Тарас Возняк.    "Феномен міста".

Дерево-місто і місто-матриця, чи δημοκρατια проти δεσποτια

Досліджуючи морфологію міст годі було не зауважити, що вони закладалися та поставали в різний спосіб і на різних сакральних, економічних чи суспільних засадах. Частина з них зводилася на місці сакральної пра-події. Частина – на місці перетину якихось торгових шляхів чи місці видобутку покладів якоїсь сировини або ж розвитку якогось промислу. Натомість якась частина міст свідомо закладалася якимись владцями з огляду на їхні інтереси.

 Але різнилися міста і тим, як вони зростали. Иноді спонтанно – природним чином. І тоді городяни міста самі більш-менш усвідомлено і більш-менш раціонально формували його структуру. При цьому вони могли опиратися на своєрідне міське право, яке регулювало суспільно-правові відносини як всередині міста, так і відносини міста з оточуючим його околом чи тереном, або ж з владцями, що правили на цій території. Одним з видів такого права у Середній Европі було загальновідоме маґдебурзьке право (Magdeburger Recht), яке склалося у XIII ст. у німецькому місті Маґдебурґ на основі «Саксонського зерцала» (Sachsenspiegel) – одного з найстаріших збірників німецького права, та поширилося на всю Річ Посполиту, до якої тоді входили і терени України. Маґдебурзьке право юридично закріпило права і свободи горожан, їх право самоврядування. Король дарував громадянам міста право розбудовувати своє місто на його засадах, а, отже, він виводив громадян і місто з-під юрисдикції будь-якого владці, чи то світського, чи церковного, що міг би зазіхати на права цього міста чи його горожан. Горожани отримували самоуправління, формували свою, як на ті часи, а це – XV-XVIII ст., доволі ефективну і справедливу виборну систему самоврядування. До неї входив маґістрат, лава, судові органи, виконавчі органи і т. д. У деяких поліетнічних чи полірелігійних містах утворювалося декілька юрисдикцій. Як-от у Львові – де були і латинський, і вірменський, і гебрейський, і руський/український квартали зі своїми окремими юрисдикціями. Маґдебурзьке право поширювалося тоді тільки на «питоме» населення краю, а отже, гебреї та вірмени мали свою юрисдикцію. Инколи, щоб забезпечити успішне функціонування цих юрисдикцій, у безпосередній близькості до важливого міста засновувався його двійник. Як-от – поблизу Кракова, Король Казимир ІІІ (Kazimierz III Wielki, 1310-1370) заснував жидівське місто Казімєж (1335, Kazimierz, Kuzmir). З часом воно злилося з Краковом, однак довший час функціонувало на иншому праві як окреме місто під королівським покровительством.

У відповідності з маґдебурзьким правом та локальними особливостями життя та теренів формувалася не лише соціальна структура міста – а вона була більш-менш уніфікованою на частині територій Европи, де воно було актуальним, – але відповідним чином структуризувалася і архітектонічна структура міста. Архітектонічне структурування ставало наслідком соціального структурування міста.

У центрі міста зводили основний адміністративний будинок, який виконував і основну структуруючу функцію у цьому місці – це була ратуша (ratusz, Rathaus). Вона домінувала над прилеглою до неї ринковою площею (Plac rynkowy, Marketplaz). З огляду на те, що міста, закладені на магдебурзькому праві, були головно торговими містами – ринкова площа і була головним господарським простором цих міст. Контроль над цим простором і був головним завданням радців маґістрату та инших виконавчих служб. Кожен купець, а вони і були основою патриціяту міста, його сенату чи ради, хотів бути і членом маґістрату, щоб впливати на економічну і соціальну ситуації в місті, але і для того, щоб вирішувати і свої проблеми. З огляду на це кожен прагнув максимально розширити свої торгові можливості на ринковій площі. Тому довкола ринкової площі творився квадрат/каре будинків патриціїв міста. Підвали цих будинків були складами товарів. Партер, чи сутерени – були крамницями чи иншими діловими приміщеннями. Над ними на другому поверсі мешкали самі господарі. Ще вище – прислуга. Звичайно поверховість могла збільшуватися. Однак вихід до ринкової площі, який корелювався з зиском від торгів, чітко регулювався. Засади міського самоврядування чи цієї первісної демократії обумовлювали і ширину парцелі/ділянки забудови, і кількість вікон, що виходили на ринкову площу. Регулятором був не лише закон – міське право, але й оподаткування. За більший доступ до ринку, за більшу кількість вікон/вітрин потрібно було платити набагато більше. Ба більше – розкіш у місті не заохочувалася. Регулювалася инколи навіть кількість гостей на прийнятті, святі чи весіллі. А також кількість страв, що подавалися. Таким чином місто творило систему, яка саморегулювалася на засадах маґдебурзького права.

Архітектонічна структура міста поставала, розросталась як результат протистояння особистостей, їх об’єднань (гільдій, цехів, груп) та кварталів (латинського, гебрейського, вірменського чи руського у Львові). Инколи міста ділилися на квартали за иншими ознаками – як-от у середньовічній Італії. І тоді протистояння було поміж цих кварталів.

Морфологія міста, його структура була підпорядкована соціальній структурі і поставала як результат соціальної оптимізації – співпраці та конкуренції. Архітектоніка міста розросталася не у відповідності з наперед продуманим планом, а як результат конкуренції громадян – хоча у певних рамках, які і задавало маґдебурзьке право. Тобто вона значною мірою є породженням міської демократії. Це не означає, що міста розвивалися і розбудовувалися зовсім хаотично. Розбудову регулювали і певні правила, і технічні можливості, і обмеженість та концентрованість простору міста. Як і дерево, воно не могло рости корінням догори чи кроною у землю. І як кожна з порід дерев – міста у різних регіонах теж відрізнялися своєю структурою. Бо ж кожна з порід дерев має свою структуру крони чи кореня. Ми можемо розрізняти їх здалеку, одразу відносити до тієї чи иншої породи за характерною структурою чи силуетом. Так і міста, хоч відрізняються між собою, але більш-менш подібна соціальна структура та самоорганізація породжує більш-менш подібну архітектонічну структуру.

Ба більше, ця подібна архітектонічна структура є лише зовнішнім проявом подібної символічної реальности, яка наповнює цю архітектоніку сенсами. Бо ж місто – це не порожні шкаралупки будинків, протяги вулиць та порожнечі площ. Місто є структурою, що переповнена сенсами, знаками, символами, а тому воно працює як місто – особливе місце у просторі, де можна мешкати і здійснювати свої соціальні та господарчі функції. Будинок щось означає чи містить, вулиця кудись веде, а, отже, на щось вказує, площа є метою – є місцем ринку чи ратуші, ратуша стремить до неба, височить над містом як символ влади. Таким чином місто творить театр символів. Городянина та прибульця в місті оточує не тільки архітектонічна, але й символічна реальність – «простір свідомости та уяви людини, у якому всі предмети та явища оточуючої нас дійсности постають у якості образів, знаків і символів, з допомогою яких ми організовуємо свою активність і з допомогою яких здійснюється наша взаємодія з іншими людьми та оточуючим нас природнім середовищем» (1). Де, як не в місті, маємо максимальне скупчення людей, природним середовищем для яких є не незалежна від нас фізична природа теренів, а створена самою людиною архітектоніка – тобто місто як таке. Людина не лише творить місто, але й наповнює його сенсами, щоб потім з ними ж, як лабіринтом сенсів, взаємодіяти, а також узгоджувати свої дії з иншими людьми у цих лабіринтах сенсів. Тому для людини такою важливою є архітектоніка цих лабіринтів. Якщо ця архітектоніка і сенсова наповненість відповідає її уявленням про оптимальну на даний момент для неї і зрозумілу соціальну структуру, то їй, людині, у цьому лабіринті принаймні все зрозуміле, вона в ньому добре орієнтується і може бути у ній успішною. Тоді ця архітектоніка є адекватною для цієї людини у цей історичний момент. Ця архітектоніка як носій форм і сенсів, як відображення інтересів соціуму, самої структури цього соціуму не деформує соціальних відносин у громаді. Вона їх лише відображає і підтримує. При цьому враховується посильна кількість інтересів громадян. Звичайно, слід робити поправки на час та місце – не все у цьому світі ідеальне, а тому і місто не є ідеальним відбитком інтересів усіх горожан. Радше активної і спроможної їхньої частини.

Тому така архітектоніка міста не стає прокрустовим ложем для соціуму міста. Вона є його більш-менш адекватним відбитком. Відбитком, який розростається подібно до росту дерева – у відповідності із запитами громади, у відповідності із змінами його соціальної структури, стандартів життя, правових регуляцій і под. З огляду на це такі міста не мають надмірно зарегульованої структури. Инколи їхня структура має девіації, певну хаотичність. Але це той люфт, який свідчить про те, що місто постає і розростається все ж відносно природним чином. Особливо ця спонтанність очевидна, коли в історії міста були періоди занепаду або коли до влади у місті приходили якісь надто зажерливі олігархічні кліки. Вони девіюють саму систему самоврядування, що одразу відображається як у суспільній структурі, правових регуляція, так і в архітектоніці міста – на ринковій площі постають їхні палаци, які не відповідають попередньо обумовленим засадам міської демократії чи олігополії, порушується принцип поміркованости і доцільности.

Девіацію вносять і землевласники з сусідніх теренів, які розбудовують у містах свої резиденції на кшталт заміських палаців. Вони не вважають себе горожанами, а маґнатами, що просто володіють палацами у межах міста. Але це вже инша історія, історія наступу терену на місто, що розпочалася після відміни маґдебурзького права чи якихось подібних регуляцій, які у XIII-XVIII ст. робили міста Центральної Европи вільними і самоврядними. Наступає період абсолютних монархій з їхнім баченням облаштування міст. Самоврядування відміняється аж до середини ХІХ ст. А на деяких територіях – і ще на довше.

Однак ця «инша історія», яка по-иншому бачила принципи, на яких мали б розбудовуватися міста, розпочалася зовсім не у XVIII ст. Суть цього «иншого бачення» полягає у спробі через наперед задану архітектоніку жорстко змоделювати хоча б загальні контури громади, ширше – суспільства, яке має мешкати у цій архітектонічній структурі. Тобто у даному випадку ми маємо зворотну до попередньої послідовність причин і наслідків. У попередній конструкції відносно самоврядна чи відносно демократична структура суспільства облаштовувала/укладала навколо себе свій життєвий простір – простір міста, будувала його під свої потреби і вимоги відносної демократії. Тому місто й нагадувало дерево, що виростає природним чином. Натомість упродовж всієї історії людства були спроби реалізувати зовсім инший принцип розбудови суспільства. Часто це були щирі спроби збудувати більш досконале суспільство. Однак здобута ця досконалість була силовим способом – одним із цього насильного соціального моделювання була архітектоніка. Розпочалися ці спроби ще з соціально-політичних проектів Платона (Πλάτων, 428/427-348/347 до н. е). А точніше – з невдоволення його вчителя Сократа формою атенської демократії. Платон почав шукати инших форм самоорганізації полісу – держави. Але, на жаль, диктатура розуму, а саме на неї він опирався, привела його, як і инших вдосконалювачів людської природи та самоорганізації людей до ідеї, що поселивши суспільство у ідеальне чи раціональне, на його погляд, архітектонічне середовище, місто, він зможе виправити «неправильну» природу людини та її «неправильну» самоорганізацію. Апотеозом цієї конструкції стала «Держава» (Πολιτεία, 360 до н. е.) Платона, де він і розробив свій канон побудови міст. Місто у ньому постало як матриця, в яку втискувався соціум. Тобто не місто було відтиском соціуму, а навпаки – соціум формувався під архітектурну, а отже і знакову структуру. Бо структура одразу пропонувалася не семантично порожньою, позбавленою знаків і символів, а наперед означеною. Кожне місце вже наперед мало свою вартість, свій сенс, вказувало на те, хто тут має жити, як жити і навіщо жити. Для живого, а не умоглядного суспільства, яке не може не нести у собі своєї знакової системи, таке матриця-місто неминуче мало стати прокрустовим ложем, бо воно не відображало самої структури реального суспільства, а навпаки – перемодельовувало його. На щастя, умоглядні конструкції Платона не були реалізовані. Тому конфлікту атенської демократії, атенського полісу та запропонованої Платоном матриці-міста не відбулося. І не забуваймо, що виходячи із своїх міркувань, Платон дійшов висновку, що найближче до його уявлення про досконалу державу стоїть не демократія Атен, а деспотія Спарти!

Та ця ідея не полишала людство і після Платона. Особливо активно цю ідею втілювали з часів Ренесансу, коли европейці знову повернулися до грецької інтелектуальної спадщини, а, отже, і до спадщини Платона. Тоді велися пошуки всього ідеального – золотого січення, ідеального соціуму (утопісти), ідеального міста. Вважалося, що саме греки досягнули цього ідеалу у всьому, а тому так важливо їх наслідувати. Отож грецьке бачення досконалого міста та, відповідно, досконалого соціуму у ньому мало б бути зразком для всіх часів та народів.

Структура ренесансного суспільства та технічні і матеріальні можливості дозволили того часу навіть втілити декілька містобудівних проектів, що взорувалися на «грецьких» уявленнях про досконале місто. Найбільш промовистими були починання італійських деспотів на кшталт родини Сфорца. Ці міста будувалося задля потреб цих владців. А соціум цих міст мав лягати в місто-матрицю задля інтересів цього владці.

Звичайно, тоді ж не бракувало й ідеалістів, які не ставили перед собою так прямо завдання підпорядкувати собі і сформувати під себе громаду міста, яке в тогочасній Італії, як і у давній Греції, і була містом-державою. Ідеалісти, як Да Вінчі (Leonardo di ser Piero da Vinci, 1452-1519), чи утопісти, як Томас Мор (Sir Thomas More, 1478-1535), як і Платон прагнули через покращення архітектоніки покращити людську природу. І це пояснимо – стан тогочасних міст, його бруд і сморід, розтління і жорстокість були очевидними. Однак не лише очевидними, але й натуральними – вони відображали тогочасний стан самоорганізації міської громади і її матеріальні можливості. Багато хто з утопістів і не здогадувався, що їхні, такого роду регуляції, які мали б покращити умови життя суспільства та самоорганізації громадян, чомусь неминуче ведуть до занепаду демократії. Вони не підозрювали, що їхня інтелектуальна зарегульованість здатна вбити навіть паростки міського самоуправління. А їхні «покращені» архітектонічні, а відповідно і соціальні, прожекти можуть призвести тільки до зросту деспотичних, а у ХХ ст. і тоталітарних тенденцій у суспільстві.

У Середньовіччі місто було місцем, де людина отримувала свободу, «повітря міста робить вільним». Тому воно, разом із своїм самоврядуванням, завжди заважало сильним цього світу, адже могло, принаймні потенційно, піти всупереч волі монарха чи місцевого владці. Уже у Середньовіччі цю самоврядну незалежність, з одного боку, пробували використати, а з иншого – їй протистояти. Якщо монарх був слабким, як-от у Священній римській імперії німецької нації чи Речі Посполитій, то він підтримував цю самоврядність, надаючи містам маґдебурзьке право, тобто право на відносно вільний розвиток. Тим самим монарх протиставив міста сильній маґнатерії. А водночас і сприяв розвитку краю.

Натомість, коли монархія набирала абсолютистських форм, то вона пробувала опанувати всіма сферами життя країни – зокрема і містами. Абсолютистські монархії, крім всього иншого, характеризувалися ще й певним візіонерством – чи то ідеєю поширення католицизму як «правильної» віри, як-от Еспанія, коли вона була центром Священної римської імперії, чи то просвітництва, як Австрійська імперія часів Йосифа ІІ (Joseph II, 1741-1790), чи то перверсивно усвідомлюваного уцивілізовування, як-от Російська імперія часів Петра І (Пётр I Великий, Пётр Алексеевич, 1672-1725) чи Катерини ІІ (Екатерина II Великая, Екатерина Алексеевна, Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg, 1729-1796). Міста, з їхнім самоврядуванням, якщо таке було, як-от на Лівобережній Україні, їм заважали. Тому російські імператори відмінили дію маґдебурзького права на Східній Україні, а австрійські – на Західній.

Так само самоврядність, а, отже, і опір, відчули у містах чергові візіонери, які хотіли змінити людину і устрій світу – більшовики. Їхнім ідеалом було насправді не місто з його традиційною структурою соціуму, а отже і архітектоніки, а робітнича слобода. Імперський Санкт-Петербург, з його розбудованою соціальною структурою, мав бути знищений, так само, як і купецький Ніжній Новгород. Усі міста мали бути перетворені на величезну робочу слободу. І це майже вдалося. По всьому СССР будували не міста, а саме робітничі слобідки. Тому вони й такі однотипні та нецікаві – це, по-суті, ряди бараків для людей, які є матеріалом для соціального експериментаторства. Від Чукотки до Ужгорода вони абсолютно ідентичні. Натомість міста-дерева режим просто нищив, позбавляючи їх їхньої натуральної соціальної структури.

Водночас більшовизм воював і з ще одним бастіоном инакшости – з селом. Воно теж не хотіло улягати у матрицю робітничої слободи. Боротьба з селом велася довго і криваво. Були навіть спроби створення робітничих слобод на селі – «совхозів», радгоспів. Однак вони, як і комуни на селі, не прижилися.

Промовистим свідченням пов’язаности архітектурного фантазування/візіонерства з тоталітаризмом були архітектурні штудії не лише Йосифа Сталіна (Иосиф Виссарионович Сталин, Джугашвили, იოსებ ჯუღაშვილი, 1879-1953), але й його опонента – Адольфа Гітлера (Adolf Hitler, 1889-1945). Ба більше – таке візіонерство показало свою штучність і неживучість. Помпезний імперський стиль нацизму і псевдобароковий стиль сталінського «репресансу» були не функціональними, а отже і нежиттєздатними.

Доктринальні режими, як-от комуністичний чи нацистський, були запрограмовані на проведення соціальних експериментів. Бо ж метою цих режимів було створення «нової людини». Навіть не її «покращення» – а саме «створення нової людини». Створення иншого ґатунку людини. Наступним завданням було переформатування суспільних відносин під ті, які відповідали б уявленням цих вождів чи ідеологів.

Натомість умовно «демократичні» чи «предемократичні», або ж «натуральні», соціальні уклади не прагнуть докорінно змінити саму людину. Їхньою метою є радше дещо уцивілізувати і створити умови для реалізації свобод цієї недосконалої, проте реальної людини, які дали б можливість їй розвинути себе і водночас не утискати свобод инших людей. Такий устрій, який обумовлює певний баланс інтересів членів суспільства, можна назвати «натуральним». Це певна самоорганізація суспільства, яка дійсно може набирати усвідомлених, кодифікованих «демократичних» форм, чи залишатися у рамках якогось певного звичаєвого права.

Такий «натуральний» стан не робить своєю метою радикальне соціальне моделювання. А, отже, і не застосовує архітектоніку як інструмент цього соціального моделювання. Тому міста при «натуральному» соціальному укладі і не деформують людську природу такою мірою, як міста, що покликані «ощасливити» і покращити людину. Можливо, ідеальним втіленням таких «покращених» поселень у гірко-іронічному сенсі слова були більшовицькі та нацистські концентраційні табори. Це була «ідеальна» архітектоніка, яка мала «виправити» неправильну природу окремих людей. Насильно зробити їх «правильними» і «щасливими».

Ворожість міста до насильницького соціального (і расового чи національного) експериментаторства дуже добре відчували нацисти у Німеччині. Непіддатливий, на їхню думку, хаотичний дух міста вони окреслили словом «асфальт» – «Asfalt». У своїй мітології вони протиставили місто з його «брудом» – селу. Селу, як певному ідеалу цноти і не втрачених національних цінностей. Слово «асфальт» було для них антитезою цілому комплексу базових для них понять, як-от незаймана земля, рілля, кров, рід. Ця традиція сягає романтичної німецької поезії, коли проституток називали «квітами асфальту» (2). «Асфальт» охоплював усі сторони життя великої метрополії – і «єврейські» газети, і кабаре, мистецтво авангарду – все, що стосувалося життя великого і незалежного від нацистських експериментаторів міста. Такою метрополією, перш за все, був Берлін – він внутрішньо опирався нацистському реформаторству, а тому мав бути знищений саме як вільне, незалежне місто. Тому Гітлер у своєму візіонерстві спочатку вирішив збудувати нову столицю Німецького Райху. Вона мала бути збудованою далеко від усього цього бруду на березі озера Мюріц (Muritz) у Макленбурзі (Maklenburg). І тут можна пригадати багато спроб владців закласти нову столицю чи нове місто, щоб подолати соціальну спадщину попередньої епохи чи вільний дух міста – останньою вдалою з них є побудова нової столиці Казахстану – Астани – в перекладі з казахської її назва промовиста – столиця.

Та невдовзі провінціал Гітлер все-таки вирішив збудувати столицю Райху і світу, як він гадав, на місці Берліна. Старий Берлін мав бути знесений – а на його місці побудована гігантична столиця Германія – Germania. Деякі з будівель Германії Гітлеру навіть вдалося збудувати. Велич Германії мала перебити «трупний запах» Парижа, Відня, Москви і Нью-Йорка, стверджував Альфред Розенберґ (Alfred Rosenberg, 1893-1946). Єдиним зразком для Гітлера та його архітектора Альберта Шпеєра (Albert Speer, 1905-1981) був стародавній Рим. Місто мало бути збудоване у відповідності з нацистською ідеологією. Його становим хребтом мали стати дві осі: репрезентативна артерія, задумана як сцена для урочистостей і державних дійств, яка пролягала з півночі на південь (це в уяві Гітлера напрям ймовірної міграції арійців), і артерія адміністративно-комунікаційна, із сходу на захід...(3). Германія мала стати не лише столицею Райху, але й центром нової Европи та генератором нового европейського порядку. Вальтер Беньямін (Walter Benjamin, 1892-1940) назвав таке соціальне експериментаторство нацистів «естетизацією політики». Урбаністика, насичена нацистською метафорикою та метафізикою, мала стати потужним інструментом цього соціального експериментаторства, яке охопило б не лише сам Берлін, саму міську громаду, але й всю Німеччину і навіть Европу. На щастя, таке візіонерство нацистів зазнало фіаско.

Однак ідея укладання соціуму у прокрустове ложе надуманого соціального та архітектонічного експериментування не померла. Хоча раз за разом заводить у глухі кути.

Навіть неначебто функціональні роботи Ле Корбюз’є (Le Corbusier, справж. прізв. Жаннере, Jeanneret, Шарль Едуар, 1887-1965), які теж замахувалися на те, щоб переформатовувати суспільство – він збудував цілий дім-квартал у Марселі (1947-1952, Марсельска житлова одиниця, Марсель, повторено у Нант-Резе, 1955, Мо, 1960, Бріє-ан-Форе, 1961, Фірміні, 1968, Франція, в Західному Берліні, 1957), де мало б бути створене суспільство нового типу, зазнало фіаско. У цьому монстрі процвітала злочинність і деструкція. Будинок-монстр просто знищили – підірвали. Натомість, коли Ле Корбюз’є йшов не всупереч, а у відповідності з очікуваннями суспільства, йому все вдавалося. Однак, йому не вдалося уникнути нищівної епіграми Йосипа Бродського:

«В Ле Корбюзье то общее с Люфтваффе

Что оба потрудились от души

Над переменой облика Европы»

 «Натуральне» місто, місто-дерево, як місце щоденного відтворення «неправильного» соціуму, на думку чергових соціальних експериментаторів, а найбільші такого роду соціальні експерименти проходили після ІІ Світової війни у Китаї та Камбоджі, мало бути знищене. Тому, наприклад, режим червоних кхмерів у Камбоджі у відповідності з настановами Пол Пота (Pol Pot, Салот Сар, 1925-1998) просто ліквідував їх як соціальні організми. Пол Пот тільки довів до абсолюту техніку знищення «натуральних» міст Мао Дзе-дуна (Mao Zedong, Mao Tse-tung, Máo Zédōng, 1893-1976), який теж «виховував» людей, вириваючи їх з природного соціуму міста. Йому теж було важливо зруйнувати міста як «генератори» буржуазного укладу. Культурна революція у Китаї була покликана, зокрема, знищити і міста як генератори буржуазних сенсів.

Результатами такого соціального моделювання стали мільйони горожан, які не тільки були позбавлені свого натурального місця проживання, природного і комфортного соціуму, в якому жили, але й стали просто жертвами цих режимів.

Підсумовуючи, можна ще раз звернути увагу на безсумнівну пов’язаність соціального моделювання, соціального реформування, використання міського планування як інструменту цього реформування з соціальним устроєм. Запропонована в даній розвідці пов’язаність відносно натурального, природного устрою, який у Давній Греції називався δημοκρατια, з моделлю міста як дерева, яке розростається у природній спосіб, а також пов’язаність крайнього соціального реформаторства, візіонерства з таким інструментом цього соціального моделювання, як місто-матриця, яке має змінити природу міського соціуму, з устроєм, який у Давній Греції називався δεσποτια, навіть якщо це є деспотія інтелектуалів. Разом з тим, важливо встановити і причинно-наслідковий зв’язок. Що є первинним – схильність до соціального реформаторства, коли місто-матриця стає тільки інструментом цього реформаторства? Чи чисто естетична постава ідеологів міст-матриць має наслідком соціальне реформування? Гадаю, що для реальних політиків першим стоїть соціальне реформування. Натомість для чистих естетів, як Да Вінчі – естетизація міст потім має наслідком соціальне реформування.

1. Всеволод Речицкий. Символическая реальность и право. – Львов, ВНТЛ – Классика, 2007. – С. 71.

2. Rosa Sala Rose, Krytyczny slownik mitow i symboli nasismu. Wydawnictwo Sic!, 2006. – S. 43.

3. Rosa Sala Rose, Krytyczny slownik mitow i symboli nasismu, Wydawnictwo Sic!, 2006. – S. 85.

Варшава, 2009

На початок