Частина 1. “Ї” не можна не любити
“Ї” не можна не любити. З’являється “Ї” зрідка, примхливо і непередбачувано,
тому сам процес очікування стає дражливим до знемоги. “Прекрасне те,
що віддаля мету”, — казав Мефістофель у Ґете. Це саме той випадок. Потрапляє
“Ї” до рук теж якимись загадковими способами: з рук головного редактора,
з рук друга (подруги) головного редактора, з рук друга (подруги) друга
(подруги) головного редактора... Тільки не з книгарні і не з журнального
кіоску. Думаєш: невже на батьківщині “Ї”, у Львові, його купують?..
Тобі його дарують! Трепетно передають! Ти — обранець “Ї”, а це вже щось.
Отже, коли “Ї” нарешті потрапляє до тебе, його можна й не читати. У нас
є старенький знайомий, українець з Великої Британії. Він не був в Україні від
часів другої світової. Йому вже 95 років, і читати він не може. Але постійно
замовляє книжки з України, і щоразу, велетенськими друкованими літерами, користуючись
лупою, пише, яке він мав щастя! тримати в руках! “Сповідь” Авґустина! Або “Державу”
Платона! Українською мовою! Як він їх обіймав і цілував!.. “Ї” — це той самий
випадок. Це “Сповідь” і “Держава”, Платон і Авґустин. Читати “Ї” необов’язково.
Його треба обіймати і цілувати.
Бо “Ї” такий розумний! Як герой Андруховича, він “знає безліч мов: німецьку,
англійську...” Часом він друкує тексти цими мовами — без перекладу (напр., один
із трьох виступів головного редактора в ч. 14 — англійською, а статтю Лариси
Цибенко в ч.9 — німецькою). Адже “Ї” переконаний: українська еліта, на котру
він розрахований, читає (і пише) без перекладу українською, російською, німецькою
і англійською. Останніми двома мовами читає також паралельно, в оригіналі —
і по-українському, стрибаючи сторінками згори донизу і навпаки, порівнюючи і
насолоджуючись. Але польською — тільки в перекладі! Наприклад, французькою,
як вірш Адама Заґаєвського в ч.12. (До речі, це єдиний випадок вживання французької
мови! Я протестую! Так несправедливо щодо франко- (як і іспано-, італо-, іврито-
та іншо-) мовної частини нашої еліти!) Але, бува, й українською, і тоді назва
роману Ґрасса, відома в перекладі з німецької як “Бляшаний барабан”, в перекладі...
з польської подається як “Бляшаний бубонець”. А все чому? Бо Польща — наш
стратегічний партнер. Їй присвячено 4 окремих “Ї” з 9 (якщо рахувати від 6-го
числа, бо перших п’яти, здається, ніхто не бачив) і ще добру третину решти площі.
Бо Польща — стратегічний партнер “Ї”. Мабуть, вона дає “Ї” гроші. І Фонд “Відродження”
дає. А от “ісламський світ”, якому, пригадується, обіцяли також присвятити одне
“Ї”, — не дає. Тим гірше для ісламського світу. А може, мало просили?.. “Ї”
ж такий гордий і незалежний часопис!
“Ї” дуже гарненький. Це найгарніший український альманах. Який папір! Який
формат! А дизайн Тараса Матіїва і Михайла Москаля! А вклеєні репродукції Володимира
Костирка і Євгена Равського! Правда, в останніх числах їх були замінили теж
гарненькі тоненькі лінії через сторінку: по діагоналі, горизонталі, вертикалі
та паралелі. Хтось пискне, що через ці лінії читати “Ї” дуже важко — але хто
читає “Ї”? Хіба й до ліній “Ї” було легко читати? Цей поділ сторінки вподовж,
коли око завчено повзе донизу і раптом нічого не розуміє, а потім розуміє, але
все одно помиляється — і раз, і ще раз, і ще много, много раз... А коли звикне,
то виявиться, що цього разу (як-от у чч. 11 та 12) переклади статей та есеїв
подаються не внизу, а через кілька сторінок!.. Бо ж “Ї” такий непередбачуваний!..
А от і шрифти, великі і маленькі, чорненькі, сіренькі і кучеряві — хіба
вони для відчитування? Вони — для краси. Так само літера “ґе” з хвостиком, яка
послідовно завойовує територію літери “Ге” без хвостика. Скоро від останньої
взагалі нічого не лишиться. Або “Европа” і “европеєць”. А коли хтось поруч угледить
ще й “європеєць” і навіть “єропеєць”, то це спеціально так, для плюралізму.
Щоб ніхто не ображався, навіть та еліта, яка все ще каже: “Єропа”!.. Бо “Ї”
— постмодерніст!
Як постмодерніст, “Ї” добре знає, з ким заграє. Тут у реквізитах останнім
часом не вказується не тільки наклад, але й поштова адреса чи телефон редакції:
тільки електронна пошта. Бо вся українська еліта вже має електронні скриньки,
а хто не має, той не еліта. “Ї” знає, що еліта — це прекрасне виродження націй.
Такий феномен — як у царських-королівських сім’ях, від кровозмішання братів
та сестер. По духу. Саме це мав на увазі Путін, коли казав про нерозривний зв’язок.
Але я наразі про українську еліту. “Ї” знає, що як справжня вироджена еліта,
українські інтелектуали не думають про наукову стрункість вислову, терміни там
різні, посилання... Українські інтелектуали перш за все дивляться картинки.
І думають: чому під Шимборською і Колаковським написано, хто це, а під Бжезінським
— ні? Бо Бжезінського я знаю, міркує інтелектуал. (От тільки в одному й тому
ж числі є ще й Бжезінскі. Може, то якийсь інший Збіґнєв?)... А хто то на обкладинці
про Росію? Скоропадський? Але чому він? Чи не він? Піти до архіву, музею, перевірити?
Чи не піти?.. Або чому у довідках про авторів у одного (напр., словенця Алєша
Дебеляка), мов у героїні відомого вітчизняного роману, згадані всі його три
публікації в Америці, а про іншого сказано коротко , сильно і страшно: “Сергій
Чернишов — російський політолог”?.. Чи й ще страшніше: “Журналіст. Живе, працює”?..
Краса і багатство рідної мови розквітають в “Ї” буйним цвітом. Маємо
тут “закладники” замість “заручники”, “перемовини” замість “переговори”, “наслідство”
замість “спадщина”, і, звісно ж, прекрасне “шаленство” замість тривіального
“божевілля”. Боюся, що й тут не обійшлося без стратегічного партнера. Наприклад,
у таких щироукраїнських перлинах, як “чинити нетакт” або “з повиду суперечний”.Чи
візьмімо таке словосполучення: “шкіряна блюза”. Мабуть, на Галичині — гадає
інтелектуал, особливо якщо він з Лівого берега Дніпра, зросійщений за роки неволі,
— на Галичині “блюза” — це не те, що у нас блузка. У них може бути і шкіряна,
і навіть хутряна. Була ж у них Венера у хутряній блюзі? Була! І взагалі, розмірковує
далі представник еліти, — ось на показах мод, там же модельки демонструють такі
симпатичні шкіряні трусики?..
Після таких компаративістських бадань (“так бадав, так бадав!”, як казала
галицька селянка про свого лікаря) наш інтелектуал нарешті починає читати який-небудь
текст. Щоб від початку — і до кінця, наприклад, глибоко спорідненої Оксани Забужко
в ч.14. Не пропускаючи ніже титли, ніже тії коми... — і раптом зупиняється,
бо нема крапки! Речення обривається посередині. І навіть “Далі буде” нема! Невже
викрали плівку, дискету, підмінили текст?! Таке ж було нещодавно із Юлією Тимошенко!
І в самої письменниці, хіба ж не продавали підпільно цілий піратський тираж
“Польових досліджень”?.. Та в глибині душі читач(ка) відчуває, що все це просто
дотепи постмодерного “Їсика” і закінчення дослідження пані Оксани він (вона)
ще прочитає в якомусь черговому “Ї”...
Частина 2. Але не за те ми любимо “Ї”
Але не за те ми любимо “Ї”, що в ньому є коректорські, редакторські
та інші помилки. Хоч, може, й за те, бо ці дрібні вади — як дрібні родимки
на тілі однієї з героїнь Буніна — вони ваблять! Хіба в нас, еліти, нема
вад? Ого, ще й які! Але хіба ми не любимо себе разом з усіма недоліками?..
А “Ї” — це вітчизняний інтелектуал в мініатюрі. Екстраваґантний і елеґантний
— від назви до змісту. Живий і молодий, спраглий знань і сповнений пошуків
(передовсім він шукає свою европейську ідентичність, чи то пак тожсамість).Чи
не єдину київську “Хроніку-2000” я б наважилась порівняти із витвором
пана Возняка і колег — але, на превеликий жаль, щось не пригадую там
жодних родзинок, чи то пак, родимих плям. Можливо, годилося б провести
якісь аналогії також із “Всесвітом”, бо ж в “Ї” теж друкується чимало,
сказати б, “зарубіжної літератури”, зокрема й художньої, але знов-таки
аналогії ці будуть не на користь “Всесвіту”, тому краще пожалію старенького
ювіляра.
Саме в “Ї” я нарешті прочитала славетний есей Мілана Кундери “Трагедія
Центральної Європи” і філософські притчі Лєшека Колаковського; “Брати Карамазови”
чи кінець Європи” Германа Гессе і нариси Збіґнєва Герберта... Проза в часописі
просто чудова (здебільшого й переклади гарні), і взагалі автори “Ї” — це його
найбільша окраса: як живі, так і безсмертні; як закордонні — так і, хоч як дивно,
вітчизняні. Прегарні описи галицьких міст — від Шульца і Рота до Кшиштофа Чижевського
(Андруховича в “Ї” я не зустріла, але помітила, звідки “ростуть роги” його “географічної”
есеїстики). На тлі переважної більшості галицьких авторів, між іншим, абсолютно
не програють “східняки” Жолдак (“Груди Гертруди Стайн”) і Цибулько (“Анти-Гоголь”).
А ще в “Ї” я прочитала оповідання жінки Павича й оповідання самого Павича, глибоко
замислюючись, що таке “устриці святого Якова”, чому їх готують з грибами і подають
в корсеті... До речі, в “косовському” числі “Ї” мені було трохи дивно спостерігати,
як сербські літератори всіляко ухиляються від розмови про причини косовської
кризи , про відповідальність режиму Мілошевича і, зрештою, роль сербського суспільства
та інтеліґенції в цьому трагічному конфлікті. Вочевидь, тут нема жодної вини
редакції; мабуть, якби подібні тексти існували в природі, “Ї” б їх помістило.
Свого часу тут були добрі есеї Гавела і Колаковського в №10 про “відповідальність
інтеліґенції” і про колективну відповідальність взагалі — тема, котрій, зважаючи
на її непопулярність в наших елітних колах, годилося б присвятити окреме число.
У світовому письменстві пригадуються з цієї нагоди “Біси” Достоєвського про
відповідальність російської інтеліґенції (але в жодному разі не російського
“народу”!) і “Доктор Фаустус” Томаса Манна про відповідальність як інтеліґенції,
так і народу німецького за злочини нашої модерної епохи. Для українців же, здається,
тема колективної відповідальності суворо заборонена. (Як писав Колаковський,
“дуже легко поширювати на власну персону заслуги чи успіхи нашої спільноти,
але дуже важко — її поразки чи ганебні вчинки”). Один лише Ігор Клех (мабуть,
тому, що він не українець) наважився сказати кілька слів про те, що ті, хто
не хоче сплачувати борги згідно отриманої спадщини, не мають права і на саму
“спадщину” (ч.13). З попередніх номерів я пригадую чудове число про Австро-Угорську
імперію, і не менш чудове єврейське. Втім, російське теж “кислувате, але непогане”,
як казала Пеппі Довгапанчоха. Хоча, зважаючи на події в Росії останніх місяців,
годилося б повернутися знов до цієї теми, як і до теми “ісламського світу”...
А ще я б хотіла прочитати спеціальний випуск про... Україну, про її внутрішні
суперечності, про кровозмішувальні і крововідштовхувальні процеси між її Сходом
і Заходом, Центром і Півднем... Тож будемо читати і чекати “Ї”, благословляючи
його авторів і перекладачів, спонсорів і меценатів.