Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Богдан-Ігор Антонич – φόβος чи έρως міста

Чи не найбільшим українським поетом Львова, співцем міста, вважається Богдан-Ігор Антонич (5 жовтня 1909, с. Новиця, Горлицького повіту на Лемківщині – †6 липня 1937, Львів). Свідченням того неначебто є його міські поезії, зібрані у збірках «Велика гармонія» (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.), «Книга Лева» (Львів, 1936), «Ротації» (посмертне видання, Львів, 1938). Адепти і дослідники Антонича постійно посилаються на нього як на чи не першого урбанного західноукраїнського поета.

Та що це означає – поет міста? Це поет, який відчуває суть міста? Чи поет, який є породженням, а отже – суттю міста? Чи є Антонич поетом міста у другому сенсі цього слова? Те, що Антонич писав про місто, причому конкретне місто, ще не означає, що він був породженням цього міста. Для мене головним запитанням є – чи поетика його поезії породжена містом, чи в опорі місту, чи в опорі на місто. Про не тільки реальне, але й метафізичне походження Антонича радше свідчать його инші збірки, що стосуються його рідної Лемківщини, її гір та пралісів – «Привітання життя: книжка поезій» (Львів, 1931), «Велика гармонія» (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.), «Три перстені: поеми й лірика» (Львів, 1934), «Зелена Євангелія» (посмертне видання, Львів, 1938) та ин.

Бо ж є творці, які, пишучи про місто, як-от Шевченко (1814, с. Моринці – 1861, Санкт-Петербург), не творять «текст міста». Вони та їх герої неначе спостерігають за містом ззовні. «Сон» (1844) Шевченка є тому свідченням. Недаремно жанр поеми визначено як комедію. Так само, як і ранній Гоголь (1809, Великі Сорочинці – 1852, Москва) – в «Вечерах на хуторе близ Диканьки». Для коваля Вакули («Ночь перед Рождеством» (1831-1832) Санкт-Петербург – місто, яке він розглядає через скло, неначе через вітрину. Вже у «Петербургских повестях» (1830-1840) Гоголь «пише місто», творить «текст міста» з середини.

У «Ночи перед Рождеством» місто описується засобами хутірного дискурсу, який був природним для молодого Гоголя – бо ж він в ньому виріс – у маломістечковому, Великих Сорочинцях, практично сільському Миргороді, оспалій Полтаві.

Однак Гоголь не лише увійшов у дискурс Санкт-Петербурга (а говорити можна тільки про конкретний дискурс конкретного місця – міста), але й став творцем дуже динамічного тоді розвитку дискурсу Санкт-Петербургу.

З тієї ж культурної платформи розвивався і текст Шевченка. Це той же рустикальний український дискурс. Особливо це очевидно в ранній поезії Шевченка. Тоді Шевченко ще не відійшов достатньо далеко від цього українського рустикального дискурсу. Однак його розвиток пішов иншими шляхами. Причиною цього стало його все більше заглиблення в українські контексти. Український дискурс більшою мірою володів Шевченком, ніж Гоголем, для якого він став не матеріалом, у який він заглиблювався, а точкою, від якої він відштовхувався. Натомість Шевченко залишався в парадигмі не лише української мови, але й українських дискурсів. А отже, він ніколи з питомими українськими дискурсами не лише не поривав, але й став чи не головним його творцем. Хоча, коли хотів описати реалії свого життя (а це життя в Санкт-Петербурзі та Москві, засланні) – то свої «Щоденники» (Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года) пише в иншому дискурсі – дискурсі російської мови. Російська мова привносить урбанний дискурс Санкт-Петербургу, Москви.

На відміну від Шевченка, Гоголь «віддається» урбанному дискурсу чиновницького Санкт-Петербурга. Він витончує, хоча й сарказує чиновничий міський дискурс Санкт-Петербурга.

І як важко Шевченку, коли після заслання він шукає инші, нерустикальні дискурси для української мови. Він посилається на Святе Письмо – пробує прив’язати українську мову до інтернаціональних трендів.

З подібними труднощами постійно боровся і Пантелеймон Куліш (1819, Вороніж, Глухівського повіту – 1897, Мотронівка). Він пробував вирватися з рустикального дискурсу, хуторянства, хутірського дискурсу української мови. Він вводить в український контекст майже всього Шекспіра, Ґьоте, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), перекладає Святе Письмо.

Їх наступники, за малими виключеннями (Івана Франка (1856, с. Нагуєвичі Дрогобицького повіту – 1916, Львів), Валеріана Підмогильного (1901, с. Писарівка – 1937) («Місто», роман, 1928, «З життя будинку», оповідання, 1933) все ж іконізували рустикальний текст українського дискурсу. У політичному сенсі це проявилося як занехаяння справи о-своєння міст, опора на селянство. Це дало змогу в українських містах, чи точніше, у містах на території України закорінитися иншим дискурсам – російському, польському, єврейському.

Але так тривати постійно не могло. Українські дискурси не могли бути постійно загнаними у рустикальність. Инколи це виглядало смішно – усі ці переноси рустикального способу життя у міські реалії. Сільський спосіб самоорганізації суспільства не переносився на матрицю міста. А матриця міста існувала безвідносно до того, що українці були в ній не творчим, а улягаючим «матеріалом» чи «елементом». Цим і пояснюється феномен успішности «русифікації» чи «полонізації». Російський та польський дискурси витворили свої міські матриці, а український – ні, тому адаптація людини українського дискурсу у місті трансформувалася у русифікацію чи полонізацію. Це було і улягання у матрицю міста. А ці матриці були сформовані иншими мовними контекстами.

Творення українського урбанного дискурсу з великими проблемами тривало все ХХ ст. Назовні це виглядало як боротьба російсько/польських мовних чи культурних урбанних дискурсів і українського рустикального дискурсу. Бо український урбанний дискурс просто не існував. Причому проходила ця боротьба, як правило, на макрорівні – в умах конкретних людей. І тільки зрідка ставала усвідомлюваною політикою – як-от у короткий період українізації в УРСР.

У Львові – це щонайперше історія становлення дискурсу Івана Франка. Годі недооцінити його внесок у творення українського урбанного тексту. До речі, цей його внесок так і недооцінений. Він практично мало розвинувся. Його наступники – Михайло Яцків (1873 с. Лесівка Богородчанського повіту – 1961, Львів; роман «Танець тіней», 1916-1917), Ірина Вільде (1907, Чернівці – 1982, Львів; роман «Сестри Річинські», 1958-1964) не мали того рівня таланту, попри всю до них повагу. Натомість величезний потенціал Василя Стефаника (1871, с. Русів – 1936) розвивався радше в опозиції до міського дискурсу. Він став поетом умираючого рустикального дискурсу покутського села. Текст міста він відчитував очима покутських селян. Це, звичайно ж, було щось незрозуміле, невідчитуване і вороже. Тим самим шляхом пішли і Марко Черемшина (справжнє ім'я Іван Семанюк, 1874, Кобаки – 1927, Снятин), і Осип Маковей (1867, Яворів – 1925, Заліщики). Міські дискурси Львова та галицьких містечок, головно єврейських штетлів, були описані/опановані польськомовним, німецькомовним, їдишемовним дискурсом. Реалії міста, символічні простори галицьких міст були описані/освоєні і творені (що найголовніше) неукраїнськими дискурсами. Тканину тексту Львова, попри всі зусилля Франка, творили польськомовний і їдишемовний дискурси. Сьогодні це ж завдання стоїть перед Сергієм Жаданом (1974, Старобільськ, Луганська область), якщо говорити про сучасний Харків. Ситуація назагал мало змінилася. Хоча Жадан, здається, справляється з завданням творення вже постмодерних українських міських дискурсів за умов майже повної стартової відсутности українськомовного міського контексту доволі успішно («Біґ Мак» збірка оповідань, 2003; «Депеш Мод», 2004; Anarchy in the UKR, 2005; «Radioшансон (Вісім історій про Юру Зойфера)», 2007, etc).

З огляду на відсутність українського міського дискурсу у тогочасній Галичині молодий Антонич мав перед собою те ж завдання, що і Франко. А саме – о-своїти місто, опанувати його україномовним урбанним дискурсом.

Що він мав у своєму арсеналі? Не так і багато. Але й не мало. Щонайперше – освоєння просторів міст стало на порядку денному політичного українства. Зрештою, це завдання не меншою мірою актуальне і досі, про що свідчать зусилля не одного Жадана. Окрім того, українці вже боролися за Львів в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Не успішно, причому не в останню чергу саме тому, що Львів перебував головно поза українським контекстом. Просто не бачив українського, львівського тексту, українського міського дискурсу. Що звичайною мовою звучить так – місто назагал, попри свою княжу історію, було чужим українству.

Та попри все у 1920-30-х рр. українство почало методично о-своювати Львів. Процес о-своєння Львова і міст взагалі проходив з великими труднощами з огляду на офіційну і неофіційну полонізацію (впровадження повсюдно польського міського дискурсу), а також природний опір самого дискурсу. Не меншою проблемою була і відсутність розбудованої української контрпропозиції – українського урбанного дискурсу, львівського українського тексту. Насправді на той час, а це 20-ті роки ХХ сторіччя, не існувало паралельних польського, німецькомовного, їдишомовного і українськомовного тексту міста.

Український текст був дуже фрагментарним. Мав масу прогалин. Не був динамічним і агресивним. Український міський текст творили або ентузіасти, яких було одиниці (Франко, Антонич, Вільде), або міський маргінес.

Та все ж Антонич мав поза собою міський дискурс Франка – що надзвичайно важливо. Ще одним ресурсом стала добре розвинута мова – особливо варіант української мови східної України. Вона вже дозволяла приступити до творення високого міського урбанного дискурсу.

Однак, юний Антонич виходив все ж з рустикального дискурсу лемківського села – рідної Новиці. Він повторив шлях Гоголя, і Шевченка, і Франка, і Стефаника.

Вкотре він приступив до творення українського урбанного дискурсу, хоча, як і його попередники, не був ним породжений. Тому він не міг не бути в опозиції до львівського урбанного дискурсу, який тоді насправді був принаймні тришаровим, синтетичним і об’єднував всі «львівські тексти» – «польський», і «їдишистський», і «український/русинський».

Дуже важливо зрозуміти, що місто – це змішувач, який сплавляє в одне всі «роз’єднані» у наших головах різномовні дискурси. Хоч теоретично міський текст написано неначебто різними мовами. Та міський житель, міщух завжди відчитував його не тільки однією мовою, а всіма мовами водночас. Усі ці тексти можна було роз’єднати тільки у головах, чисто теоретично. Або після кропіткої націоналістичної «дистиляції», коли з синтетичної багатошарової культурної єдності міського дискурсу еліміновувалися «чужі» тому чи иншому націоналістичному дискурсу елементи. І витворювався національно витриманий дистилят.

Та Антонич, як і кожен инший мешканець Львова, «читав» текст Львова у його єдності – і польською, і їдишем, і українською. Тобто бачив місто стереоскопічно. Хоча розбудовував його українську складову. Але розбудовував текст міста, не виходячи з самого тексту міста (бо не був його породженням), а в опозиції до нього. Чи виходячи з иншої оптики.

Тому досить важко говорити про нього, як про «співця» міста. Він теж, як і Стефаник, дивився на місто очима лемківського села.

Чи можемо ми, описуючи участь Антонича у творенні тексту Львова, використовувати метафори «співця», «замилуваности» etc? Гадаю, що це не має особливого сенсу. Важливе инше – якою мірою він долучився до творення цього тексту для сучасних мешканців Львова? Якою мірою сучасні львів’яни, жителі «Міста Лева» дивляться на своє місто через його окуляри, його очима. Якою мірою вони ідентифікують себе з його баченням міста.

А з иншого боку – наскільки це бачення, це о-значення місця/міста є гармонійним з самим містом як генератором сенсів. Антонич став елементом, деталлю усього генератора. Але він міг стати як його акселератором – пришвидшувачем, а міг бути і гальмом – сповільнювачем, критиком міста.

Якщо Антонич дивився на місто ззовні, як прибулець, як вівісектор, то чи творив він текст міста? Критика міста з боку провінціала навряд чи є ефективним творенням міської знакової системи. Можливо, його тексти і цінні, як певне о-значення міського простору для потреб провінціалів, що до нього прибувають. О-значення місць у місті для кращої орієнтації у ньому хвиль провінціалів. Чи стають ці репери для прибульців питомими елементами міста? Гадаю, що так. Але яке місце вони у ньому посідають? Навряд чи центральне. Це не масив міської знакової системи, а радше означення трас для провінціалів, які проминають у місто і рухаються цими, означеними Антоничем трасами.

У цьому сенсі Антонич радше розвідник, ніж його житель. Звідки і враження про його провінційність. Він зовсім не «світський лев», як його пробує показати Андрухович у своїх «Дванадцяти обручах», а фрустрований провінціал. Він, як і Бруно Шульц (1892, Дрогобич – 1942, Дрогобич), в моїй уяві мав би пересувався містом попід стіни, попід мури, а не серединою корсо. Принаймні про цей спосіб пересування містом Бруно Шульцом є прямі свідчення. Антонич, як провінціал, не був відвідувачем касино, опери та світських прийомів. Це скромний співлокатор, що винаймав/мешкав зі старенькою тітонькою на вулиці Городоцькій – теж не найкращому районі Львова. Тому спроба Юрія Андруховича (1960, Івано-Франківськ; роман «Дванадцять обручів», 2003) показати Антонича, його поетичного божища, таким собі Казановою чи Дон Жуаном і «світським левом», доволі симптоматична і більше говорить радше про Андруховича, ніж про Антонича. Або про Антонича, але в регістрі – чим він не є. Антоничів дискурс – це радше не erwV міста.

Ясно, що емоційно Антонич у місті ближчий до дрогобицького маломістечкового провінціала Шульца. І навіть «метафізичного провінціала», попри те, що він народився у Празі, Франца Кафки (Franz Kafka, 1883, Прага – 1924, Відень). Всі вони не були органічними гостями міського тексту, як, скажімо, Бальзак (Honoré de Balzac, 1799, Тур – 1850, Париж) чи Золя (Émile Zola, 1840, Париж – 1902, Париж). А провінційними слідопитами (?), вояжерами, що розвідували та о-значували стежки в тканині міського тексту, великого міського тексту для тих самих провінціалів, які проникали в нього по їхніх слідах.

Істотним у їхньому позиціонуванні було не стільки походження – Кафка, хоч і народився у Празі і писав німецькою мовою, а не їдишем, так і залишався мешканцем штетлу – тобто засадничої, принципової провінції (1). Бо штетл, як і село, це ще далеко не місто. Це замкнутий світ, принципово замкнутий, на відміну від міста, що відкрите на всі чотири сторони світу.

Засадничою є принципова не-міськість Антонича та Шульца. Вони не є міщухами. Якщо не селянами (Антонич), то містечковими жителями (Шульц). Текст великого міста вони сприймають «ззовні» і протрасовують у ньому стежки для шпигунів терену, околу, ландшафту.

Але така «зовнішність» щодо тексту міста передбачає певну опозиційність шпигуна терену щодо міста. Це виражається і як відчуження, і як критичність, і як страх – joboV – перед містом.

У такого типу творців дискурсів, як-от у Еклезіаста (תל‎הק, Кохелет, Εκκλησιαστής) – знаного бичувальника погрузлого у блуді Єрусалиму, місто обов’язково постає як щось загрозливе. Загрозливість набирає крайніх форм, персоніфікується. Місто набирає антропоморфних чи зооморфних форм – постає то як «блудниця», то як «звір». Воно населяється неймовірними тваринами (тритонами, левіатанами). Так що і у цьому сенсі Антонич продовжує прадавню традицію, що сягає ще Кохелета.

Та вернімось до самого Антонича. Чи пішов він шляхом Гоголя? Чи вплинув істотно на дискурс «Міста Лева»? Тут важливо побачити часову затримку чи зміщення впливу створених Антоничем віртуальних реальностей, які, попри все, таки стали частиною тексту «Міста Лева». Антоничева поезія почала мати істотний вплив лише після публікації його збірки аж у 1967 р. (2), а потім ренесансу його поезії у 90-х рр., коли розпочалося активне о-своєння львівського міського простору українськими дискурсами (3). Саме тоді і був актуалізований Антонич – не лише тому, що він дійсно блискучий поет, але й тому, що він один з перших, хто насправді активно протрасовував стежки для «шпигунів терену», якими і були українці у своїй масі.

Для тих, хто формувався у 70-х рр. ХХ ст., хто ре-констуйовував незалежний український Львів у 80-х та 90-х, Антонич, долаючи свої особисті грунтові/рустикальні/провінційні дискурси, зробив зондаж, прозондував міський текст. Для них він став органічним творцем тексту Львова – «Міста Лева». Хоча насправді він був радше розвідником, ніж будівничим/творцем цього тексту. Однак у 60-90-х рр. його творчість була актуалізована, мобілізована для творення українського львівського міського дискурсу. Він став відправною точкою і для шістдесятників, зокрема, і для Ігоря Калинця (1939, Ходорів; збірка «Вогонь Купала», К.: Молодь, 1966. – 66 с.), який повторив ту саму траєкторію «шпигуна терену» (особливо у своїй першій поетичній книжці «Вогонь Купала», яка чи не повністю побудована на поетиці Антонича). У 90-х рр. цю роботу продовжив Андрухович (теж промовиста перша поетична книжка («Небо і площі: Поезії», – Київ, 1985), яка так само, як і инші, особливо проза, дійсно о-своювала і о-значувала повітні міські простори), Віктор Неборак (1961, Львів; Бурштиновий час: Поезії. – Львів: Каменяр, 1987; Літаюча голова: Вірші. – К: Молодь, 1990), Володимир Єшкілєв (1965, Івано-Франківськ) та ин. Робилися навіть спроби переписати біографію чи передифініювати саму постать Антонича, як це зробив Андрухович. Вже не будучи «шпигунами терену», а породженнями міст (сов’єтизованих міст – проте міст) вони шукали за своїми попередниками. І знайшли його в Антоничі. Хоч дехто – і у Шульці, якого почали активно о-своювати, перекладати, вивчати. Хоча, звичайно, не всі бачили його глибоку провінційність. Инакшість Шульца приховувала його штетлову генеалогію. Однак і він став інструментом/шляхом в освоєнні «регіонів великої єресі», зокрема і регіонів великого міста.

Тільки у 90-х та 2000-х рр. реперні точки, розставлені у просторі міста, почали органічно входити в текст «Міста Лева». Часова дистанція, яка відділила час, коли писалися поезії Антонича (30-ті рр.), «канонізувала» його текст вже не як «протрасовані реперні точки» в польсько/німецько/їдишемовному дискурсі Львова 30-х рр., а як «опорні точки» міського тексту Львова 90-х. При цьому не слід забувати, що більша частина польсько/німецько/їдишемовного тексту «Міста Лева» була втрачена з огляду на загибель чи переїзд основної маси носіїв цього тексту – гебреїв чи поляків, втрати чи зміни мовної стихії/тканини міста. Зміна мовної тканини елімінувала і знакову тканину/сітку, яка о-значувала міський простір Львова. Лише частина громади, що залишилась, головно українці Львова, число яких катастрофічно мале, частково володіли старими кодами цього міста. Решта були прибульцями звідусіль – і з Сходу, як Росії, так і України, і з рустикального Заходу, з Надсяння та Лемковини.

Соціальна структура міста радикально змінилася, національна структура радикально змінилася. Залишилася шкаралупа міста, об’єкти, що втратили свою знакову складову. Матеріальні об’єкти після такої катастрофічної втрати господарів вмить стали аутистами – вони нічого не о-значували для нових мешканців, вони не розмовляли з ними. І це стосувалося не лише таких спектакулярних реперів, як пам’ятники, як-от пам’ятник Яну Собєському чи Алєксандру Фредро. Зрештою їх демонтували і вивезли до Щеціна та Вроцлава носії старого чи польського дискурсу Львова. Свого часу польська громада Львова вчинила так само і з старими, австрійськими реперами у 1920 р. – масово перейменувала назви вулиць і установ, демонтувала «австрійські» репери, пам’ятники.

Як не дивно, але навіть короткий період нацистської окупації позначився значною зміною реперів – від «вічного вогню» перед Оперним театром до вулиці Адольфа Гітлера. Заідеологізований нацистський режим дуже добре розумів роль дискурсів у новітню епоху. Для них це був досконалий інструмент ідеологічного і політичного впливів.

У радянський час була зроблена спроба накинути на львівську міську інфраструктуру сов'єтську знакову систему. Місто об-значувалося сов'єтськими реперами точками. Негайно було перейменовано чи не всі вулиці, на місці попередніх будувалися нові пам’ятники, пам’ятники нової епохи, переписувалася історія міста з марксистських, просов’єтських, проросійських позицій. Инколи це позиціонування подавалося і як «українське», однак з проросійських та комуністичних позицій. Знакова система міста уніфіковувалася з уніфікованою сов’єтською знаковою системою. Було радикально змінено самих носіїв сенсів – масово було переміщене населення з центральної України та Росії. Щоправда, з 60-х р. проходила повільна українізація міста. Місто опанували нові носії сенсів – мешканці довколишніх теренів. Їх ментальні установки не зовсім відповідали дискурсу міста, його структурі. Вони його успадкували і мусили о-своїти. Не зґвалтувати, як сов’єти у 40-50-х рр., а повільно о-своїти. І у цій справі їм дуже придалися реперні точки, розставлені, протрасовані свого часу Богданом-Ігорем Антоничем.

Калинець, Неборак, Андрухович тільки продовжили процес о-своєння міста, творення українського тексту «Міста Лева», українського міста як такого, яке розпочали їх попередники, які були задіяні до розбудови «соціалістичної промисловости» «Міста Лева».

Цікаво, що ніхто з них не народилися у Львові. А якщо і так, то у місті, яке після 1945 р. втратило свій питомий міський текст.

Факт формального народження у позбавленій знаків знаковій пустелі нічого не дає. Це народження у безмовній пустелі. Та все ж їм, і багатьом иншим вдалося витворити новий, безсумнівно міський дискурс Львова.

Таким чином, підсумовуючи, можемо стверджувати, що будучи насправді розвідником, шпигуном, маргіналом у місті, Антонич був використаний як опорна знакова система при творенні модерного українського тексту «Міста Лева». Причому важливо побачити цю знакову систему, текст міста не як канон, а як процес, який инколи, у переломні моменти історії зазнає трагічних втрат. Цими переломними моментами є, як правило, радикальні політичні зміни. Після чергової політичної зміни – здобуття Україною незалежности – Антонич став більш, ніж потрібним для творення нового тексту Львова.

1. Єврейські містечка (у множині: їдиш ךעלטעטש штетлех (schtetlech/shtetlekh) від їдиш לטעטש штетл (schtetl/shtetl), зменшувальна форма від їдиш טאטש штот (schtot/shtot) «місто»)

2. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії: Поезії / Упоряд., вступ. стаття і примітки Д. Павличка. – Київ: Рад. письменник, 1967. – 451 с.

3. Антонич Б.-І. Поезії / Редкол.: В.В. Біленко та ін.; Вступ ст. М.М. Ільницького; Упорядкування, примітки і словник Д.В. Павличка. – Київ: Рад. письменник, 1989. – 454 с. – (Б-ка поета).

Будапешт, 2009

На початок