати свої власні рішення та голосно заявляти про їх ідентичність» (9).

На тлі згортання напрямів европейської інтеграції в курсі президента Януковича в 2013-2014 році, Меджліс підтримав європейські прагнення України та «Революцію гідності» 2014 року, представники політичного руху кримських татар були на Майдані. Після «ухвалення ВР репресивних законів 16 січня Рефат Чубаров вказував, що в Меджлісі «усвідомлюючи свою відповідальність за долі всіх людей, що проживають в Криму, за мир і спокій на півострові», прикладуть всіх зусиль для того, щоб запобігти сповзанню України до диктатури. На тлі розгортання проросійських та антимайданних настроїв кримською політичною верхівкою в Меджлісі констатували, що «вся відповідальність за кровопролиття і насильство в країні цілком лежить на органах влади, чия непослідовність у зовнішній політиці та репресивна політика стосовно учасників мирних зібрань послужили причиною масових виступів громадян України як у Києві, так і в багатьох областях України» (10). Починався лютий 2014 року, місяць незаконної окупації АР Крим з боку РФ.

1.9 жовтня 1992 року в м. Бішкеку країни СНД уклали міждержавну угоду з питань, пов’язаних із відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів. Питання про підписання такої угоди було ініційоване Україною. Верховна Рада України ратифікувала її 17 грудня 1993 року. В цьому документі міститься положення про беззастережне засудження тоталітарної практики насильницького переселення народів, національних меншин, окремих громадян як злочин, що суперечить принцип гуманізму. Відповідна угода фактично не працювала й через позицію РФ.

2.Закон, який мав би розв’язати проблему реабілітації раніш депортованих за національною ознакою, отримував різні назви в різні роки. Та хоча такого ґатунку законопроекти розглядались у парламентських комітетах ще з початку 90-х років, вони ніколи не виносилися на пленарні засідання. Вперше спроба прийняття закону про відновлення прав депортованих осіб була зроблена 2 листопада 2000 року, але тоді на його підтримку проголосували лише 137 народних обранців.

У ВР четвертогоскликання24 червня 2004 року ВР України прийняла вище зазначений закон у повторному другому читанні. Але у липні 2004 року Президент України повернув Закон України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» № 4526 до парламенту з вето, яке не було подолане.

3.Інтеграція раніше депортованих осіб у Криму, Україна, оцінка потреб ВНКМ ОБСЕ, 2013.

4. «Труд», 31 лип¬ня 1993 р.

5.Приміром під час очолювання ВР Криму Л. Грачем було створено «раду аксакалів», яка фактично не працювала та була створена з опонентів органів національного представництва.

6.БернарКушнер: я, наверное, менее дипломатичный и более честный. Глава МИД Франции дал интервью «Ъ» накануне визита в Москву, Газета «Коммерсантъ», №196 (4013), 28.10.2008.

7.Frozen conflicts, Nov 19th 2008, http://www.economist.com/node/12494503.

8.Угода міжУкраїною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України була підписана 21 квітня 2010 року між президентами України та РФ. Угодою було продовжено термін перебування ЧФ РФ у Севастополі з 2017 р до 2042 в обмін на здешевлення для України російського газу через застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів. 27 квітня, Верховна Рада ратифікувала законопроект № 0165, що передбачав ратифікацію угоди про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2042 року.Церішенняпідтримали236 депутатів Верховної Ради.

9.Доповідь ЄКРН по Україні (четвертий цикл моніторингу) [Електронний ресурс]: http://www.coe.int/t/dghl/monitoring/ecri/Country-by-country/Ukraine/UKR-CbC–IV-2012-006-UKR. pdf.

10.Зупинити кровопролиття і встановлення диктатури в Україні! Скасувати диктаторські закони 16 січня 2014 року! Відновити права кримськотатарського народу! Зберегти територіальну цілісність і незалежність України! 25 січня 2014 рокуhttp://qtmm.org/ua/.

ч
и
с
л
о

90

2018