Книжник-review №4 (61) 2003

“Ї”стівний часопис

Юлія Ємець-Доброносова

Щоб читати товсті культурологічні часописи, потрібно мати вдосталь часу. Якщо, звичайно, сприймати їx не просто як збірники текстів, а як оригінальну структуру. Часто вони схожі на такий собі “фуршет” для читача. Багато різного, але зберігається небезпека "переїдання" або навпаки – розчарування від поверховості. Натомість часопис “Ї” вирізняється концептуальним підходом до тематичної насичености.

Минулорічні числа часопису важко назвати однаково насиченими. Але не варто і порівнювати, бо вони є різними. 23-тє число – "Федеративна республіка Україна" – нагадує політологічний збірник з інкрустаціями суспільного дискурсу. Тексти художні та культурологічні виконують тут функцію нотатків на берегах (маю на увазі уривки з М.Фріша та Ф.Дюренмата). А ось уривки з вітчизняної класики суспільної думки (традиційно – в особах Драгоманова, Франка, Грушевського) часом просто “зависають у повітрі” або, у кращому випадку, є історичними примітками до обговорень галицької специфіки. Структура числа уподібнюється стрічці, що поступово звужується. Така собі дедукція в масштабі часопису, та ще й з публіцистичним присмаком.

Натомість 24-те число – “Покоління і молодіжні субкультури" – демонструє структуру, що нагадує кола на воді. У центрі – статті, де визначається сама сутність покоління та субкультури. Більшість текстів стали швидше означуванням у стилі light-культурології із комбінуванням журналістської оглядовости. Виразною для добірки цього числа є тенденція осягнення покоління і шляхом портретування окремих осіб. Та коли мовиться про субкультури та молодіжні рухи, персоналістичне спрямування зникає. Корпус художніх текстів виконує роль “врізаних” приміток, проте найкраще в композицію числа вплетено уривки з прози Любка Дереша, німкені Тані Дюкерс та вишукано-альтернативний текст японського письменника Гарукі Муракамі. А ось добірки поезій не стають мітками напруги зацікавлення. 24-те число містить і кілька дійсно добротних есе, нічим не виважених у композиційному плані, як, наприклад, текст про Габермаса та етнографічні екскурси у гендерні відмінності у середовищі сільської молоді з української минувшини.

Пошуками можливостей співжиття людей пройняте 25-те число “Ї”, назване підкреслено конкретно – “Насильство. Влада. Терор”. Структура числа вирізняється прихованими виходами в лінійні коридори, коли з осмислення психічних або політичних аспектів тероризму, революції можна вийти на осягнення жертовного і мітології жертви. Характеризує число і вміння не змішувати, а розрізняти нестерпні явища. Це декларує у вступі до 25-го "Ї” і голова Української Асоціації Міжнародної Амністії Андрій Павлишин. Але читач запитає: як можна говорити про толерантність, коли більшість матеріалів у часописі – про насильство і терор? Колись У.Еко слушно зауважив, що толерантність присутня, якщо є межа нестерпному, її і шукають у згаданому числі часопису (до речі, проілюстрованого фотографіями подій 11 вересня 2001 року). Неминучою стала поява текстів Рікера, Ліповецки, Бодріяра. Вигідно відрізняє дискурс 25-го числа відсутність “мантрувань” щодо первинної світоглядної толерантности української культури.

Але найцікавішу структуру демонструє 26-те число “Ї” – “Топос поразки”. І не останню роль тут відіграє назва у вигляді образу-концепту. Отримуємо структуру, подібну до рухомого лабіринту, де гра з текстами – неминуча. Куратор числа В.Єшкілєв означує топос поразки як національний дискурс із суїцидальною домінантою та у майже публіцистичній стилістиці говорить про те, що “врізав дуба дистрофічний вітчизняний Модерн”. Натомість Сергій Грабовський, осмислюючи постмодерний дискурс у поєднанні з кризовим буттям людини, вирізняє парадокс ситуації – значну премодерність постсовєцького світу, Автор вишукує непослідовності адептів Постмодерну обираючи часом у союзники вітчизняного філософа В.Малахова. Доволі цікавим є введене Грабовським поняття "плебейського постмодернізму”. Пан-куратор пророкує:

після остаточного змертвіння література стане розділом метаантропології (цікаво, що вже існує концепція із таким означенням у назві, “запатентована” фаховими філософами). Якимось дивним оптимізмом віє від словесної гри автора. Однак не постмодерн є загальною рамкою окреслення топосу поразки. Часом нею стає вічна (чи то, може, маніхейська) опозиція добра і зла, яка вже й на опозицію не тягне, а “миготить”. І на це вказують тексти Ж.-Н.Вуарне, Б.Сен-Сернена, Ж.Бодріяра. У “Топосі поразки” багато інтерпретацій літературних чисел та власне культурологічних розмислів навколо символів у сучасному світі, починаючи від огляду Т.Возняком “вражаючих” будов у Львові та закінчуючи “знаками” Батьківщини за Тарасієм Антиповичем. Серед родзинок числа – текст Галини Пагутяк “Жорстокість існування”, який часом нагадує роман Кортасара “Книга Мануеля”, проте у Пагутяк відсутня колажовість. Зрештою, ускладнення композиційної структури у “Ї” працює на користь виданню і сприяє виходу його на роль, ширшу за звичні ознайомлювально-інформаційні функції. Вміщене на обкладинці 26-го числа “Sapienti sat”, тобто – вказівка на з-розумілість для розуміючих, поки що не перетворилася тут на за-ро-зумілість. Та й “за” – це зовсім не те, що “з”. Відчуйте різницю.