Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Вільний будівничий Іван Левинський

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кровавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кровавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті.
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Іван Франко, «Каменярі», 1878

Для того, щоб зрозуміти природу пошуків чи не кожного з великих будівничих, потрібно, принаймні, осмислити природу будування – осмислити суть помешкання, дому, дільниці, міста, села. Бо ж кожен з них тому і є великим будівничим, що зводить будівлі, улягаючи якомусь будівельному чуттю. Саме воно робить простір помешкання таким, що його може обжити людина, родина, громада. Бо ж є будівлі, в які людина заледве вживається – і живе в них відчужено. Вони для неї холодні і незручні. Натомість є инші – в яких хочеться жити. І це не обов’язково будинки нові – просто вони відповідають людській природі і людським уявленням про помешкання, будинок і поселення.

Якщо осмислювати природу будування вже зовсім доглибинно, то розпочинається воно з будування людини та її внутрішнього вистрою. Будування людини, яке називається вихованням, з иншого боку пов'язане зі світом, в якому їй доводиться жити – зокрема і світом, твореним самою людиною – її інструментами, речами, одягом, помешканнями, містами, країнами зрештою.

Будівлі, які формують гармонійну людину, дано споруджувати не усім. Так само, як і будувати чи виховувати людину. Тільки великим будівничим. Вони можуть збудувати один будинок для своєї родини. А можуть розбудувати ціле місто. Ба, більше – істотно вплинути на природу забудови світу.

Нам йдеться про природу житла і її відповідність людині. Але що ж таке – «відповідність»? Значною мірою ця «відповідність» перекривається поняттям «краси». Утилітарні речі в очах людини неодмінно стають красивими. А некрасиві – відповідно – погано о-своювані людиною. Ця думка стара, як світ. Однак кожної епохи вона оживає по-новому.

Я спробую осмислити інтенцію одного з великих будівничих мого міста – міста Львова – Івана Левинського. Дивлячись на його будівлі і на його постать на світлині, бачиш певний дисонанс. Він – сама солідність старого світу. Світу, який не знає багатьох жахливих речей, властивих як природі світу, так і природі самої людини. Його життя розпочалося 6 липня 1851 р. у старосвітській Галичині, чи точніше, Koenigreich Galizien und Lodomerien – Королівстві Галичини та Володимирії – найбільшому коронному краї Австро-Угорської імперії – містечку Долина на Станіславівщині. А помирає він разом з тим добротним старим світом, точнісінько тоді, коли цей світ вщент розбивається на друзки – 4 липня 1919 р. у Львові – місті, якому саме Левинський надав його сьогоднішнього маєстату. Він жив у період найбільшого розквіту міста – тоді, коли воно з глибокої австрійської провінції, затьмаривши королівський Краків, перетворилося на правдиву столицю. До тепер, на відміну від Кракова – одвічного конкурента Львова – воно вражає імперським розмахом своєї архітектоніки. А водночас є милим та приємним для життя. У Львові, як то кажуть, «дається жити». Отож попри те, що місто поставлене далеко від рік, які злагоджують сприйняття кожного міста, воно все ж має свій м’який шарм.

Великою загадкою усіх будівничих цього міста є те, як їм вдалося поєднати і імперську претензію, і милу затишність. Не всім містам і не всім будівничим це під силу. З тих міст, які знаю, це вдалося Празі, але не Будапешту, вдалося Вільнюсу, і не вдалося Варшаві, чи тому, що від неї залишилося. Зрештою – все це справи суб'єктивні. А може, і ні.

Дивне співпадіння – Левинський народився 1851 р., коли у Лондоні проходила Всесвітня виставка, яку одразу назвали Великою. Вона мала показати останні досягнення тогочасної індустрії, особливо у царині дизайну і будівництва. Насправді ж вона виявилась виставкою того, що не мало права на існування, і що не надавалося до того, щоб ним користуватися чи у ньому мешкати. Представлені речі були переобтяжені диким декоративізмом, понівечені масовим виробництвом, яке крало форми у речей ручного виробництва, речі губили як свою функціональність, так і форму. Це було свідченням явної кризи – людина втрачала сенс вживання речей і проживання у помешканнях. Міста, як-от тогочасний Лондон, перетворилися на велетенські кошари для людей.

Своїм успіхом у в-будовуванні будівель і будинків у ландшафт старого, ще ренесансного, барокового і класицистичного Львова, Іван Левинський зобов’язаний дивному поету, мислителю та будівничому Вільяму Моррісу (William Morris, 1834-1896), який відчув цей потворний дисонанс людини і створюваного нею оточення. Водночас він розумів і инше – оточення формує людину. Огидне породжує потвор.

Морріс народився неподалік Лондона, у чарівному куточку старої доброї Англії. І ще в дитинстві побачив, як цей куточок перетворився на нудний і тужливий район Лондона. Морріс спробував переламати цю тенденцію, створивши свій дім, дім Вільяма Морріса, званий «Червоним домом» (Red House) у графстві Кент – це в плані звичайний англійський дім часів королеви Анни (Anne Boleyn, 1501/7-1536). У ньому поєднувалася вишуканість, легкість і простота. Будівля буквально вростала у пейзаж і творила з ним одне ціле. В інтер’єрах не було нічого зайвого, показного, «розкішного». Архітектором був Філіп Уебб (Philip Speakman Webb 1831-1915) – і з цієї споруди розпочалася його слава. А будувало її братство художників-прерафаелітів – Едвард Коллі Берн-Джонс (Edward Kollie Burn-Jones, 1833-1898), Данте Ґабріель Россетті (Gabriel Charles Dante Rossetti, 1828-1882), Медокс Браун (Ford Madox Brown, 1821-1893) та ин. Як тут не згадати Каплицю Рослін (Rosslyn Chapel) біля Едінбурґа, з якої вийшли всі сучасні вільні муляри, масони, як будівничі ідеальної людини, ідеального людського братства й ідеальних ґотичних будівель. Для сучасників цей будинок став естетичним шоком. Морріс задумав досягнути повної тотожности свого реального життя, його реальних зв’язків і предметного оточення з ідеальним художнім задумом, зробити мистецтво життям, а життя – мистецтвом. І цим кинути виклик своєму часу. Це була глибока світоглядна й естетична програма.

Водночас, Морріс не хотів будувати «веж із слонової кістки», у яких могли б ховатися від мерзоти світу поодинокі естети. У пошуках реалізації свого естетичного та етичного проекту покращення людини через покращення світу він вийшов і на глибокі соціальні та соціалістичні ідеї. 1861 р. він організовує велике підприємство, яке називалося «Фірма Морріс, Маршалл і Фолкнер, художні живописні роботи, різьба, меблі та метал» (Morris, Marshall, Faulkner & Company). Морріс хотів гармонізувати всю країну на кшталт свого «Червоного Дому». Він відважився на те, на що до нього ще жоден художник не посягав – відважно вторгся у практичне життя, став на прю з конкуренцією, виробництвом і торгівлею. І, о диво, фірма запрацювала. Як тут не згадати такі ж кроки Івана Левинського – 1874 р. він відкрив своє перше приватне будівельне бюро на вул. Личаківській, 6. Потім – на площі Капітульній (Катедральна). Згодом, у 1888 р., на вул. Крижовій (Генерала Чупринки, 58) заклав «Фабрику кахлевих печей і будівельних матеріалів» – перше власне підприємство. А у 1891 р. – нову керамічну фабрику на Янівській рогатці «Левинський, Захарєвич і Домашевич» і тартак на Клепарові.

Наприкінці ХІХ ст. у Львові розпочався будівельний бум – якщо на початку століття у Львові мешкало 45 тис. осіб, то наприкінці – 212 тис. осіб. Реагуючи на це, Левинський, по суті, створив ціле фабричне містечко, де вироблялося все, що йшло на будівництво: штучний камінь, кахельні печі і майоліку, вироби з гіпсу, столярні, теслярні та слюсарні вироби, дахівку; добувався пісок, функціонувала система гуртових складів, магазинів, тартак і навіть житлові споруди для робітників. Левинський замкнув весь виробничий ланцюжок – від архітектурного проекту до остаточної здачі об’єкту.

Левинський, як і Морріс, розуміли і те, що без суспільної мобілізації та самоорганізації реалізувати ці плани неможливо. Естетичний максималізм Морріса зробив його соціалістом – він бере активну участь у політичній боротьбі на боці соціал-демократів. Так само і Левинський організовує на фабриці свого роду профспілку, а наприкінці життя заповідає третину власности фабрики її працівникам. Спілка проіснувала до 1939 р.

Важко сказати, чи пошук вдосконалення себе і світу привели Івана Левинського, як і його сучасника, «Великого Каменяра» Івана Франка, не лише до соціального мислення, але й до вільного мулярства – навіть надгробний пам’ятник, як і програмний вірш «Каменяр» Франка, є тестаментами масонського руху.

Існують всі ознаки того, що в оточенні Левинського впливів братів-мулярів було доволі. Зрештою, будівництво людських душ і будівель завжди відбувалося у них у гармонійній єдності. Таку особу, як Левинський, мали за честь вважати своїм братом тогочасні ложі Львова. Тоді це було ознакою респекту і визнання. Звісно, що Морріс і його оточення також були просякнуті ідеями розенкройцерів та масонів.

Ясно, що між Левинським і Моррісом було чимало посередників. «Естетична і гуманістична» революція Морріса знайшла безліч послідовників і у Франції (art nouveau), і у Німеччині (Jugendstil), і у Росії (модерн), і власне в Австрії (Secessionsstil). Віденська Сецесія стала чи не еталоном. З 1897 р. віденські митці згуртувалися довкола журналу Ver Sacrum і створили мистецьку групу Wiener Secession, до якої увійшли художники Ґустав Клімт (Gustav Klimt, 1862-1918), Йозеф Марія Ольбріх (Joseph Maria Olbrich,1867-1908), письменник Герман Бар (Hermann Anastas Bahr, 1863 1934). Близькими до них були і архітектор Отто Ваґнер (Otto Koloman Wagner, 1841), і Йозеф Ґофман (Josef Franz Maria Hoffmann, 1870-1956), і Йожи Плечнік (Jože Plečnik, 1872-1957). А Коломан Мозер (Koloman Moser, 1868-1918), Йозеф Гофман (Josef Franz Maria Hoffmann, 1870-1956) та Даґоберт Пехе (Dagobert Peche, 1887-1923) створили фірму Wiener Werkstätte GmbH, яка продукувала витончену кераміку, текстиль, скло, аксесуари для сецесійних інтер’єрів – ще один приклад для Івана Левинського.

У кожній з країн сецесія набувала своїх неповторних національних рис. У деяких, як-от Австрії, вона мала багато етнічних відмін. Навіть у Львові стилістично можна розрізняти і гуральський, і гуцульський, і український, і польський і т.д. стилі сецесії. Залежно від того, хто на якому історичному стилістичному матеріалі працював.

***

Суть спроби естетичної та соціальної революції полягала в осмисленні суті стосунків людини з оточуючим світом, світом речей, світом будівель, жител, помешкань. Усі згадані майстри відчули кризу цих стосунків і спробували їх гармонізувати.

Homo sapiens відрізняється від инших ґатунків живих істот тим, що він не пристосовується до світу, а творить свій світ людини. Його амбіції з самого початку були неймовірними – і вони таки справджуються – людина стає основним фактором, який, на добре і на зле, формує обличчя землі.

Розпочалося з малого – знарядь, одягу і примітивних помешкань. Помешкання вдосконалювалися – стали свого роду оболонкою, капсулою для людини чи родини. Спочатку вони були суто утилітарними – природа матеріалу, з якого їх робили домінувала над формою. Панувала функція – житло було ще одним одягом людини. І захищало від холоду та дощу. А потім почало захищати і від звірини та й від братів-людей – воно перетворилося у фортецю, можливо малий, індивідуальний – проте – сховок. Убезпечивши себе у всіх сенсах у помешканні, людина не могла не ідентифікуватися з цією, ще однією своєю оболонкою – вираз «мій дім» означає не лише те ж, що й «мій одяг», але і є маніфестацією моєї причетности до нього, того, що він почасти є мною. Тобто є частиною мене самого, як не дивно це звучить. Отож, мій дім – це не тільки моя фортеця, але й частково я сам. Таким чином, помешкання почали набувати індивідуальних рис. Вміння – технологія – почало долати диктат матеріалу – будинки набирали персоніфікованого характеру – ставали все більш антропоморфними. Інколи до ґротеску – буквально наслідуючи антропоморфні риси людини. Вдаючись до метафори, можна наполягати на тому, що сутність людини, яка мешкає, тобто ідентифікує себе з тим чи иншим по-мешканням, проступає на фасаді цього будинку. Істотним словом тут є слово «мешкати». Бо це не просте формальне, відсторонене проживання, коли людина насправді від-чужена від тих «квадратних метрів», де вона «прописана». Ця від-чуженість є протилежністю о-своєння. Напевне не один з нас має досвід о-своєння певного простору – як от нового помешкання. Людина не одразу починає відчувати нову квартиру чи будинок «своїм», «теплим», «затишним». Тобто насправді о-своєним теплим затишком, де вона може не лише заховатися, але який відповідає власне її сутності. Як равлику, що знайшов свою мушлю – він, зростаючи, або змушений її змінювати, або рости разом з нею. Для нього мушля є його домом, з яким він зрісся, а тому це по-мешкання вже і є ним – равликом. Звичайно, це тільки аналогія. Тим не менше, для нас дуже важливо зрозуміти, що ідеальне помешкання, не відчужені від нас «квадратні метри», зростається з нами до тієї міри, що починає формувати нас самих.

Поступово групи помешкань почали творити міста. Ми не завжди задумуємося над тим, а чим є поселення чи місто. Ми їх не завжди розрізняємо, хоча відчуваємо певну різницю. Поселення, точніше по-селення – це те, що в українській традиції називається селом. Це розсипані «по» рельєфу окремішні по-мешкання – хати, будинки. Вони улягають рельєфу, вписуються у нього, мінімально його ре-конструюють, змінюють.

Натомість міста – це ще вищий рівень ре-конструювання рельєфу під потреби людини. Рівень о-люднености природи тут набагато вищий – аж до перверсій, коли місто перетворюються на машину для проживання людей. Однак залишається велике запитання – чи може людина обжити цю велетенську машину – згадаймо Нью-Йорк, – чи насправді вона мешкає у ньому? Радше вона стає в'язнем чи коліщатком цієї машини для проживання.

Але потреба облаштовування людських помешкань залишається. Так само, як і потреба о-своїти ці помешкання – перетворити їх на справжні помешкання людей – їхній захисток і засіб їхнього самовираження.

Найдавнішим містом світу вважається біблійний Єрихон (Jericho, יְרִיחוֹ , أريحا , Ἱεριχώ) – 9000 р. до н.е. Це епоха неоліту. Воно живе і досі. То що ж є ознакою міста? Візуально ще на під'їздах перші міста маніфестують себе – мурами та вежами. Місто – це перш за все відділена мурами частина території. Корсети оборонних мурів європейські міста розірвали лише наприкінці XVIII ст. Скажімо, львівські та краківські мури знесли тільки за правління імператора-просвітителя Йосифа ІІ (Joseph II, 1741-1790). Та це не означає, що змінилася природа міста. Суть міста залишилася тією самою – для нього мури, чи то реальні, чи віртуальні, як певне об-меження, о-креслений на рельєфі окіл. Об-меження надає місту форму. І в буквальному сенсі, і у метафоричному. Як-от форма сонета надає иншого змісту віршу. А корсет – иншої якости жіночому тілу. Це вже не розлога рустикальність, а досконала класика.

Корсет мурів на невеликій площі згущує людські по-мешкання, перетворює їх на свого роду пташині колонії. В цьому околі густота людського спілкування неспівмірно більша, ніж у розімлілому на осонні овиді по-селення. Корсет змушує пришвидшено битися і серце міста – кругообіг людських стосунків тут набагато інтенсивніший, час прискореніший, простір наповненіший, стиснутий, конденсований.

Але поняття міста – civitas чи polis (πόλις) – стосується не лише каменів, будівель, але й громади, яка мешкає у цих мурах. І вже тут ми бачимо два розуміння, що таке місто – архітектонічне – матеріальне і суспільне – духовне. Ці два розуміння міста або конфліктували поміж себе – відчужувалися, або ж перепліталися. І тоді місто перетворювалося або у величезну в'язницю чи «машину для проживання» з людьми-коліщатками у ній, або ж ставало простором для облаштування помешкань для людей.

З огляду на це, ми маємо право говорити не стільки про історії міст, скільки про їхні біографії. Бо ж міста, як і помешкання, теж є колективною частиною нас самих, тобто живуть, в людському сенсі, як наша ще одна оболонка, ще одна мушля, разом з нами. Місто є громадою, тобто всіма нами, що сьогодні і тут мешкають. На мурах міста проступають наші риси. Ми «одягаємося» у своє місто, «закутуємося» в нього, так само, як у теплий плед. У цьому полягає правдива суть того, що хоче сказати людина, коли каже, що вона віденець (der Vinerer), чи кракус (krakus), чи львів’янин.

А біографії міст свідчать, що одне і те ж місто може в якийсь період свого існування бути відчуженим від своїх жителів, перетворитися на занепалі клошари, як Львів у другій половині XVIII ст., чи пруську казарму, як Берлін часів Фрідріха ІІ Великого (Friedrich der Große, 1712-1786). А в инший – набрати динаміки, пружности і стати місцем, де хочеться мешкати і де можна насправді повноцінно реалізовувати себе у найширшому сенсі слова – вити людські гнізда.

Відчуження могло мати різні причини – як-от соціальну стагнацію або ж з огляду на те, що у міських мурах селилися люди, які їх не будували і ще не о-своїли. Їх мури «не гріли». Скажімо, селяни. Однак вони могли ці мури з часом обжити або це робили принаймні їхні діти.

Обжитість міст робить їх напрочуд цілісними і, як правило, красивими – гармонійними. Хоча різними.

Натомість міста, не люблені своїми жителями, як правило, є бридкими. Причому безвідносно, чи є вони насправді бридкі з архітектурної точки зору. Як жінка – якщо люблена, то кожна стає красивою.

***

Люди завжди пробували побудувати ідеальне місто. Бо існує давня мрія чи ілюзія про те, що в ідеальному місті буде ідеальний суспільний уклад. Тобто в ньому буде можливо і повноцінно мешкати, і позбутися соціальних девіацій. Соціальні візіонери планували свої ідеальні міста з чистого аркуша паперу, причому мета, яка закладалася при плануванні таких ідеальних міст чи будинків та жител – була саме «соціальне планування» – виправлення природи роду людського. Або ж реалізація людини у найширшому сенсі слова – звільнення її з в'язниці «квадратних метрів» чи знятого «кутка», або ж бездомности.

Соціальні візіонери пробували свідомо закласти гармонію, як вони її розуміли, у план міста, дому, планування помешкання, дизайн меблів та ужиткових предметів. План міст вписували в ідеальні квадрат чи коло. На Львівщині ми маємо приклад такого ідеального планування – у правильний п’ятикутник вписана німецька колонія Кьоніґсау (1783, Koenigsau, сьогодні с. Рівне біля Дрогобича).

Але, як правило, більшість міст розросталися, як дерево – природним чином – згадаймо Кносс (Cnossus, Κνωσσός), инші міста Кріту й архаїчної Греції. Вони неначе огортали ландшафт. Пробували зачепитися за річку, пагорб чи гору.

Та навіть у ті часи, закладаючи міста, люди вже пробували виходити з раціональних міркувань. Як-от гігієнічних міркувань Гіпократа з Коса (Hippokrates, Ἱπποκράτης ), 460-370 д.н.е). Чи соціальних візій – Платон (Plato, Plátōn, Πλάτων (428/427-348/347 д.н.е). теж витворив своє бачення ідеального міста у трактаті «Держава», беручи до уваги моральні та політичні аспекти справи. Для Платона місто мало мати ідеальну відцентрову форму. Мали значення і локалізація міста, і пейзаж довкола. Натомість Арістотель (Aristoteles, Αριστοτέλης, 384-322 д.н.е) виходив з санітарних, оборонних та инших засад. Втіленням його ідей у містобудуванні стала Александрія у Єгипті (Alexandrea ad Aegyptum, Αλεξάνδρεια της Αιγύπτου, الإسكندرية – al-iskandariyyah). Найбільш регулярним місто бачив Гіпподамос з Мілету (Hippodamos, Ἱππόδαμος, 498-408 д.н.е) – вулиці його міста були сіткою перпендикулярних ліній. Квартали мали своє чітке призначення: адміністративне, військове, сакральне, торгівельне. За його планом будувався порт біля Атен – Пірей (Peiraeus, Πειραιώς, 451 д.н.е). А також елліністичний Перґамон (Pergamon, Pergamum, Πέργαμος, сучасний Bergama в Туреччині).

Християни виходили з бачення ідеального міста святим Іваном у його видіннях як civitas sanctis – Небесного Єрусалиму. Це місто не раз пробували намалювати, тобто, по суті, спланувати, за його видінням. Багато міст почали претендувати на статус Земного Єрусалиму (попри реальний Єрусалим). Принаймні у духовному сенсі на цей статус Земного Єрусалиму пробував і пробує претендувати Київ.

Особливо активізувалося соціальне візіонерство щодо ідеального міста у часи Відродження. Утопічні ідеальні міста описували і Томас Мор (Thomas Moor, 1648/9-1713), і Франсуа Рабле (François Rabelais, 1493-1553), і Френсіс Бекон (Francis Bacon, 1561-1626), і Томазо Кампанелла (Tommaso Giovanni Domenico Campanella, 1568-1639). Проект кількаповерхового міста з усіма комунікаціями створив і Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452-1519).

Але коли писалися ці книги, люди вже будували ідеальні міста. Мода на закладання таких ідеальних міст з’явилася у північній Італії. Це Пальманова (Palmanova) біля Венеції, створена у вигляді дев’ятикутника з відцентровими вулицями архітектором Вінченцо Скамоззі (Vincenzo Scamozzi, 1552-1616). Чи місто Сфорцінда (Sforzinda), збудоване архітектором Філарете (Antonio di Pietro Averlino, Averulino, Filarete, 1400-1469), яке він збудував для родини Сфорца у вигляді вписаної в коло восьмикутної зірки. Проте, будували ідеальні міста, які мали стати ідеальними соціумами у ідеальних помешканнях, не лише в Італії. Найближчими до нас і добре збереженими є Замостя, закладене і побудоване 1578 р. архітектором Бернардо Морандо (Bernardo Morando, 1540-1600), та Жовква, закладена і побудована 1594 р. італійським архітектором Паоло, званим Щенсним, Щасливим (Paolo, Paweł Szczęsny, Szczęsny z Żółkwi). Ясна річ, що їх будували великі владці. Жовкву – коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Жолкєвскі (Stanisław Żółkiewski, 1547-1620), а Замостя – канцлер Речі Посполитої Ян Замойскі (Jan Zamojski, 1542-1605). Як ідеальні міста були закладені Шаргород (1580) і Броди (1584), але вони не зберегли своєї архітектонічної структури.

Більшість людей жило, все-таки, у старих містах, які розросталися доволі хаотично і врешті-решт перетворювалися у суцільні нетрі, що не давали змоги ані упорядкувати соціум, який у них мешкав, ані організувати принаймні терпимі умови проживання. Тому архітектонічну та соціальну ре-конструкцію доводилося робити у самій тканині живого, хоча й здичавілого, міста. У ХІХ ст. натомість пробували упорядковувати застарілі міста насильно – як-от барон Жорж-Ежен Осман (Georges-Eugène Haussmann, 1809-1891), який з інспірації Вольтера прорубав бульвари у нетрях Парижа і тим самим сформував той Париж, який ми знаємо.

Ідея зробити світ досконалим, тобто таким, який відповідає їхній природі, не полишала людей. Ідея мала ще й инший орієнтир – Великого Творця Всесвіту. Бо ж не міг Він сотворити світ у такій недосконалості. Не міг Він створити світ як місце людських мук. Це людина довела світ до такого жалюгідного стану. Упродовж тисячоліть Творця бачили як Великого Будівничого, Великого Творця, що з циркулем та мірилом проектує і творить універсум. Особливо таке бачення Творця опанувало умами людей в епоху Просвітництва. Його бачили як Великого Геометра, Великого Архітектора. Саме на цей час припадає золота пора розвитку світового масонства як способу осмислення світу і людського суспільства, а також як способу покращення цього світу і суспільства. Зокрема і через упорядкування чи гуманізацію архітектонічного оточення людини. Вільними мулярами закладаються не те що міста, як-от Вашинґтон, а й цілі країни, як-от Сполучені Штати Америки. Вони шукали ідеальних форм – і знайшли їх у класицизмі – вважалося, що втрачена грецька та римська класика і є тією ідеальною формою, в якій живе божественна гармонія і в якій можна втілити ідеальне місто та ідеальний соціум.

У ХХ столітті з’явилися просто неймовірні футуристичні візії, які подекуди знаходили й реалізацію. Це і функціоналізм Ле Корбюзьє (Charles-Édouard Jeanneret-Gris, більш відомий як Le Corbusier, 1887-1965), і Баугаузівський Gesamtkunstwerk (Bauhaus, Hochschule für Bau und Gestaltung – Вища школа будівництва і художнього конструювання чи Staatliches Bauhaus, 1919-1933). Найкращими реалізаціями стали такі міста, як Бразиліа.

***

Повернімося до свого героя – Івана Левинського – людини, яка стала головним будівничим того Львова, який знаємо сьогодні. Наприкінці ХIХ ст. технологія принесла в архітектуру метал і скло. Не можна сказати, що вони не використовувалися перед тим, але не в таких кількостях. Метал дав можливість проектувати помешкання більш розмашисто. Розпочалася так звана Belle Époque – епоха відносного миру та процвітання. Врешті це вилилося в епоху панування Сецесії – золотий час міст центральної Європи, а в тім і Львова.

Фабрика Левинського процвітає. Вона гармонізує архітектоніку міста. Разом з професором Альфредом Захарєвічем (Alfred Zachariewicz, 1871-1937) вони на спілку викуповують цілу дільницю на Клепарові і поступово перетворюють її на фешенебельний район міста. Серед замовників – галицький істеблішмент – графи Дідушицькі, Реї, Семенські, Рильські, професор статистики і політик Тадей Пілят, професор мистецтвознавства Міхал Павліковскі. Левинський працює як у вже класичній на той час віденській стилістиці, так і в гуцульській та єврейській. Саме фірма Левинського спроектувала в «неоєврейському» стилі імпозантний шпиталь ім. Маврикія Лазаруса на вул. Рапопорта. Загалом у Львові фірма Левинського спроектувала з півсотні споруд самостійно і ще півсотні – у співпраці з иншими архітекторами. Переліку варті хоча б найімпозантніші – палац Семенських-Левицьких на вул. Пекарській, будинок Товариства убезпечення «Дністер» на розі вулиць Руської та Підвальної, готель «Жорж», вілла «Марія» на вул. Нечуя-Левицького, 20, палац Потулицького на вул. Матейка, 4, монастир кармеліток босих на вул. Чупринки, Музичний інститут ім. М. Лисенка, торговий пасаж Міколяша між вулицею Коперника та Вороного (знищений). А ще: Львівську оперу (Львівський Національний Академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької), Львівський двірець (Головний залізничний вокзал у Львові), Торгово-промислову палату, павільйон Галичини на Всесвітній виставці у Парижі (коло замкнулося), палаци Рильських та Дідушицьких та багато инших.

Попри те, що він син баварки та галичанина, Левинський активно обстоює своє, українське. Ось що пише календар «Просвіти» про будівництво будинку Товариства убезпечення «Дністер» на розі вулиць Руської та Підвальної у Львові: «Цілу будову скінчено і віддано до ужитку в жовтні 1906 року. Додати треба, що будова виконана, оскілько можна, руськими силами. Професор Левинський віддав виконання фасади і всіх архитектонічних штук архитекті Обмінському, а декорацію майолікову Русинови архитекті п. Лушпинському; управу будовою інжинєрови Русинови п. Филимонови Левицькому, додав і силу технічну і підмайстра Русина; межи робітниками мулярськими і тесельськими було багато Русинів. Роботи кафлярські і столярські виконала фабрика проф. Левинського, бляхарські Русин п. Когут, малярські п. Ґелета Теодор, лякерничі п. Лев Качоровський, слюсарські частию п. Стефанівський, столярські меблеві п. Оприск і п. Пендюк, всі Русини. А взагалі всі роботи і інсталяциї виконані краєвими фірмами львівськими, окрім центрального огрівання, котре повірено віденській».

Поразка Західноукраїнської Народної Республіки 1919 р. стала для Левинського важким особистим ударом. Він його не пережив. У 1919 році професора Левинського звільнили з Львівської політехніки – за те, що був українцем. Але його будівлі і далі домінують над всім містом. І у них «дається жити».

На могилі будівничого поставлено пам’ятник за проектом Олександра Лушпинського и викарбувано напис: «Різьбив душі людей силою характеру, кров’ю серця, силою розуму».

На початок